ВИВЧЕННЯ ПЕДАГОГІКИ У ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ДУХОВНИХ ЗАКЛАДАХ УКРАЇНИ (поч. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст. )

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження, сформульовано мету і завдання, розкрито об’єкт і предмет дисертаційної роботи, визначено її наукову новизну та практичне значення, окреслено джерельну базу, відображено форми апробації й упровадження результатів дослідження в практику.

У першому розділі – “Історичні та методолого-теоретичні засади дослідження проблеми вивчення педагогіки у вищих навчальних духовних закладах України (поч. ХІХ – 20-і роки ХХ ст.)” – з’ясовано ступінь дослідженості проблеми та основні напрями її вивчення на основі комплексного аналізу сукупності опублікованих і неопублікованих матеріалів, виявлено передумови вивчення педагогіки як науки у вищих навчальних духовних закладах, охарактеризовано внесок вітчизняних педагогів, богословів, священнослужителів у вивчення педагогічних дисциплін.

Доведено, що історія вітчизняної професійної богословської освіти бере свій початок із ХVІІ ст. На початку ХІХ ст. створюється її система, організовуються навчально-духовні округи, які очолюють духовні академії. Уставлено, що проблеми вивчення педагогіки у вищих духовних закладах України торкаються багато вчених, але вона є мало дослідженою в зв’язку: а) з її фрагментарним вивченням, що було цілком зосереджено в руках учених богословів, священнослужителів, випускників духовних академій, які трималися автономно щодо загального світського розвитку педагогіки, освіти і культури, окрім цього, праці духовенства в своїй більшості були заборонені; б) з радянським періодом, коли проблема вивчення педагогіки у вищих навчальних духовних закладах майже не досліджувалася з огляду на специфіку становища церкви, її відокремленості від усіх типів загальноосвітньої і вищої школи; в) лише з початком науково-дослідницької і практичної діяльності з означеної проблеми в наші дні.

Таким чином, перший напрям дослідження вивчення педагогіки в духовних закладах освіти, за даними дослідної роботи, мав кілька стадій. Перша з них розкривала номенклатуру навчальних курсів, авторами яких передусім були богослови, їх зміст, досвід і результати підготовки вихованців духовних академій. Праці викладачів Київської та інших духовних академій становили другу. Їхній доробок використовувався у педагогічному процесі як навчальна література (посібники, підручники, рекомендації з вивчення педагогіки). Слід також виокремити третю стадію – законодавчі акти середини ХІХ ст., видані імператором Олександром ІІ для духовних навчальних відомств, офіційні керівні документи, представлені статутами, а також документами, що відображали діяльність Навчального Комітету при Святійшому Синоді, вірнопіддані звіти, матеріали офіційного діловодства, річні акти тощо. Слід окремо назвати виданий “Огляд богословських наук у викладанні їх у вищих духовних закладах”, а також твори протоієрея Ф. Титова з історії Київської духовної академії з 1796 по 1915 рр., звіти оберпрокурора і Міністра народної освіти Д. Толстого по відомству православного віросповідання. Вони становлять значну цінність для нашого дослідження і разом з іншими матеріалами входять до четвертої стадії першого напряму розвитку наукової розробленості проблеми.

Другий напрям представлений значно бідніше. Це – православна духовна журналістика, яка почала складатися ще у 60-і роки ХІХ ст.: журнали “Духовний вісник”, “Віра і розум”, “Читання про Виховання” та ін. З 1917 по 1985 рр. праці з церковно-релігійної проблематики майже не видавалися. На увагу заслуговують лише дослідження І. Смолича “Історія Руської Церкви. 1700 – 1917 рр.”, яка була перевидана в Росії в 1996 р., прот. Г. Флоровського “Шляхи руського богослов’я” (1937 р.). Названі праці були видані за кордоном, в основному за кошти діаспори. У них розкривається переважно історія Православної духовної освіти, церкви чи духовних навчальних закладів.

