| Краткое содержание: | У “ВСТУПІ” обґрунтовується актуальність теми, визначаються об’єкт і предмет дослідження в планах теорії та історії літератури, окреслюються проблематика, мета і завдання роботи, основні теоретико-методологічні засади й наукова новизна, апробація та практичне значення дисертації.
В першому розділі “Літературний процес” як “методологічна фікція” і як повноцінна наукова категорія” проаналізовано стан визначеності категорії “літературний процес” в сучасному літературознавстві. Розгляд наукових праць, спеціально присвячених теоретичним проблемам літературного процесу, науково-довідкових джерел та курсів теорії літератури дозволяє пересвідчитися в тому, що й сьогодні немає скільки-небудь точного визначення цієї генеральної категорії, немає й чіткого розуміння того, яка літературознавча дисципліна має вивчати літературний процес і як саме.
Базуючись на визначеннях понять “література”, “процес”, “розвиток”, дисертант запропонував власне визначення названої категорії: літературний процес становить собою безповоротну, спрямовану, закономірну зміну художньо-літературної свідомості, властивостей і функцій літературних творів, складу літератури, внаслідок якої (зміни) література переходить з одного свого якісного стану в інший; період перебування літератури в одному якісному стані є найбільшою одиницею членування (стадією) літературного процесу. Висвітлення специфіки емпіричної та теоретичної форм наукового пізнання дало можливість відповісти на питання про специфіку дослідження літературного процесу різними галузями літературознавства: історико-літературне його дослідження – це в основі своїй емпіричне дослідження “живого” процесу розвитку літератури – української, російської, англійської, європейської, світової; завдання ж теорії літератури – переважно теоретичне дослідження ідеальної моделі літературного процесу з метою виявлення закономірностей розвитку світової літератури, причому “світова література” для теорії літератури – це не сукупність всіх національних літератур (так розуміє її історія літератури), а ідеальна “література взагалі”, “література як така”. Разом з тим слід враховувати те, що “…теоретична наука не тотожна теоретичному дослідженню, вона являє собою органічний діалектичний взаємозв’язок теоретичного і емпіричного дослідження”, отже, в реальній літературознавчій практиці теоретико-літературне вивчення літературного процесу завжди переплітається з історико-літературним, і це цілком природно для науки, яка досягла теоретичної стадії свого розвитку.
За слушним зауваженням Л.Грицик, “осмислення літературного процесу в найголовніших проявах і закономірностях веде до визначення ключових ланок, спираючись на які можна було б розглядати його як явище, що розвивається за своїми законами”. Труднощі теоретичного вивчення літературного процесу в значній мірі обумовлені саме тим, що в літературознавстві ще не вироблені поняття, які в сукупності утворювали б теоретичну модель його, тобто могли б служити його ключовими ланками. Донині ці функції виконують поняття “літературний напрям” і “художній метод”. Використання для цього саме двох понять як парних є цілком логічним, якщо враховувати двоаспектність значення терміну “література”: це, по-перше, сукупність творів, які мають певні властивості й виконують певні функції, і, по-друге, це художньо-літературна свідомість, продуктами діяльності якої суть твори. Впровадження і застосування понять “літературний напрям” і “художній метод” багато в чому збагатило наукові уявлення про розвиток літератури, його закономірності, історичну та національну специфіку, зв’язок з розвитком мистецтва тощо. Тому відмова від їх використання, до якої закликають останнім часом окремі літературознавці, видається невиправданою. Разом з тим слід відзначити, що вже з початку 70-х років в літературознавстві все частіше звучать висловлювання про неспроможність понять “літературний напрям” і “художній метод” виконувати функції генеральних категорій теорії літературного процесу. Суть справи чітко сформулював Д.Наливайко: “ Але чи є напрям найбільш широкою категорією художнього процесу? Вивчаючи історію літератури і мистецтва, неважко помітити, що певні риси спільності художніх структур, типологічних принципів художнього мислення, специфічні особливості почуття і розуміння форми виявляються і за межами напрямів або, точніше, понад напрямами. Звідси – необхідність в понятті більш широкому, ніж напрям, що охоплювало б всю суму згаданих рис, принципів, особливостей, їх модифікації і трансформації на різних етапах художнього розвитку”. Пошуки такого поняття (точніше – таких понять, якщо враховувати двоаспектність значення терміну “література”), активно розпочаті ще Бєлінським, з середини ХІХ ст. різко уповільнюються й оживляються лише через сторіччя, бо ні культурно-історичну школу, яка панувала в 2-й половині ХІХ ст., ні ленінсько-сталінське літературознавство ця проблематика не цікавила. Аналіз запропонованих у 60-90-х роках Д.Лихачовим, М.Стебліним-Каменським, Л.Тимофєєвим, І.Волковим, І.Неупокоєвою, С.Аверінцевим, О.Михайловим, М.Віролайнен та деякими іншими вченими концепцій дозволяє побачити, що літературознавство помітно просунулося по шляху розв’язання проблеми створення теоретичної моделі літературного процесу, але необхідні поняття так і не були вироблені.
В дисертації обґрунтовується концепція, згідно з якою такими поняттями є “тип літератури” і “тип художньо-літературної свідомості”. ЦіХудожньому методу відповідає тип художньо-літературної свідомості, літературному напряму - тип літератури.
Тип художньо-літературної свідомості характеризується певним рівнем розвитку свідомого художнього вимислу і свідомого літературного авторства, ставленням до традиції і способом її передачі, певним розумінням природи умовності і співвідношення форми та змісту, рівнем розвитку літературної самосвідомості, розумінням сутності роду і жанру, трактуванням поняття “мова літератури”.
Тип літератури являє собою сукупність творів, які були створені в певну епоху і втілили в собі властивий цій історичній добі тип художньо-літературної свідомості. Характеризуючи тип літератури, слід характеризувати склад літератури в дану епоху, принципи родово-жанрової диференціації та ієрархізації літератури, співвідношення книги, тексту і художнього світу як трьох іпостасей літературного твору, співвідношення зображального і виражального начал, рівень розвитку художності ідеї і характер зв'язку ідеї з образом, форми втілення авторської свідомості в літературному творі, принципи організації художнього світу твору і специфіку літературного характеру, співвідношення поезії і прози, своєрідність мови літератури.
Будучи найбільшою одиницею членування літературного процесу, тип літератури включає в себе всі літературні напрями (або стилі епох), що розвиваються в охоплюваний ним історичний період. Тому, характеризуючи тип літератури, слід характеризувати також і співвідношення та взаємовідношення літературних напрямів (стилів епох) в межах цього типу літератури. Тип літератури співвідноситься з літературними напрямами (стилями епох) так, як напрям співвідноситься з течіями, що дроблять і конкретизують його.
Так само - як загальне і окреме - співвідносяться тип художньо-літературної свідомості і художній метод. Характеризуючи тип художньо-літературної свідомості, треба схарактеризувати співвідношення та взаємозв’язки художніх методів, що розвиваються в межах даного типу художньо-літературної свідомості.
В історії російської літератури, як і у всій післяантичній історії європейської літератури, є підстави виділити чотири типи літератури (і, відповідно, чотири типи художньо-літературної свідомості): релігійно-риторичний, світсько-риторичний, естетичний та постестетичний. Їх становлення, розвиток і зміна в різних національних літературах Європи відбувалися неодночасно. У російській літературі стадія релігійно-риторичного типу літератури охоплює період з XI до середини XVII ст., стадія світсько-риторичного - період з середини XVII до другої третини XIX ст., стадія естетичного типу літератури обіймає другу і третю третини ХІХ ст., з початку ж ХХ ст. розпочинається доба постестетичного типу літератури, що триває й досі. Зрозуміло, що зміна типів літератури - процес тривалий, і тому позначені хронологічної рамки існування кожного з них досить умовні. Визрівання нового типу літератури звичайно починається глибоко в надрах старого.
