СТРУКТУРА, СЕМАНТИКА І ФУНКЦІЇ НЕПОДІЛЬНИХ ДІЄСЛІВНО-ІМЕННИКОВИХ СПОЛУК У СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційної роботи, з’ясовано стан її вивчення, визначено мету, завдання, окреслено предмет і методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, форми їх апробації, зазначено кількість публікацій, що відображають основні результати дослідження.

У першому розділі «Теоретичні засади вивчення неподільних дієслівно-іменникових сполук у сучасному мовознавстві» подано аналіз становлення вчення про дієслівно-іменникові сполуки, наведено обґрунтування їхнього статусу, назви цих поєднань, з’ясовано лексичну та граматичну своєрідність дієслів та іменників, що формують ці сполуки, схарактеризовано відношення між неподільною дієслівно-іменниковою сполукою та її еквівалентом, виявлено синтаксичну роль цих сполук.

На дієслівно-іменникові утворення вперше звернув увагу Ф.І. Буслаєв, назвавши їх описовими висловами. Він зазначав, що конструкції типу думать думу – «думать», держать речь – «говорить» розкладають назву дії на дієслово та ім’я, а також можуть співвідноситися з окремими дієсловами, передаючи той самий зміст, що й одиничне дієслово, додаючи відтінку до значення. Спостереження Ф.І. Буслаєва заклали підвалини для розгортання досліджень розглядуваних поєднань, активне опрацювання яких почалося в 50-ті роки ХХ ст. в лінгвістичній русистиці й україністиці.

Звернення уваги на такі дієслівно-іменникові структури зумовило появу різних найменувань на їх позначення. Їх називали: фразеологічними зворотами (В.А. Козьменко, А.П. Мордвилко), описовими зворотами (В.П. Жуков, Л.Н. Касьянова, П.О. Лекант), описовими предикатами (В.А. Кузьменкова, В.Г. Макович), субстантивними описами (Н.С. Дмитрієва), дієслівними лексикалізованими словосполученнями (О.А. Іванникова), стійкими дієслівно-іменними сполученнями (В.В. Розанова), стійкими сполуками аналітичної структури (М.М. Прокопович), стійкими дієслівно-іменними сполученнями, співвідносними з спільнокореневими дієсловами (Е.І. Єфремова), перифразами (Л.В. Шубіна), вербальними складеними термінами (М.Н. Захарова). Українські дослідники називають їх описовими зворотами (І.І. Слинько, Н.В. Гуйванюк, М.Ф. Кобилянська, К.Ф. Шульжук), описовими словосполученнями (В.О. Горпинич), сталими словосполученнями нефразеологічного характеру (Л.М. Корнєва), стійкими дієслівними сполуками (Н.О. Бойченко), дієслівними сталими словосполученнями (А.І. Мамалига, О.М. Пазяк). Кожна з цих назв у роботі розглядається під кутом зору їх правомірного/неправомірного використання.

Дослідження доводить, що немає підстав розглядувані одиниці називати описами, словосполученнями, висловами, фразеологічними зворотами чи перифразами з огляду на невідповідність сутності мовного явища, оскільки пропоновані терміни не відбивають їхньої лінгвальної природи.

У роботі запропоновано досліджувані поєднання пов’язати з терміном «сполуки». Цей термін указує на відмінність їх від терміна «словосполучення», оскільки передає такі поєднання, які не функціонують як синтагми чи синтаксеми, хоч утворюються з дієслова й іменника. Одним із складників цих сполук є іменник, тому за структурною ознакою їх слід іменувати не «дієслівно-іменні», а дієслівно-іменникові, що відбиває реальне співвідношення прикметника іменниковий, похідного від слова іменник. До того ж вони неподільні, тому що в єдності сприймаються з певним значенням і в такому ж стані виступають простим дієслівним присудком, компонентом складеного дієслівного присудка, головним членом односкладних речень, додатком, неузгодженим означенням. Отже, двочленність структури і врахування того, що і за граматичними, і за семантичними ознаками дієслівно-іменникові поєднання нероздільні, бо в єдності виражають значення, спричинило їхню назву − «неподільні дієслівно-іменникові сполуки», використовувану в роботі.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що серед дослідників неподільних дієслівно-іменникових сполук немає узгодженості і щодо визначення їхнього статусу як мовних одиниць. Одні з мовознавців уважають їх фразеологічними одиницями, інші, не погоджуючись із цим, визнають їх нефразеологізмами, ще інші − бачать їх на межі фразеологізмів і вільних словосполучень.

У роботі констатовано, що істотних ознак фразеологізмів у неподільних сполуках (а саме: переносно-образного значення, експресивності, наявності постійного лексичного складу компонентів) не виявлено, хоч де в чому схожі: вони співвідносні зі словом, мають цілісне значення, здатні виступати в різних, але не однакових синтаксичних функціях. Зіставлення категоріальних рис фразеологізмів і неподільних дієслівно-іменникових сполук свідчить не на користь визнання останніх фразеологічними одиницями. Проте немає достатніх підстав убачати в них вільні словосполучення з огляду на нерозривність компонентів у вираженні значення на відміну від вільних словосполучень, в яких кожен із складників (дієслово й іменник) виконує самостійну синтаксичну роль. Неможливість віднесення неподільних дієслівно-іменникових сполук ні до фразеологізмів, ні до вільних словосполучень дозволяє визнати їх синтаксичними одиницями, які займають проміжне місце між фразеологізмами і вільними словосполученнями, і тим самим поділити думку тих науковців, які схильні до такої їх кваліфікації (Н.О. Бойченко, В.О. Горпинич, Л.К. Жулинська, А.І. Мамалига, М.М. Прокопович).

