СВЯТОЮРІЇВСЬКА НАРОДНОПОЕТИЧНА ТВОРЧІСТЬ: ПРОБЛЕМА СЕМАНТИКИ І ЖАНРОВОЇ СПЕЦИФІКИ

Краткое содержание

Дисертація складається зі «Вступу», трьох розділів («“Юрія”: генеалогія образотворення», «Святоюріївські пісні як комплекс календарно-обрядової поезії», «Літературна парадигма народнопоетичного “Юрія”»), «Висновків», «Додатків» та списку використаних джерел (273 позиції). Повний обсяг дисертації становить 213 сторінок, з них 186 сторінок – основного тексту.

Перший розділ «“Юрія”: генеалогія образотворення» присвячений походженню образу св.Юрія, його дохристиянському “родоводу”.

1.1. Міфологічно-ритуальні витоки фольклорних мотивів змієборства та одруження зі змієм.

Церква невипадково залучила житіє св.Юрія до “відречених”, тобто заборонених книг (М.Тіхонравов “Памятники отреченной русской литературы”). У сюжеті агіографічної легенди чітко видимі фольклорні мотиви змієборства, трикратного воскресіння, принесення у жертву змієві дівчини, її звільнення та одруження з героєм. Ці структурні елементи апокрифу, по-різному моделюючись, проявляються у різних жанрах усної словесності.

Релікти весняної обрядовості (смерть і воскресіння гіперсексуального Ярила, аналогічне дійство з Sentjurji у західнослов’янській традиції, розривання Куста) вказують на язичницьке, ритуально-міфологічне походження мотивів агіографічної легенди – протиборства й одруження.

Дитячі ігрові пісні “Ящур”, “Кострубонько” як скомпліковані і десакралізовані форми архаїчного ритуалу зберегли фольклорні модифікації міфологем протиборства (смерть і воскресіння) та одруження. О.Чебанюк, вивчаючи природу взаємозв’язку цих мотивів у весняних піснях, слушно вказала на “релікт так званої теогамії” – священного шлюбу з метою забезпечення врожаю.

В окремих варіантах агіографічної легенди про св.Юрія збереглися згадки про культ змія. Тож К.Сосенко мав підстави вважати, що св.Юрій символізує боротьбу християнства з культом змія. Археологічні розкопки підтверджують існування відповідних капищ. На наш погляд, обряд Куста, містерії з Ярилом чи Кострубом – все це релікти весняного ритуального дійства, що відтворювало архаїчний міф про протиборство і теогамію.

Таким чином, згадані факти дозволяють припустити наявність у духовній традиції архаїчного ритуалу, міфологічні ідеї якого перевтілилися не лише у жанри усної словесності, а й знайшли доступ до інших форм мистецтва – агіографічної літератури, живопису, іконографії. Те, що концепти міфологічного мислення виявили такий могутній спротив в історичний момент прийняття християнства і зуміли органічно злитися з ідеями нової релігії, свідчить про їх важливе значення в українській етнокультурі.

Дослідники, які хоча б частково торкалися проблеми взаємозв’язку міфологем змія та змієборця, вказували на їх уподібнення, тобто у “нейтральній ситуації” різниці між ними не існує: вони – одне ціле. Опозиційність виявляється лише у “критичній ситуації” – у момент протиборства. Тому Т.Цив’ян, Б.Рибаков слушно вважають змія і змієборця не противниками, а антиподами.

Причина контамінацій образів св.Юрія і змія, що виражена у формі метаморфоз, спільній локалізації, очевидно, зумовлена генетичним зв’язком християнського святого з культом теріоморфного божества. Г.Перльс, який присвятив питанню офіолатрії окреме дослідження, позитивні функції образу змія, що його зближують з героєм, пояснює первісною амбівалентністю його міфологічної природи. Міфологема протиборства, очевидно, означала не тотальне знищення, а фіксувала момент переходу Х-божества з одного стану в інший.

1.2. Дохристиянський прототип св. Юрія та його іпостасі.

Уснословесному образу св.Юрія властива амбівалентна семантика, проте її домінантою виступає прокреативність. Така ж амбівалентність характеризує змія як міфологічного персонажа, оскільки поліфункціональність – ознака найдавніших божеств. У різних міфологічних системах змій постає подателем води, від якої залежить врожай. В орнаментах трипільської культури змієвидна лінія була ідеограмою води. Первісний зв’язок змія з водою найповніше відтворено в асоціативних формах загадок: “Без рук, без ніг, а по землі ходить / Гадюка”, “Без рук, без ніг, а цілий світ перейде / Вода”. У казках непускання змієм води стає причиною змієборства.

