ВИКОРИСТАННЯ ДОКАЗІВ, ОТРИМАНИХ НА ТЕРИТОРІЇ ІНШИХ КРАЇН, В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертаційного дослідження, її актуальність, визначаються мета та завдання, об’єкт і предмет дослідження, його наукова новизна, методологічні та теоретичні основи, формулюються положення, що виносяться на захист, розкривається науково-прикладна цінність отриманих результатів, зазначено види апробацій дисертації.

Перший розділ – “Поняття та сутність використання доказів за законодавством України та інших країн світу” складається з двох підрозділів, в яких розкривається сутність поняття доказу та процесу доказування, проводиться його порівняльний аналіз, опираючись на КПК України та кримінально-процесуальне законодавство інших країн, а також розглядаються питання допустимості доказів.

Розділ відкриває підрозділ 1.1 “Теорія і практика доказування у кримінальних справах та визначення допустимості доказів”, в якому  розглядаються різні аспекти теорії та практики доказування. Висвітлюються та аналізуються точки зору та визначення поняття доказу таких вчених, як В.Ф.Асмус, А.Р.Бєлкін, Ю.М.Грошевой, М.М.Михеєнко, В.Т.Нор, В.Д.Спасович, С.М.Стахівський, М.С.Строгович, а також діючого національного законодавства.

Розглянуто поняття та джерела доказів з зазначенням певних особливостей кримінального процесу таких країн, як Велика Британія, Сполучені Штати Америки, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Молдова, Російська Федерація, Федеративна Республіка Німеччина, Франція.

Проаналізувавши ряд нормативних актів різних країн світу, робиться висновок про те, що фактичні дані, які збираються в процесі доказування, формуються з різноманітних джерел різними способами. Найбільш повний перелік джерел доказів існує в КПК України, РФ, Республіки Білорусь та інших країн СНД. Що ж стосується країн з іншою правовою системою, наприклад, США, Великобританія, Франція, то коло джерел отримання доказової інформації в них досить вузьке (найчастіше це – показання свідка, речові докази, висновок експерта).

Все це ускладнює виконання міжнародних слідчих доручень, направлених з України, оскільки вони не можуть бути виконані інакше, ніж в рамках процесу доказування країни-виконавця.

Проаналізовано поняття та складові частини процесу доказування та точки зору з цього приводу Р.С.Бєлкіна, Л.Є.Владимирова, М.М.Гродзинського, А.М.Ларіна, В.К.Лисиченка, В.С.Кузьмічова, М.М.Михеєнка, В.Т.Нора, І.Л.Петрухіна, Н.В.Сибільової, М.С.Строговича, О.І.Трусова, С.А.Шейфера, В.П.Шибіка, І.Я.Фойницького та інших вчених.

Сформульоване авторське поняття оцінки доказів. Вона розглядається як розумова, логічна діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду та здійснюється за внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об‘єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, відповідно до свого праворозуміння і приводить їх до впевненості в допустимості, належності, достовірності доказів та достатності їх сукупності для встановлення обставин, які мають значення для справи.

В підрозділі 1.2 “Підстави визнання доказів по кримінальній справі недопустимими” розглядаються випадки недопустимості використання доказів в кримінальному судочинстві з врахуванням конкретного виду джерела доказів. Детально проаналізовано таке джерело доказів, як показання свідків, яке є найпоширенішим в кримінальному судочинстві. Розглянувши імунітети та привілеї свідка, які закріплені в Конституції України, законах та КПК України, автор дійшов до висновку щодо існування прогалин в чинному кримінально-процесуальному законодавстві та запропонував шляхи їх усунення.

Дисертантом проаналізовані основні види порушень закону, які ведуть до недопустимості доказів. Ним проведено порівняльний аналіз інституту недопустимості доказів, імунітетів та привілеїв свідка, судових прецедентів в таких країнах як Велика Британія, США, ФРН, Франція, Республіка Казахстан, Російська Федерація, Республіка Азербайджан, Республіка Молдова, Республіка Білорусь.

З огляду на викладене, висловлено кілька пропозицій щодо доповнень та змін до діючого кримінально-процесуального законодавства (ст. 69, 118) та проекту КПК України (реєстр. №3456-1).

Другий розділ – “Доказування по кримінальних справах з використанням доказів, отриманих в інших країнах світу” складається з двох підрозділів. У ньому дисертант розглядає особливості використання в кримінальному судочинстві України доказів, отриманих за кордоном.

У підрозділі 2.1 “Види і механізм правової допомоги по кримінальних справах, які розслідуються в Україні” розглядаються правові засоби та способи отримання правової допомоги в кримінальних справах.

