СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК МИТНОЇ СПРАВИ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ З ІХ ст. ДО 90-х рр. ХХ ст. (НА МАТЕРІАЛАХ ЛЬВІВСЬКОЇ МИТНИЦІ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність; висвітлено ступінь наукової розробки проблеми; визначено мету і завдання дослідження, його методологічну і теоретичну основу; роз­крито зв’язок обраної теми з науковими програмами, планами, те­ма­ми; сформульовано наукову новизну одержаних результатів та їхнє прак­тичне значення; наведено відомості щодо структури й обсягу роботи.

У Розділі 1 «Теоретично-методологічні засади, джерельна база та історіографія дослідження» проаналізовано поняття «митна справа» та висвітлено основні етапи становлення й генезису митної справи на західноукраїнських землях з ІХ ст. до сьогодення.

Сформульовано тезу, що для належного історико-правового аналізу еволюції митної справи на західноукраїнських землях потрібно з’ясувати сутність самого поняття «митна справа». При цьому наголошено на недоцільності ототожнювати поняття «митна справа» та «митна політика» або визначати митну політику як складову митної справи. Адже митна політика – ширше поняття, ніж митна справа, з уваги на те, що остання є лише засобом реалізації державної митної політики, і саме митна політика визначає основні цілі, завдання та функції митної справи.

Зазначено, що пізнання будь-якої історико-правової тематики пот­ребує чіткого визначення джерельної бази дослідження.

У першому розділі дисертації увагу акцентовано головно на огляді та аналізі нормативних актів з питань митної справи, що ухвалені та діяли в різні історичні періоди в Західній Україні, а також на працях вітчизняних і зарубіжних учених, присвячених відповідній тематиці.

Обґрунтовано, що під час аналізу основних напрямів історіографії митної справи в Західній Україні обов’язково слід враховувати той факт, що упродовж своєї історії західноукраїнські землі входили до складу різних держав. Тому питання еволюції митної справи на території західноукраїнського регіону розглянуто в контексті розвитку митного законодавства та аналізу правових джерел різних історичних періодів і в тих державах, до складу яких входили західноукраїнські землі.

Вказано, що огляд монографічних джерел, навчальних та наукових видань, тією чи іншою мірою присвячених історії становлення та розвитку митної справи в Україні, у західноукраїнському регіоні зокрема, дав змогу стверджувати, що в науковій літературі різних часів відо­бра­жено процес пошуку оптимальної моделі організації митної справи, яка дозволила б ефективно виконувати поставлені державою завдання.

У Розділі 2 «Стан митної справи на західноукраїнських землях з ІХ століття до здобуття Україною незалежності (серпень 1991 ро­ку)» досліджено еволюцію митної справи в західноукраїнському регіоні від найдавніших часів до сьогодення.

У підрозділі 2.1. «Митна справа на західноукраїнських землях від часів Галицько-Волинського князівства до другої половини ХVIII ст.» акцентовано увагу на тому, що зовнішньоекономічні зв’язки на загальнодержавному і регіональному рівнях є одним з головних показників розвитку держави, її ролі в міжнародних відносинах. З цього погляду вивчення економічних контактів, нормативних та описових джерел Галицької і Волинської земель у період їх перебування у складі Київської Русі і самостійного державного існування є необхідною умовою для створення загальної історико-правової картини розвитку митної справи на західноукраїнських землях. Увійшовши в останній чверті Х ст. до складу Київської Русі, названі території почали відігравати помітну роль у її міжнародних економічних відносинах. Вигідне географічне розміщення західно­українських земель, а також формування митниць, портів, торговельних площ, складів товарів сприяли зростанню ролі Галицько-Волинського князівства та розвитку митної справи на його теренах. Важливими центрами ремесла і торгівлі та митних відносин на той час стали такі міста, як: Галич, Звенигород, Володимир, Лучеськ (сучасний Луцьк), Львів, Белз та ін.

