СТРАТЕГІЧНЕ ПАРТНЕРСТВО У ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність та доцільність проведення дослідження, викладено зв’язок із науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету дисертаційного дослідження та його завдання, визначено об’єкт, предмет та методологічну основу дослідження, обґрунтовано наукову новизну роботи, показано її теоретичне та практичне значення, надано відомості про апробацію результатів дисертації та структуру роботи.   

Перший розділ – „Концептуально-методологічні засади та історіографія дослідження” присвячено аналізу джерел та літератури з проблематики дисертації, з’ясуванню стану наукової розробки теми, формулюванню концептуально-методологічних підходів дослідження.

На основі викладених концептуальних підходів дано теоретичне визначення категорії “стратегічне партнерство”, що становить особливий інструмент зовнішньої політики держави, використовуючи який вона узгоджує свої дії на міжнародній арені з іншими державами. Взаємодія у використанні цього інструмента та збіг стратегічних національних інтересів двох чи більше держав у декількох сферах призводять до виникнення між ними особливого виду міждержавного співробітництва.

На основі даного визначення узагальнено систему критеріїв віднесення міждержавних відносин до категорії “стратегічне партнерство”. Такими критеріями є:

-            наявність двох і більше стратегічних сфер співробітництва між державами;

-            однакове розуміння сторонами змісту відносин партнерства;

-            наявність попередньої практики координації зовнішньополітичних дій держав на міжнародній арені;

-            поступальність відносин співробітництва (наявність попереднього тривалого висхідного розвитку відносин співробітництва та партнерства держав та перспектив щодо його збереження);

-            наявність чітких механізмів реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства;

-            закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремих міждержавних документах.

Використані автором джерела за походженням, формою та змістом можна умовно поділити на декілька груп:

1) закони  України; укази, офіційні заяви, виступи та доповіді Президента України; офіційні заяви, виступи та інтерв’ю Міністра закордонних справ України; офіційні документи, матеріали Верховної Ради України та Міністерства закордонних справ України;

2) двосторонні договори, спільні заяви, декларації, укладені Україною з державами світу щодо закріплення стратегічного партнерства;

3) двосторонні документи держав світу щодо закріплення відносин стратегічного партнерства між ними.

Наукові роботи, використані автором у процесі проведення дослідження, можна умовно поділити на такі групи:

1. Теоретичні роботи Х.Мілнер, Г.Снайдера, А.Уолферса, О.Холсті, К.Холсті, Дж.Ліски, Д.Мітрані, Дж.Чекела, К.Сильвестер, Р.Скідельського, П.Циганкова, Г.Перепелиці, в яких досліджуються окремі теоретичні аспекти відносин міждержавного співробітництва. Ці роботи допомогли автору визначити теоретичне підґрунтя, необхідне для авторського визначення, систематизації критеріїв та загальної характеристики категорії „стратегічне партнерство”.

2. Роботи, які досліджують зовнішню політику держав, що використовують інструмент стратегічного партнерства та практичне використання цього інструмента у розвитку двосторонніх відносин. До таких робіт відносяться дослідження Т.Шаклеіної, Д.Треніна, М.Афанасьєва, А.Міграняна, Г.Мостового, А.Добриніна, В.Никонова, С.Рогова, В.Попова, Є.Бажанова, Б.Кулика, С.Меркулова, В.Чалого, Є.Жеребецького, З.Бжезинського, Г.Кіссінджера, Ш.Гарнетта, Є.Ростоу, Ш.Кея, Ю.Яфе, М.Саріолгхалама, Д.Фейта, П.Кроніна, Л.Нікша, У.Купера, С.Русселя, О.Александрової, Д.Дінга. Ґрунтовне фактологічне наповнення цих робіт сприяло відстеженню автором загальних тенденцій використання інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці держав світу.   

