| Краткое содержание: | У ВСТУПІ обґрунтовано актуальність і наукову новизну обраної теми, ступінь її розробки в літературознавчій науці, визначено мету, завдання і методологічні засади дослідження, окреслено об’єкт і предмет наукового пошуку, розміщено відомості про апробацію роботи та структуру дисертаційного дослідження.
ПЕРШИЙ РОЗДІЛ – “Єлизаветинська сатира: ключові персоналії та їхні здобутки” – покликаний систематизувати висновки вітчизняних і зарубіжних дослідників, отримані в результаті вивчення жанрово-родової приналежності сатири, представити визначення сатиричного пафосу, а також здійснити панорамний огляд поетики єлизаветинських творів з метою виявлення специфіки творення критичного ефекту.
У підрозділі 1.1. – “Теоретичні засади вивчення сатири” – узагальнено найрепрезентативніші наукові положення про сатиру як одну з категорій комічного. Сатира наразі постає як дискусійний феномен, що викликає жваві дискусії серед культурологів, філософів і літературознавців, в результаті яких чітко окреслилося коло найбільш полемічних питань. Його складають семантика й етимологія самого слова, а також літературна природа, ознаки і функціональне призначення сатиричних творів.
Найбільш гострим на сьогодні залишається питання про родо-жанрову приналежність сатири. Започаткували цю дискусію представники німецької класичної філософії (Г. Гегель, Ф. Шиллер). Вони вагалися у наданні сатирі статусу окремого роду літератури, вважаючи, що вона не має перспектив подальшого розвитку. У російській літературній критиці впродовж тривалого часу базовою залишалася теза критика В.Г. Бєлінського про всюдиприсутність сатири. У радянському літературознавстві полеміку з цього приводу ініціював критик А.В. Луначарський. Його теза про сатиру як про окремий літературний жанр породила дискусію серед науковців. Одні (зокрема, Л.І. Тимофєєв, А. Макарян та ін.) визначали сатиру як жанр, а інші (наприклад, Л.А. Плоткін, Ф.М. Головенченко та ін.) категорично з цим не погоджувалися. В середині минулого століття до полеміки приєдналися й американські вчені (А. Кернан, Ф. Богель, В.Джонс, Б. Херек та ін.), які поділяли обидві точки зору радянських учених. Іншої позиції дотримувалися ті дослідники, що вважали сатиру принципом або способом презентації реальної дійсності (Я.Є. Ельсберг, І.С. Евентов, П. Рихло та ін.). Доволі поширеною є думка про те, що сатира – сукупність художніх творів різних жанрів, у яких різке викриття зображуваного поєднане з гострим глузуванням (Ю. Борєв, Р.Т. Гром’як та ін.). Деякі науковці (В. Панненборг, Н. Фрай та ін.) намагаються розглядати сатиру крізь призму іншого різновиду комічного – гумору.
У контексті такого розмаїття думок про природу сатири більш продуктивною видається концепція, що ґрунтується на розумінні сатири як пафосу. Дане поняття запозичене з античного мистецтва риторики, де воно означало піднесений настрій промови оратора. До осмислення природи пафосу в різні часи долучалися Арістотель, Г. Гегель, Ф. Шиллер, Ф. Рідель, В.Г. Бєлінський і т.д., а в останні роки – Ю. Борєв, О. Галич, Г. Руднєва, О. Ткаченко, Ю. Ковалів та ін. При чому семантичні виміри поняття „пафос” з часом змінювалися: якщо у античному світі під пафосом розуміли емоційний стан, викликаний переживаннями людини, то пізніше ним почали називати властивості художнього твору, що спричинюють цей стан.
Сатиричним пафосом можна вважати породжену типом художнього мислення репрезентацію проблемно-тематичного спектра у підкреслено насмішкуватому стилі за допомогою специфічних поетологічних чинників. Об’єктом сатири може виступати будь-який віддалений від естетичного ідеалу предмет, подія, персоналія, суспільно-політична реалія чи морально-етична категорія, на які спрямований сатиричний пафос письменника в художньому творі.
Сатирична традиція певного історико-літературного періоду має власні проблемно-тематичні преференції. Центром уваги античної сатири постає не устрій життя, а конкретна особа з її конкретними діями, середньовічна сатира спрямовує критичний пафос в напрямку соціальної ситуації. Об’єктом пріоритетної уваги митців Ренесансу є особистість, крізь призму сприйняття якої тлумачаться суспільні реалії, які в свою чергу дають можливість заглибитися в дослідження людського характеру.
Підрозділ 1.2. – “Англійська сатира другої половини XVI ст.” – є історико-літературною розвідкою, в якій репрезентовано панорамний огляд сучасного стану вивченості сатири вказаного періоду, запропоновано її періодизацію, а також реконструйовано напрочуд широкий літературний масив різножанрових творів єлизаветинської доби, на концептуальному та проблемному рівнях яких відчутно проступають критичні імперативи авторів.
