УКРАЇНА В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ВОЄННО-ПОЛІТИЧНОМУ ВИМІРІ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається сутність і стан наукової проблеми, а також необхідність проведення дослідження. Формулюється авторська концепція, визначаються об’єкт і предмет дослідження, методологічні й теоретичні засади наукової роботи. Подаються мета і головні завдання дисертації, її хронологічні рамки, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення дослідження, основні положення, що виносяться на захист, аналізуються використані документи, матеріали і література.

У першому розділі „Формування нового середовища європейської безпеки як проблема воєнної політики держави” на базі системного й порівняльного аналізу досліджуються суб’єкт-об’єктна залежність, функції, цільова спрямованість, організаційно-практичний зміст воєнної політики сучасної держави.

Розвиваючи вищенаведені узагальнені положення воєнно-політологічної теорії, звертається увага на наукову дискусію, що триває, щодо: основних завдань теорії воєнної політики, що виникли у зв’язку з формуванням нового середовища європейської безпеки; генетичного зв’язку воєнної політики держав і міждержавних утворень (союзів, коаліцій і т.д.); цілей воєнної політики, її змісту, законів розвитку й реалізації у військовому будівництві держави. Не піддаючи сумніву необхідність всебічного, комплексного аналізу явищ і процесів воєнно-політичної сфери, на думку автора, є підстави вважати, що воєнна політологія має свій специфічний предмет. І специфіка ця визначається не лише сутністю воєнної політики як особливого виду політичної діяльності. Автор вважає хибною позицію деяких науковців, що основне завдання теорії воєнної політики полягає лише у вивченні проблем, пов’язаних з війною, створенням і застосуванням збройних сил. Це спотворює генетичний зв’язок між війною та політикою і, по суті, позбавляє воєнну політологію наукової самостійності. Такому підходу суперечать і наукові погляди таких класиків теорії воєнної політики, як К.Клаузевиця, Р.Мілсса, А.Корфа та ін. Стійка традиція вітчизняної наукової школи визначилась у працях В.Богдановича, О.Бодрука, В.Борохвостова, С.Галаки, В.Горбуліна, Є.Камінського, В.Косевцова, В.Леонова, Е.Лисицина, А.Маначинського, В.Маркелова, В.Мунтіяна, А.Павленка, Б.Парахонського, Г.Перепелиці, С.Пирожкова, В.Смолянюка, В.Телелима, В.Шкідченка та ін. Вона склалася у розумінні об’єкта пізнання (яким є Воєнна організація держави, воєнно-економічні структури, воєнно-політичні відносини з іншими державами тощо) як певного виду відносин, що дозволяє, на думку автора, ставити й вирішувати завдання виявлення закономірностей виникнення, функціонування й розвитку воєнно-політичних відносин як предмета науки.

Далі йдеться про необхідність пошуку адекватного інструментарію для безпомилкового класифікування існуючих світових шкіл і теорій формування воєнно-політичних відносин. Навівши погляди класиків реалістичної (Г.Моргентау, Р.Найбюр, К.Уольц), ліберальної (М.Дойль, Р.Кохейн) та конструктивістської (О.Вендт, Д.Раггі) шкіл і використавши загальні методи дослідження політичних об’єктів (онтологічний, системний, порівняльний), автор зазначає, що прибічники реалізму стверджують про невикорінну схильність держав до конфліктів. Водночас лібералізм визначає декілька способів пом’якшення цієї конфліктності, а радикалізм пропонує можливості трансформації всієї системи міждержавних відносин. Дисертант вважає, що реалістичні підходи залишаються провідними у визначенні воєнно-політичних відносин сьогодення. Особливо це стосується держав, що утворюють своєрідні „полюси сили”.

Проте спектр сучасних світових шкіл, теорій та моделей є набагато ширшим. Тому певна увага приділяється радикальним підходам - марксизму і неомарксизму (Ф.Холлідей, А.Франк, І.Валлерстайн, Р.Кокс), демократичному напрямку ліберальної теорії (Д.Стейнбрунер, Г.Эллісон, Р.Джервіс), новим тенденціям у концептуальному розвитку парадигми реалізму („оборонна” та „наступальна” школи), сучасним теоріям лібералізму (теорія демократичного світу, ліберальний інституціоналізм) та ін.

