СОЦИАЛЬНОЕ СИРОТСТВО КАК СОЦИОКУЛЬТУРНЫЙ ФЕНОМЕН

Краткое содержание

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність теми, визначено мету та задачі, викладено новизну і практичне значення одержаних результатів, наведено інформацію про апробацію результатів дисертації та публікації.

У першому розділі „Соціально-культурна природа дитинства і соціального сирітства” обґрунтовано доцільність вивчення соціального сирітства як проблеми соціології дитинства, яка знаходиться в процесі становлення та утвердження. Поняття "соціальне сирітство" трактується як особливий стан дитинства, обумовлений становищем дитинства в умовах певної соціальної структури, у системі соціальних відносин суспільства. Таке розуміння соціального сирітства дає можливість застосовувати термін "соціальне сирітство" щодо дітей, які залишаються при живих батьках без належної опіки й виховання, без емоційної підтримки та участі незалежно від їхнього офіційно визнаного статусу. Поняття соціального сирітства може конкретизуватися, наповнюватися різним змістом, коли мова йде про різні історичні та конкретні соціокультурні умови. При цьому роль домінанти може грати якась її складова (сирітство, бездоглядність, безпритульність та ін.) Дані концептуальні подання є основою дослідження соціального сирітства як соціокультурного феномену.

Запропонована в роботі концептуалізація соціологічного дослідження "соціального сирітства" характеризується поліпарадигмальністю, яка означає, що соціологічне знання про дитинство розглядається як відносно самостійне явище. Воно функціонує в умовах певної соціальної структури суспільства, у цілісній системі соціальних відносин, має ґрунтуватись на даних різних галузей соціологічного знання (насамперед, соціології сім’ї), а також на даних психології, педагогіки, на результатах культурологічних та історико-етнографічних досліджень. Так, у рамках соціології сім’ї вивчається становище дитини в родині, в межах психології – розуміння природи людської особистості в цілому, в межах педагогіки – розглядається ідея колективної діяльності Макаренка і т.д.

У роботі доводиться, що поліпарадигмальність у вивченні дитинства як цілісного явища і соціального сирітства в широкому його розумінні полягає перебуває також у необхідності органічного поєднання різних підходів до дослідження і, зокрема, соціально-економічного та культурно-ціннісного. Так, з позиції соціально-економічного підходу, можна виділити проблему взаємозв'язку між соціально-психологічною атмосферою в родині сім'ї та соціально-економічними умовами її існування, проблему дитячої травми, неповних родин сімей та дітей розлученнярозводу, а також проблему дитячої зайнятості. Ціннісно-культурний підхід визначає обумовлює,призначає образи способи дитинства у свідомості суспільстватовариства, символічний простір, що формує ставлення ставлення суспільства товариства й батьків до дітей, а також характер і зміст утримування,вміст,утримання виховних дій.

Методологічною базою даної роботи є, передусім, системний і в широкому розумінні функціональний підходи. Поєднання цих підходів дає можливість розглянути функції дитинства у цілісній системі соціально-практичної діяльності суспільства і його ціннісно-нормативних уявлень, роль дітей у взаємовідносинах різних соціальних груп, місце дитинства в соціальній структурі дитинства і в системі взаємодій різних суспільних інститутів. Відповідно до цього, використовується структурно-функціональний аналіз, який дозволяє розглядати уявлення про дитинство в системі цінностей і соціальних ролей, а також соціально-економічний аналіз, який відповідає марксистським традиціям вивчення явищ у системі суспільного виробництва і становища у ньому різних груп суспільства. Дослідження, що відбувалося на мікро-рівні, базується на соціо-драматургічних уявленнях І.Гофмана, які дозволяють більш детально розглянути внутрішній світ дитини і тим самим глибше охарактеризувати суб’єктивну природу соціального сирітства.

В якості методологічної бази дослідження виступають також концепції, які відносяться до різних галузей науки. Основні принципи психічного і соціального розвитку дітей та підлітків розглядаються в межах теорії спадковості Еріксона, когнітивної теорії Піаже, соціокультурної теорії Виготського, екологічної теорії Бронфенбреннера.

Поєднання вищезгаданих та деяких інших теорій для вивчення дитинства є найбільш ефективним, як і використання міждисциплінарного аналізу, вираженого у взаємодії представників різних сфер знань.

Вивчення соціального сирітства, в межах підходів, наданих соціологією дитинства, дозволяє уникнути поверховості та односторонності, що виникають при вивчені його як прояву кризи інституту сім’ї. Соціальне сирітство, як показано у розділі, в якості об’єкта соціології дитинства, розглядається значно ширше - як соціокультурне явище, обумовлене соціально-економічними та культурно-ціннісними факторами, що створюють цілісну системну єдність. Фундаментальна та багатоаспектна база соціології дитинства як самостійної соціологічної науки дозволяє враховувати історичні, соціальні, культурні, економічні та психологічні фактори, що впливають на розповсюдження такого соціального явища, як соціальне сирітство.

