| Краткое содержание: | У «ВСТУПІ» обґрунтовуються актуальність обраної теми, її наукова новизна, формулюються мета й завдання дослідження, окреслюється основна проблематика, розкривається загальна теоретико-методологічна основа роботи.
Перший розділ «МІФОЛОГІЧНА ШКОЛА В УКРАЇНСЬКІЙ ФОЛЬКЛОРИСТИЦІ» висвітлює формування та розвиток вітчизняної моделі міфологічної школи в загальноєвропейському та слов´янському контексті; оцінено наукову спадщину українських вчених як самодостатню та оригінальну. Розкрито маловідомі сторінки діяльності таких вчених, як М.Костомаров, О.Потебня, О.Котляревський, М.Сумцов та ін.
У першому підрозділі «Характеристика міфологічної школи» зазначено, що потреба в узагальненні та систематизації міфопізнань, вияву концепційних положень у вченнях представників української науки ХІХ століття продиктована не лише відсутністю ґрунтовних досліджень на цю тему, а й необхідністю екстраполяції плідних ідей, тез на сучасне міфоосмислення, прагненням долучати український національний теоретичний набуток до контексту європейської та світової наукової думки.
Підрозділ «Західноєвропейська міфологічна школа» подає відомості про початки формування та основні характеристики наукової традиції дослідження міфів. Витоки міфологічної школи пов´язують із діяльністю західноєвропейських просвітників кінця ХУІІІ ст. та представників доби романтизму початку ХІХ ст. у Франції, Італії, Німеччині (Ж.-Ф.Лафіто, Д.Віко, Й.-Ґ.Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг, Й.Й.Ґеррес, Ґ.Ф.Кройцер та ін.). Основоположником міфологічної школи вважається Я.Грімм, автор класичної праці «Німецька міфологія» (1835). На основі порівняльно-історичного методу та інших підходів до аналізу архаїчних світоглядів та міфосистем, фольклору Я.Грімм заклав міцні підвалини для дослідження не тільки німецької національної традиційної культури, але й культур інших етносів. Інші видатні представники західноєвропейської міфологічної школи (А.Кун, В.Шварц, М.Мюллер, В.Маннгардт) розвивали окремі аспекти вчення Я.Грімма, творили метеорологічну, астрально-лунарну, солярну теорії походження міфів, писали про «нижчу міфологію» – демонологію. М.Мюллер ґенезу міфів вбачав у явищі «псування мови», занепаду колись метафорично розвиненої мовної стихії; ідею деґрадації мови, культурного реґресу було розкритиковано ще в другій половині ХІХ ст.
Хоча західноєвропейська міфологічна школа мала ознаки певного закостенілого класичного зразка, проте багатовекторність підходів до вивчення спочатку античної міфології Греції та Риму, а згодом і міфологій Німеччини, Скандинавії та народів Сходу окреслила чимало проблем наукового пізнання мови, міфу, магії, ритуалу, обрядового фольклору, звичаїв, вірувань, активізувала збір усної народної творчості і вивчення національних міфологій у контексті історії та культури.
Основні здобутки вчених слов´янських країн проаналізовано в підрозділі «Слов´янська міфологічна школа». Відзначено видатний внесок у вивчення міфології, слов´янських старожитностей таких дослідників, як серб В.Караджич, чехи та словаки П.Шафарик, Й.Юнгман, Я.Коллар, В.Ганка, Ф.Челаковський, К.Ербен, хорват Л.Гай, словенець С.Враз, болгарський вчений (українець за походженням) Ю.Венелін, поляки К.Бродзінський, В.Залеський, Л.Голембйовський, К.Вуйціцький, Ж.Паулі, росіяни Ф.Буслаєв, О.Афанасьєв. Прикметною позитивною рисою досліджень слов´янських вчених була глибока увага до власних традицій народної культури, до розуміння спільних її коренів, усвідомлення потреби тісних взаємозв´язків у вивченні самобутності слов´янського світу і відчуття в усній творчості, міфології народів справжнього міцного фундаменту національного розвитку і майбутнього державного процвітання.
На недостатній стан вивчення проблеми дослідження теоретичних набутків вітчизняних вчених вказано у підрозділі «Українська міфологічна школа». Актуалізується завдання дослідження української моделі міфологічної школи, огляду міфовчень у середині – другій половині ХІХ ст., особливо на прикладі спадщини видатних представників української науки, чий внесок у вивчення міфів та фольклористику й досі належно не поціновано.
Наступний підрозділ – «Микола Костомаров про міф і символ» – розкриває погляди видатного вченого на слов´янську міфологію, на українську народну традиційну творчість. Наголошено, що народнократична концепція М.Костомарова лежить в основі розуміння міфу, ролі символу в традиційній культурі.
У багатьох своїх працях (зокрема, таких, як «Слов´янська міфологія», «Історичне значення української пісенної творчості») вчений розкрив національні джерела міфів і символів. У давніх міфологічних уявленнях слов´ян, що виражені в мові, фольклорі, М.Костомаров вбачав продукт колективної художньої свідомості, що виникав стихійно в результаті освоєння і одухотворення природи відповідно до утилітарних потреб. «Міфологізація» природи ти її «символізація» – перша реакція людини на шляху естетичного пізнання світу.
Дослідник запропонував двоступеневу класифікацію символів за ознаками ґенетичними та тематико-семантичними. До ґенетичних відніс:
1) ті, що мають природне походження й абсолютно зрозумілі; 2) предметні; 3) такі, в основі яких лежать давні міфічні уявлення, відбиті в повір´ях, оповідях тощо. Тематично-семантична група символів: 1) символи небесних світил і стихій; 2) символи місцевості; 3) символи-копалини (мінерали); 4) символи рослинного світу; 5) символи світу тварин. М.Костомаров започаткував вивчення історії як своєрідної «психології минулого» і висловив чимало ідей, на яких в українській фольклористиці зросли О.Потебня, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський.
Своєрідним етапом в осмисленні міфології був яскравий представник української наукової думки О.Котляревський, чиї ідеї та спостереження охарактеризовано у підрозділі «Олександр Котляревський: міф, фольклор і побут». Стрижневою для вченого була категорія народності. Під народністю він розумів вроджену властивість народу і результат його історії, підсумок усього пережитого. Елементами вродженої властивості за часів доісторичної єдності є мова, релігія, поезія, вдача й звичаї. Крім мови, основи народності з´ясовує народна поезія, яка вводить вченого у сферу пізнання давньої релігії, тобто міфології. Таке пізнання міфології відбувається шляхом порівняння 1) міфічних назв і термінів, 2) міфічних образів і уявлень в різних народних переказах, і це веде до реставрації міфів. Міфи, за О.Котляревським, є первісні, витворені в доісторичні часи, і міфи вторинні, що являють собою пізніші тлумачення первинних. Опанувавши значенням і формою первісних міфічних уявлень і вірувань, вчений простежує історичні та етнологічні зміни цих простіших елементів відповідно до змін обрядів, побуту, суспільних відносин тощо. Якщо для багатьох міфологів середини ХІХ ст. було важливим виявити первісну сутність міфу, а подальша доля міфу їх не цікавила, то О.Котляревський у наукове студіювання вніс ідею творчого розвитку міфу в контексті історичної доби в зв´язку з обрядами, побутовими реаліями.
Підрозділ «Микола Сумцов: міф, символ і обрядовий фольклор» висвітлює концепційні підходи українського вченого до старожитностей. М.Сумцов був прихильником інтегрованих, комплексних підходів до дослідження міфології, народного світогляду, фольклору. Науковий творчий шлях дослідник розпочинав тоді, коли європейська міфологічна школа згасала, зазнавала трансформацій, впливу нових етнологічних теорій. Поглиблювались порівняльні студії, з´являлися фундаментальні праці О.Потебні, О.Веселовського, монументальні зібрання фольклору Я.Головацького, І.Рудченка, П.Чубинського, В.Антоновича і М.Драгоманова. Ранні праці М.Сумцова написані в руслі тих розвідок та фольклорних збірок, що мали стосунок до міфологічної школи: Я.Головацького “Виклади давньослов´янських легенд, або міфологія” (1860), П.Єфименка “Збірка українських замовлянь” (1874), М.Крушевського “Замовляння як вид російської народної поезії” (1876), П.Іващенка “Сліди язичницьких вірувань в українських шептаннях”, “Перекази і повір´я про скарби” (1878), а також праць, добірок матеріалів П.Чубинського, К.Шейковського, І.Лучицького, О.Шишацького-Ілліча, Я.Новицького, К.Широцького, Т.Рильського (“До вивчення українського світогляду”), Х.Ящуржинського (“Про метаморфози в українських казках”), І.Беньковського (“Смерть, поховання і загробне життя за поняттями та віруваннями народу”), А.Сілецького (“Чаклування в Південно-Західній Русі в ХУІІІ ст.”), П.Іванова, І.Манжури та багатьох інших дослідників і збирачів усної народної творчості.
