Бесплатное скачивание авторефератов |
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ! |
Увеличение числа диссертаций в базе |
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов |
Доставка любых диссертаций из России и Украины |
Каталог авторефератов / ПОЛИТИЧЕСКИЕ НАУКИ / Политическая культура и идеология
Название: | |
Тип: | Автореферат |
Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження та ступінь її наукової розробки, визначено об’єкт та предмет, мету й завдання дисертації, розкрито її теоретико-методологічні та джерельні засади, апробацію теоретичних положень і структуру роботи. Сформульовано концептуальні положення, що відзначаються науковою новизною і виносяться на захист, теоретичне та практичне значення одержаних результатів. У першому розділі – «Політичні партії як суб'єкт суспільного розвитку та воєнної політики» узагальнено сучасні погляди на сутність та функції політичних партій, уточнено їх роль у суспільному розвитку, розкрито сутність, зміст та пріоритетні напрямки воєнної політики України, розроблено методику аналізу воєнно-політичних орієнтирів у програмних документах політичних партій України. При опрацюванні матеріалів розділу автором використано роботи О. Бабкіної, В. Базіва, В. Горбатенка, В. Даниленка, І. Кресіної, С. Римаренка, Ф. Рудича, С. Рябова, І. Оніщенко, Ю. Прозорова, В. Піча, Б.Стеблича, Ю. Шведа. У першому підрозділі дисертант показав, що в Україні, як і в інших демократичних країнах, роль політичних партій зростає, підкреслив, що саме від партій та механізмів виборчого процесу значною мірою залежать життєздатність держави та динаміка її розвитку. Однак у сфері воєнної політики сучасні українські політичні партії, виходячи з низки ідеологічно-організаційних причин, ще не проявили себе як самодостатні суб’єкти політики. Автором відмічено, що на сьогодні в Україні налічується близько 140 політичних партій, однак більшість з них залишаються насамперед формою публічного функціонування та суспільної легітимації окремих груп державної, політичної й бізнесової еліти. Показано особливості процесу формування партійної системи в Україні, який значною мірою зумовлюється гострими економічними, соціальними, духовно-культурними та іншими проблемами. При цьому, на думку дисертанта, в умовах незавершеності партійно-політичного структурування зберігається небезпека згортання демократичних процесів та посилення авторитарних тенденцій розвитку влади, що, гіпотетично, може реанімувати явище нелегітимного партійного керівництва збройними формуваннями. Автором розглянуто основні особливості сучасної партійної системи України – багатопартійність, блоковість (коаліційність), постійна трансформація, зміна парадигм розвитку, тісне переплетіння ідеологічних, національних, соціальних, регіональних та інших відмінностей. Показано, що така система поки що нездатна адекватно впливати на формування та практичне здіснення воєнної політики держави. Зроблено висновок, що у новому парламенті України жодна партія (блок) не матиме абсолютної переваги, тому в законодавчому органі триватиме суперництво між наявними політичними силами, що значно знизить коефіцієнт його корисної дії, у тому числі у воєнно-політичний сфері. З метою конкретизації воєнно-політичних орієнтирів партійних програм у другому підрозділі здійснено системний аналіз воєнної політики України. Показано, що воєнна політика – це складова загальної політики політичних організацій (держав, партій) щодо підготовки і використання засобів збройного насильства задля захисту своїх інтересів та досягнення певних цілей. Розкрито мету воєнної політики, її завдання у внутрішньому суспільно-політичному просторі, на міжнародній арені, а також функції: програмно-теоретичну, планово-аналітичну, організаційно-управлінську, світоглядну, методологічну та прогностичну. Розглянуто засади воєнної політики України, викладені у Воєнній доктрині та Стратегічному оборонному бюлетені. Визначено характер зовнішніх та внутрішніх воєнних загроз для України. Показано механізми та основні напрямки забезпечення воєнної безпеки України у мирний та воєнний час. Значну увагу приділено аналізу пріоритетних зовнішньополітичних напрямів реалізації воєнної політики України. Першим з них є встановлення і підтримання оптимальних воєнно-політичних стосунків з РФ та СНД. При цьому доведено, що заклик окремих політичних партій до