СУСПІЛЬНІ ІДЕЇ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ НАЦІЇ

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У «Вступі» обґрунтовано актуальність теми дослідження, розкривається сутність і стан наукової проблеми, розв’язанню якої присвячена дисертація. Формулюється авторська концепція, визначаються об’єкт і предмет дослідження. Викладено також загальну характеристику дисертації, визначено мету й завдання дослідження, його методологічну базу, а також наукову новизну отриманих результатів та практичне значення сформульованих висновків і рекомендацій, наведені дані про їх апробацію, публікацію та реалізацію.

Перший розділ „Принципи і механізми суспільної самоорганізації” – складається з трьох підрозділів й окреслює теоретико-методологічний контекст дослідження.

У першому підрозділі – „Суспільна ідея як форма суспільної свідомості” – висвітлюються основні підходи до явища суспільної ідеї, що вироблені в світовій і вітчизняній науковій думці та можуть бути застосовані в нинішніх умовах до вивчення цього феномену. Зокрема, з сукупності соціальних і політологічних теорій детально розглядаються лише ті, які визначають сферу суспільної самосвідомості як самостійний та активний чинник соціогенези та спільнотної самоорганізації.

Співставлення панівних течій у цій сфері суспільствознавчої науки дозволяє розмежувати дві головні методологічні настанови в тлумаченні суспільних ідей як форм суспільної свідомості – реалістичну і номіналістичну (названі за аналогією з позиціями відомих шкіл середньовічної європейської філософії). Перша з них передбачає самостійну і творчу роль ідей стосовно дійсності, підпорядкованої загальному плану чи змістовній тенденції в житті суспільства, що може тією чи іншою мірою втілювати наперед задані смисли в інституціях, цінностях, символах і т.ін. Найбільш детально такий підхід розроблений у філософії історії Гегеля, але значною мірою присутній і в сучасних суспільно-політичних дискурсах, зокрема, в комуністичному (що спирається на марсксистсько-гегельянський телеологізм), а також у націоналістичному (що перебуває в значній залежності від романтично-народовського фундаменталізму).

Сучасний номіналізм, натомість, вважає ідеї відображенням реальних явищ і процесів, які мають вищий рівень  імперативності і, по суті, визначають зміст і апріорну тенденційність суспільних ідей та зацікавленість їхніх носіїв. Інструментальне розуміння змістів суспільної свідомості є панівним у сучасній європейській та американській політичній думці, що певною мірою збалансовується врахуванням факторів політичної культури, механізмів соціального конструювання дійсності та феноменів соціальних презентацій і репрезентацій. Однак навіть врахування цих концептуальних основ соціального конструктивізму не убезпечило від методологічних і практичних помилок у тих сферах, де відповідні наукові погляди проектувалися на соціально-політичну дійсність, сформовану під дією інших (незахідних) культурно-ментальних та інституційних традицій і тяглостей. Отже, недоліки і хиби класичної транзитології, теорії модернізації сигналізують про потребу перегляду методологічної основи цих теорій.

На підставі аналізу означених вище фундаментальних підходів та можливостей їхнього зближення пропонується тлумачення ідеї як динамічної форми свідомості, що є одночасно і одним із її смислів (проблематизованим та актуалізованим), і механізмом її ототожнення з дійсністю. Механізм такого ототожнення, в основі якого лежить рефлексивна функція свідомості та принцип самоорганізації, розглядається на прикладі циклічних теорій соціо- та культурогенези:

– теорія емерджентної революції Т.Куна;

– теорія циклу соціально-політичного конструювання реальності Бергера і Лукмана;

– теорія масово-комунікаційного циклу А.Моля.

Динаміка соціальних систем тісно пов’язана з особливостями масово-комунікаційних процесів та їхньої інституційної бази. Тому значна увага в дисертації приділяється основним закономірностям, згідно з якими функціонують суспільно значущі смисли (ідеї) в системах соціально-політичного комунікування, а також новітнім тенденціям у сфері ЗМК.

Саме з розвитком мас-медіа пов’язане оформлення самостійного інституту громадської думки, що є природним середовищем для появи і розвитку суспільних ідей в сучасних умовах, поруч із традиційною для них теоретичною формою суспільної свідомості та відповідними дискурсами.

