Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
Розділ 1. “Історіографічна, джерелознавча та методологічна основа дисертаційного дослідження” складається з трьох підрозділів і присвячена аналізу історіографічної, джерельної та теоретико-методологічної бази дослідження.
У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” за хронологічно-тематичним принципом здійснено аналіз наукового доробку вчених, які безпосередньо чи опосередковано досліджували тему “української історичної школи” в польській романтичній історіографії ХІХ ст.
Зазначено, що тема не отримала повномасштабного, відповідного їй статусу та синтезу в історичній науці тому, що з позицій національних історіографій (як української, так і польської) дана наукова організація видавалася периферійною, навіть маргінальною структурою, яка, не вписуючись у загальний характер розвитку кожної з них, не заслуговує особливої дослідницької уваги.
В українській історіографії інтерес до творчості польських істориків, об’єднаних тематичними студіями з історії України, вперше виявив В.Б. Антонович (відгуки і рецензії на праці Й. Ролле, О. Яблоновського, Л. Кубалі, Ф. Равіти-Гавронського на сторінках часопису “Киевская старина”). Високо цінував праці представників школи (Е. Руліковського, К. Свідзинського, О. Яблоновського, К. Шайнохи) і М. Грушевський, який в історіографічних оглядах, додатках до “Історії України-Русі” постійно наголошує на внеску, який здійснили польські історики в розширення джерельної бази, хоч і визначає певну політичну й національну заангажованість при їх інтерпретації.
Зважену критичну оцінку творчості виразників школи зустрічаємо в рецензіях М. Залізняка, С. Томашівського, М. Василенка.
Питання “української історичної школи” в польській історіографії торкнувся у праці “Огляд української історіографії” (1923 р.) Д. Дорошенко. Появу школи, представлену переважно вихідцями зі шляхетського середовища Правобережної України, він пов’язує із впливом “місцевого патріотизму”.
Помітним внеском у наукову інтерпретацію “української школи”, переважно у сфері літературознавства, стали праці дослідників діаспори – О. Горбача, С. Козака. Зацікавлення історією української школи в польському письменстві зустрічаємо в аналітичних есе 70-х років ХХ ст. І. Лисяка-Рудницького, де він кваліфікує їх роль у контексті українського громадсько-культурницького руху.
У радянській українській історіографії тема взаємозв’язку в розвитку польської й української науки практично не обговорювалася. Винятком можуть слугувати лише дотичні до історії історичної науки праці Г. Вервеса та Р. Кирчіва.
Пробудження наукового інтересу до проблеми в українській історіографії спостерігається лише із середини 90-х рр. ХІХ ст., коли на сторінках українських часописів (насамперед, “Київська старовина”, “Вежа”, “Український історичний журнал” тощо) з’являються переклади осібних праць польських істориків (М. Грабовського, Й. Ролле, К. Шайнохи). Ці публікації доповнюються біографічними історико-аналітичними статтями В. Ульяновського та О. Кіяна про істориків і українсько-польські взаємини в історіографії. Важливим науковим доробком стало опрацювання теми з позиції історіософії та аналітичної історіографії Л. Зашкільняка, В. Потульницького, Г. Савчука, О. Рудої, М. Брацка.
Осібно варто виділити дослідження з теми “української школи” в польській романтичній літературі ХІХ ст. С. Баженової. У них на основі творчості відомих польських поетів і прозаїків (Ю. Словацького, Ю. Крашевського, А. Мальчевського, С. Гощинського, Ю. Залєського, Л. Совінського та ін.) переконливо показано процес появи й еволюції “української літературної школи” в польському письменстві.
У польській історіографії тема “української історичної школи” не отримала належного висвітлення через недооцінку фактору периферійної історії в інтерпретації історії Польщі, з одного боку, та дещо нівеляційним ставленням до ролі наукових організацій в історичній науці – з іншого. Це знайшло своє відображення у працях Т. Корзона, В. Смоленського, М. Бобжинського, О. Бальцера.