Міфопоетичне мислення ототожнювало весняну воду (дощ, росу) з життєдайним началом. Давні уявлення про сакральність юріївської води відтворені у приказках та прикметах: “Коли на Юр’я буде роса, то вродять добрі проса”, “Як буде дощ на Юр’я, то буде хліб і в дурня”. Подібність функціональних властивостей св.Юрія і ритуальної води дозволяє зробити висновок, що юріївська вода була не лише сакральним медіумом, а й одним із втілень Х-божества, якого замінив християнський святий. Адже архаїчне ототожнення божества з дощем було властиве багатьом давнім традиціям. Навіть “Старий Заповіт” зберіг релікти такого світосприйняття: “Він зійде до нас, немов дощ, немов дощ весняний, що напоює землю” [Осія 6, 3]. Можливо, “майовий” дощ як міфологічний персонаж відомої колядки став пісенним виявом цієї іпостасі життєдайного Х-божества, а, отже, й прототипом св. Юрія.

На ромашківському глечику IV ст. н. е., який вважають календарем язичницьких молінь, травень як один із періодів вимолювання дощу позначений деревцем. На наш погляд, обряд Куста мав на меті сприяти вегетації і родючості рослин. Західні слов’яни ототожнюють Куста саме зі св.Юрієм. Так, у сербських піснях “зелене деревце” – традиційний епітет Юрія: “Ovo se klanje Zeleni Juraj – kirales, / Zeleni Juraj – zeleno drevse – kirales”. Куст як календарно-обрядовий символ виконував такі ж функції, що й св. Юрій: карпогонічну (забезпечення врожайності, достатку, здоров’я), прокреативну (вплив на народжуваність), функцію оберегу.

Подібність семантично-функціональних ознак змія (вужа), св.Юрія, дощу, Куста вказує на те, що це різні вияви одного Х-божества родючості. У міфологічній свідомості змій завдяки формі, надуманій безсмертності, приналежності до земної стихії постає фалічним знаком, символом життєдайного начала – у ширшому контексті він сублімований до рівня божества родючості, подателя життя. Весняна обрядовість зберегла уламки видозміненої упродовж тисячоліть моделі космогонічно-теогамного ритуалу, міфологічним ядром якого були теогамія і протиборство. Ритуал одруження Х-божества (змія) з дівчиною відтворював міфологічну ідею про зародження життя із злиття дощу і землі як чоловічого і жіночого начал. Міфологічний концепт протиборства, ритуально виражений навесні, що до XIV ст. була межею календарних років, репрезентував зміну природних циклів, перехід божества зі старої в омолоджену іпостась. Цю думку підтверджують антагоністичні мотиви юріївських пісень, в одній з яких Юрій забирає ключі у “старого діда”, в іншому варіанті пісні представлено двох Юріїв. Подібне трактування відображене у народних повір’ях: “Боротьба св.Юрія зі смоком символізує боротьбу зими з літом”.

Типову для св.Юрія функцію посередника між зимою і весною, тобто воротаря чи “ключника”, у деяких веснянках виконує інший міфологічний персонаж – “ранняя пташка”. Птах у веснянці – творець. Розбиваючи кригу, в’ючи гніздо, він здійснює “космогонічний акт творення”. Повір’я підтверджують медіативну функцію птаха і вказують на його зв’язок з юріївським днем: “На Юрія починає соловей співати”, “Як на це свято почуєш солов’я – будеш багатий”. У період тотемізму культ птаха був виявом солярного божества. На наш погляд, птах – ще одне, орнітоморфне, вираження весняного Х-божества, часом активізації якого була лімінальна точка між зимою і весною, ніччю і днем, смертю і життям.

Юріївські пісні у формі паралелізму семантично співвідносять Юрія з козлом, ріг якого сприяє врожаю, є загальновідомим символом родючості і достатку. Серед археологічних знахідок кам’яних ідолів домінують фалічні скульптури та зображення божества з “рогом достатку”. На час прийняття християнства слов’яни, за свідченням археологів, істориків, створили систему бачення макрокосмосу, у якій головне місце було відведено божеству Життя, символом якого став збруцький ідол.

Уснословесний образ Юрія зберігає бінарність семантики: він податель життя і вісник смерті. За Е.Тейлором, ідея протиборства виникає у зрілий період розвитку культури, коли з’являється усвідомлення полярності понять життя і смерті. Тоді ж відбувається явище умовного розщеплення амбівалентного Х-божества на дві іпостасі – героя (молодого) і антигероя (старого). Семантичні домінанти образу Юрія вказують на синтез функціональних ознак Ярила і Велеса. Опікунство худобою, зв’язок з потойбіччям та “генетична спорідненість” зі змієм – спільні ознаки, що об’єднують Велеса і Юрія. Більшість учених (П.Єфименко, О.Фамінцин, А.Іваницький) зауважили семантично-функціональну подібність ритуально-міфологічних образів Ярила і Юрія. Спільний семантичний комплекс слов’янських слів з коренем “яр” і “юр”, у якому домінують поняття “весняний”, “молодий”, “пристрасний”, “зелений”, підтверджує цю думку та свідчить про дохристиянське походження імені святого.