Модерне суспільство постійно продукує величезну кількість інновацій, або ж нових ідей. Їхнє оприлюднення, реферування і соціальна адаптація є однією з найважливіших соціальних функцій ЗМК. З іншого боку, розвиток медіа-технологій сприяє тому, що з універсального соціального медіатора ЗМК, за певних обставин, перетворюються на знаряддя універсальної маніпуляції, адже інформаційні засоби впливу на суспільство нині прогресуючими темпами витісняють усі інші традиційні засоби для реалізації інтересів і стратегій осіб, груп і цивілізацій. Ця тенденція несе загрозу для самого механізму суспільного самовідтворення і саморегулювання, оскільки породжує велику кількість штучних, рекламних, спекулятивних ідей, яким забезпечується монопольне становище в інформаційному просторі, та розлад системи реферування, фільтрування і патронажу перспективних ідей, що сформувалася в попередню епоху Модерну (соціокультурна таблиця А.Моля).

Функціонування медіа в політичному процесі викликає тривогу сучасних дослідників, оскільки засвідчує кризу довіри до повідомлень ЗМК, підпорядкованих приватним інтересам і політичній кон’юнктурі. Наслідком стає криза соціальної компетентності, що виражається у необхідності для більшості громадян приймати політичні та інші соціально значущі рішення в умовах неповної, або ж недостовірної поінформованості, що, у свою чергу, поглиблює адаптаційний невроз – закономірний атрибут прискорених трансформацій.

Другий підрозділ – „Фактори формування політичної нації як типу спільноти” – присвячений розгляду наявних у науковій літературі та в суспільно-політичних дискурсах сучасності тлумаченнях явища політичної нації, зокрема, їх зв’язок з теорією нації та основними концепціями соціально-політичної самоорганізації.

Суть суперечностей у цій сфері зводиться до різних визначень принципу національної єдності: як такого, що базується на спільній етнічній приналежності, або ж такого, що виникає і реалізується на основі інституту громадянства. Дана суперечність має свої історичні витоки в умовах формування національних спільнот, принципах легітимації національної ідентичності та в конкретному наповненні національної самосвідомості кожного народу історичним і культурним змістом. У своєму концептуалізованому вигляді ці суперечності відомі в теорії нації як примордіалізм і модернізм.

Перша традиція розвинулася на основі романтичного дискурсу нації, що з кінця XVIII ст. поширився у Німеччині, а згодом у Польщі, Росії та серед інтелектуальних проводів народів, що перебували у складі імперії Габсбургів. У її контексті етнос є самостійним суб’єктом світової історії, має свою історичну тяглість протягом багатьох століть і реалізовує в національній державності свою волю до самостійного існування. Відтак політична спільність формується на основі етнічної і є її вищою еволюційною формою.

Натомість модерністична концепція нації виступає з критикою уявлень примордіалістів про „одвічність” національного принципу і тлумачить наявну форму політичних спільнот і пов’язану з нею форму ідентичності як явище новітнє, тісно пов’язане з іншими феноменами суспільної організації Нового часу – індустріальним виробництвом, зростанням ролі міст, принципом народного суверенітету, ідеалами свободи, рівності громадян, правової держави, розвитком масових комунікацій, перетвореннями у сфері культури тощо. За цих умов етнічна приналежність хоча й виступає допоміжним фактором суспільної самоорганізації, але в умовах витіснення інших підстав колективної самоідентифікації (конфесійних і династичних), певною мірою абсолютизується і сакралізується. Тому її значення особливо наголошується в тих спільнотах, які, в силу різних історичних обставин, порівняно пізно стали на шлях національного самовизначення. У той же час, для тих спільнот, які проклали цей шлях у межах європейської цивілізації Нового часу, а саме – першими побудували секулярні державні утворення на основі народного суверенітету (Нідерланди, США, Англія, Франція), – етнічна складова ідентичності виступає в нерозривній єдності з політичною, що й складає сутність феномену держави-нації, відображеного у вітчизняній суспільно-науковій традиції поняттям політичної нації.

Сучасна наука активно досліджує різні аспекти національного як форми соціального і політичного. У тому числі, чимало досліджень присвячено з’ясуванню економічних, соціокультурних, інституційних, етноконфесійних передумов національного самовизначення і самоорганізації.

Більшість соціально-політичних теорій у цій сфері базується на уявленнях об’єктивного (інституційного) детермінізму та схильні розглядати суспільні процеси відірвано від активності їхнього основного учасника – спільноти як воліючого і мислячого колективного суб’єкта. Цей суб’єкт досить часто підміняється, міфологізується або розкладається на більш локальні колективні суб’єкти (класи, еліту і масу, корпорації тощо). Його дії тлумачаться в контексті проявів колективного несвідомого (психоаналіз), співвідношення сил та інтересів (конфліктологія), дії культурних матриць та інституційних шаблонів. Натомість ті форми спільнотної суб’єктності, що пов’язані зі свідомим аспектом її самоорганізації і самопроектування, зі здатністю соціуму формулювати проблему, приймати рішення, продукувати нову якість суспільних зв’язків, лишається недостатньо вивченою.

