Свобода як антропологічна проблема у філософії Григорія Сковороди

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі, подано загальну характеристику дисертації, обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету і головні завдання, об’єкт, предмет, методи дослідження, розкрито наукову новизну, практичне значення, стан наукової розробки проблеми, наведено дані про апробацію результатів дослідження, його зв’язок із науковими темами і програмами.

У першому розділі “Історіографія, джерельна та теоретико-методологічна основа дисертаційного дослідження” проаналізовано українські та зарубіжні джерела, в яких висвітлено проблему свободи у філософії українського мислителя. З'ясовано особливості розробки, стан опрацювання проблеми свободи в філософії Г. Сковороди у науковій літературі. А також досліджено історичні, суспільно-політичні та духовні основи розвитку філософського вчення Г. Сковороди.

У підрозділі 1. 1. “Проблема свободи у філософському вченні Г. Сковороди: науково-дослідницька традиція, джерельна база” встановлено, що теоретичну основу та джерельну базу дисертаційного дослідження складають насамперед праці Г. Сковороди, в яких розроблено концептуальні положення антропологічної проблематики та в її межах проблеми свободи, а також дослідження вітчизняних і зарубіжних мислителів у царині історії філософії, філософії свободи, філософської антропології, філософії релігії. На основі критичного осмислення цих робіт у дисертації досліджено свободу як антропологічну проблему крізь призму поглядів як самого Г. Сковороди, так і інших мислителів, виявлено комплекс історико-філософських проблем, обґрунтовано систему антропологічних поглядів мислителя та проаналізовано їхні витоки.

Виявлено, що за наявності великої кількості наукових досліджень філософської спадщини мислителя багато його творчих ідей не знайшли свого достатнього тлумачення і осмислення. Зокрема, це стосується відсутності спеціальних досліджень, котрі б стосувались свободи як антропологічної проблеми у філософії Г. Сковороди. Існуючі праці лише частково розкривають суть питання. У зв’язку з цим окремо проаналізовано праці таких дослідників як Д. Чижевський, М. Шаян, В. Олексюк, І. Мірчук, О. Кульчицький, В. Ерн, В. Зеньковський, Л. Софронова, А. Домке, А. Попов, М. Редько, Є. Шабліовський, В. Нічик, І. Іваньо, В. Шинкарук, І. Головаха, І. Стогній, Ю. Лощиц, І. Табачников, В. Роменець, С. Лаврецький, О. Кудринський, В. Горський, П. Берко, М. Небелюк, Є. Лащик, І. Гузар, Т. Закидальський, Т. Чернега, Н. Поліщук, М. Попович, А. Пашук, І. Захара, М. Кашуба, М. Скринник, Н. Горбач, Л. Ушкалов, О. Марченко, О. Шикула. 

Зазначено, що антропологічна проблематика у філософії Г. Сковороди розглядається І. Головахою, І. Стогнієм, В. Шевчуком, С. Андрусишиним, І. Іваньо, А. Пашуком, І. Захарою, В. Шинкаруком, Ю. Лощицем, В. Білим, Т. Закидальським, Ф. Канаком, А. Домке, І. Гузар, М. Поповичем та ін.

Визначено, що названі вище наукові дослідження, які були проаналізовані, засвідчують, що проблема свободи у філософії Г. Сковороди, безперечно, певним чином висвітлена і з’ясована як вітчизняними так і зарубіжними дослідниками. У них детально проаналізовано антропологічні проблеми у філософії Г. Сковороди, але питання свободи розглядається лише в загальних рисах, не деталізовано. Отож, подібний стан наукового осмислення зазначеної проблеми не є достатнім, тому робота певною мірою покликана заповнити існуючу прогалину. Робиться спроба включити у дисертаційне дослідження результати пошуків, які проведені у даній сфері згаданими авторами і водночас їх поглибити, розширити і дати свою концепцію бачення проблеми свободи у філософії Г. Сковороди.