Третій напрям дослідження проблеми вивчення педагогіки в духовних закладах освіти характеризується прагненням всебічного висвітлення діяльності православної церкви, але лише з певних аспектів підготовки кадрів. Педагогічний компонент вищої духовної освіти розглядається з суб’єктивних позицій, епізодично. Можемо назвати такі статті цього періоду: Н. Шип “З історії Київської духовної академії”, А. Полянський “Православна Церква в історії Росії: синодальний період”, М. Торгова “Історико-філософські переконання Архімандрита Гавриїла (Воскресенського)”, В. Тарасова “Професор М. М.  Глубоковський і реформа вищої духовної школи в Росії в кінці XIX – на початку XX ст.” Ці та інші статті розкривають історичні аспекти проблеми, присвячені видатним діячам духовної освіти і науки – священнослужителям, богословам, викладачам.

Про певний ступінь дослідженості проблеми свідчать роботи представників російської зарубіжної історико-філософської думки ХХ століття та діаспори, але в них не розкривається проблема вивчення педагогіки у вищих навчальних духовних закладах. Богословська освіта, як роблять висновок дослідники історії церкви, розвивалася “стрибками, поривами й звивисто”, що відбивалося в дослідженні проблеми.

Таким чином, здійснений аналіз стану вивченості проблеми підтверджує недостатній ступінь її розробленості і дозволяє виділити низку важливих для нашої роботи питань: обґрунтування процесу вивчення педагогіки у вищих навчальних духовних закладах, його динаміки та етапів; виявлення наукових ідей вивчення курсів з морального богослов’я, пастирського богослов’я, дидактики, аналіз програм, підручників і посібників,  затверджених для використання у вищих духовних навчальних закладах при вивченні педагогіки визначеного періоду; виявлення і характеристика творчих постатей священнослужителів, богословів, викладачів, авторів підручників і посібників, з’ясування їх унеску у вивчення педагогічних дисциплін; визначення можливостей прогностичного розвитку теоретичних ідей і досвіду вивчення педагогіки у духовних закладах означеного періоду в сучасних умовах модернізації вищої освіти.

Поняття “вивчення”, яке внесено в назву теми, розуміється нами як синонім поняття “навчання”, в якому об’єднується діяльність учителя (викладача) – “викладання” і діяльність учня (студента) – “учіння”.

Системно-генетичний, логічно-педагогічний аналіз, контент-аналіз дозволили виявити передумови вивчення педагогіки в духовних закладах освіти, до яких відносимо: розвиток морального богослов’я, що довгий час визначало педагогіку як навчальну дисципліну, служило її світоглядною і змістовою основою; виховний характер діяльності священнослужителів, що вимагала спеціальних педагогічних знань; розвиток парафіяльних шкіл, що потребував від учителів і священиків знань, умінь і навичок з теорії і практики виховання та навчання. Установлено, що в духовній освіті педагогічні знання досить тривалий час перебували в контексті морального богослов’я, філософії та історії філософії, логіки, етики, при вивченні яких перевага надавалася питанням пізнання людиною світу, Бога і самої себе.