Новий етап у підході до наукових шкіл у польській історіографії намітився у першій половині ХХ ст., що знайшло відображення у статтях Я. Адамуса, С. Кситжинського, С. Закшевського. Вони радили польським історикам не зациклюватися на дослідженнях виключно польської історії, а сконцентрувати увагу на “східних кресах”, де вбачали багату перспективу для наукової творчості. Нові віяння привернули увагу й до “української історичної школи” в польській історіографії. Однією з перших праць у цьому напрямі може вважатися стаття М. Білянки-Люфтової “Znaczenia terytorium w t. zw. “szkole ukraińskiej” на сторінках часопису “Pamiętnik Literacki”, де автор з певними застереженнями, проте визнає її існування поряд із провідними історичними школами в Польщі.
Як реальність у польській романтичній історіографії сприймає у розвідці про джерела повісті “Ogniem i mieczem” Г. Сенкевича “українську школу” польський історик слов’янської літератури Я. Кіяс.
У другій половині ХХ ст. інтерес до “української історичної школи” посилився, однак він виявлявся на фоні дебатів у польській історичній науці з приводу корисності та недоліків подібного роду організацій в еволюції національної історіографії. Помітну роль в інтерпретації цієї проблеми зіграли історіографічні синтези М. Серейського, Є. Матерніцького, А. Грабського, А. Вежбицького.
У новітній польській історіографії у зв’язку з популярністю ідеї надання польській історії нового звучання, включивши до її складу увесь симбіоз полоністики та регіоналістики, значно посилився інтерес до української історичної проблематики. Свідченням цього процесу є досліди С. Козака про одного з творців “української історичної школи” М. Грабовського та українське месіанство. Не менш насиченим фактичним матеріалом видається синтез про польсько-українські взаємини в польській публіцистиці, історико-політичній літературі в період з 1795 по 1918 рр. А. Степніка та Я. Томашевського.
Констатується, що, незважаючи на значний інтерес як в українській, так і в польській історичній науці, тема “українська історична школа” не отримала належного висвітлення. Насамперед не окреслено домінантні мотиви її появи, функції організаторів, коло епігонів в історіографії та вплив, який дана неформальна організація справила на формування польських історичних стереотипів щодо історії України.
Підрозділ 1.2. “Джерельна база дослідження” містить аналіз різноманітних за походженням, характером, формою і змістом наукових матеріалів, що ілюструють процес зародження й еволюції “української історичної школи” в польській романтичній історіографії.
Першим комплексом джерел, які мають особливе значення для реконструкції історичної концепції “Української історичної школи”, є спеціальні, насамперед друковані твори. Пріоритет віддано науково-академічним студіям М. Грабовського, М. Дубецького, К. Шайнохи, Е. Руліковського, Й. Ролле. До конкретного джерелознавчого тексту належать і праці найяскравіших виразників історико-наукової лінії “української історичної школи” 70 – 90-х рр. ХІХ ст. О. Яблоновського та Ф. Равіти-Гавронського.
Продовженням першого комплексу друкованих джерел виступають неопубліковані архівні матеріали, почерпнуті автором переважно з Інституту рукописів НБУ ім. Вернадського (ІР НБУВ) та Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІАУ). В архіві НБУВ особливу увагу привертають підготовчі матеріали до написання синтезу з історії “української школи” в польській історичній науці В. Антоновича, рукопис монографічного дослідження з історії української колонізації О. Яблоновського. Варті уваги також епістолярні матеріали, які дають більш повну інформацію про комунікативно-наукові зв’язки між представниками школи.
З другим комплексом історичних джерел найбезпосередніше пов’язана історична періодика другої половини ХІХ ст. Саме на сторінках часописів “Kwartalnik Historyczny”, “Ateneum”, “Przeglądzie Historyczne”, “Киевская старина” та ін. опубліковані численні матеріали, які характеризують науковий зміст творчості “української історичної школи” у польській романтичній історіографії. На перше місце серед них варто поставити наукові рецензії, написані такими метрами, як Т. Корзон, С. Смолька, В. Смоленський з польського боку, та В. Антоновичем, М. Грушевським, С. Томашівським, М. Кордубою, М. Залізняком – з українського. Підкреслюється, що особливо насиченими історіографічним матеріалом видаються рецензії у межах самої “української школи”, представленої оглядами О. Яблоновського, Ф. Равіти-Гавронського, де з позицій історіографічного континууму відслідковується взаємозв’язок творчості старшого та молодшого покоління її виразників.
