Україна в сучасному геополітичному просторі (політико-медійний аспект)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У „Вступі” обґрунтовано вибір теми, її науково-теоретичну і політичну актуальність, сутність і стан наукової проблеми дослідження, її зв'язок з науковими програмами, сформульовано мету й завдання дисертаційної роботи, визначено об’єкт і предмет, методологічні засади дослідження, сформульовано концептуальні положення проблеми, тези наукової новизни, теоретичне і практичне значення одержаних результатів, ступінь і характер апробації, подано загальну характеристику роботи.

У першому розділі дисертації – „Україна в геополітичних концепціях” обґрунтовується концепція наукової проблеми, здійснюється огляд наукових праць, наводяться основні наукові дослідження за даною темою. Узагальнення сучасних наукових поглядів на проблему місця України в сучасному геополітичному просторі створило основу для подальшого дослідження, зокрема місця і ролі засобів масової інформації у впливі на вироблення зовнішньої політики України, а також можливості за допомогою мас-медіа покращити ситуацію у сфері реалізації уже виробленої політики.

Досліджено трансформацію поняття „геополітика” та „геополітичне мислення”: від традиційної геополітики (військової могутності) до геоекономіки (економічної могутності) і цивілізаціної геополітики (інформаційно-культурної могутності).

Йдеться про класичні розробки таких зарубіжних дослідників як Ф. Ратцеля, Х. Макіндера, Н. Спайкмена. К. Хаусхофера та інших, пов’язані з розвитком геополітичної теорії, а також праці дослідників, що представляють ХХ століття - З. Бжезинський, С. Хантінгтон, А. Коул, інші. Серед російських дослідників варто виділити праці О. Дугіна, К. Гаджієва, А. Тузікова, В. Дергачова, які віддзеркалюють й узагальнюють сучасну думку громадської більшості.

Вітчизняна наукова думка розглядає різні виміри та аспекти питання знаходження України в сучасному геополітичному просторі. Можна виділити геополітичні концепції значних українських теоретиків: М. Драгоманова, Д. Донцова, М. Сціборського, В. Липинського, С. Рудницького, Ю. Липи. Результати досліджень викладено у різнопланових теоретичних і наукових прикладних працях сучасних вітчизняних фахівців: Ф. Рудича, Л. Кушнір, І. Пелипишака, А. Кудряченка, П. Шляхтуна, С. Пирожкова, Ю. Пахомова, В. Горбатенка, Г. Почепцова, В. Головченка, А. Гуцала, М. Ожевана, Є. Макаренко, О. Гриценко, В. Шкляра, А. Чічановського, Т. Петріва, В. Бебика, О.Задоянчука, О. Бабкіної, О. Зернецької, Д. Дуцик, О. Литвиненка, які досліджують проблеми нової геополітики, міжцивілізаційного діалогу, процеси європейської інтеграції, концептуальні засади зовнішньої і внутрішньої політики, міжкультурного співробітництва, культурної експансії, політичної культури країн Європи, проблеми інтеграції України у світовий інформаційний простір.

Основна увага у першому розділі приділена значенню місця нашої держави в концепціях західних геополітиків кінця ХІХ-середини ХХ ст., в геополітичних концепціях Росії, вітчизняних геополітичних імперативах та геополітичних теоріях „інформаційного суспільства”.

На основі аналізу праць таких відомих теоретиків геополітики, як Р.Челлена, К. Ріттера, Ф. Ратцеля, Х. Макіндера, Н. Спайкмена, К. Хаусхофера та ін. з’ясовано основоположні засади геополітики як науки про взаємозв’язок природного ландшафту та людської поведінки. Як зазначає Ф. Ратцель, держави як просторові явища обумовлені різним простором і через те описувати та вимірювати їх повинна, передусім, політична географія. Держава розвивається та існує подібно до живого організму, і територіальна експансія її є не що інше, як наслідок такого розвитку.