Поліморфність уснословесного образу св.Юрія та його домінуюча семантична ознака життєдавця дозволяють припустити, що Юрій замінив давнє божество Життя, що пройшло шлях еволюції від теріо- і зоо- орнітоморфних до фіто- антропоморфних форм, постійно видозмінюючись і набуваючи амбівалентних ознак. У процесі синтезу поліфункціонального Х-божества з християнським святим виник синкретичний образ св.Юрія-змієборця, який відтворений в усній словесності, художній літературі, професійному і народному живописі та скульптурі. Герменевтичність образу св.Юрія підтверджує думку про принцип нашарування у духовній культурі, нові елементи якої не витісняють архаїчні, а творять більш складні видозмінені структури.

Другий розділ «Святоюріївські пісні як комплекс календарно-обрядової поезії» присвячено народнопісенному баченню образу Юрія, проблемі осмислення юріївських пісень у системі календарно-обрядової поезії та аналізу їх поетики.

2.1. Прикметність юріївських пісень.

Проблема жанрової ідентифікації юріївської пісні тісно пов’язана із засадами наукової класифікації та власне народною систематизацією календарно-пісенних жанрів. В основі народного бачення пісень річного кола лежить принцип посезонного виконання, який регламентує чотири цикли пісень – “весна”, “літо”, “осінь”, “зима” (кожен з трьох перших мав свій мотив). Збагнення цього спектру уможливлює розуміння специфіки юріївської пісні.

Склався стереотип, що юріївські пісні виконують виключно у день свята Юрія. Проте, за свідченнями виконавців, більшість “юріївок” були позбавлені вузько календарної приуроченості і виконувалися упродовж весни. У день Юрія співали “різні” весняні пісні – “Перепілонька”, “Воротар” тощо. “Прив’язування” юріївського пісенного репертуару до дня свята було б помилковим. Адже навіть у християнський період юріївська обрядовість відзначалася “часовою лабільністю”, а елементи обряду з пісенним супроводом у зв’язку з несприятливими природними явищами могли зміщуватися, наприклад, на Зелені свята. Очевидно, варто враховувати й ту жанрову картину, що існувала у дохристиянський час.

Юріївська пісня має дохристиянські корені: лише незначна частка пісень весняно-новорічного репертуару умовно закріпилася за днем Юрія так само, як уламок весняного обрядового комплексу з ідеєю пошанування Х-божества пристав до цього свята. Весняно-новорічні домінанти юріївського свята дозволяють припустити, що праюріївська обрядовість знаменувала початок нового календарного року, а її пісенний репертуар міг виконуватися упродовж весни до літнього сонцестояння, адже ці календарні точки спеціально маркувалися за допомогою зеленої “кецки” чи ритуальних вогнів. Я.Головацький влучно зауважив, що саме настрій визначає форму і вид народної пісні. Весняний період диктував власну ноту мажорного звучання, а пісенні цикли, які він охоплював, не представляли “замкнених” жанрових структур, оскільки усність побутування зумовлювала їх взаємопроникнення.

Запровадження січневого літочислення реструктурувало жанрову систему календарно-обрядової пісенності, змістивши новорічну обрядовість та пісні у зимовий цикл. Це пояснює появу у колядках весняного колориту та наявність образу Юрія, який замінив Х-божество тепла, весни. Очевидно, Олена Пчілка не випадково пропонувала розглядати колядки під весняним ракурсом, пишучи про “колядки-веснянки”.

Юріївська пісня, яка виконувалася у час весняного буйноцвіття і супроводжувала прокреативно-ритуальне качання на житі, на перший погляд, видається скупою на еротичні мотиви. Її еротична амплітуда часто прихована. Проте існують весняні пісні з позірними інтимними домінантами. Такий мелос не вписується у класичну ґенологію. Їх мажорні та еротичні настрої, мотиви любові і парування, що перегукуються з головною життєствердною ідеєю юріївського свята, вказують на те, що це ще один масив юріївського пісенного циклу, якому були притаманні жарт, насмішка, залицяння.

Як співвідносяться юріївські і царинні пісні? Адже на Юрія теж обходили поля. Ці пісні об’єднують спільні мотиви обходу поля, подорожуючого Бога та утилітарне призначення впливу на врожай. Зрештою, царинні пісні за змістом, характером виконання і складочисловою структурою текстів (часто 5+5), на думку А.Іваницького, близькі до колядок, які, очевидно, первісно належали до весняного комплексу.

Десакралізація праюріївського ритуалу, його еволюція вбік ігрових форм зумовили певні модифікації обрядових пісень. В ігрових піснях “Ящур”, “Кострубонько”, на наш погляд, відтворені основні домінанти праюріївського ритуалу – протиборство старого і нового року та акт творення світу. Ці пісні належали до цілісного весняно-пісенного комплексу, з якого лише частка ввійшла до юріївського репертуару. Не потрапивши до власне юріївського циклу, ці пісенно-ігрові форми “теогамного” ритуалу, очевидно, відіграли не останню роль у появі агіографічної легенди про св.Юрія.