Спроба власної реконструкції давніх уявлень, обрядів, звичаїв, пояснення міфічних елементів та тлумачення символів надали М.Сумцову широкі можливості для порівняльних студій, глибокого вивчення побуту, творів різних видів та жанрів фольклору, впливу останнього на художню літературу. Вчений створив ряд праць, що стосуються безпосередньо міфології/демонології, окремих тем, сюжетів, образів: “Про народні погляди слов´ян на новонароджене дитя” (1880), “Про весільні обряди…” (1881), “Хліб в обрядах і піснях” (1885), “Спроба пояснення української пісні про Журила” (1885), “Релігійно-міфічне значення українського весілля” (1885), “Тур в народній словесності” (1887), “Культурні переживання” (1890), “Ворон у народній словесності” (1890), “Женіння свічки” (1890), “Релігійно-містичне значення кам´яних бабів” (1890), “Заєць у народній словесності” (1891), “Миша в народній словесності” (1891), “Чаклуни, відьми і вампіри” (1891), “Антропоморфні уявлення у віруваннях українського народу” (у співавторстві з М.К.Васильєвим, 1892), “Замовляння” (1892), “Билини про Добриню і Марину та споріднені з ними казки про дружину-чарівницю” (1892), “Пісні і казки про живого мерця” (1894), “Мавки” (1896), “Особисті обереги від зурочення” (1896), “Жаба і “лягушка” в народних повірях і казках” (1897), “Перелесник” (1898), “Полудниці” (1898), “Викликання дощу” (1898), “Рахмани, Рахманський Великдень” (1899), “Сонце” (1900) та ін. Хоч у своїх працях М.Сумцов віддав данину міфологічній школі, проте, дотримуючись принципу історизму, не йшов шляхом фантазувань і вигадування богів і божеств, як це часом робили інші дослідники. Вчений розширив методологію дослідження архаїчного пласта народної культури та пізніших нашарувань у міфах, обрядовому фольклорі, застосовуючи різні теорії та підходи. Відповідно типологізація міфосвідомості, за М.Сумцовим, має такий вигляд: 1) вірування, пов´язані з космогонічними уявленнями; 2) демонологічні уявлення; 3) вірування, пов´язані з людьми, котрі мають надприродні властивості; 4) вірування, пов´язані з померлими; 5) повір´я про тварин; 6) повір´я та обряди, пов´язані з рослинами; 7) вірування, пов´язані з предметами (речами); 8) магічні уявлення та обряди.
Наукова праця М.Сумцова у галузі дослідження міфу, символу передусім в обрядовій сфері виявила чимало значного матеріалу “культурних переживань”. Вчений, на відміну від адептів ідеї деґрадації фольклору, не розглядав усну народну творчість лише як продукт минулих епох, що дістався нинішньому поколінню у спадок уже в більше або менше зруйнованому вигляді. Вивчаючи українську багатовікову спадщину в широкому міжнародному контексті, він писав про традиційні явища національної культури як про самобутні. М.Сумцов підходив до аналізу явищ народної культури комплексно, намагався, йдучи від обряду як концентру, простежити синкретизм первісних мистецьких творів, їхню еволюцію в історії, побуті та моралі, а відтак відзначати й національне, властиве українцям.
Українську модель міфологічної школи періоду ХІХ століття можна характеризувати як відносно самостійну, оригінальну, що базувалася на рідних джерелах і використовувала дослідницьку методологію як класичного зразка вузько академічної школи з її романтично-народницьким захопленням, історико-порівняльним методом, так і застосуванням нових європейських теорій, переважанням культурно-історичних принципів дослідження. Повнішій реалізації української моделі міфологічної школи перешкоджали суспільно-історичні обставини, цензурні утиски української мови, культури, книгодрукування тощо.
Нинішній стан зацікавлення ідеями міфологічної школи (чи то з погляду неоміфілогічних пошуків, чи з позицій історії наукових концепцій) характеризується появою праць, що викликані зміною суспільної та культурно-історичної ситуації, звільнились від заборон досліджувати архаїку, витоки етнічної традиції, національну специфіку у фольклорі. Р.Кирчів наголошує: «Студії над українською міфологією – нашою прадавньою культурною спадщиною, релікти якої й досі залишаються живучими в духовності українського народу і є одним з вагомих свідчень глибини його етногенетичного кореня та багатовікової безперервності і спадкоємності культурної традиції, потребують продовження зусиллями серйозних, компетентних дослідників».
«КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНА ШКОЛА» – назва другого розділу. Тут осмислено витоки формування школи, охарактеризовано діяльність її найяскравіших представників, проаналізовано період переходу української академічної фольклористики від романтизму до позитивізму, з´ясовано внесок вчених у розробку проблем національного та інтернаціонального у фольклорі, своєрідність втілення на українському науковому полі теорії запозичення (міґрації сюжетів), теорії самозародження сюжетів.
У першому розділі «Культурно-історична школа: від романтизму до позитивізму» відзначено, що витоки культурно-історичної школи сягають загальноєвропейської традиції зміни пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, давню матеріальну і духовну (усну) культуру. Від класицизму до просвітництва і романтизму й позитивізму – ось той шлях, яким ішло формування історичних підходів до розуміння фольклору, ролі народних мас в історії, усвідомлення самобутності й унікальності кожного народу. Саме з формуванням ідеї народності виникли передумови поглибленого вивчення традиційної культури за конкретними історичними фактами, даними мови, фольклору, обрядово-звичаєвої сфери.
Поява культурно-історичної школи в академічній науці пов´язується з філософією позитивізму. Основоположником позитивізму вважається французький філософ Оґ´юст Конт ((1798–1857). Його послідовники – співвітчизник Е.Літтре (1801–1881), англійські вчені Дж.Мілль (1806–1873), Г.Спенсер (1820–1903). О.Конт – автор «Курсу позитивної філософії» в шести томах (1832–1842), праці «Система позитивної політики, або трактат із соціології, що висвітлює релігію людства» (1851–1854). Вчений розробив теорію трьох стадій розвитку людської свідомості: 1) теологічної, що характеризується переходом від фетишизму через політеїзм до монотеїзму; при цьому поважається божествене право королів і мілітаризм; 2) метафізичну, властивостями якої є критика старого режиму і перехід до нового порядку; 3) позитивну, в межах якої відбувається перехід до точного, застосовуваного і органічного знання, що забезпечує індустріалізацію, мир, суспільний порядок і прогрес. Філософ-позитивіст висловив такі принципи пізнання: об´єктивність; реальність (предмет – факт, а не плід уяви чи логічна абстракція); достовірність (факт можна перевірити); точність; органічність; відносність (пізнання явищ не в їхній абсолютній сутності, а в стосунку до нас та у взаємодії між собою); корисність (можливість передбачати події, впливати на довкілля тощо).
Представники філософії позитивізму вплинули на побудову наукових дисциплін на об´єктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібнені наук про «дух» до наук про природу, зумовили виникнення культурно-історичної школи з її історико-ґенетичною методологією дослідження народної творчості.
