УПОВНОВАЖЕНИЙ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ ЯК СУБ’ЄКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Краткое содержание

Актуальність теми. Вирішення проблем забезпечення прав і свобод людини у Конституції України 1996 року характеризується наявністю принципово нових для нашої держави підходів. Зокрема, Основним Законом запроваджено інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. У світовій практиці його називають інститутом омбудсмана.

Досвід більшості країн, де існує така посада, свідчить, що інститут омбудсмана здатний дієво впливати на стан забезпечення прав людини в державі. Але це може відбуватися лише за наявності належної організації його функціонування. В Україні діяльність Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини перебуває ще на етапі становлення, який характеризується значними труднощами правового та організаційного характеру. Саме їх подолання за допомогою вдосконалення правового статусу омбудсмана, форм і методів його діяльності, організації взаємодії з іншими органами є шляхом створення тих умов, які забезпечать ефективність функціонування нового інституту системи забезпечення прав людини в Україні. Насамперед цим і зумовлена актуальність теми дисертаційного дослідження.

Кардинальні зміни, які відбулись у зв’язку з розпадом Радянського Союзу, вимагали правового реформування усіх найважливіших сфер життя українського суспільства, однією з яких є і національна безпека. Її належне функціонування виступає невід’ємною умовою існування демократичного суспільства. Тому розв’язання проблем забезпечення національної безпеки є постійною потребою такого суспільства на будь-якому історичному етапі. Особливого значення в цьому випадку набувають питання, пов’язані із визначенням, організацією і функціонуванням суб’єктного складу системи національної безпеки, в якому важливе значення повинно надаватись Уповноваженому з прав людини як дієвому суб’єкту забезпечення безпеки особистості в Україні.

Дослідження питань діяльності омбудсмана в межах системи національної безпеки України, взаємодії Уповноваженого з іншими суб’єктами цієї системи, особливо з правоохоронними органами, зокрема зі Службою безпеки України, майже не проводилися в Україні, що підвищує значимість і актуальність отриманих у ході дослідження результатів.

У роботі застосовувалися наукові розробки вітчизняних і зарубіжних вчених, пов’язані з дослідженням правового статусу особи, її правами і свободами, відповідальністю за їх порушення. Серед них праці таких науковців, як В.Д. Бабкін, М.В. Вітрук, К.Г. Волинка, М.М. Гуренко, С.Д. Гусарєв, Ю.О. Денисов, О.С. Йоффе, Р.А. Калюжний, В.А. Карташкін, А.М. Колодій, В.В. Копєйчиков, Г.С. Котляревський, Н.Ф. Кузнєцова, В.В. Лазарєв, С.Л. Лисенков, О.А. Лукашева, М.С. Малеін, О.Г. Мурашин, Б.Л. Назаров, В.С. Нерсесянц, Б.С. Нікіфоров, А.Ю. Олійник, В.Ф. Погорілко, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, О.Ф. Скакун, Є.В. Супрунюк, Ю.М. Тодика, О.Д. Тихомиров, О.Ф. Фрицький, В.М. Шаповал, О.В. Шмоткін, Н.Г. Шукліна та інші. Автор також звертався до праць видатних мислителів минулого – Д. Локка, Ш. Монтеск’є, В. Гумбольдта, М. Драгоманова, Л. Українки та інших.

Досліджуючи питання, безпосередньо пов’язані з теорією національної безпеки, дисертант спирався на наукові доробки ряду вчених, серед яких – П.С. Бєлов, І.Ф. Бінько, В.І. Бовш, В.О. Косевцов, А.В. Опалєв, Б.О. Парахонський, С.І. Пирожков, М.Я. Ратушний, В.М. Селіванов, О.В.Українчук та інші.

Під час дослідження діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини використовувалися роботи дослідників інституту омбудсмана – Альваро Хіль-Роблеса, В.В. Бойцової, Л.В. Бойцової, С. Гурвіца, К.О. Закоморної, Н.І. Карпачової, О.В. Марцеляка, Ю.М. Тодики, Н.Ю. Хаманьової, Ю.С. Шемшученка, використовувались окремі статті та наукові доповіді й інших вітчизняних і зарубіжних авторів.

Нормативно-правова основа дослідження складається з міжнародних правових документів, що стосуються прав людини, Конституції України, чинного національного і зарубіжного законодавства, що регулює відносини у сфері прав людини, діяльність омбудсманів, правоохоронних органів. У роботі використано матеріали практичної діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Служби безпеки України.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснювалося відповідно до Концепції розвитку законодавства України на період 1996–2005 рр. та спрямовано на реалізацію положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001–2005 рр., затвердженої Указом Президента України від 21 грудня 2000 року № 1376/2000. Тема дисертаційного дослідження обрана відповідно до Основних напрямів наукових досліджень у системі Служби безпеки України, передбачена планом наукової роботи Національної академії Служби безпеки України на 2003–2007 рр. (п. 2.1.), а також планом наукової роботи кафедри теорії та історії держави і права Національної академії СБ України на 2004–2005 рр. (п. 3).