Теорія соціального конструктивізму сьогодні, поряд із структуралізмом та інституціалізмом, визначає основне категоріальне і концептуальне тло досліджень у даній сфері. Хоча вона й визначає своїм завданням відтворення механізмів проектування феноменів свідомості на суспільну дійсність як універсальну модель соціогенези, але її підкреслена увага до „структур повсякденності” суттєво обмежує дослідницькі можливості даного підходу і відповідного категоріального апарату в тому разі, коли йдеться про якісну зміну принципів самоідентифікації спільноти та індивіда, або про їх зв’язок з історичними детермінантами, чи про необхідність врахування тяглості культурних дискурсів тощо. 

Специфіка дослідження впливу ідей на сучасне суспільно-політичне життя полягає в необхідності врахування нових його вимірів і форм, обумовлених глобалізацією, прискореною інформатизацією, поширенням маніпулятивних технологій у сфері суспільної свідомості, віртуалізацією основних суспільно-політичних і культурних дискурсів. Дані тенеденції є визначальними факторами процесів національного самоусвідомлення і політичної самоорганізації спільноти, що суттєво видозмінюють і наповнюють новим змістом традиційну модель націостановлення, вироблену й реалізовану в межах європейської цивілізації протягом XVIII-XX ст.

Дискусія навколо самого поняття політичної нації є, на думку автора, яскравим вираженням цих тенденцій у сфері суспільної свідомості. Залучення даного поняття у сучасний суспільно-політичний дискурс України, на думку дисертанта, має всі ознаки зародження і реалізації певної суспільної ідеї, що проходить у своєму розвитку визначені когнітивно-культурні й комунікативно-інституційні щаблі – від поняття до концепції й від теоретичної дискусії до ціннісного консенсусу та/або конфлікту ідентичностей. Очевидно, що реальний процес націостановлення супроводжується появою та розвитком не однієї, а багатьох суспільних ідей, що суттєвим чином впливають на його результативність та успішність.

Якщо ж розглядати політичну націю як форму суспільної організації, то її характеристики як типу спільноти передовсім виявляються у соціально-структурній площині. Тому автор приділяє значну увагу принципам і механізмам суспільної самоорганізації, що є універсальними, або виражають цивілізаційну специфіку європейських націй Нового часу. Ключовим поняттям тут є поняття еліти. Його залучення в дослідницьку схему дозволяє виділити суб’єкт суспільно-інтеграційної та суспільно-інноваційної діяльності та проаналізувати фактори, що впливають на успішність реалізації ним цієї функції.

Продукування елітою суспільних ідей є одним з елементів цього складного процесу, в якому спільнота усвідомлює себе як цілісність, визначає свої цілі, формулює і розв’язує ключові проблеми свого розвитку. Інші механізми – відбір ідей, їх адаптація до потреб сьогодення, зміни в формах ідентичності, інституційні перетворення та їх корекція – передбачають участь різних груп та індивідів, що суттєво різняться за рівнем соціальної компетентності, політичної заангажованості, групової консолідованості і т.ін. З метою більш коректного розрізнення соціальних функцій в процесі самоорганізації політичної нації, у дисертації проводиться термінологічне розмежування а) еліти як творчої меншості, що не має фіксованих організаційних форм і чітких статусних ознак, та б) політичного класу як спільноти, що відіграє передовсім нормоутворюючу функцію та забезпечує відтворення інститутів влади, права та колективної політичної ідентичності.

У третьому підрозділі „Методологія дослідження суспільних ідей” на основі представлених у попередніх підрозділах теоретичних підходів та висновків сформульовано основні методологічні принципи для ідентифікації суспільних ідей як об’єкта наукових досліджень та окреслено актуальні сфери і напрями таких досліджень.

Конструктивну роль суспільних ідей у процесах соціогенези і політичної самоорганізації пропонується розглядати в межах інформаційно-когнітивної парадигми сучасного суспільствознавства із застосуванням комунікативного підходу. Базовим поняттям у даному контексті є соціальна інформація – знята невизначеність (ентропія) соціальних систем. Суспільні ідеї визначено як ключовий елемент соціальних інновацій і продукт діяльності колективного інтелекту.

Процес формування політичної нації постає з цього погляду як такий, що підпорядкований універсальному імперативу самоорганізації. Різні аспекти суспільної організації – соціальна структура, параметри ідентичності, політична модель – перебувають у тісному зв’язку з динамікою змістів суспільної свідомості і взаємодіють із ними за приципом зворотного зв’язку.

