| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну та практичну значущість теми, зазначено мету та завдання дослідження.
Перший розділ “Джерела та стан вивчення проблеми”, присвячений розгляду джерельної бази та історії вивчення питання, містить у собі два підрозділи.
У першому підрозділі – “Джерельна база вивчення українських духовних пісень західноєвропейського походження” – зроблено огляд використаних джерел та вказано на труднощі, які виникають при дослідженні даної проблематики. Вони полягають, зокрема, у повній або частковій відсутності матеріалів, які б дозволили репрезентувати всі етапи розвитку вітчизняної духовної пісні, а також охопити всі регіони, де вона побутувала. Не піддається реконструкції шар духовних пісень XVI ст., культивованих в протестантських осередках. Про його існування свідчить рукопис кінця XVI ст. з познаньської бібліотеки Рачинських, в якому записано п’ятдесят протестантських духовних пісень, перекладених з німецької мови на українську. Репертуар XVII ст., збережений передусім в російських рукописах, ускладнює аналіз власне української традиції адаптації європейських пісень. Рукописні пісенники XVIII ст., що репрезентують східноукраїнський регіон, подають текстовий та нотний матеріал. Західноукраїнські землі XVIII-XIX ст. представлені переважно ненотованими рукописами, тому музикознавчий аналіз пісень західноєвропейського походження може бути здійснений лише на підставі реконструкції їхніх мелодій за іноземними джерелами. Матеріали, що репрезентують традицію ХХ ст. (на прикладі римо-католицького репертуару центрального регіону України), представлені друкованими пісенниками, виданими у 1996-2001 рр.
У другому підрозділі – “Стан вивчення проблеми європейських запозичень в українському духовнопісенному репертуарі” – здійснено огляд робіт, присвячених даній проблематиці.
З кінця ХІХ ст. почалося систематичне дослідження української духовної пісні. Першими його розпочали філологи, завдяки яким з’явилися перші наукові розвідки, присвячені українській духовнопісенній творчості, та публікації текстів пісенних творів. Українські та російські вчені ХІХ-ХХ ст. зробили великий внесок у дослідження українського та російського духовнопісенного репертуару XVII-XIX ст. Однак до проблем іноземних запозичень дослідники М.Возняк, В.Гнатюк, М.Грушевський, І.Франко, С.Щеглова, Ю.Яворський, О.Гнатюк зверталися принагідно, зазначаючи, наприклад, інципіти українських духовних пісень європейського походження. Аналіз способів переробки кількох найбільш поширених текстів запозичених пісень міститься в роботах В.Перетца (за українськими матеріалами) та О.Позднєєва (за російськими матеріалами). Таким чином, на сьогодні європейські запозичення в східнослов’янському (українському та російському) духовнопісенному репертуарі ще не стали предметом спеціального філологічного дослідження.
З кінця ХІХ ст. та особливо у ХХ ст. українську духовну пісню почали досліджувати музикознавці. Значний внесок у вивчення української духовної пісні здійснили українські, білоруські, російські вчені М.Фіндейзен, О.Кошиць, М.Грінченко, Т.Ліванова, Б.Кудрик, Ю.Кєлдиш, Т.Шеффер, Л.Івченко, Л.Корній, О.Цалай-Якименко, Ю.Медведик. Однак проблематика, пов’язана з західноєвропейськими запозиченнями в східнослов’янській духовній пісенності, не була в центрі уваги дослідників-музикознавців, які найчастіше обмежувалися визначенням типологічної спорідненості їхніх рис. Певним виключенням із цього правила є праці Ю.Кєлдиша та Ю.Медведика. Ю.Кєлдиш порушує проблему визначення ролі польської пісенності у становленні східнослов’янського (передусім російського) репертуару, однак питання щодо окреслення способів адаптації мелодій запозичених пісень не ставить. Ю.Медведик зазначає певну кількість текстів та мелодій європейських пісень в українському репертуарі, не здійснюючи аналізу текстових та мелодичних змін, які в них відбуваються у процесі залучення. Отже, українська пісня західноєвропейського походження не була виділена як окрема дослідницька проблема також і у музикознавців.
Другий розділ “Українські пісні західноєвропейського походження позалітургічного призначення у XVII-XVIII ст.” складається з чотирьох підрозділів.
