Сухонос В.В. Сутність та функції авторитарного державного режиму в умовах переходу до демокраії (теоретико-методологічний аналіз)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність і стан дослідження теми; висвітлюється зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначаються мета, завдання, об'єкт та предмет дисертаційного дослідження; характеризуються його методологічна основа та наукова новизна, теоретичне та практичне значення роботи; наводяться дані щодо її структури, обсягу, апробації результатів, а також відомості про публікацію останніх.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження авторитарних режимів” розкриваються поняття і риси авторитарного режиму, визначається його місце в системі державних режимів, висвітлюються соціально-економічний, політико-правовий та соціокультурний виміри авторитаризму, наводиться типологія авторитарних режимів та досліджується їх правове регулювання.

Науковий аналіз суті, функцій, структури державного режиму свідчить, що в зміст поняття “державний режим” входять права і свободи особи, пріоритетний тип її політико-правової культури, поведінки, свідомості та менталітету. Сутність державного режиму насамперед визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмежує. Державний режим має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви. Крім того, сутність державного режиму обумовлює систему методів його здійснення, способів врегулювання і розв'язання соціальних, політичних і правових конфліктів.

Державний режим, як одна з підсистем форми держави, відповідає на запитання: як, за допомогою яких способів, прийомів здійснюється взаємодія державної влади з населенням, як виявляється в політичній сфері дійсне співвідношення класових сил, який політичний статус різних громадських організацій, який реальний стан дотримування та захисту прав і свобод людини і громадянина, яку роль фактично виконують органи держави по управлінню населенням, що проживає на її території. Державний режим відображає правові та неправові способи здійснення влади, методи використання матеріальних придатків держави (тюрем й інших карних установ) і участь у державно-політичному житті народу, політичних партій, суспільно-політичних організацій, ступінь економічної свободи, ставлення до тих чи інших форм власності тощо.

У дисертації визначається, що найважливішим критерієм визначення типу державного режиму є правова форма застосування тих або інших способів здійснення державної влади, її вплив на подолання чи обмеження суцільної сваволі, корисливих намірів владарів, на захист основних соціальних цінностей, прав і свобод громадян, взаємну відповідальність органів держави і громадян або є лише фасадом, прикриттям зловживань і свавілля влади, що ховаються за цим фасадом.

Одним з різновидів державних режимів є авторитарний режим, який визначається як державно-політичний устрій суспільства, в якому політична влада здійснюється конкретною особою, класом, партією, елітною групою за мінімальною участю народу. Авторитаризм як недемократичний режим характеризується певними рисами. Насамперед, це самовладдя або невелика кількість фактичних носіїв влади. Крім того, ігнорується принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, значно обмежується роль представницьких органів державної влади. Суд виступає, по суті, допоміжним органом, разом з яким можуть використовуватися і позасудові органи. Зберігається частково цензура. Відсутня єдина ідеологія (на відміну від тоталітаризму тут не виправдовують свої вчинки прагненням до високої мети). Права і свободи людини і громадянина головним чином проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті. Має місце необмеженість влади, а також її непідконтрольність громадянам. Як правило, серед методів державного керівництва домінують командні, бюрократичні. "Силові" структури практично не підконтрольні суспільству. Найчастіше вони використовуються в суто політичних цілях. Здійснена монополія всієї повноти влади і політики, а реальна політична опозиція і конкуренція не допускається. Держава обмежено втручається або не втручається взагалі в неполітичні сфери і, насамперед, в економіку. Головним чином, вона займається питаннями забезпечення суспільного порядку і державної безпеки, оборони і зовнішньої політики. Звужена або зведена нанівець сфера дії принципу виборності державних органів і посадових осіб, підзвітності і підконтрольності їх населенню.

Дисертант зазначає, що одним із проявів авторитаризму є недосконала форма кадрової селекції, що породжує зловживання владою, корумпованість державного апарату. Головним критерієм для добору і висування кадрів є не професіоналізм і знання, кваліфікація, не здібності і моральні якості, а, перш за все, особиста відданість, догідливість і беззаперечна ретельність. Будучи не в змозі зупинити демократичний процес, авторитаризм спочатку пристосовується до нього, а потім прагне взяти його під свій контроль, поставити в рамки власних егоїстичних авторитарних установок. Навіть підтримуючи економічне зростання, авторитарний режим неминуче створює обмеження для підприємницької діяльності й індивідуальної активності. Авторитарному режиму бракує політичної волі і соціальної підтримки в країні. Під егідою авторитаризму найбільш ймовірним є деякий ієрархічний сурогат ринку, своєрідна авторитарно-корпоративна ринкова система, що є суттєвою перешкодою на шляху до економічного реформування суспільства.

