| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначаються мета і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, окреслено теоретичну й практичну значущість роботи.
У першому розділі “Жанр антиутопії у науковому вивченні” подано огляд наукових праць, які стосуються теорії та історії антиутопії в літературі, визначено теоретичну базу дослідження.
На підставі аналізу науково-критичної літератури можна стверджувати, що антиутопія й досі залишається дискусійним поняттям у літературознавстві. У даному розділі висвітлені різні погляди науковців стосовно жанрових ознак антиутопії, її зв’язків з утопією, науково-фантастичною літературою, сатирою, міфами, а також своєрідності розвитку на різних етапах літературного процесу. В останні десятиліття з’явилися ґрунтовні дослідження, присвячені антиутопії та її динаміці в національних літературах: “Російська літературна антиутопія” (1993) Б. Ланіна, “Російська літературна антиутопія XX століття” (1994) Б. Ланіна та М. Боришанської, “Від утопії до антиутопії” (1994) і “Сучасна антиутопія” (1996) О. Ніколенко, “Розмаїття світів, розмаїття варіантів майбутнього” (1997) Т. Кларесона, “Долаючи простір і час… (Роман Є. Замятіна “Ми” і його роль у становленні жанру антиутопії)” (2004) О. Філенко тощо. Питанням функціонування антиутопії присвячені докторські (Б. Ланін, О. Ніколенко) й кандидатські (С. Бесчотникова, Г. Баран, С. Романов, О. Євченко та ін.) дисертації.
Важливим є те, що поняття “антиутопія” увійшло в сучасні словники та енциклопедії: “Літературознавчий словник-довідник” (1997), “Естетика. Теорія літератури: Енциклопедичний словник термінів” (2003) Ю. Борєва, “Лексикон загального та порівняльного літературознавства” (2004) та ін. Водночас ще немає одностайності й точності у визначеннях як самого поняття, так і його різновидів, що пов’язано з умовністю та багатозначністю жанру, а також його мінливістю.
Спираючись на досягнення вітчизняного та зарубіжного літературознавства, ми виходимо з того, що жанровий зміст антиутопії визначається передусім художнім моделюванням державного ладу, який суперечить принципам гуманізму. Звідси основний конфлікт антиутопії – зіткнення особистості із системою насилля. Сюжетно-композиційні особливості антиутопії зумовлені ситуацією випробування людини, котра потрапила в умови тотального тиску соціуму. Випробуванню підлягають і загальнолюдські цінності – кохання, сім’я, мораль, воля тощо. Антиутопія викриває не тільки недосконалість існуючого порядку, але й небезпеку розвитку реальних тенденцій та утопічних ідей у майбутньому. Художнє прогнозування – важлива ознака антиутопії. Слід відзначити особливу роль фантастики в антиутопії, що виконує викривальну і прогностичну функції. На відміну від утопії, яка пов’язана з міфами, антиутопія спрямована на звільнення від хибних ілюзій у суспільній свідомості. Велике значення в антиутопії відіграє комічне (сатира, іронія, гротеск, пародія тощо), що нерідко поєднується з трагічним, а може навіть і поступатися йому. В антиутопії висловлений протест проти насильства, абсурдного державного устрою, утопічних прожектів, неволі. Цій меті підпорядкована вся система зображальних засобів, серед яких вирізняються специфічний хронотоп, мова (“новомова”), символіка тощо.
З’явившись наприкінці XIX століття, російська антиутопія протягом XX століття пройшла тривалий і плідний шлях розвитку, збагативши світову літературу. Великий внесок у розвиток жанру зробили Є. Замятін, А. Платонов, М. Булгаков, Ю. Даніель, В. Аксьонов та інші письменники. У їхніх творах виявилися загальні ознаки антиутопії та її національна специфіка. Серед традиційних для російської антиутопії рис дослідники (Б. Ланін, О. Ніколенко) називають зв’язок жанру із соціальними експериментами, що відбувалися за радянських часів і пострадянський період. Російська антиутопія, порівняно із західною, відзначається більшою конкретністю, злободенністю, оскільки саме життя давало митцям цікавий матеріал для спостережень і художніх прогнозів. Водночас історична конкретність поєднується із прагненням філософськи осмислити світ і місце людини в ньому. У російській антиутопії діють герої-філософи, герої-творці, герої-інтелігенти, котрі втілюють роздуми авторів про сенс буття, свободу і насильство, духовне протистояння тоталітаризму. Російські письменники виявили глибоку увагу до образу “маленької людини”, до розкриття її недолі та переживань, що зумовило присутність різних форм психологізму (передусім специфічного типу оповіді – рос. “сказ”). Крім того, російська антиутопія тісно пов’язана з традиціями світової класики (твори Є. Замятіна, М. Булгакова та ін.), а також національним фольклором (особливо твори А. Платонова).