У підрозділі 2.1. “Умови розвитку, напрями історичних досліджень та визначні постаті польської романтичної історіографії” зазначено, що як культурно-історичне явище польський романтизм з урахуванням епохи “преромантизму” та “постромантизму” охоплює ХІХ ст. і майже половину ХХ ст. Але, безперечно, апофеоз його розвитку припадає на період 30–60-х рр. ХІХ ст., від занепаду “листопадового повстання” і так званої “Весни народів” (національно-визвольних революцій 1848 р., що сколихнули слов’янський світ) до подій 1863 р.
Зазначається, що характер еволюції польської романтичної історіографії в ХІХ ст. був зумовлений не лише західноєвропейськими культурними впливами, але й політичними реаліями. Перебування польських земель у складі інонаціональних держав стримувало динаміку розвитку польської національної історичної науки, оскільки уряди Росії, Австрії та Пруссії дивилися на творчість польських інтелектуалів з великою пересторогою, убачаючи в їхніх працях політичний умисел та історичні аспірації. Але, незважаючи на розпорошеність польських наукових сил по всій Європі, комунікативні форми та взаємодія літературного характеру сприяли професіоналізації історичної науки за часів романтизму. До популярності історичного письменства спричинили дві течії романтичної історіографії: а) “моралізуюча” та б) “легендарна”, які згодом у поєднанні привели до масового захоплення польського суспільства “історико-літературною фікцією”.
Автор виділяє кілька важливих напрямів наукових досліджень. Насамперед, польські історики-романтики прагнули інтегрувати історію Польщі у світову. Відповідно концепція “загальної історії”, незважаючи на преференції щодо “вітчизняної” в науковій літературі, посідала чільне місце в польській романтичній історіографії (Й. Лелевель, А. Поплинський, К. Блошевський, О. Жданович, Т. Дзеконський та ін.).
Другий важливий напрямок розвитку польської історіографії романтичного періоду пов’язаний з дослідженням історії Польщі (Й. Лелевель та його історична школа, “антилелевелісти” (К. Хофман, К. Сенкевич, Й. Лукашевич, “Краківська історична школа” та ін.). Ведучи мову про зміст і характер розвитку польської романтичної історіографії у контексті постання “української історичної школи”, автор стверджує тезу, що провідна лінія польського історичного романтизму, уособлена лелевелівською історичною школою, яка виразно віддзеркалює республікансько-демократичні тенденції, мала найбільший резонанс у середовищі польських “українофілів”.
У підрозділі 2.2. “Онтологічні та епістемологічні засади польської романтичної історіографії” висвітлено теоретико-методологічні засади і принципи історичних досліджень польських романтиків. Стверджується, що головна причина популярності романтизму на теренах слов’янського світу обумовлена його домінантною рисою, що полягає у сентиментальному ставленні до минулого та прагненні захистити старожитності й громадські принципи минулого від посягань сучасності. Відповідно, романтична доба абсолютизувала дві форми історичного викладу: ностальгічну та реставраційну, які негайно були медієвізовані, оскільки саме середньовіччя збурювало історичну уяву та посилювало ілюзію про можливість повернення до “старих і добрих часів”.
Важливим, ледве не визначальним фактором зародження і подальшої еволюції романтично-історичного сприйняття минулого став “ідеалістичний історизм”, який вимагав генетичного аналізу суспільних явищ, починаючи з фази появи і закінчуючи періодом занепаду та сходу з історичної арени.