У дослідженні уточнені походження, семантика і роль компонентів неподільних дієслівно-іменникових сполук. Констатовано, що в них задіяні тільки іменники абстрактного значення. За даними, зібраними з текстів усіх стилів української мови, подано перелік семантичних груп іменників, які розширюють уявлення про склад використовуваних у сполуках абстрактних іменників, засвідчених у дослідженнях офіційно-ділового і публіцистичного стилів.

У роботі підтверджено функціонування іменника у формах різних відмінків, засвідчене в наукових джерелах: а) дієсл. + ім. у Зн. в.: давати згоду; б) дієсл. + у (в) + ім. у Зн. в.: принести в дар; в) дієсл. + за + ім. у Зн. в.: подякувати за допомогу; г) дієсл. + на + ім. у Зн. в.: піти на користь; ґ) дієсл. + про + ім. у Зн. в.: попереджати про небезпеку; д) дієсл. + під + ім. у Зн. в.: брати під сумнів; є) дієсл. + з + ім. у Зн. в.: вивести з ладу, ж) дієсл. + ім. у Р. в.: набирати сили; з) дієсл. + до + ім. у Р. в.: входити до складу; и) дієсл. + ім. у Д. в.: піддавати критиці; і) дієсл. + ім. в О. в.: служити прикладом; й) дієсл. + за +  ім. в О. в.: звертатися за допомогою; к)  дієсл. + у (в) + ім. у М. в.: знаходитися в ізоляції. До цих можливих форм іменників додамо: 1) дієсл. + з + ім. у Р. в.: звільнити з посади; 2) дієсл. + без + ім. у Р. в.: залишити без відповіді.

Наші спостереження доповнили перелік іменникових компонентів розглядуваних сполук: до їх складу, крім віддієслівних і власне абстрактних іменників, до складу входять і відприкметникові, віддієприкметникові іменники. Суттєва різниця сполук із різними іменниками полягає в тому, що здатність неподільної сполуки мати однослівний еквівалент обумовлюється походженням іменникового компонента. Іменники віддієслівного походження можуть перетворитись на одиничне дієслово (дати роз’яснення − роз’яснити). Сполука з відприкметниковим іменником може трансформуватися в одиничне дієслово (несе відповідальність − відповідає), в прикметник як іменну частину складеного присудка (висловити готовність − готові), в прислівник (виникає необхідність − необхідно), але здебільшого трансформації не піддаються (перебуває у власності − ?). Поєднання з віддієприкметниковим іменником може трансформуватися в дієслово і в дієприкметник (підлягати зварюваності − зварюватися, бути звареним). Коли ж складником дієслівно-іменникового поєднання є власне абстрактний іменник, то сполука сприймається як неподільний виразник дії, який не можна замінити одним словом (взяти владу, нести обов’язки, обіймати посаду).

У неподільних сполуках використовуються, як правило, дієслова, які функціонують у вільних словосполученнях як самостійні присудки, як-от: брати, вести, давати, нести, мати, робити. Вони позначають рух (нанести), фізичну і розумову діяльність (кидати, виконувати), передавання (вручити), володіння (тримати), виявлення (визнати), волевиявлення, намір (вимагати, висунути), бажання (прагнути), розташування (перебувати), наявність (входити − до складу), володіння, залежність, взаємозв’язок (підлягати), зумовленість (спричинювати), відповідність, тотожність, належність, поєднання (збігатись, належить, пов’язувати), психічний стан, почуття (виражати). Рідше фіксуються дієслова, не відзначувані у вільних словосполученнях: виявляти, забезпечувати, залежати, набувати.

У структурі неподільної дієслівно-іменникової сполуки передавана дієслівним компонентом дія не є основною, її семантику визначає іменник, що підтверджується властивістю неподільної структури з віддієслівним і частково з відприкметниковим, віддієприкметниковим іменником трансформуватися в дієслово, прикметник, дієприкметник, прислівник. Однак роль дієслова не обмежується вказівкою на граматичні значення особи, часу, способу. Дієслово впливає на формування семантики всієї сполуки. Підтверджують це приклади з одним іменником і різними дієсловами: мати контакт і входити в контакт, в яких семантика дієслова конкретизує загальне значення сполуки. Роль дієслова в таких сполуках істотна. Тому не можна погодитися з твердженням, яке має місце в працях дослідників цих сполук, про спустошеність чи десемантизованість дієслівного компонента (Ю.Д. Апресян, Н.О. Бойченко, В.М. Дерибас, С.І. Ожегов, М.М. Прокопович).

Те, що окремі групи неподільних дієслівно-іменникових сполук здатні трансформуватися в одиничне дієслово, прикметник, дієприкметник чи прислівник, спільнокореневі з іменником цієї сполуки, вказує на їхню семантичну близькість, а значить − вони можуть бути використаними на позначення тієї ж дії, тобто виступати синонімами, що дозволяє вводити їх для урізноманітнення викладу. Проте синонімічні зв’язки неподільних сполук та їх однослівних відповідників не передбачають повної тотожності. У наданні значеннєвих відтінків велику роль відіграють дієслова. Так, підлягати публікації і публікувати (публікуватися) не тотожні значенням: дієслівно-іменникова сполука передає значення обов’язкової дії, на що вказує дієслово підлягати, тимчасом як дієслово публікувати (публікуватися) несе в собі значення загальної дії, пов’язаної з публікуванням.