Здатність узагальнювати (раціоналізувати) досвід – передумова накопичення соціальної інформації та її використання. Та оскільки йдеться про досвід колективний, то важливий висновок полягає в наступному: спільнота витворюється на основі комунікації, основним змістом якої є засвоєння соціального досвіду та вироблення на його основі інноваційних рішень.

Таким чином, суспільна ідея включена в механізми суспільної комунікації і її конкретні форми та можливості бути адекватно витлумаченою, вчасно оціненою, сприйнятою або ж відкинутою, суттєво залежать від характеристик цієї комунікації – інтенсивності, технічної інфраструктури, кондицій її основних суб’єктів, включеності у зовнішні комунікаційні мережі тощо.

Політична нація народжується в процесі політичної комунікації. Отже, характерні риси політичної нації складаються в результаті боротьби відповідних ідей, що перебувають в центрі політичних дискусій.

Якщо визначати в межах когнітивної парадигми суспільну ідею як концепт, то його розгортання відбувається в основних комунікативних дискурсах сучасності:

– дискурс ідеології (теоретичної, ціннісно-нормативної свідомості)

– дискурс стратегії (моделюючої, цілераціональної свідомості)

– дискурс культури (синтетичної, креативної свідомості)

– дискурс реклами (технологічної, масової свідомості).

Суспільні ідеї знаходять своє втілення в художньо-естетичній, релігійно-моральній, політико-інституційній, економічно-господарській та медійно-інформаційній творчості. Суб’єктами такої творчості виступають індивід, група і спільнота в цілому.

Основні щаблі чи рівні побутування суспільних ідей в напрямку від теоретичного до профанного, від жорстких концептуальних схем до підпорядкованої статистичним закономірностям і психологічним чинникам сфери масової культури окреслюються поняттями ідеології, дискурсу, громадської думки, символу й архетипу.

З методологічного боку, з'ясування проблеми «суспільної ідеї» можливе як побудова соціокультурної моделі її взаємодії з суспільно-політичною дійсністю, а результатом подібного дослідження мала б стати вичленувана логіка цієї моделі – її структурний інваріант.

Другий розділ дослідження „Розвиток політичної системи за логікою національної самоорганізації” присвячений розгляду інституційного базису суспільних трансформацій, що відбувалися в процесі формування політичної нації в Україні з моменту проголошення незалежності до подій Помаранчевої революції та реалізації конституційної реформи зразка 2004 р.

У першому підрозділі – „Логіка становлення політичних інституцій”– розглянуто основні етапи становлення політичної системи України з точки зору реалізації тих чи інших проектів суспільно-політичної самоорганізації і стратегії державного будівництва.

Політична система України успадкувала адміністративний каркас попередньої комуністичної владної вертикалі та розвивалася за логікою його адаптації до нових правил політичної конкуренції, запозичених у вигляді інституцій, понять, цінностей з практики сучасної ліберальної (західної) демократії. Результативність цього процесу знаходила вираження у актах політичного волевиявлення більшості населення (вибори депутатів Верховної Ради та Президента, референдуми, резонансні акції), а також у спробах реформування політичної системи, що мали перманентний характер протягом усього розглядуваного періоду.

Ключовим фактором розвитку політичної системи України в цей період була пряма інституційна суперечність між залишками адміністративної системи пострадянського зразка і необхідністю ліберального реформування, до якого спонукали політичний клас активність громадянського суспільства і тиск зовнішнього середовища, в яке стрімко почала інтегруватися країна. Ця суперечність призвела до суттєвих розбіжностей між декларативним рівнем суспільно-політичної риторики державного керівництва, основних політичних сил, мас-медіа, з одного боку, та реальними процесами перерозподілу сфер впливу та формування центрів прийняття рішень, які відбувалися в процесі засвоєння нових правил політичної боротьби – з іншого.

В результаті сформувалася так звана гібридна політична структура, характерними рисами якої є переважання неформальних практик та недостатньо інституціоналізованих форм політичної організації, а також симулятивне нашарування ліберальних публічних інституцій, невкорінених у соціальні й економічні структури, але тісно пов’язаних із зовнішньополітичною комунікацією.

Конкретним проявом особливостей функціонування даної моделі є феномен випереджаючої інституціоналізації, що виражав суть політичних реформ перехідного періоду. Їх характерною рисою було формування політичних інституцій (найчастіше запроваджених за допомогою законодавчого акту, або норми Конституції) ніби авансом, з розрахунком на те, що суспільство надалі формуватиме власні форми організації та політичної культури, пристосовані до тієї моделі даного інституту, яка реалізована в досвіді розвинутих демократій.