Формування англійської сатиричної традиції, найвидатнішими представниками якої зазвичай вважають Дж. Ґасконя і Т. Лоджа, Дж. Голла і Дж. Марстона, Бена Джонсона і Т. Неша, відбувалося під потужним впливом античності. Так, зокрема, Т. Лодж і Т. Неш у своїх памфлетах, а Дж. Голл у поемах спиралися на сатиричні імперативи Горація (насмішкуватий сміх має виправляти недоліки) та використовували гіперболізацію – один із улюблених художніх прийомів римського сатирика Ювенала. У драматичних творах Бена Джонсона і Дж. Марстона спостерігається відчутна орієнтація на сатиричну техніку “батька комедії” Аристофана. Викривальні тенденції Апулея, переклад “Метаморфоз” якого був здійснений у 1566 р. і мав великий інтерес у читацького загалу, знайшли подальший розвиток у прозових та драматичних творах, що висміюють релігійні інституції, моральні та суспільні вади.
Єлизаветинська сатира органічно засвоювала і художній досвід національної сатиричної традиції, до творення якої долучилися такі англійські літератори, як В. Ленґленд, котрому вдалося досягти ювеналівської потужності у критиці соціальних вад, та Дж. Чосер, чий сатиричний пафос поєднував гумористичне й іронічне начала. Крім того, сатира англійського Ренесансу підживлювалася також ідеями Еразма Роттердамського та його однодумців гуманістів Джона Колета і Томаса Мора. Приміром, ряд ідей з Еразмової “Похвали Глупоті” знайшли втілення в декількох творах Бена Джонсона і Т. Неша.
В історії розвитку англійської ренесансної сатири другої половини XVI ст. правомірно виокремити чотири періоди. Перший період припадає на 50-60-ті рр. XVI ст. і характеризується критичним осмисленням соціальної проблематики. Він представлений джестовою книгою “Торбина новин” (1557), джестовими біографіями (“Веселі та дотепні виверти Скоггіна”, 1560; “Кумедні оповідання майстра Скелтона, поета-лауреата”, 1567); антологіями шахрайського ремесла (“Публічне викриття гри в кості” Г. Волкера, 1552 р., “Співдружність бродяг” Дж. Оделі, 1561 р., “Застереження, або Попередження окаянних” Т. Гармена, 1566 р.).
Другий період пов’язаний з так званою “війною памфлетів” стосовно театру і Поезії, що відбувалася в англійському суспільстві у 70-80-ті роки XVI ст. У цей час виходили численні памфлети як “ворогів” поетичного і сценічного мистецтва (зокрема, “Трактат, в якому засуджуються нікому непотрібні п’єси та інтерлюдії” (1577) Дж. Нортбрука; “Школа непристойностей” (1579) С. Ґоссона, “Анатомія образ” (1583) Ф. Стаббза), так і його “захисників” (зокрема, “Відповідь на “Школу непристойностей” С. Ґоссона” (1579) Т. Лоджа та “Захист Поезії” (1579-1580) Ф. Сідні).
Третій період розвитку єлизаветинської сатири безпосередньо пов’язаний з іншою „війною памфлетів”, що була інспірована виходом релігійно-політичних памфлетів так званого Марпрелатівського циклу. Протягом 1588-1589 рр. у Лондоні вийшло друком сім анонімних сатиричних творів (“Перечитайте ще раз Джона Бріджеса, бо це гідна робота: скорочення”, “Конспект”, “Деякі корисні та метафізичні повчання”, “Розбийте вщент роботу Купера”, “Тези Мартіна”, “Справедлива цензура й докір”, “Заступництво”), які були підписані іменем Мартіна Марпрелата. В них нищівній критиці піддавалися принципово важливі питання релігійної доктрини, характер управління інститутом церкви, обов’язки представників англіканського єпископату тощо. З 1588 по 1595 рр. на замовлення уряду було написано низку творів у відповідь Мартіну. Деякі з них були анонімними, а деякі належали перу відомих тогочасних літераторів – Дж. Лілі (“Священик з сокирою”), Р. Гарві (“Теологічний диспут про “Боже ягня”), Т. Неша (“Повернення Пасквіля” та “Перша частина вибачення Пасквіля”). У всіх цих творах-відповідях сатирично зображалися моральні вади та провокаційні дії Мартіна.