Здатність неподільних дієслівно-іменникових сполук виражати відтінки значень, не тотожних одиничним еквівалентам, не припускає їхньої довільної взаємозаміни. Заміна дієслівно-іменникових сполук на одиничне слово неприпустима і з вимог стильових. В офіційно-діловому стилі можливе лише призначити покарання, а не покарати; подати скаргу, а не поскаржитися. Формулювання, що називають призначення дії, відповідають вимогам офіційно-ділового стилю, чого не передають однокореневі з іменниками дієслова через надто загальну семантику з відтінком розмовності, не властивої цьому книжному стилю.

Аналіз різностильових джерел підтверджує спостереження українських і російських учених щодо функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук як простого дієслівного і компонента складеного дієслівного присудка, як головного члена безособового речення, як додатка й неузгодженого означення, як граматичної основи дієприслівникового звороту. Дібраний нами матеріал розширює спектр синтаксичної ролі описуваних сполук. Опріч переліченого, вони засвідчуються як головний член: означено-особового речення: Маю охоту заїхати до неї [О. Кобилянської], вертаючи додому (лист Лесі Українки до матері від 29 березня 1903 р.); неозначено-особового речення: Принцип операції екстраплеврального пневмолізу полягає в тому, що хірургічним способом проводять відшарування легені разом з плевральними листками від грудної клітки і на цьому місці утворюється порожнина, яка заповнена повітрям (І. Кайда. Хірургічні методи лікування туберкульозу легень); інфінітивного речення: Верховна Рада України постановляє: Внести до закону України «Про авторське право і суміжні права» (Відомості Верховної Ради України, 1994 р., № 13, стр. 64) зміни, виклавши його в такій редакції: Закон України «Про авторське право і суміжні права» (Закон України «Про авторське право і суміжні права»).

Другий розділ «Використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у книжних стилях української мови» складається з трьох підрозділів.

Перший підрозділ присвячений аналізові дієслівно-іменникових сполук в одному з підстилів офіційно-ділового стилю − законодавчо-правовому. Обрання предметом дослідження цього підстилю зумовлене тим, що саме він становить основу офіційно-ділового стилю широким набором синтаксичних засобів вираження думки, які відповідають позалінгвальним вимогам до написання державних актів: офіційність, точність, дохідливість формулювання думки. Виявляється це передусім у тому, що в офіційних текстах сформувалося коло дієслів й іменників, що утворюють марковані, репрезентовані в писемній формі стильові неподільні дієслівно-іменникові сполуки, за якими закріпилося поняття книжності, наприклад: підлягає індексації, перебувати під захистом, постановити вирок, перебувати у власності, накладати стягнення, здійснювати контроль, набувати чинності, покласти відповідальність, робити заяву, дати дозвіл, подати скаргу.

У законодавчих текстах із трьох видів іменників найуживанішими є власне іменники, менш уживаними − віддієслівні та відприкметникові іменники. Засвідчено, що на 100 речень використовується 50-70 неподільних сполук, з-поміж яких 25-40 сполук із власне іменниками, 20-30 із віддієслівними іменниками, 10 − із відприкметниковими іменниками. Переважне вживання власне іменників зумовлене тяжінням нормативно-правових актів до конкретності у формулюванні думки, чому відповідає саме і власне іменник із чітко окресленим значенням. Такими є іменники, що передають юридичні, суспільно-політичні поняття, назви законодавчих актів чи ділових паперів.

Помітну роль у наданні конкретності вираження думки відіграють прикметники як означення при іменниках: накладати дисциплінарні стягнення, здійснюють громадський контроль, відбувають військову службу, несуть юридичну відповідальність, підлягають державній реєстрації. Набір прикметників також відповідає ознакам аналізованого підстилю: роль означень виконують відносні прикметники іменникового походження, наприклад: громадський (контроль), військовий (облік), правові (засади), юридична (сила), персональна (відповідальність).

Відмітну ознаку законодавчих текстів становить будова двоскладних речень із прямим порядком розташування граматичної основи речення з участю неподільних дієслівно-іменникових сполук: Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп (Конституція України). Стилістично нейтральна будова висловлень відповідає вимогам чіткості формулювань законодавчих настанов.

Порушення прямого порядку слів припускається лише в реченнях, у яких дієслівний компонент вживається з часткою не і виноситься на початок речення, як-от: Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або службову таємницю (Закон України «Про міліцію»), що вказує на неприпустимість певних дій і підкреслює важливість правових положень.

Особливістю неподільних дієслівно-іменникових сполук, використовуваних у законодавчо-правових актах, є сталість у розміщенні їхніх складників: дієслово завжди посідає препозитивне місце.

У законодавчо-правових актах неподільні дієслівно-іменникові сполуки засвідчуються не лише в ролі простого дієслівного й дієслівного складеного присудка, а й у функції головного члена безособових й інфінітивних речень, додатка й неузгодженого означення. Приклади з дієприслівниковими зворотами, граматичну основу яких становлять неподільні дієслівно-іменникові сполуки, поодинокі: Здійснюючи управління майновими правами, ця особа діє у межах повноважень, переданих їй суб’єктом авторського права і (або) суміжних прав (Закон України «Про авторське право»). Припустимо пояснити, що мова законодавчих документів спрямована на оформлення висловлень із називанням конкретних дій, тому передання додаткової дії трапляється рідко.

Не відзначено жодного прикладу означено-особових чи неозначено-особових речень.