Автор зазначає, що під міжнародною правовою допомогою необхідно розуміти врегульовану нормами міжнародного і національного права узгоджену діяльність різних держав по порушеній кримінальній справі щодо захисту інтересів особи, суспільства і держави, яка полягає в підготовці і передачі до іноземних правоохоронних органів та судових установ доручень, а також виконання таких доручень, що передбачено відповідним міжнародним договором України.

Дисертант робить висновок, що види міжнародної правової допомоги конкретно і однозначно не закріплені в законодавстві України. В зв’язку з цим, ним розглянуті класифікації, які існують в юридичній літературі (В.М.Волженкіна, О.І.Виноградова, С.Ф.Кравчук, Н.І.Маришева) щодо видів правової допомоги.

На думку автора, основними її видами є: видача правопорушників; направлення та виконання процесуальних доручень в порядку надання взаємної допомоги; передача провадження у кримінальних справах; передача засуджених осіб; виклик свідків, потерпілих, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їх представників, експертів.

В роботі обґрунтовується необхідність деталізації норм міжнародно-правових актів у національному законодавстві стосовно кожного виду правової допомоги.

Проаналізувавши міжнародні договори України, дисертант розподілив їх за органами (установами), уповноваженими на зносини з питань надання правової допомоги з боку України.

В підрозділі зазначається про те, що Україна є учасником Міжнародної організації кримінальної поліції - Інтерполу та розглядається роль Національного центрального бюро Інтерполу в міжнародному співробітництві України.

Звертається увага на можливість дистанційного проведення слідчих дій. Критично проаналізувавши точки зору А.Г.Волеводза та М.І.Пашковського автор дійшов до висновку, що проведення слідчих дій  за допомогою відеозв’язку - це встановлення двохстороннього відео -,  аудіо - зв’язку між двома пунктами, відстань між якими не має значення, в режимі “реального” часу (без врахування часових поясів), в одному з яких знаходяться особи, які проводять та приймають участь в проведенні слідчої дії, в іншому – особи, з якими проводять слідчу дію, представники компетентного органу іноземної країни, та, по-можливості, представники України. Розглянуто можливість та особливості проведення за допомогою відеозв’язку таких слідчих дій, як допити, очні ставки, впізнання, огляди, експертизи тощо. На основі отриманих результатів автор пропонує принципово нові статті (653, 653-1) до проекту КПК України (реєстр. №3456-1).

У підрозділі 2.2 “Особливості дослідження та оцінки доказів, отриманих за кордоном” автором розглядається “класична” схема процесу доказування та робиться висновок про необхідність застосування дещо іншої схеми процесу доказування у кримінальних справах, які розслідуються в Україні, з використанням доказів, отриманих відповідно до кримінально-процесуального законодавства іншої країни.  

Дисертантом робиться висновок, що дослідження доказів, отриманих за межами України з застосуванням іноземного законодавства, крім перевірки, повинно містити в собі такі обов’язкові  елементи як: огляд матеріалів, що надійшли з зазначенням їх особливостей, за участю спеціаліста з міжнародного права та призначення відповідної експертизи по цих предметах або документах.

Особлива увага звертається автором на те, що в кримінально-процесуальному законодавстві України протоколи  з  відповідними додатками, складеними уповноваженими органами іноземних держав за результатами оперативно-розшукових заходів як джерело доказів не повинні використовуватись.

Розділ 3 “Гарантії достовірності доказів, отриманих по кримінальних справах за кордоном” має практичну спрямованість і присвячений проблемам безпосередньої оцінки доказів, отриманих за межами України і складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 “Поняття і система кримінально-правових гарантій достовірності доказів в Україні та інших країнах світу (порівняльний аналіз)” досліджуються практичні питання щодо визначення достовірності матеріалів, отриманих за межами України.

Автор піддає критичному аналізу поняття достовірності доказів за законодавством таких країн як Велика Британія, США, ФРН, Франція.

 У підрозділі 3.2 “Забезпечення автентичності перекладу змісту матеріалів, переданих із-за кордону” зазначається, що забезпечення автентичності перекладу матеріалів, отриманих в інших країнах відіграє важливу роль при правовому співробітництві по кримінальних справах з компетентними органами і установами іноземних держав та при оцінці доказів, отриманих за кордоном.

Автор наводить конкретні ситуації, коли невірний або неточний переклад унеможливлює виконання міжнародних доручень про правову допомогу.