Якщо на початку XX століття розвиток російської антиутопії відбувався під впливом модернізму та його взаємодії з реалізмом, то з другої половини XX століття дослідники відзначають зміну художніх парадигм, перехід до стратегій постмодернізму. З 1980-х років постмодернізм постав у центрі літературного процесу, набув популярності, став об’єктом критичних дискусій. Це час кардинальних змін у суспільному житті, що разом з іманентними факторами розвитку літератури дало потужний імпульс антиутопії. Тому починаючи з 1980-х років і до сьогодні триває окремий етап російської антиутопії, який потребує спеціального вивчення з урахуванням літературної спадкоємності та новаторства митців. Антиутопія – неоднозначний і динамічний жанр, який знаходиться у постійному оновленні разом із рухом літературного процесу. Наразі постала актуальна проблема вивчення конкретно-історичних форм антиутопії, зокрема в російській літературі 1980 – 2000-х років, що дозволить виявити, які ознаки лишилися в ній незмінними, традиційними (ядро жанру) і які нові риси з’явилися в жанрі на сучасному етапі.
Другий розділ “Поетика сучасного роману-антиутопії” складається з чотирьох підрозділів. Спираючись на методологію дослідження роману, що розроблена в працях Д. Лукача, М. Бахтіна, А.Есалнек, Д. Затонського та ін., ми досліджуємо романи сучасних авторів антиутопій. Як справедливо відзначила Г. Мережинська, роман на межі XX – XXI століть здобуває особливу свободу і стає “тією жанровою формою, в якій найяскравіше втілилися художні можливості постмодернізму”. Роман як найбільш мобільний і пластичний жанр спрямований на пошук, відкритість й експеримент, що відповідало й завданням антиутопії. Сучасна антиутопія представлена передусім романами, які розглянуті в контексті літератури постмодернізму, а також стратегії подолання постмодерністських художніх принципів і нових відкриттів.
У підрозділі 2.1 “Роман-пародія В. Войновича “Москва 2042” визначений структуротворчий принцип роману “Москва 2042” (1986) В. Войновича – пародія, яка зумовлює викривальний пафос антиутопії, спрямований як проти радянської системи, так і проти утопізму суспільної свідомості. Пародія досліджена на різних рівнях роману: сюжетно-композиційному, образному, мотивному, просторово-часовому, стильовому, мовному. У поєднанні з іншими засобами комічного (гротеск, іронія, сатира) пародія у В. Войновича – джерело сміхового та ігрового начал у романі. У роботі відзначені традиційні види пародії, використані письменником (бурлеск, травестія), а також розмаїття новітніх форм. Спираючись на традиції “реалістичного гротеску” (термін Ю. Манна) російської класичної літератури (М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна), В. Войнович поєднує їх з принципами постмодернізму: “світ – текст”; подорож як пошук; гра з відомими образами, символами, мотивами; інтертекстуальність; полістилістика тощо. Водночас “Москва 2042” виходить за межі постмодернізму, що виявляється передусім у збереженні активного творчого начала головного героя (автора), а також в тому, що роман сприймається письменником як матеріал для іронічної гри та самопародії.
У підрозділі 2.2 “Роман-енциклопедія Т. Толстої “Кись” зроблено висновок про те, що в антиутопії Т. Толстої “Кись” (1986 – 2000) засобами постмодернізму актуалізовані деякі традиції літературного бароко (комбінація енциклопедії з абеткою, візуалізація образів та ін.), які суттєво вплинули на художню структуру антиутопії. Зберігаючи характерну для антиутопії художню модель (вождь (Федір Кузьмич) – силові структури (Великі Мурзи, Червоні Санітари) – рабська свідомість народу (голубчики та ін.)), письменниця доводить її до абсурду, іронічно обігрує її і створює поліфункціональну пародію: на владу загалом, на російську історію, на утопізм свідомості, а також на сам жанр антиутопії. Уперше в розвитку жанру антиутопія стає об’єктом іронічної рефлексії автора. Художній конфлікт у романі-антиутопії перенесений у психологічну площину. Герой (Бенедикт) знаходить вихід із замкненого простору – в духовну сферу. Соціальному абсурду й насильству Т. Толстая протиставляє цінності національної та світової культури. У зв’язку з цим велике значення в романі набуває тема Слова, Книги. В образі-симулякрі “пушкіна-кукушкіна” закладений культурний, філософський, моральний і сакральний код. Уперше ставлення до Пушкіна висувається в антиутопії як критерій оцінки соціального ладу та морального стану людини. Новаторство письменниці виявилося також в посиленні ігрового начала, поєднанні елементів різних стилів і жанрів, у застосуванні міфологізму (гра з відомими міфологічними структурами й створення нових), в експериментах з мовою, пошуку в ній прихованих смислів і можливостей тощо. Епічна лінія в романі Т. Толстої супроводжується ліричними відступами (про силу людського розуму, про Слово, про Книгу, про духовне багатство та ін.), що допомагають розкрити авторську позицію й переживання головного героя, в якому відбувається напружена внутрішня боротьба. Т. Толстая розвинула традиції “сказу” (рос.) за рахунок інтертекстуальності, котра втілює ідею необхідності залучення людини до здобутків культури, філософії, мистецтва, без чого неможливе духовне відродження суспільства.