У другому підрозділі піддано аналізу функціонування неподільних сполук у науковому стилі на основі розгляду власне наукових і навчально-наукових творів різних наук: гуманітарних – мовознавства, літературознавства; точних – математики, техніки; природничих – медицини.

Ні в українському, ні в російському мовознавстві участь неподільних дієслівно-іменникових сполук у науковому стилі спеціально не вивчалася, хоч дехто з дослідників принагідно вказував на схожість у функціональних виявах названих сполук в офіційно-діловому і науковому стилях. Репрезентовані в дисертації спостереження дозволяють оцінити таке твердження надто категоричним, що й доведено зіставленням їхніх найбільш виразних функціональних ознак.

Незаперечна подібність цих книжних стилів у тому, що, як і в офіційно-діловому, в науковому стилі неподільні дієслівно-іменникові сполуки активно використовувані. На 100 речень припадає приблизно 50-60 висловлень із цими сполуками. Однак вони не схожі в частотності сполук із віддієслівними, відприкметниковими, віддієприкметниковими і власне абстрактними іменниками. На відміну від розглянутого підстилю офіційно-ділового стилю, в якому на першому місці щодо вживаності стоять власне іменники, в наукових підстилях − віддієслівні іменники. Відприкметникові, віддієприкметникові іменники в обох стилях найменш уживані. Перевагу у введенні в науковий текст сполук із віддієслівним іменником у порівнянні з власне іменником можна пояснити тим, що в ньому найменшою мірою представлена офіційність, що й дозволяє активно користуватися віддієслівними іменниками.

Для обох стилів характерним є наявність багаторазово відтворюваних сполук. Але ж вони різні за використовуваними в них дієсловами й іменниками, маркованими певним стилем. Наприклад, відомі в наукових текстах: дати характеристику, проводити дослідження, знаходити відображення, проводити аналіз, піддавати обробці, зробити висновок, виводити припущення, відповідати меті − не уявляються в законодавчо-правових актах. Використання ж законодавчо-правових сполук як юридичних термінів можливе в науковій літературі з юриспруденції і в навчальній юридичній літературі.

Подібність зіставлюваних книжних стилів − у поширеному додаванні до іменників неподільної сполуки прикметників. Однак різниця їх у тому, що в законодавчих текстах у ролі означень виступають лише відносні прикметники, в науковому − відносні й якісні. Набір відносних відіменникових прикметників у них різний: пояснюється це тими іменниками, від яких утворені прикметники. У наукових текстах це: наукове (уявлення), механічне (зруйнування), цитологічні (дослідження), асептична (обробка). Якісні прикметники поодинокі: тісний (контакт), загальне (уявлення), пильна (увага), чітке (визначення), нове (значення), точне (означення).

Неподільні дієслівно-іменникові сполуки в науковому стилі, як і в офіційно-діловому, засвідчені в ролі простого дієслівного та як компонент дієслівного складеного присудка, у функції головного члена безособових й інфінітивних речень, граматичної основи дієприслівникового звороту, а також додатка й неузгодженого означення. Відмінність лише у вживанні неозначено-особових речень. В офіційно-діловому стилі вони не засвідчені, в науковому вони представлені: а) у дослідженнях мовознавчих – У цій статті роблять перегляд традиційного погляду на узагальнюючі слова та однорідні члени як на одиниці, що тотожні за своєю синтаксичною функцією в реченні (Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць); б) у текстах технічних − ККД тягових трансформаторів завжди визначають тільки аналітичним методом, для чого проводять досліди холостого ходу і короткого замикання, з яких знаходять Р_о і Р_м.ном (останні називаються втратами короткого замикання) (В. Безрученко. Тягові електричні машини); в) у працях медичних − При підозрі на патологічний процес вказаної локалізації виконують цитологічне дослідження рідини, взятої шляхом пункції яєчника, або асцитичної рідини (І. Кайда. Хірургічні методи лікування туберкульозу легень). Від законодавчо-правового підстилю підстилі наукового стилю відрізняються також тим, що на відміну від невживаності означено-особових речень у законодавчих актах, у текстах науково-навчальної літератури поширені означено-особові речення на зразок: Робимо заміну: 2^х = z > 0, тоді z² − 6z + 8 = 0, z₁ = 2; z₂ = 4 (В. Гетманцев. Математика). Використання таких будов стилістично виправдане: вони відбивають екстралінгвальні настанови − зробити читача співучасником доведення теорем, послідовності розв’язання задач, вправ, обґрунтування теоретичних положень.

Кожен із зіставлюваних підстилів офіційно-ділового і наукового стилів відзначається особливостями: перше − у розміщенні в реченні підмета і присудка, друге − у розташуванні складників неподільних дієслівно-іменникових сполук. На відміну від законодавчо-правового підстилю, в якому зафіксовано лише прямий порядок слідування підмета і присудка, в наукових підстилях припустиме пряме й інверсоване їх розміщення, пор.: Однак уже діофантові рівняння третього степеня піддаються розв’язанню з великими труднощами, причому відповіді можуть бути зовсім різними (О. Назаренко. Елементи теорії чисел); Асиміляції піддаються здебільшого приголосні (Лінгвістичні дослідження: Зб. наук. праць). Подібне спостережено і в припустимості/неприпустимості міняти місце розташування дієслова й іменника в дієслівно-іменниковій сполуці. У законодавчо-правових актах засвідчена лише граматично визначена послідовність: на першому місці дієслово, за ним керований іменник. У наукових текстах можливі два варіанти їх розміщення, як у прикладах: Складні петльові обмотки знаходять застосування в головних генераторах тепловозів (В. Безрученко. Тягові електричні машини); У таких випадках ситуація вимагає опущення об’єктних поширювачів, тому що основне семантичне навантаження несе дієслово, призначення якого полягає у визначенні характеризаційної або кваліфікаційної ознаки суб’єкта [...] (Н. Іваницька. Формально-семантична класифікація...).

