Устименко Н.В. Таємниці особистого життя людини та їх цивільно-правова охорона

Краткое содержание

У вступі містяться положення, що обгрунтовують актуальність обраної теми, визначаються об’єкт, предмет і мета дослідження, його логіка; аргументуються методи, за допомогою яких можливо досягти поставленої в роботі мети; формулюється наукова новизна роботи, пропонується теоретичне й практичне застосування основних положень дисертації й отриманих висновків; вказується ступінь апробації результатів дослідження та наявність публікацій за темою дисертації.

Розділ перший “Особисте життя людини як об’єкт цивільно-правової охорони” присвячено визначенню, загальній характеристиці категорії “життя  людини”, розгляду  одного з її складників – особистого життя людини. Розділ містить три підрозділи.

У підрозділі 1.1. “Поняття й ознаки особистих немайнових прав, не пов’язаних із майновими” вирішується питання визначеності в праві поняття “особисте життя людини” шляхом встановлення його родової належності. Родовою категорією щодо останнього є життєдіяльність, яка становить сукупність явищ, зв’язків, відносин і процесів, учасником яких є конкретний індивід. Життєдіяльності  кожної людини притаманні дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сторони – особисте і суспільне життя. Особисте життя людини - це сукупність особистих немайнових благ, що знаходять своє правове закріплення в особистих немайнових правах, метою яких є забезпечення свободи й незалежності людини визначати за своїм розсудом поведінку в житті, виключаючи будь-яке втручання сторонніх осіб, за винятком випадків, прямо передбачених законодавством.

Дисертант виводить специфічні ознаки, риси особистих немайнових прав людини. По-перше, ці права є невід’ємними від особи - їх носія. Зв’язок особистих немайнових прав з особою – їх носієм дозволяє відокремити одного суб’єкта права від іншого, індивідуалізувати людину. З’єднання цих прав з особою виключає можливість передачі чи відчуження цих прав. По-друге, особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, належать до абсолютних прав. Абсолютний характер їх проявляється в тому, що людина має право захищати особисті права проти будь-якої фізичної або юридичної особи, а також користуватися ними без спеціального на те чийогось дозволу. Деякі правники особисті немайнові права, не пов’язані з майновими,  поділяють на комплексні права, які є сукупністю окремих повноважень, та окремі повноваження. І якщо комплексні права завжди мають абсолютний характер, то повноваження можуть бути відносними. Таємниці особистого життя людини являють собою певні повноваження, і їм притаманна відносність. Так, інформація, яка стала відома на консультації лікареві, нотаріусу, адвокатові, службовцю банка чи іншим особам, становить таємницю певних відомостей, однак коло осіб, зобов’язаних не розголошувати  її, відомо це: працівники медичних установ, службовці нотаріальних, адвокатських контор чи організацій банків. По-третє, особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, не мають матеріального (майнового) змісту. Навіть якщо втручання у сферу особистого життя людини призвело до негативних наслідків економічного характеру, особисті права не наповнюються матеріальним змістом.  Завдяки  виведеним  ознакам   особистих прав дано   поняття   особистих   немайнових прав  людини,  не  пов’язаних  із  майновими:  це  сукупність законодавчо      закріплених,     невід’ємних       від      особистості абсолютних благ, які не мають економічного змісту і надають фізичній особі можливості за своїм розсудом і без втручання інших осіб визначати власну поведінку в царині особистого життя.

У підрозділі 1.2. “Класифікація особистих немайнових прав людини, не пов’язаних із майновими” аргументується необхідність  проведення   класифікації  особистих  прав. Розгляд особистих немайнових прав як певної системи полегшує процес їх вивчення, дає можливість пошуку й визначення їх внутрішніх закономірностей, а правильно вибрані критерії поділу дозволяють у подальшому не змінювати запропоновану систему, а лише доповнити, уточнити й конкретизувати її.

Класифікувати особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, можна за такими критеріями: а) за способом їх виникнення; б) за ступенем зв’язку їх із майновими правами; в) за змістом; г) залежно від структури зв’язку учасників в особистих немайнових відносинах; д) за суб’єктами; є) за цільовою спрямованістю.

Залежно від способу  виникнення особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, поділяються на природжені і здобуті. Природжені  - це права, які належать людині в силу самого факту народження: право на охорону життя, особисту недоторканність, охорону здоров’я та ін.; здобуті – права, які людина придбає в процесі діяльності, беручи участь у суспільному житті. Ці права поділяються на: а) права, якими людина наділяється в силу закону, нормативного акта (наприклад, право на ім’я). Людина, реалізуючи своє суб’єктивне право на ім’я, не здійснює будь-яких конкретних дій для придбання цього права; б) права, які людина сама набуває  у процесі своєї діяльності: право на охорону таємниці нотаріальних дій, інформації, що становить адвокатську, банківську чи медичну таємниці та ін.

