Святоцька В.О. Інститут адвокатури України: становлення та розвиток

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету і завдання, об’єкт та предмет дослідження, висвітлено наукову новизну головних положень, які винесено на захист, розкрито методологію дослідження, висвітлено науково-практичне значення роботи та відомості про апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 «Теоретичні та методологічні засади історико – правового дослідження становлення та розвитку інституту адвокатури в Україні» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Історіографія та джерельна база дослідження»  здійснено дослідження історико-правової літератури за темою дисертації. Проведено історіографічний аналіз наукових праць, в яких досліджується історія адвокатури в Україні, а особливо таких дослідників історії адвокатури, які проживали на українських землях у складі Австро-Угорської та Російської імперій кінця ХІХ – початку ХХ століття, як Є.В. Васьковський, О.Ф. Кістяківський, С.І. Вікторський, А.Ф. Коні.

 Проведений аналіз цих праць показав плюралізм концептуальних підходів до цього явища. Одні з авторів досліджують історію адвокатури як професійної спільноти. Інші вбачають у ній елемент громадянського суспільства, тому вивчають у контексті історії громадянського суспільства. Поширеною є думка про адвокатуру як інституційне забезпечення верховенства права, зміцнення законності тощо. На основі проведеного історичного аналізу становлення інституту адвокатури у працях таких відомих науковців, як І.Ю. Гловацький, О.Д. Святоцький, В.С. Кульчицький, М.М. Михеєнко, Б.Й. Тищик, Д.П. Фіолевський, виділено три основні етапи становлення історіографії адвокатури: історико-правові дослідження кінця ХІХ – початку ХХ століття; історико-правові дослідження адвокатури середини ХХ століття; історико-правові дослідження адвокатури кінця ХХ – початку ХХІ століття.

Визначено джерельну базу дослідження, яка складається з нормативно-правових актів, якими було врегульовано становлення інституту адвокатури на теренах України у певних часових проміжках під владою окремих держав.

               У підрозділі 1.2. «Методологія дослідження»  висвітлено  низку питань методології історико-правової науки, яка потребує нагальних глибоких теоретичних розробок у зв’язку з появою нових концептуальних підходів до методології наукового пізнання загалом.

У підрозділі дано авторське визначення адвокатури як окремого соціального інституту, адвокатура розглядається, як історично сформований, самоорганізований, незалежний, професійний правозахисний інститут, найважливішою соціальною функцією якого є забезпечення права на захист та надання правової допомоги. Конкретно-історичне розуміння цього поняття безпосередньо вплинуло на методологію дослідження, його структуру, хронологічну послідовність, періодизацію та основні завдання.

Запропонована гіпотеза про три етапи історичного розвитку адвокатури в Європі, яка дозволяє акцентувати увагу не тільки і навіть не стільки на вивчення конкретних історичних фактів, а на аналіз засад, на яких грунтується інститут адвокатури, розуміння його завдань і місця у суспільстві.

У підрозділі 1.3. «Адвокатура – невід'ємна складова розвитку європейської правової цивілізації»  досліджено початки зародження адвокатури у Стародавньому Римі, де ця професія мала неабияку повагу та авторитет у суспільстві, характеризувалась здібностями захисника до яскравих публічних промов. Виконання цього обов’язку вважалось почесною працею, тому оплата не була обов’язковою. Хоча після падіння республіки ця послуга стає платною. Різноманітність функцій захисника обумовили і виділення певних категорій захисників, які професійно виконували ці функції.

На основі запропонованого цивілізаційного концептуального підходу, який закладений в основу дослідження, прослідковано закономірності розвитку інституту адвокатури таких держав, як Франція, Німеччина, Великобританія та США.

У підсумку зазначається, що дослідження природи, змісту та особливостей історії зародження та розвитку адвокатури, адвокатської діяльності у більшості країн Європи, а також США, що вона залежала і буде залежати від традицій, звичаїв, особливостей становлення держави, та специфіки її механізмів управління. Однак, основним призначенням адвокатури завжди були, є і надалі залишатимуться підтримка законності та правопорядку, забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів юридичних і фізичних осіб, удосконалення правових норм і відносин між особою, суспільством і державою.