Чому типи літератури і типи художньо-літературної свідомості отримали саме такі означення? Докладна відповідь на це питання дається в розділах, присвячених характеристиці конкретних типів літератури і типів художньо-літературної свідомості, тому в першому розділі підстави їх дефінування викладено досить стисло. Пропонуючи як одну з таких підстав опозицію “релігійний / світський”, дисертант виходив з загальноприйнятого положення про те, що головною і всевизначальною ознакою середньовічної культури була релігійність, тоді як такою ознакою культури Нового часу є світськість. У четвертому розділі показано, як секуляризація культури виявлялась у змінах естетичних уявлень людини, у змінах в розумінні природи літератури і т. ін. Зміст і співвідношення понять, які утворюють опозицію “риторичний / естетичний”, докладно характеризується в другому розділі; в першому ж відзначається, що в європейській словесній культурі на протязі більше двох тисячоліть законодавицею була риторика. Те, що на межі ХVІІІ-ХІХ ст. “законодавча влада” в мистецтві та літературі переходить від риторики до естетики, було виявленням грандіозних змін, що відбувались тоді в європейській культурі. Поняття “естетичний” та “постестетичний” знаходяться в менш суперечливих відношеннях, ніж названі вище. Згідно з запропонованою концепцією, в європейському літературному процесі ХХ ст. домінують ознаки естетичного типу літератури при наявності ознак інших типів, тоді як в радянському літературному процесі спочатку стрімко наростає домінування ознак літератури риторичного типу, а потім відбувається нелегке повернення до панування ознак естетичного типу літератури. Але і в європейському, і в радянському, і в пострадянському літературному процесі ознаки естетичного типу літератури вельми впливові.
В даному дослідженні літературний процес розглядається в історико-культурному контексті. В чому полягає специфіка вивчення літературного розвитку в історико-культурному контексті? Літературний процес є розвиток літератури і розвиток художньо-літературної свідомості. По відношенню до процесу літературної діяльності окремий твір (як і література загалом ) є її продуктом, результатом. Засобами ж цієї діяльності суть уявлення, норми, цінності, прийоми, які разом утворюють систему художньо-літературної свідомості. Художньо-літературна свідомість визначає своєрідність способу літературної діяльності в кожну епоху літературної історії, визначає сферу “як” в літературі кожної епохи. Адже саме відмінностями в способі діяльності, в тому, як вона здійснюється, розрізняються історичні епохи. Отже, зрозуміти специфіку і закономірності розвитку літератури даної епохи можна, лише зрозумівши специфіку і закономірності розвитку художньо-літературної свідомості цієї епохи.
Так, наприклад, властиві певній добі уявлення про функції літератури в житті суспільства і людини нерозривно пов'язані і залежні від уявлень цього часу про суспільство, людину, життя; уявлення про природу слова - це уявлення про природу слова не тільки в художній літературі і не тільки в літературі, але взагалі в житті й культурі; уявлення про специфіку літературної творчості нерозривно пов'язані і залежні не тільки від уявлень про те, що таке література і яке її значення в житті суспільства і людини, але і від уявлень про працю і ставлення до праці в найбільш широкому значенні цього слова, від уявлень про людську особистість і цілого ряду інших уявлень, що мають загальнокультурне значення. Отже, зрозуміти художньо-літературну свідомість можна, лише розглядаючи її крізь призму властивого цій епосі “образу світу”. Таким чином, лише в контексті загальної культурної ментальності епохи можна зрозуміти її художньо-літературну ментальність. Саме ця загальна культурна ментальність, що відбивається у властивій даній епосі “картині світу”, і є загальнокультурним контекстом, в якому необхідно досліджувати літературний процес.
Це варто зробити вже тому, що літературознавство має багатий негативний досвід такого розгляду представниками культурно-історичної школи в ХІХ ст. й адептами ленінсько-сталінської методології в ХХ ст. Щоб не повторити помилку культурісториків і вульгарних соціологів, для яких література була лише засобом пізнання, тоді як предметом пізнання було соціальне життя, внаслідок чого література повністю втрачала свою мистецьку специфіку, слід пам'ятати: розглядаючи літературу в загальнокультурному контексті, ми досліджуємо не цей контекст, а літературу. Література не є лише засобом пізнання властивого даній епосі “образу світу” (такий підхід, безсумнівно, правомірний для історика культури, але навряд чи дозволений літературознавцеві). Навпаки, “образ світу”, властивий певній епосі, повинен допомогти зрозуміти властивий їй тип художньо-літературної свідомості, а розуміння його специфіки має допомогти зрозуміти специфіку літератури цього часу. Таким чином, у літературознавчому дослідженні слід йти від загальнокультурного контексту до літератури, а не навпаки.
В другому розділі – “Риторика та риторичність в історії європейської словесної культури” – висвітлюються роль і місце риторики в європейській культурі від епохи грецької античності до наших часів, характеризується специфіка риторичного мислення, визначається співвідношення понять “риторичність” і “художність”.
До народження риторики в словесній культурі грецької античності триває доба, яку С.Аверінцев точно визначив як добу дорефлективного традиціоналізму. На цьому етапі слово є невідривною частиною життєво-культової ситуації з усіма її обставинами – невідривним від жестів, інтонацій, міміки і т.п. Слово сприймається як безпосередня дія, вчинок, а тому, як і належить вчинку, оцінюється етичними категоріями. Правила словесної поведінки на цьому етапі – органічна частина правил пристойності або священного ритуалу. Цим правилам людину змалку щоденно вчила традиція, тому не було потреби в їх кодифікації.
“Розквіт грецької цивілізації виявився виключною подією в історії людства. Майже одночасна поява в Греції, починаючи з VІІ ст. до н.е., небувалих політичних форм … виникнення науки і філософії як специфічних форм систематизованого знання, художньої літератури, якісно відмінної від фольклору і від долітературних форм писемної словесності, нарешті, революція в галузі образотворчих мистецтв – все це … цілком справедливо характеризується як “грецьке диво”. … Нам видається, що “грецьке диво” знаменувало культурний переворот, який може бути порівняний з європейським Відродженням”, - писав відомий сучасний знавець античності О.Й.Зайцев. Народження одночасно з філософією риторики свідчило про те, що слово відірвалося від ситуації побуту чи культу, воно вже не слово-вчинок в певній ситуації, а слово про ситуацію, слово з приводу ситуації. Відірвавшись від ситуації, слово все ж таки мало бути відповідним (належним, пристойним) цій ситуації, але пристойність має вже не стільки етичний, скільки естетичний характер, бо тепер її обумовлюють не неписані закони життя, а закони жанру, записані в трактатах з риторики і поетики. Слово, словесна поведінка стали предметами рефлексії, головним знаряддям якої стала риторика.
Риторика як наука, що вчила майстерному володінню словом, була – разом із філософією – органічним породженням типу мислення, що його виробила грецька античність. Розуміння природи слова, стилю, жанру, розуміння їх досконалості риторикою обумовлювались мисленням, яке можна назвати риторичним. Тому риторичність – це далеко не тільки те, що пов’язано лише з риторикою як шкільною дисципліною.
Риторичність яскраво і в той же час специфічно виявлялась в європейській словесній культурі від доби античності до доби Просвітительства включно. Цей тривалий період без перебільшення можна вважати ерою риторичної словесності. Якщо узагальнити судження С.Аверінцева, висловлені ним у низці праць, ідеї деяких інших культурологів і літературознавців, можна зробити висновок, що словесній культурі, літературі цієї понад двохтисячолітньої доби були властиві такі загальні особливості, як
а) раціоналізм, в основі якого лежить дедуктивність, що передбачає зведення будь-якого окремого до загального, виведення будь-якого окремого із загального, пояснення будь-якого окремого загальним;
б) концепція слова (а разом з ним - жанру і стилю) як “готового”, заданого, а також, з іншого боку, як доречного, пристойного щодо даної мовної ситуації;
в) традиціоналізм як “неоспореність ідеалу, що передається з покоління в покоління” (вираз С.С. Аверінцева);
г) нормативність як орієнтація на систему правил і норм, кодифіковану в спеціальних трактатах з літературної теорії, і на тексти-зразки, в яких ці правила і норми ідеально втілилися;
д) уявлення про літературну працю як ремісниче уміння, засноване на знанні правил і володінні літературною технологією;
е) моральність слова, словесного твору і словесної творчості (оскільки слово має нести істину, а будь-яка істина морально-позитивна, тобто сприяє моральному вдосконаленню людини).