Підрозділ 2.3 “Роман-детектив Е. Лимонова “316, пункт “В” присвячений дослідженню роману Е. Лимонова “316, пункт “В” (1998). У творі поєднуються елементи різних жанрів сучасної літератури з перевагою детективного начала. На художню структуру роману вплинули й інші види мистецтва, зокрема кінематографія, а також засоби масової інформації. Хронотоп роману наближений до реальної дійсності. Письменник створює “новомову” сучасної епохи, поєднуючи різноманітні стильові потоки. Характерна для роману-антиутопії ситуація подорожі трансформується у втечу головного героя від переслідувань з боку державної системи. Людина тоталітарна перетворюється на людину маргінальну, що є новим для жанру антиутопії. Письменник розкриває процеси, що відбуваються у внутрішньому світі особистості під впливом насильства (символіка, мотивна організація, мова героя, художня деталь тощо). Фантастика в романі значно послаблена, всі фантастичні події отримують реалістичну мотивацію, що засвідчує спрямованість антиутопії на негативні явища сьогодення. У перетворенні головного героя Лук’янова на президента Дженкінса виявилися сумніви автора в духовній стійкості сучасної людини. Центральний конфлікт антиутопії – зіткнення людини й соціальної системи – вирішується в іронічно-пародійному плані: людина, котра раніше протистояла системі, тепер сама стає на чолі держави, втрачаючи при цьому власне “я” й залишки людяності. У романі знайшли відбиток сучасні геополітичні проблеми, протистояння Росії та Заходу. Людина в антиутопії Е. Лимонова показана в складному ідеологічному полі, на неї надто впливають засоби масової інформації та політичні технології.
У підрозділі 2.4 “Роман-метафора В. Пелевіна “Життя комах” доводиться, що структуротворчим принципом твору В. Пелевіна “Життя комах” (2000) є метафора, яка дозволяє розглядати образи й ситуації в різних площинах (часових, просторових, смислових тощо). Спираючись на традиції Ф. Кафки (“Перетворення”), письменник надає перетворенням своїх героїв не фантастичний, а умовно-символічний характер, створюючи метафоричну картину людського буття на межі XX – XXI століть, показуючи розмаїття форм життя, його вічний рух, зовнішні й внутрішні метаморфози. Антиутопія “Життя комах” просякнута глибоким філософським змістом. Письменника цікавлять передусім екзистенційні проблеми людства, тому художній конфлікт перенесений в екзистенційну сферу. У романі людське начало вступає в зіткнення з абсурдом, безцільністю й жорстокістю життя. Водночас В. Пелевін не втрачає віри в духовну природу людини, котра, на його думку, здатна до усвідомлення сенсу буття й звільнення від усього того, що заважає вияву людяності. У мотиві перетворення закладена ідея розвитку форм життя й людської природи, що визначає гуманістичний пафос твору.
Характерними особливостями роману В. Пелевіна “Життя комах” є алегоризм, інтертекстуальність, ігрове начало, гротеск та ін. Автор актуалізує образи, символи, мотиви російської та світової класики (М. Гоголя, А. Чехова, М. Пруста, К. Чапека, М. Булгакова та ін.), що дозволяє говорити про особистість у широкому контексті культури та філософії. Умовні герої – це своєрідне зібрання притч про людей нашого часу, втілення роздумів про смисл людського буття в сучасному світі. В. Пелевін надає антиутопії інтелектуальне спрямування, що відкриває нові обрії для жанру. Хоча в романі “Життя комах” ще наявні риси постмодернізму, але загалом твір не вміщується у його межі. Іронія стосовно постмодернізму активізує пошук нових художніх форм у творчості митця.
Отже, наприкінці XX – на початку XXI століття антиутопія продовжує опанування романної форми. Внаслідок неканонічності, пластичності й відкритості роману в епоху постмодернізму і переходу до нових художніх стратегій антиутопія також отримує подальший імпульс для свого розвитку.