Відзначаючи активізацію пошуку нових підходів прибічників ліберальної та конструктивістської шкіл, яка сталася завдяки певному потеплінню у відносинах між Сходом і Заходом на межі тисячоліть, автор звертається до ліберально-демократичних теорій Р.Коєна і М.Міхалки і пропонує власну модель побудови європейської структури безпеки.

Дисертант вважає, що застаріле поняття, яке ототожнює «національну безпеку» з обороною, витиснуте значно ширшим поняттям, яке, зберігаючи, як і раніше, важливий оборонний компонент, містить у собі широкий спектр невоєнних загроз безпеки (тероризм, поширення зброї масового ураження, нелегальну торгівлю зброєю і наркотиками, організовану злочинність, нелегальну міграцію, економічну нерівність та ін.).

Поняття «безпека», виходячи із сучасних наукових підходів (Дж.Криндлер, Д.Куль, Мюриель, Т.Форсберг), містить у собі традиційну „жорстку безпеку” (“hard security”), а також „м'яку безпеку” (“soft security”).

Традиційна „жорстка безпека” (“hard security”) переслідує цілі: побудови взаємин у сфері оборони, створення об'єднаних військових сил, відповідної інфраструктури тощо. В сучасну епоху, із загостренням загроз тероризму, співробітництво в галузі забезпечення “жорсткої безпеки” містить у собі широкий спектр відмінних типів співробітництва, серед яких: співробітництво в галузі правопорядку, розвідки та в юридичній сфері.

„М'яка безпека” (“soft security”) переслідує цілі: побудови демократичної співдружності, заснованої на ліберально-демократичних цінностях, дотримання і захист прав людини, вирішення проблем у сфері економіки, навколишнього середовища, підтримки миру і стабільності в їхньому спільному просторі.

Використовуючи «ідею кілець безпеки» Р.Коєна, автор пропонує свою «ідею кілець», де ядром архітектури європейської безпеки виступають держави, що є прихильниками „м’якої безпеки” (політики ЄС). „Жорстка безпека” (політика НАТО) буде в найближчому майбутньому зорієнтована на завдання розповсюдження стабільності за межами Європи (боротьба з тероризмом; режимами, що підтримують тероризм; розповсюдженням ЗМУ і т.д.). Основна проблема, яка існує, і, ймовірно, існуватиме, у трансатлантичних відносинах ЄС і НАТО, вважає дисертант, полягає не стільки в розходженнях між військовими можливостями Сполучених Штатів і європейських країн, скільки в тому простому факті, що ці можливості відображають різне бачення миру і глобальних проблем Сполученими Штатами і Європою.

Другий розділ „Процес трансформації європейських воєнно-політичних структур безпеки та його вплив на воєнну політику країн ЦСЄ” присвячено дослідженню домінант регіональної та субрегіональної політики, що формується за умов нетрадиційних викликів і загроз у сфері класичної безпеки, перегляду завдань та висуненню нових вимог для країн-аспірантів що бажають долучитися до структур європейської архітектури безпеки. Тема розкривається під кутом зору інтересів України.

За концептуальною логікою розділу основна увага зосереджена на аналізі останніх рішень НАТО і Європейського Союзу в галузі воєнної безпеки, визначенні проблем у взаємовідносинах між цими впливовими структурами європейської безпеки, розгляді завдань, що стоять перед НАТО і ЄС у світлі сучасних викликів і загроз, розкритті особливостей і перспектив нового формату відносин НАТО з країнами-партнерами та перспектив розвитку воєнної складової Європейського Союзу.

Загальнологічний та емпіричний методи аналізу показують, що однією з головних перспектив нового формату відносин НАТО з країнами-партнерами, які є кандидатами на вступ до Північноатлантичного Альянсу, слід вважати залучення їхніх ресурсів для виконання завдань НАТО (США) в боротьбі зі світовим тероризмом, поширенням зброї масового знищення, авторитарними режимами в державах, які підтримують терористичні організації, тощо, а також виконання вимог Альянсу щодо трансформації національних військових формувань (у першу чергу тих, що братимуть участь у таких завданнях), уніфікації та стандартизації структур військового управління, підрозділів, озброєнь, військового майна тощо.