І зрештою, четвертий період розвитку єлизаветинської сатири, що охоплює останню декаду XVI ст., характеризувався посиленням критики морально-ціннісних орієнтацій представників тогочасного суспільства. Ця критика реалізувалася не лише в памфлетах, але й у сатиричних комедіях, поемах тощо. За жанровим розмаїттям, численними адресатами і формами вираження засуджувального сміху цей період можна вважати етапом розквіту англійської ренесансної сатири. У цей час побачили світ соціально-побутові (“Епіграма на придворного вискочку”, “Покаяння Р. Ґріна”) та конні-кетчерівські (“Славетне викриття шахрайства”, “Друга частина конні-кетчерства”, “Третя частина конні-кетчерства”) памфлети Р. Ґріна, сатиричні комедії “Варфоломіївський ярмарок” та “Алхімік” Бена Джонсона, комедії “Венеціанський купець” та “Дванадцята ніч” В. Шекспіра, п’єса “Невдоволений” Дж. Марстона та ін. Наприкінці XVI ст. сягнула вершин і поетична сатира (“Кусюча сатира” Дж. Голла, “Бич злодієві” та “Метаморфози образу Пігмаліона” Дж. Марстона, декілька віршованих сатир Дж. Донна), в якій у критичному світлі зображалися окремі духовні вади та суспільні негаразди.
У ДРУГОМУ РОЗДІЛІ – “Роль і місце Томаса Неша у культурному контексті англійського Ренесансу” – здійснено спробу визначити творчі здобутки письменника, його мистецькі пріоритети та етико-світоглядні орієнтири.
Перший підрозділ другого розділу – “Томас Неш: формування світоглядних уявлень і мистецьких амбіцій” – націлений на репрезентацію біографічних відомостей, з’ясування яких дозволило визначити фактори формування особистості й чинники, що зумовили появу сатиричного світовідчуття в художньому мисленні письменника.
Томас Неш народився в жовтні 1567 р. в сім’ї пастора в маленькому східноанглійському містечку Лоувестофт, звідки його родина у 1573 р. переїхала до Вест-Гарлінгу. Точних даних про шкільне навчання Неша немає, але точно відомо, що у 1582 р. Неш був зарахований до Сент-Джонс коледжу Кембриджського університету на засадах безплатного навчання. У 1588 р. Неш отримав ступінь бакалавра і відправився до столиці. Лондонський період життя Т. Неша пов’язаний з продуктивною літературною професійною працею, яка вилилася в написання дванадцяти неоднорідних за емоційною палітрою творів. Столичний період творчості письменника закінчуються 1599 р., бо саме на цій даті перериваються всі наявні у дослідницькому розпорядженні згадки про Т. Неша, тому традиційно вважається, що помер він 1600 р. Таємницею наразі є обставини смерті та місце поховання письменника.
Значну частину свого дорослого життя – близько семи років – Т. Неш провів у Кембриджі, духовно-інтелектуальна атмосфера якого стала школою дорослого життя і стояла біля витоків формування його особистості. Сент-Джонс коледж сприяв формуванню етико-естетичних, релігійно-політичних поглядів майбутнього письменника, вплинув на становлення його світоглядних уявлень, визначив літературні вподобання, заклав фундамент для майбутнього вибору проблемно-тематичного спектру, ідейно-концептуального змісту й жанрово-стилістичного діапазону його творів. На формування сатиричного кредо митця вплинули й певні психологічні фактори. Пристрасть до дискусій та суперечок, внутрішній скептицизм, невпинний потяг і безкомпромісне завзяття до словесної боротьби, а також гострий розум і гарна освіта, – всі ці якості значною мірою визначили магістральний вектор творчості письменника. Ще однією рисою, яка вирізняє Неша з-поміж його сучасників і проливає світло на появу деяких екстраординарних стилістичних прикмет його творчості, слід вважати бажання до створення трюків та вигадок. Літературне амплуа віртуоза-імпровізатора, поява якого у творчості сатирика вмотивована інтересом до перевтілень, надало йому можливість приміряти на себе численні маски. Найчастіше письменник одягав на себе маску людини байдужої, неуважної, несхильної до критичного аналізу оточуючої дійсності, такого собі недолугого простака чи блазня. Але насправді під цією машкарою приховувався пристрасно-спостережливий і спроможний на гостре слівце літератор, котрий уважно фіксував побачене й почуте.
У підрозділі 2.2. – “Жанрова палітра та тематичний діапазон творчості Т. Неша” – запропоновано загальний огляд творчого доробку письменника, що подається під жанровим кутом зору. Першу групу його творів – найрепрезентативнішу – складають памфлети: літературно-критичні (“Анатомія абсурду” (1589) та “Передмова до “Менафону” Р. Ґріна” (1590)), релігійно-політичний (“Мигдаль для папуги” (1590)), соціально-побутові (“Пірс Безгрошoвий” (1592) та “Плач Христа над Єрусалимом” (1593)) та етико-психологічний (“Нічні жахи” (1594)). До другої групи віднесено такі різножанрові твори, як роман “Нещасливий мандрівник”, п’єса “Останнє бажання й заповіт Саммера”, поема “Вибір коханок”, бурлеск “Пісна їжа Неша”. У кожному з них присутня сатирична модальність, але вона не є настільки потужним жанровоутворюючим чинником, як у памфлетах.