Концепція Ф. Ратцеля, звичайно, чималою мірою заабстрагована, проте використання її для аналізу сучасного стану української державності дає можливість дійти кількох принципових висновків. По-перше, Україна як національна держава, яка не має експансіоністських амбіцій (що притаманні багатьом державам, наприклад, США та Росії) є об’єктом зазіхань та геополітичного впливу з боку окремих великих держав. По-друге, зважаючи на важливість моря в політиці кожної держави, офіційному Києву в зовнішній політиці слід приділяти особливе значення Чорноморському регіонові, зокрема, в комунікаційному вимірі взаємодії з країнами цього регіону. По-третє, загалом в Україні існує баланс відносин у форматі „етнос-держава”, і зусилля державної політики (особливо інформаційної та у сфері культури) мають бути спрямовані на підтримання цього балансу з огляду на існуючі загрози його порушення.

Відомий британський дослідник Х. Макіндер вважав, що вихідним пунктом у долі народів і держав є географічне розташування займаних ними територій, яке є „споконвічним”, не залежить від народів чи урядів, і вплив його в процесі історичного розвитку стає визначальним. Причому вплив цього чинника на зовнішню і внутрішню політику дедалі збільшується. Суть основної ідеї вченого полягала в тім, що роль так званого „вісьового регіону” світової політики та історії відіграє величезний внутрішній простір Євразії і що володіння цим простором може бути основою для світового домінування. На його переконання, будь-яка держава, що захопила панівне становище у „вісьовому регіоні”, може обійти з флангів „морський” світ.

Х. Макіндер стверджував, що для кожної держави найбільш вигідним географічним розташуванням було б серединне, центральне. З планетарної точки зору, в центрі світу знаходиться Євразійський континент, а в його центрі – „хартленд” - осередок континентальних мас Євразії, найбільш сприятливий географічний плацдарм для контролю над усім світом. Дослідник не давав чітко визначеного опису західних кордонів „хартленду”, але стратегічно включав до нього Балтійське море, Дунай, Чорне море, Малу Азію та Вірменію. Отже, це дає нам підстави вважати, що територія України є однією з ключових зон на рубежі „хартленду” та „рімленду” (зовнішній чи острівний „півмісяць”, що опоясує материкову зону світового острова), і саме в цьому полягає її геополітична значущість. Адже, за логікою Х. Макіндера, вона – практично єдине геополітичне утворення, яке не має чітко вираженого тяжіння чи то до „хартленду”, чи до „рімленду” і при цьому не є утворенням, доволі автономним від них.

С. Хантінгтон запропонував концепцію міжнародної системи через призму „зіткнення цивілізацій”, класифікував нинішній стан міжнародних відносин („глобальну структуру держав” за чотирма рівнями. До одного з них (третього рівня) він відносить так звані „вторинні” регіональні держави (наприклад, Велику Британію по відношенню до комбінації Німеччина-Франція (другий рівень). Показово, що саме до цієї групи дослідник включив і Україну стосовно її відношення до Росії, а не як самостійного актора.

На відміну від певної „розмитості” місця України в західних геополітичних теоріях, в концепціях Росії місце нашої країни досить чітко окреслене і переконливо обґрунтовується. Привертає увагу книга О. Дугіна „Основи геополітики. Геополітичне майбутнє Росії”, в якій автор, вдаючись до історичних аналогій, послідовно обстоює думку, що Росія немислима без імперії, а особливість російського народу полягає винятково в його глобальності. За його концепцією, Росія з самого початку була „потенційно імперською державою”, а росіяни неухильно йшли шляхом імперіобудівництва і цивілізаційної експансії. При цьому російський люд виявився настільки зв’язаним з геополітичною реальністю, що „його життєвий досвід, його свідомість, його духовне сприйняття сформували психологію народу, стали одним з найголовніших визначень його ідентичності”. Геополітичну інтеграцію пострадянського простору під егідою Росії дослідник розглядає як єдину умову збереження етнічної ідентичності росіян. О. Дугін послідовно обстоює думку, що поява такого нового геополітичного суб’єкта, як Україна, яка, до того ж, прагне інтегруватися в європейський і трансатлантичний простір, є абсолютною аномалією і криє у собі велику небезпеку для всієї Євразії.