Саме Галицько-Волинське князівство після занепаду Київської держави упродовж ста років (з другої половини ХІІІ ст. до другої половини ХIV ст.) було опорою української державності. У цій ролі обидва князівства прийняли велику частку давньоруської спадщини й водночас чинили опір захопленню західноукраїнських земель Польщею. Отож у переломний момент історії вони зберегли політичну, національну і релігійну ідентичність українців.

Послаблення Галицько-Волинського князівства призвело до суттєвих змін. Відтоді українські землі більше не були серцевиною важливих політичних об’єднань, а долю населення України, за винятком кількох коротких періодів національного самоствердження, вирішували в таких далеких столицях, як Варшава, Москва чи Відень. З економічного погляду, статус України та її західного регіону поступово понижувався до рівня хоча й важливої, та все ж периферійної провінції, у якій провадження митної справи повністю контролювали інші держави.

За допомогою митниць князівська влада регулювала масштаби зовнішньоекономічних зв’язків і легалізувала діяльність іноземних купців у Галицькій і Волинській землях.

Після остаточного захоплення 1366 р. Галичини та частини Волині, Польща суворо контролювала торгівлю та митну справу в українських містах. Деяким із них надавала значні привілеї, передбачені магдебурзьким правом. Зокрема, надане 17 червня 1366 р. магдебурзьке право Львову передбачало автономне міське управління, монополію торгівлі в місті і звільнення від мита за його межами. Водночас зазначено, що політика Польського Королівства сприяла, насамперед, концентрації міжнародної торгівлі в руках польського купецтва та встановленню повного контролю над митною справою.

Вказано, що загалом загарбання західноукраїнських земель Польщею, а пізніше входження їх до Речі Посполитої, з одного боку, сприяло позитивному впливу Заходу, його традицій та культури на населення цих територій, а з іншого – заклало підвалини гострих суперечностей. Митна політика польської влади на західноукраїнських землях характеризувалася нестабільністю та непослідовністю, митна система не набула досконалої структури, відповідно, не сприяла дотриманню інтересів українського населення західного регіону.

У підрозділі 2.2. «Розвиток митної справи на західноукраїнських землях в період їх перебування у складі Австрійської, Австро-Угорської імперій та Другої Речі Посполитої (друга половина ХVІІІ ст. – вересень 1939 р.)» зазначено, що Австрійська імперія, до складу якої 1772 р. внаслідок першого поділу Польщі увійшла Галичина, свою митно-тарифну політику здійснювала у формі державного протекціонізму. Зміст цієї політики полягав у створенні умов для розвитку національної економіки шляхом штучного обмеження імпорту іноземних товарів та одночасного сприяння національним виробникам в освоєнні закордонних ринків та підтримки експорту.

Зауважено, що після утворення у 1867 р. Австро-Угорської імперії, в результаті укладення дуалістичного договору, австрійський уряд надалі активно використовував принципи протекціоністської політики. При цьому фактично Галичина не отримувала значних капітало­вкладень, а все через відсутність сформованої потужної регіональної еліти, яка мала б лобіювати місцеві інтереси на західноукраїнських землях перед імперським урядом. Відповідно, митні відносини розвивались дуже повільно. Галичина перетворювалася на звичайну та пересічну економічну провінцію, порівняно з потужним Австро-Чеським промисловим регіоном, де зосереджувалися основні фінансові надходження.

Зазначено, що у грудні 1891 р. Австро-Угорщина уклала митні договори з Німеччиною, Італією, Бельгією, Швейцарією. Це давало змогу і далі значно розширювати торговельні зв’язки з цими країнами. Разом з тим значення і роль митних органів не зменшилися. Австро-Угорщина, як уже було зауважено, намагалася проводити протек­ціоністську політику. Імперська і місцева влада приділяли значну увагу подальшому розвиткові й удосконаленню митної справи. Так, у Львові 11 квітня 1908 р. було створено Товариство галицьких митних службовців. Товариство відстоювало перед владою права митників, зокрема загиблих під час виконання службових обов’язків, орга­нізовувало регулярні збори, зустрічі з обміну професійним досвідом тощо. Діяльність цієї організації була ефективною, Товариство проіснувала до 28 лютого 1935 р.