 Автор наголошує, що формування інституту адвокатури, як самостійного суспільного інституту, основу якого склала самоорганізована професійна спільнота адвокатів, усвідомлення ними високого професійного покликання, ролі та місця адвокатської професії в юридичному житті суспільства, відбулoся саме  у середні віки і під впливом європейських традицій.

Розділ 2 «Історико-правове становлення та розвиток адвокатури в Україні» складається з п’яти підрозділів.     

У підрозділі 2.1. «Зародження адвокатської діяльності  на українських землях  (кінець IX - середина XVIII ст.)» доводиться, що генезис інституту адвокатури в Україні необхідно досліджувати ще з часів існування Київської Русі. Аналізується одне з основних джерел того часу „Руська Правда”.

У підрозділі зазначається, що у цей період, коли українське судочинство характеризувалося суцільним пануванням звичаєвого права та повною його перевагою над писаним законом, робота захисника у судах мала характер громадського, товариського, а не професійного знання.

Автор підсумовує, що перші зародки станової професійної адвокатури на українських землях з'являються за часів перебування у складі Великого князівства Литовського і Польського королівства (XIV-XVII ст.ст.). В цей період звичаєве право витісняється писаним законом у містах та загальнодержавних судах, де запроваджується магдебурзьке (німецьке міське) право (XV ст..). Справа судового захисту у міських та загальнодержавних судах цього часу набуває професійного характеру. За часів польсько-литовської доби на перший план у якості захисника виступає прокуратор.

У підрозділі 2.2. «Становлення адвокатури як самостійного суспільного інституту в Україні (XVIII–поч. XX ст.)» досліджується інститут адвокатури або присяжних повірених, як він тоді називався, який набув юридичного закріплення у рамках Судової реформи 1864 року і діяв на території тих українських земель, які входили до Російської імперії. Встановлено, що усім своїм існуванням адвокатура того часу була зобов’язана Судовим статутам 1864 року, якими і було запроваджено інститут присяжної адвокатури. 

У підсумку зазначено, що інститут присяжного повіреного був важливим кроком у становленні адвокатури того часу, втілював у собі надбання, запозичені з інституту адвокатури у Німеччині, Франції.

У підрозділі 2.3. «Інститут адвокатури на західноукраїнських землях під час перебування їх під пануванням Австрії та Австро-Угорщини, а також у складі ЗУНР» аналізуються особливості розвитку інституту адвокатури на землях Східної Галичини і Буковини, які з середини ХІV ст. перебували у складі Польщі, а пізніше з першим розподілом польської держави ці землі було передано Австрії. Розглядаються джерела права, що регулювали діяльність адвокатури цього часу, а саме Положення про адвокатуру від 1868-го року, Положення про суд Західної Галичини 1807 року та інші.

Встановлено, що саме за часів перебування західноукраїнських земель у складі Австро-Угорщини, інститут адвокатури розвивався як невід’ємна складова австрійського конституціоналізму. Відтак для цього етапу історії адвокатури на українських землях характерно правове регулювання адвокатської дiяльностi державою. Ця обставина обумовила, з одного боку, авторитетнiсть i вагомiсть адвокатури у суспiльствi того часу, з iншого, спроби вмонтувати адвокатуру у державний механiзм, зробити її бiльш контрольованою з боку держави.

У підрозділі 2.4. «Особливості розвитку адвокатури на західноукраїнських землях на початку XX ст.»  проаналізовано діяльність адвокатури того часу на основі законоположення у формi  “Тимчасового статуту Адвокатури Польської Держави” від 24 грудня 1918 р. Підкреслюється, що політичні події 20-х років XX ст. стимулювали українських адвокатів до більш тісного об’єднання, що спонукало їх до створення і проголошення на установчих зборах у Львові 5 травня 1923 року Союзу Українських Адвокатів (СУА). Формування нової генерацiї адвокатiв здiйснювалося на засадах патрiотизму, вiдданостi народу, нацiонально-духовної свідомості, вiдстоювання iнтересiв українцiв. Вiдтак професiйна дiяльнiсть адвокатiв i адвокатських спiльнот стала вагомим фактором творення української полiтичної нацiї та українського державотворчого руху.