Далі наводиться класифікація осіб (перекладач, офіційний перекладач, присяжний перекладач), які мають право, відповідно до міжнародних договорів, здійснювати переклад.

Проаналізувавши договори України, дисертант визначив коло суб’єктів, яким надано право завіряти переклади. До них він відносить: офіційного перекладача, нотаріуса, дипломатичне представництво або консульську установу запитуючої сторони, посадову особу запитуючої установи.

У підрозділі 3.3 “Забезпечення прав і законних інтересів учасників кримінального процесу при використанні доказів, отриманих в процесі міжнародної правової допомоги” визначено основні гарантії при використанні по кримінальних справах, які розслідуються в Україні, доказів, що отримані в інших країнах в порядку надання міжнародної правової допомоги.

Обґрунтовується теза щодо присутності при провадженні слідчих дій за кордоном представників відповідних компетентних органів та захисників, обраних чи призначених в Україні. Дисертант звертає увагу на те, що захист прав своїх громадян за кордоном є одним із спеціальних принципів у сфері міжнародно-правової боротьби зі злочинністю.

ВИСНОВКИ

В дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає в розв’язанні низки концептуальних питань відносно теоретичного та нормативного забезпечення використання доказів в кримінальному судочинстві України, які отримані за її межами, в порядку надання міжнародної правової допомоги. Основними науковими і практичними результатами цього дослідження є такі висновки.

1. Процес доказування з застосуванням доказів, отриманих в порядку надання міжнародної правової допомоги за межами України, відрізняється від “класичного” – трьохелементного. Відмінність пов’язана з тим, що фактичні дані, тобто докази, вже зібрані та частково перевірені виконавцем міжнародного слідчого доручення за кордоном з застосуванням іноземного кримінально-процесуального законодавства. При їх надходженні слідчому в Україні, останній лише досліджує та оцінює докази відповідно до вимог КПК України.

2. Під міжнародною правовою допомогою необхідно розуміти врегульовану нормами міжнародного і національного права узгоджену діяльність різних держав по порушеній кримінальній справі щодо захисту інтересів особи, суспільства і держави, яка полягає в підготовці і передачі до іноземних правоохоронних органів та судових установ доручень, а також виконання таких доручень, що передбачено відповідним міжнародним договором України.

3. Основними її видами є: видача правопорушників; направлення та виконання процесуальних доручень в порядку надання взаємної допомоги; передача провадження у кримінальних справах; передача засуджених осіб; виклик свідків, потерпілих, цивільних позивачів, цивільних відповідачів, їх представників, експертів.

4. З метою якісного використання доказів, які отримані за межами України, в тексті міжнародного слідчого доручення слід також вказувати  про прохання застосування кримінально-процесуального законодавства України, при цьому слід додавати витяги з відповідних статей КПК України, які пропонується застосувати іноземній стороні.

5. Для прискорення розслідування по справі необхідно ширше використовувати можливості посольських та консульських установ України з метою проведення такої слідчої дії як допити громадян України за кордоном.

6. У випадках відмови іноземної країни в застосуванні кримінально-процесуального законодавства України необхідно використовувати присутність дипломатичних, консульських та інших представників України при провадженні слідчих дій за кордоном.

7. Аргументовано необхідність проведення слідчих дій за допомогою відеозв’язку. Під ним розуміється встановлення двохстороннього відео -,  аудіо - зв’язку між двома пунктами, відстань між якими не має значення, в режимі “реального” часу (без врахування часових поясів), в одному з яких знаходяться особи, які проводять та приймають участь в проведенні слідчої дії, в іншому – особи, з якими проводять слідчу дію, представники компетентного органу іноземної країни, та, по-можливості, представники України.

8. Пропонується у новому КПК України передбачити окрему норму, якою надається можливість присутності за кордоном захисника з України при проведенні слідчих дій на його вимогу та за згодою запитуваної сторони.

9. Визначення критеріїв недопустимості доказів дає змогу стверджувати, що порушення іноземного кримінально-процесуального законодавства при проведенні слідчих дій за кордоном тягне визнання їх недопустимими та вилучення з процесу доказування в кримінальному процесі України. 

10. З урахуванням розроблених теоретичних висновків автором пропонується до нового КПК України включити норму, яка б закріплювала критерії недопустимості доказів наступного змісту: “Недопустимість доказів”

Недопустимими визнаються:

·     докази, отримані з порушенням конституційних прав і свобод людини;

·     докази, отримані внаслідок не роз'яснення прав учасникам кримінального процесу;

·     докази, отримані з порушенням обмежень, встановлених стосовно окремих категорій осіб, які не можуть бути допитані як свідки або можуть відмовитися давати показання як свідки;

·     докази, отримані з джерел, не визначених в КПК України;

·     докази, отримані з порушенням інших вимог цього Кодексу, які ставлять під сумнів достовірність доказової інформації. 