У третьому підрозділі розглянуто аналіз функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у сфері публіцистики. У ньому звернена увага лише на не висвітлені в наукових джерелах питання, пов’язані з виявленням функцій складників і самих дієслівно-іменникових сполук у публіцистичних джерелах. Дослідження побудоване на прикладах, виписаних із газет і власне публіцистичних видань. За виявленими даними, поширеність таких сполук у цих підстилях різна: в газетах вони трапляються втричі частіше, ніж у власне публіцистичних виданнях. У цілому ж вони активно вживані одиниці, які задовольняють вимоги основних функцій публіцистичного стилю − інформативної і впливової.

Як і розглянуті книжні стилі, публіцистичний різновид мови виробив своєрідні мовні одиниці, що несуть у собі ознаки, притаманні саме цій сфері використання одиниць усіх рівнів мови. Упадає в око їхня семантична своєрідність, відмінна від сполук, що трапляються в інших книжних стилях, пор.: висловлювати бажання, втілювати в життя, втрутитись у справу, вести боротьбу, захопити ініціативу, оточити увагою. Зіставлення таких прикладів із одиницями розглянутих стилів переконує в тому, що в кожному з них сформувався набір неподільних дієслівно-іменникових сполук, що задовольняють екстралінгвальні вимоги до будови відповідних текстів. У них відповідними публіцистичному стилю виявляються дієслова, лексична природа яких націлює на звернення уваги до початку, тривання і завершення дії. Це − дієслова: викликати, вимагати, висловити, відповідати, докладати, здобувати, перебувати, передбачати. Щодо іменників, то їхнє ядро становлять лексеми на позначення суспільно-політичних явищ: боротьба, позиція, протидія; поняття громадського життя: контроль, облік, претензія, спадщина; лексеми, значення яких відбивають ознаки повсякденного спілкування: розповідь, прохання, сподівання, враження, зацікавлення, зауваження, а також активного вияву: пошук, зусилля, участь. Будучи лексемами специфічно публіцистичного стилю, вони входять у дієслівно-іменникові сполуки, не відзначувані в інших стилях: виявляти інтерес, висловити співчуття, докладати зусиль, дістати підтримку, поставити заслін.

Уживаність цих структур у текстах описуваних підстилів публіцистичного стилю зумовлена їхньою здатністю нести в собі такі семантичні відтінки дій, які в певному контексті не є взаємозамінними, хоч в ізольованому вигляді вони видаються тотожними. Так, узяті ізольовано, сполука мати розмову і дієслово розмовляти видаються тотожними. Проте в такому контексті, як Лідер Партії регіонів Віктор Янукович, зі слів його колеги Ганни Герман, уранці мав розмову з Головою Верховної Ради Арсенієм Яценюком («Голос України» від 26.04.08) − заміна сполуки на дієслово розмовляв некоректна і з погляду семантичного, і з погляду стилістичного: розмовляв не пасує контексту багатозначністю і виразним розмовним відтінком. Такі приклади вказують на те, що теоретична можливість утворення синоніма в кожному конкретному випадку вживання має перевірятися семантичною і стилістичною доцільністю.

Помітним є використання в аналізованих підстилях неподільних дієслівно-іменникових сполук, що несуть у собі ознаки офіційно-ділового і наукового стилів. Правомірність уживання офіційно-ділових і наукових елементів зумовлені необхідністю відтворювати різноманітність суспільного життя.

Відмінність підстилів публіцистичного стилю від інших стилів визначає те, що в аналізованих сполуках засвідчуються такі лексичні елементи, які ні в офіційно-діловому, ні в науковому стилях не вживаються. Ідеться про використання розмовних елементів, викликаних екстралінгвальними завданнями − виразом експресії привернути увагу читача до прочитуваного матеріалу, подати інформацію в доступній для сприйняття формі (заводити дружбу, втрутитись у справу, слати прокльони).

Як елементи, що чітко формулюють дію, неподільні дієслівно-іменникові сполуки знаходять місце в газетних заголовках, як-от: На боротьбу з корупцією уряд США надасть Україні фінансову допомогу (Голос України. − № 52 від 18.03.08).

Третій розділ «Специфіка використання неподільних дієслівно-іменникових сполук у художній літературі» присвячений дослідженню особливостей функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук у прозових і поетичних творах письменників ХІХ-ХХІ ст.

Констатовано, що в художньому змалюванні дієслівно-іменникові сполуки представлені в ролі простого й елемента складеного дієслівного присудка, головного члена всіх видів односкладних речень, як додатка й неузгодженого означення, як синтаксичної основи дієприслівникового звороту. Поширені вони в прозових і в поетичних творах, у мові автора й мовленні персонажів, що свідчить про активне використання цих синтаксичних поєднань у словесному змалюванні описуваних подій і героїв творів. На відміну від книжних стилів у художньому звичайними є означено-особові речення, вжиті в прямому значенні. У прозових творах такі структури засвідчуються в мовленні героїв: А що веду боротьбу з циганщиною та бродяжництвом, так це мій обов’язок по службі (Г. Тютюнник), у поетичних − у відтворенні настрою ліричного Я: Несу отут страшний свій іспит / І знаю, що життя мине (Є. Маланюк). У використанні означено-особових структур у неозначено-особовому значенні художні тексти не відрізняються від текстів проаналізованих стилів.