Юріївським пісням, умовно кажучи, властива “розмитість” жанрових меж. Це лише невеликий цикл колись цілісного весняно-пісенного комплексу, що включав еротичні пісні (так звані “масні”), обхідні-царинні (“красні”) та обхідні, з якими обходили хати. Усі ці видові модифікації веснянок були об’єднані спільною ідеєю – пошанування весняного Х-божества й утворювали монолітну кільцеподібну пісенну структуру. У процесі історичної еволюції цикл юріївських пісень зазнав суттєвих змін – і тепер у зв’язку із втратою цілісності обряду його життєві параметри визначає “амплітуда затухання”.

Юріївські пісні – імпліцитне явище народнопісенної культури, яке не піддається диференціації за критеріями усталеної класифікації фольклору. Що це: жанр, вид? Цій обрядовій поезії не властива індивідуальна поетична структура, формула моделі, тому вона не може претендувати на поняття жанру. Не відповідають юріївські пісні і параметрам видової категорії. Адже саме веснянки і юріївські пісні можна співвіднести як вид і видову модифікацію. Таким чином, загальноприйнята літературна схема класифікації фольклору не охоплює весь спектр уснословесного мистецтва. Тому постає потреба створення методології уснословеснознавства.

2.2.Семантично-поетичний аспект вивчення текстів.

Специфіка поетики юріївської пісні у її тяжінні до автологічних конструкцій. Простота її художніх засобів могла бути зумовлена пізнішою реструктуризацією або – що більш імовірно – свідчити про архаїчність і первісно утилітарне призначення.

Юріївській пісні суголосний мажор настрою колядок. Загальний мотив зміни, пробудження у природі передається через антитезу – протиставлення контрастних явищ природи, в основі якого колористика (забіліли – зазеленіли).

Метафоричні словосполучення “гори забіліли”, “ліси зазеленіли” створюють зоровий колористичний образ-контраст (білий – зима, зелений – весна) і естетично тонко передають чуттєве сприйняття зміни пір року (зими весною). У колядках про святих трубачів у формі антитези представлене протиборство холоду і тепла, тобто у пісенному вигляді збережено трансформовану модель протиборчої міфологеми. Це дає підстави припустити первісну приналежність цих колядок до весняного циклу. Зелений колір у піснях не тільки естетизується, він семантично значущий. Так, ідея протиборства, властива юріївській обрядовості, поетично вишукано втілюється у “кольорових” образах пісень. Білий колір – синкретично-нейтральний, статичний. Щоб його “розворушити”, необхідна інша барва. Зелений штрих – і картина динамічна: вирує життя.

В одній з пісень нетрадиційним атрибутом св.Юрія є “листовая трембітонька” – унікальний образ-інтрига. Ірреально існуюча трембіта з листя та зелені надзвичайна за своїми властивостями. Звук трембіти св.Юрія здійснює дива у природі: “дерево розвив”, “гори зазеленив” – усе озеленює, вбирає у лист. Насолоджуючись цією красою (приходом весни, зодяганням природи у зелень), народний митець естетизує матеріальний предмет, перетворюючи його в імматеріальну красу, даючи йому, таким чином, найвищу естетичну оцінку.

Юріївська поезія живописує свій “ідеал”. Дух весняної свободи, що витав у природі, санкціонував певну розкутість, вільність у почуттях та емоціях. Мотиви пропитої нічки, проведеної з коханим, пісенна антитеза “п’яні парубки – тверезі дівки” вносили у народну поезію іскринку жарту, насмішки, запал молодечого залицяння. Юріївські пісні своєю безпосередністю висловлювань, різнобарвністю мотивів та неповторністю образів збагачували весняну поезію.

Автологічність юріївських пісень не применшує їх естетичної цінності, а використовується для створення художньо виразних картин, здатних по-своєму естетично милувати слухача, викликаючи у нього відповідні емоції. Так, дієслівна рима, акцентуючи на таких словах як “упилася”, “йшла – не зайшла”, “звалилася”, загострює почуття гумору, вносячи у пісню емоційну родзинку жарту і насмішки. Це була умовна гра слів, породжена народною дотепністю та естетичним чуттям мови. Естетичний акцент перенесено на сугестивні образи. Мажорний настрій юріївської пісні випромінює внутрішні сугестивні образи радості, задоволення, торжества життя.

