СОЦІАЛЬНЕ САМОПОЧУТТЯ НАСЕЛЕННЯ У СУСПІЛЬСТВІ ПЕРІОДУ ТРАНСФОРМАЦІЙ: МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, показано зв'язок роботи з науковими програмами, планами та темами, сформульовано мету і завдання дослідження, описано методи, які застосовувалися для розв’язання поставлених завдань, розкрито наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію й публікації за темою роботи.

У першому розділі «Теоретичні засади, структура та механізми функціонування соціального самопочуття» визначено зміст поняття «соціальне самопочуття», його місце і значення серед інших категорій, проаналізовано еволюцію поглядів на означену проблему, розглянуто внутрішню структуру даного конструкту, а також механізми його виникнення та функціонування у суспільстві. Також на підставі аналізу низки соціологічних і соціально-психологічних концепцій автором окреслено ті методологічні положення, які були взяті у подальшому при побудові власної концептуальної моделі дослідження соціального самопочуття людей у суспільстві.

На основі критичного аналізу різних літературних джерел автор приходить до висновку щодо відсутності однозначності та єдності у вчених при трактуванні змісту поняття «соціальне самопочуття», що значною мірою зумовлено, з одного боку, його складною та багатогранною природою, а з іншого – тим, що його еволюція зароджувалася та розвивалася у рамках таких теоретико-методологічних підходів, як філософський, біолого-медичний, економічний, соціально-політичний, соціально-психологічний та соціологічний підходи.

Оскільки соціальне самопочуття у загальному характеризує ставлення людей до власного життя, а також до свого місця у суспільстві, то логічним було визначити співвідношення цього соціального показника з іншими аналогічними показниками, якими практично з тією ж метою послуговуються як зарубіжні, так і вітчизняні соціологи. Зокрема, термін «суб’єктивне благополуччя», за умови його розширеного трактування, а саме завдяки включенню таких індикаторів соціального благополуччя, як соціальна підтримка, повага від людей, наявність близьких друзів тощо, розглядається в якості синоніму соціальному самопочуттю, що має на меті розширити методологічну і методичну бази для його вивчення, наповнити новим змістом знання про суть, механізми та особливості його функціонування на індивідуальному і соціальному рівнях, а також фактори, які безпосередньо чи опосередковано впливають на самопочуття людей у суспільстві.

Розглядаючи такі близькі за змістом категорії як, наприклад, «соціальні настрої» та «соціальні почуття», автор підкреслює їх важливе методологічне значення для відстеження процесів у внутрішньому житті країни, фіксації миттєвих емоційних реакцій суспільства на ті чи інші соціальні зміни. Проте, автор вважає, що для загальної оцінки того, як люди загалом почуваються у суспільстві, а особливо у суспільстві періоду соціальних трансформацій, необхідно вживати категорію «соціальне самопочуття», як таку, що найбільш точно відображає суть означеного суспільного явища.

З метою формування системного теоретичного уявлення про соціальне самопочуття людей у роботі здійснено класифікацію його основних видів на основі виокремлених автором критеріїв. Зокрема, за якісно-оціночним критерієм автор виділяє позитивне, нейтральне та негативне соціальне самопочуття; за суб’єктом – індивідуальне, групове самопочуття та самопочуття масове (суспільне); у соціальному просторі – самопочуття співгромадян, мешканців міста/села, сусідів, родичів тощо; за часовим критерієм – самопочуття людей у певні проміжки соціального часу, наприклад, після аварії на ЧАЕС, перед проведенням чемпіонату з футболу, п’ять років тому і т. д.

