У вступі обґрунтована актуальність теми, визначена мета, завдання, об’єкт, предмет та методична база дослідження, відображена наукова новизна та практична цінність роботи.
У першому розділі «Теоретичні основи стратегічного управління інноваційним потенціалом національної економіки» розкрито категоріальне значення інновації, розкрита структурна композиція інноваційного потенціалу та досліджено концептуальне навантаження стратегічного управління інноваційним потенціалом національної економіки.
Сучасні дискусії стосовно формування моделі управління інноваційним потенціалом в Україні привернули увагу до категорії «інновація». Її змістове наповнення обумовлює концептуальне бачення сутності інноваційного потенціалу та вибір механізмів стратегічного управління його активізацією. Критичний аналіз існуючих різноманітних підходів до сутності інновації дозволив дійти висновку, що при їх окресленні не встановлені чіткі критерії, за якими підходи відрізняються один від одного. Тому в роботі запропоновано систематизувати сучасні методичні погляди на інновацію в залежності від їх критеріальних відмінностей наступним чином: процесний підхід базується на критерії послідовності створення та розповсюдження інновації; об’єктний підхід можливо застосувати за наявності критерію визначення об’єкта, на який спрямоване генерування нової ідеї; критерієм результативного підходу виступає можливість оцінки інноваційної діяльності або отриманого ефекту за ступенем досягнення певної мети; за прагматичного підходу до інновації за критерій прийнято ступінь узгодженості інновації з практичною вигодою, її утилітарними якостями; системний підхід до визначення сутності інновації базується на критерії емерджентності. Критичний аналіз існуючих підходів дозволив зробити висновок, що саме системний ракурс дозволяє розглядати сутність інновації як складного явища, яке визначає поведінку всієї системи інноваційного потенціалу. В межах системного підходу інновація являє собою: а) результат системних дій, які привели до її появи; б) важливий елемент системи вищого порядку, в межах якої вона впроваджується; в) фактор подальшого вдосконалення системи інноваційного потенціалу. Інноваційний потенціал як відкрита система продукує такі внутрішні процеси, які викликають її порушення і обумовлюють необхідність її саморозвитку. Отже інновація – це явище, що визначає стан системи інноваційного потенціалу, при якому відбувається заміна одного її режиму на інший. Таке позиціювання інновації в синергетичній системі дозволяє визначити її як точку біфуркації, що виникає під впливом дії внутрішніх та зовнішніх факторів і забезпечує перехід інноваційного потенціалу до вищого порядку саморозвитку.
Потенціал як економічна категорія знаходить своє застосування у гносеологічному та змістовому напрямах досліджень. У гносеологічному плані потенціал використовується у складі інструментарію дослідження і за його допомогою визначаються закономірності розвитку національної економіки. Змістовий ракурс передбачає визначення сутності потенціалу, характеристику його складових та механізму його активізації. У межах кожного з напрямів виділені дві групи концепцій (предметна та функціональна). Предметна концепції містить ресурсний та результативний погляди на сутність інноваційного потенціалу. До концепції, яка підкреслює функціональне, дійове значення потенціалу відносяться підходи, які головною властивістю потенціалу вважають необхідність його використання. Аналіз зазначених підходів дозволив зробити висновок, що саме системний ракурс дає можливість не тільки показати місце інноваційного потенціалу в конструкції національної економіки, але й окреслити його основні блоки, підсистеми, взаємодія яких сприяє випереджальному розвитку країни. Систему інноваційного потенціалу національної економіки формують такі його підсистеми, як ресурсна (охоплює ресурси та їх залучення у господарську діяльність), організаційна (включає комплекс здібностей суб’єктів інноваційного потенціалу залучати ресурси для досягнення поставленої мети), функціональна (відповідає за функціональне навантаження в ході переведення потенціалу в активний стан та здійснення інноваційної діяльності), процесна (обумовлює вибір найбільш ефективного алгоритму формування нових знань, їх трансформації у інновації). Взаємодія вказаних підсистем формує комплекс можливостей, які проявляються через такі інституційні форми, як національна інноваційна система (НІС) й інноваційні кластери, і здійснюється під впливом факторів адміністративного, ринкового, науково-технічного, культурного характеру.
При дослідженні сутності стратегічного управління виявлено, що серед закордонних та вітчизняних науковців панують такі концептуальні підходи, як філософсько-концептуальний, функціональний, з позиції потенціалу, інтегральний, з позиції прийняття управлінських рішень, процесний, системний. Порівняльний аналіз розглянутих підходів дозволив виділити імперативи, які забезпечують успішність стратегічного управління інноваційним потенціалом національної економіки: системної взаємодії, цільового позиціювання, системного розвитку, цілісності, конвергенції конкурентних переваг, економічності. Дотримання вказаних принципів визначає девіантність стратегічного управління інноваційним потенціалом, яка відображає ступінь розбіжності між фактичним станом інноваційного потенціалу та стратегічними цілями його розвитку.
У другому розділі «Сучасний стан та тенденції використання інноваційного потенціалу України» наведена характеристика наукового потенціалу як визначальної компоненти потенціалу інноваційного, здійснена оцінка інноваційної діяльності у промисловості України, досліджено стан системи стратегічного управління інноваційним розвитком в країні. Проблематика активізації інноваційного потенціалу в першу чергу охоплює питання розвитку наукової сфери внаслідок її ролі у виборі інноваційної стратегії розвитку національної економіки. В Україні спостерігається погіршення основного індикатора розвитку наукової сфери – показника наукоємності ВВП, який з 2005 по 2011 роки знизився з 0,99 до 0,83%. Проведений аналіз також дозволив зробити висновок про невідповідність структурної політики фінансування витрат на науково-дослідні роботи в Україні сучасним вимогам розвитку її інноваційного потенціалу. Позитивним є підвищення привабливості наукової сфери для іноземних замовників науково-дослідних та технічних робіт, що свідчить про залучення української науки у світові дослідження. Дослідження зайнятості у науковій сфері дозволило визначити, що в країнах ЄС кадровий потенціал науки у 2010 році було сконцентровано у підприємницькому секторі (45,3%) та сфері вищої школи (40,9%), а в Україні головним чином виконують науково-дослідні та технічні роботи працівники підприємницького та державного секторів (відповідно 47,8% та 44,8%). Тенденції, які характеризують інноваційну активність підприємств України, відображені в таблиці 1. При тому, що обсяги інноваційної продукції та обсяги фінансування інноваційної діяльності підприємств збільшуються, кількість підприємств, що впроваджували інновації, скорочується, а ефективність їх діяльності залишається вкрай низькою.