Перший підрозділ – “Особливості розвитку релігійного життя на українських землях у XVI-XVIII ст.” – містить нарис з історії української Церкви.
З часів Київської Русі українські землі були відкриті культурним впливам з боку не лише християнського Сходу, а й Заходу. Після занепаду Київської Русі та Галицько-Волинського князівства частина українських земель у XIV – на початку XV ст. потрапила в залежність від Литви та Польщі, що призвело до пожвавлення міжкультурних контактів із Заходом та посилення західної орієнтації в українському суспільстві. Поширення на українських землях інших християнських конфесій - у ХVI ст. протестантизму, а у XVII ст. католицизму – також сприяло плюралістичності української культури.
У житті Православної Церкви у ХVI ст. під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, відбулися значні зміни. Частина православної верхівки у пошуках способів розширення своїх прав у польській державі та обурена втручанням константинопольського патріарха у внутрішньоцерковні справи почала вести переговори про укладання Унії з Римською Церквою. Ця подія, яка відбулася у 1596 р., не вирішила всіх проблем української Православної Церкви, оскільки Унію визнали не всі верстви населення.
Відродження Православної Церкви почалося з 1620 р. після висвячення православних єпископів, які розпочали активну діяльність на ниві культури, орієнтованої передусім на західні традиції, особливо у галузі філософсько-богословської освіти, шкільництва, літератури, мистецтва. Центрами православної культури у XVII ст. стали братські школи та Києво-Могилянська академія. Засвоєння західноєвропейських набутків на українських теренах у XVII ст. йшло передусім в лоні Православної Церкви, оскільки Уніатська, що існувала у XVII ст. переважно на білоруських землях, на українських не мала подібних за значенням осередків освіти та культури.
Другий підрозділ – “Західноєвропейські впливи в українській культурі XVI-XVIII ст.” Протестантський рух XVI ст., активізувавши процес формування національної самосвідомості, сприяв розвитку української культури, підйом якої спостерігався вже з перших років XVII ст. Осередками культурного відродження стали православні церковні братства та монастирі. З 30-х років XVII ст. приходить нова генерація церковних ієрархів, лідером якої став Петро Могила, широко освічена людина, знавець західної культури. Як архімандрит Києво-Печерської Лаври, він реорганізував лаврське училище за західним зразком, яке після злиття з братським слов’яно-грецьким училищем було реорганізовано в колегію (майбутня Києво-Могилянська академія) - навчальний заклад, програму якого було взято з єзуїтських шкіл, де вивчали граматику, риторику, поетику, діалектику, філософію, богослов’я, а також історію, географію, математику, геометрію, давньоєврейську, грецьку, латинську, польську, німецьку, французьку мови. Києво-Могилянська академія як осередок культури сприяла розвитку літератури, драматичного та музичного мистецтва. З часом планувалося поширити мережу такого типу навчальних закладів на території всієї України.
Західні впливи позначилися на деяких моментах східного обряду української Православної Церкви. Літургічні книги, які уклав Петро Могила, користуючись, окрім грецьких, й римськими джерелами, мали відмінності від видань, якими користувалися в інших православних країнах, зокрема в Росії. Латинські впливи були більш помітні в обряді Уніатської Церкви, проте на українських землях обрядові зміни, а саме впровадження деяких практик із західної літургії, стали відчутними лише на переломі XVII-XVIII ст.
В українській духовній культурі XVI-XVIII ст. протестантські та католицькі впливи проявилися у різні періоди та у різний спосіб. Протестантський рух у XVI ст. сприяв діяльності перекладачів, які здійснили декілька перекладів Біблії на тогочасну українську мову, активізував мирян, залучивши їх до активної участі у церковному житті. Від католицьких церковних та соціальних інституцій у XVII ст. було запозичено систему освіти. Таким чином, в українському суспільстві західний тип культури у XVII ст. став провідним, не зменшився він й у XVIII ст., сприяючи культурному зближенню Сходу та Заходу Європи.
У третьому підрозділі – “Витоки української духовнопісенної традиції” - зосереджено увагу на зв’язку вітчизняної духовної пісні з її європейським корінням.
Одним із джерел української духовнопісенної творчості став доробок українських поетів доби бароко, вчителів та вихованців Києво-Могилянської академії, які культивували нове мистецтво слова. В їхніх творах, завдяки засвоєнню європейської поетики, формувалась образність та художні прийоми, які збагатили вітчизняну духовну поезію. Саме вона часто ставала першоосновою пісень та пісенних інтерполяцій в драматичних творах.
