ВИХОВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ В УЧНІВ ЗАГАЛЬНООСВІТНІХ ШКІЛ ЗАСОБАМИ ДЕКОРАТИВНО-ПРИКЛАДНОГО МИСТЕЦТВА (ХІХ – початок ХХ СТОЛІТТЯ)

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання дослідження, розглянуто теоретичні основи, окреслено хронологічні межі та охарактеризовано джерельну базу, розкрито наукову новизну, практичне значення дослідження, подано інформацію про апробацію та впровадження результатів дисертації.

У першому розділі – «Розвиток національної культури учнів загальноосвітніх шкіл у процесі естетичного виховання як історико-педагогічна проблема» – здійснено історіографічний аналіз педагогічних проблем, що стосуються використання засобів українського декоративно-прикладного мистецтва ХІХ – початку ХХ століття у навчально-виховному процесі загальноосвітніх закладів, з’ясовано передумови виховання національної культури учнів.

На основі аналізу праць учених, довідкової літератури визначено сутність поняття «національна культура». Якщо звернутися до енциклопедичних, спеціальних і тлумачних словників, то в усіх них визначення цих понять наводиться практично однаково: національний – те, що властиве певній нації, національності і відображає їхні характерні особливості, культура – це сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених людством протягом його історії; те, що створюється для задоволення духовних потреб людини. У 1982 р. Всесвітня конференція з культурної політики під егідою ЮНЕСКО прийняла декларацію, в якій термін «культура» тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних та емоційних рис суспільства, що містить не лише  різні види мистецтв, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, вірувань і традицій. Отже, в загальному слововжитку термін «культура» означає значно більше, ніж сукупність предметів культури чи видів діяльності з їх виробництва, а національна культура – це все те, що так чи інакше входить до культурного фонду нації.

Історіографія проблеми виховання національної культури учнів загальноосвітніх шкіл яскраво простежується в працях відомих українських дослідників (А. Білевич, Т. Василенко, Н. Калиниченко, Д. Тхоржевського та ін.).

Ученими (Л. Дерев’яної, Т. Завгородньої, І. Курляк, Б. Ступарика) проаналізовано особливості розвитку і функціонування навчальних закладів різних типів Галичини, Волині, Буковини у досліджуваний період. Систему шкільництва на територіях, що знаходилися під владою Росії, вивчали В. Присакар, Т. Усатенко, С. Фурсенко.

З’ясовано, що художньо-ремісничий вишкіл Буковини бере початок із загального русла розвитку освіти Австро-Угорської монархії другої половини XIX ст. Наприклад, Державну промислову школу в Чернівцях у 1873 р. перетворено у Вищу ремісничу школу з будівельно-технічним і хіміко-технологічним відділом, у новозбудованому приміщенні якої згодом розташувався Промисловий музей. Мистецькі традиції були притаманні Вижницькій школі, що функціонувала на початку ХХ століття.

Динамічно розвивалися фахові школи Галичини. У 1907 р. зафіксовано 20 шкіл художньо-промислового профілю, в 1909 р. – уже близько 30. У краєвих школах і на фахових курсах у 1909 р. навчалося 1688 учнів. Найбільшу кількість нарахували групи кошикарських шкіл (440 учнів), ткацьких (221), колодійських і ковальських (145), шевських (108), гончарських (64), слюсарських (46), іграшкарства (31), кравецтва (21). Кількісне зростання художньо-промислової освіти Галичини фіксують статистичні підрахунки 1913-1914 навчального року, згідно з якими фахових шкіл різного типу і статусу налічувалось усього 50. Серед них – дві вищі (у Львові і Кракові), шість нижчих, дві нижчі краєві столярні, чотири колодійські, чотири шевські, три гончарські, дві мереживні, шість ткацьких, дві суконні, одна школа гаптів і одна іграшкарства та десять курсів кошикарства.

Фахові школи, що знаходилися на землях, поневолених Росією, примножували кращі вітчизняні та європейські мистецькі традиції. На розвиток декоративно-прикладного мистецтва, кераміки та графіки у підросійській Україні особливий вплив мали митці – вихованці західноєвропейських і західноукраїнських мистецьких шкіл – О. Білоскурський і М. Жук. У м. Одесі творча та педагогічна діяльність цих митців відображає характерні тенденції розвитку європейського мистецтва. Уродженець м. Каховки, М. Жук студіював спершу в Київській рисувальній школі М. Мурашка (1866-1899), далі – в Краківській академії мистецтв у викладачів С. Висп’янського та Ю. Мегоффера (1802-1904), працював у Львові та Києві.