3) Роботи українських та зарубіжних авторів: В.Смолія, В.Литвина, Г.Перепелиці, М.Кулінича, Б.Тарасюка, А.Зленка, С.Пирожкова, А.Гуцала, А.Гальчинського, С.Віднянського, Д.Базіва, О.Свистунова, Е.Лисицина, М.Пашкова, О.Дергачова, А.Гуменюк, А.Аслунда, Дж.Шерра, Г.Сіммета, наукова доповідь Українського центру економічних і політичних досліджень імені О.Разумкова „Стратегічні партнери України: декларації і реалії”, колективна монографія експертів Національного інституту стратегічних досліджень та колишнього Національного інституту українсько-російських відносин „Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку”, збірка наукових статей зарубіжних дослідників під назвою „Зовнішня та безпекова політика України: теоретичні та порівняльні перспективи” (під ред. Дж.Мороні, Т.Кузьо, М.Молчанова), в яких досліджуються окремі аспекти реалізації зовнішньої політики України, в тому числі розвиток відносин стратегічного партнерства. Ці роботи дозволили автору визначити етапи розвитку стратегічного партнерства в зовнішній політиці України та основні тенденції використання цього інструмента у зовнішньополітичній практиці нашої держави.

Проте в сучасній історіографії відсутнє комплексне дослідження категорії стратегічного партнерства як особливого інструмента зовнішньої політики держави, його критеріїв, ознак та параметрів. Враховуючи це, автор дослідив розвиток та трансформацію стратегічного партнерства як одного з важливих інструментів зовнішньої політики України в умовах становлення постбіполярної системи міжнародних відносин.

У другому розділі – „Стратегічне партнерство у зовнішній політиці держав світу” проаналізовано емпіричний досвід використання інструмента стратегічного (особливого, конструктивного) партнерства в зовнішній політиці США, Росії та Китаю.

Вибір цих трьох держав-центрів сили сучасної системи міжнародних відносин зумовлений тим, що саме у їхньому зовнішньополітичному механізмі найчастіше обґрунтовано використовується інструмент стратегічного (особливого) партнерства. Застосуванню цього інструмента передує глибокий аналіз усього спектра відносин із суб’єктом, з яким планується встановити відносини стратегічного партнерства.

Слід відзначити, що у концептуальних зовнішньополітичних та безпекових документах згаданих держав відсутнє детальне визначення поняття або способів використання інструмента стратегічного партнерства з іншими державами або організаціями світу, що не заважає цим країнам ефективно використовувати подібний інструмент на практиці.

 Найбільш широким є застосування інструмента стратегічного партнерства у зовнішній політиці США. Нині ця держава розвиває відносини стратегічного (особливого) партнерства з Великою Британією, Канадою, Туреччиною, Ізраїлем, Японією.

Менш активною є практика застосування інструмента стратегічного партнерства у зовнішній політиці Російській Федерації, яка активно розвиває відносини стратегічного партнерства зі США та Китаєм.

Китай у своїй зовнішній політиці найбільш виважено підходить до використання інструмента стратегічного партнерства у відносинах з державами світу. Закріпленню стратегічного партнерства з тією чи іншою державою у Китаї передують нижчі рівні відносин – рівень „партнерства стратегічної координації” та рівень „партнерства стратегічної взаємодії”. Встановлення стратегічного партнерства Китаєм з тією чи іншою державою обов’язково закріплюється в окремому двосторонньому документі, в якому чітко визначаються цілі, пріоритети та сфери стратегічного співробітництва держав. На сьогодні Китай активно розвиває відносини стратегічного партнерства одночасно з Росією та США.

На основі викладеного аналізу відносин стратегічного (особливого) партнерства, які встановили США, Росія та Китай, автором подано чотири моделі стратегічного партнерства:

-             модель „представницького стратегічного партнерства” (найчастіше використовується США, зокрема у відносинах з Ізраїлем, Туреччиною та на початковому післявоєнному етапі з Японією);

-             модель „стратегічного партнерства проти спільної загрози” (використовувалась на різних етапах відносин США–Росія, США–Китай та Росія–Китай);

-             модель „тактичного партнерства заради стратегічних результатів” (використовується у відносинах Росія–США, Китай–США, Росія–Китай та США–Японія);

-             модель „асиметричного стратегічного партнерства” (США–Велика Британія та США–Канада). 