Аналіз цих спроб на прикладі, зокрема, запровадження пропорційної виборчої системи, стимулювання розвитку партійної системи, реформування інституту президентства, системи місцевого самоврядування доводить, що адаптація соціуму і політикуму до нових інституційних форм відбувається за іншою логікою. Нові норми політичної діяльності або підпорядковуються існуючим правилам корпоративної взаємодії, або з них вилучаються окремі елементи, що дозволяє ключовим акторам перетворити їх на фікцію або символічний атрибут політичного життя.

У дисертації детально простежується партійно-кланова структуризація, формування системи політичного клієнтизму в Україні та логіка політичного брендингу на прикладі розвитку політичного проекту Блоку Віктора Ющенка „Наша Україна” в період підготовки та проведення виборів 2002 року.

Продемонстровано, що посилення політичної конкуренції та засвоєння значним прошарком суспільства інституційних навичок в межах демократичної традиції призводить до поступової емансипації публічної політики та її головного арбітра – громадянського суспільства.

Другий підрозділ – „Логіка кризового етапу національного становлення” – присвячений розгляду передумов, перебігу та результатів масштабної суспільно-політичної кризи, пов’язаної з виборчою кампанією 2004 року в Україні.

У ході підготовки та проведення президентських виборів 2004 р. особливо яскраво проявилися зрілість структур громадянського суспільства і форм суспільної свідомості та політичної культури громадян України. У цей час політичний монополізм і пасивна роль електорату остаточно були зруйновані як риси самовідтворення політичної системи України. Одночасно відбулися принципові зрушення у сфері національно-державної ідентичності в бік створення цілісного, хоча й значною мірою конфліктного, національного простору громадянської і політичної взаємодії.

Ці фундаментальні зміни дозволяють нам ідентифікувати події Помаранчевої революції як точку національного самовизначення – перший самостійний прояв сформованої в Україні політичної нації. Ця нова якість спільнотної самоорганізації означає, однак, не стільки сукупність суспільно-політичних консенсусів і розв’язаних завдань, скільки створює передумови для результативного розв’язання конфлікту ідентичностей, сформування власної політичної моделі, закріплення специфічних форм політичної культури.

Суспільна дискусія навколо цих питань розгорнулася і в процесі самої виборчої кампанії-2004, і триває по її завершенні. Про успішність інтелектуального і морального пошуку в цьому напрямку можна судити за тими основними суспільними проектами, які в ході підготовки до кризи і під час неї висунули основні актори вітчизняної політики. У дисертації проаналізовано основні три з них – проект „політичної реформи”, проект „політичних технологій” і проект „політичної нації”.

Недостатня розвинутість усіх трьох варіантів суспільно-інноваційного розвитку, брак їхнього інтелектуального забезпечення та суспільного резонансу свідчать, на думку автора, про те, що історичний виклик (у розумінні А.Тойнбі) не отримав поки що адекватної відповіді. Проблема, що призвела до кризи – розмежування еліти (політичного класу) і маси (громадянського суспільства) – збереглася. Політичний клас обмежився імітацією тих змін, яких вимагала від нього маса. Ці зміни мали стосуватися сфери пріоритетів, цінностей і принципів політичної діяльності, у першу чергу, а також сфери норм, інституцій і технологій влади – в другу.

Причини, чому цього не сталося, можуть бути виявлені шляхом аналізу змісту і структури тих суспільних комунікацій, якими послуговувалися в умовах кризи її учасники. Структура ця характеризується дуже слабкою мірою цілісності і залежністю від зовнішніх каналів, якими окремі суб’єкти політичного процесу в Україні сполучені з іноземними або транснаціональними комунікативними середовищами. За цих умов ідейна складова політичної комунікації є недостатньо розвинутою. Вона не має змістовної цілісності і недостатньо технологічна, щоб оперативно змінювати свій “порядок денний”, співмірно а) з масштабами національної комунікації; б) з цивілізаційним контекстом і його динамікою.

Як форма подолання цих конструктивних недоліків системи інтелектуального забезпечення національного розвитку сформувався попит на специфічну імітаційну активність еліти, покликану закамуфлювати групові інтереси, створити віртуальні сюжети і вдавані цінності, що беруться переважно з „архіву” минулого, або запозичуються з універсального цивілізаційного „банку” ідей, понять і брендів та нав’язуються масовій свідомості за допомогою інформаційних технологій.

У третьому підрозділі – „Логіка політичного реформування” – здійснено детальний аналіз одного з ключових проектів суспільного реформування, пов’язаного з завершальним етапом становлення інституційного і політико-культурного базису української політичної нації – проекту політичної реформи періоду 2000-2006 рр.