У підрозділі 1.2. Теоретико-методологічні засади дослідження зазначено, що аналіз специфіки філософських поглядів Г. Сковороди передбачає низку методологічних підходів, які допомагають розкрити історико-філософський характер філософських пошуків. У зв’язку з цим, окремо наголошено на антропологічному підході, який дав змогу переосмислити філософсько-антропологічні погляди Г. Сковороди, зокрема окреслити специфіку засад та сфер людського буття, людської індивідуальності, творчих можливостей особи, усвідомити й пояснити її власну природу, а через неї й смисл і природу оточуючого світу. За його допомогою визначено витоки світоглядної орієнтації мислителя, становлення його індивідуальності, формування філософських ідей в контексті поєднання здобутків української філософської традиції з європейською, що орієнтована на осмислення людської сутності та розв’язання соціальних проблем.

Також йде мова про те, що осмислення творчої спадщини Г. Сковороди зосереджує на усвідомленні необхідності утвердження внутрішньої свободи людини, свобідного волевиявлення, здатності мислити та діяти за покликом власної духовної сутності, власного сумління. Тому в контексті антропологічної проблематики, українським мислителем осмислено роль і значення християнської духовності в житті людини. Характер філософування зближує філософа з християнською символічною традицією. Символ для нього є засобом розкриття сутності Біблії. Мова символів допомагає зрозуміти загальні, “вічні”, філософсько-християнські ідеї.

У зв’язку з цим зазначено, що дослідження стилю мислення Г. Сковороди, для якого характерна насамперед філософсько-антропологічна орієнтація, передбачає також ґрунтовне осмислення основних тенденцій української філософської традиції в її співвіднесеності із світовими. Причому актуальною залишається необхідність доведення цілісності системи філософського мислення мудреця з урахуванням історичних, суспільно-політичних та духовних основ його філософського вчення. Тому з метою вивчення провідних тенденцій еволюції поглядів мислителя на людину, за методологічну основу дослідження взято не лише контекст загальноукраїнського філософсько-культурного процесу, а й зіставлення його із західноєвропейськими традиціями. Саме такий контекст дає змогу належно оцінити феномен філософської антропології Григорія Сковороди, враховуючи своєрідність його думок в контексті окремих ідей української і світової філософії.

Наголошено, що теоретико-методологічну основу дослідження становлять підходи та методологічні положення стосовно: аналізу філософсько-антропологічного аспекту свободи (А. Пашук, М. Кашуба, І. Іваньо, М. Попович), засад існування особи в сучасному світі (А. Грюн, М. Попович), подолання поверхових форм людських взаємин, необхідність осмислення духовного начала (А. Пашук, Л. Ушкалов, В. Шаян, І. Захара), з’ясування принципових особливостей та світоглядних ідей античності, середньовіччя, Відродження, бароко, Просвітництва (Д. Чижевський, В. Ерн, Ф. Зеленогорський, І. Іваньо, Л. Кондратюк, К. Митрович, Г. Паласюк, І. Табачников, С. Дложевський, М. Кашуба, Д. Кирик, М. Рогович, В. Роменець, Л. Ушкалов, Д. Клайн, В. Горський, Н. Поліщук, А. Пашук та ін.), дослідження сутності індивідуалізму в контексті української філософії та основних засад специфіки антропологізму в екзистенційному тлумаченні (В. Шинкарук, А. Пашук, І. Захара, В. Горський, Т. Чернега).