У дисертації також відзначається, що зіткнення і постійне суперництво демократії та автократії в організації державного ладу проходить через всю політичну історію і історію політико-правової думки. Ще давньогрецькі філософи, досліджуючи тиранію і деспотію, відзначали їх жорстокі авторитарні тенденції. Відомі мислителі розглядали проблему антиномії демократії і авторитаризму. Вони підкреслювали їх взаємозв'язок і взаємоперехід, особливо в умовах модернізації суспільства.

В сучасних умовах дослідники звертають певну увагу на проблеми реформаторських можливостей авторитарного режиму в рамках співвідношення авторитаризму і модернізації. У багатьох країнах незахідного світу до деякої міри неминучим політичним контекстом модернізації є авторитарний режим. Це пов'язано з тим, що незахідні суспільства виявляються об'єктивно "не готові" до поєднання завдань модернізації і демократичної державно-правової політики.

Як приклад успішного застосування авторитарної стратегії часто вказують на досвід Південної Кореї, де в умовах обмеження демократичних прав і свобод була проведена успішна соціально-економічна, політико-правова і культурна модернізація. Те ж можна сказати про режими Тайваню, Китаю, В'єтнаму та деяких інших країн світу, які на практиці продемонстрували свою соціальну й економічну ефективність. Вони довели здатність поєднувати економічне процвітання з політичною стабільністю, сильну владу – із вільною економікою, особистою безпекою і порівняно розвинутим як соціальним, так і економічним, культурним, релігійним, а частково і з ідеологічним плюралізмом.

Автор зазначає, що у сучасній західній літературі приділяється велика увага демократизації авторитарних режимів. Її передумовами називається економічна стабілізація і зростання, зміцнення інститутів громадянського суспільства, консенсусної демократії, вирішення проблем, що були причинами встановлення авторитаризму, розвиток відносин з зовнішнім світом.

Слід мати на увазі, що в сучасних умовах постсоціалістичних країн авторитарний режим, що не спирається на активну масову підтримку й окремі демократичні державні інститути, навряд чи може бути інструментом успішної модернізації і за певних обставин здатен перетворитися на диктаторський режим особистої влади, що буде не менш руйнівним для країни, ніж тоталітаризм. Тому вміле поєднання авторитарних та демократичних елементів, сильної державної влади та її підконтрольності громадянам є найважливішим практичним завданням на шляху успішної модернізації і конструктивного реформування суспільства.

Також відзначається, що юридичні конституції в багатьох країнах перехідного періоду дуже часто мають демократичні положення, які однак не реалізуються на практиці, бо включаються лише для того, щоб приховати недемократичну суть режиму. Макс Вебер та російський дослідник О. Медушевський називають такий стан “уявний конституціоналізм”.

Аналізуючи типологію авторитарних режимів та їх правове регулювання, автор визначає наукову важливість класифікації авторитарних режимів, врахування різних критеріїв такої класифікації (принцип поділу влади, багатопартійності, наявності легальної опозиції, характер взаємовідносин громадянського суспільства з державою, реальний правовий статус особи).

Дослідники класифікують авторитарний режим на модернізаційний, популістський, деструктивний, стабілізаційний, військову диктатуру, кауділізм, плебисцитарну демократію тощо. Інші ж поділяють авторитарні режими в залежності від ставлення останніх до економічного розвитку. Вони виділяють режими розвитку, що стимулюють зростання економіки і добробуту (Китай, Тайвань, Південна Корея), режими економічного зростання (Бразилія й Уругвай 70-х років), режими збагачення еліти, що не забезпечують економічного розвитку країни.

Увагу багатьох дослідників привертають проблеми організації і функціонування державної влади в умовах переходу від тоталітаризму до демократії в Російській Федерації. Існуючу тут форму державного режиму деякі автори називають суперпрезидентською республікою, що породжується економічними, політичними, соціальними та культурологічними обставинами. Виправданням авторитарних тенденцій у політичному житті Російської Федерації виступає концепція т.зв. “просвітницького авторитаризму”. Прихильники цієї концепції, визнаючи негативні сторони авторитарних порядків, однак виправдують їх як необхідний тимчасовий засіб для проведення в Росії демократичних реформ.

У другому розділі “Особливості розвитку і функціонування державного режиму в сучасній Україні” здійснюється теоретичний аналіз державного режиму в Україні, досліджуються конституційно-правові засади та шляхи становлення в ній демократичного режиму, а також висвітлюється вплив демократизації державного управління на динаміку державного режиму.