Оскільки літературна кар’єра Т. Неша тривала близько дванадцяти років, впродовж яких спостерігалися певні зміни письменницьких імперативів, то видається доцільним запропонувати періодизацію його творчості. З певною долею умовності у ній можна виокремити три періоди: ранній (“Анатомія абсурду”, “Передмова...”, “Мигдаль для папуги”); зрілий, коли були написані найвизначніші різножанрові сатиричні твори – памфлети “Пірс Безгрошовий”, “Нічні жахи” і “Плач Христа над Єрусалимом”, роман “Нещасливий мандрівник” та п’єса “Останнє бажання й заповіт Саммера”; а також пізній, на який припадає створення антигарвіївського памфлету “Забирайтесь геть до Саффрона Валдена”, втраченої нині п’єси “Собачий острів” та бурлеску “Пісна їжа Неша”.
Говорячи про особливості художньої манери Т. Неша, необхідно вказати на постійний взаємозв’язок між існуючими на той час літературними стандартами в царині структури, жанрово-стилістичної парадигми, ідейно-змістовних і проблемно-тематичних поетологічних ознак літературного утворення та власними експериментами цього письменника-сатирика в сфері структурної побудови та концептуального навантаження художнього твору. Іншою специфічною рисою творчості Т. Неша є його послідовність у виборі певних тем, проблем, ідей, образів тощо. Наскрізною ідейно-концептуальною домінантою його творчості, приміром, є ідея відповідальності людини в Судний день за свої життєві вчинки.
У третьому підрозділі другого розділу – “Естетична програма Т. Неша в контексті тогочасних дискусій навколо театру та Поезії” – репрезентовано основні пункти естетичної програми Т. Неша, яка викристалізовувалася в контексті тогочасних дискусій навколо Поезії та театру, а також осмислено його позицію в дискусіях стосовно перспектив розвитку англійської мови.
Основні пункти естетичної програми Т. Неша задекларовані в декількох творах (“Анатомія абсурду”, “Передмова до “Менафону” Р. Ґріна”, “Пірс Безгрошовий”, “Нещасливий мандрівник” та ін.). У так званій “війні памфлетів” між представниками двох потужних таборів – противників та захисників Поезії – Т. Неш переконливо обстоював позицію апологета поетичного й театрального мистецтва. Виступаючи прихильником пізнавальної й виховної функції театрального мистецтва, він вбачав у п’єсі той культурний феномен, що забезпечує людині безсмертя, поліпшує мораль суспільства та має властивість накопичувати духовний досвід для прийдешніх поколінь. Письменник був прибічником ідеї про міметичний характер Поезії, згідно з якою вона є не результатом божественного провидіння, а наслідком розвитку навичок і умінь. Він обґрунтував власне розуміння Поезії як компонента Філософії і задекларував свою професійну й життєву установку: писати правдиво і не залучати неіснуючих реалій до тексту творів. Т. Неш виступив прихильником точки зору, згідно з якою функціональне призначення Поезії полягає у наданні естетичної насолоди та моральної користі окремій особистості. Подібно до деяких колег по літературному цеху (Дж. Ґасконя, Ф. Сідні, Ґ. Гарві), Неш постав на захист англійської мови, обстоюючи її статус та право на використання поряд з латиною. Однак, на відміну від згаданих письменників, впродовж усієї кар’єри він відчував захоплення латиною, й тому всі його твори написані англійською з масштабним застосуванням латиномовних сентенцій, які зазвичай використовуються в якості засобів оприлюднення сатиричного пафосу.
У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ – “Специфіка реалізації сатиричного пафосу у памфлетистиці Т. Неша” – встановлюються особливості творення сатиричної картини реальної дійсності у памфлетних творах письменника.
У першому підрозділі третього розділу – “Становлення сатиричного кредо письменника у релігійно-політичному памфлеті “Мигдаль для папуги” – з’ясовуються шляхи формування творчої манери сатирика-початківця на матеріалі його першого суто сатиричного твору. Памфлет “Мигдаль для папуги” – це ідейне продовження попередніх антимарпрелатівських творів інших єлизаветинців. Критично зображаючи пуритан, Т. Неш обирає головним об’єктом безпосереднього висміювання Джона Пенрі, одного з можливих авторів Марпрелатівського циклу. При змалюванні образу типового пуританина молодий сатирик використовує негативно знижені портретні характеристики, прийом удаваного співавторства з автором Марпрелатівського циклу, умисну орфографічну недбалість, власностворені слова тощо. У “Мигдалі для папуги” Неш вперше продемонстрував ті мистецькі знахідки, що в майбутньому стануть обов’язковими компонентами художньої структури всіх його творів, – це і словотворчі експерименти, і патріотичний пафос, і теза про персональну відповідальність людини в Судний день і т. ін. Загалом цей памфлет можна вважати генеральною репетицією автора у формуванні сатиричної візії реальної дійсності, яка сягне апогею в памфлеті “Пірс Безгрошовий”.