Пісні мінорного характеру багатші на образотворчі засоби, які сприяють їх протяжності, а мажорним пісням, яких більшість, властиві автологічні конструкції, що зумовлюють ритмічне, жваве виконання. Незважаючи на невибагливість образотворчих засобів, юріївська пісня за допомогою синтаксичних прийомів, пісенної евфонії будить образну уяву слухача, сугестує певні образи, які естетично милують. Цілісна пісенна картина немовби привідкриває другий план – емоційно-чуттєвий, зворушливо поетичний. Умовна образність юріївської пісні досягається не тропікою, а автологічністю, “безóбразними” словами, які несуть потрібне виконавцеві емоційне навантаження, отже, замінюють образність. Автологічні прийоми спрямовані на естетичний досвід слухача, на домислювання. Сугестивні образи добра, світла, божественної присутності, радості експресивно збагачують пісню, вносячи у неї струмінь задушевного зворушення та поетичної неповторності.

Емоційно наснажена жартом, насмішкою, сповнена гедоністичних мотивів юріївська поезія звучить життєствердно. Утверджуючи перемогу любові, молодості, життя над смертю, вона своєю різнобарвністю мотивів та емоційною колоритністю збагачує мегажанр веснянки.

2.3. Сублімація пісенного образу св. Юрія.

Крізь усю юріївську поезію проходить містична ідея споглядання краси Х-божества у всіх його творіннях. Х-божество присутнє у красі природи більш безпосередньо, ніж вона сама у собі. Св.Юрій, що, за народними віруваннями, був подателем усіляких благ, в обрядовій пісні постає як узагальнений образ творця. Пісенна формула “ходить ‑ родить” сконденсувала основне значення образу Юрія – творити, давати життя усьому сущому. Юрій-творець у піснях постає не величною божественною сутністю, а земною реальністю. Він – Х-божество-деміурґ, покинувши “тамтешній” світ (вирій), тепер “тут” – у житах. Він був у природі, і природа була у ньому.

Образ св.Юрія зливається з природою, сублімує на рівень її одухотворення, чи “животворення”. Наочним прикладом, що дозволяє збагнути явище сублімації пісенного образу Юрія, може бути календарний символ обряду – “Зелений Юрій”. Обрядове одягання у зелень Куста (Юрія) як вияв антропоморфності природи і, так би мовити, “оприроднення” сакрального суб’єкта.

Привертає увагу опозиційність юріївських образів – Юрій / солома і видима ритуальна символіка обрядової пісні – мотив спалення соломи. Контекстуально прочитується своєрідна опозиція образів-символів: зелень – солома. Як бачимо, поезія не потребує вживати епітет “зелений” – Зелений Юрій. Юріївська пісня розраховує на етноестетичне засвоєння поетичного образу Юрія у дусі народної міфопоетики, у якій Юрій асоціюється з зеленню. “Кольоровий” образ Зеленого Юрія вгадується у пісенному контексті образів і сприймається підсвідомо. У мотиві спалення символічно виражений антагонізм природних сил: зелень (молодість) – солома (старість) як відродження і занепад вегетативних сил. Зелень символізувала життєздатну вегетативну енергію, а солома у народних уявленнях співвідносилася з повністю використаною життєвою енергією родючості. Мотив спалення соломи як знищення віджитої вегетативної енергії і заміна її оновленою життєвою силою, на нашу думку, до певної міри синонімічний мотиву смерті і воскресіння Кострубонька (Ящура) і представляє пісенну модель міфологеми протиборства.

Цікавий з точки зору сублімації образу та його семантики пісенний образ Ящура “у гороховім вінку” чи семантично однотипний йому образ Качура. До цього типажу належать образи календарних символів – увінчаних Зеленого Юрія і Ярила. Вінок – знак обраності, влади, символ потойбічної істоти. Горох підсилює семантику причетності до потойбіччя. Б.Успенський у загадках виявив асоціативну співвіднесеність між горохом і змієм: наприклад, “без рук, без ніг на батіг повзе / горох”. Епітет “гороховий” розкриває семантику образу Ящура як символу родючості, фалічна символіка якого в образі горохового стручка виявляється на рівні народнопісенної мови веснянок.

Отож, образ Ящура-змія, який, з одного боку, як хтонічна істота, втілення смерті і, з другого боку, зелений гороховий вінок на ньому як знак молодості, родючості, символізує органічне сплетіння життя і смерті. Цей образ складний, герменевтичний, так би мовити, двогранний, у якому відображене міфопоетичне синкретичне бачення поліфункціональності Х-божества – він дає смерть і дарує життя. Вінок як символ круговороту вегетативної енергії у природі допомагає збагнути поєднання цих суперечливих конотацій у семантиці образу. Завмирання природи восени і відродження навесні, що у міфопоетичному світогляді співвідносилося зі смертю і життям, сприймалося як єдиний природний цикл, цілісний колообіг життя, який відповідно був підвладний єдиному творцю – Х-божеству, якого М.Костомаров назвав “батьком природи”. Пісенним віддзеркаленням творця є образи Ящура, Качура, Юрія, які представляють сублімацію сакрального суб’єкта, якнайкраще висвітлюють пантеїстичну природу Х-божества і підвладність йому мікросвітів фауни і флори.