Також в роботі приділяється увага історико-етнографічним дослідженням, які зробили істотний внесок у вивчення дитинства та соціального сирітства як самостійних явищ, обумовлених обумовлені різноманітними багатообразними суспільними громадськими факторами. Їхні результати свідчать про те, що місце дитинства серед різних суспільних громадських явищ, його образи способи і взаємини взаємостосунки із суспільством товариством змінювалися протягом усієї історії культури. Споконвічне дитинство мало невиділений характер і особливо не визначалося обумовлювалося серед інших суспільних громадських явищ. У цей час дитинство не тільки займає позичає тверду позицію в суспільствітоваристві,суспільству,товариству, але й вимагає до себе максимуму уваги уважності з боку представників різних різні наук.

У дисертації розглядається доцільність вивчення соціокультурної природи дитинства і соціального сирітства з урахуванням застосування міждисциплінарного підходу, який виражається в систематичному взаємозв’язку різних наук та знань. Процес інтеграції цих знань, їх поєднання на основі загальної теоретичної бази дає можливість досліджувати соціокультурну природу дитинства, що характеризується цілісною єдністю визначених цінностей-символів й об’єктивно-предметних форм діяльності.

Дослідження, які проводяться при такій взаємодії, дають можливість як вченим, так і спеціалістам, зайнятим у різних сферах суспільного життя, знайти найбільш ефективні засоби подолання тих негативних наслідків, які обумовлені неблагополучним становищем дітей в сучасному суспільстві.

Другий розділ „Соціальне сирітство в умовах переходу до ринкової економіки” присвячений характеристиці породжених умовами переходу до ринкової економіки проблем соціального сирітства. Він починається з аналізу основних напрямків досліджень проблем дитинства, що проводяться на пострадянському просторі. До них належать: дослідження проблем впливу економічного благополуччя і рівня безробіття на життя родини, дослідження малої кількості дітей в родині як наслідку економічної кризи, проблеми безпритульних дітей, дитячої зайнятості та дитячого жебрацтва, проблеми взаємовідносин поколінь і культурної наступності, дослідження впливу деяких засобів масової інформації на соціалізацію дітей.

У роботі увага акцентована на тому, що дані дослідження обмежуються, як правило, розглядом лиш визначеної категорії дітей, яких традиційно відносять до неблагополучних (діти, які живуть в родинах алкоголіків і наркоманів, в інтернатах та на вулиці; діти, які займаються жебрацтвом, крадіжництвом і т.д.). Поза увагою дослідників знаходяться різноманітні аспекти дослідження дитинства в цілому, його місця в системі взаємодії різних соціальних інститутів сучасного суспільства, специфіки цієї взаємодії в умовах переходу до ринкової економіки, що, як зазначається в дисертації, не сприяє більш глибокому вивченню проблем соціального сирітства.

Важливе місце в розділі займає порівняльний аналіз результатів дослідження орієнтацій випускників загальноосвітніх шкіл та інтернатів, який надав можливість встановити як схожість уявлень ”благополучних” та „неблагополучних” дітей, так і відмінність їх уявлень, оцінок і орієнтацій. Загальним в орієнтації випускників загальноосвітніх шкіл та інтернатів є те, що цінність родини є значущою для дітей всіх категорій (дітей з „благополучних” сімей, інтернатів, притулків, вулиці). Бажання мати свою родину не залежить від того, в яких умовах живуть діти. Однак, визнання абстрактної цінності родини поєднується з критичним ставленням до своїх батьків, їх норм, життєвих орієнтацій, методів виховання взагалі. Це виражається в тому, що значна частина дітей і тих, які живуть в „благополучних” родинах, не хоче, щоб їхня майбутня родина була схожою на родину батьків. Хоча в більшій мірі подібна позиція проявляється в оцінках дітей, які живуть в інтернатах і притулках, а також тих „рядових” школярів, які вказують на наявність конфліктів у їх родинах. З іншого боку, рівень конфліктності між батьками в родині формує рівень конфліктності дітей і батьків. Більш того наявність сварок в родині не дозволяє дітям чітко сформувати свою позицію відносно оцінок свого майбутнього і сьогодення у той час, як нормальна гармонійна обстановка в родині сприяє формуванню оптимізму щодо свого майбутнього.

Спільним для всіх дітей, поза залежністю від їх матеріального становища, є також бажання досягти економічної самостійності, що стає провідним стимулом для отримання заробітку. Однак це бажання, як показано у роботі, у випускників загальноосвітніх шкіл пов’язане з конкретними життєвими прагненнями і планами, які у більшій мірі відповідають реальним можливостям, ніж у інтернатських дітей. Уявлення про майбутнє у випускників інтернатів і притулків менш реалістичні, що пояснюється не стільки світобаченням дітей, скільки нездатністю існуючої системи опіки привити своїм вихованцям реальні уявлення про життя, адекватні умовам життєдіяльності у сучасному суспільстві, а головне - їх можливостям.

Позиція випускників інтернатів, що характеризується утриманством, є не зовсім адаптованою до сучасних умов системою виховання інтернатних закладів. Утриманство - зручний мотив, і використовується він для виправдання будь-яких дій чи бездіяльності дітей, які виховуються в інтернатах. Привертає до себе увагу й нездатність дітей, які звикли до всебічної опіки, взяти на себе відповідальність за своє життя в майбутньому. Цей факт свідчить про те, що дітям даної категорії доведеться зіткнутися з багатьма труднощами у дорослому житті у зовнішньому для них світі: при отриманні освіти, в пошуках роботи, при створенні своєї родини і т.д.