Українська культурно-історична школа у фольклористиці ХІХ століття пройшла ряд етапів: від романтичного захоплення фольклором (найперше піснею та думою) до позитивістського упорядкування й осмислення народного скарбу, потреби реального наукового пізнання. Збирачі та дослідники першої половини ХІХ століття З.Доленга-Ходаковський, М.Цертелєв, М.Максимович, М.Гоголь, П.Лукашевич, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, І.Срезневський, О.Бодянський, ранній М.Костомаров, А.Метлинський, ранній П.Куліш були презентантами романтично-народницького характеру; починаючи з 1860-х – 1870-х років, з появою праць О.Потебні, О.Котляревського, В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка, М.Сумцова, М.Халанського, М.Дашкевича, П.Житецького, Б.Грінченка, М.Грушевського, М.Павлика, В.Гнатюка, в українській фольклористиці утверджується методологія «наукового реалізму» (базованого частково на постулатах позитивістської естетики й критики) із застосуванням основоположного принципу історизму. Цей перехід (від романтизму до позитивізму та застосування адекватних методів дослідження матеріалу) відбувався поступово, але послідовно і всепроникаюче. Саме тому струмінь історизму та раціональної зорієнтованості був помітний уже в працях М.Максимовича, О.Бодянського, М.Костомарова, П.Куліша.
Основоположником української культурно-історичної школи вважається М.Максимович. На прикладі його праць можна побачити перехід від розквітлого романтизму до нової позитивістської доктрини. Вчений обґрунтовував принцип історичного підходу до дослідження фольклору, вважав природнім його виникнення та функціонування в надрах рідної мови, рідної суспільної та домашньої обстановки, побуту, обрядів – всього світоглядного комплексу. Ідея народності як ідея самобутності, національної ідентичності лежить в основі фольклористичної концепції М.Максимовича.
Одним із фундаторів української культурно-історичної школи був фольклорист-славіст Й.Бодянський (1808–1877), автор однієї з перших фольклористичних монографій «Про народну поезію слов´ян» (1837), котрий відстоював ідею самобутності рідного народу. Ця самобутність, за Й.Бодянським, випливає з його релігії, філософії, прав, звичаїв, історії, розташування країни, віри, мови, численних житейських умов, проте ні в чому так сильно, чисто не знаходить вияву, як у словесності. Отже, логічно й доречно пізнавати своє минуле як міцну органічну основу, свій фольклор, іти до джерел, щоб утвердитись духом і таки залишатися собою.
«Пантелеймон Куліш: «До джерел!» – назва другого підрозділу. «Перворядна звізда в нашому письменстві», П.Куліш, за оцінкою І.Франка, навіки вписав своє ім´я в історію української етнографії «Записками о Южной Руси». Тарас Шевченко у своєму «Щоденнику» назвав цю працю П.Куліша «діамантом у сучасній історичній літературі».
П.Куліш вперше в українській фольклористиці глибоко, багатоаспектно порушив складні проблеми атрибуції, природи творчого акту, особливостей творчості колективної традиційної та індивідуальної, виконавства та методики записування; зібрав чимало відомостей про носіїв усної творчості, записав народні легенди й перекази, нові варіанти дум, історичних пісень; висловив цікаві міркування про природу пісенної, думової імпровізації, змалював колоритний збірний образ співця, окремих кобзарів; надзвичайно високо підніс роль і суспільне значення збирача фольклору. П.Куліш вважав: 1) фольклорні твори – жива історія народного духу в його минулому; 2) народні твори найкраще зберегли високий ідеалізм глибокоморальної душі українця; 3) народні твори – основа, на якій має відродитися високоморальна поезія цивілізованої верстви українського суспільства; 4) сучасні поети – єдині спадкоємці давніх рапсодів.
У «Записках» П.Куліш висловив надзвичайно цінну думку про те, що історико-героїчні думи та пісні творилися (складалися) не за спогадами, а по свіжих слідах подій. Згодом цю тезу розгорнув у своїй розвідці про байки В.Гнатюк, котрий також наголосив (але вже не про історичні зразки, а трохи ширше – про усну творчість загалом): «Всі народні твори постають або серед події, що їх викликала, або безпосередньо по ній. Ніколи не витворюються вони в довшім часі по довершеній події, як се має місце в писаній літературі. …Народний творець може переповідати твори з тих або й давніших часів, які переховалися в його пам´яті, але коли творить, черпає лише з сучасності».
Естетичний критерій у художній творчості П.Куліш вважав основоположним, що передбачало як у колективних народних, так і в письменницьких індивідуальних зразках дотримання таких вимог: відсутність надлишковості, зайвого; простоту (доступність); правдивість (історичну достовірність); природність (народність) мови.
Діяльність П.Куліша в галузі української фольклористики та етнографії в середині та другій половині ХІХ століття будила наукову, письменницьку і громадську думку, стимулювала розвиток збирацької справи, студіювання традиційної народної творчості. Ще в тяжкі для України часи «валуївщини» П.Куліш писав про потребу нової орієнтації, європейського вибору для України: «Москва почне нас поважати тільки тоді (аж ніяк не раніше), коли ми досягнемо поваги Європи».
Значення праць та ідей П.Куліша для української фольклористики велике й неперехідне, незважаючи на окремі хибні теоретичні положення, огріхи в поглядах на класифікацію матеріалів, зведення двох чи кількох текстових варіантів до одного, текстологічні втручання-правки. Заклик «До джерел!» П.Куліш підтвердив усім своїм життям – життям збирача і дослідника фольклору, письменника, історика, перекладача.
Третій підрозділ другого розділу названо «Європейські теорії та українські теоретики: пошук власних наукових концепцій. Михайло Драгоманов». У першому параграфі розглянуто «Теорію запозичення (міґрації сюжетів)». Відзначено, що теорія запозичення вийшла на наукову орбіту в середині ХІХ століття. Теоретики нової концепції походження та еволюції фольклору не лише засуджували практику своєрідного «підганяння» фактів під заздалегідь вигадані схеми міфологічної школи, коли яке-небудь явище, образ мали «небесне коріння», а й заявлялася чітка позиція «спускання з небес на землю» (Т.Бенфей). Це не заперечувало історико-порівняльних принципів студіювання міфів, архаїчного фольклору, що ними оперували міфологи, однак утверджувало новий підхід: не виведення образів, сюжетів од міфооснови в кожного племені та тривале збереження без будь-яких змін, а власне теорію запозичення (наслідування, міґраційну, або мандрівних сюжетів), згідно з якою вважалося за достовірне положення про поширення мотивів та сюжетів між народами з якогось єдиного джерела.
Основоположник європейської міґраційної теорії – німецький санскритолог, історик-сходознавець Теодор Бенфей (1809–1881). Простудіювавши такі жанри фольклору, як казка, байка, леґенда, загадка, висловив положення про те, що велика кількість таких творів по всьому світу поширилась із Індії. У монографічній частині двотомника «Панчатантри» («П´ятикнижжя», 1859), в першому томі, Т.Бенфей вказав на різницю між байками Езопа і байками східними: перші діють відповідно до своєї звіриної природи, індійські ж тварини схожі на людей. Щодо ґенези байки, казки, леґенди, то, на відміну від А.Вебера (1825–1901), котрий вважав первісний, найдавніший варіант твору найдовершенішим, а похідні від нього спотворені, деґрадовані (згадаймо схожу тезу міфолога М.Мюллера про «псування мови»), Т.Бенфей дотримувався протилежного погляду: первісні твори були грубі й неоформлені, тривала обробка в руслі народної поезії надала деяким із них однорідності та високої досконалості. Таким чином Т.Бенфей дійшов висновку про зародження більшості відомих сюжетів не в міфологічному арійському безчассі, доісторичну добу, а вже в історичні часи переважно в Індії.
У Т.Бенфея з´явилося чимало послідовників як у себе на Батьківщині, так і за її межами, котрі впадали в різноманітні крайнощі, приписуючи «індійські впливи» навіть тому матеріалові, в якому їх не було. В тодішній Російській імперії шляхом Т.Бенфея йшли О.Пипін, «переорієнтований» Ф.Буслаєв, В.Стасов та ін. У розвідці «Походження російських билин» (1868) В.Стасов вказував на східні джерела билинного епосу, частину творів виводив з індійських, татаро-монгольських сюжетів. Із контраргументами В.Стасову виступили Ф.Буслаєв, О.Міллер, П.Безсонов, А.Гільфердінг, О.Веселовський та ін. Зокрема, О.Міллер у книзі «Ілля Муромець і богатирство Київське» (1869) відстоював національний характер билинного епосу.
