Третьяк Е.В. Правоохоронні програми як форма державного управління (адміністративно-правове дослідження)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зазначається зв'язок роботи з науковими програмами, планами й темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт і предмет, використані методи, нормативна та емпірична база, практичне значення одержаних результатів та їх апробація, формулюються основні теоретичні положення, що обумовлюють наукову новизну.

Розділ 1. „Значення програмних актів у сфері правоохоронної діяльності” присвячений дослідженню особливостей управлінських програм, їх значенню в організаційно-правовому забезпеченні правоохоронної діяльності. У розділі аналізуються особливості правоохоронної діяльності, правоохоронних органів та реформування правоохоронної системи у контексті програмно-управлінської діяльності.

У підрозділі 1.1. „Особливості правоохоронних програм як форми державної управлінської діяльності” аналізується специфіка інституту управлінських програм як форми державного управління. При цьому вони розглядаються, виходячи з юридичних, економічних й управлінських позицій та поточного законодавства. Дисертант дійшов висновку про недостатній рівень розробки питань використання програм для організації діяльності правоохоронних органів в Україні.

На підставі аналізу думок фахівців з теорії права та управління, соціології, інформатики та кібернетики виявлено такі ознаки управлінських програм: 1) цільова орієнтація; 2) системний характер; 3) етапність; 4) спрямованість на процес прийняття рішення. Управлінська програма розглядається як феномен сучасної управлінської діяльності, засіб реалізації окремих завдань у певні терміни, який може реалізовуватися у будь-якій сфері людської активності.

Зроблено висновок, що вітчизняне законодавство та адміністративна практика широко використовують програми та програмне управління, що дозволяє вести розмову про наявність відповідного правового інституту. У його структурі запропоновано виділяти групи норм, що визначають порядок розробки, прийняття та коригування програм, особливості їх реалізації органами державної влади та місцевого самоврядування, специфіку фінансування заходів, передбачених програмами, здійснення контролю та нагляду за їх виконанням, оцінки ефективності їх виконання на окремих етапах та в цілому.

Серед державних цільових програм окреме місце посідають правоохоронні, які у своєму змісті мають відповідні положення (розділи, пункти) щодо забезпечення державної безпеки, правоохоронної діяльності, боротьби зі злочинністю. Вони розробляються з метою узгодження діяльності суб’єктів попередження правопорушень та злочинів, у межах держави або окремих її адміністративно-територіальних утворень; забезпечення фінансування відповідних заходів з державного та місцевих бюджетів; створення умов для своєчасного коригування такої діяльності відповідно до змін криміногенної та деліктогенної ситуації.

При формулюванні поняття правоохоронної програми враховано такі її особливості: 1) вона є видом управлінського акта; 2) розробляється та приймається уповноваженими суб’єктами відповідно до встановленої процедури; 3) спрямовується на вирішення найважливіших у конкретний період розвитку суспільства та держави завдань; 4) її об’єктом є правоохоронні органи та їхня правоохоронна діяльність; 5) кінцевою метою програми є вдосконалення правоохоронної діяльності.

Встановлено співвідношення правоохоронних програм з концепціями та планами. Констатовано залежність їх змісту від концепцій, включення основних положень загальнодержавних програм до регіональних та галузевих програм.

У процесі опитування працівників правоохоронних органів встановлено, що 68 % із них вважають, що правоохоронні програми є необхідним, але не абсолютним засобом подолання злочинності та інших негативних соціальних явищ. При цьому 76 % з опитаних вказують на необхідність посилення контролю за виконанням програмних заходів, 54 % – на встановлення відповідальності за неналежне їх виконання; 53 % – на забезпечення безумовного фінансування цих заходів.

З урахуванням положень нормативно-правових актів та наукових підходів в основу класифікації правоохоронних програм покладено такі критерії: а)рівень суб’єкта прийняття програми; б) основна мета програми; в) форма правового закріплення програми; г) суб’єктний склад; д) термін дії.

Наголошується, що програми та програмне управління за своїми властивостями використовуються при управлінському, організаційно-правовому та фінансовому забезпеченні правоохоронної діяльності й розвитку правоохоронних органів.