Риторичність і риторика були вельми значущими не тільки для словесності, але для всього мистецтва. У своїй праці “Європейська література і латинське Середньовіччя” (1948) Е.Р.Курціус відзначав: “ Риторика наклала відбиток не тільки на літературну традицію та продукцію. У період флорентійського кватроченто Л.Б.Альберті радив художникам познайомитись “з поетами та риторами”, які могли підштовхнути їх до відкриття (inventio!) і дати форму темам живопису… “Народження Венери” та “Весна” Ботічеллі могли бути іконографічно інтерпретовані лише в співвіднесенні з античними авторами, з якими була знайома сучасна поезія та вченість. Такими ж тісними були зв’язки риторики й музики. … Система навчання музиці будувалась у відповідності до системи навчання риториці. … Ступінь схожості (музичної теорії та риторичної – Є.Ч.) настільки вражаюча, що ми змушені визнати: сприйняття античної риторики було визначальним чинником художнього самовираження на Заході ще довго після закінчення Середньовіччя”.
Перші ознаки руйнування риторичних основ літератури стають помітними ще в добу Ренесансу. Але тільки на межі ХVІІІ-ХІХ ст. внаслідок грандіозної загальнокультурної та цивілізаційної кризи риторичні основи європейської словесної культури будуть остаточно підірвані, почнуть швидко змінюватись художніми, риторика втратить своє значення законодавиці словесності, поступившись місцем естетиці. Література із стану риторичності перейде до стану художності.
Згідно з концепцією, що обґрунтовується в дисертації, риторичність і художність є двома історично і якісно різними станами літератури. Із зрозумілих причин поняття “риторичність” поки що не набуло статусу загальновизнаної естетичної або літературознавчої категорії, до того ж такої, що має чітко визначений зміст. Тому в пошуках визначення її доцільно відштовхуватися від категорії “художність”, що вже має деякі ознаки такого статусу. Розглядаючи проблеми специфіки художнього, дослідники звичайно співвідносять художнє з естетичним, причому здавна часто відзначається, що художнє становить собою вищу форму вияву естетичного. Так, на думку Ю.Борева, “…естетичне виявляється ширшим за художнє. Естетична діяльність історично передує художній, остання виростає з першої. У художній діяльності естетична досягає свого вищого, ідеального вияву…” Цю ж думку недвозначно висловлює В.Халізев у нещодавно виданій “Теорії літератури”: “Сфера естетичного, що самоочевидне, незмірно ширша сфери художнього. … Тільки в художній діяльності естетичне опиняється домінуючим і висувається на перший план”. Якщо художнє є тією формою, в якій естетичне досягає свого вищого, ідеального вияву, то логічно припустити, що мала існувати і якась інша форма вияву естетичного – форма, що історично передує художньому, а тому не так повно, ідеально виражає естетичне. Саме такою формою вияву естетичного в літературі є, на думку дисертанта, риторичність.
Чим відрізняється риторичність як форма вияву естетичного в літературі від художності? Для того, щоб відповісти на це питання, слід звернути увагу на одну важливу специфічну особливість естетичної діяльності. Остання, згідно з концепцією Л.Н.Столовича, супроводжує всі види людської активності. Головною метою майже для всіх них є створення позаестетичних цінностей, при цьому водночас (побічно) можуть створюватись також і цінності естетичні. Художня діяльність – єдиний вид діяльності, метою якої є створення саме естетичних цінностей. Звичайно, художній твір може містити не тільки естетичні цінності, він “… може включати до свого змісту політичні і моральні ідеї, наукові й філософські концепції, релігійні або атеїстичні
переконання і т.п. і бути, отже, засобом утвердження різного роду позаестетичних цінностей. Однак для того, щоб не перестати бути дійсно художнім твором, носієм художньої цінності, він і до позаестетичного має підійти з естетичної точки зору”. Отже, у творі, що належить до художньої літератури, продукуються переважно естетичні цінності, а якщо він містить також і позаестетичні цінності, то вони обов’язково естетизуються, набувають естетичного виміру. Головною ж особливістю літератури, що знаходиться в стані риторичності, є те, що створення естетичних цінностей ще не стало для неї головним завданням, що естетичні цінності співіснують в її витворах з позаестетичними (моральними, релігійними, філософськими і т.п.), причому саме ці останні усвідомлюються як першорядно важливі. Естетичне завжди виявлялось в словесності, але на одному етапі її історії – у формі риторичності, а на іншому – у формі художності.
Риторичність і художність породжені зовсім різними історичними епохами з притаманними їм принципово різними концепціями світу й людини, а тому їх відносини навряд чи можна трактувати як спадкоємні. Не слід вважати їх також ієрархічними в аксіологічному плані. Риторична література не “гірша” і не “нижча” від художньої, це якісно різні типи літератури, кожний з яких оптимально задовольняв духовні потреби людини і суспільства на певному етапі їх розвитку.
Третій розділ – “Російська середньовічна література як література релігійно-риторичного типу” – присвячено розгляду таких головних проблем: в чому полягає специфіка природи середньовічної літератури? чи була риторичною давньоруська література? в чому виявлялася її риторичність? чому література Московії свідомо відмовлялася від знайомства з риторикою, поетикою, граматикою? в чому полягає й чим пояснюється специфіка російського літературного процесу доби Середньовіччя у порівнянні з європейським?
У дисертації показано, що релігійність і синкретичність як провідні риси середньовічної культури багато в чому обумовили специфіку природи літератури тієї доби: характер розвитку літератури, ставлення до вимислу, природу слова і жанру, ієрархію жанрів, специфіку природи героя і сюжету, проблеми та ідеї, психологізму та історизму тощо. Сутнісну відмінність середньовічної літератури від літератури пізніших епох відзначав ще майже сорок років тому видатний медієвіст М.Стеблін-Каменський: “… під “ідейним змістом” дороманічної словесності розуміється щось якісно відмінне від того, що розуміється під цим терміном стосовно літературних творів, в яких має місце свідомий художній вимисел. Так, хоч безсумнівно, що в дороманічному епосі можуть знаходити ясне вираження етичні переконання і політичні симпатії народної маси, навряд чи може йти мова про “ідейний задум” в ньому, про постановку і вирішення яких-небудь “проблем”. У епосі неможливі сюжети, ситуації або персонажі, спеціально вигадані, щоб виразити певну ідею. Ідеї знаходять у ньому або пряме вираження, або виражаються через посередництво симпатій оповідача. … Тільки внаслідок тривалого процесу свідомий художній вимисел стає засобом вираження ідейного змісту”. Релігійно-риторична література Середньовіччя – це література, в якій жанри розрізнюються лише за “практичною” функцією; в якій “герой” – людина високої доблесті (військової, релігійно-духовної тощо), герой в життєвому значенні цього слова, але не в літературному; в якій є епізоди з життя, але немає сюжету; в якій є повчальні заповіді, дидактичні сентенції, безпосередні оцінки людей та подій, але немає художньої ідеї. Зазначені й інші висвітлені в дисертації особливості середньовічної літератури свідчать про те, що вона має зовсім іншу природу, ніж література не тільки доби художності, а й література доби секуляризації, тому є всі підстави вбачати в ній особливий тип літератури.
З точки зору проблеми риторичності література російського Середньовіччя становить собою парадоксальне явище: вона є глибоко риторичною за своєю природою, але при цьому вона не знає риторики як науки.
Риторичність природи літератури Московської Русі обумовлювалась, в першу чергу, тим, що давньоруська література виникає в результаті свідомого наслідування трансплантованим на Русь взірцевим творам візантійської та болгарської літератур, які відзначалися глибокою риторичністю. Ретельність наслідування і відтворення рис риторичності у власне руських творах пояснюється, як показано в дисертації, і традиціоналізмом середньовічної культури, і властивим цій добі субстанційним розумінням природи слова, і ставленням середньовічного книжника до риторичності як вияву канонічності.