Розділ III “Своєрідність розвитку повісті-антиутопії на межі XX –XXI століть” складається з двох підрозділів. У сучасній повісті-антиутопії виділені два провідні різновиди: соціально-політична і філософсько-психологічна повість.
У підрозділі 3.1 “Соціально-політична повість-антиутопія (О. Кабаков, В. Пелевін, О. Зинов’єв, В. Рибаков)” проаналізовано повісті сучасних авторів: “Подорожі екстраполятора” (1988, 1999) О.Кабакова, “Омон Ра” (1992) В. Пелевіна, “Катастройка” (1989) О.Зинов’єва, “Не встигнути” (1989) В. Рибакова. У цих творах знайшли відбиток реалії 1980 –2000-х років: негативні явища радянського періоду (монополія комуністичної партії, ідеологічний тиск, цензура тощо) і пострадянського часу (міждержавні конфлікти, міжнаціональні й релігійні чвари, загроза громадянської війни, геополітичні суперечності та ін.). Гостра злободенність, апеляція до недавнього минулого або перенесення подій у недалеке майбутнє – характерні риси соціально-політичної повісті-антиутопії. Герой випробовується у складному політичному й геополітичному полі. Нерідко він перетворюється на “втікача” від державної системи, яка переслідує і загрожує не тільки його волі, а й життю. Соціально-політичні антиутопії сучасних авторів містять натуралістичні сцени масових убивств, війн, фізичних страждань, що втілюють ідею попередження людству. Художній конфлікт (людина і система) набуває відкритого вираження. Герой потрапляє в екстремальні ситуації, йому доводиться миттєво приймати рішення зі складних питань. Нерідко герой не витримує перевірки на людяність. Автори антиутопій показали процеси моральної деградації, поширені в сучасному світі. Велику увагу митці приділяють дослідженню масової свідомості. Поруч з новим героєм (“людиною політизованою”) з’являється узагальнений образ юрби, якою маніпулює влада. У соціально-політичну повість-антиутопію широко входять елементи репортажу, хроніки, детективу, документа тощо. Мова і стиль творів слугують викриттю сучасних явищ, а також утопічних ілюзій минулого й теперішнього. Соціально-політична повість-антиутопія – своєрідний літопис нашого часу, де межа поміж реальним і майбутнім, дійсністю й художнім прогнозом надто нетривка.
Підрозділ 3.2 “Філософсько-психологічна повість-антиутопія (А. Курчаткін, В. Маканін, А. Курков)” містить аналіз творів “Записки екстреміста” (1990) А. Курчаткіна, “Лаз” (1991) В.Маканіна, “Не треба боятися темряви” (2002) А. Куркова. Філософсько-психологічний напрям – один із найпотужніших у російській літературі, що виявився і в жанрі антиутопії. А. Курчаткін, В. Маканін, А.Курков – продовжувачі традицій філософсько-психологічної лінії в російській антиутопії, що розробляли А.Платонов, М. Булгаков, В. Аксьонов та ін. Водночас сучасні автори спираються і на здобутки російської класики, тому в їхніх творах присутні образи й мотиви Ф. Достоєвського, Л. Толстого, А. Чехова та ін.
Філософсько-психологічна повість-антиутопія не так тісно пов’язана з реальністю, як соціально-політична повість-антиутопія. Головна мета митців – дати узагальнений образ світу й в абстрактних формах відтворити духовний стан людини й суперечності нашого часу. У зв’язку з цим зростає значення різноманітних форм умовності, серед яких провідну роль відіграє принцип паралельних просторів. У вертикальному хронотопі (лаз, тунель, люк) втілено ідею перевірки на духовну міць людської природи, а також різних поглядів стосовно суспільного устрою. Структуротворчим для філософсько-психологічної повісті-антиутопії є образ героя-філософа, котрий несе тягар екзистенційних і метафізичних проблем, шукає духовні засоби опору насильству. Цьому різновиду антиутопії притаманно також розмаїття форм психологізму та символіки. Автори філософсько-психологічних повістей-антиутопій використовують різноманітні філософські вчення, а також міфи (античні, біблійні, слов’янські та ін.), що надають творам позачасового звучання. Втрата культурних цінностей – один з основних мотивів у творчості А. Курчаткіна, В. Маканіна, А. Куркова. На героя-філософа покладено відповідальність за зв’язок поміж минулим і майбутнім, за відновлення культурного зв’язку між різними поколіннями.
IV розділ “Жанровий зміст оповідання-антиутопії” містить чотири підрозділи, в яких простежується тематичне й художнє розмаїття нової для антиутопії форми – оповідання-антиутопії.