Хоча ці моделі є доволі схематичними і на кожному етапі реальні міждержавні відносини можуть належати до різних моделей або навіть до декількох одночасно, але виведення подібних моделей дозволило автору отримати відповідну типологію відносин стратегічного (особливого) партнерства, яка в подальшому застосовується при характеристиці розвитку відносин стратегічного партнерства України з державами світу. 

У третьому розділі – „Етапи розвитку стратегічного партнерства в зовнішній політиці України” подано характеристику основних етапів розвитку інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України.

Так, на першому етапі, який тривав протягом першої половини 1990-х років, коли формувалися передумови для використання інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України, категорія „стратегічне партнерство” знайшла відображення у деяких офіційних документах, зокрема у Постанові Верховної Ради України „Про Основні напрями зовнішньої політики України”.

Оскільки у згаданому документі було задеклароване встановлення стратегічного партнерства з усіма державами-сусідами України та військового і політичного партнерства з державами Заходу – членами ЄС та НАТО (фактично, це партнерство також можна назвати стратегічним), автор робить висновок, що на цьому етапі стратегічне партнерство стало одним з основних інструментів забезпечення безпеки України в умовах її позаблокового та нейтрального статусу.

 На другому етапі, який тривав у другій половині 1990-х років, застосування категорії “стратегічне партнерство” перейшло у суто практичну площину зовнішньополітичної діяльності України. Стратегічне партнерство стало одним із головних інструментів становлення та розвитку двосторонніх відносин України з державами світу.

Практика проголошення відносин стратегічного партнерства у цей період відзначалася певними особливостями. По-перше, слід відзначити загальну хаотичність проголошення відносин стратегічного партнерства України. По-друге, такі відносини проголошувались в умовах відсутності концептуального визначення стратегічного партнерства та встановлених критеріїв віднесення іноземних держав до категорії стратегічних партнерів України. По-третє, невизначеною залишалась загальна мета застосування інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України. По-четверте, можна стверджувати про здебільшого кон’юнктурний підхід до використання інструмента стратегічного партнерства в зовнішній політиці України (часто цей інструмент застосовувався з метою приховати відсутність реальних успіхів у розвитку відносин України з тією чи іншою державою). По-п’яте, протягом усього згаданого періоду не проводилась регулярна верифікація (пряма чи опосередкована) проголошених відносин стратегічного партнерства та оцінка ефективності використання цього інструмента в зовнішній політиці України.

З огляду на ці особливості, усі проголошені за цей час стратегічні партнери визначаються автором як номінальні, а не реальні стратегічні партнери України. 

Автор виділяє дві категорії таких номінальних стратегічних (особливих) партнерів України. До першої категорії належать ті держави, відносини стратегічного (особливого) партнерства з якими закріплені в політично та юридично зобов’язуючих двосторонніх документах (деклараціях або договорах). Серед них: Республіка Польща, Російська Федерація, Азербайджанська Республіка, Сполучені Штати Америки, Канада та Грузія.

До другої категорії належать держави, відносини стратегічного партнерства з якими проголошені в усних заявах уповноваженими на це особами України. До таких держав автор відносить КНР та Німеччину. 

Протягом третього етапу розвитку інструмента стратегічного партнерства, який триває, починаючи з 2000 року, у зовнішній політиці України з’являється тенденція до опосередкованої верифікації раніше проголошених відносин номінального стратегічного партнерства шляхом „відсіювання” тих, які на практиці стратегічними не виявились.

На думку автора, така верифікація, не будучи заздалегідь детермінованим процесом, здійснювалась опосередкованим чином внаслідок того, як особи, причетні до формування та реалізації зовнішньої політики України, усвідомлювали неприйнятність попередньої практики використання інструмента стратегічного партнерства.

При цьому існувало, як мінімум, дві форми подібної верифікації: згадування /не згадування номінальних стратегічних партнерів України у політичних виступах Президента України та Міністра закордонних справ України; візити (їхня кількість) / відсутність візитів до держав-номінальних стратегічних партнерів України.

Виявлені автором результати такої опосередкованої верифікації дозволили визначити, що стратегічними (особливими) партнерами України на даному етапі визначаються лише три держави – США, РФ та Польща, а також дві міжнародні організації – ЄС та НАТО.