Узаконення Радою послів країн Антанти в Парижі 14 березня 1923 р. на вимогу польського уряду анексії Західної України Польщею призвело до політичного, національного та релігійного гноблення й переслідування українського населення і повного контролю митної справи в цьому регіоні.

За окупаційними військами на Західну Україну повернулися жандарми, поліція, поміщики, почали діяти митні органи, як атрибут держави. Керманичі Польщі на чолі з Ю. Пілсудським поставили за мету упродовж декількох десятиліть повністю колонізувати ці землі, полонізувати самосвідомість населення. Цій меті слугувала потужна і розгалужена система політичних, економічних, адміністративних та поліційних заходів.

Із виникненням новітньої польської держави видають низку постанов про охорону державних кордонів. Було створено корпус прикордонної охорони, підпорядкований Міністерству внутрішніх справ, який охороняв кордони Польщі з Радянським Союзом, Литвою і Латвією, та корпус прикордонної охорони (до 1928 р. – митна охорона), підпорядкований Міністерству фінансів, який охороняв кордони з Румунією, Чехословаччиною та Німеччиною. На території Галичини прикордонну охорону здійснювали митні органи, підпорядковані Фінансовій палаті у Львові. У Польщі було засновано митні дирекції як заклади з питань збору мит та митної охорони. Львівську митну дирекцію було створено за розпорядженням Ради міністрів Польщі від 11 жовтня 1922 р., вона підпорядковувалася Міністерству фінансів.

Підсумовано, що в період перебування західноукраїнських земель у складі Австрійської, Австро-Угорської імперій, Республіки Польщі (Другої Речі Посполитої) у цьому регіоні існували митні органи відповідних іноземних держав, які впроваджували в життя свою митну політику. Українське ж населення, не маючи змоги брати участь в управлінні регіоном, зокрема у здійсненні митної справи, зазнавало політичних, національних, релігійних утисків.

У підрозділі 2.3. «Стан митної справи у довоєнний період пере­бування західноукраїнських земель у складі Української РСР (СРСР), нацистського Генерал-губернаторства та знову у складі УРСР (СРСР) (вересень 1939 р. – серпень 1991 р.)» обґрунтовано, що підписання в Москві 23 серпня 1939 р. німецько-радянського пакту, у результаті якого Західна Україна увійшла до УРСР, стало поштовхом до глобального світового конфлікту і у воєнні дії спершу було втяг­нуто західноукраїнські землі, а потім решту українських земель. Отже, на Західну Україну в цей період поширилося радянське митне законодавство, почалося формування західної митниці – форпосту СРСР.

Зазначено, що після початку Другої світової війни німецький режим в утвореному Дистрикті Галичина, який було приєднано до Генерального Губернаторства 1 серпня 1941 р., був менш суворим, порівняно з режимом на інших теренах України. З початку утворення губернаторства постало питання створення нових органів влади та, серед іншого, митних адміністрацій. Було організовано діяльність двох головних митниць – Варшавської та Львівської. Наказом від 29 жовтня 1941 р. окупаційний уряд встановлював порядок в’їзду на територію Генерального Губернаторства та виїзду з неї. В’їзд вимагав спеціального дозволу. Також діяла заборона на перевезення зброї, вибухових речовин без окремого урядового дозволу. Наприкінці 1941 р. при Львівській митниці був утворений окремий відділ, який стягував митні збори (золотом, сріблом, цінними паперами тощо) за проведення фінансових операцій.

У повоєнний період історії західноукраїнських земель, як і України загалом, УРСР (у складі СРСР) не здійснювала самостійної економічної, зокрема митної політики та зовнішньоторговельної діяльності. Проте вживали заходи з підвищення культури митного огляду, зі спрощення митних формальностей, поповнення митних структур спеціалістами з вищою освітою, що володіли іноземними мовами. Також було затверджено Правила митного огляду, пропуску ручного та несупроводжуваного багажу осіб, які прямували через державний кордон СРСР.