У підрозділі 3.2. – “Соціально-побутові памфлети “Пірс Безгрошовий” та “Плач Христа над Єрусалимом” як найрепрезентативніші зразки сатиричної прози Т. Неша” – увага зосереджується на дослідженні структури сатиричного поля, сформованого автором у згаданих творах. Всі елементи поетики цих творів (заголовок, структура, жанрова природа та ін.) використовуються в якості механізмів творення експліцитного сатиричного зображення морально-етичних та соціальних вад.
Головні герої памфлету “Пірс Безгрошовий” Пірс і Диявол постають як своєрідні образи-емблеми, створені Т. Нешем у стилі В. Ленґленда. Цього разу письменник-єлизаветинець приховав свою відкриту позицію під злісно-відчуженою та гнівною маскою Пірса, ефективність якої полягає в тому, що вона вивершує Неша над подіями, про які він розповідає. Маскування дає можливість авторові об’єктивно і критично зобразити, “оголити” морально-етичні вади (сім смертних гріхів – гординю, переїдання, пияцтво, лінощі, гнів, розбещеність, заздрість) та різнобічні реалії тогочасного соціуму (поява “вискочнів”, соціальне розмежування населення; встановлення фаворитизму, ведення політичних ігор та провокаційних дій при дворі тощо). Диявол у свою чергу є винуватцем появи в людині або суспільстві різнохарактерних негараздів.
Осміяння носіїв різноманітних дефектів моралі та соціуму продовжується й на рівні структури памфлету, оскільки в заголовках підрозділів, які називаються “звинуваченнями”, автор поєднує критику моральних якостей та соціальних реалій, які, на його погляд, спроможні їх викликати. Це робить структуру памфлету “Пірс Безгрошовий” відмінною від композиційної будови більшості тогочасних памфлетів. Тут відчувається певна зовнішня подібність до трактату, що проступає у наявності рубрикації, в певній уніфікації викладу матеріалу, в логічній послідовності розташування окремих частин, підкресленій злободенності ситуацій, які ілюструють певну тезу.
Інтерференцією проблематики, що актуалізує як духовні, так і соціальні проблеми, відзначена й жанрова природа цього памфлету. Наслідуючи своїх попередників Ґ. Волкера, Дж. Оделі та Т. Гармена, Т. Неш у “Пірсі…” вдається до анатомування всіляких моральних вад, але значно розширює художню структуру памфлету. Він використовує велику кількість власних художніх прийомів, які є водночас і засобами авторської критики (алегоричні описи у стилі В. Ленґленда, масштабні гіперболічні фрагменти у стилі Ф. Рабле, авторські спостереження, резюме, алюзії тощо). В аналізованому памфлеті Т. Неш застосовує також чималу кількість різножанрових вставних мікроструктур, серед яких повчальні приклади, джести, біографічний анекдот, вірші, казка, алегорична історія, трактат “Про природу духів” та “Інвектива проти ворогів Поезії”.
Продовженням “Пірса Безгрошового” в ідейно-змістовному плані є соціально-побутовий памфлет “Плач Христа над Єрусалимом”. Сюжет цього твору автор розгортає у двох часо-просторових поясах. У першій частині він розповідає про те, що Єрусалим спіткала Божа кара за низьку мораль його мешканців, а у другій – про сучасний йому Лондон. Трактатна структура “Плачу Христа...” допомагає Нешеві в кожному підрозділі зосередити увагу на окремій проблемі, більшість з яких він вперше інтерпретував у “Пірсі…”. Зокрема, автор знову звертається до проблеми розбещеності англійської жінки, але послуговується при цьому потужною риторикою, прийомом дистанціювання від зображуваного, а також різноманітними мовностильовими засобами (побутово-банальними епітетами, уподібненнями та перифразами). Абсолютно унікальним засобом реалізації Нешевої сатири у “Плачі…”, як і в “Мигдалі…”, постають авторські неологізми, які використовуються виключно з метою творення сатиричного ефекту, а також є ознакою самобутньої стильової палітри цього памфлету.
У підрозділі 3.3. – “Специфіка та механізми творення сатиричного ефекту в етико-психологічному памфлеті “Нічні жахи” – досліджуються шляхи реалізації авторських викривальних імперативів у творі, героями якого є представники нечистої сили та чорнокнижництва, різні тогочасні шарлатани та ін. Ключовою місією Т. Неша в цьому памфлеті було намагання переконати читача в тому, що необхідно вірити не їм, а Всевишньому. Це завдання він виконує, залучаючи до жанрової структури три начала, – трактатне, есеїстичне й памфлетне, які по мірі розгортання нарації переплітаються. У місцях злиття есеїстичної й памфлетної нарацій народжуються нетипові для памфлетного жанру механізми творення сатиричного ефекту: есеїстичні чинники, фрагменти тлумачення сновидінь тощо. Критикуючи сліпу віру пересічних англійців у потойбічні сили, автор застосовує імпліцитний тип сатири, який найбільш рельєфно представлений у останніх абзацах “Нічних жахів”.