У підрозділі 4.1 “Випробування “людської природи” в оповіданнях Л. Петрушевської” проаналізовано два твори Л. Петрушевської: “Нові Робінзони (Хроніка XX століття)” (1989) і “Гігієна” (1990). Авторка розробляє характерну для антиутопії останніх років тему втечі людини від насильства, від смерті. Герої Л. Петрушевської доведені до крайньої межі відчаю і жаху. Мотиви відчуження, руйнування родинних і соціальних зв’язків є центральними у творах письменниці. Головна проблема антиутопій Л. Петрушевської – проблема виживання, що пов’язується авторкою передусім із духовною сутністю людини. Використовуючи традиційну для літератури форму “робінзонади”, письменниця перетворює її на форму морального випробування “людської природи”. Л. Петрушевська вводить в антиутопію образ дитини, продовжуючи тим самим традиції Ф. Достоєвського і А.Платонова. “Сльозинка дитини” – критерій оцінки сучасного світу в антиутопіях письменниці. Якщо в оповіданні “Нові Робінзони (Хроніка XX століття)” загальному руйнуванню і смерті Л. Петрушевська протиставляє сімейні й загальнолюдські цінності, то в оповіданні “Гігієна” авторка перевіряє спроможність цих цінностей. Розробляючи мотив хвороби, епідемії, Л. Петрушевська із сумом констатує, що в сучасному світі втрачають свою силу родинні стосунки, сімейні зв’язки. Загибель сім’ї в оповіданні “Гігієна” містить ідею попередження людству проти знецінення моральних ідеалів. І все ж таки навіть у цьому просякнутому глибоким трагізмом творі виживають маленька дівчина і “добра людина”, які не втратили милосердя й людяності. Ці образи втілюють ідею морального відродження світу.
У підрозділі 4.2 “Маленька людина” і соціальна система в оповіданнях В. Бабенка” досліджені два твори В. Бабенка: “New-Москва” (1992) та “Ігри на Червоній площі (монолог імпотента)” (1992). Художній простір у творах митця локалізований до “світу однієї сім’ї”, “світу одного міста”. Топос “Москва” – традиційне місце російських антиутопій – зображений з урахуванням змін у сучасному житті. Вплив Заходу на російську дійсність, загроза національній ідентичності, втрата вітчизняної культури, жорстока боротьба політичних партій – усе це знайшло відбиток в оповіданнях В. Бабенка.
У центрі уваги письменника знаходиться приватна людина – “маленька людина”, котра опинилася в центрі сучасних криз і соціальних потрясінь. Оповідь ведеться від імені вигаданого героя (рос. “сказ”), що дозволяє наблизити його переживання до сучасного читача. У підрозділі приділено увагу засобам створення художніх образів, зокрема дитини, загибель якої свідчить про дегуманізацію сучасного світу (“New-Москва”).
В. Бабенко пропонує російській антиутопії нову форму – алкоголічну сповідь. Поєднання “алкоголічного” і “шизофренічного” дискурсів у творчості В. Бабенка (“Ігри на Червоній площі (монолог імпотента)”) визначає велику роль несвідомого: хвора і нетвереза уява героя немовби “кружляє” довкола больових точок сучасності.
У підрозділі досліджені мовні й стильові особливості оповідань В. Бабенка. Слово (як правильне, так і неправильне) у творах письменника – головний засіб відображення деструктивного соціуму, де відбувається швидка зміна знаків, символів, утопій, а також духовних трансформацій. Водночас мова розуміється автором не тільки як засіб відображення соціального абсурду, але і як засіб вираження свободи, інтуїтивного пошуку особистістю виходу з неволі. Невипадково герої В. Бабенка страждають і гинуть через слово, але саме слово, сказане вільно, без огляду на заборони, – це єдина можливість для них здобути внутрішню свободу.
Підрозділ 4.3 “Сатиричний пафос оповідань М. Веллера” присвячений творам М. Веллера: “Кар’єра в нікуди” (2002) і “Пам’ятник Дантесу” (2002). “Кар’єра в нікуди” – ретроспективна антиутопія, події якої відбуваються в 1870 – 1880-х роках. М. Веллер розробляє традиційну для російської класичної літератури тему чиновництва, що звучала у творах М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, А.Чехова та ін. Мотив заміни людини чином, що походить від повісті М.Гоголя “Портрет”, актуалізовано в оповіданні М. Веллера. Письменник створив різноманітні типи чиновників, показавши їх живучість і в наш час. В оповідання увійшли мотиви не тільки російської класики, а й творів XX століття (О. Гріна, М. Горького та ін.).