У підрозділі 1.3. “Історичні, суспільно-політичні та духовні основи розвитку філософського вчення Г. Сковороди” окреслено особливості, основні риси історичних, суспільно-політичних та духовних умов розвитку філософського вчення Г. Сковороди. Зокрема зазначено, що про філософію Г. Сковороди можна говорити як про таку, що поєднала в собі риси бароко, Просвітництва, романтизму, античності та середньовіччя. В його творчості також можна прослідкувати екзистенційні мотиви, властиві пізнішому періоду розвитку української філософії. Християнство і античність стали у фундаменті філософського осмислення людини, орієнтацією на класичні образи. Ідеал людини епохи Відродження став для нього втіленням ідеї творчої, активної, гармонійно розвиненої особистості, що формує сутність життя “істинної людини”, як щасливої і свобідної. Також не можна заперечити той факт, що творчість Г. Сковороди історично та ідейно тісно пов’язана з епохою бароко. Отже, приналежність філософії Г. Сковороди до певної філософської традиції можна розглядати у двох аспектах – історичному та концептуальному. Слід погодитись із думкою В. Горського, який стверджує, що перелік імен і вчень, з якими можна зіставити ідеї Г. Сковороди, значить органічну належність його до загальноєвропейської філософської традиції. А також із позицією дослідниці В. Нічик, яка стверджує, що в філософії Г. Сковороди існує багато елементів, які є і у попередніх мислителів різних епох, але це не робить її еклектикою, але на їх основі новим самобутнім вченням. Отож, загалом всі ці думки свідчать про герменевтичну невичерпність світу українського мудреця.

Також наголошено на зв’язку філософії свободи Г. Сковороди і його життя. Найбільшою цінністю, вказівником життєвої дороги для мислителя та його філософії була свобода. Він побачив, що лише з нею зможе жити і творити. Бо саме філософування, прагнення до осмислення всього існуючого стали основою його існування, його сенсом та теоретичним обґрунтуванням практичних дій у житті.

У другому розділі “Антропологізм як філософське усвідомлення людини у вченні Г. Сковороди” на основі аналізу творів ученого, його епістолярної спадщини, а також на базі огляду і критичного аналізу літератури, присвяченої інтелектуальному доробкові Г. Сковороди, досліджуються основоположні принципи антропології у філософії Г. Сковороди, формування й становлення його філософських, методологічних поглядів під впливом основних наукових і філософських парадигм 18 століття.

У підрозділі 2. 1. “Раціоналістичне підґрунтя усвідомлення людини як антропологічного феномену “мікрокосму”” йдеться про те, що акцент на антропологічній проблематиці, розширення меж можливостей людського розуму були характерні для філософської думки Києво-Могилянської академії, а в ученні Г. Сковороди знайшли своє поглиблення, розширення й повне виявлення. Мислитель крізь призму філософської антропології з’ясовує питання онтології, гносеології, етики, філософії свободи. Для Г. Сковороди людина – мікрокосмос, центр, в якому сходяться і набувають значення макрокосмос (всесвіт) і символічний світ (Біблія). В ній гармонійно поєднані видима (тіло) і невидима (душа) природа, що також пронизують Всесвіт та Символічний світ. Проте, визначальним для людини є її духовний, внутрішній світ, що є Богом, невидимим законом в ній і складає її сутність. Зв'язок людини з макросвітом та світом символів, в концепції мислителя, проявляється як антропологічний, оскільки Бог (невидима натура) лише в життєдіяльності людини має своє особливе усвідомлене буття та прояв у вимірі творчості та істинного існування.

Раціональне зерно у розкритті феномену людини у філософії Г. Сковороди виявляється у формуванні і обґрунтуванні концепцій “двох натур” і “трьох світів”, а отже у критично-аналітичному ставленні філософа до традиційних форм осмислення світу та людини. Тому раціоналістичне підґрунтя усвідомлення людини як антропологічного феномену - “мікрокосму” у філософії Г. Сковороди можемо визначити як систему поглядів, що надають пріоритет розуму у пізнанні та поведінці людини, коли її дії набувають характеру духовності, моральності, усвідомленості, впорядкованості, об’єктивності, природної закономірності невидимого закону, обґрунтування та доцільності у “спорідненій праці”.

У підрозділі 2.2. ““Істинна людина” в антропологічному визначенні” простежено, що основою антропологізму Г. Сковороди є розкриття духовної сутності людини, що становить постановку проблеми “істинної людини”. Ключовим у визначенні змісту поняття “істинної людини” в антропології філософа є розділення подвійної (видимої і невидимої) природи людини. “Істинна людина” як основа духовності відкривається і формується тоді, коли особистість нівелює свою тілесну природу з її чуттєвими пристрастями і намагається сягнути невидимості, надаючи їй пріоритет. Таким чином, “істинна людина” – це духовна сутність, свідомість, воля, це Бог-закон, внутрішня людина.