Дисертант доводить, що розвиток незалежної української держави поставив на порядок денний питання про необхідність дослідження процесу її становлення, тенденцій розвитку, вивчення ефективності функціонування різних інститутів політичної системи, механізмів і способів їх взаємодії з державною владою і громадянами України. Ідея незалежної демократичної держави, що знайшла своє втілення в Конституції, визначила характер державного режиму як демократичного. В той же час деякі дослідники вважають, що в умовах перехідного стану перехід від тоталітаризму до демократії можливий через авторитаризм (В. С. Журавський та ін.). Головними аргументами є такі: історичний досвід свідчить, що шлях від тоталітаризму до демократії пролягає через авторитаризм і спроби минати послідовні суспільні етапи розвитку закінчуються фатально; в умовах перехідного етапу принципово важливо створити сильну виконавчу владу; якщо можна зняти негативний вплив різноманітних політичних чинників на процес реалізації економічних реформ.

Автор зазначає, що в сучасних умовах із трьох чинників: соціального, політико-правового та економічного найбільш суттєвим є останній, адже завдяки йому створюються передумови подальшого забезпечення соціальної стабільності, політичної демократії і законності. Виходячи з цього, слід зафіксувати пріоритет соціально орієнтованої економіки, створити всі умови для того, щоб вона розвивалася також шляхом усунення політико-правових та соціальних перешкод на період реалізації реформ.

У дисертації також зазначається, що авторитарний режим латиноамериканського типу, особливо “пінократія” (влада А. Піночета у Чилі), виявився нездатним забезпечити політичну стабільність, гарантувати права і свободи людей. В сучасних умовах постсоціалістичної України авторитаризм, що не спирається на активну масову підтримку та деякі демократичні інститути, навряд чи може бути інструментом прогресивного реформування суспільства. Тому подальша демократизація державної влади, її підконтрольність громадянам є найважливішим практичним завданням на шляху конструктивного реформування суспільства.

Ознаками демократичного режиму, який намагається сьогодні побудувати наше суспільство, є: участь населення у формуванні й здійсненні державної влади шляхом прямої та представницької демократії і обраних представницьких органів (рішення приймається більшістю з урахуванням інтересів меншості); реальне втілення принципів соціально-правової держави; виборність та змінність центральних і місцевих органів державної влади та їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади; силові структури знаходяться під демократичним контролем суспільства і використовуються лише за прямим призначенням, їх діяльність регламентується законами; домінують методи переконання, узгодження, компромісу, звужені методи насильства, примусу; у всіх сферах суспільного життя панує верховенство права; проголошені та реально забезпечуються права та свободи людини і громадянина; утверджується політичний, економічний, ідеологічний плюралізм, багатопартійність, змагання політичних партій, існування на основі закону політичної опозиції; існує гласність, ЗМІ вільні від цензури.

Дисертант доводить, що особливості переходу від авторитарного режиму до демократичного зумовили становлення специфічного змішаного державного режиму. Для значної частини населення багато декларованих прав і свобод ще не підкріплені економічними та організаційними заходами. Відсутній належний постійний контроль народу за органами державної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Деякі демократичні права грубо порушуються існуючими підзаконними актами і бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання обмежується недемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі наміри законодавців та політиків.

Серед можливих варіантів трансформації політичної системи державного режиму в Україні найбільш прийнятним є консолідація діючого сьогодні державного ладу, повільне, але неухильне просування до більш зрілих форм демократії.

У зв'язку з цим підкреслюється значення конституційно-правових засад становлення демократичного режиму в Україні. Нова Конституція України – одне з важливих досягнень на шляху нашої країни від радянського авторитаризму до соціально-правового ладу. Сама наявність нової Конституції, її правові ідеї і норми, її положення про права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній принципи і процедури формування і функціонування всієї системи державної влади мають важливе значення як для продовження необхідних реформ, так і для утримання всього процесу постсоціалістичних радикальних перетворень у конституційно-правовому руслі.

Дисертант зазначає, що основними шляхами демократизації політичної системи і державного режиму сучасної України є удосконалення механізму виявлення, формування, реалізації інтересів усіх соціальних груп; розширення можливостей для розвитку особи, етносів, націй, соціальних груп, розширення їх співробітництва, соціального партнерства, консенсусної демократії для досягнення національної злагоди і громадянського миру; чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, дія механізмів стримування і противаг; зміцнення законності і правопорядку, гарантій, що усувають можливість узурпації влади; реальне здійснення принципу "пріоритет прав людини і громадянина".