Мотив фізичного перетворення головного героя оповідання “Кар’єра в нікуди” пов’язаний із духовними трансформаціями, що відбуваються в людині під впливом бюрократичної системи. Письменник протиставляє поняття “людина” і “чиновник”, розвінчуючи в такий спосіб антигуманну соціальну систему. М. Веллер майстерно використав гротеск задля показу процесів знедуховлення. Зміна оповідної структури в різних частинах оповідання (оповідь ведеться від імені автора, головного героя, людей з його оточення), переключення різних точок зору на події сприяє об’ємності художнього світу, створеного митцем.
В оповіданні “Пам’ятник Дантесу” М. Веллер звертається до важливої для сучасності теми звільнення від тоталітарної свідомості. Центральним в оповіданні є образ провінційного міста (Козельська), яке порівнюється в дисертації з містом Градовим А. Платонова. М.Веллер створює сучасну “історію одного міста”, в якій знайшли втілення особливості соціального устрою після розпаду радянської системи. Провінційний Козельськ стає узагальненим символом духовної ницості, соціального абсурду.
Традиційний для світової літератури мотив пам’ятника поєднується з мотивом заміни (замість пам’ятника Пушкіну в Козельську з’явився пам’ятник Дантесу), що створює сатиричний ефект оповідання. Твір М. Веллера корелює з романом Т. Толстої “Кись”. Пародійно-іронічне зображення образу Пушкіна у творі М. Веллера виконує кілька функцій: це один із засобів розвінчання соціального абсурду, а також своєрідний спосіб деміфологізації, вираження “таємної свободи”, що живе в народі. Розмова про Пушкіна дає привід героям для роздумів про стан суспільства і людини, про соціальні міфи та справжні цінності. М. Веллер створює узагальнений образ молоді нашого часу, котра попри суцільний нігілізм прагне все ж таки, на думку автора, домогтися істини. Основний конфлікт твору полягає у зіткненні “дитячих міркувань” і “програмних настанов” учительки. Прихід в антиутопію героїв, що думають, шукають, активно діють, свідомість яких не поневолена системою (хоча в оповіданні присутні й образи чиновників, алгоколіків, обивателів), засвідчує нові перспективи розвитку жанру.
У підрозділі 4.4 “Духовні метаморфози героя В. Пелевіна” розглянуто оповідання В. Пелевіна “День Бульдозериста” (2005), де, як і в романі “Життя комах”, письменник досліджує складні процеси, що відбуваються у внутрішньому світі особистості. Людина показана митцем як результат соціального абсурду й трагічних обставин. Центральним мотивом антиутопії є мотив заміни (імені героя, назви міста, правдивих фактів тощо), що сприяє створенню гротескного “світу навпаки”. Нещасний випадок, що трапився з Іваном Померанцевим, стає критерієм випробування не тільки його фізичного стану, але й духу. Аварія на виробництві дає поштовх для пошуку героєм втраченої “нитки життя”, власного “я”. Характерною особливістю твору є поєднання реального й оніричного просторів, що дозволяє письменникові наблизити до читачів духовні колізії свого героя, перемістити основний художній конфлікт у психологічну площину (свідомого та підсвідомого). В. Пелевін створив в антиутопії нові типи топосу: “коммуналка”, “двір”, “дитячий майданчик”, “смітник”. Образи дітей в оповіданні письменника жахливі: їхня фізична й моральна потворність – символ аномалій розвитку сучасного світу.
Поєднання пародії, іронії, карнавалу сприяє художньому моделюванню й прогнозуванню в антиутопії В. Пелевіна. Апелюючи до радянського минулого, автор засобами комічного розвінчує згубність будь-якої соціальної системи, яка обмежує духовний розвиток людства. Разом з тим, письменник не втрачає віри у внутрішні можливості особистості. В образі головного героя втілено ідею зворотньої метаморфози: від духовної деградації людина має повернутися до самої себе, відновити втрачену свободу духу й здатність мислити. Екзистенційна категорія “життя” висвітлюється в оповіданні через опозиції істинне – хибне, духовне – бездуховне. У творі своєрідно інтерпретуються деякі філософські ідеї (наприклад, М. Бердяєва та ін.), що зумовлюють широту змісту оповідання.
Дисертація завершується висновками, у яких узагальнено результати дослідження.
Антиутопія активно розвивається в російській прозі на межі XX – XXI століть. Жанрове ядро антиутопії лишається незмінним: конфлікт людини і держави, здатність до художнього моделювання й прогнозування соціальної системи, ситуація випробування “людської природи” в умовах насильства, деміфологізація, критичний пафос тощо. Водночас сучасна антиутопія набуває нових ознак в історико-літературному і національному контексті.