Теорія запозичення довела неспроможність міфологічної школи, привернула більшу увагу до творчості сусідніх та віддалених народів. Проте межі міґраційної теорії не дозволяли всебічно дослідити феномени творчості народів, розкрити внесок націй до загальносвітової скарбниці, а тому в європейській науковій думці визріли умови для своєрідної «зміни декорацій». Хоча слід уточнити: «зміни» не означає «заміни», бо теорія запозичення застосовувалася ще тривалий час, мала певні відгуки в працях українських вчених (М.Халанський, М.Сумцов та ін.).
Другий параграф третього підрозділу розкриває «Теорію самозародження сюжетів». З кінця 1860-х років у європейській фольклористиці починають активно використовуватися, крім історико-порівняльного, такі методи досліджень: історико-ґенетичний, кількісно-статистичний та історико-типологічний. Порівняльний метод міґраційної теорії не дозволяв виявляти у творчості народів першовитоки, що йшли від давнини і мали розвиток разом зі становленням людини й суспільства.
Творці теорії самозародження сюжетів (мотивів, певних образів, символів) – представники антропологічної (етнографічної) школи – до поняття антропології залучали археологію, етнографію, фольклор, психологію. Англійський вчений Едуард Бернет Тайлор (1832–1917), вивчаючи первісну культуру народів, у книгах «Дослідження в галузі давньої історії людства» (1865), «Первісна культура» (1871) дійшов висновку про поступовість розвитку людства; згідно з його теорією прогресу цивілізації, всі народи проходять схожі етапи розвитку, однотипну еволюцію, а духовна культура на кожному ступені розвитку відповідає певному етапові матеріальної культури. В основі вчення Е.Тайлора лежала гуманна ідея єдності людства. На основі закону прогресу було виведено закон культурних пережитків, висунуто теорію анімістичного походження релігії.
Відштовхуючись від плідних ідей Е.Тайлора, шотландський фольклорист Ендрю Ланґ (1844–1912) викристалізував теоретичний постулат про побутове психічне самозародження сюжетів (ширше – творів, вужче – мотивів, образів). Свою концепцію дослідження фольклору Е.Ланґ задекларував у статті «Метод фольклору», що ввійшла до книги «Звичай і міф» (1884). Вчений наголошував на доцільності застосування антропологічного методу у вивченні фольклору; вважав, що певні відповідності та аналогії не обов´язково пояснюються спільністю походження чи взаєминами (міґраціями), ці схожості в повір´ях, звичаях, фольклорі є наслідком схожості способу мислення. У працях, що вийшли наприкінці століття («Міф, ритуал і релігія», «Становлення релігії», «Магія та релігія», «Таємниця тотему» та ін.), Е.Ланґ дійшов висновку про віру первісних людей не тільки в духів, але й у вище божество. Первісні люди і сучасні дикі племена абориґенів, підкреслював дослідник, не можуть розглядатися як тотожні щодо способу мислення і творчості. Проте закономірності людської психіки, мислення творять самостійні, але типологічно споріднені традиції в релігії, магії, ритуалах, обрядах, звичаях, загалом у фольклорі.
До видатних представників теорії самозародження сюжетів, що була досить впливовою в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст., належали Дж.Дж.Фрезер, Е.С.Ґартленд, Л.Б.Ґомм (Англія), В.Маннґардт, Г.Узенер, Е.Роде, А.Дітеріх (Німеччина), С.Рейнак, Е.Дюркґайм (Франція), Ф.Боас (США), К.Кавелін, частково О.Веселовський (Росія). В українській фольклористиці певну прихильність до теорії самозародження сюжетів (залежно від західних віянь, впливів ідей антропологічної школи чи незалежно від них) можна спостерегти за деякими працями О.Потебні, О.Котляревського, О.Кирпичникова, М.Халанського, М.Сумцова, П.Житецького, М.Дашкевича, В.Перетца, А.Лободи та ін. Теорію антропологічної школи в її застосуванні на терені слов´янської науки гостро критикував І.Франко у статтях «Етнологія та історія літератури» (1894) та «Дві школи у фольклористиці» (1895) за те, що її представники розпливались у тумані припущень або банальних узагальнень.
Теорія самозародження сюжетів відіграла у фольклористиці важливу методологічну роль. Її застосування наблизило науковців дл пізнання джерел рідної традиційної культури, до з´ясування місця та ролі «культурних пережитків» у сучасній для дослідників фольклорній творчості, а також загострило увагу до поетики зразків народної словесності та функцій останніх у художній літературі.
«Михайло Драгоманов: національне та інтернаціональне у фольклорі» – так названо третій параграф третього підрозділу. Фольклористичну спадщину М.Драгоманова можна розподілити на декілька частин: теоретичну (дослідження фольклору), критичну (рецензії, відгуки, огляди), принагідну (фраґменти в інших працях – з літературознавства, історії, публіцистики, а також у багатющому епістолярії) та публікацію першоджерельних матеріалів усної народної творчості – леґенд, переказів, пісень, дум та ін. Високо оцінив М.Драгоманова, вказавши на його дослідницькі методи, І.Франко: “Незвичайно критичний ум, фаховий історик з широкою європейською освітою, він вніс у студіювання етнографічного матеріалу строгий історичний метод, гостро виступив проти дилетантства і міфологічних апріорних фантазувань, жадаючи порівняння студій і докладного відрізнення в етнографічних матеріалах того, що міжнародне, запозичене, і того, що повстало на власнім ґрунті.”
У галузі фольклористики та етнографії М.Драгоманов написав більше півсотні праць, зокрема таких, як: “Україна в її словесності” (1870), “Исторические песни малорусского народа. С объяснениями Вл.Антоновича и М.Драгоманова» (– Т.1. – К., 1874; – Т.2. – 1876), “Відгук лицарської поезії в українських народних піснях. Пісні про «Королевича» (1875), велика збірка народної прози «Малорусские народные предания и рассказы» (1876), монографія “Нові українські пісні про громадські справи. 1764–1880” (Женева, 1881), “Політичні пісні українського народу ХУІІІ–ХІХ ст. з увагами” (– Т.1. – Женева, 1883; – Т.2. – 1885), “Турецькі анекдоти в українській народній словесності” (1886), “Українські пісні про волю селян” (1887), “Шолудивий Буняка в українських народних оповіданнях” (1887), “Псування українських народних пісень” (1893) та ін. Найповніше зібрання фольклористичних праць підготував до друку й опублікував накладом Наукового товариства імені Шевченка у Львові М.Павлик: це чотири томи за спільною назвою “Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство” (– Т.1. – 1899; – Т.2. – 1900; – Т.3. – 1906; – Т.4. – 1907).
У дискусіях щодо визначення наукового методу М.Драгоманова-фольклориста вчені ХХ ст. вважали: дослідник сповідував порівняльно-історичний метод із застосуванням різних теоретичних підходів до аналізу фольклорного матеріалу з переважанням теорії запозичень. Нині можна стверджувати, що М.Драгоманов був представником синтетичного методу, а не, скажімо теорії запозичення, на чому однозначно педалювала радянська фольклористика. Щоправда, ще в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. В.Горленко, І.Франко, Б.Грінченко, М.Сумцов та ін. відзначали хибність деяких положень М.Драгоманова внаслідок надуживання компаративістськими прийомами, прагненням через теорію запозичень віднайти у фольклорному середовищі серед багатьох варіантів “першовзір”. М.Драгоманов розподіляв твори усної народної словесності на національні та інтернаціональні. До національних відносив пісні (крім частини мандрівних сюжетів балад), до інтернаціональних – більшу частину прозових творів. Вчений писав: “Докладне порівняння свого матеріалу у різних народів, порівняння як основних тем, так і їх розвитку в деталях, показало би і відміну нашої словесності, і схожість її з іншими, а в останнім разі показало би, чи виходить ся схожість із коїцинденції чи зі спадщини, із спільного колись племінного скарбу, або чи (як це найчастіше буває) від перейняття при обопільному культурному впливові. Аж тоді, коли подібним чином буде досліджена наша народна словесність методом інтернаціонального порівняння, можна буде говорити докладно про її національний елемент”. Зрозуміло, цей метод стосувався передусім народної прози. На прикладі народної поезії, писемних пам´яток (літописів, “Слова о полку Ігоревім”) М.Драгоманов відстоював ідею автохтонності та давності походження українців, їхньої великої творчої спромоги, не нав´язаної кимось ззовні і незалежної. Вчений писав про історичність пісень українських – колядок, щедрівок, ігрових зразків як свідків багатої домонгольської традиції. Простеживши пісенність у межах від Карпат до Дону, він дійшов висновку про єдність, соборність українського народу, його духовну самобутність та історично справедливу автономність (окремішність, незалежність). Спорідненість пісень з різних українських земель, на думку дослідника, – “одна з найясніших прикмет самостійної й одностайної національності”, хоч “історія не дала нашому племені зорганізуватися в одну державу”, проте потреба утворити державу була й залишається: така “українська порода (національність) держиться як тіло осібне, дуже однакове в усіх своїх частинах… Така порода могла б зібратись в одну державу й це певно було б добре, бо тоді б легше було б українським людям не допустити, щоб на їх землі була така неправда, як тепер”.