Віддаючи належне всьому цінному і позитивному, що пов'язане з прийняттям нової Конституції та її впливом на процеси, що відбуваються в країні, з формуванням демократичного державного режиму, слід водночас відзначити і помітний розрив між Конституцією і реальною соціально-політичною практикою. Після її прийняття вже незабаром виявилися “вузькі місця” і “збої” у механізмі здійснення багатьох конституційних положень. В міру наростання негативних явищ у житті країни блокується дія деяких норм і інститутів Конституції, безвідповідальне ставлення до неї вчасно не припиняється.

Поляризація і конфлікт інтересів різних професійних, етноконфесійних і територіальних груп поглиблює кризу і може стати небезпечним джерелом політичної конфронтації в суспільстві. У цих умовах досягнення суспільного консенсусу з широкого кола проблем стає необхідним чинником змін. Базовими основами консенсусу є деякі всеосяжні ідеї і цінності, що схвалюються і підтримуються прихильниками різних політичних, філософських, моральних течій, групами з різними соціально-економічними інтересами. Як показує історія і досвід розвинутих демократій, такими об'єднуючими цінностями можуть бути: соціально-економічні; національні; політичні; релігійні; права і свободи людини.

Консенсусна модель демократії, як ціннісна основа сучасного процесу демократизації має певну систему політико-правових пріоритетів, важливих для її забезпечення. До них віднесено: пріоритет людини, особистості, її прав і свобод, пріоритет гармонії інтересів етносів та націй, значних соціальних груп, пріоритет оптимальної взаємодії системи соціальної організації суспільства і політичної системи. Забезпечення цієї системи пріоритетів і має стати метою політичної діяльності, трансформації державного режиму в Україні. Він повинен базуватися на системі рівноправних і формально визначених суб'єктних відносин, коли кожен окремо має право бути вислуханим, але змінити політику розвитку можуть лише всі разом у межах та рамках конституційно-правових процедур і обмежень державного режиму.

В розділі підкреслюється, що демократизація державного управління в Україні здійснює рішучий вплив на динаміку державного режиму. Особливого значення для подальшої демократизації державного режиму в Україні набуває проведення комплексного реформування адміністративної системи. За своїм змістом адміністративна реформа є цілісним комплексом узгоджених заходів, що спрямовані на суттєве підвищення рівня керованості життєво важливими процесами у суспільстві шляхом створення за допомогою науки ефективного механізму державного управління, розвитку адміністративного законодавства, покращення фінансово-економічного, інформаційно-технічного та кадрового забезпечення виконавчої влади.

Автор відзначає, що ефективність виконавчої влади пов'язана з успішним подоланням кризи у соціально-економічному та у політико-правовому житті українського суспільства і держави, що створює реальні умови для подальшої демократизації державного режиму.

Право є найважливішим елементом ідейно-нормативної основи розвитку ініціативи і творчості в державній діяльності, підвищення ефективності державного режиму.

Права і свободи громадян є найвищою соціальною цінністю, а отже, питання щодо їх забезпечення є одним з найважливіших у оцінці державного режиму. Вся світова практика розвитку демократичних держав свідчить, що саме ставлення держави і її структур до особи, а також межі забезпечення прав і свобод людини і громадянина є основним критерієм справедливості і гуманізму.

Проведений в дисертації теоретичний аналіз дозволяє зробити деякі найбільш загальні висновки:

Україна на межі ХХІ століття переживає перехідний період, головним змістом якого є перетворення тоталітарної політико-правової системи в соціальну, правову, демократичну державу.

Науковий аналіз суті, функцій, структури державного режиму свідчить, що в зміст поняття “державний режим” входять права і свободи особи, пріоритетний тип її політико-правової культури, поведінки, свідомості і менталітету. Сутність державного режиму насамперед визначається тим, що в державі є пріоритетним – права держави чи права особи, що з переліку прав, закріплених у Загальній декларації прав людини, держава визнає, гарантує або обмежує. Державний режим має декілька вимірів, обумовлених рівнем і якістю соціально-економічного розвитку суспільства, принципу поділу влади, способом формування органів державної влади, кількістю правлячих суб'єктів, статусами партійної системи, політичної опозиції, ЗМІ, армії, поліції, церкви. Крім того, сутність державного режиму обумовлює систему методів його здійснення, способів врегулювання і розв'язання соціальних, політичних і правових конфліктів. На цьому грунтується типологія авторитарних режимів.