До середини ХІХ ст., як свідчать одержані дані, педагогіка виділяється у самостійну наукову галузь, проте в духовних навчальних закладах вона продовжувала вивчатися у контексті морального богослов’я. У Київській духовній академії окремо кафедра педагогіки існувала лише 3 роки в 60-х  роках ХІХ ст., в усі інші періоди, як свідчить навчальний план і програма, – це була кафедра морального богослов’я і педагогіки. Проте в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігається певне зміщення методологічних акцентів: моральне богослов’я починає вважатися не складником, а світоглядною і змістовою основою педагогіки. З’ясовано, що організаційно-методичні основи вивчення педагогіки регламентувалися змінами Статутів духовних академій, які особливо часто відбувалися на початку ХХ століття. Так, Статутами 1905 р. та 1910 р. визначалися групи предметів, що підлягали вивченню, назви кафедр і зміст їхньої діяльності, кількість тижневих годин лекційних і практичних занять. У вивченні педагогіки спостерігалася еволюція від предмета за вибором до обов’язкової навчальної дисципліни. Доведено, що священнослужителі, богослови, вчені-педагоги, які працювали в духовних закладах, розробляли оригінальні підручники і посібники з педагогіки не лише для вихованців духовних академій, а й для світської системи освіти, вносячи в її зміст потужний духовний і  водночас особистісно-соціальний аспект. Це стосується творчості М. Глубоковського, П. Євстаф’єва, М. Зайцева, М. Маккавейського, М. Олесницького, В. Певницького, П. Юркевича та ін. Водночас вони сприймали наукові і методичні позиції світських учених-педагогів і методистів: П. Блонського, В. Вахтєрова, М. Демкова, К. Єльницького, М. Карєєва, П. Мальцева, О. Медведкова, О. Нечаєва, М. Пирогова, К. Ушинського та ін., які, в свою чергу, орієнтувалися на кращі здобутки педагогів вищої духовної школи, високо оцінюючи їх. Розвитку педагогіки як навчальної дисципліни сприяли: 1) обмін досвідом релігійних і світських викладачів; 2) розроблення спільними силами оригінальних концепцій освіти; 3) обґрунтовування доцільності спеціальної підготовки вчителів як у вищих духовних, так і в світських навчальних закладах того часу; 4) вивчення зарубіжного і вітчизняного досвіду вирішення актуальних освітніх проблем.

У другому розділі – “Теоретико-практичний зміст та специфіка вивчення педагогіки у вищих навчальних духовних закладах України ХІХ – 20-х років ХХ століття” – моральне богослов’я обґрунтовано як світоглядну і змістову основу вивчення теорії виховання у вищих навчальних духовних закладах; розкрито розвиток дидактики як науки про навчання; доведено єдність виховання і навчання при вивченні педагогіки у вищих навчальних духовних закладах.

Установлено, що докорінні зміни в Московській, Санкт-Петербурзькій, Казанській та Київській духовних академіях відповідно до Статутів періоду 1804 – 1814 рр. призвели до перетворень навчального характеру. Було узаконено 7 класів академії; 1 клас – нижчий граматичний; 2 клас – середній граматичний; 3 клас – вищий граматичний; 4 клас – поезії; 5 клас – риторики; 6 клас – філософії; 7 клас – богословський.

У 6-му класі вивчалося моральне богослов’я по Боауместеру; у 7-му – моральне богослов’я Феофана Прокоповича. Навчальний курс загалом тривав 12 років, із яких три роки припадали на три нижчих граматичних класи, шість років – на класи поезії, риторики і філософії (по 2 роки на кожний) і три роки на богословський клас. Після нового відкриття Київської духовної академії у 1817 році кількість загальноосвітніх предметів збільшується з 19 до 28, а тривалість однієї лекції зменшується з 2 до 1,5 год. Поступово це відбувається і в інших духовних академіях Російської імперії. У цей же час відбувалося дроблення (розділення) наук. У 1843 році митр. Філарет визнав корисним для студентів вивчати у кінці академічного курсу основи педагогіки. Була укладена програма вивчення цього предмета, яку запропонував ректор академії Д. Муратов, у той же час у нижчих класах вводився повний курс богословських наук і морального богослов’я, який був вступним до педагогіки. З часом була відкрита окрема кафедра педагогіки, оскільки склався цикл педагогічних дисциплін.

