Судове правозастосування в Україні: проблеми теорії і практики

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність та ступінь дослідження, визначено мету та завдання дослідження, методологічну та теоретичну основу, розкривається теоретичне та практичне значення, новизна та формулюються основні положення, що виносяться на захист. Міститься інформація про зв’язок роботи з науковими програмами, апробацію, публікації результатів дослідження, структуру та обсяг дисертації.

Перший розділ «Судове правозастосування як юридична категорія та явище сучасної правової дійсності» складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичному дослідженню судового правозастосування як юридичної категорії, з’ясуванню юридичної природи судового правозастосування, визначенню його сутності, особливих ознак, мети та функцій.

У підрозділі 1.1 «Загальна характеристика правозастосування та його співвідношення з реалізацією права» дослідник дійшов висновку, що правозастосування безпосередньо пов’язане із реалізацією права та є особливим її різновидом в силу поєднання в собі й інших форм правореалізації. Правозастосування займає важливе місце у загальному механізмі реалізації права у зв’язку із його особливостями, до яких можливо віднести державно-владний характер та індивідуально-правовий підхід до вирішення конкретних справ.

З урахуванням досліджених, проаналізованих та опрацьованих наукових здобутків, в синтезованому вигляді достатньої кількості уявлень про сутність даної проблеми, категорію «правозастосування» визначено як юридично цілісну, активну, творчу сукупність дій з реалізації права, що здійснюється чітко регламентованими повноважними органами (посадовими особами) державної влади в рамках формально закріплених процедурно-процесуальних форм, що спрямована на оформлення, кваліфікування й вирішення конкретних життєвих випадків в суспільних правовідносинах, що підлягають регулюванню та віднесені законом до компетенції таких органів.

У підрозділі 1.2 «Юридична природа судового правозастосування», визначаючи сутність судового правозастосування як юридичної категорії та з’ясовуючи її правову природу, автором досліджено низку поглядів та їх обґрунтувань, що мають місце в юридичній науці та свідчать про різноманіття уявлень та розумінь сукупності порушених питань.

Встановлено, що напрями державної політики, які законодавцем закладені в принципи та засади цивільного судочинства з прийняттям окремих норм, спрямовані на підвищення якості, дієвості закону та влаштування форватору для імплементаційних та інтеграційних процесів до світової правової спільноти на законодавчому рівні, виокремлюючи суди як індикатори, спроможні безпосередньо виявити та просигналізувати про протиріччя.

Висвітлені основні риси найбільш яскравих та фундаментальних з існуючих в юридичній науці поглядів на юридичну природу судового правозастосування, аналіз яких з прагматичних позицій юридичної діяльності свідчить, що у широкому розумінні різні уявлення про судове правозастосування висвітлюють окремі сторони безпосередньої правозастосовчої діяльності. Правозастосування в такому сенсі містить і прикладання норм закону, і логічні операції, і складові соціального управління тощо.

Відстоюється думка, що правова природа судового правозастосування повинна розглядатися виключно в площині правозастосування, при якій встановлюється належна норма права, що покликана або дозволяє правильно вирішити конкретну справу.

У підрозділі 1.3 «Сутність, ознаки, мета та функції судового правозастосування» проаналізовано погляди на юридичну природу судового правозастосування.

Обґрунтовано, що судова практика в нашій державі не має розглядатись в якості джерела права, а повинна розумітись як формально закріплена реальність дії, застосування і захисту права. З огляду на те, що акти вищих судових органів нових норм права не містять та не заповнюють прогалини у праві, наявні в таких актах правові позиції щодо порядку здійснення окремих дій мають правозастосовчу природу і через авторитетність цих актів утворюють прецедент правозастосування, під яким належить розуміти закріплену в актах вищих судових інстанцій позицію стосовно вирішення того чи іншого юридичного питання, що буде розглядатися нижчестоящими судами як зразок при вирішенні таких питань у майбутньому.