необхідності рівноправного воєнно-політичного партнерства Києва і Москви вимагає пошуку нових форм міждержавної взаємодії у військовій сфері, не обтяжених історичними образами та ідеологічними упередженнями. Другим напрямом реалізації воєнно-політичних зусиль України є налагодження та посилення всебічних зв’язків з НАТО. Встановлено, що структури президентської та виконавчої влади України вважають взаємодію з альянсом найбільш ефективним джерелом підвищення рівня воєнної безпеки України. Інші органи влади (зокрема, Верховна Рада І-ІІІ скликань, а також окремі фракції ІV скликання) демонстрували здебільшого стримано-критичну позицію стосовно НАТО. Така розбіжність позицій вищих владних інстанцій не сприяє згуртуванню українського суспільства довкола принципово важливих військово-політичних проблем сучасності. У третьому підрозділі дисертантом запропоновано методику комплексного аналізу воєнно-політичних орієнтирів у програмних документах політичних партій. Загальну структуру методики складає послідовний порівняльний аналіз та оцінка програмних документів політичних партій за: їх організаційними засадами; характером цілей та завдань в основних сферах суспільного розвитку; повнотою та якістю визначення пріоритетів у кожній із складових програми; рівнем визначення стратегічного курсу; наявністю, структурою та змістом воєнно-політичних пріоритетів; основними функціями; системними критеріями якісної оцінки програм; рівнем конкретизації шляхів та механізмів реалізації задекларованих програмних положень. Аналіз воєнно-політичних орієнтирів партійних програм здійснюється виходячи з алгоритму формування воєнної політики. Об’єктом аналізу стали наступні групи питань: 1) зовнішні воєнно-політичні установки, тобто позиція партії щодо: наявних або потенційних загроз воєнного характеру, пріоритетних напрямків зовнішньої політики, участі України у воєнно-політичних блоках, стратегічних союзників, систем колективної безпеки, миротворчої діяльності, участі в антитерористичних коаліціях, військово-технічного співробітництва, присутності іноземних військ на території України; 2) внутрішні воєнно-політичні установки партій стосовно: розробки нових доктринальних документів, можливості виконання Збройними Силами внутрішніх функцій, участі військових у політичних процесах, механізмів впровадження демократичного цивільного контролю над воєнною сферою, принципів і засад проведення воєнної реформи, кадрової політики у Збройних Силах, військової підготовки цивільного населення, резервних формувань та ін.; 3) окремі військові пріоритети як позиція партії стосовно: оцінки досягнутого рівня боєготовності військ, чисельності Збройних Сил, основних видів озброєнь, системи комплектування військ, професіоналізації армії, пріоритетних напрямків військового будівництва, технічного забезпечення, виховної роботи у військах та ін.; 4) основні економічні та соціальні аспекти воєнної політики, серед яких: орієнтири бюджетного фінансування оборонної сфери, напрямки та пріоритети розвитку ОПК, стандарти соціальних гарантій військових, можливість альтернативної служби, вирішення проблем соціального забезпечення військовослужбовців. Як видно, до воєнно-політичних орієнтирів партійних програм дисертантом віднесені: їх зовнішні та внутрішні воєнно-політичні пріоритети, пропозиції щодо розв’язання окремих важливих питань, основні економічні та соціальні аспекти військового будівництва в Україні. Таким чином, у першому розділі розкрито роль політичних партій як провідних суб’єктів суспільного розвитку та визначення засад воєнної політики. На підставі дослідження воєнної політики України розроблено перелік і зміст воєнно-політичних орієнтирів розвитку держави, а також методику їх комплексного аналізу та оцінки в програмних документах українських політичних партій. У другому розділі – “Воєнна політика українських політичних партій в умовах державотворення 1917-1920 рр.” визначено воєнно-політичні орієнтири розвитку України в програмних документах тогочасних політичних партій: воєнна політика політичних партій у добу Центральної Ради; участь партій у військовому будівництві України періоду Гетьманату; воєнна політика в діяльності політичних партій Директорії УНР. З цією метою автором використано наукові здобутки: М. Грушевського, І. Крип’якевича, Н. Полонської-Василенко; сучасних дослідників: С. Білошицького, В. Верстюка, Л. Гарчевої, В. Голубка, В. Горєлова, І. Гошуляка, В. Задунайського, Л. Зінкевича, С. Кульчицького, О. Мацагора, В. Нагорного, О. Реєнта. У першому підрозділі показано, що в добу Центральної Ради (ЦР) найбільш представницькими були її ліві фракції, які мали необхідні умови, але не скористались з історичної нагоди проголосити незалежну Українську державу та захистити її. Дисертант підкреслює, що вирішення воєнно-політичних проблем базувалось на різних політичних підходах. Основне розходження між українськими політичними партіями в питаннях військового будівництва обумовлювалось різним баченням державного статусу України. Провідні політичні партії (УПСР, УСДРП, УПСФ) перебували в полоні федералістських ілюзій й передбачали існування України в складі Російської федеративної республіки. Ряд інших партій (УНП, УДХП) головний напрямок політичної боротьби зосереджували на забезпеченні національно-державної самостійності Української держави. Показано, що з проголошенням УНР активізувався вплив партій безпосередньо на армійські структури. Серед інших виділялися українські есери, які створювали партійні організації у військових формуваннях. Представництво українських соціал-демократів у Всеукраїнській Військовій Раді сприяло формуванню окремої фракції при цьому органі. Військова політика ЦР, що перебувала під впливом лідерів УСДРП, УПСР, УПСФ, призвела до того, що наприкінці 1917 р. відбулася руйнація українізованих військових частин. У січні 1918 р. Законом ЦР при Генеральному Секретаріаті військових справ було утворено Комітет по демобілізації армії. Автор звертає увагу на те, що орієнтація лідерів більшості політичних партій на міліційну систему комплектування армії, недооцінка ними регулярних збройних сил стала однією з причин іноземної окупації України. Лише в квітні 1918 р. нові політичні реалії змусили керівництво ЦР змінити ставлення до будівництва національної армії. Військове міністерство та Генеральний штаб опрацювали план організації армії на основі територіального набору. Однак розроблені плани, у зв'язку із зміною політичної ситуації, виявились нереалізованими. У другому підрозділі показано, що період Гетьманату вирізнявся деструктивною діяльністю більшості політичних партій стосовно питань загальнодержавного військового будівництва, що пояснювалось їх постійною конфронтацією з урядовими структурами. Найбільш радикальна частина політичних партій висувала неприйнятні концепції військового будівництва та застосовувала власні збройні загони для боротьби з гетьманською владою, що додатково загострювало політичне протистояння в суспільстві. Гетьман П. Скоропадський усвідомлював необхідність створення регулярної армії для майбутнього Української держави. Військова політика в його державотворчій програмі займала одне з пріоритетних місць. Але недооцінка широкої соціальної бази при формуванні війська, зволікання з призовом та укомплектуванням збройних сил, а також створення військових частин з вираженою проросійською орієнтацією були основними помилками Гетьманської держави у військовому будівництві. Утворений у травні 1918 р. Український національно-державний союз (УНДС) став суттєвим кроком у напрямі об’єднання опозиційних Гетьманату політичних сил. При УНДС була сформована військова комісія, яка претендувала на функції військового відомства. Попри це, реалізувати завдання військового будівництва українські політичні партії намагалися різними шляхами та засобами. Так, соціалісти-революціонери намагались засновувати партійні організації у військових частинах. Партія соціалістів-федералістів виступала за організацію постійної та аполітичної національної армії. Хлібороби-власники вважали за можливе відродити в Україні козацький військово-державний устрій. Лідери УДХП обстоювали принцип повної безпартійності українського війська. Соціалісти-самостійники визнавали необхідність створення добре організованої і дисциплінованої армії та проводили відповідну агітацію серед населення, зосереджуючись на національному характері війська. Як наслідок, реальних успіхів у справі узгодженого військового будівництва українські політичні партії періоду Гетьманату не мали. У третьому підрозділі показано військові перетворення в Україні, здійснені в період Директорії – колегіального органу, що був створений блоком лівих політичних партій. Головною особливістю даного періоду стало продовження