ТОЛЕРАНТНІСТЬ У ПРАВОВОМУ ЖИТТІ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими планами та програмами, мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження.

Перший розділ «Толерантність у сучасному цивілізаційному дискурсі» присвячений створенню комплексного уявлення про толерантність, аналізу її ознак, типів, історичного розвитку, парадоксів тощо.

Підрозділ 1.1. «Поняття толерантності та критерії її визначення» присвячений розгляду толерантності з позицій політології, етики, культурології, філософії, соціології тощо. Зосереджено увагу навколо семантики слова «толерантність» в англійській, японській, хінді, російській та українській мовах. Наведено приклади позитивних та негативних уявлень про толерантність вітчизняних та зарубіжних вчених, узагальнено основні критерії її визначення. Зроблено висновок про важливість толерантності для суспільних відносин як такої активності, що врівноважує крайнощі орієнтаційних позицій, як поважного ставлення до думок інших людей, що не збігається з власними. Толерантність не є лише терпимістю. Найвища форма прояву толерантності – це готовність віддати власне найцінніше задля утвердження та існування цінності іншого. Найбільш повно у вітчизняному контексті відповідає сутності толерантності слово «великодушність».

У підрозділі 1.2. «Типологія толерантності» досліджено типи, рівні та види толерантності на основі різноманітності її визначень. Сімейні, дружні, сусідські та інтимні відносини характеризуються, як правило, терміном «терпимість». Поняття ж «толерантність» в юридичній і політичній лексиці включає морально-правовий та державний
аспекти. Толерантність не передбачає схиляння перед «іншим» лише тому, що він – іноземний, іншомовний тощо. Вона передбачає повагу до
«іншого».

У підрозділі 1.3. «Ґенеза толерантності: від Ренесансу до сьогодення» проведений історичний аналіз розвитку ідей толерантності. Перші уявлення про толерантність виникли в ХVІІ–ХVІІІ ст. у вигляді християнської терпимості і сформувалася в європейській свідомості як прояв ідеї про особу як члена корпорації (світ чітко розділявся на членів своєї і чужої групи). Друга форма толерантності зафіксована за доби Ренесансу-Реформації як терпимість релігійна (віротерпимість). Далі ці ідеї розвивалися у вченнях видатних мислителів, таких як Ж. Боден, Дж. Локк, Дж. Мілль, Дж. Роулз, М. Я. Данілевський, П. Я. Чаадаєв, М. Г. Чернишевський, О. С. Хомяков та ін.

У ХХ ст. цей ідейний спадок знайшов своє втілення в міжнародних документах ООН, таких як Загальна декларація прав людини, Декларація принципів толерантності тощо. У них толерантність трактується як активна позиція, що формує соціум на підставі визнання універсальних прав та основних свобод людини; тому толерантність передбачає відмову від догматизму й абсолютизму. Толерантність сьогодні нерозривно пов’язана з концепцією прав людини, активним неприйняттям расизму, ксенофобії, релігійної нетерпимості, тероризму та екстремізму.

Підрозділ 1.4. «Основні грані толерантності» складається з
трьох пунктів: 1.4.1. «Інструментальна цінність толерантності»,
1.4.2. «Парадокси і постулати толерантності» та 1.4.3. «Толерантність як діалог культур».

У них йдеться про те, що наявність влади є необхідною умовою прояву толерантності. Справді толерантним є лише той суб’єкт, який може собі дозволити абсолютну нетолерантність (за наявності достатнього об’єму сили і влади). Під толерантністю в широкому сенсі розуміється відмова від використання сили впливу на існування морально неприйнятного відхилення, за наявної можливості такого впливу. Моральне неприйняття як складова толерантності відрізняє її від індиферентності та від поваги або любові.

Межі толерантності різняться залежно від суспільства, в рамках якого вони існують, а тому спроби знайти «істинну» толерантність не завжди доречні. Толерантне в одному суспільстві і за однієї доби є нетолерантним (нетерпимим) в іншому місці і часі, але цінність прав людини залишається незмінною за будь-яких умов. При прийнятті на законодавчому рівні норм толерантності варто керуватися принципами раціональності та доцільності, оскільки небезпечно розглядати толерантність крізь призму ейфорії та емпатії, не аналізуючи вірогідні негативні наслідки. Доведено, що модель поведінки одного суб’єкта не має бути нав’язана іншим суб’єктам, окрім випадків, які зумовлені суспільною необхідністю.