Підкреслюється, що формування польського романтизму відбувалося на основі сприймання ідейного зрізу двох найбільш потужних у теоретико-методологічному контексті національних історіографій – французької і німецької. Французький історичний романтизм навіяв демократичні ілюзії у теоріях польських істориків ХІХ ст., а німецька ідеалістична онтологія створила відповідну ідейну основу для більш аналітичного осмислення минулого.
У сфері гносеології польського романтизму історіографія концентрувала увагу на категоріях “пізнання” (“poznanie”) та “пояснення” (“wyjasnienie”), які створювали своєрідну дослідницьку комбінацію, поєднавши “історичну наррацію” із “творчим прагматизмом”.
Зазначено, що специфічною рисою у розвитку польської національної історіографії доби романтизму є поєднання наукової праці її видатних представників з політичною ідеологією та активною участю в національно-визвольних змаганнях польського народу. Романтики створили прелюдію для трансформації “історичних уявлень” у систему “історичних національних вартостей”, що певною мірою проявило себе в підході до осмислення історії України.
У підрозділі 2.3. “Історія слов’янських народів й історична регіоналістика в творчості польських істориків романтичної доби” констатується, що постановка категорій “народ”, “народний дух” у польській романтичній історіографії змусили істориків більш прискіпливо звернути погляд на історію слов’янства. Слов’янська перспектива історичних досліджень спочатку проявила себе у формі ідеологічно-політичних рефлексій на кшталт відмінностей між “Сходом” і “Заходом”, роздумах відносно предтеч організації громадського життя різних народів. Але раціоналістична постановка проблеми наступила в польській романтичній історіографії лише тоді, коли остаточно оформилися дві потужні ідеологічні течії – “культурне слов’янофільство” та “політичний панславізм”.
Загальна слов’янська історична проблематика віддзеркалена у творчості А. Біловського, А. Міцкевича, Й. Лелевеля, А. Морачевського, К. Шайнохи, Г. Шмітта та ін. Специфікою їхньої творчості було прагнення поєднати історію Польщі з історією всеслов’янського звучання. Саме ці історики вперше виявили інтерес до регіоналістики, звернувшись до української тематики.
Підкреслюється, що слов’янська перспектива, на основі якої польська романтична історіографія опрацьовувала історію середньовічної Східної Європи, виявилася найбільш плідним напрямом досліджень. У його межах польські романтики сформували головні теоретичні компоненти уявлень на історичний процес: концепції з елементами ідеалізації праслов’янського громадського устрою (“теорія демократизму”), фактору завоювання (“теорія наїзду”), “ягеллонська ідея”, концепція ролі народу (“Ахіллесова п’ята”) в історії, увійшли до постійного теоретичного атрибуту польських науковців, стали тією платформою, на засадах якої формувалися стереотипи уявлень “української історичної школи”.
У Розділі 3. “Формування української історичної школи в польській романтичній історіографії ХІХ століття” досліджено процес зародження й еволюції організації на українських теренах.
У підрозділі 3.1. “Передумови появи польської історичної школи на українських теренах” стверджується, що українська школа в польській романтичній історіографії виникла з трьох причин: через загальний розвиток романтизму, піднесення народного фольклору, героїзації історичного минулого, зацікавленості до польсько-українських історичних взаємин. Друга причина полягала в походженні, житті й вихованні представників школи в Україні. Третя причина була прихована в національно-політичній сфері. Поляки, борючись за своє національне визволення, розраховували на залучення українського селянства та інтелігенції до своїх громадсько-політичних організацій.
Поразка повстання 1830 – 1831 рр., яка спонукала польських патріотів до “глибокого обрахунку сумління”, привела до появи найбільш продуктивної течії “демократичного українофільства”, ідеологію якого сповідувала більшість адептів “української історичної школи”.
У підрозділі 3.2. “М.А. Грабовський і зародження української історичної школи в 40 – 60-х роках ХІХ ст.” підкреслюється, що зародження течії демократичного українофільства тісно пов’язане з процесом виникнення української історичної школи в польській історіографії. Біля витоків цієї наукової організаційної структури знаходиться постать польського літератора, історика, публіциста й громадського діяча М. Грабовського (1804 – 1863).