У російській антиутопії знайшли відбиток актуальні явища кінця XX – початку XXI ст.: розпад радянської системи, створення нових держав на пострадянському просторі, соціальна напруга в суспільстві, політичні й економічні кризи, геополітичні проблеми, загроза ядерної війни та ін. Разом з тим митці приділяють увагу не тільки соціально-історичним, але й філософським питанням: свобода і насильство, людина і держава, пошуки духовного протистояння новому насиллю, звільнення від тоталітарної свідомості. Усе це виводить антиутопію за межі злободенності, надає їй широкого позачасового звучання.
Художні моделі, створені письменниками, відзначаються великим розмаїттям. Об’єктом художнього моделювання в антиутопії є історичні реалії сьогодення, а також утопічні ідеї, що виникали протягом XX століття й особливо на початку нового тисячоліття. Способи художнього моделювання у творах сучасних авторів різноманітні: екстраполяція героя в майбутнє, метаморфоза (перетворення), метафора, гротеск, створення альтернативної історії тощо. Композиційно художні моделі можуть розташовуватися у творі горизонтально (Е. Лимонов, Л.Петрушевська), вертикально (В. Маканін, А. Курчаткін, А. Курков), в історичній перспективі (Т. Толстая, В. Войнович, О. Кабаков), символічно (В. Пелевін).
Якщо раніше художні прогнози письменників більше стосувалися соціального устрою, то тепер письменників цікавлять передусім духовні прогнози: що відбувається у внутрішньому світі людини під впливом нового насильства, якою буде доля моральних цінностей, культури в майбутньому. Тому традиційний конфлікт антиутопії – зіткнення людини й системи – у сучасних творах переходить у духовно-психологічну площину. Боротьба свободи й насильства зосереджена в душі головного героя, із результатами цієї боротьби митці пов’язують свої попередження.
Протягом XX ст. в російській антиутопії сформувалися такі види топосів: “єдина держава” (Є. Замятін), “місто”, “котлован”, “канцелярія” (А. Платонов), “Москва” (М. Булгаков, Ю. Даніель), “Крим” (В.Аксьонов) та ін. Простір у сучасній антиутопії стає більш замкненим і локальним. Поруч із традиційними топосами з’явилися нові: “вулиця”, “площа” (“Червона площа”), “лікарня”, “квартира” (“комуналка”), “двір”, “підвал”, “лаз”, “лабіринт”, “каналізаційний люк” та ін.
Простір сучасної антиутопії просякнутий небезпекою, смертю, він позбавлений світла й несе фізичну й духовну загрозу для людини. Герою фактично нікуди втекти, тому традиційний для антиутопії композиційний прийом подорожі трансформується у втечу героя від переслідувань нового насильства (“робінзонада”, блукання в наземних і підземних лабіринтах тощо). Утім, деякі автори бачать вихід із замкненого простору антиутопії – у сфері духу, культури, національних цінностей, загальнолюдських ідеалів (Т. Толстая, В. Пелевін, А. Курков).
У сучасній антиутопії змінюється категорія часу. Годинники в антиутопіях або зупиняються, або відраховують останні миті перед смертю чи після смерті. Зупинка часу – один із засобів створення художнього світу антиутопії.
Фантастика ще зберігає своє значення в сучасній антиутопії як спосіб художнього моделювання й прогнозування, як основа сюжетно-композиційної структури творів. Фантастика стає дедалі більше соціально й історично вмотивованою. Водночас художній прогноз у творах останніх років може здійснюватися й за допомогою інших засобів: метафори (В. Пелевін), символіки (А. Курков), притчі (В. Маканін).
Зміни, що відбулися в суспільній свідомості та мистецтві, вплинули на еволюцію героя антиутопії. Герой сучасної антиутопії знаходиться в епіцентрі не тільки державних, але й світових криз, катаклізмів, суперечностей. Він приймає на себе тягар соціальних, політичних та екзистенційних проблем. Уперше людина в антиутопії показана як об’єкт для маніпуляції з боку політичних технологій та засобів масової інформації. Особистість зображена в складному політичному й інформаційному полі, що утруднює її моральний вибір. Перевірка “людської природи” в сучасній антиутопії не завжди завершується перемогою людського начала. Автори констатують жахливі процеси духовної деградації, що відбуваються у внутрішньому світі особистості. Моральний стан людини стає головним критерієм оцінки суспільного ладу та його перспектив. У сучасній антиутопії діють деякі вже відомі російській літературі типи героїв: мандрівники, філософи, творці, інтелігенти, чиновники. Водночас у творах останніх років з’явилися й нові герої: маргінальні особи, алкоголіки, “мутанти”, політики, державні службовці, діти та ін.