Даний проект, що виник в умовах консолідації правлячого режиму 1999-2000 рр., а практичної реалізації набув уже в умовах кризи 2004 року, досить повно й ілюстративно відображає основні тенденції у взаємодії сфери суспільних ідей і реалій політичного процесу в сучасних умовах.  Зокрема, у тому вигляді, в якому він був реалізований змінами до Конституції від 8 грудня 2004 р., проект політичної реформи є прикладом поєднання прихованих групових мотивацій і спроби маніпулювання „правилами гри” в процесі самої „гри”. Політична риторика й ідеологічне обґрунтування основних ініціаторів цієї реформи є, крім того, промовистою ілюстрацією до закономірностей функціонування сфери суспільної свідомості в умовах своєрідного „зустрічного” транзиту системи суспільних цінностей і системи політичних інститутів. У роботі проаналізовано репрезентацію ідеї політреформи у суспільній свідомості за її трьома основними модусами: гасло реформи; ідея реформи; проект реформи.

Аналіз розвитку політичної системи в Україні в ситуації до виборів 2004 р. і після них дозволяє виявити своєрідну логіку кризи – закономірність її виникнення, колізії її перебігу, наслідки і результати її розв’язання. Криза 2004-2006 рр. позначена переходом від президентської до парламентської моделі правління в державі, у чому відображені нові засади конкуренції і досягнення компромісу правлячих груп, а також переходом від адміністративних механізмів маніпулювання в сфері суспільної комунікації (технології влади) до змістовних маніпулятивних схем (технології політичної моди і реклами).

Четвертий підрозділ – „Логіка особистісної самореалізації” – присвячений проблемі особистої реалізації в контексті суспільно-політичних змін, пов’язаних зі становленням нової системи суспільних зв’язків та політичної самоорганізації спільноти.

Основоположні риси політичної культури даної спільноти у своєму концентрованому вигляді виявляють себе у феноменах особистої самореалізації в сфері політики. Зв’язок між індивідуальною суб’єктністю та приналежністю до спільноти-суб’єкта є одним з фундаментальних механізмів суспільного розвитку.

Форми участі в політичному житті, фактори особистого успіху, необхідні адаптаційні моделі, які „спрацьовують” природньо, або залучаються як елемент політичних технологій – усе це відображає загальну логіку політичного процесу та реальні пріоритети політичної діяльності. З’ясування останніх особливо важливо в контексті вивчення впливу суспільних ідей на мотивацію та зміст цієї діяльності в конкретних умовах.

Предметом спеціальних досліжень стали форми і технології політичної емансипації вихідців з підприємницького середовища, що стало визначальним фактором політичного життя в Україні протягом 1998-2006 рр.

Свої ключові ідеї та цінності соціум традиційно проектує на образ національного лідера. Становлення цього феномену в умовах суспільно-політичної кризи та утвердження нації в якості колективного суб’єкта політики здійснено на прикладі генези політичного іміджу В.Ющенка – лідера блоку „Наша Україна” і кандидата в президенти 2004 р.

У третьому розділі дисертації „Суспільна комунікація в умовах формування політичної нації” розглянуто змістовні особливості суспільної комунікації в умовах формування політичної нації. Зокрема, проаналізовано основні комунікативні дискурси, в яких переважно виникали і обговорювалися нові суспільні ідеї.

Перший підрозділ – „Ідейні чинники формування сучасних українських суспільно-політичних дискурсів” – висвітлює фактори обумовленості основних суспільно-політичних дискурсів тими формами соціалізації і політичної участі громадян, які були успадковані ними від попередньої системи суспільних відносин та набуті в ході соціокультурних, політико-структурних та свідомісних змін.

Прикметними рисами політичної культури посткомунізму є її транзитивний характер (усвідомлення наявного стану як тимчасово невизначеного – перехідного); синдром закритого суспільства (Р.Ривкіна), себто нетранспарентність суспільства для себе самого; адаптаційний невроз та як його наслідок – схильність до повернення в архаїчніші, примітивніші стани колективної та індивідуальної психіки, зниження рівня соціалізованості потреб, мотивацій тощо. Відповідно, основні політичні й культурні месиджі будуються в такому суспільстві або шляхом відтворення даної тенденції в гаслах, символах, артефактах, або на контрасті з ними – всупереч панівним тенденціям.