Іншим джерелом української духовної пісні стала релігійна пісенність європейських країн. Католицька пісенна традиція, коріння якої сягають часів Середньовіччя, у XVII ст. сформувала потужний та розвинений репертуар латинською та національними мовами, який виконувався на католицькому богослужінні і фактично набув літургічного статусу. Протестантські церкви в рамках богослужіння також широко використовували духовні пісні народними мовами. Окрім того, протестанти сприяли традиції співу пісень позабогослужбового характеру, багато з яких пізніше вийшли поза своє конфесійне середовище. У XVI-XVII ст. в Європі вже існувала стійка традиція співу духовних пісень, частина з яких мала чітке конфесійне призначення, проте багато творів можна зустріти в репертуарі обох конфесій.
Українські протестантські пісні, за винятком вище згаданого рукописного пісенника кінця XVI ст. з перекладами духовних пісень з німецької на українську мову, до нас не дійшли. Натомість збереглося багато пісенних творів із католицького богослужбового та позабогослужбового репертуару. На розвиток української пісенності найбільший вплив справила польська пісня, яка репрезентувала не лише католицький репертуар, представлений найбільш об’ємно, а й протестантський, а також позабогослужбові пісні обох конфесій.
Входячи до нового середовища, пісні європейського походження зазнавали певної трансформації. Головна відмінність полягала в їх новому призначенні. Якщо в європейському репертуарі духовні пісні мали як позабогослужбову, так і богослужбову функцію, то в українському репертуарі XVII ст., незалежно від походження, всі пісенні твори стали позабогослужбовими. Українська духовна пісня в XVIII-ХІХ ст., що розвивалася у православному середовищі (передусім на Лівобережній Україні), також мала позабогослужбовий характер, з неї пізніше виникає лірницька співацька традиція.
У четвертому підрозділі – “Духовнопісенні твори західноєвропейського походження в українському позабогослужбовому репертуарі” – розглядаються способи і форми переробки текстового та музичного матеріалу в процесі залучення пісень.
Європейські впливи на українську духовнопісенну традицію проявлялися як у використанні елементів текстів (фрази, звороти, тематика) та музики (мелодичні звороти, гармонія, форма тощо) пісенних творів, так і у залученні до репертуару перекладів пісень європейського походження. Аналіз рукописів кінця XVII - XVIII ст., показав, що в українському позабогослужбовому репертуарі налічувалося не менше двадцяти перекладених пісенних творів, з яких десять були надзвичайно популярними протягом тривалого часу (“Божіє нынh Рождество”, “В день Христова рождения”, “Есть прелесть в свhте”, “Имам аз своєго Иисуса моєго”, “Мессія приіде во мир истинный”, “Новый год бhжит”, “Почто мир гордится во временной славh”, “Преступих закон, о мой крhпкий Боже”, “Ты єси Иисусе, Ты моя радосте”, “Уже тя лишаюся, сладкое чадо”).
Вибір пісень, безумовно, визначалися передусім їхніми музично-поетичними якостями: образністю тексту, привабливою та яскравою мелодією, стрункістю ритмічною будови тощо. Щодо тематики перекладених творів, то вона обмежувалася головним чином різдвяними та пасійно-покаянними піснями. Порядок запису пісенних творів у рукописах не був суворо регламентований, він найчастіше був вільним, щоправда, іноді пісні записували в алфавітному порядку.
При перекладі зміст твору найчастіше зберігався, лише в деяких випадках перекладачі вносили в текст пісні зміни. Мелодії пісень у більшості випадків залишалися оригінальними (пісні “Вопію к Богу в бhдh моей”, “Жалосно дhвица рыдаше”, “Ісус Христе, Господи мой”, “Преступих закон, о мой крhпкий Боже”, “Ты єси Иисусе, Ты моя радосте”, “Утро восстав воспhваем” тощо), проте іноді в них відбувалися видозміни, зумовлені переакцентуацією віршованого тексту при перекладі (пісні “В день Христова рождения”, “Уже тя лишаюся, сладкое чадо”).