Декоративно-прикладне мистецтво успішно розвивалося також на Волині. На початку ХХ ст. у цьому регіоні діяли Ремісничо-промислова школа в Костополі, Державна школа будівельних ремесел у Кременці з філією в Білокриниці, Ремісничо-промислові школи організації «Польська шкільна матір» у Луцьку, Володимирі та Здолбунові; Ремісничо-столярська і Колодійсько-ковальська школа в Острозі; Державна ремісничо-промислова школа Кременецького ліцею, Промислово-реміснича школа Кременецького сейму в Вишнівці. Окрім цього, на волинських землях діяло дванадцять додаткових шкіл, з яких вісім із трирічним, дві – з дворічним і дві школи з однорічним термінами навчання. Усі ці школи були організовані, головним чином, польською владою, що прагнула зміцнити культурно-економічними чинниками свої позиції на тих волинських землях, котрі межували з кордонами російської імперії. Утім фахові промислові школи Волині були відкриті і для українців, які становили серед учнів поважний відсоток.

Науковцями (Т. Завгородня, В. Кравець, І. Курляк, І. Пуха, М. Семчишин, Б. Ступарик, Д. Тхоржевський) проаналізовано структуру загального шкільництва досліджуваних територій та організацію навчання ньому.  

У ХІХ – на початку ХХ ст. загальна освіта на землях, що знаходилися під владою Австро-Угорщини, була представлена парафіяльними, головними та тривіальними школами. На територіях, що належали Росії, розвивалися народні училища, парафіяльні, земські школи тощо. Середня освіта представлена гімназіями.

У навчальних закладах Волині залучення молоді до мистецької діяльності мало свої особливості (відбувалося за статевою ознакою та за типами освітніх установ): у чоловічих гімназіях та прогімназіях предмети естетичного спрямування вважалися дієвим виховним засобом; у жіночих училищах вони набували фахової спрямованості; у реальних школах, крім виховного впливу, вони мали прикладний характер.

На розвиток декоративно-прикладного мистецтва вагомий вплив мали громадські товариства. У 1910 р. скрізь по Галичині та Буковині діяли українські організації «Просвіта», «Жіноча Громада», активно працювали такі центри й гуртки і на Буковині. У 1910 р. буковинський «Гурток вишивки» отримав золоту медаль на виставці у Відні.

Розкрито роль народних традицій, ремесел як засобів формування виховних цінностей учнів загальноосвітніх шкіл. Позаяк декоративно-прикладне мистецтво є одним із видів просторових мистецтв, котре за способом втілення художнього образу впливає на чуттєву безпосередність, емоційну насиченість, ідейну спрямованість людини і є однією з важливих складових частин духовної культури суспільства, ми розглядаємо його вплив на виховання національної культури учнів у контексті наукових досліджень національного, естетичного, емоційного і трудового виховання видатних українських філософів, учених, педагогів, громадських діячів і письменників.

Проблема національного виховання учнівської молоді загалом і виховання національної культури зокрема за допомогою народного мистецтва завжди була однією з найскладніших і найважливіших в українській педагогіці. Важливим засобом реалізації цього процесу є творення краси, прихильність до неї, потреба переживання, готовність до практичної діяльності.

З’ясовано передумови виховання національної культури учнів у загальноосвітніх закладах. У ХІХ ст. землі, які відповідають сучасному територіально-адміністративному устрою України, знаходилися під владою іноземних держав: Австро-Угорщини та Росії. Українське населення перебувало під важким національним гнітом: заборонялася українська мова як мова викладання у школах, суттєво обмежувався, а то й цілковито заборонявся випуск друкованих  видань рідною мовою. Одним із небагатьох засобів національного самовираження залишалися мистецькі витвори, в яких відображалися національні символи й ідеали.

Поштовхом для розвитку декоративно-прикладного мистецтва були також економічні чинники: бурхливо розвивалася промисловість, створювалися мануфактури, що стимулювало позитивні зміни у торгівельних відносинах. Виникали нові можливості для продажу й обміну виробів митців.

Народні майстри, а то й цілі династії умільців, дотримуючись народних традицій, що передавалися з покоління в покоління, створювали шедеври, що й досі відзначаються красою і неповторністю. Суттєве значення мала діяльність окремих народних митців, а саме: М. Марченко, Т. Опіжук, гончарської династії Сопіжуків.

Вироби килимарства досліджуваного періоду використовувалися не тільки як окраса житла, їх пов’язували з різними старовинними обрядами, звичаями, традиціями. Так, у Вишгородку ними займалися практично всі сім’ї. Узори на килимах були виконані з використанням рослинних мотивів або геометричних фігур.

Особливо варто відзначити мистецькі традиції України, що проявились у розвитку різних галузей декоративно-прикладного мистецтва: вироби з металу, дерева, скла, глини, народна вишивка, килимарство.