Інший відомий апологет російської геополітики, К. Гаджієв, вказує на те,

що саме геостратегічне становище, завдяки якому Росія розкинулася на просторах, що сполучають Європу і Азію в єдиний євразійський континент, дає їй можливість бути великою державою. Але, на його погляд, Росія є віссю нового угруповання країн і народів, центром тяжіння на пострадянському просторі. Ключовим напрямом у політичній стратегії нинішньої Росії залишається установка на стабілізацію геополітичного статус-кво, що склався наприкінці ХІХ - початку ХХ століть, коли російські кордони набули свого „природного обрису”. К. Гаджієв твердить, що весь пострадянський простір є зоною російських життєво важливих інтересів, і саме з цього простору виходять для Росії основні загрози глобального порядку.

За версією російських геополітиків, будь-яка неучасть України у проектах на пострадянському просторі є нічим іншим, як „змовою” проти Росії. Україна як „неприродне” утворення „відіграє роль інструмента для руйнування євразійського простору, встановлення і підтримки в ньому панування Заходу, або, точніше, керівної сили Заходу – США” (М. Ульянов. Украинский сепаратизм, 2004).

Офіційну позицію Кремля щодо України розкривають документи про зовнішньополітичну концепцію РФ, в яких підкреслюється, що „горизонтальна” (без Росії) інтеграція України в СНД у ролі лідера є викликом національній безпеці Росії при реалізації ії політики в „близькому зарубіжжі” (аналітичний вісник „О проблемах коллективной безопасноси государств-участников СНГ”, 1999, N 1). Діяльність України щодо „горизонтальної” інтеграції пострадянського простору поставить під сумнів інтеграційні можливості Росії. Своєю активністю серед країн Співдружності, на думку російських політиків, Київ зробив заявку на провідну роль в цьому регіоні, тим самим завдаючи шкоду національним інтересам РФ.

Щодо вітчизняних концепцій геополітики, варто навести думку відомого дослідника Івана Лисяка-Рудницького, який зазначав, що упродовж усієї історії України найбільшу вагу мали три екзистенційні проблеми відносин української нації з сусідами: на Півдні – з тюрко-татарськими етносами та Османською імперією; на Заході – поляками; на Півночі і Сході – з Московською державою та Російською імперією. Ці чинники залишили помітний слід в історії

української нації і визначили розвиток вітчизняної геополітичної думки. В роботі проаналізовано геополітичні концепції відомих українських теоретиків – М. Драгоманова, Д. Донцова, М. Сціборського, В. Липинського, С. Рудницького, Ю. Липи, погляди яких стали фундаментом для сучасної вітчизняної геополітики. Сучасна українська геополітична думка (Ф. Рудич, А. Кудряченко, Л. Кушнір, І. Пелипишак) сконцентрована, передусім, на орієнтаційному аспекті як визначальній домінанті подальшого поступу України у процесі міжнародної ідентифікації. Спираючись на праці українських науковців, можна виокремити такі напрями орієнтаційного аспекту української самоідентифікації: самостійницький, прозахідний, проросійський, чорноморський, поєднання в єдиній зовнішньополітичній стратегії кількох напрямів геополітичного розвитку („багатовекторність”).

Формуванню нового інформаційного контексту та виміру геополітики, що знаково позначається на загальному цивілізаційному поступі, присвячено багато наукових праць закордонних та вітчизняних дослідників (Махлупа, Т. Умесао, М. Пората, І. Масуди, Т. Стоуньєра, Р. Каца, М. Маклюена, М. Кастельса, Т. Фрідмена, А. Глюксмана, І. Панаріна, В. Моісеєва, В. Чічановського, Є. Макаренко, Г. Почепцова, Г. Щокіна, В. Шкляра, О. Гриценко, Т. Лильо), в яких доводиться необхідність перегляду уявлень про інформаційні аспекти геостратегій держав.

В другому розділі „Європейський чинник геополітичної стратегії України” висвітлено сутність сучасних євроінтеграційних викликів для нашої держави в контексті формування багатополюсної моделі світу, проаналізовано процеси на пострадянському просторі як один з провідних чинників, що впливає на зовнішню та внутрішню українську політику, досліджено питання формування громадянського суспільства як детермінанти євроінтеграційної стратегії.

Вихід України на зовнішню арену як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин обумовив пошук пріоритетів та оптимальної конфігурації зовнішньополітичних зв’язків. Початок включення України в загальноєвропейський процес було покладено підписанням 26 лютого 1992 року Гельсінського Заключного акту. Цим фактом було започатковано реальну діяльність нашої країни в європейських структурах як рівноправного члена світової спільноти в пошуках ефективних шляхів досягнення безпеки та ефективного співробітництва на європейському континенті.