Третій розділ «Літературна парадигма народнопоетичного “Юрія”» присвячений аналізу художнього формотворення “Юрія”, специфіці літературного вираження полісемантичності уснословесного образу Юрія.

3.1. Рецепція юріївської обрядовості в українській літературі.

У поезії, як і у прозі, існує тенденція до відбору найбільш “картинних”, яскравих обрядових елементів, спроможних емоційно вразити і схвилювати читача. Етнографізми, мистецьки вплетені у загальну канву повісті “Камінна душа” Г.Хоткевича, створюють цілісний образ юріївського свята – піднесений і романтично величний. І М.Коцюбинський (“Тіні забутих предків”), і Г.Хоткевич зуміли художньо передати життєствердну сутність “предвічного” свята, яка так яскраво висвітлена у гедоністичних мотивах юріївських пісень. Поетичний образ юріївського свята сприяє психологічному поглибленню образу персонажа (Марусі, Палагни), пояснює логіку розвитку образу (мотивацію зміни у настрої, характері), а також у загальній канві сюжетотворення як композиційний елемент виконує функцію зав’язки психологічного конфлікту.

У поезії “У свято Юрія” Б.Кравціва та “Юрія” В.Отрощенко етнографічні деталі дозволяють створити символічні образи світла, вічного живого вогню, які у художній формі передають ідею юріївського свята (торжество життя і світла над темрявою смерті) і відіграють важливу роль у творенні ідейно-естетичного змісту поезії.

У загальному контексті поезії Б.Кравціва образ “вічного вогню” глибоко символічний. Поезія звучить як молитва-звернення до містичного “білого лицаря” з проханням про приїзд. У метафоричній формі глибше вимальовується образ лицаря: його “шолом” “за горами сяє й горить”, “золотом ткає проміння розстелені мряки”. Завдяки розгорнутій метафорі перед читачем постає образ сонця. Щоб створити “світлий” образ, автор живописує колористичними епітетами та метафорами: “лицарю білий”, “опромінений”, “шолом горить”, “зоріють сліди”, “золотокований шлях”. “Світлий” образ сонця розрахований на зорове сприйняття. Білий колір підсилює візію “світлого” образу, який у контекстуальному прочитанні має ще й семантичний відтінок тепла.

Білий лицар як містичний персоніфікований образ сонця, чий приїзд у день весняного Юрія такий жаданий, сходить на землю іскрою “живого” вогню на ритуальному вогнищі. Свого часу О.Барвінський зазначав, що поганські боги “скрилися” у вигляді переодягнених людей, опудал чи дерев, – і можна додати – вогню. Тож вогонь, розпалений на Юрія і підтримуваний до осені, містично символізував уявну присутність на землі упродовж цього теплого періоду солярного “опроміненого” Х-божества. Обрядовий елемент у поетичній візії “В день святого Юрія” Б.Кравціва створює нову художню модифікацію народнопісенного “вогненного” образу Юрія (“Юрку, Юрку, дай огню в люльку”).

3.2. Народнопоетична естетика літературного образу Юрія.

У художній літературі відбувається засвоєння одного із пріоритетних у народній свідомості образів – весняного Юрія. У “Камінній душі” Г.Хоткевича розгорнута картина свята весни невипадково доповнена дивовижно самобутнім образом Юрія. Він як персоніфікація весни наче “оживлює” картину. При творенні образу Юрія автор використовує прийом градації естетичної оцінки. Автор “розгортає” образ поступово за допомогою окремих структуротворчих штрихів. Перед нами постає естетизований “свят-лицар” “на білім коні”. Завдяки патетиці авторської мови (великий Юрій, пишний та годний царевич, пишний Юр їде), образ Юрія постає як велична постать богатиря.

Просторова віддаленість образу Юрія створює алюзію міфопростору. Зміщенням у горизонтальній (віддалений образ) чи вертикальній (Юрій – вершник) площині досягається у повісті ілюзія містичності образу. Це надзвичайно цікава особливість літературної міфологеми. Якщо в юріївських піснях цей образ приземлений: Юрій серед людей, у житі – у реальному світі, то у повісті “Камінна душа” він піднесений, ірреальний. Цей художній образ і динамічний, і ніби “штучний”. Підсвідомо відчувається грань між ним і людьми, які очікують його появи зі світу задзеркалля. Така художня настанова підтримується у повісті зумисне, щоб не порушити ефекту весняної казки.