Стрімкий розвиток сучасного світу обумовив динамізм і напругу сюжету антиутопії. У композиції зростає роль таких прийомів, як монтаж, калейдоскопічність, кліп, швидкий зсув часових і просторових планів тощо. При цьому авторів цікавить і динаміка внутрішніх змін особистості. Тому в російській антиутопії велике значення мають засоби психологізму. Новим для антиутопії стало посилення ліризму (наприклад, ліричні відступи у творах Т. Толстої, В. Пелевіна та ін.).
В ієрархії жанрових форм антиутопії останніх років провідне місце належить роману, який внаслідок синтетичності, пластичності й відкритості здатний акумулювати важливі проблеми минулого, теперішнього й майбутнього. Герой роману – “проблемний індивід” в умовах “проблемного часу”. Ситуація зміни епох обумовила зміни в його свідомості та екзистенції, що становить основний зміст романів-антиутопій. Письменники відобразили моральні деформації в людині нашого часу і водночас показали можливість повернення до витоків, свободи, ідентичності, внутрішнього піднесення. У зв’язку з цим велику роль в сучасних романах-антиутопіях відіграє тема слова, культури. У творчості письменників з’явилися такі цікаві різновиди роману-антиутопії, як роман-пародія, роман-метафора, роман-енциклопедія, роман-детектив.
У сучасній повісті-антиутопії можна виділити дві провідні лінії: соціально-політична і філософсько-психологічна, які розрізняються зв’язком із реальністю, типом героя, видами хронотопу, способами вираження конфлікту, мовно-стильовими особливостями. Характерним для повістей-антиутопій останніх років є відкритість фіналу, незавершеність сюжетних ліній, пунктирність художніх образів, спрямованих на активізацію читацького сприйняття.
На межі XX – XXI ст. з’явився новий для антиутопії жанровий різновид – оповідання-антиутопія, який набув розвитку в межах провідних тенденцій сучасної літератури: гротескно-сатиричної, філософсько-психологічної, інтелектуально-іронічної. Особливу увагу автори приділяють образам “маленьких людей” нашого часу, їх приватному життю в умовах соціального абсурду.
Протягом 1980 – 2000-х років російська антиутопія розвивалася в руслі постмодернізму. У прозових творах-антиутопіях актуалізовані принципи постмодернізму: “світ – текст”, інтертекстуальність, ігрове начало, поліжанровість, полістилізм, мовні експерименти тощо. Проте разом із загальним рухом літературного процесу антиутопія починає виходити за межі постмодернізму, що виявляється в активному зверненні до констант національної культури, подоланні ролі скриптора, пародії та іронії стосовно принципів постмодернізму, а також стосовно самої антиутопії. Усе це створює нові обрії для розвитку жанру.
Поруч із новітніми досягненнями сучасної літератури в антиутопії досить потужними є традиції російської та світової класики, які виявляються на різних рівнях творів: тематики, проблематики, образної системи, оповідної форми, окремих прийомів поетики. Класика широко входить в сучасну антиутопію через інтертекстуальність, пародію, гру.
Сучасна антиутопія відкрита й для різних філософських вчень. Зв’язок літератури й філософії засвідчують твори Т. Толстої, В. Пелевіна, М. Веллера та ін.
Велику роль у сучасній антиутопії відіграє міфопоетика. Автори використовують головні міфологічні структури (нерідко через гру, інтертекстуальність та ін.), а також створюють нові, поєднують різні міфологічні образи й сюжети. Розвиток міфопоетики сприяє втіленню філософського змісту антиутопії, розумінню творів у різних площинах.
Сучасні процеси жанрової дифузії та взаємодії різних стилів, мовних шарів стали потужним імпульсом для оновлення художньої структури антиутопії. У творах останніх років присутні елементи не тільки усталених літературних жанрів, але й масової літератури, інших видів мистецтва, засобів масової інформації.
“Новомова” сучасної антиутопії спрямована на виявлення соціального абсурду, викриття нового насильства та утопічних ілюзій, а також на пошук духовних засад розвитку світу. Боротьба за слово, за російську мову, цінності культури стає змістовою домінантою сучасної антиутопії (Т. Толстая, В. Пелевін, М. Веллер та ін.).
Розвиток антиутопії в російській літературі триває. Цей жанр підтвердив свою актуальність на різних етапах літературного процесу, особливо зросла його ідейно-естетична роль останнім часом. Маючи багатий досвід традицій, російська антиутопія відзначається активним новаторством, пошуком нових жанрових різновидів і художніх принципів.
|