Інтеграцію України в європейські структури можна поділити на три етапи. Оптимістичний (1992-1995 рр.), коли наша країна приєдналася до ОБСЄ, Ради Європи, першою з країн СНД підписала угоду про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, Хартію про особливе партнерство з НАТО, відкрила свої представництва в інших впливових європейських структурах. В той же час, необхідність набуття Україною членства в тих чи інших європейських структурах обґрунтовувалась лише географічною приналежністю України і формувалась значною мірою під впливом антиросійських настроїв. Песимістичний (1996-2004 рр.), коли політика „багатовекторності” досягла апогею. Нестабільність внутрішньополітичної та економічної ситуації в державі, відсутність монолітності у суспільстві, „легкий” підхід на початку 90-х до вибору геополітичної стратегії, проблеми трансформації, характерні для молодих держав, призвели до того, що „багатовекторність” стала принципом зовнішньої політики України. Прагматичний (з кінця 2004 р.), коли влада на всіх рівнях проголосила безумовним національним пріоритетом рух країни до членства в Європейському Союзі.

Зазначено низку об’єктивних та суб’єктивних внутрішніх та зовнішніх чинників, які впливають на процес реалізації європейського вибору. Домінантним серед внутрішніх чинників є світоглядний, суть якого в тім, що психологія української еліти багато в чому залишається пострадянською. Класична пострадянська еліта, як правило, виявляє стійку нездатність до формулювання довгострокових програм розвитку країни й нації і не орієнтована на постановку та розгляд системотворчих питань історичної життєдіяльності нації.

Серед інших важливих для перспектив євроінтеграції України чинників варто виділити географічний (територія України з її сучасними кордонами складалася в результаті тривалого й почасти суперечливого розвитку на межі Заходу і Сходу, під тиском різних геополітичних і соціокультурних впливів); геополітичний (Україна об'єктивно не є світовим гравцем, отже, вирішальними для її геополітичної долі можуть бути позиції інших країн, а не її власні прагнення); законодавчі (йдеться про недоліки моделі зовнішньополітичної діяльності України: до цього часу діє Закон України „Про засади зовнішньої політики та зовнішніх зносин”, прийнятий Верховною Радою ще у 1993 році); політико-соціальні (відсутність консолідованої підтримки курсу євроін­теграції в суспільстві та полі­тичному істеблішменті); інституційні (недостатнє інституційне забезпечення євроінтеграційної політики: чисельні профільні міністерства і відомства за відсутності єдиного ефективного менедж­менту не здатні на системну трансформацію); ресурсні (євроінтеграційні заходи фінансуються, переважно, за рахунок коштів із зовнішніх джерел, в української сторони бракує фінансових ресурсів, навіть, на адаптацію національного законодавства України до норм Євросоюзу); інформаційні (в суспільстві відчувається дефіцит адаптованої й доступної інформації про ЄС).

Не менш важливими для євроінтеграційних перспектив є зовнішні чинники, серед яких: „синдром надлишкової експансії Євросоюзу” (деякі вчені та політики вважають, що сучасний Захід не спроможний утримати провідні позицї в ХХІ столітті, і, можливо, стоїть на порозі масштабних соціальних катаклізмів); важливість Росії для Європи (Росія для Євросоюзу, на відміну від України, є реальним стратегічним партнером, у першу чергу, через енергоносії); відсутність лобістів України серед впливових країн-членів ЄС (до лобістів України можна віднести Польщу та Литву, однак експерти все частіше зазначають, що між „старою” та „новою” Європою (до останньої експерти відносять Польщу та Литву) є певні розбіжності в поглядах щодо східноєвропейської політики ЄС).