У підрозділі 1.2. „Правоохоронна діяльність та правоохоронні органи як об’єкти програмного регулювання” аналізуються категорії „правоохоронний орган” та „правоохоронна діяльність” у контексті застосування щодо них програмно-управлінських засобів.

Зазначається про відсутність чіткого розуміння змісту та особливих ознак правоохоронного органу та правоохоронної діяльності в Україні. Доводиться, що наведені визначення здебільшого не дозволяють відокремити правоохоронну діяльність від правозахисної, правозастосовної та контролюючої; зазначається неможливість ототожнення судової, правоохоронної та правозахисної діяльності.

Вказується на характерні ознаки правоохоронної діяльності та її значення як особливої форми державної діяльності. Зокрема, виділено такі ознаки, як: здійснення зазначеної діяльності в рамках законності та в установленому порядку; публічний характер; спрямованість на охорону т захист прав і свобод людини, інтересів юридичних і фізичних осіб, суспільства та держави, запобігання правопорушенням і злочинам, припинення їх; обмеженість кола суб’єктів такої діяльності, її здійснення переважно органами виконавчої влади; посилений нагляд, державний і громадський контроль за нею.

Встановлено тенденції щодо розширення суб’єктів правоохоронної діяльності за рахунок залучення до неї громадських організації та окремих громадян, що передбачає розширення прав громадян у застосуванні до правопорушників заходів переконання та примусу.

На підставі узагальнення існуючих підходів до розуміння сутності правоохоронної діяльності пропонується її визначення як врегульованої законодавством процесуальної діяльності уповноважених органів державної влади, місцевого самоврядування та громадськості, спрямованої на охорону і захист прав та свобод людини, інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства шляхом застосування заходів юридичного впливу на поведінку колективних та індивідуальних суб’єктів.

Наголошується на існуванні диспропорції у розумінні категорії „правоохоронний орган”: від надто широкого, що передбачає включення до цієї групи державних органів таких, які так чи інакше виконують одну або кілька правоохоронних функцій, до обмеження їх переліку лише тими, що виконують увесь спектр зазначених функцій.

Підтримуючи позицію науковців щодо вузького розуміння поняття „правоохоронний орган”, здобувач пропонує використовувати таке визначення: це спеціальний державний орган, що функціонально призначений здійснювати правоохоронну діяльність.

В основу класифікації правоохоронних органів покладено їх підлеглість. Зокрема, їх розподілено на органи, що: а) не належать до жодної з гілок влади; б) є центральними органами виконавчої влади; в) є структурними підрозділами центральних органів виконавчої влади.

У підрозділі зауважується, що невизначеність із переліком органів, які здійснюють правоохоронні функції, не заважає загальному розумінню завдань державної політики та управління у цій сфері. Водночас визнається можливість використання програмно-управлінських заходів (актів) в управлінні правоохоронними процесами, при цьому правоохоронні органи та правоохоронну діяльність пропонується вважати об’єктами такої діяльності. Встановлено, що реформування системи правоохоронних органів, удосконалення форм і методів їх діяльності відповідно до Конституції України та вимог світового (європейського) співтовариства потребує нормативного закріплення, що й здійснюється у правоохоронних програмах.

У підрозділі 1.3. „Реформування правоохоронної системи як загальна мета правоохоронних програмних актів” розглядаються умови розбудови української держави, що визначають необхідність правоохоронного реформування та його специфіку. Аналіз наукових підходів дозволив до таких чинників віднести насамперед докорінну перебудову системи влади у зв’язку зі здобуття Україною незалежності; суттєві зміни у динаміці та структурі злочинності у період переходу України до ринкової економіки; проголошення курсу на євроінтеграцію та вирішення завдань забезпечення міжнародних стандартів у галузі прав і свобод людини.

Потреба у реформуванні пов’язана з необхідністю усунення таких системних недоліків правоохоронних органів України, як: відсутність єдиних підходів у розбудові системи правоохоронних органів та відповідної ідеології побудови сектора безпеки; тривала орієнтація цих органів на реалізацію репресивних функцій замість профілактичних і сервісно-обслуговуючих; дублювання та паралелізм у виконанні завдань та функцій; неефективність процедур громадського контролю за їх діяльністю; недостатній рівень якості надання державних послуг та їх невідповідність стандартам Європейського Союзу; домінування відомчих інтересів над загальнодержавними тощо. Крім цього, 78 % опитаних респондентів наголошують на недоліках кадрового забезпечення окремих правоохоронних органів.