політичного протистояння провідних партійних утворень, які залишались виразниками відмінних між собою державотворчих концепцій та, відповідно, різних, іноді протилежних засад воєнної політики. Українські есери проголошували класовий принцип розбудови українського війська, передбачаючи загальний призов працюючих. Позиція есерів (боротьбистів) ґрунтувалась на поєднанні власних партійних інтересів та військово-політичних побажань російських соціалістів-революціонерів. Українська комуністична партія розробила власну програму військової діяльності, що передбачала створення бойових організацій партії, які в перспективі мали стати основою Української армії. Практичне створення військових формувань провідними націонал-комуністичними партіями періоду Директорії здійснювалось на основі класового принципу. Своїм головним союзником вони вважали російську більшовицьку партію. Майже всі українські партії прагнули поставити під свій контроль наявні військові частини та іррегулярні збройні формування з метою їх перетворення на слухняних виконавців власних політичних прагнень. Однак це вкотре призвело до посилення конфронтації між різними політичними силами, розколу в суспільстві та продовження громадянської війни. Таким чином, невдачі України на шляху відродження своєї державності в 1917-1920 рр. значною мірою були спричинені партійно-політичними проблемами, насамперед, відсутністю загальновизнаних ідеалів політичного розвитку України, партійним егоїзмом, ідеологічним неприйняттям протилежних сторін, ставкою на силові способи розв’язання конфліктних ситуацій, нездатністю до широкої міжпартійної інтеграції в боротьбі за Українську державу. Останній висновок стосується й воєнної політики України, яка протягом кількаразової трансформації владних структур залишалась неузгодженою сукупністю партійно-ідеологічних імпровізацій на оборонну тематику, а не узгодженою діяльністю партійних утворень у сфері створення збройних гарантій незворотності політичного вибору України на користь власної державності. Збіднення, спрощення та подальша заборона партійного життя в Україні, заснованого на засадах ідеологічного плюралізму, стали логічними етапами ствердження тоталітарної держави й одночасно однією з найбільших втрат українського суспільства. У третьому розділі – “Розробка орієнтирів воєнної політики в програмних документах політичних партій сучасної України” досліджуються позиції сучасних українських політичних партії різного ідеологічного спрямування щодо основних напрямків воєнної політики держави. На підставі аналізу партійних документів та спираючись на наукові праці авторитетних фахівців у галузі партології, зокрема, О. Бабкіної, А. Білоуса, І. Кураса, В. Піча, Ф. Рудича, Б. Стеблича, Ю. Шведа автор умовно поділив усі офіційно зареєстровані політичні партії України на три класичні групи: правого спрямування, центристської орієнтації та лівих переконань. Вивчення їхніх програм дозволило диссертанту виділити 30 правих, 40 центристських та 18 лівих партій, в програмних документах яких містяться положення воєнно-політичного характеру. Використовуючи запропоновану вище методику, у розділі системно проаналізовано зовнішньо- та внутрішньополітичні, економічні, науково-технічні та соціальні орієнтири воєнної політики в програмних документах згаданих партій. У першому підрозділі показано, що позиція політичних партій правого спрямування стосовно наявних або потенційних загроз воєнного характеру є досить чіткою і майже однозначною. Вони вважають, що перебування України в СНД є постійною небезпекою для її самодостатнього політичного розвитку. Праві сили вимагають припинення участі України в політичних, економічних та військових структурах Співдружності. Вони прямо заявляють, що наявний стан національної безпеки України не можна вважати задовільним, оскільки головна загроза, як і раніше, йде з боку Росії. Виходячи з цього, автор встановив, що при визначенні зовнішньополітичних орієнтирів воєнної політики позиції правих партій є тотожними. При вирішенні питання щодо участі України у воєнно-політичних блоках, регіональних та глобальних системах колективної безпеки, партії правої орієнтації виходять з того, що безпека України є складовою безпеки усієї Європи. При цьому ефективність діяльності з питань забезпечення національної безпеки України може бути досягнута за рахунок її членства в НАТО. Позиція