Суспільно-економічні зміни сприяли створенню інноваційних освітньо-виховних ідей, зокрема поєднання навчання з естетичним, моральним, трудовим вихованням, одним із шляхів реалізації якого є оволодіння ремеслом. Такі ідеї поширювалися із європейської педагогіки. Зокрема, французький просвітитель Ж.-Ж. Руссо відстоював необхідність оволодіння ремеслом. Важливою передумовою для виховання засобами декоративно-прикладного мистецтва було запровадження трудового навчання як навчальної дисципліни у філантропіні, заснованому німецьким педагогом Б. Блаше.

Суттєвий вплив на трудове виховання школярів на початку ХХ століття мали ідеї «трудової школи», відстоюванні відомими представниками зарубіжної педагогіки Дж. Дьюї, Г. Кершенштейнера. У навчальних закладах було започатковано низку прогресивних нововведень, проте зберігалися також традиційні елементи навчально-виховного процесу. У школах досліджуваних територій вводилися нові обов’язкові предмети (малювання від руки – рисунки, каліграфія та гімнастика).

Зацікавленість серед теоретиків і практиків (І. Демченко, П. Лосюк, О. Пенішкевич, В. Татаркевич) викликала проблема вивчення декоративно-прикладного мистецтва в школі як один із факторів впливу на духовний розвиток школярів. У зв’язку з цим приділена значна увага характеристиці поширених на той час курсів для підготовки вчителів рукоділля, які діяли в Києві.

Отже, шкільна освіта і народна мистецька творчість України, розвиваючись як невід’ємний елемент національної культури, зберігали свої освітньо-мистецькі та культурно-історичні особливості і цим формували надійну теоретичну і практичну основу навчання та виховання шкільної молоді, сприяли пробудженню в неї мистецького таланту, залученню до творчого процесу, що забезпечувало спадковість поколінь.

У другому розділі – «Декоративно-прикладне мистецтво як засіб виховання національної культури учнів загальноосвітніх школах ХІХ – початку ХХ століття» – проаналізовано стильову та видову розмаїтість українських народних ремесел і виробів у досліджуваний період (кераміка, вишивка, ткацтво тощо), здійснено порівняльний аналіз використання засобів декоративно-прикладного мистецтва в навчально-виховних закладах різних регіонів території сучасної України; охарактеризовано форми та методи національного виховання та визначено особливості їх реалізації; виявлено можливості впровадження позитивних ідей на сучасному етапі.

Традиції декоративно-прикладного мистецтва в Україні давні. Ще в ХVІІ – ХVІІІ ст. тут були розвинуті різні його галузі: архітектура, малярство, скульптура, кераміка, вишивка, вироби з дерева, скла. Усі вони мали яскраво виражений національний характер. Однією зі складових виховання національної культури учнів є його естетична, творча складова.

Декоративно-прикладне мистецтво як засіб естетичного виховання – це не просто вироби для домашнього вжитку, а – унікальна виховна система, яка формує творчий спосіб мислення, позитивно впливає на розвиток свідомості учнів та організацію їх способу життя.

Виховні можливості декоративно-прикладного та українського народного мистецтва розвивались як елемент національної духовної культури і є складним, глибоким, змістовно багатим стимулом розвитку народної творчості, мистецького навчання, яке неможливо здійснити без творчої педагогічної діяльності.

Загалом же українське народне мистецтво ХІХ – XX ст. щодо принципів і способів його творення та функціонування, можна умовно поділити на три типи: 1) мистецтво, створюване в межах організаційно-виробничих систем (промисли, артілі, кооперативи, заводи, школи, училища); 2) мистецтво, створюване поза межами будь-яких організаційно-виробничих систем, творці якого також перебували поза сферою будь-яких організацій і установ культури, творчих спілок; 3) мистецтво, творці якого об’єднані навколо певних організацій і установ культури в студії, гуртки, будинки народної творчості і є членами творчих спілок.

Необхідно зазначити, що для досліджуваних регіонів щодо використання засобів декоративно-прикладного мистецтва притаманні як спільні, так і відмінні риси.

У виробах декоративно-прикладного мистецтва були втілені характерні для краю релігійні атрибути, ідеали волі; символи краси; обереги життя.

У кожному краї домінували певні види ремесел: на Буковині – вишивка, на Гуцульщині – кераміка, на Закарпатті – ткацтво й килимарство тощо.