Доведено, що педагогіка як наука і навчальна дисципліна спочатку розвивалася у контексті морального богослов’я (перша половина ХІХ ст.), у спільному навчальному циклі з етикою та логікою; питання з педагогіки входили до публічних іспитів. Обов’язковим було поєднання цих питань із філософією, психологією, моральним богослов’ям. Названі предмети були взаємопов’язаними. Отже, у дослідженні з’ясований комплекс наук, до яких входила педагогіка. Після 1817 року у Київській духовній академії відбулося нове структурування навчальних курсів, а з 1843 року – введено академічний курс педагогіки. Існувала чітка тенденція до високого рівня морального виховання і відповідального ставлення до викладання морального богослов’я. Такі християнські педагоги та богослови, як архієп. А. Знаменський, прот. П. Солярський, архім. Платон та інші розглядали моральне богослов’я як науку про виховання, вважали його першоосновою всіх наук. Вони вважали виховання  складним і тривалим процесом формування та саморозвитку людини-християнина, неповторної особистості, яка живе в злагоді з собою, Богом та іншими людьми. Розглянуті нами твори вказаних авторів відзначаються співзвучністю педагогічних ідей з нашим часом: 1) розвиток дитини має відповідати її фізичним та духовним можливостям, провідним здібностям; 2) виховання дитини не допускає фізичного і морального насилля; 3) виховання – це соціальний процес, який здійснюється мудрими й терплячими вихователями (батьками, учителями, няньками); 4) процес виховання має бути природовідповідним, гармонійним, формувати “людину – громадянина – християнина”; 5) виховання мають здійснювати спеціально підготовлені люди, які мають ряд “навичок, знань, пристойностей” і сповідують “блаженство досконалого життя”.

Установлено, що богослови і педагоги розробляють не лише оригінальні системи оцінювання і самооцінювання ставлень людини – до Бога, до віри, до святих, а й до самої себе. Їхні твори одночасно є посібниками з керівництва громадським, сімейним вихованням та особистісним самовихованням.

З’ясовано, що у 60-і роки ХІХ ст., коли педагогіка у вищих духовних навчальних закладах виділяється з контексту морального богослов’я (проте продовжуючи мати з ним тісні зв’язки), вона внутрішньо поділяється на історію педагогіки, дидактику і методику, що активізує розвиток педагогіки як навчального предмета, з’являються самовіддані й творчі християнські педагоги, які піднімають педагогічну науку на якісно вищий рівень. Серед них, за даними дослідження, варто виділити: П. Євфстаф’єва, М. Зайцева, Н. Маккавейського, М. Олесницького, В. Певницького, П. Юркевича. Вони розвивають педагогіку як органічне продовження християнського філософсько-антропологічного вчення, що ґрунтується на глибоких філософських і психологічних основах. Це надавало цілісності педагогічній науці, сприяло використанню досвіду висококваліфікованих викладачів вищих духовних навчальних закладів. 

З’ясовано, що особливим явищем у педагогіці 50 – 60-х років ХІХ ст. була теорія, яка дістала назву “педагогіка серця”, її автор П. Юркевич, видатний філософ, богослов, автор оригінальних праць із теорії виховання і дидактики. Розглядаючи процес формування людської особистості через систему ставлень до дійсності, педагог обґрунтував педагогіку як науку про виховання на засадах гуманістичної моралі християнства, на прикладі величі християнських істин та ідеалів. Творчість П. Юркевича мала велике значення і для світських навчальних закладів. Відзначимо й уплив П. Юркевича на погляди його наступників, викладачів Київської духовної академії, серед них: М. Олесницький, який розробив “Курс педагогіки” з позицій гуманізму та філософської антропології не лише для духовних, а й для світських навчальних закладів; П. Євфстав’єв – обґрунтував сутність основних педагогічних і психологічних понять через специфіку духовної діяльності особистості у різні вікові періоди життя; Н. Маккавейський – розробив на засадах власного досвіду теоретико-методичної і викладацької діяльності  наукові й методичні основи викладання педагогічних дисциплін у вищих духовних навчальних закладах; В. Певницький – сформував систему дидактичних принципів (міцності та наступності знань, зв’язку з життям, практичної спрямованості, індивідуалізації, відповідальності, самостійності, єдності навчання і виховання).

