СУДОВА ГНОСЕОЛОГІЯ. ПРОБЛЕМИ МЕТОДОЛОГІЇ ТА ПРАКТИКИ

Краткое содержание

Актуальність теми. Широке використання сучасних наукових досягнень у всіх сферах суспільного життя зумовило й істотні зміни в пізнавальних процесах у сфері судочинства. Такими змінами, зокрема, є: розширення не тільки викорис­тання досягнень науки і техніки та спеціальних знань, а й результатів взаємодії різ­них наук при розв’язанні окремих завдань, що виникають у цій сфері; поява які­сно нових обۥєктів правовідносин, які часто стають й об’єктами судових дослі­джень; розробка й використання дедалі складніших інструментальних засобів пі­знання; організований характер отримання доказів і розчленування пізнавальних дій на окремі види завдань, які є професійною сферою діяльності спеціалістів у різних галузях знань, та поглиблення диференціації і професіоналізації пізнава­льних дій всередині самих таких завдань; залучення у сферу судочинства суб’єктів, які виконують технічні функції; ускладнення судової оцінки результатів пізнавальних дій, виконаних з використанням складних науково-технічних засобів тощо. Означені зміни значно ускладнюють процеси пізнання та доказування, оскільки завдання, які постають перед їх суб’єктами, вже неможливо розв’язувати на інтуїтивному рівні, на основі досвіду та особистої переконаності, вони вимагають серйозного наукового підходу і насамперед звернення до теорії та методології пізнавальної діяльності, що й свідчить про актуальність удосконалення теоретичних та методологічних засад правової науки і практики.

Особливостям використання наукових засобів пізнання у сфері судочинства приділяли увагу такі вітчизняні вчені, як Ю.П. Аленін, Л.Ю. Ароцкер, В.Д. Басай, В.П. Бахін, П.Д. Біленчук, Т.В. Варфоломеєва, А.Ф. Волобуєв, В.І. Галаган, В.Г. Гончаренко, Ю.М. Грошевий, В.А. Журавель, В.С. Зеленецький, А.В. Іщенко, Н.С. Карпов, Н.І. Клименко, О.Н. Колесніченко, В.О. Коновалова, М.В. Костицький, В.С. Кузьмічов, В.К. Лисиченко, В.Г. Лукашевич, Є.Д. Лукۥянчиков, Г.А. Матусовський, О.Р. Михайленко, В.Т. Нор, М.А. Погорецький, М.В. Салтевський, М.Я. Сегай, В.В. Тіщенко, В.Ю. Шепітько, М.Є. Шумило та інші, а також такі вчені колишнього СРСР та країн СНД, як А.Р. Бєлкін, Р.С. Бєлкін, О.М. Васильєв, А.І. Вінберг, І.О. Возгрін, І.Ф. Герасимов, Г.І. Грамович, Р.Г. Домбровський, Л.Я. Драпкін, О.В. Дулов, О.Ф. Лубін, І.М. Лузгін, В.О. Образцов, Ю.К. Орлов, М.С. Полєвой, О.Р. Росінська, М.О. Селіванов, В.І. Шиканов, М.П. Яблоков тощо.

Безумовно, дослідження цих вчених є значним внеском у розвиток теорії та удосконалення практики судочинства, однак не вичерпують глибини цієї багатоаспектної проблеми. Як наслідок, створення чіткої методологічної системи положень, які були б орієнтиром у науковому пізнані у цій сфері, залишається актуальним. А це в свою чергу вимагає соціально-історичної, гносеологічної і процесуальної характеристики не тільки загальної сутності цього виду пізнання, а й сутності кожного його структурного елементу та механізму його здійснення, що є неодмінною умовою подальшого його розвитку та успішного розвۥязання проблем теоретичного і прикладного характеру.

Зокрема, соціально-історичний підхід до розуміння процесу пізнання дає можливість визначити особливості його сутності, мети, об’єктів, суб’єктів, форм організації, умов здійснення, засобів та отриманих з їх допомогою результатів, а з урахуванням цього орієнтує на розгляд пізнавальної діяльності у сфері судочинства як особливий вид соціальної діяльності та обов’язкове врахування загальносоціальних умов, у яких вона здійснюється. Адже на сьогодні є очевидним не тільки ускладнення пізнавальних процесів у цій сфері, а й часте відве­рте політичне лобіювання і результатів розслідування, і судових рішень, ігнору­вання законності та морально-етичних норм, що висуває підвищені вимоги і до професійної кваліфікації, і до світоглядної підготовки осіб, які її здійснюють.