Авторитаризм виникає в умовах, коли громадянське суспільство або нездатне контролювати державні структури, або самому суспільству загрожує розпад. Авторитарний режим можна розглядати як свого роду компроміс між тоталітарним і демократичним політичними режимами. Для авторитарного режиму характерний так званий "уявний конституціоналізм" (М. Вебер, О. Медушевський) – формальне визнання конституційних прав і свобод, з одного боку, та їх ігнорування на практиці, з іншого. Відбувається концентрація влади в руках одного або декількох взаємозалежних органів при усуненні народу від реальних важелів державної влади, ігнорується принцип поділу влади. Серед методів державного керівництва домінує командно-бюрократичний. Права і свободи людини проголошуються, але реально не забезпечуються в усій своїй повноті, насамперед, у соціальній і політичній сферах. Силові структури суспільству практично не підконтрольні, використовуються суто в політичних цілях.

Деякі теоретики і політики вважають, що в цих умовах авторитарний режим неминучий. Це пов'язано з суттєвою відмінністю традиційного культурного фону немодернізованих суспільств від відповідних зразків модернізованих. Такі суспільства з об'єктивних причин виявляються не готовими до поєднання завдань модернізації з демократичною політикою.

Вибираючи шляхі розвитку державного режиму в Україні, слід враховувати досвід функціонування тієї форми авторитаризму, якою є сучасний режим в Російській Федерації. Авторитарні тенденції тут проявляються в прагненні зберегти і реставрувати систему державного патерналізму і соціального утриманства, забезпечити правові і політичні умови для затвердження ринкової економіки. В умовах руйнівних структурних потрясінь при практичній відсутності адаптаційних амортизаторів, невизначеності перспектив суспільного розвитку створюється соціальна база для розростання непотизму, що сприяє авторитарним тенденціям. Відсутня головна умова діючої демократії: зріле громадянське суспільство, у якому взаємодія і чітке структурування приватних інтересів створює потребу в їхній збалансованості на рівні загальних інтересів. Ряд аналітиків вважає, що в Росії сьогодні склався режим фінансової олігархії. Президент Росії В. Путін у щорічному посланні Федеральним Зборам на 2000 рік визнав безперспективність існуючого в країні державного режиму.

У дисертації доведено, що основним критерієм оцінки того або іншого режиму є визнання і дотримання прав людини. Державний режим є певною соціальною цінністю, оскільки він впливає на стан політичної стабільності, реальний статус людини і громадянина.

Дисертант розглядає особливості переходу України від авторитарного режиму до демократичного, які зумовили і становлення специфічного змішаного державного режиму.

Основна проблема перехідної фази в трансформації адміністративної, командної політичної системи і державного режиму в Україні полягає в тому, щоб зберегти функціональне призначення державних інститутів регулювання суспільно-політичними процесами і зробити їх при цьому безпосередньо залежними від демократичних інститутів і громадян.

Нова Конституція України – найважливіше досягнення на шляху нашої країни від радянського авторитаризму до соціально-правового демократичного ладу. Сама наявність нової Конституції, її правові ідеї й норми, її положення про права і свободи людини і громадянина, закріплені в ній принципи і процедури формування і функціонування всієї системи державної влади мають суттєве значення як для продовження необхідних реформ, так і для утримання всього процесу постсоціалістичних радикальних перетворень у конституційно-правовому руслі.

Основними шляхами демократизації політичної системи і державного режиму сучасної України є удосконалення механізму виявлення, формування, реалізації інтересів усіх соціальних груп; розширення можливостей для розвитку особи, етносів, націй, соціальних груп, розширення їх співробітництва, соціального партнерства, консенсусної демократії для досягнення національної злагоди і громадянського миру; чітке розмежування функцій законодавчої, виконавчої та судової влади, дія механізмів стримування і противаг; зміцнення законності і правопорядку, гарантій, що усувають можливість узурпації влади; реальне здійснення принципу "пріоритет прав людини і громадянина".

Проведене дослідження підтверджує покладену в його основу гіпотезу про органічний зв'язок прогресуючого розвитку реальної демократії і конституціоналізму з соціально орієнтованою економікою, з економічними і соціально-культурними перетвореннями. Коли перетворення стосуються не окремих політичних установ і інститутів, а системи в цілому, це вимагає системного вирішення проблем як соціально-економічних перетворень, так і демократизації державних установ, суспільного самоврядування, перетворення прав і свобод громадян у поєднанні з їх гарантованістю і захистом, встановлення зворотнього зв'язку між громадянським суспільством і державою. Дисертант зазначає, що найважливішим елементом ідейно-нормативної основи розвитку ініціативи і творчості в державній діяльності, підвищення ефективності державного режиму є право. Саме тому ключового значення сьогодні набуває правильний вибір стратегії подальшого розвитку державно управлінських інститутів, правової системи, конкретних засобів, шляхів подолання характерних для них недоліків з метою створення єдиного механізму реалізації виконавчої влади – важливої ланки державного режиму.