Перекладені пісні могли отримували нові мелодії (“Буди славима, святая царице” та “О душе каждая вhрна”), або існували у двох версіях - вони зберігали оригінальну мелодію та отримували нову (“Уже тя лишаюся, сладкое чадо”, “Мессія приіде во мир истинный”). Деякі популярні європейські мелодії отримували новий український текст, зокрема “Angelus pastoribus” - “Днесь ангели спhвают”, “Hejnał wszyscy zaśpiewajmy” - “Боже вhчный, Боже живый”, “Puer natus” - “Радуйтеся, вси людіє”.
Отже, залучення пісень з європейського до українського позалітургічного репертуару йшло передусім через засвоєння музичних елементів (мелодичних зворотів, гармонії, форми тощо), які збагатили арсенал української музики засобами, поширеними в Західній Європі, а також через переклад текстів пісень та запозичення найбільш популярних європейських мелодій.
Третій розділ “Українські пісні західноєвропейського походження паралітургічного призначення у XVIIІ-XIХ ст.” складається з семи підрозділів.
Перший підрозділ – “Обрядові зміни в Уніатській Церкві у XVIIІ-XIХ ст.” – присвячено огляду процесів, що призвели до змін у літургії Уніатської Церкви на західноукраїнських землях у XVIIІ-XIХ ст.
Розвиток церковного життя на українських землях у XVIII ст., що були розділені у 1667 р. між двома державами, Польщею та Росією, йшов різними шляхами. На Західній Україні, що належали до Польщі, у XVIII ст. єдиною для християн східного обряду стала Уніатська Церква, на Правобережжі – Православна. У XVIII ст. до східної літургії в Уніатській Церкві все частіше стали долучатися елементи з латинського богослужіння, зокрема, впровадження практики співу духовних пісень на літургії. Ці пісні отримали назву паралітургічних і виконувалися під час храмових дій та долучалися до певних богослужбових чинів. Деякі пісенні твори, що у XVII ст. функціонували в православному середовищі як позабогослужбові, у XVIII ст. увійшли до паралітургічного репертуару.
Другий підрозділ – “Відмінні риси українського позалітургічного та паралітургічного духовнопісенного репертуару”. Новий етап розвитку української пісенності охарактеризований репертуарними змінами: серед пісень духовного змісту значно збільшилася кількість перекладів європейських пісенних творів (на сьогодні їх виявлено не менше п’ятдесяти), а також частотність їхнього використання.
Пісні паралітургічного призначення, що у свій час перейшли з католицького репертуару, відновили свою богослужбову функцію. Зміна призначення стимулювала нові переклади пісень. Наприклад, пісня “W dzien Bozego Narodzenia” мала два переклади, де перший за часом створення функціонував у позалітургічному репертуарі (“В день Христова рождения”), а другий, мовно ближчий до польського оригіналу – у паралітургічному (“В день Божего нарожденя”). Зазнала змін й структура пісенників, яка наблизилася до православних та католицьких богослужбових книг.
Третій підрозділ – “Паралітургічні пісні європейського походження (територіальний аспект)”. Українські рукописні пісенники містять переклади творів, що належать до співацьких традицій різних країн Європи: Італії (“Dies irae” - “День он гнhву”, “O gloriosa Domina” - “О Госпоже возвеличенна”, “Surrexit Christus hodie” - “Встал Пан Христос змертвых нынh” тощо), Німеччини та Чехії (“Collaudemus” - “Юж похвалме”, “Dies est laetitiae” - “Настал нам день веселый”, “Puer natus” - “Дhтятко ся народило” тощо). Проте в українському паралітургічному репертуарі чисельно переважають твори польського (Західна Україна) та словацько-угорського (Закарпаття) походження. Для розвитку вітчизняної паралітургічної пісенності найбільше значення мала польська традиція, яка відігравала роль єднального ланцюга між Україною та країнами Західної Європи.
Четвертий підрозділ – “Паралітургічні пісні європейського походження (хронологічний аспект)”. В українському паралітургічному репертуарі є твори, які репрезентують всі періоди розвитку духовнопісенної традиції, що розвивалася в рамках літургії латинського обряду. Серед перекладів середньовічних творів є такі, що генетично походять із піснеспівів латинської літургії, а саме тропів (“Collaudemus”, “Puer natus”, “Puer nobis nascitur”, “Surrexit Christus hodie”), секвенцій (“Dies irae”, “Stabat mater”), гімнів (“O gloriosa Domina”, “Tantum ergo sacramentum”, “Veni Creator Spiritus”).