Риторичність суттєво обумовила всі аспекти середньовічної літературної свідомості, в тому числі й специфіку поняття “твір”, розуміння природи письменницької праці, співвідношення літератури і фольклору. Риторичністю були пронизані всі стилі епох в середньовічній російській літературі. Розвиток і зміна стилів відбувалися в межах єдиного для Середньовіччя типу літератури.
У властивій Середньовіччю “картині світу” все було пронизано етичним і одночасно естетичним началами. Тісна пов’язаність не означає їх рівності: безумовно домінуючим було етичне начало. Як показано в дисертації, в системі категорій середньовічного мислення етичне начало більш тісно пов’язано з такими началами, як Божественне, небесне, сакральне, духовне, душа, внутрішнє, внутрішня краса, зміст, тоді як естетичне – передусім з людським, земним, світським, матеріальним, тілесним, зовнішнім, зовнішньою красою, формою. Найбільш істинними і авторитетними були для Середньовіччя начала першого ряду.
Цим в значній мірі обумовлюється негативне ставлення московсько-руської культури до риторики як науки. Великоруських книжників відлякувало в риториці не тільки те, що її “вигадали” язичники і вдосконалили католики, - риторика була “зовнішнім”, світським знанням. Утверджуване риторикою розуміння краси слова як краси перш за все його форми суперечило середньовічному (генетично близькосхідному) розумінню краси слова як краси його змісту. Крім того, характерне для Середньовіччя субстанційне розуміння природи слова відверто суперечило властивому риториці конвенційному її розумінню. Негативне ставлення московських книжників до риторики, причини якого вони найбільш чітко сформулюють під час подій Розколу, не є свідченням хибності погляду на середньовічну російську літературу як на літературу риторичного типу. Як слушно зауважила Л.І.Сазонова, “заперечення ранніми старообрядцями риторики не означає, що їх творчість знаходиться поза традицією риторики. Риторика залишала можливості для творчості, яка від риторики відмовлялася. Адже риторика є принцип ставлення до слова і світу, і “випасти” з нього неможливо”.
Російський літературний процес доби Середньовіччя є дуже специфічним порівняно з європейським, органічною частиною якого був і український. У дослідженні показано, що періоди прогресивного розвитку чергуються в ньому з періодами регресу. Такий характер російського літературного процесу пояснюється особливостями розвитку російської культури в зазначену добу. Розрив з києворуськими культурними традиціями, значний вплив азіатських традицій, природний в умовах єдиної русько-татарської держави, що виникла внаслідок добровільного союзу, все більш щільна і свідома ізоляція від ренесансної Європи – все це не могло не відбитися в деградації винесених колись з Києва європейських начал великоруської культури. Діяльність же окремих московських книжників, що мали змогу прилучитися до європейської – риторичної – словесної культури, і – що набагато важливіше – діяльність іноземних слов’янських книжників в Московії надавали російській літературі імпульс до прогресивного розвитку. З плином часу регресивні тенденції все помітніше переважали над прогресивними. Саме тому наприкінці Середньовіччя, в ХVІ ст., література Московії повертається до того ж монументального стилю, з якого почалася її історія ще в київський період. Саме тому література Московії ще й на початку ХVІІ ст. не знає риторики, хоча перше знайомство з нею в київський період відбулося ще в ХІ ст. (мається на увазі переклад фрагменту трактату Георгія Хировоска “О образєх” у корпусі Ізборника 1073 р.). Саме тому словесна культура Московії одночасно є словесністю на стадії рефлективності, адже орієнтується на пронизані риторичністю твори-взірці, і є словесністю на стадії дорефлективності, адже не знає риторики як науки.
Четвертий розділ – “Світсько-риторичний етап в історії російської літератури” – присвячено дослідженню таких головних проблем: в чому виявлялася секуляризація культури? як змінюється принцип узагальнення життєвого матеріалу в процесі секуляризації літератури? як секуляризація позначилася на природі слова, стилю, жанру? в чому полягає суть нових уявлень про характер літературної праці, що виникають в цю епоху? як змінюються взаємовідношення літератури і фольклору в добу секуляризації? чи змінюються уявлення про склад літератури і чому? чим характеризувалась риторична концепція людини в світсько-риторичну епоху і як ця концепція обумовила зображення людини в літературі? які тенденції свідчили про поступове входження світсько-риторичної культури і літератури у фазу кризовості? в чому полягає специфіка російського літературного процесу доби секуляризації та європеїзації?
Дослідження цих проблем на основі критичного аналізу їх розв’язань іншими вченими дозволило авторові дисертації запропонувати власну концепцію, в межах якої названі проблеми розглядаються не дискретно, а системно. Вихідним в цій концепції є положення, згідно з яким головним загальнокультурним процесом, який обумовлював специфіку розвитку російської культури 2-ї половини ХVІІ – 1-ї третини ХІХ ст., була секуляризація. Тісно пов’язана і в значній мірі активізована іншим важливим загальнокультурним процесом – європеїзацією, секуляризація суттєвішим чином вплинула чи не на всі сфери російського суспільного та приватного життя. Рух культури від релігійності до світськості відбивався в емансипації тих начал, які в середньовічній ціннісній ієрархії були другорядними – людського, земного, світського, зовнішнього, матеріального, тілесного, формального, естетичного, зображального. Їх емансипація детермінувала формування нової, принципово іншої, ніж середньовічна, картини світу, отже – й нових естетичних уявлень, що закономірно приводило до радикальних змін в сфері літератури.
Внаслідок секуляризації символізація як характерний для середньовічної релігійно-риторичної літератури засіб узагальнення зміняється в світсько-риторичній літературі ідеалізацією, а символ як провідний вид образу – алегорією. Алегоричне мислення, на відміну від символічного, сповідує таке розуміння співвідношення змісту і форми, згідно з яким вони являють собою самостійні, автономні начала, а поєднання їх автором є умовним і суб’єктивним. Таке розуміння відкривало можливість втілювати одну ідею в різних формах, використовувати для цього засоби різних видів мистецтва.
Одним з важливіших наслідків секуляризації була радикальна зміна природи слова: з логоса, що втілював в собі субстанцію означуваного, слово перетворюється на умовне найменування, конвенційно пов’язане з денотатом. Зміна природи слова закономірно спричиняє зміну природи тексту. Якщо в релігійно-риторичному типі літератури одиницею тексту була формула-синтагма, то в світсько-риторичному типі літератури одиницею тексту стає слово. Тепер один і той же зміст може передаватися в різних текстах різними словами, що по-різному його оформляють. Краса тексту в цю епоху – це вже не краса змісту, а зовнішня краса – краса слова.
З нового розуміння природи слова народжується і нова концепція жанру. В культурі рефлективного традиціоналізму, в якій слово відривається від реальності побуту і культу, твори різних жанрів розрізняються не за функціями, а за властивостями, за своїми формально-змістовними особливостями. Жанр конституюється тепер не законами життя, а законами мистецтва, власне літературними законами. В світсько-риторичну епоху жанрова парадигматика визначає буквально всі особливості твору – від проблематики до синтаксису. Нормативно-рецептурна концепція жанру найбільш повно відповідала стилю мислення світсько-риторичної культури і літератури.
Знайомство російської словесності з риторикою, поетикою, граматикою, що було знаком її входження у фазу рефлективності, суттєво змінює уявлення про природу літературної праці. Якщо Середньовіччя сповідувало ідею письменництва як богонатхненного подвижництва, то добі бароко була властива амбівалентна концепція, в якій літературна праця була одночасно і богонатхненним подвижництвом, і ремісничим вмінням. В процесі подальшої секуляризації культури акцент у розумінні природи літературної праці все більше робиться на другому елементі цього оксюморонного поєднання. У ХVІІІ ст. поет – це вже не подвижник, не пророк, це людина, яка добре знає закони, сформульовані літературною теорією, і досконало володіє всіма засобами поетичної майстерності.
У світсько-риторичну епоху література звертається до тем, які раніше були монополією фольклору. Це певною мірою зближує їх. Але тепер, після подій Розколу і викликаного останніми культурного розшарування, вони починають співвідноситись ще й за принципом станової додатковості: віднині у літератури своя аудиторія (верхні шари суспільства), у фольклору – своя (простолюд). Крім того, література, стаючи значно більш риторичною, ще помітніше відрізняється від фольклору. Загалом же можна констатувати, що відмінності між літературою і фольклором у світсько-риторичну епоху поглиблюються.