Доведено, що важливим аспектом вивчення педагогіки у вищих духовних навчальних закладах ХІХ – поч. ХХ ст. вважалася практична складова навчальних дисциплін, адже ці заклади готували не лише духовних пастирів, а й викладачів для семінарій, училищ і парафіяльних шкіл. Завданням академічного вивчення педагогіки вважалося детальне ознайомлення студентів із кожним із предметів викладання у процесі організації практичних занять, на яких вони розробляли цикли уроків, вправ, виховних і дидактичних завдань. Проте традиції проводити педагогічну практику на робочому місці вчителя або викладача у ХІХ столітті у вищих духовних навчальних закладах не існувало.  Завдання поєднання теоретичної і практичної підготовки студентів вирішувалося на основі практичних занять із педагогіки та публічних виступів перед аудиторією викладачів і студентів. Досвід педагогічної діяльності студент вищого навчального закладу міг також отримати під час канікул, працюючи в школі при домі священика вихователем або репетитором на підробітках.

Установлено наступні етапи у вивченні педагогіки у вищих духовних навчальних закладах початку ХІХ – 20-х рр. ХХ ст.: І (кін. XVІІІ ст. – 1817 р.) – вивчення педагогіки у структурі морального богослов’я, філософії, логіки, етики; ІІ (1817 – 1843 рр.) – розмежування наук, поділ педагогіки на історію педагогіки, теорію виховання, дидактику; ІІІ (1843 – 1860 рр.) – введення до навчального плану духовних академій циклу педагогічних дисциплін; ІV (60 – 70-і роки ХІХ ст.) – розвиток педагогіки як світської і християнсько-моральної науки; V (70 – 90-і роки ХІХ ст.) – відкриття окремих кафедр педагогіки; VІ (початок ХХ – 20-і рр. ХХ ст.) – розвиток практичних аспектів вивчення педагогіки.

У третьому розділі – “Прогностичний розвиток ідей і досвіду вивчення педагогіки у вищих навчальних духовних закладах  у розбудові сучасної системи національної освіти” – на основі наукового узагальнення теоретичних ідей і досвіду вивчення педагогіки у вищих духовних навчальних закладах освіти України початку ХІХ – 20-х років ХХ століття доведено можливості їх прогностичного розвитку в сучасних умовах модернізації вищої педагогічної освіти. Розвиток прогресивного досвіду вивчення педагогіки у вищих духовних навчальних закладах освіти України сприяє моральному вихованню студентської молоді, громадянськості й патріотизму підростаючих поколінь, опануванню ними глибинних національних історико-культурних і духовно-моральних цінностей. Цілком доцільним є залучення до цих процесів церковних інституцій і установ.

Аналіз морально-богословської, виховної та дидактичної спадщини богословів, священнослужителів, викладачів духовних академій означеного періоду дав змогу розробити і впровадити курс “Основи християнської педагогіки” у навчальний процес Полтавського державного педагогічного університету імені В.Г. Короленка (2002 – 2009 рр.), Полтавського національного технічного університету імені Юрія Кондратюка (2005 – 2009 рр.), Полтавського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені М. В. Остроградського (2007 – 2009 рр.), Місіонерської духовної семінарії УПЦ (2003 – 2009 рр.), що переконливо засвідчило доцільність розвитку ідей і досвіду вивчення педагогіки у вищих духовних навчальних закладах України початку ХІХ – 20-х років ХХ століття в сучасних умовах.