На основі вивчення першоджерел і загальної теоретико-методологічної конструкції, в основу якої була покладена ідея “люду” (“народності”), М. Грабовський уперше в польській історіографії спробував окреслити хронологічні межі та зміст самого поняття “українська історія”, збудованого на територіальному принципі. В цьому контексті ним створена перша в історичній науці періодизація історії України, збудована на факторі польського просування на Схід.
Зазначається, що концепція М. Грабовського, підсилена в наступних дослідженнях концепцією україно-польських історичних взаємин, стала тим ідейним фоном, на основі якого адепти “української школи” в польській історіографії розбудовували свої численні дослідження з історії України, надаючи їм характер регіональних студій з історії Польщі.
У підрозділі 3.3. “Етапи розвитку української історичної школи, її адепти та тематика українознавчих досліджень” проводиться думка, що українська школа в польській романтичній історіографії носила характер наукового об’єднання на засадах тотожності методології, спільної історичної проблематики та концептуальних ідей. У своїй організаційній основі це була безлідерна структура, оскільки жодний із провідних істориків школи (М. Грабовський, К. Шайноха, О. Яблоновський) не були вченими-академістами в суворому розумінні цього виразу, ніколи не займалися викладацькою діяльністю, а отже, в силу зазначених обставин, мали небагато можливостей збудувати “лідерну” історичну школу, згуртувавши навколо себе учнів і вихованців. Головним компонентом функціонування української школи став комунікативний процес, який здійснювався у формі наукового спілкування і виробленні єдиної дослідницької лінії.
Констатується, що сформульовані в межах української історичної школи в польській романтичній історіографії теорії щодо козацтва, насамперед зусиллями М. Грабовського, К. Шайнохи, Ф. Равіти-Гавронського і, особливо, О. Яблоновського, переросли в систему дослідницьких стереотипів.
У підрозділі 4.4. “Ягеллонська ідея” польської теорії федералізму в інтерпретації української історичної школи”, на прикладі творчої спадщини адептів школи, розглядається процес розвитку з позицій “ягеллонської ідеї” теорії федералізму.
Зазначається, що у сфері здобутків української історичної школи важливе місце посідає теорія федералізму. У концептуальному виразі вона тісно пов’язана з так званою “ягеллонською ідеєю”, вихідним пунктом якої стала Кревська унія. З позицій цієї теорії, яка зусиллями виразників магістральної історико-теоретичної лінії школи (насамперед О. Яблоновського) перетворилася в історико-політичну догму, – політична унія привела до небаченого на той час у Європі федеративного об’єднання, яке поширювалося на простір від Чорного до Балтійського морів.
В історичному ракурсі “Ягеллонська ідея” об’єднувала, на думку представників школи, культурне, структурне та політичне завдання, виконання яких було покладено на Ягайла, Ядвігу і Ягеллончиків. За цією концепцією, юридично українські землі увійшли до складу Корони (Польського королівства) у 1385 – 1386 рр., а фактично – у результаті Люблінської унії 1569 р. Причому, на переконання адептів школи (К. Шайноха, О. Яблоновськийо, Е. Руліковський та ін.), унії зовсім не означали негайну соціальну та структурну асиміляцію, оскільки створювали можливості для розвитку територіального партикуляризму новоприєднаних земель. Відповідно, Жеч Посполита виступала у ролі своєрідної “Ягеллонської федерації” Польщі, Литви та Русі. Таким чином, українська історична школа відійшла від традиційної для польського консерватизму, починаючи з часів А. Нарушевича, теорії, головним компонентом якої виступала моніетнічна польська держава династія П’ястів.
Констатується, що “Ягеллонський міф” проявився повною мірою при розгляді адептами школи Люблінської унії, Зборівської та Гадяцької польсько-українських домовленостей. Відмічено, що ця тема цікавила М. Грабовського, К. Шайноху, О. Яблоновського, Й. Ролле насамперед у контексті можливості досягнення польсько-українського компромісу і порозуміння.
|