Якщо від фольклору література світсько-риторичної епохи відрізняється вельми помітно, то відмінність між “красним письменством” і публіцистикою, історичною, науковою літературою, як і раніше, практично не усвідомлюється. Властиве просвітителям зневажливе ставлення до образного начала в літературі перешкоджало усвідомленню специфіки художньої форми. Ідея спільності змісту всіх творів словесності перешкоджала усвідомленню специфіки художнього змісту літератури. Панування риторики, що встановлювала єдині закони для всіх творів словесності, перешкоджало усвідомленню відмінностей між різними її галузями. Ось чому ще і на початку ХІХ ст. склад літератури лишається невизначеним.
Емансипація естетичного і формального начал обумовлювало емансипацію зображального, образотворчого начала в літературі. Його розвиток був повільним і важким, адже йому суперечило риторичне мислення епохи, риторичність зображення людини в літературі того часу, яка виявлялась і в позбавленні героя імені, і в абстрактності його імені та зовнішності, і в умовності часу і простору, в яких діє герой, і в “редукції” героя до однієї з небагатьох ролей, і в незв’язаності героя з соціальним середовищем і обставинами. Властива риторичній епосі концепція людини, що не передбачала в ній індивідуальності, не мала потреби і в розвитку зображального начала, що дозволяє передати цю індивідуальність. Поступове утвердження ідеї індивідуальності стимулювало розвиток літературної образотворчості, що виявлявся у спробах створити неоднолінійний характер, показати вплив середовища на характер, відмовитися від висловлення ідеї твору безпосередньо в тексті (“Пригожа кухарка, або Пригода розпутної жінки” М.Чулкова, “Листи російського мандрівника” М.Карамзіна, деякі з сентиментальних повістей 1790-х років, “низова” проза 1800-1810-х років). Інтенсивний розвиток зображальності був знаменням наближення епохи художності.
Світсько-риторичний тип літератури включає у себе такі літературні напрями, як бароко, класицизм, сентименталізм, просвітительський реалізм, передромантизм. Наявність цих напрямів у російському літературному процесі 2-ї половини ХVІІ – 1-ї третини ХІХ ст. не викликає сумнівів, на відміну від причин і обставин, що детермінували їх виникнення і розвиток. Всі намагання і спроби літературознавців радянських часів підвести соціально-економічний “базис” під російський літературний процес зазначеної доби виявилися марними, про що красномовно свідчать, наприклад, праці В.Кожинова 70-х – 80-х рр. Як ортодоксальний марксист (яким він був у ті роки) і відвертий русофіл (яким він лишається і понині) Кожинов не міг визнати того, що було добре відомо, про що здавна писали російські мислителі від Чаадаєва і Белінського до Шпета і Бердяєва: російська література цієї доби не є породженням органічних потреб російської нації, російського національного духу, вона є наслідком трансплантації явищ європейської літератури, європейських літературних понять і традицій на російський ґрунт. Російська література світсько-риторичної епохи в цілому була вельми далекою від тогочасного російського життя, адже її форми ніяк не відповідали його змісту. Процес приживлення чужорідних форм до змісту російського національного життя, процес визрівання дійсно національної російської літератури буде повільним та нелегким і завершиться лише в творчості Пушкіна. Саме тому, на думку В.Бєлінського, “написати історію російської літератури, означає: показати, яким чином, як наслідок суспільної реформи, здійсненої Петром Великим, почалася вона рабським наслідуванням іноземним взірцям, набувши чисто риторичного характеру; як потім, поступово, прагнула до визволення від формальності й риторизму та набуття для себе життєвих елементів і самостійності; і як, нарешті, розвилася до повної художності й зробилася вираженням життя свого суспільства, стала російською”.
В історії російської літератури це був вже другий випадок трансплантації, але якщо виникненням середньовічної літератури Русь має завдячувати передусім Візантії та Болгарії, то виникненням “літератури Нового часу” Росія має завдячувати передусім Україні.
Процес запозичення Росією елементів європейської культури і цивілізації проходив дуже інтенсивно. Слід враховувати також те, що одночасно відбувалося знайомство, засвоєння і запозичення дуже різних таких елементів – вони належали різним епохам, різним сферам культури, різним національним культурам. Ось чому літературні напрями, що також були запозичуваними елементами (тут варто згадати слушне зауваження М. Наєнка про те, що “… окремі стилі можуть існувати не як органічні, а як наслідувальні”), виникають і розвиваються на російському ґрунті без будь-якої логіки і системи, не змінюючи більш-менш послідовно один інший, а перетинаючись, перемішуючись не тільки в творчості одного письменника, але навіть в одному його творі. “Поєднання в творчості окремих великих письменницьких індивідуальностей елементів різних літературних напрямів (нерідко навіть у межах одного твору) робить часто кордони між літературними напрямами вельми хисткими. У цьому – одна з корінних особливостей російської літератури ХVІІІ ст.”, - відзначають К. Пігарев і Г. Фрідлендер. Відзначена особливість російського літературного процесу світсько-риторичної епохи помітно обмежує можливості застосування до нього понять “літературний напрям” та “художній метод” і робить ще більш очевидною необхідність розглядати його крізь призму категорій “тип літератури” і “тип художньо-літературної свідомості”.
У п’ятому розділі дисертації – “Епоха художності: основні особливості естетичного типу художньо-літературної свідомості і типу літератури в Росії” – відзначається, що початок ХІХ ст. був періодом, коли російська література із стану риторичності переходила у стан художності. Цей перехід, як показується в дисертації, був одним з аспектів потужної культурно-цивілізаційної мутації, яку переживала наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. Європа. Як міняється самоусвідомлення людини в цей час? які завдання постають перед культурою та літературою в зв’язку з цим? чому головною функцією літератури стає моделювання дійсності, а літературний твір стає перш за все художнім світом? як перехід від риторичності до художності позначається на природі слова, стилю, жанру, на взаємовідносинах літератури і фольклору, на функціях вимислу, на природі авторства та ідеї літературного твору? в чому полягає принципова відмінність літературного процесу доби естетичного типу літератури від літературного процесу світсько-риторичної доби? чи був модернізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. закономірним породженням естетичного типу літератури або він становив собою новий тип літератури? – такі проблеми розглядаються в цьому розділі дослідження.
На думку дисертанта, кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був тим переломним періодом розвитку культури, коли європейська людина ясно усвідомила себе індивідуальністю. Усвідомлення людиною своєї вражаючої складності та унікальної неповторності руйнувало авторитет традиції, яка досі була основою культури. Віднині людина перестає орієнтуватись на традицію, а культура перестає бути традиціоналістською. Відтепер людина повинна сама, без підказки з боку традиції, вибирати з безлічі духовно-моральних цінностей, ідеалів, установок ті, які саме їй допоможуть адаптуватись в світі та суспільстві. Для того, щоб допомогти людині зробити цей нелегкий вибір, культура повинна була створити таку модель життя, за допомогою якої людина могла б пізнавати себе у всьому багатстві своєї натури і світ у всьому розмаїтті наявних у ньому духовних цінностей, вибирати останні та “примірювати” їх без необхідності випробовувати їх у реальності, здійснюючи вчинки, а також реалізовувати – принаймні ілюзорно – ті свої “я”, які не могли реалізуватися в реальному житті. Такою моделлю життя стає художній світ літературного твору. Функції літератури співпали з функціями культури. Саме тому література в ХІХ ст. стає володаркою людських дум. Саме тому головною іпостассю літературного твору відтепер стає вже не текст, а художній світ. Ця зміна досить швидко ясно усвідомлюється літературознавчою думкою, про що свідчать, наприклад, численні праці В.Бєлінського. Саме з них починається дослідження специфіки художнього світу літератури і специфіки його зв’язку з реальним світом.