Граматично залежний від дієслова компонент сполуки в художніх творах репрезентований віддієслівними, відприкметниковими, віддієприкметниковими і власне іменниками. Частотність їх появи в текстах різна: за вживаністю на першому місці віддієслівні й власне іменники у співвідношенні 1:1. Відприкметникові, віддієприкметникові іменники в прозових творах трапляються рідко, в поетичних не зафіксовані зовсім. Причина, очевидно, в їхній виразній абстрактності, яка не пасує відтворенню образного поетичного задуму.

У виконанні естетично-інформаційної функції художнього стилю важливим є використання дієслівно-іменникових сполук як засобу надання змалюванню єдино можливого втілення, яке не здатне передати синонімічне одиничне дієслово або прикметник, дієприкметник чи прислівник. Залежить це від участі дієслівного компонента сполуки як показника тонких значеннєвих відтінків дієслівно-іменникової єдності. Так, плекати надію − означає не просто «надіятись», а «пристрасно мріяти про здійснення чогось, не виявляючи цього зовні»; поєднання покладати надії − пов’язане зі значенням певності в надії на щось.

Роль іменника як виразника семантики сполук залишається незмінною в постпозиційному чи препозиційному розміщенні у відношенні до дієслова. Але винесення його в препозицію підкреслює значимість його як компонента висловлення, пор.: Безсмертним по крові і плоті / Пошану народ віддає (А. Малишко).

У художньому змалюванні митці слова широко послуговуються вживанням прикметника як означення до іменника. Означальну характеристику на відміну від книжних стилів у прозових і поетичних текстах передають якісні: весела розмова (І. Нечуй-Левицький), відносні іменникового: вчительські обов’язки (Б. Грінченко) і займенникового походження прикметники: аніякісінького враження (О. Забужко). Художній стиль відрізняється від інших не тільки більш частотним їх використанням, але й уведенням кількох прикметників, як-от: святе синівське право (В. Симоненко), розміщенням означень не лише перед іменником, а й після нього, наприклад: провадять розмови кохані (Леся Українка). Прикметник у неподільній сполуці бере участь у формуванні оксиморона, як у вірші М. Рильського: Пливу чи іду я − не знаю … / Сніги і холодні огні … / Хто дав чарівної отрути / В своїх поцілунках мені? Стає незаперечним використання неподільних дієслівно-іменникових сполук в образному, художньо-естетичному наповненні твору.

Потреба в змалюванні різних сторін суспільного життя й різнохарактерності зображуваних героїв зумовлюють залучення дієслів й іменників (як складників аналізованих сполук), використовуваних у різних сферах функціонування мови: офіційно-діловій, науковій, публіцистичній, розмовно-побутовій. Але марковані іншими стилями дієслівно-іменникові сполуки в прозовому чи поетичному творі стають засобом створення художнього образу. Поширеним у літературі є прийом гумористичного чи іронічного змалювання персонажів уведенням у розмовно-побутове мовлення сполук, властивих офіційно-діловому стилю. Наприклад, герой твору «Вир» Г. Тютюнника, обізнаний із офіційною лексикою і ладний використовувати її для підкреслення своєї значимості, у звертанні до Кузьми-конюха вживає фразу: А хто тобі давав розпорядження там пасти (коней − Н.К.)? Сполука давав розпорядження в запитанні до конюха сприймається з гумором.

В естетичному відтворенні дійсності помітне місце в художній літературі посідають метафоризовані неподільні дієслівно-іменникові сполуки. Сполука (Отроходін) розпалився гнівом (Василь Барка) передає нервове збудження персонажа; поєднання (лице) пашіло гнівом (Б. Грінченко) означає дуже сильне роздратування героїні; єдність (Йонька) вибухав гнівом має значення найвищого прояву гніву. Метафорична оцінка може служити позитивній: горіти бажанням (М. Коцюбинський) і негативній характеристиці персонажів: кидати погляд (У. Самчук).

В образному змалюванні героїв особливо виразно виявляють себе дієслівно-іменникові сполуки з дієсловами розмовного вжитку: встрявати в суперечку, ув’язуватися в суперечку (П. Загребельний), лізли спогади (Г. Тютюнник), із іменниками розмовного плану: балачки провадили (Леся Українка), вибухнули реготом (Г. Тютюнник). Уживання експресивно насичених сполук у художньому змалюванні стилістично виправдане.

У четвертому розділі «Неподільні дієслівно-іменникові сполуки в розмовно-побутовому стилі» аналізу піддані діалектне мовлення, фольклорні жанри, приватне листування І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Куліша, І. Микитенка, О. Довженка, щоденникові записи О. Довженка та О. Гончара під кутом зору виявлення в них особливостей функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук.