Після розпаду Радянського Союзу як єдиної наддержави розпо­чалося формування українських митних органів.

У Розділі 3 «Еволюція національної митної справи в умовах незалежності (з 1991 р.) та її гармонізація з міжнародно-правовими стандартами» розкрито процес становлення митної справи України в умовах незалежності та основні етапи формування сучасної митної системи у відповідності до європейських стандартів.

У підрозділі 3.1. «Трансформація митної справи в Україні і в захід­ноукраїнському регіоні в умовах незалежності (з 1991 р.)» висвітлено та проаналізовано процес становлення митної справи після здобуття Україною незалежності.

Наголошено, що складність протікання цього процесу в молодій українській державі спричинена переважно тим, що в радянські часи митні органи СРСР у складі відповідних республік загалом лише забезпечували державну монополію на зовнішньоекономічні відносини.

Отже, у спадок Україна одержала слабкорозвинену митну систему, процес формування якої триває досі.

Зазначено, що державотворчі процеси, формування національного митного законодавства, розвиток інфраструктури в середині 90-х рр. ХХ ст. безпосередньо стосувалися і Львівської митниці, яка опинилася се­ред лідерів щодо перерахування коштів до Державного бюджету України.

Вказано, що однією з важливих умов успішного реформування митної справи в західноукраїнському регіоні та в Україні загалом є ретельне вивчення зарубіжного досвіду правового регулювання та практичної організації митних органів з низки питань – від належного використання категоріального апарату до правильної постановки цілей і коректного оцінювання діяльності митної служби.

Після прийняття Митного кодексу України 1992 р. поступово почала пожвавлюватись співпраця України з іншими державами в митній сфері. Ця співпраця здійснювалася на рівні конкретних прикордонних митниць, територіальних митних управлінь та Держав­ного митного комітету. За роки незалежності України вони зуміли налагодити зв’язки з митними органами багатьох держав за допо­могою двосторонніх угод. Так, тільки за 1992–1995 pp. укладено двосторонні угоди про вільну торгівлю між урядом України та урядами Республіки Білорусі (17 грудня 1992 p.), Російської Федерації (24 червня 1993 p.), Республіки Вірменії (7 жовтня 1994 p.), Туркменистану (5 листопада 1994 p.), Республіки Узбекистан (29 грудня 1994 p.), Республіки Грузії (9 січня 1995 р.) та інші угоди, за якими сторони досягнули згоди щодо взаємних заходів тарифного і нетарифного регулювання та вирішення інших митно-торговельних питань.

У 1993 р. Україна стала учасницею Генеральної угоди з торгівлі і тарифів (ГАТТ – створена 30 жовтня 1947 р., штаб-квартира в Женеві), але поки тільки як спостерігача. Це міжнародна міжурядова організація і одночасно міжнародно-правова угода у сфері зовнішньої торгівлі і митної справи різних держав. ГАТТ інколи називають «Конституцією світової торгівлі». Членами ГАТТ є понад 100 країн, частка яких у світовій торгівлі понад 90%.

У зв’язку з вищенаведеним, українське законодавство вимагало подальшої гармонізації з нормами міжнародного права, зокрема, що стосується митного співробітництва.

У підрозділі 3.2. «Імплементація міжнародних стандартів та стандартів Європейського Союзу до митного законодавства України» зазначено, що дуже важливим напрямом удосконалення митного регулювання є наближення України до світових митних стандартів і приєднання до міжнародних конвенцій.

Вказано, що в сучасних умовах розвитку міжнародної торгівлі ефективне здійснення зовнішньоекономічних операцій є неможливим без інституту, який регулював би митні відносини на світовому рівні. Таким інститутом є Всесвітня митна організація (далі – ВМО).