Механізм виникнення і функціонування соціального самопочуття зображено у вигляді схеми, яка умовно поділена на три етапи. Розглянувши і описавши їх, автор узагальнює, що соціальне самопочуття людей формується під впливом їхніх емоцій і настроїв, які переважають у щоденному житті; емоційних і раціональних оцінок свого життя у просторі (на рівні макро-, мезо- і мікросередовища) і часі (минуле, теперішнє і майбутнє); а також діяльності, спрямованої на покращення власного і суспільного добробуту. Воно є результатом співвідношення між досягненнями і очікуваннями, формується під впливом домінуючих емоцій і почуттів, задоволеності матеріальних і соціальних потреб у різних сферах життєдіяльності та коригується за рахунок адаптаційного потенціалу людей. З огляду на складну соціально-психологічну природу соціального самопочуття, а також його значну залежність від соціально-економічних, соціально-політичних та соціокультурних умов, що особливо проявляється у суспільстві періоду трансформації, поряд з показником задоволеності / депривованості соціальних потреб (Є. Головаха, Н. Паніна), автор пропонує враховувати ще й показник психологічної стійкості людей, який складається з субпоказників рівня тривожності, соціального оптимізму та рівня відповідальності людини перед суспільством. Говорячи про соціальну відповідальність, мова йде про те, на кого чи на що розраховують люди у своєму житті. Включення цього показника було зумовлене потребою розкрити поряд з емоційною і когнітивною складовими соціального самопочуття, також і її поведінковий потенціал.

Узагальнюючи наявні та використовуючи власні теоретичні аргументи, соціальне самопочуття розглядається автором як показник якості життя людей і якості суспільства, у межах якого вони функціонують, воно виступає узагальненою характеристикою успішності чи неуспішності процесів адаптації людей до мінливих соціальних умов, а також суб’єктивним критерієм оцінки рівня ефективності державної політики.

У другому розділі «Методологія та методи дослідження соціального самопочуття» представлено та систематизовано значний зарубіжний, а також вітчизняний методологічний та методичний досвід вимірювання соціального самопочуття, а також запропоновано авторську концептуальну модель дослідження соціального самопочуття людей через вивчення їхнього суб’єктивного простору і часу та сформульовано основні принципи даної моделі.

Даний розділ присвячено, зокрема, методології дослідження соціального самопочуття, зарубіжному і вітчизняному методичному досвіду вимірювання суб’єктивних показників розвитку суспільства, адже, погоджуючись з В. Паніотто, ніякі об’єктивні показники, які, з точки зору дослідника, свідчать про повне благополуччя людини, не є основою для ствердження, що вона є задоволеною своїм життям і тими соціальними умовами, в яких вона функціонує.

У найбільш загальному вигляді, проаналізований та систематизований методологічний і методичний досвід дослідження соціального самопочуття автор розмежовує на два великі напрями, підходи, а саме: емоційно-оцінний та деприваційний підходи до вивчення соціального самопочуття.

Підхід, у межах якого показниками соціального самопочуття або ж, у англомовній традиції, суб’єктивного благополуччя, виступають, зокрема, задоволеність життям і його окремими аспектами, щастя, психологічний комфорт, соціальний настрій, співвідношення між позитивними та негативними емоціями і почуттями в житті людини, вважаємо емоційно-оцінним, оскільки він базується на здійсненні людьми переважно емоційних оцінок власного життя. Такий підхід є популярним у західній і російській традиціях дослідження соціального самопочуття.

Автор наводить як уже традиційні та широко використовувані методики дослідження соціального самопочуття і суб’єктивного благополуччя, так і ті, які були розроблені та апробовані в останні декілька років. Зокрема, це Шкала благополуччя (The Flourishing Scale), розроблена вченими з Лабораторії Еда Дінера (Ed Diener Laboratory), у якій враховано останні методологічні положення щодо важливості соціальної складової суб’єктивного благополуччя, причому наголошується, що для особистості важливим є як отримувати соціальну підтримку, так і надавати її іншим, тобто відчувати свою соціальну значимість, корисність для суспільства. Такі положення були також враховані у методиці «Модуль індивідуального і соціального благополуччя» (Personal and Social Well-being Module), яка була впроваджена у межах Європейського соціального дослідження, де Україна є однією з країн-учасниць.

Описуючи популярні у світовій практиці дослідження задоволеності життям та щастя однопунктні шкали, автор вказує на ряд труднощів теоретико-методологічного, організаційно-методичного та ідеологічного характеру, які виникають у разі їхнього застосування. Наприклад, існує значна залежність відповідей респондентів від ситуативних факторів; також, через очевидність предмету дослідження, на респондента можуть впливати деякі індивідуальні упередження; можливе формулювання відповідей респондентами, з огляду на захисні мотиви і бажання обмежити приватну сферу від публічного дискурсу.