Принципи “Пізнай себе” і “Живи за своєю природою” – це, відповідно, основа пізнання та утвердження “істинної людини” в реальному житті. Пізнання себе, свого Бога – це перший крок до створення “істинної людини”. Наступний – це практичне самоутвердження за епікурейською вимогою “жити за своєю природою”. Пізнання є інтелектуальною процеду­рою, що розділяє зовнішню природу людини від внутрішньої, і має об’єктом тільки невидимий світ. Будь-яке пізнання, на думку філософа, в своїй суті є самопізнанням, оскільки пізнаючи свою невидиму природу, яка є сутністю всього, людина пізнає весь світ. Самопізнання, відкриття істини, духа в собі є і Богопізнанням, оскільки невидима духовна природа, “істинна людина” і Бог є одне і теж. Тому вершиною антропології Г. Сковороди є визнання внутрішньої, нематеріальної сутності людини – Богом. А це значить, що людина має окрім метафізичного, морального, ще й трансцендентний смисл.

Важливим аспектом антропології українського філософа є вчення про серце як духовно-інтелектуальний центр, душу, думки, що є суттю “істинної людини”. Щастя також є однією із антропологічних проблем, які порушує Г. Сковорода. Воно полягає у слідуванні людини духовності, як втіленні моральності і реалізації своїх вроджених задатків у “спорідненій праці”. Сутність “істинної людини” визначається й чи не найважливішою особливістю людської істоти  принципом – свободи волі, що полягає у втечі від світу зла і тотожності з духом через пізнання та життя за власним вибором “любої” справи.

У третьому розділі “Антропологічна природа свободи людини” досліджено основні аспекти постановки проблеми свободи у філософії Г. Сковороди. Зокрема: прослідковано ідейні витоки філософії свободи мислителя; розкрито зміст поняття свободи; досліджено свободу як екзистенційний вимір сутності людини; з’ясовано антропологічні засади втілення свободи людини (“Пізнай себе” і “Живи згідно з своєю натурою”); обґрунтовано ідею “спорідненої праці” як свобідного вибору на шляху до щастя людини; доведено, що  свобода духа – є найвищим виміром буття людини і розкриває її сутність як неповторної особистості.

У підрозділі 3.1. “Ідейні витоки філософії свободи Г. Сковороди” розкрито, що філософська антропологія Г. Сковороди тісно пов’язана із християнською філософією, з ідеями свободи античності, середньовіччя, Відродження та бароко, що показує її вагомість у світовій філософській думці та органічну єдність із ідеями українських мислителів.

Проаналізовано, що Г. Сковорода як і античні філософи аналізує свободу в суспільному, політичному, морально-етичному її значеннях. Для нього, як і для давніх греків, постають питання про панування розуму над емоціями, совість, відповідальність за здійснення вчинків, необхідність і фатум, співвідношення між добром і злом та ін. Проте більш близькою для нього є середньовічна християнська традиція, яка виводить розуміння свободи за рамки чисто політичної і державної сфери у сферу індивідуальну, особистісну. З цією традицією українського філософа поєднує розуміння духовної свободи як незалежності від пристрастей та непідкорення владі світу. Свобода у нього – це особиста свобода в духовному існуванні, свобода від зла і від гріха. Необхідність слідувати Божому закону не є для мислителя фатумом і приреченістю, а щастям. Проте гимн свободі Г. Сковороди також єднає його і з епохою Просвітництва. Це виявляється у вимозі втечі від поневолюючого, забобонного, уречевленого світу, від всього обмеженого і несвобідного, що сковує волю, розум людини, її віру. Свобода у філософа, як і у просвітників, – це найвищий дар і благо людини, притаманні їй за самою природою речей. Також підтверджено органічну єдність поглядів Г. Сковороди з ідеями українських філософів доби бароко, зокрема професорів Києво-Могилянської академії. Останні розуміють волю як розумову здатність, спрямовану на здійснення добра, тлумачать її як самосвідому дію, яка протиставляється вродженим інстинктивним діям, різним потягам, які присущі тваринам. Воля виявляється у самовизначенні особи, її самотворенні, тому подається як вільний акт. Вільний вибір дається саме людині, а вибір цей є антиподом всього того, що залежить від природної необхідності. У філософії Г. Сковороди також знаходимо моменти раціонального підґрунтя у розумінні волі, протиставлення її матеріальній необхідності та плотським бажанням, розуміння пов’язаності свободи з такими рисами поведінки людини як чесність, прихильність до добра, протилежними до яких є – нечесність, зло. Загалом наголошено на великому значенні антропологічних ідей Г. Сковороди для розв’язання багатьох проблем сучасної філософії.