Ренесансні пісні переважно створені не латинською, а національними мовами. В українському паралітургічному репертуарі ми бачимо переклади польських (“Jezu Chryste, Panie mily” - “Езу Христе, Пане милый”, “Ojcze Boze wszechmagacy” - “Отче Боже всhх могущый”, “Twoja czesc, chwala” - “Тебе честь, хвалу” тощо) та словацьких (“Mоc Bоћi diwna” - “Моц Божа дивна”, “Radůjme se wssyckny nynj” - “Радуйме ся христіане” тощо) пісенних творів.
Переклади барокових творів представлені найбільшою кількістю пісень, серед яких зустрічаються латиномовні (“Ave stella matutina” - “Завитай Рана ютренко”, “Stella caeli extirpavit” - “Звhздо морска, яка Христа” тощо), а також написані польською мовою (“Niebo, ziemia, swiat i morze” - “Небо, земля и вся зоры”, “Wesoly nam dzien dzis nastal” - “Веселый нам день есть настал” тощо) та словацькою (“Cžas radosti, weselosti” - “Час радости, веселости”, “Ey panenka” - “Ей паненка” тощо).
У п’ятому підрозділі – “Способи перекладів текстів пісень” - розглянуто форми переробки текстового матеріалу в процесі залучення пісень до українського паралітургічного репертуару.
Духовні пісні паралітургічного призначення перекладали з латинської, польської та словацької мов. Українські переклади були наближені до текстів оригіналів (в них часто можна зустріти польські та словацькі слова), але не суперечили нормам української мови XVIII ст. З латинської мови пісні найчастіше перекладали, користуючись зробленим раніше польськими (наприклад, “O gloriosa Domina” - “O gospodze uwielbiona” - “О Госпоже возвеличенна”) або словацькими (наприклад, “Dies est laetitiae” - “Nastal nam Den weselэ” - “Настал нам день веселый”) версіями їхніх текстів. Переклади, мовно наближені до оригіналів, давали можливість використовувати мелодії європейських пісенних творів, оскільки текстово-мелодична єдність пісні при цьому не порушувалася.
У шостому підрозділі – “Способи адаптації мелодій пісень” – описано шляхи залучення європейських мелодій до українського паралітургічного репертуару.
Паралітургічний пісенний репертуар представлений переважно ненотованими джерелами. Це свідчить про неабияку популярність пісенних творів, які були настільки відомими, що не потребували фіксації мелодій. Рукописні та друковані пісенники, що подають нотний матеріал, зокрема почаївський “Богогласник”, засвідчили, що в українському паралітургічному репертуарі зустрічаються відомі європейські мелодії, як з оригінальними текстами (у “Богогласнику”: “W zlobie lezy” - №17, “Aniol trzody pasacym” (новий переклад пісні “Angelus pastoribus”) - №18, “A cуż z ta Dziecina bedziem czynili“ - №19) або їхніми перекладами (“Boze, kocham Cie” - “Боже, люблю тя” - №222, “Twoja czesc chwala” - “Твоя честь слава, вhков Господи” - №66), так і з новими українськими (у “Богогласнику”: “Angelus pastoribus” з текстом “Предивное торжество” - №31; “Jezu Chryste, Panie mily” з текстами “Уже декрет подписует” - №41 та “Коханего ся остала” - №185; “Ojcze Boze wszechmagacy” з текстом “Христе, Царю справедливый” - №40; “Twoja czesc chwala” з текстом “Іордан-рhко, уготовися” - №28).
Серед п’ятдесяти текстів перекладених пісень тільки декілька мають зафіксовані мелодії. Враховуючи особливості усної традиції, коли тексти пісень сприймалися як невід’ємна частина твору, ми можемо гіпотетично реконструювати й інші, спираючись на тексти пісень, особливо на їхню строфіку, яка вимагала збереження оригінальної мелодії. У зв’язку з цим можна припустити, що більшість запозичених пісень паралітургічного репертуару утримала свої первісні мелодії. Реконструкція пісень показала, що оригінальні мелодії органічно поєднуються з українськими текстами перекладів, що підтверджує й їхнє нове життя в сучасній виконавській практиці.