Навіть долаючи цю грань між світами (“тим” і “цим”), ступаючи у площину реальності і наближаючись до людей, образ Юрія не позбавлений міфологічних рис. Так, неозначені займенники “щось”, “хтось” надають образові невизначеності, створюють ілюзію невпізнанності. Образ Юрія із зменшенням перспективи змінюється: його яскрава зовнішня колоритність “розчиняється”, він стає ніби невидимим. Це додає йому таємничості, загадкової містичності. “Хтось”, що заходить до хати і замаює зелом, викликає асоціації з Кустом (Зеленим Юрієм), зелене віття якого забезпечувало невпізнанність, яка, очевидно, вважалася необхідною умовою сакральності його дій.

За етнографічними даними, впізнавши Куста, з нього зривали зелень на знак втрати cакральності. Зелень була наче маскою, вказівкою на причетність до “того” божественного світу. Зелений Юрій (Куст) був і не “тут”, і не “там”, він – і не “той”, і не “цей”. Амбівалентність уснословесного образу Юрія, художньо відтворена у літературному образі, дозволила авторові оригінально передати суть юріївського свята як проміжного, порубіжного часу, у який максимально зближаються два світи – сакральний і профанний – і цей містичний “хтось” сходить у земний простір. Г.Хоткевичу вдалося створити блискучий літературний образ Юрія, що поєднує риси реальні і міфологічні і наче балансує між реальністю і “задзеркаллям”. Варто відзначити, що розмах авторської фантазії не порушив фольклорної органічності цього образу. Письменник зумів художньо відтворити семантичну поліфонію уснословесного образу, чітко виділивши смислову домінанту – життєдайність Юрія.

Не менш оригінальну художню інтерпретацію отримав фольклорний образ Юрія у “Тінях забутих предків” М.Коцюбинського, у поезії “Сив-сокіл” Марка Черемшини. Так, у творі Марка Черемшини різні просторові точки (гори – берег – трембітання на горі – Київ-місто) асоціативно збуджують моторний образ Юрія-сокола, який вільно ширяє у просторі: він – “там” і “тут”, він – птах і людина. Завдяки художній майстерності автора образ Юрія набуває міфологічних рис: постає містичний образ всевидющого і всюдисущого людино-птаха, птаха-деміурґа.

Поетичний образ сив-сокола – це вдале пряме художнє “оформлення” народних уявлень про Юрія, що повертає з вирію. У поезії асоціативно присутні дві площини – верхнього і нижнього світу. А прихід Юрія на землю у контексті вірша відтворено у формі метаморфоз: “там”, у вирію, він птах, а на землі – людина. Прикметно, що у народних піснях весняного циклу цей міфологічний персонаж представлений у різному вигляді: то соловейком, “майською” пташкою, то в образі Юрія. Засвоївши уснословесний образ Юрія – святого трубача, художня уява Марка Черемшини підказала йому глибший і художньо яскравіший образ співця-колядника. Автор “обігрує” образ колядника аж ніяк невипадково. Знаючи, що колядники – “непрості гості”, що приходять у певний час і від появи яких залежить врожай і добробут у наступному році, автор образом колядника підкреслює значущість приходу Юрія у “цей” світ. У поезії перемога “теплого” Юрія над зимою набуває метафоричного вираження згідно з міфологічним уявленням (мотив протиборства з туром). Юрій-колядник у поезії “Сив-сокіл” віщує весняну благовість, від якої “врадувалася” і зоря рання, і риба, і рілля – усе суще на землі. Так, на матеріалі усної словесності письменникові вдалося створити художньо розкішний і надзвичайно поетичний образ величного Юрія, частково зберігши у ньому міфологічні риси.

3.3. Символізація “Юрія” у поезії.

Юріїський настрій по-своєму звучить у поезії. У ній не знайдемо чітких вказівок на юріївське свято. Сповнена окремих мотивів-натяків, поезія апелює до контекстуального прочитання. В образній системі поезії “Зелене Око” В.Лучука є певна проекція “кольорового” образу-символу на фольклорно-естетичний досвід читача, який відчуває, уявляє уснословесний образ Зеленого Юрія. У юріївській календарно-обрядовій поезії спостерігаємо протилежне явище: пісенний образ Юрія підсвідомо активізує уявний образ зелені. Привертає увагу особливість поетичного засвоєння уснословесного образу Юрія. Метафорична символіка художньої поезії відтворює народнопісенний образ Юрія наче у дзеркально оберненій площині. Своєрідна, умовна синекдоха у юріївських піснях веде нас у сприйнятті образу весняного оновлення від Юрія до зеленого тла. У літературній поезії цей процес засвоєння образу зворотний: від “зелених” образів – до Юрія. Таким чином, поетичний образ Зеленого Юрія має двошарову структуру: у юріївській поезії виявляється одна його грань, а у літературній – інша.

Мікрообраз “зелених звуків” труби співзвучний з народнопісенним образом “листової трембітоньки” св.Юрія. У календарно-обрядовій і в художній поезії зелений колір символізує оновлення землі, викликає сугестивні образи радості і є носієм весняного настрою, що властивий юріївському святу.