правих партій стосовно силових механізмів вирішення конфліктів, зокрема застосування воєнної сили, спирається на неприпустимість її нелегітимного використання в практиці міжнародних відносин. Важливим напрямком аналізу програмних документів правих політичних партій є питання нормативно-правової фіксації їх воєнно-політичних орієнтирів. Майже всі партії вважають за необхідне ініціювати розробку нової Оборонної доктрини України, яка б передбачала створення належної системи воєнної безпеки на основі стратегії стримування, що базується на використанні високоточних та високотехнологічних озброєнь. Важливим аспектом дослідження військово-політичних поглядів правих партій дисертант вважає їх військові пріоритети, тобто визначальні питання військового будівництва в Україні. Зокрема, праві закликають будувати не просто державу, а національну державу, яка здатна утримувати власні Збройні Сили на високому технічному, професійному та моральному рівні. Водночас, у своїх програмних документах вони не оцінюють досягнутого рівня боєготовності військ та обороноздатності держави, нічого не говорять про форми та засоби ведення сучасної збройної боротьби. У цілому, всі політичні партії правої орієнтації єдині в розумінні того, що країні необхідні сучасні Збройні Сили – оптимальні за чисельністю, багатофункціональні, мобільні, професійно підготовлені, добре озброєні, надійно забезпечені, спроможні виконувати покладені на них завдання у будь-яких умовах. Стосовно економічної та соціальної складових воєнної політики, праві партії визначають їх цілі, орієнтири, декларують необхідність забезпечення належного рівня бюджетних асигнувань на оборону. Але при цьому не визначають чітких шляхів реалізації положень про достатнє фінансове та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України. У другому підрозділі досліджено та систематизовано воєнно-політичні орієнтири в програмних документах центристських політичних партій України. Позиція центристів стосовно наявних або потенційних загроз воєнного характеру, як і у правих партій, виражена досить однозначно. Але на відміну правих, жодна центристська партія не бачить конкретних держав, які загрожували б незалежності та територіальній цілісності України. Аналізуючи зовнішні фактори впливу на воєнну політику держави, дисертант знаходить майже у всіх центристських сил ознаки багатовекторності та нейтралітету. Партії виступають за переосмислення підходів до організації системи національної безпеки через призму пріоритетів забезпечення безпеки особистості. При цьому вони не конкретизують стратегічних союзників, на допомогу яких Україна може розраховувати у випадку воєнної загрози. Центристи майже одностайно стверджують необхідність участі України в миротворчій діяльності, боротьбі з міжнародним тероризмом, незаконною торгівлею зброєю, порушенням режиму нерозповсюдження зброї масового знищення. Встановлено єдність позицій центристів стосовно неможливості присутності іноземних військ на території України. У сфері військово-технічного співробітництва більшість партій центру виступає за міжнародне військово-технічне співробітництво у сфері оборони й національної безпеки, вважаючи, що військова співпраця і військово-промислова кооперація припустима лише з країнами, які не висувають територіальних претензій до України та не становлять загрози міжнародній стабільності. Узагальнюючи внутрішні воєнно-політичні установки центристських партій, автор встановив, що більшість з них у своїх програмних документах вважають армію ефективним інструментом політики, одним з головних гарантів державного суверенітету та цілісності країни. Але при цьому центристи наголошують, що непрофесійність армії, її застаріла матеріально-технічна база не тільки відсувають військових на периферію суспільного розвитку, але й загрожують життю і безпеці громадян власної країни. Центристи вважають, що змінити таку ситуацію може докорінна військова реформа, яка повинна проводитись відповідно до запропонованих ними принципів. В основу Воєнної доктрини України має бути покладено концепцію оборонної достатності, за якої пріоритет віддається не стільки воєнним факторам, скільки засобам поступового перетворення системи національної безпеки України в дієву складову всезагальної безпеки. Політичні сили центру майже одностайно виступають за створення контрольного механізму, здатного унеможливити