В українському паралітургічному репертуарі, подібно до європейської практики, ми спостерігаємо таке явище, як створення пісень на основі текстових та текстово-мелодичних контрафактур. Серед зразків контрафактур, що з європейського репертуару увійшли до українського, найвідомішими були переробки творів “Surrexit Christus hodie” та “Juz Cie zegnam, najmilszy Synu Jezusie”. Серед вітчизняних зразків найпоширенішими стали текстові контрафактури польських пісень “Twoja czesc, chwala” (окрім п’ятьох варіантів перекладів, ця пісня мала три текстові контрафактури з однаковим інципітом “Твоя честь, хвала, Предвhчній Боже”) та “Jezu Chryste, Panie mily” (пісні “Царю Хрісте незлобивый” та “Хрісте Царю справедливый”, контрафактура на перші два рядки польського твору).
Зв’язки між текстами та мелодіями запозичених пісень, що відокремилися в процесі побутування, були досить розгалуженими. Мелодію пісні “Jezu Chryste, Panie mily” співали з текстами “Уже декрет подписует” та “Коханего ся остала”, а її текстові контрафактури мали окремі мелодії, серед яких пісня “Хрісте Царю справедливый” співалася на мелодію польської пісні “Ojcze Boze wszechmagacy”. Текст останньої також було перекладено українською, однак в рукописах він зафіксований без мелодії. Отже, у перекладах та переробках пісні “Jezu Chryste, Panie mily” текстові та мелодичні контрафактури не співпадають - інципітна фраза, яка вказує на одну запозичену пісню (“Jezu Chryste, Panie mily”), співалася з мелодією іншої (“Ojcze Boze wszechmagacy”).
Сьомий підрозділ – “Українська паралітургічна пісенність у XIX-ХХ ст.” Видання “Богогласника”, яке узагальнило та підсумувало розвиток української паралітургічної пісенності, не припинило діяльності перекладачів, і традиція перекладів із польської, латинської, угорської мов тривала протягом всього ХІХ ст. Її було перервано лише тотальною атеїзацією українського суспільства у ХХ ст.
Четвертий розділ “Жанрова класифікація українських паралітургічних пісень XVIIІ-XIХ ст. західноєвропейського походження” складається з восьми підрозділів.
Українські паралітургічні пісні XVIII-ХІХ ст. розміщували в пісенниках за тематичним та літургічним принципом, який формувався у рукописах протягом всього XVIII ст. Цей принцип узагальнили укладачі “Богогласника”, які всі пісні духовного змісту поділили на чотири тематичні групи: Господські (пісні, присвячені земному життю Ісуса Христа і упорядковані згідно з періодами літургічного року), Богородичні, до святих, покаянні. В роботі пропонуємо більш деталізований поділ Господських пісень (адвентові, різдвяні, на Великий Піст, великодні, євхаристичні), який дозволяє показати, пісні яких жанрових груп з латинської літургії стали найпоширенішими на українських теренах.
Перший підрозділ – “Адвентові пісні” – подає характеристику творів даної жанрової групи.
Запозичені пісні періоду Адвенту представлені невеликою кількістю перекладених творів (дві пісні), які в процесі побутування перейшли до інших жанрових груп (різдвяних та пісень на сиропусну неділю) через відсутність у східній літургічній традиції адвенту як особливого періоду літургічного року.
Другий підрозділ – “Різдвяні пісні” – зазначає специфічні риси пісенних творів до свята Різдва Христова, запозичених з європейського репертуару.
Різдвяні пісні представлені великою кількістю перекладених творів (вісімнадцять пісень). У рукописах пісні на Різдво записувалися як мовою оригіналу (латинські, польські), так і у перекладах (з латинської, польської та словацької), які найчастіше точно слідували текстам оригіналів. З пісень усіх жанрових груп різдвяні пісні відзначаються найбільшою частотністю, їх популярність та поширеність визначила те, що ці твори найчастіше фіксували без мелодій. Рукописи та “Богогласник” засвідчили, що європейські мелодії різдвяних пісень були дуже популярними на українських землях і використовувалися з новими українськими текстами (“Angelus pastoribus” - “Предивное торжество”, Puer natus” - “Радуйтеся, вси людіє” та “В мhстh Вифлеем реченом”).