У підрозділі 2.5. «Адвокатура у державному механізмі Радянської України» на основі історичних подій, які склалися під час перебування України у складі СРСР, встановлено періодизацію становлення інституту адвокатури того часу і виділено п’ять етапів його розвитку, починаючи з 1917 року і до розпаду Радянського Союзу. Зроблено підсумки, що перебування частин України під пануванням різних держав (Росії, Австро-Угорщини, Польщі) відповідно відобразилось і на організації та діяльності інституту адвокатури у радянський час.

Розділ 3 «Становлення адвокатури України як основного інституту правозахисту» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 3.1. «Розвиток правових і організаційних засад адвокатури України (1991-2009 рр.)» досліджено становлення та розвиток інституту адвокатури в незалежній Україні. Вiдповiдно до Конституції України встановлено, що право на отримання кваліфікованої юридичної допомоги належить кожній людині і є важливою гарантією дотримання інших прав особи. Проаналізовано Закон України ,,Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року, який є основним нормативним актом, яким врегульовано  відносини, пов’язані із адвокатською діяльністю, а також правові основи, принципи побудови і функціонування адвокатури в Україні. Запропоноване власне бачення суті інституту адвокатури в Україні.

У підрозділі 3.2. «Впровадження європейських стандартів – основа стратегії розвитку адвокатури України» наведені стандарти організації і функціонування світової адвокатури, які вже закріплені у відповідному законодавстві провідних країн світу та дотримуються на практиці. Обгрунтовано, що дослідження цих стандартів функціонування європейської адвокатури дозволить встановити певні недоліки і прогалини, які існують в українській адвокатурі.

В підрозділі проаналізовано низку міжнародно-правових документів, що регламентують діяльність адвокатури країн-учасниць Європейського Союзу, проведено їх порівняльний аналіз із українським законодавством про адвокатуру, на основі цього зроблені висновки щодо необхідності максимального наближення, адаптації законодавства України до нормативної бази ЄС. Це посилить роль iнституту адвокатури в євроiнтеграцiйних процесах.

У висновках висвiтлено основнi положення дисертацiйної роботи, сформульовано практичнi та теоретичнi результати, отриманi в процесi проведеного наукового дослiдження, якi полягають у наступному:

Здiйснено комплексне дослiдження еволюцiї iнституту адвокатури в Європi та встановлено, що цей процес був довгим та складним, вiд зародження адвокатської професiї до утворення професiйних спiльнот адвокатiв i формування адвокатури як одного з найвпливовiших iнститутiв правозахисту.     

Початки судового представництва за часів Римської імперії походили з надання юридичних консультацій, що вважалось почесним обов’язком поважних мужів. Потреба сторони у процесі поряд з експертом з правових питань мати  чільного виразника її інтересів обумовила необхідність залучення професіонала, тобто особи, яка повинна була грамотно скласти необхідні судові документи (postulare), а головне – належно представити сторону в суді вражаючою промовою. Таку особу також називали оратором (orator), або патроном (patronus).

Юридичне представництво у суді за часів Римської імперії було можливе за допомогою адвоката або прокуратора.

Послуги адвоката були платні, адвокати виступали як особи, які постійно займаються юридичними справами і є професіоналами. Більше того, адвокатура взяла на себе роль того інституту, де готувались державні кадри (seminarium dignitatum). Держава надавала таким особам особливі привілеї, звільняла їх від державних повинностей.

Натомість, прокуратором є кожен, хто з люб’язності робить будь-яку послугу іншій. Фактично, прокуратори були процесуальними уповноваженими, крім того, не утворюючи професійного стану, прокуратори вчиняли дії, які, залежно від обставин, доручають вчиняти рідним, друзям, працівникам, агентам або ж адвокату.