Окрім того, у дисертації наведено ряд причин, внаслідок яких використання лише такого показника як задоволеність життям при дослідженні соціального самопочуття людей у трансформаційному суспільстві, має надто багато недоліків. Так, зокрема, відповідь на питання щодо глобальної задоволеності життям потребує здійснення людиною раціональних оцінок власного життя, однак, конструюючись переважно в момент опитування, зазнає впливу емоцій і настрою респондента. Тому в умовах нестабільності, коли суспільство переживає одну кризу за іншою, емоційні реакції людей на ситуацію невизначеності, постійні соціальні конфлікти і т.п. переносяться також на оцінку ними власного життя та своїх можливостей, тобто впливають на психологічне самопочуття. Відповідно, одержані з допомогою такого показника дані відображатимуть досить мінливі почуття і настрої, а не свідчитимуть про реальні зміни у соціальному самопочутті.

Важливим висновком здійсненого аналізу є положення про те, що дослідження соціального самопочуття населення в умовах трансформації українського суспільства за допомогою тих показників, які використовуються у зарубіжній традиції вимірювання суб’єктивного благополуччя, може супроводжуватися певними труднощами методологічного і методичного характеру, наслідком яких є великий ризик отримання артефактів. Тому автор погоджується з твердженням Н. Паніної про те, що західний методичний досвід вимірювання суб’єктивного благополуччя, при всій його технологічній цінності, варто розглядати лише як допоміжний матеріал у процесі розробки методів дослідження соціального самопочуття населення.

Така інформація, одержана на основі переважно емоційних реакцій людей щодо власного життя, системи соціальних відносин і свого місця у цій системі в умовах постійних трансформацій, може подавати викривлене уявлення про реальне соціальне самопочуття людей, оскільки є дуже чутливою до постійних «коливань» у нестабільному суспільстві. Тому більш адекватним за таких умов, особливо в межах соціологічного підходу до соціального самопочуття, є використання раціонально-фактологічних суджень щодо достатності чи недостатності соціальних благ у різних сферах життєдіяльності людини.

Зважаючи на те, що ключовим при цьому є володіння благами, доступ до них та задоволеність соціальних потреб, у даній роботі соціальне самопочуття розглядається крізь призму таких понять, як соціальна депривація і соціальна ексклюзія. При розкритті змісту поняття соціальної депривації автор схиляється більше до процесуального підходу, тобто коли дане поняття визначається як соціальний процес, при якому зменшуються можливості задовольнити основні життєві та соціальні потреби індивіда і, як наслідок, зростає незадоволеність на рівні індивідуальної, групової і масової свідомості. Соціальна ж ексклюзія передбачає більш довготривале виключення, а, часом, і відчуженість від суспільства.

Деприваційний підхід в оцінці соціального самопочуття полягає, насамперед, у визначенні матеріальних і соціальних обмежень у різних сферах життя, а також передбачає аналіз того рівня депривації, нижче від якого соціальне самопочуття починає набувати негативного значення. Він дозволяє ширше розглянути актуальні для українського суспільства проблеми, а однією з його переваг є можливість визначити реальний рівень соціальної депривації у різних групах населення або ж напруженість потреб в осіб, які з певних причин не є інтегрованими у суспільство. Також даний підхід є особливо вдалим для оцінки реального стану суспільства у період кризових явищ. Автор ілюструє такі переваги деприваційного підходу на даних соціологічного моніторингу Інституту соціології НАН України докризового 2008 року і посткризового 2010 року.

Зважаючи на стрімкі та часом непередбачувані процеси, які відбуваються в українському суспільстві, і які безпосередньо позначаються на соціальному самопочутті українців, питанню соціальної адаптації людей приділено окрему увагу. Розглядаючи соціальне самопочуття крізь призму того, наскільки адаптованими чи дезадаптованими почуваються люди у суспільстві, ще раз підкреслено нерозривність соціальної і психологічної природи цього феномену, який інтегрує у собі як індивідуальну здатність особистості пристосовуватися, так і реальність такого пристосування у конкретних соціальних умовах. Окремо автор зосередила свою увагу на копінгу, вважаючи, що популяризація у суспільстві різноманітних стратегій адаптації, особливо таких, які спрямовані на успішне пристосування до нових, переважно складних обставин, дослідження ефективності їхнього застосування на індивідуальному, груповому та загальнонаціональному рівнях, має бути одним із завдань ефективної соціальної політики. Адже за умов невизначеності, соціальних і політичних конфліктів, постійної нестачі матеріальних ресурсів і т.д., орієнтація на власні можливості та контроль над життям, соціально-психологічна підтримка є джерелами психологічної стійкості та ефективної адаптації людей, а також одними із чинників, здатними позитивно впливати на показники соціального самопочуття.