Запропоновано розцінювати судову практику як джерело для правотворчості й зазначено, що судова практика є значним чинником обмеження судового розсуду, який являє собою необхідний інструмент зіставлення якості законодавства з ефективністю правозастосування.

Відстоюється думка, згідно якої пропозиції із запровадження виборності суддів не можуть бути прийняті як абсолютні, оскільки такий підхід передбачає проведення передвиборчої кампанії, що за своєю природою не можлива без підтримки тих чи інших політичних сил, в результаті чого постає загроза заполітизованості та небезпека неправомірного «злиття» судової гілки влади із іншими.

Сформульовано авторське визначення, за яким судове правозастосування – це особливий різновид правозастосування, що полягає у відправленні правосуддя, яке здійснюється національною системою судів з метою розгляду, вирішення та врегулювання будь-яких суспільних конфліктів, що належать до їх компетенції, у встановлених законом процедурно-процесуальному порядку та формі.

Другий розділ «Загальнотеоретичні засади структури та змісту процесу судового правозастосування» складається з трьох підрозділів, присвячених теоретичному дослідженню стадій судового правозастосовчого процесу, моделей судового правозастосування та класифікації видів судового правозастосування.

У підрозділі 2.1 «Стадії судового правозастосовчого процесу» проведено дослідження структури процесу застосування права судом.

Обґрунтовано, що судове правозастосування не вкладається в загальноприйняті структурні рамки абстрактної моделі правозастосовчого процесу, яка складається з встановлення фактичних обставин у справі; встановлення юридичної основи справи; ухвалення рішення та його документального оформлення. На підставі наукових здобутків, а також у відповідності до чинного процесуального законодавства та з урахуванням європейських стандартів, запропоновано характеризувати процес судового правозастосування (на прикладі цивільного, адміністративного та господарського процесу в Україні) наступними стадіями: 1) належне звернення до суду; 2) встановлення фактичних обставин у справі; 3) вибір й аналіз норм права; 4) ухвалення рішення та його документальне оформлення; 5) виконання рішення.

У підрозділі 2.2 «Моделі судового правозастосування» зроблено висновок, що сучасне судове правозастосування здійснюється в таких умовах, за яких можливо виокремити його моделі, які запропоновано визначати як ідеальну та ускладнену.

Отримала подальшого розвитку категорія «нетипові ситуації в правозастосуванні», у зв’язку з чим запропоновано вказане явище в судовій діяльності виокремлювати в категорію «ускладнені моделі судового правозастосування», яка включає в себе: 1) судове правозастосування при здійсненні конкретизації правових норм; 2) судове правозастосування при прогалинах у праві; 3) судове правозастосування при вагомому розсуді суду; 4) судове правозастосування при колізіях правових норм; 5) судове правозастосування в умовах дії міжнародно-правових актів; 6) судове правозастосування при здійсненні державно-правового експерименту.

Запропоновано визначення категорії «судовий розсуд» у якості елементу судової правозастосовчої діяльності, що полягає в обранні судом законного, неупередженого, безпристрасного, справедливого, доцільного, логічного та обґрунтованого вирішення в рамках конкретної юридичної справи у межах, що чітко встановлені законом або випливають з суті правового регулювання відповідних суспільних відносин.

З’ясовано, що демократичні тенденції та ринкова економіка призводять до виникнення великої кількості судових спорів, які підлягають розгляду в національних судових системах. Накопичення справ у суді зменшує час, який може бути відведений на розгляд кожного спору, що спричиняє відповідні затримки. В якості альтернативи, розкрито категорію «судове посередництво» в якості конфіденційної, консенсуальної форми розв’язання спору, що реалізується поза межами судового провадження.

В підрозділі 2.3 «Класифікація видів судового правозастосування» з’ясовано, що залежно від різних кваліфікуючих ознак (галузь законодавства, норми права, склад суду тощо) судове правозастосування можливо класифікувати на певні види, наприклад, судове правозастосування конституційної юрисдикції, кримінальної юрисдикції, юрисдикції з розгляду справ про адміністративні правопорушення, адміністративної юрисдикції, цивільної юрисдикції, господарської юрисдикції.