Розвиток адвокатури після падіння Римської імперії не припинився.  Адвокатура як форма представництва була перейнята та застосована як цілісний інститут зокрема у правових системах таких країн середньовіччя, як Німеччина та Франція.

Первинно у Німеччині представник називався muntporo (момпар), vormunt (формунт), пізніше також Gewalthaber (ґевальтгабер), Vogt (фоґт) або Anwald (анвальд). Анвальд означав те ж саме, що й прокуратор (procurator), а саме, уповноважену особу як таку: це не конче був „професійний” анвальд, а також він не обов’язково був процесуальним уповноваженим.

Сам термін “адвокат” вживається у Вормській Реформації від 1498 року, вюрттемберзьких статутах судів феодалів від 1514 року та 1557 року, баварських земельних статутах від 1553 року. Адвокат у середньовічній Німеччині є двигуном процесу. Він задіяний на кожному етапі розгляду справи: викладає обставини справи, зачитує позов і документи на її обґрунтування, викладає, у чому зізнались і що довели. Таким чином, адвокат є позасудовим радником і помічником, а в письмовому процесі – насамперед укладачем судових документів. Поряд з адвокатом діяв і прокуратор. З юридичної точки зору між ними існували такі відмінності: прокуратора назначають на основі його мандата, він є партнером адвоката, до якого він звертається за порадами, і якому він передає документи і фактичні докази у справі, в той час адвоката наймають не на основі мандата, він підтримує і захищає сторону у справі порадами, діями або самим своїм авторитетним ім’ям; для прокуратора сторона є мандатом, для адвоката – клієнтом, він є патроном тощо.

У Франції право проголосити промову належало адвокату від самого початку його діяльності, а з часом перетворилось на його виключне право. Саме ця риса і виступала основною при характеристиці французької адвокатури періоду середньовіччя. Французькі адвокати вирізнялись, окрім  ораторського мистецтва, спільною роботою у колективі, рівнем та характером вимог, яким вони повинні були відповідати до зайняття посади адвоката, а також гідним фінансовим утриманням, що забезпечило якісно вищий рівень розвитку цього інституту у порівнянні з Німеччиною.

Адвокатура в Україні як професійна діяльність виникла і сформувалась не одразу. Вона пройшла  тривалий історичний шлях, перш ніж стала організаційно оформленою і законодавчо закріпленою як самостійний правовий інститут.

Перші зародки станової професійної адвокатури на українських землях з'являються ще за часів Київської Русі, де захист утворював невід’ємну складову судочинства.

За часів польсько-литовської доби на перший план у якості захисника виступає прокуратор. В цілому обсяг процесуальних прав сторін у цей період стає досить широким, хоча і залежить від того, у якому суді розглядалася справа, а також від станової приналежності сторін. Вперше представниками сторін на суді виступають прокуратори, що знаходяться при судах. У деяких справах їх участь стає обов'язковою. За послуги прокуратору тепер встановлюється платня. Без них вже не обходився майже жодний процес.

 За часів перебування українських земель під пануванням Австро-Угорщини, питання організації адвокатури було вирішено за законодавством саме Австро-Угорщини. Відповідно питання вступу в адвокатуру, здійснення адвокатами своєї діяльності, притягнення до дисциплінарної відповідальності було врегламентоване саме цими положеннями. Слід відзначити ті високі стандарти яким повинна була відповідати особа щоб отримати право на зайняття адвокатською діяльністю. Ця обставина обумовила авторитетність та вагомість у суспільстві адвокатури того часу.  

Інститут присяжних повірених юридично був вже встановлений у рамках Судової реформи 1864 року і діяв на території тих українських земель, які входили до Російської імперії. Положення Судових статутів свідчили про те, що присяжні повірені не були державними службовцями, вони не мали права на службові знаки, які вказували б на відмінності між ними. Присяжні повірені були уповноваженими у державних інтересах особами вільної професії, які були незалежні від суду у своїх діях з ведення кримінальних та цивільних справ, підпорядковувались тільки передбаченому для них особливому дисциплінарному порядку.