Розробляючи власну концептуальну модель дослідження соціального самопочуття, автор виходила з того, що відчуття задоволеності чи незадоволеності наявними соціальними благами безпосередньо пов’язане з механізмами соціального порівняння. Соціальне порівняння трактується як співставлення людьми умов свого життя, свого соціального статусу, можливостей, виду діяльності, настроїв і емоцій з аналогічними у власному минулому й очікуваному майбутньому, а також із тими, які характеризують повсякденне життя інших людей. Автор більш детально зосереджує свою увагу на причинах і наслідках міжособистісних та темпоральних соціальних порівнянь, бажаючи продемонструвати актуальність дослідження впливу таких механізмів на соціальне самопочуття людей у суспільстві, а також акцентуючи на важливості розуміння не лише об’єктивних, але й суб’єктивних, внутрішніх стандартів якості життя. Такі внутрішні стандарти закладаються, зокрема, у суб’єктивному просторі і часі людини.

Запропонований підхід до соціального самопочуття у координатах соціального простору і часу людини передбачає здійснення таких кроків: по-перше, дослідження актуальних оцінок соціального самопочуття; по-друге, вивчення суб’єктивних уявлень індивіда про власне соціальне самопочуття у порівнянні з самопочуттям інших людей (як з представниками тих груп, до яких він належить, так і тих груп, до яких він не належить, але може себе з ними порівняти); по-третє, з’ясування суб’єктивної оцінки індивідом власного соціального самопочуття у минулому і прогнозованому майбутньому.

Основними принципами запропонованої просторово-часової моделі дослідження соціального самопочуття є: суб’єктивність, комплексність, порівняльність у просторі і часі та прогностичність. Принцип «суб’єктивності» полягає у тому, що соціальне самопочуття досліджується через вивчення внутрішнього, суб’єктивного стандарту, з яким люди постійно порівнюють свої досягнення, своє життя. Вивчаючи суб’єктивний простір і час людини, тим самим краще пізнається не лише об’єкт, а власне суб’єкт такого порівняння. Принцип «комплексності» передбачає дослідження не лише актуальних оцінок соціального самопочуття, але й суб’єктивних уявлень індивіда про власне самопочуття у минулому і майбутньому часі, а також у порівнянні з самопочуттям інших людей. Це у комплексі дозволить вивчати соціальне самопочуття на більш глибокому рівні, на рівні свідомості, відстежувати тенденції трансформації за суб’єктивними оцінками людьми свого соціального самопочуття у координатах простору і часу. Принцип «порівняльності у просторі і часі» забезпечуватиметься завдяки можливості групування людей з однаковими просторовими і часовими моделями соціального самопочуття, що дозволить здійснювати їхнє порівняння між собою, а також співставлення, порівняння динаміки актуальних оцінок соціального самопочуття і суб’єктивних оцінок самопочуття у часі. Під принципом «прогностичності» маємо на увазі ті можливості, які відкриваються за рахунок вивчення соціального самопочуття у суб’єктивному минулому, теперішньому і майбутньому людини. Визначення спрямованості «стріли часу», як для всього населення, так і для окремих соціальних груп, дасть змогу прогнозувати можливі майбутні зміни у показниках соціального самопочуття на найближчі роки.

У завершальній частині роботи зазначається, що вище означені можливості, які відкриваються при дослідженні соціального самопочуття людей через вивчення їхнього суб’єктивного простору і часу, мають важливе наукове та практичне значення. Одержана інформація про соціальне самопочуття людей у суспільстві дозволить не лише аналізувати якість їхнього життя і якість суспільства, але й за рахунок виходу на можливості прогнозування цих показників, більш ефективно працювати не лише над тактичними, але й стратегічними завданнями соціальної політики. Запропонована концептуальна модель дослідження соціального самопочуття дозволяє значно вдосконалити існуючі соціологічні методики вимірювання соціального самопочуття населення, що сприятиме більш глибокому і детальному пізнанню закономірностей формування і функціонування цього складного суспільного феномену. Такий підхід автора є важливим з огляду на сучасні трансформаційні процеси.