Залежно від ступеня зв’язку особистих немайнових прав із майновими особисті права поділяються на: а) права, не пов’язані з майновими одним правовідношенням (так звані права в “чистому вигляді”), – право на ім’я, зовнішній вигляд, честь, гідність та ін.; б) права, пов’язані з майновими одним правовідношенням, що виникають в силу договору і  пов’язані з іншими правами, в тому числі з майновими, - право   на  таємниці нотаріальних, банківських відомостей, адвокатську, медичну таємниці.

За  змістом особисті немайнові права, не пов’язані з майновими, треба поділяти на комплексні права та окремі повноваження.

Залежно від структури зв’язку учасників в особистих немайнових відносинах особисті немайнові права поділяються на абсолютні (право на недоторканність житла) і відносні (всі види таємниць особистого життя людини).

За суб’єктами, носіями названих прав, особисті немайнові права можуть поділятися на ті, що належать: а) громадянам України; б) іноземним громадянам; в)  особам без громадянства.

Залежно від цільової спрямованості особисті немайнові права поділяються на ті, що: а) спрямовані на індивідуалізацію особистості (право на ім’я, індивідуальний вигляд, честь, гідність та ін.); б) забезпечують її фізичну недоторканність (право на охорону життя, здоров’я тощо); в) спрямовані на забезпечення недоторканності внутрішнього світу особистості; г) забезпечують автономне існування особистості (право на таємницю особистого життя, невтручання у сферу особистого життя та ін.).

У підрозділі 1.3. “Право людини на охорону особистого життя як суб’єктивне цивільне право” розглядаються питання охорони й захисту особистих благ, виявляються суттєві особливості та специфічні риси останніх. Охорона включає в себе сукупність засобів, що забезпечують як розвиток цивільних правовідносин у їх непорушеному стані, так і поновлення порушених чи оспорюваних прав  та інтересів. Охорона особистих благ полягає в тому, що крім норм-заборон вона містить у собі превенцію. Захист прав здійснюється в тих випадках, коли право вже порушено, і проявляється в системі заходів, спрямованих на зупинення правопорушення й усунення його наслідків. Обгрунтовується думка, що при посяганнях на таємниці особистого життя слід використовувати заходи охорони.

Право людини на охорону таємниці особистого життя як суб’єктивне цивільне право розглядається у двох аспектах - як конкретна    юридична    можливість    людини  реалізовувати свої потреби  у   царині   особистого   життя   і   як    право   людини вимагати від інших осіб дотримання недоторканності свого особистого життя з урахуванням її соціально-економічного, вікового й інтелектуального становища в суспільстві.

Розділ другий “Поняття таємниці особистого життя людини. Види таємниць особистого життя людини”, що містить вісім підрозділів, присвячено питанням
правового  режиму  таємниці   особистого   життя   людини   та   її   видам: адвокатської, банківської, медичної, нотаріальної, таємниці переписки, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, усиновлення.

У підрозділі 2.1. “Поняття таємниці особистого життя людини” досліджується загальне поняття “таємниця особистого життя людини”. Таємниця – це певного роду інформація, розголошення (передача) якої може нанести шкоду інтересам її володаря. Таємниця особистого життя – це відомості конфіденційного характеру про різноманітні сторони індивідуальної життєдіяльності людини, розголошення яких завдає або може завдати людині шкоду.

У підрозділі 2.2. “Правовий режим адвокатської таємниці” розкрита історія виникнення адвокатської таємниці, визначено її поняття та правовий режим, проаналізована судова  практика з питань її охорони. Адвокатську таємницю становить інформація про факт звернення особи до адвоката за юридичною допомогою, про вид і характер послуг, особисте й сімейне життя клієнта, а також інша інформація, розголошення якої може нанести шкоду інтересам клієнта, однак знання якої необхідно адвокату чи іншим особам для надання правових послуг. Розглядаються питання відповідальності суб’єктів за розголошення адвокатської таємниці.

Запропоновано внести зміни до ст.9 Закону України “Про адвокатуру”.

У підрозділі 2.3. “Правовий режим банківської таємниці” аналізуються питання правового режиму банківської таємниці, провадиться її відмежування від комерційної, наводяться міркування автора щодо чинного  законодавства  України  про  банки  та  банківську діяльність   (існуючі  закони  та підзаконні нормативні акти), законодавства деяких зарубіжних держав та законодавства Російської імперії, нормативних актів України, що втратили силу, а також судова практика з цього питання. Дисертант визначає банківську таємницю як відомості конфіденційного характеру щодо особи - клієнта та кореспондента, їх фінансово-економічного становища, операцій та стану рахунків. На підставі цього зроблено висновок, що відносини у сфері банківської діяльності повинні будуватися у вигляді логічно пов’язаної низки: особа (клієнт) – банк – держава, яка складається з ланок: особа (клієнт) – банк; банк – держава; особа (клієнт) – держава. На сьогодні в законодавстві України немає ланки взаємовідносин між особою і державою. Остання ж ставиться до клієнта банку тільки як до суб’єкта договору банківського рахунку, а не як до особи - носія особистих немайнових прав.