Третій розділ «Теоретико-правові проблеми розвитку та шляхи вдосконалення судового правозастосування в Україні» складається з трьох підрозділів, присвячених дослідженню розвитку та виробленню механізмів удосконалення судового правозастосування в Україні.

У підрозділі 3.1 «Принципи та ідеологія судового правозастосування» зроблений висновок, що при судовому правозастосуванні не може ігноруватися загальне призначення права, у зв’язку з чим суд покликаний дотримуватися, поважати й укріплювати загальні принципи права, які сформульовані в матеріальному та процесуальному законодавстві або випливають з природи суспільних відносин, що підлягають врегулюванню.

Коли національний суд у правозастосовчій діяльності буде дотримуватись базисних принципів правозастосування, а саме: законності, обґрунтованості, справедливості та доцільності, – рівень і якість правосуддя в Україні будуть на найвищому рівні. Однак, всі ці поняття мають доволі оціночний характер та протилежні сторони судового процесу, залежно від тих чи інших поглядів, ініціатив або висновків суду, завжди будуть вкладати різний зміст в поняття «доцільності», «справедливості» чи «обґрунтованості», а суперечливість законодавчої бази держави, відірваний аналіз окремо взятої норми від сукупності інших будуть викликати неоднакове ставлення до поняття «законності». Саме тому запропоновано віднести такі принципи до загальних принципів судового правозастосування, які потрібно розглядати в якості необхідних умов для правильного правозастосування. Для вироблення ж механізмів протидії зловживанням в судочинстві потрібні не тільки чіткість та однаковість в усвідомленні і застосуванні загальних принципів, але і впровадження до судового правозастосування принципів спеціальних.

Наголошено на доцільності використання ідеології сучасного судового правозастосування та запропоновано її визначення у якості системи принципів, ідей, поглядів, уявлень та цінностей, із дотриманням та врахуванням яких повинне здійснюватись відправлення правосуддя, які в сукупності визначають провідні основи застосування права судами, що покликані забезпечити підвищення його рівня та якості.

Запропоновано віднести до провідних основ сучасного судового правозастосування: оперативність, об’єктивність, однаковість, справедливість, доцільність, ефективність, законність та змагальність.

Підрозділ 3.2 «Проблеми сучасного судового правозастосування, механізми вдосконалення правосуддя та підвищення його якості і ефективності» присвячено аналізу проблем в судовому правозастосуванні України та шляхам їх вирішення.

Якість та ефективність правосуддя є статистичними показниками, що характеризують стан судового правозастосування, які відображаються у відповідних статистичних даних, що збираються, аналізуються й розраховуються Державною судовою адміністрацією України.

Встановлено, що більшість проблем, які сьогодні пов’язують із функціонуванням національної судової системи, полягають саме в площині оперативності. З’ясовано, що однією з головних перешкод для розгляду цивільних справ в установлені законом строки є непосильне навантаження на суддів, яке в місцевому суді загальної юрисдикції в місті вимірюється приблизно однією тисячею розглянутих цивільних справ на рік одним суддею.

Зроблений висновок, що на оперативність розгляду справ впливає професійний та життєвий досвід самих суддів, рівень їх підготовки, а також наявність організаторських здібностей для оптимального розподілу робочого часу.

Концепція створення спеціалізованих судів (або спеціалізованих колегій в межах окремого суду) висловлюється сьогодні все частіше. Одним з необхідних напрямків у реформуванні судово-правової системи є створення ювенальної юстиції в Україні, а також запровадження механізмів досудового врегулювання спорів та їх правового забезпечення як важливої складової вирішення суспільних конфліктів на основі взаємних поступок сторін в контексті зниження рівня навантаження на суди.