Обґрунтовано політику стримування і неприйняття того, що суперечить цінностям людського життя і свободи, суспільного порядку, релігійної і національної злагоди, адже саме ці цінності – основа ефективного людського розвитку і співіснування. Толерантність є активним ставленням до світу на відміну від пасивності страждання, вона має на увазі свідоме визнання прав і свобод іншого, незалежно від його етнічних, релігійних або гендерних характеристик. Хоча неможливо вказати, де проходить кордон між терпимим та нетерпимим, толерантність у праві є можливою у вигляді нормативних засад державної політики в дусі відкритості до діалогу, активної, діяльнісної позиції щодо іншого, як виховні, освітні норми та норми, які передбачають відповідальність за агресивну нетерпимість.

Другий розділ «Феномен толерантності в правовій сфері» присвячений визначенню місця толерантності у праві, інтеграції її в світ правових категорій як цінності, принципу права та обов’язкового елементу правової культури.

Підрозділ 2.1. «Толерантність як правова цінність» починається з аналізу основних концепцій праворозуміння. Зроблений висновок, що право є інструментом для вирішення суспільних конфліктів. Тому його фундаментальною складовою має бути толерантність з набором методів і способів досягнення компромісу.

Встановлено, що толерантність є правовою цінністю громадянського суспільства та правової держави через свої ідеї єднання та взаєморозуміння, зближення та збереження культурної унікальності, уявлення про співіснування з іншим, про необхідність прийняття його та межі цього прийняття, про вимоги до дотримання прав іншого та дотримання іншим прав оточуючих.

Обґрунтовано, що толерантність є базовою цінністю-принципом загального характеру, ідейний зміст якої має наповнювати усе позитивне право. Толерантність в ієрархії правових цінностей стоїть ближче за все до такої цінності як «права людини». Толерантність пов’язана з цінністю як життя кожного, так і співжиття у суспільстві.

Виявлено, що толерантність означає межі і зміст свободи, виступає формою і мірою юридично можливої поведінки. На тлі визнання цінності життя, свободи, особистої недоторканності та персонального духовного й інтелектуального розвитку, толерантність є цінністю інтегративного характеру, яка, будучи забезпечена позитивним правом, скріплює своєю примирною сутністю ідеї права природного, підготовлюючи їх до викликів єдиного мультикультурного світу. Доведено, що толерантність у праві – це не тільки виразник свободи, але й обмежувач її. Межі толерантності як правової цінності залежать від конкретних правових традицій, історичних умов та волі законодавця.

У підрозділі 2.2. «Толерантність у системі принципів права» зазначається що толерантність як принцип права присутня не тільки у міжнародних документах, але у вітчизняному законодавстві, а саме – у Конституції України, законах України «Про національні меншини», «Про судоустрій і статус суддів», Кримінальному кодексі України тощо. Констатовано, що толерантність для права – це мистецтво примирення, знаходження компромісу через звернення до культурних, національних, релігійних та інших рис учасників конфлікту.

Визначено, що толерантність як принцип права є практичним методом регуляції міри свободи публічно виражати та поширювати культурні, національні, релігійні та ін. погляди шляхом встановлення дозволів, заборон та відповідальності. Толерантність є важливою для сфери права через ідею суспільного примирення, що цілком збігається з генеральною метою права – встановлення порядку, забезпечення стабільності та розвитку суспільства, суспільної гармонії та злагоди. Вважається за доцільне виокремити толерантність у самостійний принцип чинного права.

Толерантність віднесено до: загальних принципів права (за сферою дії); загальнолюдських принципів права (за сферою суспільних відносин); морально-етичних принципів права (виходячи з концепції єдності та взаємопроникнення природного та позитивного права), а також до тих принципів права, які випливають з загальновизнаного принципу міжнародного права – принципу поваги до прав і свобод людини. Що стосується українського законодавства, цей принцип має затвердитися у ньому з прийняттям Концепції толерантності.

У підрозділі 2.3. «Формування толерантності в правовій культурі України» відмічається, що толерантність, інтегруючись в право як цінність та принцип, робить його міжцивілізаційним, але з іншого боку, воно залишається національно-традиційним – таким, що спирається на власну систему цінностей і традицій, які історично склалися у народу, етнічної групи, територіальної громади тощо.

На основі політико-правових поглядів українських мислителів (М. П. Драгоманов, Б. О. Кістяківський, М. С. Грушевський та ін.), зазначено, що толерантність для української правової свідомості буде краще зрозумілою як інструмент примирення та прощення, як засіб недопущення конфліктів або вирішення вже розпочатих, як синонім великодушності, що має своїм коренем морально-релігійні начала. Толерантність потребує засобів правового виховання та поступового запровадження в національну правову культуру не через механічні запозичення вже готових формулювань, а через адаптацію її змісту до національних правових традицій, через знаходження в них вітчизняних, зрозумілих для більшості
аналогів.