У підрозділі 3.2. “Свобода як екзистенційний вимір сутності людини” йде мова про те, що однією з характерних рис української філософії, яка проявилася у філософській спадщині Г. Сковороди, є екзистенційна спрямованість, зосередженість на ролі буття людини і її призначенні, як одна з фундаментальних філософських проблем. Тому розкриваючи специфіку осмислення людини, українська філософська думка в особі Г. Сковороди гармонійно вписується у європейську гуманістичну традицію, показуючи своєрідність рефлексій спрямованих на осмислення безмежного простору свободи людського буття як найвищої цінності, та осмислення сенсу життя окремої людини, як унікального мікрокосму.

Виявлено, що домінуючою інтенцією вирішення проблеми свободи у філософії Г. Сковороди є екзистенційно-антропологічна редукція філософського знання. Всі філософські, суспільно-політичні, наукові, релігійні проблеми  по-екзистенційному розглядаються через людину. Тому-то екзистенційний погляд філософа орієнтований на “внутрішній світ” свободи унікально-неповторної людської особистості. Для нього людська сутність відкривається як результат свобідного вибору. У центрі уваги постає жива людська особистість, її динамізм, завдяки якому буття постає як безперервне творення людиною себе. Світ не може розглядатися людиною сам по собі, а лише через неї. У зв’язку з цим, про існування трьох світів і про їх видиму і невидиму природу вона дізнається лише через дослідження себе. Певним чином усе, що людину оточує, твориться нею в акті свободи через самоусвідомлення та самопізнання й існує в поєднанні зі смислом, що його вона надає, з її екзистенцією. Свобода пов’язується з індивідуальним буттям людини, яка центрує у своїй суб’єктивності об’єктивну духовну систему цінностей. Таким чином, скерованість мікрокосму на досягнення внутрішнього буття, тобто такого його виміру, що відповідає ідеальному існуванню людини, формує особливу реальність життя, що наповнена цінностями свободи, любові, щастя, особистісного існування. Саме ця реальність і є екзистенційною.

У підрозділі 3.3. ““Пізнай себе” і “Живи згідно з своєю натурою”” – антропологічні принципи утвердження свободи людини” наголошено, що у філософській концепції Г. Сковороди поєднуються теоретична та практична складові філософії свободи. Перша виражена антропологічним принципом “Пізнай себе”, друга  “Живи згідно з своєю натурою”. Для філософа людина, як розумна істота не може бути позбавлена волі. Головною її особливістю є розум, а “благороднЂйшее преимущество” – свобода волі. Тому ключем до творення свобідної людини є інтелектуальний акт самопізнання. Акт свобідної волі неодмінно передбачає акт мислення, а зі свого боку акт мислення зумовлює акт свобідної волі. В цьому ми бачимо раціоналістичне підґрунтя проблеми свободи в філософській антропології Г. Сковороди.  Відтак, завдяки великій духовній пізнавальній активності людина сама відкриває свою долю, здобуває своє щастя, творить себе та свій духовний космос. Вона є вільним творцем, що самостійно, з власної волі та ініціативи діє, розумно вибирає, реалізуючи свободу свого духа. Але ця свобода може бути тільки тоді повноцінною, якщо ґрунтуватиметься на істинах, осягнутих шляхом пізнання Бога. Тому людина реалізує свою свободу не просто за допомогою розуму у самопізнанні, а на основі моралі.