Важливим є й те, що демократизація суспільних відносин зумовила появу конституційних норм, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а їх юрисдикція поширюється на всі види правовідносин, що свідчить про зростання значення суду як органу правосуддя. Та й ”попереднє слідство” назване досудовим, чим підкреслюється його допоміжний, організаційно-забезпечуваль-ний по відношенню до судового слідства характер.

Прогресивним є й декларований законодавством України принцип єдності судової влади, згідно з яким суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Водночас на сьогодні є очевидною відсутність організаційної та процесуальної єдності судової системи України, оскільки фактично тут створено кілька автономних судових систем, кожна з яких має й власне процесуальне забезпечення, у кожній з них навіть “своє” розуміння й основних категорій доказового права. Але ж принцип єдності судової влади зумовлює необхідність створення єдиної системи її органів з покладанням на неї здійснення функцій правосуддя у справах, що виникають з будь-яких правовідносин у визначеному законом єдиному процесуальному порядку.

А якщо взяти до уваги, що будь-який вид судочинства насамперед являє собою пізнавально-практичну діяльність, спрямовану на встановлення суті та обставин вчинення відповідного юридичного факту і прийняття на цій основі законного та обґрунтованого рішення, то стає очевидним, що ця діяльність має бути забезпечена й відповідним науковим інструментарієм, який за винятком кримінального судочинства, тут відсутній хоча потреба у ньому також є очевидною. Саме тому змістом гносеологічного аспекту вивчення пізнання у сфері судочинства є встановлення його структури і механізму здійснення, встановлення системи методологічних принципів, які детермінують його характер і специфіку загалом, так і особливості кожної пізнавальної дії, і, таким чином, забезпечують методологічну дисципліну думки, тобто розв’язання проблеми, яким чином пізнавальну діяльність суб’єктів доказування можна висловити у вигляді чітко визначеної системи елементів, які виконують евристичну функцію. Виділення і обґрунтування такої вихідної системи сприятиме не тільки уникненню ”методу спроб і помилок”, а й переходу до свідомого врахування специфіки підпорядкованих їй підсистем, аналіз яких давав би можливість зрозуміти, як потрібно мислити і практично діяти для отримання запланованих результатів у конкретних умовах.

Адже саме складність правовідносин у сфері кримінального судочинства зумовила появу науки криміналістики, яка й здійснює відповідне методологічне забезпечення пізнавальних процесів у цій сфері. Але криміналістика зорієнтована на забезпечення пізнавальних процесів лише у сфері кримінального судочинства, більше того, переважно у сфері досудового слідства, а науки, яка здійснювала б цю функцію у сфері цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства немає. Складність проблем формування доказів і їхніх процесуальних джерел та оперування ними у сфері кримінального судочинства зумовили появу й теорії доказів, яка знайшла втілення у відповідних наукових працях, але й подібної теорії немає у жодній іншій сфері судочинства. Варто зазначити й те, що й наявні напрацювання вчених процесуалістів та криміналістів також потребують належного наукового осмислення та відповідного коригування згідно з сучасним рівнем розвитку науки та судочинства.

Зазначені обставини є доказом необхідності створення якісно нової системи знань – теорії судового пізнання, яка виконувала б функцію наукового забезпечення пізнавальних процесів у кожній із сфер судочинства.

Отже, оскільки потреба наукової розробки вчення про механізми та засоби наукового пізнання та особливості їх використання у кожній із сфер судочинства є очевидною і актуальною, то це й зумовило вибір теми цього дослідження. І саме з огляду на це, підкреслюючи необхідність процесу інтеграції досягнень сучасної науки у сферу судочинства, в дисертації послідовно доводиться необхідність його організаційного, правового, теоретичного та методологічного забезпечення.

У зв’язку з викладеним актуальність обраної теми дисертаційного дослідження зумовлена, з одного боку, завданнями розвитку юридичної науки, а з іншого – потребами практики у науково обґрунтованих методичних рекомендаціях з використання сучасних засобів наукового пізнання при здійсненні судочинства.