У другому розділі соціальне сирітство і дитинство також розглядаються як об’єкт діяльності громадських і державних організацій. Тут показано, що на фоні виданих законів з охорони дитинства, великої кількості державних програм і заходів - з одного боку, та діяльності великої кількості громадських організацій - з іншого, проблема соціального сирітства вирішується недостатньо ефективно. При вивченні основних стратегій і цілей діяльності вищезгаданих організацій, проблем, які супроводжують реалізацію визначених задач педагогами, соціальними працівниками, державними службовцями, виявилось, що між різними державними і громадськими закладами не існує взаємодії. Відсутня системність і координованість їх дій. Виявилось також, що мають місце випадки протидії їх один одному, що в значній мірі знижує ефективність діяльності кожної окремої організації у вирішенні проблем соціального сирітства.

У висновках наведено підсумки вирішення поставлених автором завдань, наведено основні результати дослідження, а також вказано на основні недоліки у вирішенні проблем соціального сирітства.

Відповідно до основної мети дисертаційної роботи соціальне сирітство розглянуте у широкому соціокультурному контексті, який складає собою цілісну єдність соціально-економічних та ціннісно-культурних факторів, а також характеризує становище у суспільстві не тільки „неблагополучних” дітей (сиріт, жебраків, дітей з вулиці і т.д.), але й тих, які традиційно визначаються як „благополучні”. Поняття „соціальне сирітство” стосується тих дітей, які залишились без належної опіки й виховання при живих батьках, поза залежністю від їхнього офіційно визнаного статусу. Показано, що виявлення суті соціального сирітства неможливе без розуміння місця дитинства в цілісній системі ціннісних уявлень і практичної діяльності суспільства.

Важливий висновок, який було зроблено в результаті проведеного дослідження, полягає в тому, що діти, які належать до різних категорій, займають відносно однакову критичну позицію у ставленні до своїх батьків. Це дає можливість зробити висновок про те, що має місце факт зміни значення самого батьківства для дітей, його змісту і ролі. Створюються нові установки і норми, які негативно впливають на процес формування дитини, її розвиток і характер взаємодії з батьками.

Вагоме значення має зроблений у роботі висновок про те, що стійкий опір „закритим” дитячим закладам, який обумовлений посиланнями на Конвенцію ООН з прав дитини, протидіє реальним потребам вирішення проблеми „важких” дітей. Це, як виявилось, розуміють керівники і рядові співробітники різних служб, які безпосередньо стикаються з проблемами опікунських закладів і проблемами „дітей-втікачів”. Проблема дітей-втікачів (дітей, які регулярно залишають притулок і інтернат і виходять на так звану „свободу”) дійсно займає пріоритетне місце в діяльності міських і обласних служб, які займаються питаннями неповнолітніх дітей. Самі експерти визнають марність вирішення цієї проблеми тільки так званими „гуманними” засобами (організацією різного роду секцій та гуртків відповідно до потреб дітей та їх „корисністю” у подальшому житті, залученням для роботи з дітьми зацікавлених педагогів і вихователів, „майстрів своєї справи”) у випадку відсутності як матеріальних, так і людських ресурсів, а також через відсутність послідовної соціальної політики, спрямованої на подолання соціального сирітства. Більш того, проблема повинна ставитись і вирішуватись у більш широкому контексті: необхідний комплекс заходів, спрямований не тільки на роботу з „важкими” дітьми, але й на організацію позашкільної роботи з дітьми всіх категорій.

Аналіз різних, частіше за все протилежних точок зору щодо радянської системи виховання, а також бесід з вихователями інтернатів і людьми, які так чи інакше пов’язані з вирішенням проблем соціального сирітства, дав можливість зробити висновок про те, що добре організована і стійка протягом довгого періоду колишня система виховання є більш ефективною у порівнянні з неефективними спробами побороти соціальне сирітство хаотичними та неузгодженими в єдину систему заходами і способами виховання. Нищівну критику минулого і негативне ставлення до „тоталітарного виховання” доцільно змінити на детальний аналіз найбільш ефективних та успішних методів. Використання і адаптація в умовах трансформацій, які виникають у пострадянському суспільстві, позитивних, але „застарілих” методів, дозволяє створити нову систему виховання нового покоління, що відповідає умовам сучасного соціуму.

Основний висновок полягає у тому, що для подолання соціального сирітства необхідним є створення єдиної стратегії виховання, в якій би різні виховні інститути не протидіяли, а доповнювали один одного, та діяльність яких була б спрямована на успішну соціалізацію всіх категорій дітей. Централізованість дій у поєднанні з комплексним підходом, спрямованим на створення умов для нормального виховання наступного покоління, як в родині, так і за її межами, дадуть реальний шанс виростити повноцінних громадян суспільства, які на належному рівні зможуть нести відповідальність за його нормальний розвиток і процвітання.