Здійснено характеристику адміністративно-правого статусу органів, уповноважених організовувати проведення такої реформи. Основними суб’єктом розробки державної політики у цій сфері визнані Кабінет Міністрів України, Рада національної безпеки і оборони України, а безпосередніми розробниками відповідних програм – утворювані ними міжвідомчі комісії. Акцентовано увагу на ролі науково-дослідних установ, вищих навчальних закладів у розробці пропозицій до відповідних нормативно-правових актів. Крім того, виявлено співвідношення між заходами щодо реформування правоохоронної системи, які містяться у програмах політичних партій, та подальшим їх втіленням у нормотворчу діяльність, у тому числі й шляхом включення до концептуальних положень при розробці відповідних програм.

На підставі аналізу результатів виконання внутрігалузевих програм реформування зроблено висновок про безперспективність внутрівідомчого реформування правоохоронних структур. З огляду на це пропонується вживати загальні стратегічні заходи у межах держави. Зокрема, базові засади такого реформування повинні визначатися у рішеннях Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України і контролюватися саме цими суб’єктами. Доцільно також забезпечити постійний моніторинг стану виконання правоохоронних програм, їх фінансування та коригування заходів відповідно до суспільних умов, розробити систему ідеологічного забезпечення процесів реформування.

Зроблено висновок про те, що реформування правоохоронних органів має бути загальною метою програмно-управлінської діяльності, а результативність виконання програм повинна оцінюватися не лише за співвідношенням між кількістю виконаних та невиконаних заходів, а й за ступенем досягнення загальної мети – реального вдосконалення діяльності того чи іншого органу.

Розділ 2. „Загальнодержавні правоохоронні програми в Україні” присвячений аналізу програмних актів, що ухвалюються вищими органами державної влади та містять приписи стосовно правоохоронної діяльності, правоохоронних органів та їх реформування.

У підрозділі 2.1. „Характеристика глобальних правоохоронних програм” доводиться, що проблеми діяльності правоохоронних органів знайшли своє відображення у більшості загальнонаціональних програмних актів, розроблених останніми роками в Україні.

У дисертації запропоновано вживати термін „глобальні програмні акти”, яким позначаються правоохоронні програми, що місять концептуальні заходи, які є загальними для всіх правоохоронних органів, передбачають фінансування з державного бюджету, відображають державну політику у сфері розбудови і забезпечення функціонування правоохоронної системи України й орієнтовані на загальносвітові та європейські стандарти.

Ці програмні акти поділяються на міжнародні програми за участю України, програми європейської інтеграції України, програми євроатлантичного співробітництва України, програми соціально-економічного розвитку України, парламентські програми, програми діяльності уряду, бюджетні програми.

Доводиться, що питанням правоохоронної діяльності та правоохоронної реформи приділяється значна увага у цільових планах Україна-НАТО, які ухвалюються щорічно. У підрозділі висловлюється думка, що неухвалення парламентом останніми роками державних програм економічного та соціального розвитку України негативно відбивається на ступені програмно-управлінського забезпечення правоохоронної реформи, про що свідчить аналіз урядових проектів відповідних програм. Водночас наголошується на зростанні значення у цій сфері, зважаючи на розбудову парламентсько-президентської моделі держави та збільшення політичної структурованості суспільства, програм парламентських коаліцій.

Окремому аналізові піддано програми діяльності уряду та акти, що ухвалюються на їх розвиток, як важливі програмні документи, що містять приписи щодо діяльності правоохоронних органів та правоохоронної реформи. У той же час вказується на невідповідність наведених програмних актів приписам законів про Державний бюджет України та на неповне запровадження програмного підходу в бюджетний процес. Зауважується, що важливе значення для програмного забезпечення правоохоронної діяльності та правоохоронної реформи також мають міжнародні програмні акти, ухвалені насамперед у рамках європейських структур, СНД та на двосторонньому рівні.