У науковій літературі поширене переконання, що неподільні сполуки властиві лише книжним стилям (Н.О. Бойченко, Мова і час: Розвиток функціональних стилів сучасної української літературної мови). Тим часом спостереження вказують на те, що ці сполуки звичайні в розмовно-побутовому мовленні сільського і міського населення різних регіонів України. Підтвердженням цього можуть служити записи говіркового мовлення, представлені в книзі «Говори української мови»: ми^і пош^׀ли ту^׀ди ў л′і^ес/ у ст^׀ражу // і там ^׀ви^ідно бу^׀ли ^׀ран′енийе / ро^׀би^іли^і  переў^׀йаску / та^׀ка вон′ у тоĭ ^׀хат′і // («Про життя під час фашистської окупації»); і там ^׀бистро ^׀дуже / во^׀да к^׀рутиц′а / і к^׀рига к^׀рутиц′а // а ў ^׀мене так наб^׀ралос′ х^׀ваброс′ц′і / шо йа да^׀ваĭ вер^׀т′іц′а ^׀помис к^׀ригойу («Як іздили до Києва»). Поєднання засвідчені в ролі простого присудка, головного члена односкладних, зокрема означено- й неозначено-особових речень. Не відзначено жодного прикладу з неподільними сполуками у функції дієприслівникового звороту, у ролі додатка чи неузгодженого означення.

Мовлення сучасного мовця села і міста заповнене неподільними дієслівно-іменниковими сполуками найрізноманітнішого походження, належних різним функціональним різновидам мови. В їхньому використанні не відчувається незвичність: вони повсякденні, зрозумілі. Це: урізуватися в пам’ять, надавати допомогу, дати оцінку, взяти (брати) участь, провести бесіду, відчути радість (відповідальність, обов’язок), висловлювати подяку, мати намір (надію, думку, бажання), зробити вигляд, яким поступаються синоніми − одиничні дієслова. Використання таких сполук ні семантично, ні стилістично не збіднює висловлення. Воно свідчить про природність цих одиниць у формуванні думки.

Те, що вживання неподільних дієслівно-іменникових сполук становить невід’ємну ознаку розмовно-побутового мовлення, засвідчують факти новостворених поєднань: Робити висадку й посадку після оголошення про закриття дверей заборонено (з оголошення в метро); Дамо скидки на всі товари (з реклами).

Дослідження дозволяє констатувати, що функціонування неподільних сполук супроводжується постійним розширенням кола іменникових компонентів, завдяки чому виникають нові сполуки, наприклад: брати в оренду, робити презентацію, підлягати сертифікації, входити до компетенції. Це пояснюється, з одного боку, безупинним розвитком мови, а з другого − зумовлене тяжінням мови до більш точних та об’єктивних засобів вираження дії, що властиво неподільним дієслівно-іменниковим сполукам.

Неподільні дієслівно-іменникові сполуки представлені в усіх фольклорних жанрах, наприклад: у казках (винести вирок), у піснях (не мати гріха), у думах (мати собі мислі), у прислів’ях (не робити огріхів).

Поширеність неподільних дієслівно-іменникових сполук у перелічених сферах використання мови є неспростовним доказом того, що в живому мовленні такі поєднання посідали чільне місце як рівноцінні їхнім еквівалентам одиниці синтаксичної системи мови.

За вживаністю в листуванні і щоденникових записах як писемних підстилях розмовно-побутового стилю неподільні сполуки відрізняються від підстилів, які мають усно мовний вияв: в усному мовленні та фольклорі вони засвідчені в невеликій кількості, в писемних підстилях (епістолярному і щоденникових записах) − функціонують більш активно.

Усім названим вище жанрам розмовно-побутового мовлення властиве використання означено-особових конструкцій без неозначеного значення: роблю прополку («Говори української мови»), маю клопіт (казка «Як їжак та заєць бігали наввипередки»), складаю подяку (лист М. Коцюбинського до Панаса Мирного від 22 липня 1898 р.), несу втрати (О. Довженко. Щоденник). Природність їх використання очевидна: монологічне мовлення побудоване на висловленні почуттів, думок першою особою.

Поширеність розглядуваних сполук у всіх підстилях розмовно-побутового стилю засвідчує, що ці одиниці активно вживаними є не тільки в офіційно-діловому, науковому, публіцистичному і художньому стилях, а в усіх функціональних різновидах мови.

ВИСНОВКИ

1. Репрезентовані в дисертації дані функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук в усіх стилях української мови дозволили внести уточнення стосовно поширеності цих одиниць у різних сферах мовленнєвої діяльності і до їхньої типології.

2. Засвідчене в дослідженні використання описуваних сполук доводить необґрунтованість твердження про їхню належність лише книжним і художньому стилям. У розмовно-побутовому мовленні вони такі ж природні, як і в текстах офіційно-ділових, наукових, публіцистичних чи художніх.

3. Обстеження різностильових джерел дозволяє констатувати, що в розглядуваних поєднаннях задіяні не лише відзначувані в науковій літературі віддієслівні й власне абстрактні іменники, а й відприкметникові, віддієприкметникові. Останні посідають периферійне місце в стилях, в яких вони наявні. У поетичних творах вони не засвідчені. Відприкметникові й віддієприкметникові іменники можуть трансформуватися в дієслова і виступати в ролі присудка, а можуть перетворюватися в прикметник, дієприкметник чи прислівник, стаючи частиною відповідного складеного присудка. Є такі відприкметникові й віддієприкметникові іменники, що не перетворюються в дієслова, прикметники, дієприкметники, прислівники.

4. Обґрунтовано неправомірність визнавати десемантизацію дієслова і перетворення його в показник особи, часу і способу при іменнику в складі сполуки. Приклади доводять, що дієслово, називаючи дію узагальнено, впливає на формування семантики всієї сполуки, конкретизуючи загальне її значення, яке формують абстрактні віддієслівні, відприкметникові, віддієприкметникові і власне іменники. Зміна дієслова при тому ж самому іменникові змінює все значення неподільної сполуки.