Отже, синтетизм теорії М.Драгоманова, що вбирала в себе дослідження фольклору в плані культурно-контактних запозичень, типологічних зіставлень та ґенетичної спільності й етнічної самобутності, можна цілковито вважати одним із перших в історії української фольклористики системного вивчення усної народної традиційної культури.
Четвертий підрозділ другого розділу присвячено розглядові “Методологічного дискурсу фольклористичної концепції Івана Франка”.
Наукову діяльність І.Франка в галузі фольклористики складно убгати в межі якоїсь школи – хай навіть такої широкої, як культурно-історична. М.Грушевський та І.Франко, як зазначає І.Денисюк, визнавали себе адептами культурно-історичної школи, проте “концепцію культурно-історичної школи як своєї наукової прабази вони помножили на здобутки компаративізму, міфологічної та антропологічної, а подекуди психологічної шкіл і на власні методологічні пошуки”. Багатоаспектність фольклористичної проблематики порушено в десятках праць І.Франка. Вчений розробляв методологію досліджень, історію науки, теорію фольклорних жанрів, методику записування усних творів тощо. І.Франко розглядав фольклор українців у широкому міжнародному контексті, а від дослідників вимагав адекватних методів вивчення матеріалу, наукової об´єктивності. До загальнометодологічного фундаменту вченого ввійшло чимало положень та ідей із таких праць, як: “Поезія та її становисько в наших временах” (1876), “Жіноча неволя в руських піснях народних” (1883), “Останки первісного світогляду в руських і польських загадках народних” (1844), “Як виникають народні пісні?” (1887), “Наші коляди” (1889), “Задачі і метода історії літератури” (1891), “Із секретів поетичної творчості” (1899), “Студії над українськими народними піснями” (1907–1913) та ін.
І.Франко висловив глибоке розуміння специфіки фольклору, його ґенези, культурних напластувань і процесу “животворення”. Вчений застосовував історико-ґенетичний, історико-порівняльний методи дослідження (у “Студіях над українськими народними піснями” сказано про метод “аналітичної історіографії”). В лекції “Найновіші напрямки в народознавстві” (1894) наголошено, що сучасна наука має використовувати різноманітні методи. Міґраційну й антропологічну теорії вчений оцінював як рівноправні, а в певних випадках комбінацію обох методів вважав необхідною. Загалом же І.Франко дотримувався методології культурно-історичної школи, враховував і здобутки школи психологічної (“Із секретів поетичної творчості”, “Студії на українськими народними піснями”). Багатоаспектні методологічні підходи І.Франка до вивчення фольклору й літератури забезпечували всебічний аналіз, при якому було враховано національну специфіку мистецьких явищ та зовнішні впливи, простежено ґенезу твору, його жанрову своєрідність, трансформації, естетику, мовне багатство, закоріненість у побут, у соціально-економічне життя “народу, що вгору йде”.
У третьому розділі «ПСИХОЛОГІЧНА ШКОЛА» висвітлено фольклористичну концепцію засновника школи О.Потебні, його ставлення до міфологічної школи, до теорій запозичення, самозародження сюжетів; розкрито вчення О.Потебні про слово, образ, символ, народнопоетичну символіку. О.Потебня був основоположником таких напрямів досліджень, як етнолінгвістика, лінгвофольклористика, психофольклористика.
Питання про психологічну школу в українській фольклористиці не ставилося. Відповідно її засновник О.Потебня випав із поля зору дослідників міфологічної, культурно-історичної, філологічної шкіл. Науковий доробок О.Потебні методологічно охоплює чимало підходів до вивчення мови, мислення, психології народу та індивіда, фольклору, літератури.
У першому підрозділі «Фольклористична концепція Олександра Потебні. Окремі зауваги» сказано, що в історії української фольклористики постать О.Потебні (1835–1891) – одна з найвизначніших. Майже половина наукового доробку вченого присвячена фольклору. Основні теоретичні положення викладено в працях: «Про деякі символи в слов´янській народній поезії» (1860), «Думка і мова» («Мысль и язык», 1862), “Про міфічне значення деяких обрядів і повір´їв” (1865), “Про Долю та споріднених з нею істот”, “Про купальські вогні та споріднені з ними уявлення” (обидві – 1867), рецензія на “Народні пісні Галицької та Угорської Русі, зібрані Я.Ф.головацьким” (1880), “Пояснення українських і споріднених народних пісень” ( – Т.1: Веснянки. – Варшава, 1883; – Т.2: Колядки та щедрівки. – 1887), а також у дослідженнях, що опубліковані після смерті: “Із лекцій з теорії словесності: Байка. Прислів´я. Приказка” (1894), “Із записок з теорії словесності” (1905).
В основі фольклористичної концепції О.Потебні лежить теза про неперервність, повсюдність і повсякденність народної творчості. Звідси, від цього центру-ядра, струменять глибокі думки вченого про багато явищ фольклору, його зв´язки з мовою, мисленням, психологією народу, історією, літературою, суспільною свідомістю, поступом людства тощо.
О.Потебня наголошував, що народна поезія, як і мова, – продукт колективної творчості. Вважаючи поезію, як і мову, явищем, що перебуває в постійному русі, розвитку, становленні, вчений глибоко усвідомлював: про занепад поезії можна говорити лише в тому сенсі, що народ, поки живий, безперервно переробляє мову, поезію, застосовуючи їх до мінливих потреб життя, а тому поезія живе скрізь, щогодинно і щохвилинно, де говорять і думають. Саме з такого розуміння суті безперервної творчості як безперервної діяльності (відгомін ідеї В.Гумбольдта) сформувалися погляди О.Потебні на традицію не як на шаблон, раз і назавжди щось дане, а як на стійкий художній кондесат, в якому, як і в мові, якщо розглядати досить тривалі періоди, все рухливе, ніщо не завершене. Будь-яке поетичне явище може виникнути на основі вже об´єктивованого. Навіть найменші явища народної поезії побудовані на основі, що склалася впродовж багатьох тисячоліть. Новий акт творчості неминуче додає до своїх історичних витоків щось нове, “поезія не є виразом готового змісту, а, як мова, є могутнім засобом розвитку думки”. Фольклорний процес, на думку О.Потебні, завжди передбачає спадкоємність творчих актів – варіювання і розвиток готових зразків шляхом безпосереднього засвоєння. Без цієї спадкоємності традиція стала б шаблоном, фольклорні твори не були б актом пізнання й розвитку, зникли. Більше того: фольклорні твори живуть у віках не тільки заради свого буквального смислу, а й заради того змісту, що може бути в них внесений (виявлений).
Другий підрозділ – “Олександр Потебня і міфологічна школа”. Міфологічну концепцію О.Потебні ми вважаємо оригінальним вченням, яке лягло в підмурівок подальших досліджень міфу в Україні (праці М.Сумцова, В.Клінгера, К.Сосенка, В.Гнатюка та ін.). Міфічне мислення, за Потебнею, властиве на певному етапі розвитку всім народам як “єдино можливе, необхідне, розумне” і належить “не одному якомусь часові, а людям усіх часів”. Міф як найпростіша форма, слово, уявлення (а подальший її розвиток – міфічний переказ), належить до сфери поезії в широкому розумінні. Як будь-який поетичний твір, він а) є відповіддю на певне питання думки (допитливість), додатком до вже пізнаного; б) складається з образу й значення, зв´язок між ними не доводиться, як у науці, а є безпосередньо переконливим, сприймається на віру; в) міф як акт свідомості, що здійснюється неусвідомлено і є словесним твором.