Досліджено і продемонстровано прямий зв’язок між Празькими рішеннями (2002 р.) щодо зміщення акцентів у політиці Північноатлантичного Альянсу та інтересами США, які бажали б бачити НАТО інструментом для своєї силової політики при вирішенні багатьох воєнно-політичних проблем у регіонах, що знаходяться далеко за межами зони його відповідальності. Зазначено, що Альянс у його нинішньому вигляді не може виконувати роль дієздатного союзника Вашингтону, про що, зокрема, свідчить і досвід останніх воєнних операцій. Така ситуація призвела до виникнення протиріч і серйозних розбіжностей серед самих союзників. Розвиваючи ідеї моделі світового порядку Х.Маккіндера, дисертант зробив наголос, що „...Європа поступово перетворюється у тил американської політики, фронт якої змістився у глибину Центральної Євразії, де сьогодні знаходиться новий центр геополітичних інтересів великих держав. На схід від нього - Китай, на захід - нафтові гіганти Іран, Ірак, Саудівська Аравія, на південь - нові ядерні держави, багатонаселені Індія та Пакистан, на північ – країни Середньої Азії та Росія. Об’єктивно у воєнному плані Європа мало чим здатна допомогти американцям у цій частині світу і фактично може лише грати допоміжну роль в американській глобальній стратегії”. Проте, хоча стратегічна роль Європи і зменшилася, США зацікавлені у збереженні й підтриманні НАТО як головного інструмента американської присутності на континенті, причому не тільки у воєнному, а й у політичному та економічному аспектах”.

Ґрунтовно проаналізовано процес становлення специфічної воєнно-політичної структури ЄС - Євроармії, яка створює альтернативу НАТО і має за головну мету бажання Європи самостійно вирішувати завдання із забезпечення власної безпеки, а також обмежити економічну залежність європейської промисловості від ринків збуту США тощо. Таке бажання ЄС викликало серйозне занепокоєння у США й навіть призвело до тривалого процесу політичної конфронтації. Лише завдяки домовленостям „Берлін - плюс”, головні проблемні питання між НАТО і ЄС вдалося владнати. Проте із значним ступенем ймовірності можна передбачати, що цій „поступці” з боку ЄС скоріше за все буде притаманний тимчасовий характер.

В наступній частині досліджується вплив трансформації європейських і євроатлантичних структур безпеки на процеси трансформації воєнної сфери держав Центральної і Східної Європи. Методом порівняльного аналізу з’ясовуються відмінності досвіду країн першої та другої хвилі розширення Альянсу. Вони пояснюються тим, що під час другої хвилі розширення баланс політичних, економічних і військових інтересів змінився. Перед Альянсом постали нові загрози й виклики, пов’язані передусім із розповсюдженням тероризму, зброї масового знищення, нелегальною міграцією, сепаратистськими рухами в країнах Центральної та Східної Європи тощо. Це у свою чергу висунуло нові завдання перед НАТО та нові вимоги до країн-аспірантів. Альянс відмовився від жорсткої схеми прив’язки трансформації воєнної сфери нових членів до закупівлі новітньої техніки й озброєнь. На перший план були висунуті завдання щодо розподілу відповідальності нових членів за конкретний напрямок забезпечення безпеки.

Ґрунтовно проаналізовано проблемні питання у відносинах НАТО – Росія. Зазначається, що їхньому діалогу ще бракуватиме щирого розуміння спільності мети й відчуття нагальності, а, головне, обидві сторони продовжують ставитись одна до одної з інстинктивною підозрою.

Воєнно-політичний вимір енергетичної проблематики розглядається автором через призму відносин НАТО – ГУУАМ, де останньому відводиться роль своєрідного „геополітичного коридору”, який, з одного боку, допоможе встановити „прямий зв’язок” військових баз НАТО у Західній Європі з військовими базами союзників у Центральній Азії, а з другого – може стати надійним партнером і гарантом безпечного перекачування енергетичних ресурсів Каспію та Центральної Азії в Європу.