Те, що основною функцією літературного твору стає моделююча функція, обумовлює швидкий розвиток історизму, народності, психологізму в літературі. Світ літератури, як ніколи раніше, повно відтворює все багатство життя. Цілком закономірним є те, що утвердження художності збігається з утвердженням реалізму, головною метою якого було пізнання дійсності. Це був не випадковий збіг: реалізм ХІХ ст. (такий, яким ми його знаємо) міг народитися тільки тоді, коли література увійшла до стану художності.
Утвердження художності означало руйнування підмурку риторичної літератури – “готового” слова, формами якого були також стиль і жанр. Усвідомлення митцем себе індивідуальністю, прагнення адекватно передати своє індивідуальне світовідчуття обумовили зміну “готового” слова “точним”, яке вже не залежало від директив риторики. “Точне” слово – це слово зовсім іншої природи, ніж “готове” риторичне слово. Риторичне слово було самоцінним, його краса – краса його власної зовнішньої форми, а точність – відповідність тому стилю, яким належить зображати всі предмети або явища такого роду. “Точне” слово не є самоцінним, воно важливе не само по собі, а лише як засіб зображення цього предмета, вираження цього мого настрою. Його краса – у відповідності цьому предмету, явищу, настрою, і якщо воно точно відповідає їм, то не має значення те, до якого стилю воно відноситься. Зміна риторичного “готового” слова “точним” було подією, значення якої для долі російської літературної мови важко переоцінити: “З принципом точності слововживання пов’язаний і найбільш значний з точки зору історії російської літературної мови зсув у структурі літературного тексту – вільне поєднання і взаємопроникнення мовних одиниць, раніше роз’єднаних і протиставлених в історико-генетичному, експресивно-стилістичному і соціально-характерологічному плані”. Зміна “готового” слова “точним”, яка означала закінчення ери риторичної словесності, не відбувалася одномоментно, вона визрівала в російській літературі приблизно з 70-х років ХVІІІ ст. У поезії вона готувалася перш за все сміливими новаціями Г. Державіна, чия поетична творчість відзначалася небаченою досі мальовничістю зображення світу, автобіографічністю, а також відмовою від дотримання ломоносівської теорії трьох “штилів”, стильовим різноголоссям. У прозі ця зміна починалася з новацій у творчості М.Новикова, М.Чулкова, Д.Фонвізіна, І.Крилова, О.Радищева, М.Карамзіна.
Руйнування риторичної природи слова неминуче оберталося руйнуванням риторичної природи стилю, яке виявлялося в цілому ряді процесів. Вже у 2-й половині ХVІІІ ст. розпадається система двох типів мови – книжно-слов’янської і народно-літературної, все помітніше втрачає своє значення теорія трьох стилів. Все більш активне (особливо в добу романтизму) використання жанрами різних стилів, їх дифузія свідчили про руйнування самого феномену стилю жанру. Головною стильовою одиницею стає індивідуальний авторський стиль.
Суттєво змінюється і природа жанру. Утвердження художності відкривало можливості для небачено активної дифузії жанрів. Втративши закріплений за ним стиль, жанр втрачає рецептурний характер. Тепер він як форма “точного” слова повністю залежить від авторського задуму, який реалізується у творі. Тепер вже не твір підкоряється законам жанру, а жанр визначається специфікою цього твору, його художнього світу. Оскільки ж художній світ твору і самий твір в цілому неповторні, то неповторним виявляється і жанр твору. Звідси – все більш численні випадки у післяпушкінській літературі, коли автори або дають своїм творам незвичайні жанрові визначення (як, наприклад, “арабески” у М.Гоголя), або взагалі відмовляються визначати жанрову приналежність свого твору (як, наприклад, робить це Л.Толстой, називаючи “Війну і мир” “книгою”). Якщо жанр фактично перестає існувати для письменників, то цілком логічно, що згодом його існування стає сумнівним і для літературознавців, найбільш яскравим свідченням чого стала “Естетика…” Б.Кроче. Руйнування риторичної природи жанру закономірно обумовило суттєву трансформацію природи літературного роду, осмислення якої в 1-й половині ХХ ст. часто супроводжувалося радикальним переглядом концепцій Аристотеля і Гегеля (на матеріалі праць О.Лосєва, М.Бахтіна, О.Білецького це переконливо показала Н.М.Шляхова).
Руйнування риторичності, яка обумовлювала різноприродність літератури і фольклору, відкривало можливість їх взаємодії і взаємозбагачення. Вже в період романтизму література починає активно використовувати фольклорні жанри, звертатись до тематики, проблематики, сюжетів фольклору в своїх намаганнях вирішити проблему національної самобутності. Втрачаючи риторичність, література в пошуках нової мови все частіше використовує мову фольклору. Нарешті, літературу і фольклор цієї доби об’єднує прагнення до детального зображення обраних життєвих ситуацій.
Входження літератури до стану художності означало, що художності набуває і вимисел. Ставши художнім, він тепер усвідомлюється як такий літературознавчою думкою. Саме за допомогою свідомого художнього вимислу література виявилася спроможною виконати покладену на неї загальнокультурну місію. Вимисел в добу художності є не тільки засобом художнього узагальнення життєвого матеріалу, але й началом, яке обумовлювало можливість переважно естетичного сприйняття художнього світу літературного твору.
Усвідомлення різноприродності реального і художнього світів дозволяло літературній естетиці усвідомити двоїстість природи автора, який по відношенню до реальної дійсності є людиною із своїм світовідчуттям, світоглядом, переважно етичними реакціями, а по відношенню до створюваної ним художньої дійсності є творчим началом, Богом-деміургом, що переважно естетично ставиться до свого творіння. Найбільш художньо продуктивною позицією для автора як начала, що творить, є позиція за межами створюваного ним світу, яка дозволяє бачити його повністю, - позиція, яку М.Бахтін назвав “позазнаходженням”. Здатність геніальних митців побачити з такої позиції реальну дійсність робить мистецтво, літературу унікальними видами пізнавальної діяльності.
Зосередження літератури на виконанні моделюючої функції обумовлювало те, що головною іпостассю літературного твору стає вже не текст, а художній світ. Ідея тепер не виражається безпосередньо в тексті, а втілюється в образній системі. Це радикально змінює її природу, робить художню ідею дуже несхожою на нехудожню. Якщо нехудожня ідея сприймається розумом, то художня ідея переживається, а до цього процесу залучені всі аспекти людської особистості. Якщо нехудожня ідея є однозначною, то художня є принципово багатозначною. Будь-яке формулювання художньої ідеї є перекладом її змісту на понятійну мову – перекладом заздалегідь неповним.
Відзначені зміни обумовили радикальну зміну природи поетики: вона набуває справжнього історизму, про що свідчив інтенсивний розвиток історичної поетики; вона втрачає директивність; відтепер поетика не передує творові як кодекс правил, за якими він має створюватися, а, навпаки, досліджує особливості вже написаних творів; звукова, метрична, словесно-стилістична будова цікавить поетику не в своїй самоцінності, а як система засобів породження образної системи твору. Схожу за своїм змістом зміну природи переживає й естетика, яка стає, за влучним визначенням І.Франка, “індуктивною”. Естетика, як відзначав Р.Гром’як, втрачає нормативний характер, перестає бути кодексом “апріорних знань про красу” і розвиватися “як наука сама з себе”, орієнтуючись тепер на глибоке дослідження емпіричного матеріалу мистецтва.
Якщо в світсько-риторичну добу російська література зберігала наслідувальний характер, що відображалося у відзначеній вище “хаотичності” тогочасного російського літературного процесу, то початок доби художності був для російської літератури початком доби її органічно самобутнього розвитку. На думку Б.М. Гаспарова, з 30-х років ХІХ ст. “… російська література стає органічною складовою частиною європейського літературного процесу. Ті загальні явища, які вона поділяє з іншими європейськими літературами, виявляються закономірним наслідком паралельного розвитку, а не результатом перенесення на російський ґрунт феноменів, що вже сформувалися на Заході”. Російський реалізм ХІХ ст. – це вже, на відміну від усіх попередніх напрямів у російській літературі, цілком російський феномен. Російський літературний процес доби художності обумовлюється в основному тими ж закономірностями, що і європейський. Ось чому авторові видалося недоцільним окремо характеризувати його специфіку. Через декілька десятиліть, у післяреволюційну добу, шляхи розвитку російської і європейської літератур знов розійдуться, російський літературний процес знов набуде неабиякої специфічності, яка вимагатиме висвітлення. Тому наступний розділ дисертації знов буде містити підрозділ про специфіку літературного процесу.