Специфічною формою соціальної адаптації до нових умов і вимірів суспільного життя є поширення таких явищ, як екстремізм та радикалізм, зокрема, у політичній сфері. Дослідження їх основних форм та тенденцій в умовах українського політичного процесу дозволяє зробити наступні висновки. Мотивом для зростання радикальних настроїв часто є уявлення про незавершеність певних суспільно-політичних проектів – від комуністичного до націоналістичного. В основі сучасних форм екстремізму лежать постмодерні соціокультурні практики, на яких значною мірою сформовано свідомість і політичну культуру нового покоління.

У другому підрозділі – „Дискурс політичних ідеологій” – визначено головні тенденції розвитку політичних ідеологій як форм суспільного проектування, політичної мотивації і мобілізації електорату в умовах сучасної України.

Ідеологічний дискурс традиційно вважається визначальним для ідентифікації політичних суб’єктів. На підставі проведених досліджень змісту виборчих програм та агітаційних матеріалів, а також даних спеціального соціологічного опитування обґрунтовується теза про те, що роль ідеологій, якими послуговувалися в своєму розвитку суспільства періоду модерну (індустріальна епоха), в нових умовах постмодерну (інформаційна епоха) належить вже переважно іншій формі легітимації соціального знання і дії – стратегіям. Цей універсальний регулятив взаємодій у мережевому суспільстві (М.Кастельс) спирається на певний консенсус щодо основних цінностей і пріоритетів розвитку, досягнутий західною цивілізацією та поширений нею на більшу частину людства. Їх смисловий горизонт виражається в поняттях успіху, домінування, споживчих кондицій, конкурентоспроможності та базується на принципах цілераціональної діяльності (М.Вебер). Інші ж суспільні цілі і завдання, що апелюють, наприклад, до категорій істини, справедливості, величі, слави, духовності, які традиційно лежали в основі ідеологічних і культурних наративів минулого, опиняються в підпорядкованому становищі й інструментально використовуються як засіб конкурентної політичної боротьби.

Промовистим прикладом такої релятивізації цінностей і маргіналізації ідейних дискурсів є використання специфічних смислових конструктів – ідеологем – у виборчій агітації. Їхні довільні комбінації втілюються у еклектичності програмних положень політичних сил, мінливості або невизначеності їхнього ідеологічного забарвлення. Прикметно, що така політична поведінка є в сучасних умовах значно успішнішою, ніж послідовне слідування певній доктрині чи системі цінностей. Це означає, що ідеологічна амбівалентність відповідає рецептивній орієнтації більшості членів суспільства, чия свідомість підпорядкована мас-медійним ефектам статистичної інформації (А.Моль), мозаїчності й ефемерності смислів (М.Кастельс), що ними оперує масова свідомість.

Натомість невизначеність стратегічна, що виражається у відсутності чіткого розуміння перспектив і цілей суспільного розвитку, сприймається суспільством вкрай негативно і призводить до різкого зниження  легітимності інститутів влади та політичної діяльності як такої.

Третій підрозділ „Дискурс національної стратегії” присвячено розгляду основних стратегічних курсів, які були проголошені або реалізовані в Україні в період становлення державності, з точки зору їхньої інноваційності та розв’язання основних інституційних суперечностей, описаних у другому розділі праці. Окреслено змістовні риси альтернативних моделей, що в тій чи іншій формі пропонувалися суспільству: етатистська і ліберальна. Розглянуто можливості реалізації „серединного” курсу політико-економічної конвергенції, згідно з яким передбачалося б розділення сфер суспільного життя на певні сектори і „оазиси”, в яких діяли б відмінні ініституційні моделі.

Пробудження активності громадянського суспільства та атмосфера суспільної ейфорії періоду Помаранчевої революції уможливили появу нового суспільного проекту – стратегії національного прориву, що передбачав би своєрідний „квантовий стрибок” у розвитку суспільної свідомості та політичних інститутів, а своїм кумулятивним ефектом мав би, серед іншого, спричинити значні успіхи України в економічній і зовнішньополітичній сфері.

Ці та деякі інші суспільні ідеї (ідея світової нації, ідея федералізму, ідея національної єдності, залучення молодого покоління до управління країною та ін.), що розроблялися і пропонувалися соціуму гуманітарною і технічною інтелігенцією, згодом були запозичені в своїх окремих елементах політичними силами і використані з технологічною метою в конкурентній боротьбі. Цей досвід доводить, що передумовою успішності суспільного самоусвідомлення і самопроектування є розвиток комунікативних мереж соціуму та звільнення їх від контролю з боку структур влади та будь-яких форм монополізму в інтелектуальній сфері.

Іншою важливою умовою є наявність заангажованих в інтереси даної спільноти суб’єктів інтелектуальної творчості, що наділені належною мірою компетентності й незалежності. Обидва аспекти окреслюють орієнтири комунікативної стратегії, що має лежати в основі національного розвитку і колективної самореалізації в умовах сучасної цивілізації.