Запропоновано зміни до ст.60 Закону України “Про банки та банківську діяльність”.

У підрозділі 2.4. “Правовий режим медичної таємниці” дається характеристика правового режиму медичної таємниці. Вивчено й проаналізовано питання історії виникнення медичної таємниці, а також законодавство України й міжнародно-правові нормативні акти щодо цього. Медичну таємницю складає сукупність певної інформації про пацієнта – медичної (про стан здоров’я) та немедичної (про інтимне й сімейне життя), яка не  підлягає  розголошенню.  Медичну  таємницю  становить інформація стосовно факту звернення особи до лікувального закладу за медичною допомогою, стану здоров’я, діагнозу захворювання тощо, включаючи інформацію про сімейне й інтимне життя людини, а також про стан здоров’я родичів, близьких осіб пацієнта. Обов’язковим є те, що вказана інформація повинна бути одержана при виконанні професійних обов’язків. Медична таємниця повинна зберігатися і від сторонніх осіб, і від самого пацієнта. Однак сам  пацієнт  має  право  на її отримання, і у випадках, коли він хоче реалізувати це право, лікар зобов’язаний надати йому цю інформацію.

Запропоновано викласти в новій редакції ст.40 Основ законодавства України про охорону здоров’я.

У    підрозділі   2. 5.  “Правовий  режим  нотаріальної таємниці” досліджується питання теорії та практики правового регулювання нотаріальної таємниці. Нотаріальна таємниця – це відомості конфіденційного характеру про людину, яка звернулася в нотаріальну контору, про вид наданих їй послуг, зміст документів, третіх осіб тощо і про які стало відомо державному чи приватному нотаріусу, а також службовим особам, які здійснюють нотаріальні дії. Такі відомості підлягають розголошенню лише в прямо передбачених законодавством випадках і певному колу осіб.

У підрозділі 2.6. Правовий режим таємниці переписки, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції” на підставі аналізу чинного законодавства   України, міжнародно-правового   законодавства вивчаються питання правового режиму й охорони таємниці переписки, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Особисте спілкування людей за допомогою послуг підприємств зв’язку є одним із важливих елементів їх особистого життя, тому охороні недоторканності засобів особистого спілкування в теорії і на практиці приділяється багато уваги. Автор здійснив дослідження таємниці кореспонденції особистого характеру шляхом аналізу таких термінів, як “документ”, “документація”. Особистий документ характеризується як матеріальним, так і інформаційним змістом. Користування й розпорядження документацією особистого характеру стосується не стільки самого об’єкта, скільки інформації. Таємниця переписки, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції – це інформація про поштові та телеграфні відправлення, телефонні розмови, яка має конфіденційний характер, надається підприємствами зв’язку відправникові, адресатові, особі, яка бере участь у телефонній розмові, абонентові телефонної мережі або їх представникам, а також слідчим та судовим органам згідно з законодавством України.

У підрозділі 2.7. “Правовий режим таємниці усиновлення” проведено глибокий аналіз питань правового регулювання й охорони таємниці усиновлення, розглянуто випадки із судової практики щодо останньої.  Детальне  вивчення проблеми охорони цієї   таємниці    здійснено   шляхом    порівняння    законодавства України   із   законодавством   інших  держав. Об’єктом таємниці усиновлення є інформація, яка дає підстави зробити висновок, що усиновителі дитини не є її кровними родичами, а також будь-яка інформація про усиновлення, тобто інформація про сам факт усиновлення, прізвище, ім’я та по батькові, місце народження, а також інші відомості про дитину та її кровних батьків. Розголошення таємниці усиновлення законодавець пов’язує з “волею усиновителя”, однак дисертант вважає, що недостатньо враховувати лише цю волю, бо таємниця встановлюється насамперед в інтересах усиновленої дитини. Зважаючи на це, дослідник пропонує в Кодексі про шлюб і сім’ю України до згоди усиновителя (як умови правомірності розголошення таємниці) додати ще необхідність отримання згоди органів опіки й піклування, які повинні охороняти інтереси дитини.

На підставі викладеного в цьому підрозділі, запропоновано внести зміни до ст.112 Кодексу про шлюб і сім’ю України.

У підрозділі 2.8. “Способи та форми захисту таємниць особистого життя людини” досліджуються способи та форми захисту таємниць особистого життя людини в разі їх порушення. Проведено відмежування способу і міри захисту, які в теорії права до цього ототожнювалися. Спосіб захисту – це вид дії, яку вправі здійснити особа, право якої порушено, міра – це кількісний або якісний результат інтенсивності впливу такої дії на правопорушника та його наслідки.

Розгляд та аналіз усіх передбачених Цивільним кодексом УРСР способів захисту цивільних прав дозволив дисертантові зробити висновок, що   вказані   в ЦК способи захисту  в повному обсязі можна застосувати до захисту виключно майнових прав людини. Враховуючи специфіку способів захисту особистих немайнових прав, зокрема таємниць особистого життя людини, автор пропонує внести зміни до ст.6 Цивільного кодексу УРСР.