У підрозділі 3.4. аналізуються механізми творення персональної сатири у двох антигарвіївських памфлетах Т. Неша − “Дивні новини” та “Забирайтесь геть до Саффрона Валдена”. Головних фокусів у полеміці Т. Неша і Ґ. Гарві було декілька. Перший – ставлення Т. Неша і Ґ. Гарві до перспектив розвитку системи англомовного віршування. Якщо Гарві виступав на захист гекзаметру як найбільш прийнятного для англійської поезії версифікаційного розміру, то Неш ставив під сумнів цю позицію, вказуючи на невдалі випадки використання такого варіанту просодії своїми співвітчизниками. Другий фокус – естетична цінність творів: кожен з диспутантів висміював недоліки творів свого опонента. І зрештою, третій фокус – особисте життя “візаві” (риси його характеру, зовнішність, звички і т.ін.), яке потрапляло під “збільшувальне скло” сатиричного об’єктиву.
Текстове полотно памфлетів Т. Неш використовує для демонстрації своєї прихильності до взаємодії традиції й новаторства у творенні сатиричної поетики. Письменник використовує потужну персональну сатиру, широко застосовує прийом удаваного співавторства, негативні портретні характеристики, мовні засоби, але водночас залучає нові для себе об’єкти й шляхи сатиризації. Головним адресатом осміяння у цих творах є запеклий ворог Т. Неша – літератор Ґ. Гарві. Для критики на його адресу в “…Новинах” Неш використовує прізвиська, цитати з творів противника, відверті погрози в бік Гарві та традиційну для себе викривальну риторику. У памфлеті “Забирайтесь геть...”, що концептуально дублює попередній твір, Т. Неш першим серед єлизаветинців створює так звану псевдобіографію свого опонента. Ключовим механізмом критики в тексті цього твору є поєднання реальних біографічних фактів з життя Гарві з тими, що вигадав Неш з метою засудження і, власне, очорнення свого супротивника.
Оскільки типовий єлизаветинський памфлет, за словами Дж. Орвелла, був літературною ареною для “заперечення чогось”, а головним моральним імперативом Т. Неша була критика різноманітних аспектів тогочасного життя, то памфлет виявився саме тим жанром, який дозволив йому з максимальною повнотою реалізувати свої сатиричні інтенції, виступити з критикою аномалій у духовному та суспільному житті. Експліцитний характер викривальних інтенцій, який превалює у памфлетній серії, дає авторові можливість висловити критичне ставлення до моральних і соціальних вад, до окремих персоналій шляхом використання великої кількості таких мовностилістичних засобів, як епітети, уподібнення й метафори, гіперболи та літоти.
У ЧЕТВЕРТОМУ РОЗДІЛІ – “Особливості творення сатиричної картини реальної дійсності у зрілій і пізній творчості Т. Неша” – пропонується детальний аналіз творів письменника, в яких сатиричне начало не є домінуючим жанроутворюючим чинником (роману, поеми, п’єси та бурлеску).
У підрозділі 4.1. з’ясовуються шляхи формування сатиричної моделі реального світу в романі Т. Неша “Нещасливий мандрівник”. Цей твір письменника впродовж тривалого часу привертає дослідницьку увагу завдяки своїй жанровій природі. Усе широке річище дослідницьких думок про неї можна умовно розділити на декілька груп. Представники першої групи дослідників переконані, що “Нещасливий мандрівник” є конгломеративним жанровим утворенням, у тексті якого поєднуються риси поетики іспанської пікарески, історичного роману, джесту, сповіді, памфлету, новели, трагедії і т.д. (В.Р. Девіс, М. Лоуліс). Представники другої наполягають на тому, що “…Мандрівник” є першим в історії англійської літератури пікарескним романом (Дж. Джуссеранд, В. Лесевич, В. Кожинов, Р. Лемсон і Х. Сміт, А. Кеттл, Дж. Крепп, С.Д. Нейл, Б. Ернл, Дж. Сейнтсбері, С. Хілліард, М. Томашевський, К.М. Василина, Дж. Боверс та Д. Джонс). На противагу їм, інші дослідники (приміром, Е. Бейкер, М. Шлаух) вважають, що роман Т. Неша не має нічого спільного з іспанською пікарескою, а є абсолютно унікальною англійською модифікацією романного жанру. Р.Г. Говард і Дж.Р. Гіббард називають роман Неша “історичним”, Л.П. Привалова – “комічним романом”, Б.І. Пуришев – “першим реалістичним шахрайським романом”, а Д. Каула і А. Летхем розглядають “…Мандрівника” як твір, де відчутно проступають сатиричні наміри автора.