Зазначено, що бюджетні програми, програми євроатлантичної інтеграції України та програмні документи, ухвалені в Україні на розвиток міжнародних програм та проектів, можна вважати більш конкретизованими. Для цих актів характерним є визначений термін дії, наявність конкретних програмних завдань, відповідальних виконавців, обсяги та джерела фінансування. При цьому бюджетні програми здебільшого спрямовані на вирішення поточних завдань діяльності правоохоронних органів, а решта глобальних програмних актів має на меті здійснення правоохоронної реформи.

У підрозділі 2.2. „Державні цільові програми як регулятор правоохоронної діяльності” визначаються особливості розроблення, ухвалення та реалізації в Україні державних правоохоронних цільових програм.

Підкреслюється, що практика ухвалення та реалізації таких програмних актів розпочалася зі здобуттям Україною незалежності. Здійснено аналіз основних груп відповідних актів, які розподілено на: комплексні цільові програми (такі як Комплексна цільова програма боротьби зі злочинністю на 1996-2000 рр., Комплексна програма профілактики правопорушень на 2007-2009 рр.), спеціалізовані правоохоронні програми (наприклад, Програма подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 рр.) та спеціальні правоохоронні програми (зокрема, програми протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, та нелегальній міграції).

У підрозділі зазначається, що до 2004 р. в Україні були відсутні загальні правові засади розроблення, ухвалення та реалізації державних правоохоронних цільових програм. Це призводило до того, що аспекти структури, термінів дії, порядку фінансування та контролю за виконанням правоохоронних цільових програм не мали належної уніфікації.

Наголошується на тому, що після прийняття Закону України «Про державні цільові програми» від 18 березня 2004 р. та низки постанов уряду на його розвиток станом на кінець 2007 р. в Україні встановлено єдиний уніфікований порядок розроблення, ухвалення та реалізації правоохоронних державних цільових програм. З іншого боку, це зробило більш жорсткими вимоги до змісту, фінансування та процедури розроблення, обговорення й ухвалення таких програм.

Докладно проаналізовано стадії розроблення та виконання державних цільових правоохоронних програм: 1) ініціювання розроблення програми, розроблення та громадське обговорення її концепції; 2) схвалення концепції програми та прийняття рішення щодо розроблення її проекту, визначення державного замовника та строків розроблення; 3) розроблення проекту програми, а саме: визначення заходів і завдань, що пропонуються для включення до неї, а також обсягів і джерел фінансування; державна експертиза проекту програми; 4) затвердження програми; 5) проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми; 6) організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням; 7) підготовка та оцінка щорічних звітів про результати виконання програми, а в разі потреби – й проміжних звітів; 8) підготовка та опублікування в офіційних друкованих виданнях заключного звіту про результати виконання програми.

Визначено роль державних замовників у здійснені загального керівництва і контролю за розробленням програм та виконанням відповідних заходів і завдань.

Аналіз відповідних програмних актів, ухвалених у 2006-2008 рр., дозволяє стверджувати, що нові вимоги обумовили певне скорочення кількості ухвалених державних правоохоронних цільових програм. Зокрема, на сьогодні в Україні немає жодної загальнодержавної правоохоронної програми, затвердженої парламентом.

Обґрунтовано висновок, що ухвалення таких програм парламентським шляхом дозволить погодити дії усіх гілок влади, покласти відповідальність за їх виконання на державні органи, що мають різний конституційний статус, створить умови Кабінету Міністрів України для активних дій, а Верховній Раді України – для контролю над ходом виконання програм, забезпечить фінансування витрат на їх впровадження.

Розділ 3. „Відомчі (галузеві), регіональні та локальні правоохоронні програми” містить розвідки щодо розроблення та використання програмно-управлінських засобів на рівні окремого правоохоронного органу або адміністративно-територіальної одиниці.

Підрозділ 3.1. „Специфіка відомчих (галузевих) програм у сфері правоохоронної діяльності” присвячено аналізу програмно-управлінської діяльності правоохоронних органів, яку вони виконують у межах власної компетенції.

Вивчення відомчих правоохоронних програм МВС України, Державної митної, податкової та прикордонної служб України, що розроблялися ними протягом 1990–2008 рр., свідчить про відсутність загальних усталених вимог до розроблення, ухвалення, реалізації та контролю таких програм не лише на міжвідомчому рівні, але й у рамках окремого правоохоронного органу.