У третьому розділі „Особливості формування воєнно-політичної стратегії України в контексті трансформації європейської архітектури безпеки” досліджуються воєнно-політичні інтереси України на різних етапах її державного будівництва, зроблено аналіз джерельно-документальної бази щодо актуальних проблем визначення воєнно-політичного курсу України. Особлива увага приділена порівняльному аналізу основоположних документів великих держав у галузі зовнішньої політики та політики безпеки, оскільки саме їхні фундаментальні уявлення про власні інтереси (враховуючи філософські й етичні аспекти) зумовлять той майбутній безпековий простір, у якому існуватиме наша держава у ХХІ столітті.

Джерельно-документальну базу дослідження складають: офіційні документи НАТО, ЄС, США, РФ і України, угоди, меморандуми, заяви офіційних представників, збірники виступів президентів, державних секретарів та інших представників правлячих кіл, офіційні публікації законодавчих актів з воєнно-політичної та безпекової проблематики, наукові розробки й публікації науково-дослідних інститутів, організацій, фондів та університетів, що мають як академічний, так і рекомендаційно-прикладний характер і впливають/впливали на розробку та здійснення воєнно-політичної стратегії України.

В концептуальному плані можна зазначити, що за останнє десятиліття у відносинах між Україною та Заходом легко простежується „маятниковий” ефект, певна нестабільність: від потепління до прохолодного ставлення Заходу до України. Нерідко, особливо на початковому етапі розбудови держави, Україна ставала розмінною монетою у геополітичній грі між Заходом і Росією, і автор не виключає, що ця тенденція зберігається й на нинішньому етапі українського державного розвитку. Проте така тенденція є характерною і для міждержавних відносин, що набули розвитку у взаєминах між іншими країнами Заходу і Сходу в цілому.

З метою поглиблення аналізу особливостей формування зовнішньополітичного курсу та воєнно-політичної стратегії України автором запропонована умовна періодизація зазначеного процесу, що дозволило чіткіше окреслити генезис формування зовнішньої та безпекової політики України й виокремити вплив певних чинників на прийняття рішень щодо змін у її зовнішньополітичному курсі. Автор вважає, що, крім зовнішніх (розбіжність геополітичних інтересів Заходу і Росії в їхніх поглядах на майбутнє України, неоднозначна позиція НАТО і ЄС стосовно нашого євроатлантичного членства, посилення впливу прогресивних західних демократичних перетворень на всі сфери життєдіяльності українського суспільства тощо), найбільший вплив на зазначені процеси справляв/справляє внутрішній чинник самого українського суспільства. У першу чергу це стосується: розбіжностей у поглядах української політичної еліти (різних гілок влади, політичних партій тощо) на перспективу забезпечення власних воєнно-політичних інтересів; стагнації при проведенні оборонних реформ внаслідок недостатніх фінансових ресурсів і конкуруючих пріоритетів при їхньому здійсненні; збереження старих поглядів у всіх сферах економічного, соціального і політичного життя.

Досліджуючи проблему щодо визначення воєнно-політичного курсу України, автор робить висновок, що вона цілком залежатиме як від позиції політичного істеблішменту європейських інституцій безпеки, так і від позиції самої України. Продемонстровано, що за десять років просування України до Європи не відбулося кардинальних змін ні в підходах Заходу до України, ні в розкладі політичних сил у нашій державі (українське суспільство, як показали останні вибори Президента України, за своїми політичними поглядами розшароване навпіл). З метою його консолідації пропонується політика „перехідного” періоду, якою могла б стати політика евентуального (тимчасового) нейтралітету України. У воєнно-політичному вимірі це сприяло б позбавленню іноземної військової присутності, не заважало б євроінтеграційному курсу нашої держави, сприяло б військово-технічній і воєнно-економічній діяльності України.

Завершується розділ прогнозуванням тенденцій розвитку воєнно-політичної обстановки в світі та довкола України на період до 2015 року. Вони розглядаються як продукт взаємодії вже існуючих і нових полюсів (центрів) сили, що формуються. Наводяться їх ознаки й характерні риси воєнно-політичної обстановки по регіонах.