О.Потебня критикував міфологів особливо у поглядах на ґенезу міфу. Він аргументовано спростував положення М.Мюллера та його прихильників що основа міфів – “хвороба мови”, Забуття первісних значень слів. Це все одно, іронізував вчений, що хворе, немічне тіло в майбутньому стане здоровим.
У третьому підрозділі “Психологія народу й діалог культур” розкрито погляди О.Потебні на одну з панівних теорій другої половини ХІХ ст.: теорію запозичень, процеси культурного обміну між народами. Загалом вчений цю теорію, як засвідчував ще М.Сумцов, недолюблював, критикував її адептів. З іншого боку, розглядаючи явище як психолог, філософ, мовознавець і фольклорист, О.Потебня заявляв, що запозичення у складних психічних одиницях – таких, як народ, суспільство, – є лише іншим боком самостійності, адже хто вдало застосовує фольклорний твір, той створює його знову. На думку вченого, збудження ззовні, але менше від внутрішнього, є однією з головних умов, що сприяє розвиткові народу. Такий погляд перегукувався з “теорією зустрічних течій” О.Веселовського, суть якої полягав у тому, що запозичення можливе тоді, коли існує “єдність психічного процесу”, коли у того, хто запозичує, виникають “зустрічні течії, схожий напрям думок, аналогічні образи фантазії”. Отже, О.Потебня наголошував на потребі культурного обміну, кожен народ пристосовує до своїх потреб близьке за духом, асимілює та осмислює його відповідно до власних традицій, закономірностей історичного шляху та менталітету.
“Психологія народної творчості: вчення про слово і художній образ” висвітлено в четвертому підрозділі. Наукова концепція О.Потебні ґрунтується на вченні про слово – його ґенезі, структурі, значенні, сприйманні, розумінні–нерозумінні, формо- та смислотворчих функціях. Слово, за Потебнею, складається з: 1) зовнішньої форми; 2) внутрішньої форми і 3) значення. Оскільки слово як акт думки живе, коли промовляється, то і внутрішня форма існує тільки у взаємодії з іншими компонентами: значенням і зовнішньою формою. Воно є способом виразу значення, тобто вбирає в себе ознаки двох стихій – формальної та змістової. Всі структурні елементи слова, взаємодіючи, не залишаються незмінними. Внутрішня форма, отже, “відкрита” до якісних змін, рухається від звучання до значення і навпаки. Цей найрухливіший компонент у мові постійно то губиться, то відновлюється, ніби народжується знову. Слово, що втратило свою внутрішню форму, стає необразним, непоетичним. Кожне слово проходить через образний стан. Чим більше вдивлятися в життя традиції (в казку, прислів´я, пісню), тим більше можна виявити сполучень, неодмінно обумовлених попереднім життям внутрішньої форми слів.
Поетичному образові, вважав О.Потебня, можуть бути дані ті ж самі назви, що властиві образові в слові: знак, символ, з якого видобувається уявлення, внутрішня форма. Образ – узагальнення багатьох окремих випадків, конкретних сприймань. Це своєрідне згущення думки. За ґенезою художній образ давній, має реалістичне коріння; на вторинному рівні може творитися і за відомими зразками образів фольклору, літератури, які викликають певні асоціації та стають основою нових творчих актів. Образ замінює множинне, складне, ледь уловиме чимось відносно одиничним, визначеним, близьким, наочним, що сприяє пізнанню. Художній образ вужчий свого значення, образ багатозначний, неоднозначний, а в цьому й полягає його застосування (новий творчий акт), ось чому фольклорні твори живуть у віках. Цей новий творчий акт можливий тому, що художній образ має властивість бути символом.
Саме про останнє йдеться в п´ятому підрозділі: “Психологізм фольклору: теорія символу та дослідження фольклорної символіки”.
Як з´ясовано в попередньому підрозділі, О.Потебня вибудував своє цілісне вчення на основі слова, закономірностей розвитку мови, фольклору. Мова в усьому без винятку символічна, вважав дослідник. Внутрішня форма слова з моменту виникнення має властивість символічності. Слово тільки тому є органом думки і неодмінною умовою всього подальшого розвитку світу й себе, що первісно є символом. У теорії символу О.Потебні велика роль належить уявленню – головній ознаці, що виступає зв´язком образу із значенням. Образи, різноманітні за сукупністю своїх ознак, можуть бути тотожними за уявленням і значенням; той самий образ може мати різні, іноді протилежні, значення, може зарозглядатися і застосовуватися із стількох поглядів (точок зору), скільки в ньому ознак. Звідси “методологічне правило”: для вивчення розподіляти символи не тільки за образами, але й за уявленнями в їх зв´язку – тобто за паралельними рядами уявлень. На основі багатьох жанрів фольклору – казок, байок, замовлянь, голосінь, загадок, прислів´їв, приказок, пісень О.Потебня з´ясував ґенезу народнопоетичної символіки, висвітлив її зміст, естетику, закономірності еволюції в динамічній фольклорній традиції.
Дослідження фольклору як символічної системи, розвиток ідей, здобутків О.Потебні в аспектах лінгвофольклористики, психо-фольклористики – актуальні завдання сучасної теоретичної думки.
Вельмишановний пане Голово спеціалізованої вченої ради!
Шановні члени спеціалізованої ради, шановні присутні!
Дозвольте коротко доповісти основні положення дисертації.
Передусім маємо відзначити: досі в Україні не створено цілісної синтетичної „Історії української фольклористики”, напрацювання попередників мають характер фрагментів, чимало з яких застаріли. Проблема дослідження історії фольклористики набула важливого значення методологічної в зв’язку з потребою системного осмислення її як процесу, нової оцінки періодів розвитку чи занепаду, теоретичного доробку вітчизняних вчених. Метою дисертації стало дослідження методології наукових шкіл в українській фольклористиці другої половини ХІХ століття, висвітлення основних теоретичних принципів та концепцій представників міфологічної, культурно-історичної, психологічної шкіл.
Наукове пізнання теоретичного набутку українських вчених підтвердило, з одного боку, їхню належність до загальноєвропейських шкіл і напрямів вивчення народної творчості, а з іншого, засвідчило певну автономність національної моделі академічного осмислення явищ традиційної культури. Неабияку роль при цьому відіграв і сам об´єкт дослідження – багатющий український фольклор, своєрідна селянська культурна цивілізація, що тривала впродовж тисячоліть і збереглася до ХІХ століття.
Витоки міфологічної школи сягають наукової діяльності європейських просвітників кінця ХУІІІ ст. У Франції, Італії, Німеччині було сформовано перші моделі того напрямку досліджень, що його згодом назвуть міфологічною школою. Найвідоміші представники цих вчень – Ж.-Ф. Лафіто, Д.Віко, Й.-Ґ. Гердер, Ф.В.Й.Шеллінг, Й.Й.Ґеррес, Ґ.Ф.Кройцер.
Класична міфологічна школа західноєвропейського зразка, сформована в першій половині ХІХ ст., пов´язана передусім з іменами братів Якоба та Вільгельма Гріммів. Основположником школи вважається Я.Грімм, автор фундаментальної праці “Німецька міфологія” (1835). Автор запровадив нову методологію дослідження архаїчного світогляду, що виражений у міфах, мові, фольклорних зразках. Ця методологія ґрунтувалася на порівняльно-історичному принципі, мала синтетичний, універсальний характер. Залучаючи до аналізу дані мов, обрядів, поезії, вчений загалом виявив багато спільного в мовах арійських народів, висловив гіпотезу про існування єдиної прамови, а відтак і єдиної міфосистеми; водночас дослідник дотримувався суб´єктивного погляду щодо оцінки не німецького матеріалу, а деякі його етимології не були підтверджені мовними чи фольклорними реаліями.