 У четвертому розділі – “Стратегічне партнерство як інструмент зовнішньої політики України” проведено аналіз відносин стратегічного партнерства України зі США, Росією та Польщею на предмет відповідності відносин критеріям та ознакам стратегічного партнерства. Попередня відсутність подібного аналізу, який би здійснювався на офіційному чи науковому рівнях, унеможливила визначення ефективності використання інструмента стратегічного партнерства з названими державами та організаціями. 

Проведений аналіз розвитку відносин України та США за критеріями стратегічного партнерства дозволяє стверджувати про відсутність усталених сфер стратегічного співробітництва між двома державами.

Цілком очевидно, що Україна вкладає набагато більше у поняття “стратегічне партнерство зі США”, ніж США вкладають у поняття „стратегічне партнерство з Україною”. Про це, зокрема, свідчить і диспропорція у кількості взаємних візитів вищих посадових осіб двох держав (вісім візитів Президентів України до США проти трьох візитів Президентів США до України) та помітно менша кількість згадувань України як стратегічного партнера США вищими посадовими особами цієї держави, ніж згадування США стратегічним партнером України вищими посадовими особами нашої держави.

Не витримується в українсько-американських відносинах критерій координації позиції двох держав на міжнародній арені. Україна доволі часто відмовлялась від тих чи інших зовнішньополітичних дій, якщо вони суперечили інтересам США (щоправда, робила це під тиском американської сторони). Водночас, важко знайти хоча б один приклад відмови США від своїх зовнішньополітичних дій, якщо вони суперечили інтересам України.

Що стосується поступальності розвитку відносин між двома державами, то після проголошення стратегічного партнерства між Україною та США в усній заяві під час створення українсько-американської міждержавної комісії у вересні 1996 року динаміка розвитку двосторонніх відносин через певний час почала знижуватися. Вона продовжувалась залишатись негативною і після закріплення стратегічного партнерства між двома державами у Спільній заяві за підсумками візиту Президента США до Києва у 2000 році. Найнижчою точкою розвитку двосторонніх відносин став період 2001-2002 років, після чого вони почали поступово повертатися до рівня середини 1990-х років.

Стосовно існування в українсько-американських відносинах чіткого механізму реалізації та координації стратегічних інтересів, то попри номінальну наявність такого механізму – українсько-американської міждержавної комісії – її діяльність важко назвати стабільною.

Закріплення змісту і механізмів стратегічного партнерства в окремих міждержавних українсько-американських документах наразі не знайшло свого відображення. На сьогодні не існує окремого документа, присвяченого відносинам стратегічного партнерства двох держав, в якому визначалися б основні цілі, пріоритети та сфери стратегічного співробітництва двох держав.

Проведений аналіз розвитку відносин України та Росії за критеріями стратегічного партнерства дозволяє стверджувати, що в українсько-російських відносинах існує декілька сфер, співробітництво в яких має довготривалий характер. Це передусім економічна (у якій окремо можна виділити енергетичну сферу), гуманітарна, політична та геополітична сфери. Починаючи з 2000 року, обидві сторони почали більш-менш однаково розуміти зміст відносин стратегічного партнерства між собою, особливо після того, як значно збільшилась кількість взаємних візитів вищого керівництва двох держав.

Що стосується існування попередньої практики координації відносин між двома державами, то до моменту проголошення стратегічного партнерства між Україною та Росією в Українсько-російському Комюніке за результатами зустрічі Президентів держав (9 червня 1995 року) та у Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією та Україною (31 травня 1997 року) подібна практика була відсутня. Як правило, взаємні акції двох держав носили характер суперечок, іноді навіть із апелюванням до міжнародних організацій, або зводились до політичного чи економічного тиску з боку Росії.

Розвиток відносин між Україною та Росією після проголошення та закріплення стратегічного партнерства у 1995-1997 роках не можна охарактеризувати як поступальний. Протягом цього часу відносини проходили через неодноразові етапи ескалації напруженості як у політичній (вересень – жовтень 2003 року), так і в економічній сферах (перманентно).