У поезії “Їде витязь крізь поле на сивім коні” Р.Лубківського існує лише алюзія “Юрія”. Образ витязя-вершника, “світла” семантика якого довершується такою художньою деталлю як зорі “при тонкім стремені”, асоціативно активізує в уяві уснословесний образ Юрія. Юріївське повір’я про відкриття ключами вирію, художньо ефектно, у піднесеному тоні, з елементом таємничості (мотив трьох ключів) метафорично представлене у поезії, відтворює юріївський настрій – трепетне очікування святкової казки. Мотив потрійності дії, властивий народній казці, вживається у поезії з метою створення градації настрою від емоційно нейтрального засвоєння дійсності до захоплення казковістю. Цей образ, емоційно наснажений, передає естетичне авторське бачення “Юрія”. Символіку юріївського свята доповнюють такі мікрообрази як “сяйво”, “тепло”. У художньому мисленні автора казка символізує ілюзорну миттєвість щастя. Вона примарна, “коротша за ніч”, проте заслуговує, щоб її пережити, відчути її поетичну окриленість.

Таким чином, художнє мислення, засвоївши семантику уснословесного образу Юрія, відтворює її у яскравих та художньо-індивідуальних образах та мікрообразах, що зорієнтовані на етносприйняття. Вони сугестують образ Юрія, його ілюзорну присутність, алюзію юріївської феєрії.

Висновки

Вивчення святоюріївського комплексу дало змогу простежити специфічний взаємозв’язок ритуалу / міфології, мистецтва (уснословесного, іконографічного, літературно-художнього), християнської релігії і стверджувати безперервність духовної традиції.

В основу творення герменевтичного образу Юрія-змієборця лягли міфологічні уявлення про двоєдину сутність Творця, дві іпостасі якого виражені такими параметрами як життя і смерть, молодість і старість та співвідносяться з двома періодами календарного року – теплим (весна, літо) і холодним (осінь, зима). Міфологема протиборства характеризує порубіжний час, момент трансформації Х-божества з однієї подоби в іншу – омолоджену. Відомості про два юріївські свята – весняне й осіннє, що ділили календарний рік навпіл, повір’я про двох Юріїв – молодого і старого – сконденсували давні уявлення про календарний рік як цілісну систему свят, що була підпорядкована пошануванню верховного божества – “батька природи”. Полісемантичність і багатоморфність уснословесного образу Юрія переконує, що у процесі еволюції він “зростав” під впливом уявлень різних культурних епох, модифікуючись у синкретичні форми. Синтез амбівалентного Х-божества з християнським святим дав надзвичайно складну образну модель, атрибути якої є в усній словесності, іконографії, в агіографічній легенді та художній літературі.

Народно-образне бачення св.Юрія, реалізуючись у пісенних формах календарно-обрядової поезії, моделює образ весняного Животворця. Пейзажно-експресивні штрихи створюють ефект сублімації образу Юрія у світ природи. Юріївська поезія зорієнтована на етноестетичне сприйняття поетичного образу, який у народному світогляді асоціюється з Зеленим Юрієм. У загальноетнічному контексті юріївська поезія має самобутній характер. Їй властива пластичність деталей, пафос мажорного настрою, “аура” вегетативної магії, а з точки зору поетики – автологічність.

Вростаючи у літературу, уснословесні образи розпочинають новий етап художнього образотворення. Народнопоетичний “Юрій” у художній літературі не такий ефектний, як Різдво, Купала, проте це не менш виразне явище, якому властиві певні закономірності. На підставі вивчених творів Марка Черемшини (“Сив-сокіл”, “Недописані книги”), Ю.Федьковича (“Пісні во честь і славу великомученика Юрія”), Г.Хоткевича (“Камінна душа”), М.Коцюбинського (“Тіні забутих предків”), В.Отрощенко (“Юрія”), Ладі Могилянської (“В день святого Юрія”), О.Стефановича (“Юрій”), Є.Маланюка (“Візії”), С.Пушика (“Давній міф”) та інших можна стверджувати існування певної тенденції художнього образотворення – від рецепції юріївської обрядовості та олітературення уснословесного образу Юрія до символізації у поезії. Естетизація “Юрія”, різні ідейно-тематичні відтінки його вираження в автохтонній та діаспорній літературі творять нові унікальні художні модифікації. Так, етнографічні елементи, “імплантовані” у поезію, викристалізовують художньо самобутні символічні образи “Юрія” (Б.Кравців, В.Отрощенко). Сугестивна лірика, що навіює образ Юрія, спрямована на певний етнодосвід. Такий асоціативний тип образності можна було б назвати найвищим ступенем естетико-художнього відтворення уснословесного образу. Отже, у контексті культури елементи усної і писемної словесності взаємно проникають, видозмінюються й утворюють синкретичні структури, складні художні моделі. Таким чином, образотворення “Юрія” в українській словесності набуло оригінально художніх форм вираження.