У третьому підрозділі – „Дискурс національної ідентичності” – визначено основні перешкоди на шляху формування спільної ідентичності громадян України, дано визначення національної ідеї як форми суспільної свідомості, а також запропоновано орієнтири і заходи щодо оптимізації процесів національного самоусвідомленя в умовах сучасної України.

Феномен національної ідентичності, в політико-культурному розумінні, покликаний розв’язати проблему колективної суб’єктності спільноти.

Серед факторів, які суттєво впливають на культурно-історичну самоідентифікацію соціальних індивідів в Україні, виділено наступні:

– елементи традиційної української етнокультурної ідентичності;

– імперська російська культурна традиція;

– ідеологічна й психологічна спадщина комунізму;

– наслідки ліберальної вестернізації.

Аналіз показує, що комбінація цих факторів у різних пропорціях дозволяє змоделювати практично кожний випадок конкретної індивідуальної і групової ідентичності в умовах сучасної України.

Предметом подальших досліджень є  динаміка цих співвідношень, тенденції їхнього розвитку і можливості мутацій, трансформацій і синтезу. Таке дослідження здійснено шляхом соціального експерименту – проведення акції громадянської солідарності „Добра воля – 2004”. Її суть – ініціатива щодо виходу до дня незалежності України усіх мас-медіа в державі українською мовою. За реакцією на цю ініціативу з боку редакцій газет, радіо, телевізійних компаній, а також волонтерів-перекладачів з усіх регіонів, автор робить висновки щодо перспектив формування цілісної національно-культурної ідентичності в Україні та її можливого змістовного наповнення.

Результати акції, проведеної якраз напередодні активної фази виборчої кампанії 2004 року, доводять, що ескалація конфлікту ідентичностей, розгорнута в період Помаранчевої революції і в наступний період войовничої регіоналізації, була далеко не єдино можливим варіантом розвитку подій. Можна впевнено стверджувати, що регіональний розкол став в Україні результатом свідомих провокацій і застосування брудних політичних технологій, а не виник внаслідок природної еволюції культурно-політичних трендів. З іншого боку, хід акції засвідчив, що національний інформаційний простір розбитий на вузькі сектори, між якими практично відсутні контакти, а є лише взаємна ненависть і стресогенна міфотворчість.

Логіка деградації і розпаду соціальних структур пов’язана передовсім з неспроможністю творчої меншості (еліти) сформулювати орієнтири висхідного розвитку спільноти та акумулювати моральні й інтелектуальні ресурси для підтримки цих орієнтирів у полі зору масової аудиторії, зокрема, в умовах гострого ідеологічного протистояння чи інформаційно-психологічної агресії. Сукупність цих орієнтирів організовується навколо певного центрального смислу національної самосвідомості, що в більшості досліджень на цю тему визначається як національна ідея.

У дисертації розглянуто еволюцію цього поняття у вітчизняному науковому і громадсько-політичному дискурсах. Приклади використання його в умовах політичної боротьби та з метою визначення стратегії національно-державного розвитку доводять, що під поняттям національної ідеї більшість комунікаторів розуміють певну модель націостановлення, успадковану від попереднього періоду національного руху та запозичену з практики деяких інших пострадянських країн. Суть цієї моделі зводилася до історико-культурної реконструкції основних складників етнічної ідентичності (мови, традиційної культури, пантеону героїв і геніїв, символіки) як запоруки цілісності традиції й органічності  національного поступу.

Неповна адекватність даної моделі конкретним культурно-цивілізаційним умовам, у яких відбувається формування української політичної нації сьогодні, спонукає до внесення певних коректив у розуміння національної ідеї, найперше, її адептами всередині політичного класу та творчої меншості (еліти). Йдеться про повніше врахування інноваційної природи будь-якої суспільної ідеї, мета якої завжди полягає у створенні нових суспільних форм, адекватних тій унікальній ситуації, в якій формується чи відновлюється кожна спільнота. Застосування такого підходу, означеного в дослідженні як принцип актуальності (філософія тут-і-тепер), дозволяє оцінити саме поняття політичної нації як перспективний політико-культурний орієнтир, здатний виступити центром консолідації творчих сил і колективного інтелекту спільноти, що й відповідає функції національної ідеї в структурі суспільної свідомості.

У широкому розумінні здійснена національна ідея постає вже не просто окремим поняттям чи сукупністю смислів, а виступає вже як принцип єдності інтерпретацій (співпадіння культурних кодів), що спрямовує всі акти комунікативної взаємодії у річище порозуміння і спільної цілеспрямованої діяльності.