Жанрова природа “Нещасливого мандрівника” актуалізується і як арена для демонстрації авторської сатири. У межах однієї романної макроформи, яка містить декілька вставних мікроструктур, комбінуються гетерогенні жанрові начала – джест, памфлет, сонет, пародія, іронія, бурлеск, трагедія, фарс, гротеск, які виявляються спроможними завуалювати авторську критику по відношенню до деяких моральних вад, соціальних реалій та літературних шаблонів. Іншим дієвим чинником відображення критичного ставлення автора до описуваного є художній образ Джека Вілтона, котрий, як і Пірс Безгрошовий, виступає головним рупором авторських ідей. Шляхом впровадження подвійної ролі Джека – оповідача та героя – автор досягає як імпліцитної, так і експліцитної критики.
Наявність такої різнохарактерної критики дозволяє говорити про цей роман як про сатиричний, а про Т. Неша як про основоположника сатиричного осягнення дійсності, який першим серед єлизаветинських романістів розхитав усталені кордони існуючих уявлень про роман, відійшовши від законів популярного тоді “romance” і написавши “novel”. Першим серед англійських ренесансних літераторів Т. Неш створив і образ сатиричного коментатора соціальної дійсності, за маскою якого приховав власні погляди на тогочасне суспільство. При формуванні текстового полотна, просякнутого сатиричним пафосом, Т. Неш залучає засоби виразності та стилістичні прийоми всіх лінгвістичних рівнів (асонанси й алітерації, тропи та евфуїстичні пасажі, інверсію, перифрази тощо), додаючи до цього потужне мовне експериментаторство.
Прихований тип сатири репрезентує Т. Неш у поемі “Вибір коханок”, яка аналізується у підрозділі 4.2. Для засудження розбещеності своїх співвітчизниць поет залучає різні поетологічні чинники: структуру та жанрові начала. У структурі поеми виокремлюються три блоки – вступ, основна частина та висновок. Засобом завуальованої критики жінок легкої поведінки виступає вступний сонет поеми, а відкритої критики – сонет фінальний. Основна частина поеми представляє анатомування вказаної вади, яке є водночас і механізмом творення сатиричного ефекту. У цій частині достеменний авторський голос також прихований, але завдяки подвійній функції героя і наратора він стає явним. Крім структурного компоненту, в якості засобів сатири застосовуються типові для Неша мовностильові засоби, а саме уточнюючі синоніми і порівняння, епітети й гіперболи.
У третьому підрозділі четвертого розділу аналізується п’єса Т. Неша “Останнє бажання й заповіт Саммера”, в якій відчутний потяг до імпліцитного вираження сатиричного пафосу. Як і в памфлетах, автор використав поетологічні компоненти драматичного твору в якості механізмів сатиричного поля. Сюжетне полотно, яке формують дві лінії, що переплітаються і організують полемічну структуру, дозволяє авторові висловити свої критичне волевиявлення. Одним із постійних учасників цього диспуту є блазень Вілл Саммер – ще одна маска, завдяки якій Т. Неш оприлюднив сатиричний пафос. Вустами Вілла Саммера автор спрямовує свою критику на дві категорії людей: тих представників єлизаветинського суспільства, які не приділяють належної уваги освіті, та пияків. Показово, що ці дві проблеми вже були проінтерпретовані в попередніх творах письменника (у “Пірсі…” та “Плачі Христа…”), проте у цій п’єсі вони розігруються безпосередньо перед очима глядачів. Стиль п’єси, текст якої репрезентований у прозово-поетичному форматі, є новаторським для англійської пізньоренесансної драматургічної традиції.
У підрозділі 4.4. досліджується бурлеск “Пісна їжа Неша”, в якому автор реалізує сатиричний пафос шляхом інтерпретації серйозних проблем у комічному ключі. Внаслідок цього у тексті з’являються нетипові для автора об’єкти та засоби творення сатиричного ефекту. Весь текстовий простір “Пісної їжі…” використаний для засудження можновладців Р. Банкрофта та Дж. Вітґіфта, які 1599 р. заборонили Нешеві публікувати сатиричні твори. Заголовок, присвята, складові наративного потоку, вставна мікроструктура про Геро і Леандра, – елементи, які утаємничують сатиричний пафос автора, що впродовж усього бурлеску так і не стає явним. Стиль останнього твору Неша є найбільш оригінальним елементом його поетики, оскільки автор проводить не лише лексичні експерименти, а й морфологічні трансформації.
У ВИСНОВКАХ представлений короткий підсумок результатів проведеного дослідження.