Третій підрозділ – “Пісні періоду Великого Посту” – подає характерні особливості творів даної жанрової групи.
Пісні періоду Великого Посту з європейського репертуару представлені меншою кількістю перекладених творів (дев’ять пісень), але, подібно до різдвяних, також відзначаються великою частотністю. Пісні цієї жанрової групи мають найбільшу кількість текстових та мелодичних контрафактур (на основі текстів та мелодій пісень “Jezu Chryste, Panie mily”, “Juz Cie zegnam, najmilszy Synu Jezusie”, “Ojcze Boze wszechmagacy”). Інципіт “Jezu Chryste, Panie mily” став “знаковим” для пісень пасійного циклу: окрім перекладу, на його основі виникло дві найуживаніші українські пасійні пісні - “Царю Хрісте незлобивый” та “Хрісте Царю справедливый”.
Четвертий підрозділ – “Великодні пісні” – характеризує специфічні риси пісенних творів на свято Воскресіння Христового.
Серед перекладів запозичених великодніх пісень (шість творів) два твори набули великого поширення: “Surrexit Christus hodie” - “Встал Пан Христос змертвых нынh” та “Wesoly nam dzien dzis nastal” - “Веселый нам день есть настал”. Обидва твори, що репрезентують найдавніші зразки текстів й мелодій європейських духовних пісень, є генетично пов’язаними між собою: мелодію пісні “Surrexit Christus hodie” з XVII ст. у Польщі стали співати з текстом “Wesoly nam dzien dzis nastal”, текст “Surrexit Christus hodie”, у свою чергу, видозмінивши приспів, у XVII cт. отримав нову мелодію). До українського репертуару обидві пісні увійшли як окремі твори. До пісень великоднього циклу додано єдиний запозичений твір до Святого Духа (“Veni Creator Spiritus” - “Духу Святый Створителю”).
П’ятий підрозділ - “Євхаристичні пісні” – зазначає специфіку творів даної жанрової групи.
Євхаристичні пісні в Католицькій Церкві набули поширення після встановлення у ХІІІ ст. свята Тіла Господнього. Пізніше воно було долучено до східного календаря в Уніатській Церкві. Серед запозичених пісень (всього налічуємо чотири перекладені твори) найбільшого поширення набули переклади та переробки польської пісні “Twoja czesc, chwala”. У рукописних пісенниках зафіксовано п’ять її варіантів (один із них увійшов до “Богогласника” під №66) та три текстові (можливо, текстово-мелодичні) контрафактури. Мелодія пісні “Twoja czesc, chwala” в українському паралітургічному репертуарі була більш відома з текстом “Іордан-рhко, уготовися”, а інципіт “Tвоя честь, хвала” в євхаристичних піснях став “знаковим”, подібно до інципіту пісні “Jezu Chryste, Panie mily” у творах пасійної тематики.
Шостий підрозділ – “Богородичні пісні”. Богородичні пісні європейського походження представлені невеликою кількістю перекладених творів (чотири пісні), які не набули широкої популярності в українському паралітургічному репертуарі (зустрічаються лише у кількох пісенниках).
Сьомий підрозділ – “Пісні до святих”. Запозичені пісні до святих в українському паралітургічному репертуарі практично відсутні через відмінність церковного календаря східної та західної християнських традицій, які різнилися не лише святами, а й найбільш шанованими святими.
Восьмий підрозділ – “Покаянні та молитовні пісні” – містить характеристику пісень даної жанрової групи.
У порівнянні з загальною кількістю покаянних пісень в українському репертуарі, запозичені представлені відносно невеликим відсотком перекладених творів (вісім пісень), значно частіше їх виконували мовою оригіналу (польською). Оскільки покаянні пісні могли співатися як поза богослужінням, так і долучатися до нього, вони стали тією жанровою групою, яка єднала між собою два різновиди української духовної пісенності - позалітургічний та паралітургічний.
Запозичені твори в українському паралітургічному репертуарі представлені піснями всіх жанрових груп - адвентовими, різдвяними, на Великий Піст, великодніми, євхаристичними, Богородичними, піснями до святих, покаянними, серед яких переклади пісень на Різдво та Великий Піст були найбільш поширеними; переклади великодніх, євхаристичних та покаянних пісень займали проміжне місце; перекладів адвентових, Богородичних та пісень до святих було найменше.