На підставі проведених досліджень, з урахуванням стану цивільного судочинства в Україні, у відповідності до обґрунтованих, кваліфікованих й виважених позицій фахівців та на підставі комплексного аналізу судової практики, зважаючи на найбільш вагомі категорії цивільних справ, що були розглянуті в 2005-2010 роках, – запропоновано запровадити спеціалізацію в місцевих судах загальної юрисдикції в рамках судової палати в цивільних справах, а саме:

1. Колегію суддів з розгляду справ адміністративної юрисдикції, які предметно підсудні місцевим загальним судам як адміністративним судам у випадках, визначених ст. 18 КАС України (спори, у яких однією зі сторін є орган чи посадова особа місцевого самоврядування, посадова чи службова особа органу місцевого самоврядування, крім тих, які підсудні окружним адміністративним судам; оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень у справах про адміністративні правопорушення щодо притягнення до адміністративної відповідальності; адміністративні справи щодо спорів фізичних осіб з суб’єктами владних повноважень з приводу обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; уточнення списку виборців тощо).

2. Колегію суддів з розгляду спорів, що випливають з трудових правовідносин (поновлення на роботі; оскарження наказів про звільнення з посади, переведення на іншу посаду, наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності тощо; стягнення заробітної плати, середнього заробітку за час вимушеного прогулу тощо).

3. Колегію суддів з розгляду спорів, що випливають з сімейних правовідносин (розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним або фіктивним; призначення й стягнення аліментів на утримання; поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя; визначення місця проживання дитини; визначення способу участі батька або матері у вихованні дитини; позбавлення батьківських прав тощо).

4. Колегію суддів з розгляду спорів, що випливають з правочинів та договірних зобов’язань (визнання правочину (договору) недійсним, визнання нікчемного правочину (договору) дійсним, застосування наслідків недійсного правочину; спори з приводу зобов’язання виконання умов договору, розірвання договору; стягнення заборгованості або недоплаченої суми за договором; спори з приводу правочинів із забезпечення виконання зобов’язань тощо).

5. Колегію суддів з розгляду спорів, пов’язаних із захистом права власності та речових прав на чуже майно (визнання права власності, усунення перешкод у здійсненні права власності; визнання права користування, усунення перешкод у здійсненні права користування; витребування майна з чужого незаконного володіння тощо).

6. Колегію суддів з розгляду спорів, пов’язаних із спадкуванням (визнання права власності в порядку спадкування за законом або за заповітом; визначення додаткового строку для прийняття спадщини; усунення від права на спадщину; визнання спадкоємцем; оспорювання заповіту тощо).

7. Колегію суддів з розгляду спорів, пов’язаних із відшкодуванням шкоди (відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної шкоди; відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю тощо).

Відстоюється погляд, що на підставі наведених пропозицій й за допомогою їх масштабної реалізації на практиці, можливо в найближчій перспективі: 1) подолати проблему тривалого розгляду цивільних справ в загальних судах України; 2) створити умови для забезпечення єдності судової практики при розгляді цивільних справ в судах; 3) значно підвищити показники якості та ефективності судового правозастосування в Україні.

У підрозділі 3.3 «Пріоритети розвитку судового правозастосування, які потребують законодавчого врегулювання» висвітлені питання, що пов’язані із основами здійснення судового правозастосування і які потребують законодавчого врегулювання, а саме: 1) вдосконалення механізмів призначення суддів на адміністративні посади в судах (голова суду, заступник голови суду); 2) вдосконалення механізмів притягнення суддів до кримінальної відповідальності.

У зв’язку із визначеністю суб’єкта, що призначає суддів на адміністративні посади в судах загальної юрисдикції, обґрунтовано необхідність формування Вищої ради юстиції виключно з діючих суддів.

Наголошено на доцільності встановлення порядку порушення кримінальних справ відносно суддів, за яким постанова про порушення провадження у кримінальній справі стосовно, зокрема, судді Конституційного Суду України, судді Верховного Суду України, судді вищого спеціалізованого суду України, судді апеляційного і місцевого суду, присяжного і народного засідателя на час здійснення ними правосуддя, про притягнення їх як обвинуваченого виноситься Генеральним прокурором України за згодою Верховної Ради України, яка надається за висновком колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України щодо наявності в їх діях ознак злочину.