Установлено, що толерантна правова культура особистості є сукупністю позитивних правових установок, що формуються на основі поваги до прав і свобод, честі і гідності людини, усвідомлення і прийняття цінності розмаїття світу, розуміння єднання суспільства навколо ідей прогресу, добробуту і порядку, відмови від застосування сили щодо неприйнятних позицій іншого, якщо тільки ці позиції не порушують чинних правових та моральних норм.

Аргументовано, що формування толерантності як цінності правової культури здійснюється через систематичний вплив на правову свідомість громадян, через прийняття норм, які містять імперативи толерантної поведінки, через діяльність громадських організацій та закладів освіти. Правове виховання толерантності – це утвердження у свідомості і поведінці громадянина терплячо-стійких, морально-великодушних установок, які
а) здатні протидіяти екстремізму, ксенофобії та іншим проявам нетерпимості, б) сприяють зниженню соціальної напруги в колективі, державі, суспільстві в цілому, в) спрямовані на примирення, на вирішення конфлікту шляхом переговорів та консенсусу, на формування культури міжнаціональних відносин тощо.

Третій розділ «Концептуально-правові засади утвердження толерантності в українському суспільстві» присвячений аналізу світового досвіду нормативно-правового забезпечення толерантності та формулюванню основних положень концепії толерантності в українському праві.

У підрозділі 3.1. «Вітчизняний та зарубіжний досвід нормативно-правового забезпечення толерантності» зазначається, що принципи та ідеї толерантності відображені в міжнародних угодах та деклараціях, які ратифіковані багатьма державами, в тому числі й Україною. На основі цих документів у Росії були прийняті закони щодо боротьби з проявами нетерпимості та програми по запровадженню цінностей толерантності в соціальне життя. В країнах-членах Європейського Союзу функціонують неурядові та урядові організації, що розробляють законопроекти щодо виховання цінностей толерантності та їх захист.

Наголошено на необхідності створити державний міжвідомчий моніторинговий центр в Україні, який би збирав та аналізував інформацію про різні прояви ксенофобії. Слід прийняти Концепцію етнонаціональної політики, Закон «Про протидію екстремістській діяльності», нову редакцію Закону «Про національні меншини», і – головне – Концепцію формування толерантності в українському суспільстві (далі – Концепція).

У підрозділі 3.2. «Концепція толерантності як основа подальшого розвитку українського права» дається характеристика пропонованої автором Концепції формування толерантності в українському суспільстві.

Концепція вважає небезпечною та такою, що потребує нормативної заборони та подальшого викорінення, пропаганду в будь-якому вигляді расизму, фашизму, нацизму, шовінізму, радикального релігійного фундаменталізму, для яких характерні екстремізм, ксенофобія та дискримінація, а також інші активні, явно виражені форми соціальної нетерпимості.

Держава гарантує а) створення необхідних умов для ефективної участі осіб, які належать до національних меншин, а також до груп, що потребують особливої уваги та допомоги з боку суспільства (інваліди, люди, які живуть з ВІЛ/СНІД тощо), в усіх сферах політичного, соціального, економічного і культурного життя, б) забезпечення для національних меншин та всіх, хто потребує особливої підтримки, рівного доступу до всіх ступенів освіти, в) створення необхідних умов для збереження і розвитку культур національних меншин, для захисту основних елементів їх самобутності, особливо, релігії, мови, традицій і культурної спадщини та ін.

Держава 1) засуджує виникнення або відродження, існування або подальший розвиток нацистських, фашистських, расистських та інших ідеологій, направлених на вчинення будь-яких насильницьких дій, в тому числі тих, що базуються на расових або національних забобонах. Держава підтверджує, що ці явища ніколи, в жодному випадку і за жодних обставинах не будуть виправдані, а їх публічні прояви вважаються правопорушеннями; 2) гарантує для всіх громадян та іноземців рівні можливості соціального розвитку і реалізації громадянських, політичних, економічних, соціальних та культурних прав; 3) гарантує діяльність неурядових організацій, які відіграють важливу роль в боротьбі з нетерпимістю, сприяють розвитку позитивного сприйняття різноманіття і діалогу між різними культурами, етнічними та релігійними общинами; 4) заохочує дослідницьку роботу та обміни досвідом у сфері розвитку толерантності, протидії причинам і проявам ксенофобії, екстремізму та нетерпимості тощо

Для безпосередньої реалізації завдань Концепції має бути створена мережа громадських організацій «Фонд толерантності України». Пропонується запровадити вітчизняну державну нагороду за видатний внесок у справу розвитку ідей толерантності і протидії нетерпимості. Для вирішення мовного питання в Україні необхідно прийняти закон «Про засади державної мовної політики», відповідно до якого відбудеться розширення компетенції регіонів щодо вибору мови регіонального спілкування поряд з вимогою обов’язковості єдиної державної мови.