Вивчення сатиричної поетики творів Т. Неша дає підстави говорити про певну специфіку реалізації критичного пафосу в кожному з них. У памфлетах автор послуговується експліцитним типом сатири і спрямовує її на моральні, соціальні явища та певні персоналії. У решті творів, де сатиричне начало не є домінуючим чинником (романі, поемі, п’єсі та бурлеску), автор надає перевагу імпліцитному характеру осміяння, спрямовує його на типові тогочасні негаразди у різноманітних сферах життя, але послуговується переважно карнавальними ходами в якості механізмів критики.
Дослідження сатиричної поетики творів Т. Неша дає підстави говорити про те, що в них оригінальним чином втілюються традиції та новаторство автора. Спільною рисою для всіх критично спрямованих творів письменника є постійний взаємозв’язок між існуючими на той час стандартами в царині структури сатиричного поля та його власними експериментами. У порівнянні зі своїми попередниками (С. Ґоссоном, Ф. Стаббзом, Т. Лоджем та ін.), Т. Неш значно удосконалив структуру сатиричного поля. Використовуючи типові об’єкти насмішкуватого сміху (здебільшого окремі аспекти в царині Поезії й театру), він у той же час розширив їх число. Ними постали як морально-етичні норми, так і недосконалості в різних сферах соціальної дійсності та реальні постаті (загалом до двох десятків). Охоче послуговуючись технічними прийомами своїх попередників (здебільшого стильовими), Неш у той же час суттєво збільшив частотність їхнього використання та додав чимало нових (приміром, прийом удаваного співавторства, використання цитат та переказаних уривків із інших творів в якості викривально-інтенсифікуючих стратегій, засіб концентрованого нанизування тематично споріднених слів, прийом аналогії, акцентування комічних деталей і комічних обставин і т.ін.). Важко переоцінити й той сміливий експеримент Т. Неша-сатирика, який полягає у використанні в якості підсилювачів сатиричного зображення таких елементів поетики як заголовки, структура творів, жанрові начала, та мовностилістичні (неологізми і оказіоналізми). Втім, найбільшим досягненням Т. Неша у контексті формування сатиричної традиції єлизаветинської доби є реалізація критичних імперативів у творах різних жанрів, – як памфлетів, так і тих, які за загальним пафосом не вважалися викривальними, – романі, п’єсі, поемі та бурлеску.
Здійснений під окресленим у назві дисертації кутом зору аналіз творчого доробку Т. Неша сприяв виявленню соціокультурних функцій його творів. Використання дослідницьких стратегій методології “нового історизму” дозволяє говорити про домінування в них функції “mobility” (стимулювання), коли йдеться про естетичні уявлення та художні стереотипи. Потужний сатиричний струмінь, яким пронизані всі без винятку твори Т. Неша, виявився спроможним розхитати естетичні кордони існуючих в тогочасній національній традиції жанрових конвенцій. Завдяки унікальному типові художнього мислення цього літератора – одного з найталановитіших “university wits” – наприкінці XVI ст. в Англії з’явилися такі жанрові різновиди, як сатиричний роман та сатирична поема, що за загальним настроєм уже самі по собі дисонували з усталеними для тих часів уявленнями про іманентну природу згаданих жанрів.
Досвід Т. Неша у художній репрезентації критичного погляду на людину й суспільство, у формуванні художньої структури твору почали використовувати ще його сучасники. Поети-сатирики Дж. Голл та Дж. Марстон, намагаючись досягти Нешевої експліцитно-нещадної сатири, орієнтувалися на тематику його творів. У комедії “Сон літньої ночі” В. Шекспір запозичив один із сюжетних ходів п’єси Неша “Останнє бажання...”, а Т. Деккер у своєму творі “Сім смертних гріхів” актуалізував чимало концептуальних мотивів, що вже раніше прозвучали в памфлетах Неша “Пірс Безгрошовий” і “Плач Христа…”. Письменники майбутніх поколінь теж нерідко послуговувалися окремими наратологічними засобами та художніми прийомами сатиризації, які запровадив або помітно вдосконалив єлизаветинський сатирик Т. Неш. Масштабні гіперболічні описи, застосовані Дж. Cвіфтом у романі “Пригоди Гулівера”, детально-конкретизовані словесні картини соціальних виразок у романах Ч. Діккенса мають багато спільного з епізодами соціально-побутових памфлетів Т.Неша. Нетрадиційна мовна картина світу в романі Дж. Джойса “Улісс” має певну схожість з тією, що представлена Нешем у “Пісній їжі”. Комбінації комічного і сатиричного в межах художнього простору одного роману, яким віддає перевагу інший романіст XX ст. К. Еміс, вперше були використані саме єлизаветинським письменником Томасом Нешем у його єдиному романі “Нещасливий мандрівник”.
|