Перекладені паралітургічні пісні не змінювали свого призначення, лише у деяких випадках пісні з однієї групи могли бути перенесені до іншої (адвентові пісні - до різдвяних і сиропусної неділі, пасійні пісні - до покаянних) через пристосування до потреб української Церкви.
У розвитку вітчизняної паралітургічної традиції особливу роль відіграли запозичені пісні на Різдво, Великий Піст та євхаристичні, переклади яких подали цікаві приклади роботи з текстом (контрафактури на інципіт) та мелодією (мелодичні контрафактури).
П’ятий розділ - “Українська літургічна пісня у XХ ст.” Українська духовнопісенна традиція до ХХ ст. мала два різновиди – позалітургічний та паралітургічний. Новим явищем кінця ХХ ст. стала поява богослужбових творів неправославних християнських конфесій, представники яких сьогодні переносять на український ґрунт власну духовнопісенну традицію, подібно до того, як це відбувалося на українських землях кілька століть тому.
В роботі розглянуто процес залучення і адаптації духовних пісень на прикладі Римо-Католицькоі Церкви, що репрезентує традицію, яка у XVII-XVIII ст. стала однією зі складових української позалітургічної, а особливо паралітургічної пісенності. В рамках цієї конфесії зароджується новий вид української пісні – літургічний, який є характерним передусім для Римо-Католицької Церкви.
Українська літургічна пісенність на початковому етапі (90-ті рр. ХХ ст.) характеризується збільшеним відсотком перекладених творів (50%), порівнюючи з аналогічними етапами розвитку позалітургічної (5-10%) та паралітургічної (20-25%) традиції. Такий великий відсоток пояснюється тенденцією до використання пісень, створених до відповідного обряду.
Літургічна пісенність у ХХ ст., подібно до позалітургічної та паралітургічної у XVII-XIX ст., залучала до свого репертуару католицькі й протестантські богослужбові, а також позабогослужбові твори. Окрім традиційних перекладів з польської, культивованих у XVII-XIX ст., сучасна літургічна пісенність активно залучає твори, перекладені з німецької, французької, англійської і навіть із російської мов.
Використання запозичених мелодій у літургічній традиції ХХ ст. подібне до позалітургічної та паралітургічної. При перекладі автори використовували переважно оригінальні мелодії, в деяких випадках тексти могли отримувати нові, а іноді пісні існували в двох варіантах - зі старими і новими мелодіями. Спостереження над сьогоденною літургічною практикою показало, що перекладені тексти на початковому етапі становлення нової традиції завжди співають на оригінальну мелодію. Ці свідчення дозволяють підтвердити припущення про використання оригінальних мелодій при перекладі у тих випадках, коли зафіксовано лише текст твору (особливо це стосується пісень паралітургічного репертуару).
Ìåäâåäèê Þ.ª. Ãåíåçà òà ñïåöèô³êà êîäèô³êóâàííÿ óêðà¿íñüêèõ äóõîâíèõ êàíò³â íà ðàíí³é ñòà䳿 ðóêîïèñíî¿ ïðàêòèêè æàíðó (ê³íåöü XVI-XVII ñò.) // Êóëüòóðîëîã³÷í³ ïðîáëåìè óêðà¿íñüêî¿ ìóçèêè (Íàóêîâ³ äèñêóðñè ïàìÿò³ àêàäåì³êà ².Ô.Ëÿøåíêà). - Íàóêîâèé â³ñíèê ÍÌÀÓ ³ì. Ï.².×àéêîâñüêîãî. Âèï. 16. Ê., 2002. - Ñ. 226.
Äèâ. Ìåäâåäèê Þ. Îñîáëèâîñò³ ñèñòåìàòèçàö³¿ äóõîâíîêàíòîâîãî ðåïåðòóàðó â ñï³âàíèêàõ òåìàòè÷íî-êàëåíäàðíîãî ñòðóêòóðíîãî òèïó // Íàóêîâ³ çàïèñêè Òåðíîï³ëüñüêîãî äåðæàâíîãî ïåäàãîã³÷íîãî óí³âåðñèòåòó ³ìåí³ Âîëîäèìèðà Ãíàò&tho ;êà. Ñåð³ÿ: Ìèñòåöòâîçíàâñòâî. - ¹1 (4). - 2000. - Ñ. 53-57.
|