5. Те, що дієслово не втрачає семантичних ознак у поєднанні з іменником, стоїть на перешкоді віднесення неподільних дієслівно-іменникових сполук до розряду іменних складених присудків, у яких втілена єдність службового слова (зв’язки) і повнозначного іменника, в яких зв’язка виконує суто формальну функцію: вираження граматичних значень і підпорядкування призв’язкового члена панівному члену речення. У неподільних сполуках дієслово виступає і виразником часово-модального значення, і носієм лексичного значення, яке впливає на формування загальної семантики сполуки.

6. Специфіку неподільних дієслівно-іменникових сполук становить здатність віддієслівних, відприкметникових, віддієприкметникових іменників трансформуватися в дієслово, прикметник, дієприкметник, прислівник, чим досягається утворення синонімічного ряду, компоненти якого, будучи семантично близькими, припускають взаємозаміну. У практичному ж використанні довільній заміні перешкоджають семантичні відтінки зіставлюваних синонімів, які не дозволяють їх ототожнювати. Неподільним сполукам характерна семантична спрямованість у переданні інформації завдяки лексичному значенню дієслова, що конкретизує дію, тимчасом як одиничні дієслова, будучи багатозначними, спричинюють нечіткість в оформленні думки. Крім цього, неподільна дієслівно-іменникова сполука здебільшого формулює дію так, як дієслово не може її передати. У цьому семантична і стилістична вагомість неподільних дієслівно-іменникових сполук.

7. Дослідження різностильових текстів розширило уявлення про синтаксичну роль неподільних дієслівно-іменникових сполук. Підтверджено використання цих сполук у ролі простого дієслівного присудка, компонента складеного дієслівного присудка, головного члена безособового речення, додатка, неузгодженого означення й граматичної основи дієприслівникового звороту. Обстеження всіх стилів дозволило розширити набір випадків функціонування неподільних сполук як синтаксичної одиниці: вони засвідчені в ролі головного члена інфінітивних, означено- й неозначено-особових речень.

8. Використання розглядуваних сполук у всіх стилях сучасної української мови вказує і на їхню багатофункціональність як загальномовної синтаксичної одиниці, на здатність задовольняти специфічні вимоги кожного з функціональних різновидів мови, виявляючи при цьому своєрідність у типологічних ознаках. Об’єднані під одною назвою «книжні стилі», офіційно-діловий і науковий стилі схожі і відмінні у введенні аналізованих сполук у текст. Подібні вони в наявності маркованих сполук, заснованих на використанні дієслів й іменників, притаманних цим стилям. Схожі неприпустимістю використання розмовних й експресивних елементів, але не схожі в тому, що в офіційно-діловому стилі більшу частотність виявляють сполуки з власне іменниками, в науковому − з віддієслівними іменниками; в офіційно-ділових текстах означенням при іменниках можливі лише відносні прикметники, в науковому − відносні й якісні; в офіційно-діловому неможливі означено- й неозначено-особові речення, в науковому − вони звичайні; в офіційно-діловому стилі превалює прямий порядок розміщення підмета і присудка (виняток − наявність частки «не» при дієслові), в науковому − вільний порядок; в офіційно-діловому не припускається інверсія іменника в складі сполуки, в науковому стилі перестановка компонентів припустима.

9. Як й інші книжні стилі, публіцистичний різновид мови характеризують специфічні для цього стилю неподільні дієслівно-іменникові сполуки. Потреба в інформуванні про багатогранні події сьогодення спричинює використання на шпальтах газет і сторінках публіцистичних статей дієслівно-іменникових сполук, властивих офіційно-діловому чи науковому стилям, що свідчить про незамкненість публіцистичного стилю. Газетний підстиль виявляється відкритим і для введення до складу неподільних сполук дієслів розмовного вжитку, які надають висловленню експресивності. Уведення в заголовки неподільних дієслівно-іменникових сполук указує на їхню активну вживаність, що підтверджує природність цих одиниць у спілкуванні з читачами.

10. У художньому змалюванні задіяні всі синтаксичні будови, компонентом яких є неподільні дієслівно-іменникові сполуки. Особливість їх уживання в художній літературі полягає в тому, що в художньому викладі вони задовольняють естетичні функції стилю. Марковані іншими стилями сполуки стають засобом створення художнього образу позитивного чи негативного плану. Вкраплення окремих книжних елементів в авторську мову й мовлення персонажів художнього твору, а не копіювання усного мовлення створює реалістичний мовний колорит. Завдяки метафоризованим сполукам майстри художнього слова передають тонкі відтінки характеру героїв, душевні переживання ліричного Я.

11. Аналіз підстилів розмовно-побутового стилю довів не лише загальностильовий характер неподільних дієслівно-іменникових сполук, а й динамічні процеси у використанні цих поєднань у живому сучасному мовленні. Як доводять спостереження, неподільні дієслівно-іменникові сполуки, що походять із книжних стилів, як стильові одиниці схильні до нейтралізації, а новостворені підтверджують теоретичне положення про динамічні процеси, що супроводжують розвиток української мови. Широке використання традиційно вживаних і новостворених неподільних дієслівно-іменникових сполук як аналітичних елементів не порушує синтетичного ладу української мови. Риси аналітизму − це один із проявів розвитку синтаксичної системи української мови.

12. Дослідження не претендує на розв’язання всіх проблем, пов’язаних із особливостями функціонування неподільних дієслівно-іменникових сполук. Залишився неописаним ряд підстилів у складі офіційно-ділового і наукового стилів. Заслуговує на увагу аналіз функціонування неподільних сполук у конфесійному стилі.