Однак переважали спільні риси. Зокрема, у виробах декоративно-прикладного мистецтва були втілені мрії українського народу про незалежність. Народні витвори є результатом розквіту творчих якостей українців, що сформувалися в умовах проживання на мальовничих землях. Квіти, птахи є одним із поширених елементів народного виробу. У декоративно-прикладних роботах через відображення символів релігії реалізовано духовність українського народу. Різноманітність видів декоративно-прикладного мистецтва та притаманних їм виробів засвідчують дивовижну працьовитість, наполегливість українців, є рисами їх виховного ідеалу, що створюють упевненість у можливостях досягнення державою економічного розквіту.

Основною формою виховання національної культури засобами декоративно-прикладного мистецтва був урок. Проте зміст його реалізовувався не безпосередньо, а опосередковано. Вчителі виховували в учнів любов до рідного краю, прагнення бачити його вільним від чужинців. У досліджуваний період виховання національної культури засобами декоративно-прикладного мистецтва здійснювалося на уроках малювання, креслення, ручної праці, рукоділля, слюсарного та столярного ремесла.

Малювання в народній школі реалізовувало насамперед розвивальну функцію, навчання сприяло виробленню естетичних смаків, залученню дітей до прекрасного, формуванню уяви про певний предмет або явище, і тому знаходилося в тісному зв’язку з наукою. У процесі викладання цього предмета діти привчалися до культури праці.

Для дівчат існувало рукоділля, де вони вчилися шити, вишивати.

На уроках ручної праці діти виробляли іграшки з природних матеріалів: лози, кори, галузок і прутиків, соломи, лепехи, шматків дерева, дощечок, глини, камінчиків, жолуддя, шкаралуп яєць, квітів, трави тощо.

На уроках слюсарного й столярного ремесла хлопці виготовляли вироби з дерева, металу та тощо.

Процес виготовлення виробів супроводжувався бесідами, розповідями учителів про історію їх виникнення та способи й особливості виконання роботи. На заняттях діти в рисунку (ілюстрування оповідань, рисування окремих предметів), в глині (ліплення і моделювання предметів), а також в кольоровім папері поглиблювали поняття про те, що пізнали під час розмови. Педагоги демонстрували різноманітні ілюстрації, репродукції, зразки робіт народних умільців та вироби найталановитіших школярів. Методи навчання пристосувалися до свідомості та вподобань учнівської молоді, збуджували її фантазію, впливали на розвиток пам’яті.

Через ознайомлення із мистецькими витворами діти побічно прилучалися до вивчення традицій, звичаїв рідного народу; у них поступово формувалося переконання, що головними рисами українців є працьовитість, наполегливість, прагнення до творення краси, шляхетність. Отже, виховання національної культури педагоги пов’язували з естетичним, трудовим, релігійним, моральним вихованням. Учні не тільки знайомилися з прекрасним, а й ставали її творцями, розвиваючи працелюбність, а також моральні чесноти, допомагаючи один одному виготовляти вироби.

У національному вихованні засобами декоративно-прикладного мистецтва використовувалися позаурочні форми роботи; практикувалися зв’язки з установами соціального виховання.

Для проведення практичних робіт при кожній дитячій громаді, крім фізичних, хімічних, сільськогосподарських та інших лабораторій, музеїв, подекуди в майстернях застосовувалися для робіт з деревом – столярні, токарні верстати, з металом – слюсарні, токарні, кузні, бляхарні, а також швейні, майстерні шевства й римарства, кошикарських виробів.

Практичні роботи в установах соціального виховання поділяли на три основні напрями: для підтримання господарства; для ознайомлення дітей з різними формами праці; для розвитку мистецтва й формування естетичних почуттів і смаків. Цілі, зміст, форми, засоби національного виховання учнів у ХІХ – на поч. ХХ ст. відображено в узагальнювальній схемі (рис. 1.).

Порівнюючи процеси виховання національної культури досліджуваного періоду та на сучасному етапі, необхідно зазначити, що в умовах незалежності Української держави склалися кращі можливості для розвитку національної самосвідомості та формування виховних цінностей. Створено умови для навчання рідною мовою, вшанування української історії, дотримання національних традицій та звичаїв. Можна припустити, що період ХІХ ст. – поч. ХХ ст. – це регрес у генезисі виховання національної культури. Вчителі не могли прямо говорити про патріотичні почуття, закликати до волелюбства, відстоювати незалежність рідного краю. Проте тоді відбувалися також і прогресивні процеси. Зокрема, чужоземний гніт стимулював прагнення до збереження національних особливостей, які з особливою силою реалізувалися у виробах декоративно-прикладного мистецтва. З цих позицій вивчення генезису національної культури та мистецьких народних традицій заслуговує на виняткову увагу як засіб виховання в умовах утисків рідного шкільництва та переслідування вітчизняних ідеалів. Наукові розвідки у галузі використання народних ремесел у національному вихованні відкривають нові перспективи для відтворення минулого своєї держави.