Модернізм, який розвивається з 80-х років ХІХ ст., був явищем вельми суперечливим за своєю природою. З одного боку, він базується на художності, виявляючи навіть прагнення до переносу законів мистецтва у сферу реального життя. З іншого боку, як мистецтво доби глибокої культурно-цивілізаційної кризи, він все сильніше сумнівається у можливостях подальшого розвитку мистецтва, літератури на засадах художності. “За одну з головних, так би мовити, інтернаціональних властивостей модерністської естетики слід визнати її розрив з попередньою насамперед реалістичною, художньою традицією…”- зазначив В.Саричев. Звідси – звернення модернізму до естетичного досвіду давнини і Середньовіччя, сучасного примітивного мистецтва. Наслідком цього звернення стало виявлення у творчості модерністів рис архаїчного і традиціоналістського мистецтва, рис мистецтва релігійно-риторичного і світсько-риторичного типів. Але, як би активно не виявлялися ці риси в творчій практиці модернізму, домінуючими в ній лишаються, все ж таки, риси художності. Такий характер модернізму дозволяє зробити висновок, слушність якого, на наш погляд, цілком підтверджується всім подальшим розвитком мистецтва і літератури в ХХ столітті: якщо раніше, до кінця ХІХ ст., типи літератури зміняли один одний послідовно у своєму одноосібному пануванні, то в ХХ ст. провідним залишається естетичний тип літератури, але разом з ним активно виявляються риси інших типів літератури, причому ці дуже різні риси можуть взаємовпливати і навіть сполучатись, що надає мистецтву і літературі ХХ ст. надзвичайно своєрідний характер.
У шостому розділі – “Література соцреалізму як література риторичного типу” – відзначається, що літературний процес радянської доби вивчено ще вкрай недостатньо, в першу чергу це стосується художньої природи літератури соцреалізму, яка займала в ньому пануюче місце. Саме тому дисертант вважав за необхідне дослідити в даному розділі такі проблеми: чи справді література соцреалізму, як вважають численні літературознавці, була близькою до літератури класицизму і навіть до літератури більш віддалених часів? чим можна пояснити цю близькість? чи була література соцреалізму художньою, а якщо ні, то коли, чому і як відбувався процес інволюції літератури із стану художності в стан риторичності? як виявлявся цей процес у зміні природи слова, стилю, жанру, уявлень про літературну працю, принципів узагальнення матеріалу дійсності? як позначився цей процес на природі характеротворення, психологізму, ідеї літературного твору? як позначився він на розвитку літературної критики? як співвідносилася література соцреалізму з літературою, яка за своєю природою була далекою від соцреалізму? в чому полягає специфіка літературного процесу радянської доби? які основні етапи можна виділити в розвитку літератури цього періоду?
В даному розділі відзначається, що розвиток російської літератури в радянський період викликає багато питань концептуального характеру. В численних літературознавчих працях констатується суттєва близькість літератури соцреалізму літературі досить віддаленого минулого, найчастіше – періоду класицизму, але скільки-небудь ґрунтовних і переконливих пояснень цього феномену знайти не вдається.
Згідно з концепцією, що обстоюється в дисертації, специфіка літератури цієї доби пояснюється характером післяреволюційної культури, яка, по-перше, була генетично близькою середньовічній культурі, а також, по-друге, свідомо будувалася владою як типологічна близька середньовічній. Повернення культури до стану синкретичності, відмова її від розуміння людини як індивідуальності, орієнтація на мистецтво добуржуазного періоду – все це надавало радянській культурі архаїчного характеру і обумовлювало інволюційний розвиток радянської літератури.
Інволюційність розвитку літератури кінця 20-х – початку 50-х років полягала в тому, що література із стану художності поверталася у стан риторичності. Це виявлялося передусім у тенденції до стирання меж між мистецтвом і дійсністю, до ігнорування естетичної специфіки літератури, до перетворення останньої на засіб розв’язання проблем реального життя. Внаслідок реалізації цих тенденцій література з феномена мистецького стрімко перетворюється на феномен суто ідеологічний. “Одна з статей Писарева мала назву “Руйнування естетики”, ця назва точно передає сутність руйнування, яке мало місце”, - слушно зазначав ще майже чотири десятиліття тому Дж. Гібіен.
Добитися того, щоб це перетворення стало повним і безповоротним, заважала неможливість застосування ідеологічних критеріїв до аспектів форми літературного твору. Ось чому в мистецькій свідомості владою утверджується ідея роз’єднання змісту й форми, образу та ідеї, ідея первинності змісту. Разом з тим починається жорстока боротьба з формалізмом, під яким розумілося все, що не подобалося владі в мистецтві. В роботі обгрунтовується думка, згідно з якою сама ідея формалізму є закономірним породженням риторичного мислення влади, яка керувала будівництвом нової культури.
У дослідженні показано, що “розхудожнення”, риторизація літератури виявлялися в інволюційності розвитку слова від “точного” до “готового”. На зміну численним і різноманітним індивідуально-авторським стилям приходить єдиний для всіх “авторитетний” або “авторитарний”, як іменують його дослідники, стиль радянської літератури. “Саме авторитарний стиль є найважливішою, конститутивною рисою літератури соціалістичного реалізму 30-50-х років. ... Нейтральний стиль привів до повного нівелювання літературної мови - на роки вперед, сприяв майже повному стиранню творчої індивідуальності письменників, працювавших у радянській літературі цього періоду; справді, чим стиль Ажаєва відрізняється від стилю Панової? Стиль Бабаєвського від стилю Бубеннова?” Так відбувалося повернення від індивідуально-авторського стилю до стилю епохи, який був притаманний літературі Середньовіччя. Жанри перестають розрізнюватися за своїми художніми особливостями. Літературна праця все частіше і наполегливіше трактується вже не як творчість, а як реміснича за своїм характером діяльність, спрямована на виконання соціального замовлення.
Соцреалізм проголошував себе вищим типом реалізму, який, подібно до реалізму “критичного”, ґрунтується на типізації й має своїм основним завданням пізнання дійсності. Але насправді, як часто відзначалося в літературознавстві, йому була притаманна яскраво виражена нормативність, а програмна установка на “зображення життя в його революційному розвитку” породжувала домінування зображення не типового, а належного як типового для завтрашнього дня, що вже виявляється у сьогоденні. Автор дисертації доводить, що соцреалізм був реалізмом саме у середньовічному розумінні цього терміну. Закономірно, що твори соцреалізму виконували функції, аналогічні функціям середньовічних exempla.
Інволюція літератури від художності до риторичності виявлялася у перетворенні героя з характеру на роль, у руйнуванні психологізму, у формуванні жанрово-тематичної рецептури, згідно з якою пишуться тепер твори. Орієнтація на взірцеві тексти свідчила, що радянська література відзначається характерною для літератури Середньовіччя канонічністю. “Розхудожнення” літератури неминуче приводило до “розхудожнення” літературної критики, яка оцінює тепер твори виключно за ідеологічними критеріями.
“Розхудожнення” літератури не могло не позначитися на динаміці літературного процесу. З утвердженням соцреалізму динаміка літературного розвитку все помітніше уповільнюється й одразу після війни немовби завмирає. Його подальший рух, як показано в дисертації, був пов’язаний з переходом радянської літератури на другому етапі свого розвитку (після ХХ з’їзду) від інволюції до еволюції, змістом якої було повернення літератури від риторичності до художності.