Послідовники Я.Грімма, так звані “молодші міфологи” (А.Кун, В.Шварц, В.Маннгардт, В.Ган, англійці М.Мюллер, Ж.Кокс, італієць А. де Губернатіс та ін.), розвинули окремі положення автора “Німецької міфології”, активізували вивчення не тільки міфології Греції та Риму, Німеччини і Скандинавії, народів Сходу, але й звернули увагу на міфи слов´ян, зокрема й на “нижчу міфологію” – демонологію. Щоправда, студії згаданих вчених хибували на певну однобічність, категоричність у висновках, що часто зводили нанівець конструкцію з фактів і припущень.
Праці західноєвропейських міфологів, безперечно, стимулювали вивчення міфоархаїки слов´янськими вченими, хоча слід відзначити, що чимало їхніх студій було написано автономно, до появи “Німецької міфології” Я.Грімма. Так, у південних та західних слов´ян внесок у вивчення міфологій своїх народів (чи навіть ширше: слов´янських народів) зробили серб В.Караджич, чехи та словаки Й.Добровський, Й.Юнгман, П.Шафарик, Я.Коллар, В.Ганка, Ф.Челаківський, К.Ербен, Л.Штур, хорват Л.Гай, словенець С.Враз, поляки К.Бродзінський, В.Залеський, Л.Голембйовський, К.Вуйціцький, Ж.Паулі, А.Новосельський. Основним набутком західної та південної слов´янської моделі міфологічної школи було зацікавлення власними народними традиціями, мовами, виявом спільного прасло-в´янського кореня щодо вірувань, звичаїв, обрядового фольклору, а також усвідомлення самобутності кожного слов´янського народу.
Російська міфологічна школа формувалася на початку ХІХ ст. Перші помітні праці належали перу дослідників, що допускали чимало домислів, фантазувань, проте стимулювали наукову думку до пошуків адекватних методів студіювання складного матеріалу. Такий характер мали: “Давня релігія слов´ян” Г.Глинки, “Слов´янська і російська міфологія” А.Кайсарова, “Короткий огляд міфології російських слов´ян” П.Строєва, “Нарис слов´янської міфології” М.Касторського.
Основоположником російської міфологічної школи вважається Ф.Буслаєв. У вивченні мови, міфу, поезії вчений застосував ідею історичного розвитку, вважаючи, що архаїчний світогляд наявний і в сучасному творчому процесі.
Найяскравіший представник російської міфологічної школи О.Афанасьєв виходив із теоретичних постулатів Я.Грімма, М.Мюллера, Ф.Буслаєва; виникнення міфів пов´язував з історичним розвитком мови. Еволюція мови та міфології як цілісних систем спричинювала певні зміни поглядів, втрати смислів, що призвело до забуття, затемнення багатьох ланок системи, а тому завдання вченого-міфолога – реконструювання архаїчних образів, відновлення доісторичного “ланцюжка” з метою забезпечення неперервності традиції.
До безсумнівних здобутків української фольклористики перехідного періоду від романтизму до позитивізму та й на пізнішій стадії належать дослідження проблем міфу і символу. Міфологічна школа в українській фольклористиці хоч і не виявила себе в класичній формі європейського зразка (скажімо, на кшталт німецького чи навіть російського), проте задекларувала чимало різноманітних підходів до розуміння архаїчної традиції у співвідношенні із сучасністю, привернула увагу вчених до проблем автохтонності, національного культурного субстрату. Міфологічні студії вимагали опертя на значний мовний, уснопоетичний, обрядово-магічно-ритуально-звичаєвий матеріал, а тому сприяли активному збору, фіксації останків старожитностей, комплексу явищ народного світогляду, що виявляли себе в місцевих говірках, прислів´ях та приказках, примовках, прикметах, повір´ях, загадках, замовляннях, казках, леґендах, піснях.
Міфологічна школа змістила дослідницькі акценти не тільки в галузі вивчення фольклору, але й у пізнанні історії. Поява в історичній науці його величності Народу як об´єкта дослідження – це також заслуга романтизму і міфологічної школи.
В українську міфологічну школу у фольклористиці вагомий внесок зробили М. Костомаров, Я.Головацький, О. Потебня, О. Котляревський, І. Нечуй-Левицький, П.Чубинський, М. Сумцов. Вчені відзначили органічний зв´язок мови, міфології та поезії; з´ясували і утвердили погляд на колективну природу творчості; на основі порівняльно-історичного та історико-ґенетичного методів, досліджуючи міфову основу творів фольклору, простежили національну своєрідність цих зразків і специфіку народності літературних творів. Студіюючи міфи, складові міфологічного світогляду, що збереглися в мові, ритуалах, звичаях, обрядовому та необрядовому фольклорі, загалом у побуті, наші дослідники доводили давність походження, автохтонність, високий рівень розвитку етносу, багатство й естетику його мови, усної творчості, а відтак і (прямо чи опосередковано) заявляли про національну самобутність українського народу, глибинність і неперервність його культурної традиції.
Фактор бездержавності України в ХІХ ст., утиски та переслідування, цензура, самоцензура та інші чинники, очевидно, вплинули на те, що закономірно не було зреалізовано багатьох ідей тодішніх вчених, не було сформовано повнокровної національної наукової академічної міфологічної школи з єдиною методологічною основою і конкретними завданнями. Саме в лоні міфологічної школи, періоді романтизму зародилася ідея деґрадації фольклору, а відтак окремі песимістичні прогнози щодо виродження усної творчості, її відмирання та заміни індивідуальною письменницькою. Нинішня активізація українських вчених у галузі вивчення міфів породжена загальним процесом пожвавленого пізнання витоків традиційної творчості у світовій гуманітаристиці, пов’язана з таким напрямком студій ХХ ст., як неоміфологізм.
Культурно-історична школа як явище європейської науки почала формуватися на початку ХІХ століття у зв´язку зі зміною пріоритетів щодо поглядів на народ, націю, історію розвитку духовної (усної традиційної) та матеріальної культури. Поява цієї школи в занальноєвропейському контексті пов´язана з філософією позитивізму, основоположником якого став французький вчений О.Конт, автор “Курсу позитивної філософії” в шести томах (1832–1842). Представники філософії позитивізму сповідували принципи об´єктивності, реальності, достовірності, точності, органічності, відносності, корисності тощо. Відтак філософи-позитивісти наполягали на побудові наукових дисциплін на об´єктивних засадах, конкретному характері соціального знання і уподібненні філософських, історико-філологічних наук до наук про природу, що логічно призвело до застосування в гуманітарних науках історико-ґенетичного методу і поєднало всі дрібні чи великі явища й факти в єдину систему.
Модель української культурно-історичної школи у фольклористиці почала формуватися в період романтизму і мала декілька стадій: від захоплення старовиною, збирання фольклору, позитивістського упорядкування й осмислення народного скарбу першої половини ХІХ століття до застосування історико-порівняльного та історико-ґенетичного методів “наукового реалізму” (термін І.Франка) другої половини ХІХ століття. Представники української культурно-історичної школи романтично-народницького напряму й перехідної стадії від романтизму до позитивізму: З.Доленга-Ходаковський, М.Цертелєв, О.Павловський, М.Максимович, М.Гоголь, П.Лукашевич, М.Шашкевич, Я.Головацький, І.Вагилевич, Й.Лозинський, І.Срезневський, О.Бодянський, ранній М.Костомаров, А.Метлинський, ранній П.Куліш. Із 1860-х років в Україні утверджується методологія “наукового реалізму”, що базувалась на постулатах як позитивістської естетики й критики з переважанням основоположного принципу історизму, так і на застосуванні нових раціоналістичних теорій і методів адекватного дослідження матеріалу. Тут своє вагоме слово сказали видатні теоретики-дослідники і практики-збирачі фольклору: О.Потебня, О.Котляревський, В.Антонович, М.Драгоманов, І.Франко, М.Сумцов, М.Павлик, М.Халанський, П.Житецький, М.Дашкевич, Б.Грінченко, М.Грушевський, В.Гнатюк та ін.
Вітчизняні вчені, представники культурно-історичної школи, досліджуючи український фольклор, не тільки утверджували глибинність його культурних шарів, багатство й самобутність, національну природу і специфіку, але й порівнювали з фольклором інших – близьких і далеких –народів. Цікаво, що схожість фольклорних традицій, як спостерегли наші дослідники, не завжди пов´язана з найближчим сусідством.