Акцентовано увагу на тому, що вплив ВМО на розвиток митної справи в Україні розпочався з приєднання до Конвенції про створення Ради митного співробітництва від 15 грудня 1950 р., яке відбулося в червні 1992 р.

Зазначено, що завдяки участі у ВМО Україна почала вико­ристовувати норми, що випливають із найважливіших міжнародних договорів з митних питань, серед яких: Конвенція про номенклатуру для класифікації товарів за митними тарифами від 15 грудня 1950 р. (Брюссель), Конвенція про оцінку товарів у митних цілях від 15 грудня 1950 р. (Брюссель), Конвенція про створення Ради по митному співробітництву від 15 грудня 1950 р. (Брюссель), Нью-Йоркська конвенція про митні пільги для туристів від 4 червня 1954 р., Митна конвенція про міжнародний транзит товарів 1971 р. (Відень), Митна конвенція про спрощення та гармонізацію митних процедур від 18 березня 1973 р. (Кіото), Міжнародна конвенція про взаємне співробітництво держав щодо запобігання митним злочинам, їх розслідування і покарання за них від 9 червня 1977 р. (Найробі), Митна конвенція про контейнерні перевезення 1977 р., Конвенція ООН про міжнародні змішані перевезення вантажів від 27 травня 1980 р., Міжнародна конвенція про узгодження умов проведення контролю вантажів на кордонах від 21 жовтня 1982 р. (Женевська конвенція); Міжнародна конвенція про гармонізовану систему опису і кодування товарів від 14 червня 1983 р. із змінами і доповненнями, внесеними Протоколом від 24 червня 1990 р. (Конвенція про ГС); Конвенція про тимчасове ввезення від 26 червня 1990 р. (Стамбульська конвенція); Міжнародна конвенція про спрощення та гармонізацію митних процедур у новій редакції (Конвенція Кіото від 26 червня 1999 р.). Вказано, що Кіотська конвенція про спрощення і гармонізацію митних процедур, без перебільшення, вважається своєрідним кодексом поведінки держав у митних відносинах, тобто є універсальним багатостороннім договором, метою якого є усунення розбіжностей у митних правилах і процедурах, що заважають розвитку митної торгівлі й інших видів міжнародного обміну, без завдання шкоди правилам митного контролю кожної зі сторін.

Наголошено, що однією з вимог, які Всесвітня митна організація висуває державам-учасницям, зокрема Україні, є вжиття заходів з протидії корупції в митній сфері.

На сьогодні завдання протидії проявам корупції, її запобігання і профілактики в митній службі покладено на підрозділи внутрішньої безпеки. Правову основу їх діяльності становлять Указ Президента України від 23 березня 1998 р. № 216/98 «Про внесення змін і доповнень до Указу Президента України від 29 листопада 1996 р. № 1145 «Про Державну митну службу України», Положення про Державну митну службу України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 2007 р. № 940, а також відомчі нормативні акти – Положення про Управління внутрішньої безпеки Державної митної служби України (наказ Держмитслужби від 3 квітня 2009 р. № 301), Положення про профілактику правопорушень, пов’язаних із здійсненням службової діяльності працівниками митної служби України (наказ Держмитслужби від 24 травня 2004 р. № 380), а також Порядок обміну інформацією з питань додержання законодавства працівниками митної служби (наказ Держмитслужби України від 8 листопада 2007 р. № 941 у редакції наказу від 4 грудня 2008 р. № 1366) та ін. Проте вищезазначені нормативні акти реалізуються неналежно і корупція в митних органах є складною проблемою.

Враховуючи зміни в митному праві Європейського Союзу та перспективні напрями його розвитку, компетентним державним органам України запропоновано здійснити ретельніший моніторинг та своєчасне ознайомлення з нововведеннями в законодавстві ЄС. Крім того, наголошено на важливості здійснення наукового аналізу національного митного законодавства та проекту Митного кодексу України з метою встановлення їх відповідності положенням чинного митного законодавства Європейського Союзу.