Розглянуто дві конкуруючі парадигми, які існують в Європі відносно пострадянських країн – „Європа двох імперій” та „Європа без кордонів” (М. Емерсон). Перший підхід (притаманний країнам „старої” Європи) базується на тому, що ЄС визнає лідерство Росії на пострадянському просторі і не розглядає стратегію щодо країн колишнього Радянського Союзу окремо від стратегії щодо Росії. Другий підхід (притаманний країнам „нової” Європи) підтримує наявність та впровадження спільних цінностей, стандартів, правил на всьому європейському континенті. При аналізі зовнішньої політики України та Росії стає очевидно, що Росія керується парадигмою „Європа двох імперій”, і розглядає створення тих чи інших структур на пострадянському просторі не стільки як реальні, дієві проекти зі своєю системою цінностей, скільки для посилення своєї геополітичної ролі у діалозі з Європою. В той час як Україна обрала парадигму, в основі якої - ідея „Європи без кордонів”.

Аналіз нинішньої зовнішньої політики Росії стосовно країн пострадянського простору, на думку багатьох дослідників, варіюється в межах двох концептуальних підходів. Перший розглядає Росію як гегемоністську державу, що прагне до реінкарнації в ролі лідера пострадянського простору і до наступного використання цієї ролі для відновлення статусу одного з центрів впливу у багатополюсному світі. Інший підхід розглядає нинішню Росію як державу, для якої єдиною значущою метою політики на пострадянському просторі є отримання матеріального прибутку, зокрема з успішної кон’юнктури на ринках енергоносіїв. В той же час, Росія неухильно втрачає роль регіонального лідера в СНД: на євразійському „хартленді” поступово формується три центри впливу: Росія, Казахстан, Україна. Остання, зокрема, претендує на роль центра консолідації західної частини євразійського „хартленду” та джерела європейських цінностей для цієї частини постімперської території.

Доведено, що однією з найважливіших передумов і одночасно фактором формування політичної системи демократичного типу, до якого прагне Україна, є громадянське суспільство. Досвід європейських країн показує, що громадянське суспільство визріває у міру економічного, політичного розвитку країни, росту добробуту, культури й самосвідомості народу. Політичним фундаментом громадянського суспільства є правова держава, що забезпечує права й свободи особистості. У цьому контексті чимало дослідників звертає увагу на зростання ролі ЗМІ як гарантів політичної і соціальної стабільності у суспільстві.

У третьому розділі – „Інформаційний вимір імперативів європейської інтеграції” розглянуто такі аспекти теми, як рольова функція ЗМІ у реалізації геополітичних імперативів, вплив української медіакратії на євроінтеграцію України, політичний імідж України в західних та російських засобах масової інформації, а також проблеми та перспективи інтеграції України в європейський інформаційний простір.

В ХХI столiттi управлiння iнформаційними потоками перетворюється у визначальний фактор завоювання, збереження, утримання влади. Поряд з територіально-географічним, повітряно-космічним, політичним, економічним, тощо вимірами простору тієї чи іншої держав дедалі більшої актуальності набуває культурно-інформаційний. У реалізації геополітичних стратегій на перший план поступово виходить інформаційна складова (так званий чинник „м’якої сили”), замість економічної та військової могутності країни (так званий чинник „жорсткої сили”).

Аналіз залучення інформаційного потенціалу під час проведення зовнішньополітичних кампаній на прикладі західних країн, який продемонстрував існування чотирьох рівнів забезпечення підготовки та реалізації різнотипних інформаційних стратегій впливу засобів масової інформації (стратегічний, тактичний, прикладний, практичний), підтверджує важливість здатності приваблювати інших за рахунок медіа-інформаційних та культурно-ідеологічних впливів в епоху інформаційної революції.

Медіа-реальність сьогодні формує ключові соціально-психологічні парадигми, а значить - конструює суспільну свідомість і моделює політичну кон'юнктуру. В українських ЗМІ наявні три типи політичного дискурсу: колоніальний, антиколоніальний, постколоніальний. Перших два найбільш поширені, що обумовлено тривалою відсутністю державницької традиції в Україні. Укорінення постколоніального типу дискурсу багато в чому залежить від формування нової еліти та подолання „синдрому пострадянської свідомості”.

Виділено декілька особливостей подання міжнародної тематики в українських засобах масової інформації. По-перше, українські ЗМІ відповідають загальній світовій тенденції - ставити в центр світу свій регіон; для України таким центром є Східна Європа, ядро цього центру - Росія, про яку український глядач довідується у чверті всіх новин; другий фокус українських новин - США, інформація про них становить більше 15 % обсягу інтересу до всіх країн. По-друге, ключова риса міжнародних новин українських мас-медіа - їхня самоцентричність, до 60 % всіх повідомлень - про Україну. Висвітлення вітчизняними друкованими ЗМІ тематики євроінтеграції України та її входження в європейський інформаційний простір загалом не відповідає вимогам часу. Це пояснюється багатьма причинами політичного, економічного та ідеологічного, професійного характеру.