Докази, які визнані недопустимими, не мають юридичної сили і не можуть застосовуватись в кримінальному судочинстві України.

Визнати доказ недопустимим і виключити його з кримінального провадження може орган дізнання, слідчий, прокурор, суд самостійно або за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, їх захисника, потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників, склавши при цьому відповідну постанову (ухвалу), в якій зазначаються підстави прийнятого рішення.

Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, а також ухвала суду може бути оскаржена в порядку, передбаченому КПК України.”

11. Проект КПК України (реєстр.№3456-1) слід доповнити новою нормою, яку викласти в такій редакції: “Стаття... Підстави проведення слідчих дій за допомогою відеозв’язку”

Дистанційне проведення слідчих (судових) дій за допомогою відеозв’язку допускається за таких підстав:

·     особиста явка учасника слідчої дії неможлива за станом здоров’я або з інших поважних причин;

·     при відмові свідка, який знаходиться за межами України, з’явитись в Україну для проведення слідчих дій;

·     при відмові свідка, котрий знаходиться в Україні, з’явитись в іноземну країну для проведення слідчих дій;

·     при неможливості етапування в Україну особи, яка притягається за кордоном до кримінальної відповідальності, для проведення слідчих дій;

·     при неможливості етапування до іншої країни особи, котра притягається до кримінальної відповідальності, для проведення слідчих дій;

·     для забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві;

·     за наявності, згідно із розсудом суду, інших підстав”;

12. Видається необхідним викласти статтю 653 проекту КПК України в наступній редакції: “Дистанційне проведення слідчих дій за допомогою відеозв’язку в порядку надання міжнародної правової допомоги”

За наявності міжнародного договору про правову допомогу у кримінальних справах, ратифікованому у встановленому порядку Верховною Радою України або на умовах взаємності, та при наявності підстав, передбачених цим Кодексом, слідчий, прокурор, суд у встановленому порядку вносять компетентному органу або посадовим особам іноземної держави слідче доручення про надання міжнародної правової допомоги щодо дистанційного проведення слідчої дії, пропонуючи застосовувати відеозв’язок з використанням кримінально-процесуального законодавства України.

При отриманні згоди компетентного органу або посадової особи іноземної держави слідчий, прокурор чи суд узгоджують з ними час проведення такої дії, коло осіб, які беруть у ній участь, а також організаційні і технічні умови проведення відповідної слідчої дії.

В слідчих діях, які проводяться за допомогою відеозв’язку, приймають участь прокурор та перекладач, а хід їх проведення обов’язково фіксується відеозаписом.

Слідчий, прокурор чи суд перед початком слідчої дії засвідчує особи учасників, а також роз’яснює їм права та обов’язки, передбачені цим Кодексом. 

За результатами проведення слідчої чи судової дії складається протокол згідно зі статтями 101, 105 та 106  КПК України”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1.       Поняття, сутність і критерії допустимості доказів у кримінальному процесі України // Підприємство, господарство і право. - 2002. - №6. - С. 94-96.

2.       Деякі особливості використання доказів, отриманих за кордоном // Підприємництво, господарство і право. – 2002. - №10. - С.112-113.

3.       Відеозв’язок як засіб проведення слідчих дій за межами України // Право України. – 2003. - №3. – С. 96-99

4.       Недопустимість доказів у кримінальному судочинстві // Вісник Верховного суду України – 2003. - №5(39). – С. 57-59.

5.       Право свідка на “мовчання” та його межі // Економіка, фінанси і право. - 2001. - №4. - С.31-33.

6.       Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та законодавства Сполучених Штатів Америки в аспекті допустимості доказів // Науково-теоретична конференція “Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах”, К.: Вид-во НАВСУ. - 2002. - Ч.1. - С.150-151.

7. Надання правової допомоги та недопустимість доказів // Міжнародна наукова конференція “Організація адвокатури і надання правової допомоги в демократичному суспільстві”. – К.: Академія адвокатури України. – 2002. –
С. 105-108.

8. Допустимість доказової інформації, отриманої при допиті свідка // Теорія та практика криміналістичного забезпечення розкриття та розслідування злочинів у сучасних умовах: Зб. матеріалів міжнародної науково-практичної конференції. – К.: Вид-во НАВСУ. - 2001. –С. 96-99.