Автор дійшов висновку про те, що відомчі правоохоронні програми мають характер цільових програм та програм розвитку, вони ухвалюються наказами керівника конкретного правоохоронного відомства або рішенням відповідного колегіального органу. Ці програми можуть бути класифіковані залежно від: 1) мети: а) програми розвитку; б) цільові програми; 2) суб’єктного складу: а) міжвідомчі; б) міждержавні; в) програми виконання загальнодержавних програмних актів. Дисертантом охарактеризовано кожну із зазначених груп програм.

З урахуванням необхідності інтеграції української правоохоронної системи до європейської здійснено аналіз відомчих міжнародних програм. Такі програми містять перелік скоординованих дій та визначають основні напрями співробітництва правоохоронних та контролюючих органів у боротьбі з правопорушеннями в певній сфері, взаємне інформування, форми організації та проведення загальнодержавних та міждержавних операцій, медійних та наукових заходів тощо.

У підрозділі підкреслюється, що до основних недоліків відомчого правоохоронного програмування слід віднести обмеженість спеціального фінансового, організаційного та кадрового забезпечення таких програм, дублювання в приписах програм вимог повсякденної компетенції правоохоронних органів.

Здійснено характеристику повноважень правоохоронних органів щодо відомчих правоохоронних програм. Акцентовано увагу на необхідності належного науково-методичного забезпечення проектувальної роботи у процесі підготовки таких програм, використання статистичних методів опрацювання інформації про наявний і перспективний стан розвитку системи певного органу; взаємодії та координації у цьому процесі з іншими органами державної влади та місцевого самоврядування.

Наголошується, що вони повинні створюватися постійно діючою робочою групою та враховувати як наявні концепції, програми, плани реформування системи, зміни ситуації у країні, так і заходи, що не були виконані у попередніх програмах, стати орієнтиром при розробці інших нормативних актів правоохоронних органів на період проведення реформи. При цьому підкреслюється роль та відповідальність керівників правоохоронних органів щодо підготовки та виконання прийнятих програм як правоохоронним органом у цілому, так і його територіальними підрозділами.

Важливе значення має реальність та конкретність заходів, що включаються до програми. Так, у проекті Програми соціального розвитку Державної митної служби України на 2006–2010 рр. із 36-и завдань у 7-и (тобто 19,4 %) не передбачалося досягнення жодних конкретних результатів, а ще у 4-х завданнях (11,1 %) під кінцевим результатом визначалося дотримання у відповідних аспектах вимог законодавства. Усунення цієї вади можливо шляхом детального опрацювання певних заходів територіальними підрозділами з наданням відповідних пропозицій, узгодженням заходів щодо внесення змін до законодавства із відповідною законопроектною та нормотворчою діяльністю Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Проаналізовано досвід функціонування дослідницько-випробувальної лабораторії Державної податкової служби України для забезпечення якості розроблення та впровадження проектів і програм, що реалізуються в межах Проекту модернізації цього державного органу. Запропоновано поширити його на діяльність правоохоронних органів України.

Зазначається на необхідності залучення до розробки відомчих правоохоронних програм громадських рад, створених у центральних та територіальних підрозділах правоохоронних органів. Вивчення позитивного досвіду МВС України, окремих ГУМВС, УМВС України, свідчить про те, що функціями таких громадських органів є: контроль за реалізацією концепцій та програм МВС України в галузі боротьби зі злочинністю і захисту прав та інтересів громадян; забезпечення безпеки суспільства та держави; роз’яснення громадськості змісту програм МВС України, перш за все щодо дотримання прав людини; підготовка висновків стосовно програм, пов’язаних із діяльністю органів внутрішніх справ у контексті забезпечення прав людини; розробка пропозицій для вдосконалення цих програм.

Зроблено висновок про необхідність детальної регламентації процедури підготовки, узгодження, доведення до виконавців, контролю та внесення змін до відомчих правоохоронних програм, покращення рівня спеціальної підготовки осіб, які залучаються до розробки відомчих правоохоронних програм, науково-методичного забезпечення цієї діяльності, врахування національного та зарубіжного досвіду правоохоронного програмування щодо конкретного правоохоронного органу.