Проблема іміджу і міжнародної репутації, питання міжнародної легітимності і респектабельності виконують роль “ахілесової п’яти” для більшості пострадянських еліт, в тому числі української. Починаючи з 2004 року Україна вийшла з „інформаційного гетто” західного інформаційного простору. Однак наша держава все одно досить слабко представлена у світовому інформаційному просторі; провідні світові ЗМІ приділяють досить мало своєї площі українським новинам, причому надають перевагу повідомленням негативної спрямованості; напрямок інформаційних потоків в Україні типовий для країн, що розвиваються: інформаційні потоки ззовні й за кордон співвідносяться як 100 до 7-8. Потреба у активній, послідовній, відкритій інформаційній політиці з боку України, яка сприяла б формуванню позитивного іміджу України за кордоном, наявність об’єктивної інформації, поданої своєчасно у відповідному міжнародно прийнятому форматі, залишається актуальною.

Що стосується політичного іміджу нашої держави в російських засобах масової інформації, то аналіз присутності України в російських ЗМІ дозволяє дійти таких висновків. По-перше, Україна розглядається в російських ЗМІ як об’єкт зовнішньополітичних сил. По-друге, українсько-російські відносини висвітлюються за перехідною моделлю – окремо міжнародні події та події на пострадянському просторі. По-третє, близько 80 % всіх публікацій сконцентрована на політичних проблемах.

Встановлено, що з розпадом Радянського Союзу перед пострадянськими країнами постала проблема становлення комунікаційного простору в його різних вимірах, де інформаційному виміру відводиться роль важливого елемента для формування інших – геополітичного, геоекономічного, географічного, соціокультурного вимірів. Тому позиція держави щодо включеності / не включеності у світовий інформаційний простір певною мірою відображає в цілому геополітичне позиціонування країни.

Розглянуто чотири основні моделі інформаційної політики держави, виокремлених українськими дослідниками: інформаційна експансія; відкриття інформаційного простору держави в обмін на допуск до інформаційних потоків інших країн та участі у їх формуванні; відкриття інформаційного простору, при цьому не участь в світових інформаційних процесах; відсутність спеціальної уваги до питання інформаційного суверенітету. Встановлено, що друга модель в контексті євроінтеграційних процесів є найбільш прийнятною для України.

Проаналізовано кроки України по входженню держави в європейський інформаційний простір: прийнята Національна програма інформатизації; постанова ВР України „Про затвердження завдань Національної програми інформатизації на 2000-2002 роки”; укази президента „Про вдосконалення інформаційно-аналітичного забезпечення Президента України та органів державної влади” та „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні”, діє програма „електронний уряд”. Розглянуто такі поняття як „інформаційний простір”, „інформаційні ресурси”, „інформаційна культура”, „інформаційна війна”, „комунікаційний каркас держави”.

Спроможність входження держави в глобальний інформаційний простір визначено такими характеристиками: наявність власної політики щодо процесів глобалізації та інформатизації; наявність інфраструктур сучасного суспільства (фінансових, управлінських, інвестиційних, інших, для яких необхідно розвивати інформаційні інфраструктури); законодавча база, яка регулює нові форми соціальних відносин; матеріально-технічний супровід процесів інформатизації; система освіти, через яку передаються вміння працювати в умовах інформаційного суспільства; інвестиції у пріоритетні напрямки розвитку інформаційного суспільства.

Зазначено, що особливості діяльності ЗМІ в сучасних умовах, так само як і характер масової комунікації, значною мірою визначаються глобалізаційними процесами. На думку експертів, глобалізація вигідна передусім сильним країнам, однак, саме інформаційні технології дозволяють бути „на рівних” і менш могутнім країнам. В той же час, рівень розвитку інформаційної складової тісно пов'язаний з безпекою держави: період становлення механізмів інформаційного суспільства є дуже небезпечним, оскільки країна може ввійти в світові інфраструктури, не створивши при цьому механізмів захисту.