Всесвітній закон, розум, Божа премудрість розлиті невидимою природою у всьому і жити у відповідності з цим законом – це свобода. Бо свобода для філософа не є свободою від духовного закону, а свобода серед закону, оскільки здобути її можливо лише відкриваючи через самопізнання в собі духовну природу. Отже, у своїх міркуваннях Г. Сковорода виходить з розуміння свободи як усвідомленої необхідності морального закону.

Важливим є те, що в самопізнанні відкриваються здібності, таланти, нахили людини до “спорідненої праці”, що відкривають шлях до свободи. Бо людина, що йде шляхом неспорідненості, керується лукавими помислами і підкоряється своїй “скотській натурі”, попадає в неволю і є несвобідною. Вибір шляху в житті залежить від вольового бажання, визначається свідомістю і осягненням пізнаних здібностей, моральних засад. Таким чином, концепція самопізнання філософа мала метою розкриття невидимої природи, вбачаючи у цьому умову досягнення свободи через вільне прийняття власної ролі в світі. Свобода, у розумінні філософа, передбачає можливість вибору способу діяльності, вибір соціального статусу й соціальних функцій, дій, вчинків, поведінки. Оскільки світ є розумним, впорядкованим законом, де кожен виконує свою узгоджену з іншими функцію, людина за допомогою своєї свободи вибору стає співтворцем, співпричетною до загальної картини життя. Тому, наявність покликання від природи аж ніяк не значить передвизначеність і детермінацію. Вільна людська особистість навпаки на власний розсуд вибирає свою долю.

Проблема свободи у філософії Г. Сковороди, тісно пов’язана з його концепцією рівності. Потенціал свободи не може бути повністю реалізований без чіткого окреслення меж індивідуального простору у можливості бути та самоусвідомлення цього. Людина лише тоді може бути вільною, коли її екзистенція включає всі виміри самореалізації не заважаючи іншим, і у цьому будучи рівною з ними.

У підрозділі 3.4. ““Споріднена праця” – свобідний вибір на шляху до щастя людини” встановлено, що щастя є метою пошуків, прагнень людини, метою її морального вибору. Тому, на шляху до нього має відбуватися постійний вибір людини, постійне використання свободи волі з метою надання переваг невидимості. А це можливе лише через самопізнання, що є ключем до усвідомлення поділу світу на видиму і невидиму природу, а отже, і до розрізнення в людині тіла і духа. Пізнаючи в собі невидимість, людина виходить на висоту свободи, а йдучи в полон зовнішності, вона втрачає належний їй спокій душі. Тому, щастям є узгодженість власної волі з духовним життям, що досягається шляхом боротьби пристрастей. При цьому важливо те, що роблячи вибір на користь добра, людина стає задоволеною і щасливою вже від самої реалізації вибору та втілення нематеріальних цінностей. Гріх  та зло не є безвихіддю та результатом заплямованої людської природи, він є лише наслідком вільного вибору. Отож, керуючись розумом, свобідною волею та наполегливим намаганням удосконалити свою душу, людина досягає щастя. Як бачимо, концепція свободи Г. Сковороди евдемоністична, оскільки вищою ціллю свободи людини є блаженство, щастя. Таким чином, щастя філософ розумів як певний перманентний стан задоволення від виконання спорідненої праці, наповнення людини духовністю, визволення від тенет навколишнього матеріального світу, стан свободи. У зв’язку з цим проблема свободи у філософії мислителя тісно пов’язана з ідеями “спорідненої праці”, самопізнання, щастя.