Підрозділ 3.2. „Особливості регіональних та місцевих правоохоронних програм” присвячений аналізу програмно-управлінської діяльності у правоохоронній сфері, що здійснюється на рівні регіону, району та територіальної громади.

Регіональні та місцеві правоохоронні програми розробляються з метою координації діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, територіальних органів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій для розв’язання найважливіших проблем у разі, якщо зазначені проблеми не можуть бути розв’язані ними самостійно.

Визначено, що основними суб’єктами відповідної активності є не структурні підрозділи правоохоронних органів, а місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. При цьому зазначається, що відповідні програми мають вигляд цільових правоохоронних програм.

У підрозділі підкреслюється, що процедури розроблення, фінансування й виконання регіональних та локальних правоохоронних програм не мають спеціального законодавчого забезпечення. Вони визначаються підзаконними та місцевими нормативними актами, що регламентують відповідні адміністративно-правові відносини (наприклад, затверджені головами обласних державних адміністрацій порядки розроблення, затвердження та виконання регіональних цільових програм).

Охарактеризовано стадії розроблення та затвердження таких програм: ініціювання розроблення програми, розроблення та громадське обговорення її концепції; схвалення концепції програми та рішення щодо розроблення проекту програми, визначення регіонального замовника та строків розроблення; розроблення проекту програми; регіональна експертиза проекту програми; затвердження програми; подання бюджетних запитів, включення програми до щорічної програми соціально-економічного розвитку області та обласного бюджету; проведення конкурсного відбору виконавців заходів і завдань програми; організація виконання заходів і завдань програми, здійснення контролю за їх виконанням; підготовка звітів про результати виконання програми; оцінка ефективності виконання програм; підготовка та опублікування в офіційних друкованих ЗМІ та на офіційному веб-сайті облдержадміністрації затверджених програм, а також заключного звіту про результати їх виконання; внесення змін та доповнень до програми.

Аналіз організаційних форм розробки та виконання відповідних програм свідчить про те, що їх замовником та розробником виступають відповідні підрозділи місцевих державних адміністрацій, насамперед управління (відділи) взаємодії з правоохоронними органами та оборонної роботи. Водночас адміністративна практика передбачає створення спеціальних органів (робочих груп) для забезпечення реалізації окремих програмних правоохоронних актів.

Зважаючи на роль громадськості у підготовці правоохоронних програм, що приймаються місцевими органи влади, необхідність урахування місцевих умов, наголошується на питаннях проведення публічного обговорення проекту програми. Зокрема, проведення публічного обговорення покладається на головного розробника, який подає прес-службі місцевої державної адміністрації проект розпорядження разом із планом проведення публічного обговорення, обґрунтуванням необхідності його прийняття та інформацією про головного розробника. Пропозиції та зауваження, що надійшли у процесі публічного обговорення проекту розпорядження, розглядаються головним розробником, узагальнюються та враховуються під час доопрацювання проекту.

Встановлено, що з усієї кількості регіональних та місцевих цільових програм правоохоронні становлять доволі невелику частку. Так, у Дніпропетровській області (станом на 28 грудня 2006 р.) із 34 ухвалених програм лише одна (2,94 % від загальної кількості) є правоохоронною у м. Києві з 39 міських цільових програм (станом на 1 березня 2008 р.) одну слід вважати регіональною цільовою.

Наголошено на тому, що місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування мають досить обмежені правоохоронні повноваження, а виконавцями ухвалених ними приписів регіональних правоохоронних програм здебільшого виступають регіональні та локальні підрозділи загальнодержавних правоохоронних органів, які не є підпорядкованими місцевим адміністраціям та самоврядним структурам.

У підрозділі зазначається, що існуюча бюджетна система ускладнює фінансування заходів програми, неодинокими є випадки розроблення та ухвалення таких програм без надання фінансового забезпечення у бюджеті.

Для вдосконалення реалізації цих програм пропонується: конкретизувати заходи, що повинні виконуватися саме на місцевому рівні; узгоджувати основні положення регіональних програм із загальнодержавними; чіткіше визначати терміни та виконавців програм, порядок поточного та підсумкового звітування; конкретизувати джерела надходження коштів для фінансування програмних заходів; здійснювати обов’язкове публічне обговорення проектів програм, а також оприлюднювати результати виконання програмних заходів.