Всіма позначеними рисами й тенденціями характеризувалася хоча й більша частина того, що узагальнено зветься літературою радянської доби, але не вся вона. На положенні напівлегальному або зовсім нелегальному існувала й література, яка зберігала свою художню природу, література естетичного та постестетичного типів. Специфіка літературного процесу радянської епохи визначалася співіснуванням не напрямів у межах одного типу літератури, а різних типів літератури. Принципово такою ж була картина літературного процесу в Європі, але там співіснували споріднені типи літератури – естетичний та постестетичний, тоді як в СРСР співіснують типи літератури, які є антиподами, які мають принципово різну природу – естетичний і постестетичний, з одного боку, і риторичний (у вигляді соцреалізму) – з іншого.
У “ВИСНОВКАХ” відзначається, що реалізований у численних наукових працях, у навчальній літературі декількох останніх десятиліть підхід до вивчення літературного процесу є парадоксальним, адже історичний розвиток літератури намагалися дослідити й показати за допомогою позаісторичних за своєю суттю понять, які відображали літературні феномени, наділені універсальною природою (слово, стиль, жанр, твір, автор, творчість тощо). Якщо ж незмінною, універсальною є природа складових, які сукупно утворюють те, що ми називаємо літературою, то її природа також є універсальною в своїх основних засадах. Дослідження літературного розвитку без урахування мінливості самої природи основних літературних феноменів і всієї літератури взагалі неминуче позначалося метафізичністю, обмежувало можливості розробки теорії літературного процесу.
Історизм у тому розумінні, яке обґрунтовується даною дисертацією, передбачає усвідомлення того, що розвиток літератури – це перехід літератури (отже, й усіх її складових) з одного якісного стану в інший. Саме таким розумінням історизму обумовлюється запропоноване автором визначення категорії “літературний процес”. Але якісний стан літератури має бути відображений у відповідних поняттях, які б могли служити найбільшими одиницями членування літературного процесу, тобто позначати найбільші його стадії. Узагальнення вироблених у 60-х-90-х роках наукових концепцій, в яких відбилися пошуки найбільших одиниць членування літературного процесу, сприяло розробці концепції, згідно з якою понятійну основу теорії літературного розвитку складають категорії “тип художньо-літературної свідомості” і “тип літератури”. Ці категорії набули в даному дослідженні термінологічного статусу не тільки тому, що отримали визначення, але ще й тому, що вони були співвіднесені з іншими провідними поняттями теорії літературного процесу. Характеристика зв’язку й співвідношення їх з поняттями “художній метод”, “літературний напрям”, “літературна течія” дозволяє побачити сукупність всіх цих понять як систему, позначену чіткою ієрархічністю, отже – побачити різні рівні літературного процесу. На думку дисертанта, це полегшить і подальше дослідження проблем теорії літературного процесу, і вивчення специфіки розвитку тієї чи іншої конкретної національної літератури, і пояснення багатьох складних літературознавчих питань в учбових курсах і навчальній літературі.
Висунення ідеї типів літератури як зміни різних якісних станів останньої вимагало глибокого концептуального осмислення й чіткої характеристики специфіки кожного з таких станів. Виконання цього завдання утруднювалося тим, що літературознавство здавна керувалося презумпцією одвічної художності літератури. Ця концепція неминуче формувала й певну літературну історіософію, коректність якої видавалася сумнівною багатьом вченим і письменникам, що однак не завадило їй залишитися й донині вельми популярною. Пануванню таких поглядів сприяє й слабка розробленість теорії художності як у літературознавстві, так і в естетиці.
В той же час у культурологічно орієнтованих дослідженнях деяких сучасних літературознавців було переконливо показано, що європейська література до межі ХVІІІ-ХІХ ст. була риторичною за своїм характером. Щоправда, в таких дослідженнях не визначено статус риторичності, її вияви розглянуто лише на матеріалі окремих явищ окремих західноєвропейських літератур, тому казати про існування цілісної й завершеної концепції риторичної літератури було б передчасно.
Спираючись на ідею риторичності літератури, а також на підтримувану деякими авторитетними вченими думку про те, що художність є вищою й історично найбільш пізньою формою вияву естетичного, автор дисертації запропонував концепцію, згідно з якою риторичність і художність становлять собою різні якісні стани, в яких література перебуває в різні часи. В 2-му розділі, після з’ясування того, чим була риторика для європейської культури від часів античності та в чому полягали основні особливості риторичного мислення, риторичність і художність схарактеризовані як різні форми вияву естетичного в літературі; в 3-му та 4-му розділах показано, як виявлялася риторичність у літературі та в чому полягала специфіка літератури релігійно-риторичного й світсько-риторичного типів; у 5-му розділі пояснені причини, які обумовили перехід літератури із стану риторичності в стан художності, а також висвітлені основні особливості літератури, що стала художньою. Такий виклад дозволив детально пояснити суть запропонованої концепції різних якісних станів літератури, обґрунтувати її положення та застосувати їх до конкретного й вельми широкого літературного матеріалу для доказу їх достовірності.
Вивчення специфіки художності саме у порівнянні з риторичністю дозволить наповнити термін “художність” конкретним і чітко окресленим значенням, надасть можливість побачити художність як феномен, що має свою історію, сприятиме розробці науково коректної концепції художності.
Визначення поняття “літературний процес”, обґрунтування категорій “тип художньо-літературної свідомості” та “тип літератури”, концептуальне переосмислення концепцій історизму та художності обумовили необхідність і можливість побудови принципово нової періодизації російського літературного процесу. Згідно з нею російська література з ХІ до середини ХVІІ ст. була літературою релігійно-риторичного типу, від середини ХVІІ до 2-ї третини ХІХ ст. – літературою світсько-риторичного типу, з 30-х років ХІХ століття до його кінця – літературою естетичного типу, а в ХХ ст. – літературою постестетичного типу. Запропонована періодизація відрізняється від попередніх не просто тим, що в її основу покладені не стилі епох чи літературні напрями, а типи літератури, або лише іншими хронологічними межами. Те, що обумовило необхідність і можливість її побудови, обумовило й принципову концептуальну відмінність цієї періодизації. Вона будується на найголовніших особливостях природи літератури, які були об’єктивно притаманні російській словесності на різних етапах її розвитку (релігійність, риторичність, світськість, художність, ін.), як і словесності інших народів Європи. Це дозволяє коректно співставляти за єдиними ознаками розвиток російської літератури з розвитком будь-якої іншої національної літератури чи європейської літератури взагалі, об’єктивно висвітлювати специфіку російського літературного процесу на різних його етапах, побачити, наприклад, як і чому російська література довгий час відставала від європейської, який величезний вплив мали на її розвиток літератури інших народів (візантійська, болгарська, українська, польська, німецька, французька, ін.). Запропонована періодизація позбавлена недоліків і суперечностей, які притаманні “діючій” нині періодизації розвитку російської літератури, реалізованій у чотиритомній академічній “Історії російської літератури” (1980-1983). Остання розглядає різні періоди історії літератури за різними ознаками, що унеможливлює об’єктивне порівняння цих періодів. Періодизація, яка обгрунтовується в дисертаційному дослідженні, використовує єдину для всіх періодів систему складових літературного процесу, що дає змогу виявити його наскрізну логіку, чітко визначити, щó саме і як саме змінювалося в літературі на кожному наступному етапі її розвитку порівняно з попереднім.
У дослідженні, що реферується, запропоновано принципово нову періодизацію розвитку російського літературного процесу радянської доби. Досі вона будується в російському літературознавстві за старим, суто хронологічним принципом: література 20-х років, 30-х років тощо. Аналіз розвитку російської літератури радянської доби за допомогою понять “тип художньо-літературної свідомості” та “тип літератури” та з урахуванням специфіки розвитку всієї дореволюційної російської літератури дозволив визначити спрямованість і специфіку її розвитку в радянську епоху, а це, в свою чергу, зробило очевидним, що в історії російської радянської літератури чітко виділяються два етапи: від 1917 до 1956 р., коли розвиток літератури був інволюційним (тобто спрямованим від художності до риторичності), і від 1956 до 1991 р., коли він знов стає еволюційним (тобто характеризується поверненням до художності). Запропонована періодизація, на відміну від існуючих, містить у собі певну концепцію розвитку російської літератури радянського часу, причому таку концепцію, яка дозволяє побачити вельми складну специфіку її у порівнянні як з дореволюційною російською літературою, так і з європейською літературою ХХ ст.
|