У підрозділі 3.5. “Особиста свобода як антропологічна проблема” досліджено, що поняття свободи волі чи свободи вибору Г. Сковорода зводить у своїй більшості вимірів до особистої духовної свободи людини. Проте суспільний чи політичний її виміри займають теж вагоме місце, зокрема виявляючись у концепції “спорідненої” праці. Філософа цікавить свобода окремої людини, а шлях, що веде індивіда до спільноти є духовний характер свобідного життя. Джерелом, творцем моралі у нього є не суспільство, а індивідуальна духовна особистість, яка відкривши в собі духовний закон, Бога через реалізацію “спорідненої праці” стає частинкою повноцінного суспільства. Людина стає особистістю, оскільки сама вибирає напрям свого життя, сама його творить та керуючись своєю совістю за допомогою самопізнання свідомо чинить, не потребуючи суспільних вказівок. Людина набуває індивідуальної свободи через прагнення волі під керівництвом розуму до пізнання, через усвідомлений вибір та виконання “спорідненої праці”. А можливість керувати своїм життям та свобідно робити вибір – це найважливіше, бо людина в такий спосіб сама собі господар і ні від кого не залежить. Для філософа самодостатність людини виявляється в чесноті і значить звільнення від проблем, незалежність від потреб, утвердження гідності людини, що веде до досягнення особистої внутрішньої свободи. Як тільки людина відкриває в межах свого буття невидимість, Бога – свобода набуває іншого виміру, вона вже є не соціальною, а божественною, а ще точніше особистісною, оскільки, образ Бога в людині звільняє її від усякої влади, вже нічого не керує особистою свободою людини, бо вона духовна. Людська духовна сутність стає втіленням Бога

Таким чином, у концепції Г. Сковороди все матеріальне містить свого роду примус та необхідність і робить людину залежною від зовнішнього світу, тому “свобода від” (негативна свобода) полягає у звільненні від світу. А закономірність духовної природи – це простір “свободи для”. Власне “позитивна свобода” дає здатність до самовизначення, для того щоб людина могла бути духовно вільною.

У підрозділі 3.6. “Свобода духа – найвищий вимір буття людини” простежено, що відкриття духовності людини дає можливість її свободи і в соціальному і в особистому просторі. Бо лише та людина, що відкрила в собі глибокий потенціал вічності справді може жити вільною у всіх сферах своєї самореалізації. Тобто внутрішня свобода визначає усяку зовнішню, тому свобода духа є найвищим виміром буття людини. Дух, що його отримує людина через самопізнання, є сферою впливу, в якій людина перебуває вільна від сил цього світу. Дух – це ніби простір, універсальний вимір нового буття, вимір свободи, який не пов'язаний з тілесністю і повністю визначається у царині невидимості. Саме духовність виступає безпосереднім виявом особистісно-людського характеру. У зв’язку з цим, втіленням божественної сутності людини, її духовної природи, її екзистенції, є невидима натура, “істинна”, духовна людина, про яку неодноразово згадує Г. Сковорода. Невидима сила (розум, дух, серце, існування) втілюючись в людині і входячи у “всеохопність часу”, з одиничного і виняткового – у число людей, утворює “коло людства” і його “благородну” перевагу – вільну волю.

Важливим є те, що людина потрапляє у вільний простір Духа лише тоді, коли, покладаючись на чесноти віри, надії та любові, вибирає “споріднену працю”. Тим самим особистість стає здатною до самовизначення, яке веде до духовності, що дає волю. У зв’язку з цим, завданням практичної філософії Г. Сковороди є втілення теоретичних філософських принципів у життя людини. Це втілення відбувається за допомогою морального існування та дотримання принципів духовного життя за внутрішньою, божественною природою, бо внутрішня свобода тісно пов’язана з гідністю людини та її чеснотами. Особистий приклад життя Г. Сковороди теж свідчить про те, що він не хотів підпорядковувати свою волю матеріальності, світській спокусі, бо бачив свободу в підкоренні істинному, духовному існуванню. У цьому напевно сенс вислову Григорія Савича про “світ, який його ловив та не спіймав”.