Зміст програми курсу “Основи християнської педагогіки” адаптовано до потреб сучасної національної системи освіти з урахуванням виховного досвіду й менталітету українського народу, вікових особливостей студентів та учнів з метою поглибленого розуміння майбутніми вчителями сутності навчально-виховного процесу, націленості на формування в учнів поваги і терпимого ставлення до православної віри і релігії. Доведено, що навчальна дисципліна “Основи християнської педагогіки” сприяла розширенню обсягів фундаментального інтегрованого курсу теорії та історії педагогіки, інших педагогічних дисциплін. Викладання “Основ християнської педагогіки” виявило зацікавленість студентської молоді у проблемах створення на засадах християнської моралі гармонійних і гуманних відносин з іншими людьми, виховання і самовиховання почуттів доброчинності, любові, миру з ближнім. У майбутніх учителів розвивається духовно-моральне уявлення про людину, ідеали, відповідальність перед Батьківщиною і народом, формується вміння розуміти інших, пошуку консенсусу, чесність, об’єктивність, визнання пріоритету національних і загальнолюдських цінностей.

З’ясовано, що мета дисципліни “Основи християнської педагогіки” полягає в тому, щоб показати студентам, що християнський підхід до вирішення проблем освіти та виховання визначається передусім духовним розумінням життєвих явищ і процесів, духовно-моральним баченням, гуманним розумінням людини. Під час лекційних занять студенти осмислювали та засвоювали основні ідеї, поняття, логіку матеріалу, який вивчався, його теоретичну та практичну значущість. Особлива увага приділялася роботі зі студентами, які зовсім не мали загальних знань про християнське вчення. Набуття цією категорією студентів спеціальних знань у галузі християнської освіти сприяло підвищенню рівня їхньої педагогічної компетентності та професіоналізму. Встановлено, що методичні основи вивчення цього курсу мали свою специфіку. Робота розпочиналася з вивчення конкретної теми, викладеної в лекційному матеріалі, потім ґрунтовно характеризувалася основна рекомендована література, а згодом, уже маючи певні знання і сформований інтерес, студенти ознайомлювалися з  додатковими джерелами – посібниками, журнальними статтями, іншими публікаціями. При засвоєнні основних положень методики християнської виховної роботи студенти прагнули дотримуватися демократичного стилю спілкування з учнями і викладачами. Це вимагало від студентів активізації його особистісного творчого потенціалу, стимулювало професійну самореалізацію та захопленість педагогічним дійством “добротворення”. Підсумком християнського вихо­вання, як показало спостереження, вважаємо не вимуштруваність, а формування внутрішньої системи цінностей, яка лежить в основі людяності. Система цінностей відображує не перелік дозволе­ного чи недозволеного, а внутрішню спрямованість та при­хильність до людей, любов до істини. Християнське виховання неми­нуче стає формуванням християнських почуттів, над якими людина має володарювати, а не служити їм. Християнська педагогіка, поряд із системою правил і методів, на перше місце виводить педагога з його живою інтуїцією, знаннями та рішучістю діяти. Нами узагальнено систему принципів християнської педагогіки, яка є основоположною в розробленні й практичному впровадженні навчальних курсів для середньої і вищої освіти, зокрема авторських: “Основи християнської педагогіки”, “Основи моральності”, “Основи духовної культури”.

 Таким чином, у процесі опанування “Основ християнської педагогіки” та шкільних курсів “Основи моральності” і “Основи духовної культури” пересвідчуємося у можливостях прогностичного розвитку ідей і досвіду вивчення педагогіки початку ХІХ – 20-х рр. ХХ ст. в сучасних умовах модернізації вищої освіти. Майбутні педагоги оволодівають духовно-просвітницькою методикою навчальної і виховної діяльності, що передбачає індивідуально-особистісне ставлення до кожного вихованця, розуміння дитини як неповторної особистості, уміння забезпечити демократичний стиль співробітництва і співтворчості.

Студенти (понад 1000 чол.), які вивчали “Основи християнської педагогіки”, дали у процесі співбесід і письмового опитування глибші і змістовніші відповіді на питання про сенс свого існування на Землі, про ставлення до ближнього і батьків, про цінність свого і чужого життя, патріотизм, громадянськість тощо, ніж студенти, які не вивчали цього курсу.