Між двома державами формально існують механізми реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства (Змішана українсько-російська комісія зі співробітництва, до складу якої входять 15 підкомісій; Українсько-російська група з питань стратегічного співробітництва; Міжпарламентська комісія зі співробітництва Верховної Ради України і Федеральних Зборів РФ; проводяться спільні засідання колегій МЗС двох держав). Проте їх діяльність не відзначається регулярністю та ефективністю.

Що стосується окремого міждержавного документа, присвяченого відносинам стратегічного партнерства України та Росії, то подібний документ на момент підготовки дослідження залишається не підписаним (на спільному засіданні колегій МЗС України та Росії у травні 2003 року документ у вигляді Декларації про стратегічне партнерство України і Росії було парафовано міністрами закордонних справ двох держав).

Проведений аналіз розвитку відносин України та Польщі за критеріями стратегічного партнерства дозволяє стверджувати, що в українсько-польських відносинах існують декілька важливих стратегічних сфер співробітництва: економічна, політична, військова, соціально-гуманітарна.

Обидві держави вкладають однакове розуміння у відносини стратегічного партнерства одна з одною. Доказом цього є те, що не лише Президентом України робились заяви, що Польща є стратегічним партнером України, а й Президент Польщі неодноразово проголошував Україну стратегічним партнером Польщі. Подібна практика спостерігається і в заявах інших державних та політичних діячів України та Польщі.

Польща та Україна мали попередню практику координації дій на міжнародній арені та продовжили її після встановлення відносин стратегічного партнерства. Саме Польща досить часто відмовлялась від тих чи інших дій на міжнародній арені заради збереження інтересів свого стратегічного партнера. Україна, у свою чергу, не завжди демонструвала адекватні приклади координації політики зі своїм партнером.

Після закріплення стратегічного партнерства між двома державами в Комюніке за результатами засідання Консультаційного Комітету Президентів України і Республіки Польща (27-28 вересня 1995 року) та у Спільній заяві “До порозуміння та єднання” (21 травня 1997 року) польсько-українські відносини в цілому розвивались по висхідній. Винятком можуть бути 2001-2002 роки, коли розвиток польсько-українських відносин зазнав певного спаду через внутрішньополітичні проблеми в Україні та неврегульовані питання спільного історичного минулого обох держав.

Польща та Україна мають стабільно діючі механізми реалізації та координації стратегічних інтересів в рамках партнерства (Консультативний Комітет Президентів України та Республіки Польща, Українсько-польська змішана Комісія з питань торгівлі та економічного співробітництва, Українсько-польська та Польсько-українська парламентські групи, Постійна Українсько-Польська Конференція з питань європейської інтеграції, Українсько-польський /Польсько-український Форум).

Водночас, між двома державами не існує окремого двостороннього документа, в якому б чітко визначалися сфери та цілі стратегічного партнерства між двома державами. Щоправда, в Україні розроблена національна Концепція відносин стратегічного партнерства з Республікою Польща, затверджена МЗС України  27 липня 2001 року, однак вона не є двостороннім документом.

У дослідженні не проводиться окремий аналіз використання інструмента стратегічного партнерства з ЄС та НАТО за критеріями та параметрами стратегічного партнерства, розробленими для характеристики міждержавних відносин. Якщо відносини стратегічного партнерства України з тією чи іншою державою можуть бути чітко проаналізовані на предмет наявності чи відсутності стратегічних інтересів сторін, існування чи відсутності стратегічних сфер співробітництва та щодо решти критеріїв стратегічного (особливого) партнерства, то провести подібний аналіз у випадку стратегічного (особливого) партнерства України з міжнародною організацією не видається можливим. Адже поняття “стратегічний інтерес” чи “сфера співробітництва” міжнародної організації є середньозваженим показником інтересів усіх її держав-членів, що нівелює його придатність для наукового аналізу.

Що стосується подальшого розвитку відносин стратегічного (особливого) партнерства України з НАТО та ЄС, то на початку ХХІ століття постало питання необхідності підготовки нових стратегій розвитку відносин України з цими організаціями. Філософія таких стратегій повинна бути спрямована на переведення відносин з рівня співробітництва та партнерства на рівень реальної інтеграції. За таких обставин умови використання інструмента стратегічного партнерства, що відіграв суттєву роль у становленні та розвитку відносин України з ЄС та НАТО, можуть бути переглянуті.