Теорія самозародження, теорія запозичень, що ними послуговувалися фольклористи, принесли значні здобутки в галузі виявлення джерел та історичних шляхів розвитку усної традиції, формуванні жанрової системи, національної специфіки епосу та лірики тощо.
Українська культурно-історична школа другої половини ХІХ століття подолала емоційно-романтичні підходи до осмислення матеріалу, запропонувала шлях раціоналізму, своєрідного “наукового реалізму” у вивченні фольклорної спадщини рідного народу. У межах культурно-історичної школи сформувалася українська теоретична фольклористика з багатим академічним арсеналом методів і прийомів, із методологією плюралізму та ідеєю поступу. Тут, безперечно, найвагоміший науковий доробок у О.Потебні, М. Драгоманова, І. Франка. Сповідуючи плюралістичну методологію, системний підхід до об´єктивного наукового пізнання явищ усної народної традиційної культури не лише в різноманітних зв´язках (проблем “фольклор і міф”, “фольклор і ритуал”, “фольклор і обряд”, “фольклор і мова”, “фольклор і література”, “національне та інтернаціональне у фольклорі” тощо), але й у саморозвитку, в еволюції, трансформації, дифузії жанрів, динаміці фольклорного процесу – своєрідному “внутрішньому” і “зовнішньому” рухові як окремих зразків, циклів, так і всього масиву. Перед науковцями-фольклористами відповідно поставали проблеми як загальнометодологічні, так і часткові: хронологізація, класифікація та систематизація, конкретно-історична наповненість, “документальність” і “художність” творів, художньо-естетична вартість (гармонійність, краса, спотвореність), жанрова специфіка, стильові особливості, структура, форма, ритміка, строфіка, фоніка тощо.
Культурно-історична школа другої половини ХІХ століття залишилася відкритою моделлю, що її своєрідно трансформували на початку двадцятого століття відомі вчені Д.Яворницький, Ф.Колесса, К.Квітка, В.Білий, А.Лобода, К.Грушевська, О.Андрієвський, М.Левченко, В.Петров та ін. Проте її існування за радянської доби (на початку 1930-х років) було штучно перерване. Дослідницька методологія класиків української культурно-історичної школи успішно застосовується в сучасних фольклористичних студіях.
В українській фольклористиці вперше виокремлено психологічну школу, засновником якої був професор Харківського університету О.Потебня. До жодної з тих шкіл, що їх аналізували вчені (міфологічна, культурно-історична, філологічна), теоретичний доробок О.Потебні в повному обсязі не потрапляв. Дослідницька методологія О.Потебні була новим явищем в українській науці, мала специфічні відмінності від тих загальних історико-філологічних підходів і методів, що ними користувалась більшість фольклористів.
Психологічна школа в особі О. Потебні розгорнула фольклористичну концепцію на всю широчінь дослідницької думки: від вчення про слово, до теорії міфу, художнього образу та символу; від розуміння повсюдності, повсякденності усної творчості до її неперервності, а відтак і до усвідомлення могутніх потенцій мовної, фольклорної діяльності народу, визнання за його минулим тисячолітніх традицій і віра в безсмертя. Розуміння, “бачення” мови, мислення, фольклорної творчості як процесу, поєднання становлення та еволюції мови з традиційною культурою і світоглядом, філософією, психологією, етикою та естетикою народу – важливий підсумок вчення О. Потебні як засновника академічної психологічної школи, повпреда багатьох ідей та теорій останнього століття.
О.Потебня вважав міфічне мислення на певному етапі розвитку єдино можливим, необхідним, розумним способом пізнання світу, таким, що властиве всім народам і не одному якомусь часові, а людям усіх часів. Міф О.Потебня вважав за явище мови, поезії; мова і поезія не були дані людству у метафоричному розквіті, а потім, мовляв, занепадали, внаслідок чого творилися міфи. Концепцію М.Мюллера, О.Афанасьєва про “хворобу”, “псування” мови як джерело міфології О.Потебня відкидав, адже виходило, що історія міфів ставала історією занепаду думки. Вчений відкинув ідею деґрадації фольклору, не погоджувався з аристократичною позицією стадіальності словесної творчості, згідно з якою народна колективна словесність мала нижчий статус, а літературна індивідуальна вищий.
О.Потебня виробив власну міфологічну концепцію, в основі якої покладено історико-ґенетичний, структурно-типологічний методи, лінгвоетнопсихологічні підходи, що враховували ґенезу, становлення, розвиток свідомості й мови з формуванням світоглядних уявлень – міфічних, поетичних систем. Вчений наголосив на специфіці міфічного мислення як своєрідного донаукового несвідомо-усвідомленого пізнання світу і висловив тезу про наявність міфічного світовідчуття, світосприймання, світорозуміння й світовідтворення за будь-яких часів.
Своєрідність позиції О.Потебні щодо міграційної теорії полягала у визнанні самобутності, оригінальності традиційної творчості кожного народу, її відкритості, незамкненості до сприймання чужого, до культурного обміну; вчений вважав, що із скарбниці інших народів кожен народ пристосовує до своїх потреб близьке за духом, асимілює та осмислює-переживає його відповідно до власних традицій, закономірностей історичного розвитку, менталітету, ідеалу.
У поглядах на мову як на творчість, як на творчу діяльність, на слово як акт думки, на образ і твір як новий (при користуванні ними, застосуванні) акт творчості О.Потебня виявив динамічний характер фольклорної традиції, обґрунтував доцільність і необхідність стабільного та змінного, відзначив важливу роль імпровізації. Новий творчий акт можливий тому, що художній образ має одну із основних властивостей – бути символом. Відтак фольклорний твір, художній образ у зв´язку з його символічним значенням (чи значеннями) живуть впродовж століть, бо відкриті до нових смислів, що можуть бути в них виявлені (внесені). Символіка людства, на думку О.Потебні, формувалася разом людською психікою, мовою, магією, ритуалами, обрядами, звичаями, віруваннями, міфологією, усною творчістю за умов духовно-практичного освояння світу спочатку на родо-племінному рівні, а згодом на рівні етносу, народу, нації. Народнопоетична символіка – важлива складова національної психіки, потужна категорія традиційної культури.
Українська психологічна школа в особі О.Потебні випередила чимало ідей визначного представника європейської психологічної школи, автора праці “Психологія народів” у десяти томах В.Вундта, психоаналітичні здобутки З.Фройда, що з´явилися на початку ХХ століття, а також деякі положення К.Юнга, К.Дюркґайма та ін.
Вчений один із перших у європейській науковій думці звернув увагу на синкретизм архаїчної традиції, наголосив на визначній ролі слова у формуванні власне культури і цивілізації; заклав основи семіотичного та психологічного вивчення міфу, що стало поштовхом до виникнення структурно-типологічного методу і методу інтерпретації, до появи таких галузей науки, як семіотика, етнолінгвістика, теорія комунікацій.
Отже, українська фольклористика другої половини ХІХ століття розвивалася в складних умовах цензури, політичного тиску й несвободи. Головним її здобутком було вироблення та утвердження власне наукової академічної методології системного дослідження міфу, фольклорного матеріалу різних жанрів, а також теоретичних проблем, що стосуються національного та інтернаціонального, колективного та індивідуального, класифікації та едиційної підготовки видань фольклору; питань співвідношення таких понять, як фольклор і нація, фольклор і мова, фольклор і цивілізація, фольклор і література тощо.
Теоретичні праці видатних представників українських наукових шкіл, їхні концепції та підходи засвідчили самодостатність української наукової традиції, значні здобутки європейського і світового рівня, а також заявили про значні перспективи. О. Потебня з оптимізмом українського патріота-пророка писав: “І в нас є щось своє, нами і по-нашому зроблене для цивілізації світу; є своє і в науці, і в мистецтві, і в суспільності. Настане час, коли до нас будуть уважно прислухатися і на Заході…”
Актуальними завданнями академічної та університетської української фольклористики залишаються моноґрафічне опрацювання періодів розвитку науки про фольклор, кожної значної постаті дослідників і збирачів українського фольклору. Важливий аспект досліджень – з’сування питань методології в сучасній фольклористиці, проблем застосування інноваційних технологій.
|