застосування армії проти власного народу, втручання армії в політичне життя суспільства. Центристські партії в своїх програмних документах також не дають прямої оцінки рівню боєготовності Збройних Сил України. Водночас їх критичну позицію щодо цього важливого критерію розвитку національної військової сфери засвідчує переконаність у необхідності якомога швидшого проведення низки заходів, спрямованих на перетворення Збройних Сил України в сучасну професійну армію, оптимальну за чисельністю, укомплектовану підготовленими фахівцями, оснащену високотехнологічною зброєю. Стосовно розвитку економічної та соціальної складових воєнної політики, центристські партії декларують необхідність виключно цільового використання коштів, що виділяються на фінансування Збройних Сил, при пріоритетному фінансуванні науково-дослідних розробок, насамперед у галузі високоточних озброєнь. Крім того, вони виступають за надання широких соціальних гарантій всім категоріям військовослужбовців. У третьому підрозділі дисертантом здійснено аналіз воєнно-політичних орієнтирів, що містяться у програмних документах політичних партій лівого спрямування. Їхня позиція стосовно загроз воєнного характеру спирається на два несхожі принципи: перший – немає постійних ворогів, немає постійних союзників, існують лише постійні партійні інтереси; другий – у боротьбі за відновлення радянської влади і соціалізму Україні протистоїть перш за все світовий капітал в особі могутньої воєнно-політичної організації НАТО, яка захищає інтереси “золотого мільярда” людства. Виходячи зі специфіки бачення зовнішніх орієнтирів воєнної політики України, автор визнав цілком логічним кроком дослідити ставлення лівих політичних сил до стратегічних союзників нашої держави. До своїх надійних союзників ліві партії відносять “братерські народи” Росії, Білорусі та інших республік колишнього СРСР. Тому при визначенні пріоритетних напрямків воєнної політики майже всі ліві партії віддають перевагу розвитку відносин з країнами СНД і лише їх незначна частина бачить Україну суверенною (нейтральною) країною, рівноправним членом світової спільноти, фактором політичної стабільності та рівноваги в Європі. Деякі політичні партії лівого спрямування справедливо заявляють, що Україна повинна мати можливість рішучого застосування військової сили для захисту своїх національних інтересів у випадках, коли потенціал невоєнних засобів уже вичерпано. Більшість партій лівої орієнтації підкреслюють необхідність розробки нової Воєнної доктрини. Ліві вважають, що безпека України має підтримуватися шляхом доктринального закріплення принципу оборонної достатності, при цьому аргумент військової сили аж ніяк не втрачає своєї ролі у міжнародних відносинах. Позиції лівих партій стосовно розробки концептуальних основ та практичних механізмів реалізації воєнної реформи, забезпечення демократичного цивільного контролю над воєнною сферою в їхніх програмних документах прописані менш конкретно, декларативно. Автор зазначає, що всі партії лівої орієнтації декларують необхідність зміцнення обороноздатності держави, підвищення боєготовності армії, ресурсного забезпечення її потреб у повному обсязі, поступового переходу до професійного війська, розширення альтернативної служби, оптимального поєднання кількісних і якісних параметрів розбудови Збройних Сил України. Основні економічні та соціальні позиції лівих партій стосовно бюджетного фінансування оборонної сфери, напрямків та пріоритетів розвитку ВПК, вирішення проблем соціального забезпечення військовослужбовців, членів їх сімей, пенсіонерів і ветеранів містять лише цілі, принципи, орієнтири, однак не розкривають механізмів реалізації задекларованих положень. Таким чином, у третьому розділі розкрито та узагальнено воєнно-політичні орієнтири, що містяться у програмних документах політичних партій сучасної України. На відміну від історичного періоду, який охоплює діяльність Центральної Ради – Гетьманату – Директорії, сучасні політичні партії не претендують на пряме керівництво Збройними Силами України та іншими збройними формуваннями, створеними відповідно до чинного законодавства. Крім того, створення партійних збройних угруповань є кримінальним злочином. Отже, сукупність партійних пропозицій військово-політичного характеру на сучасному етапі розвитку України доцільно розглядати як своєрідний банк ідей, який дозволяє органам державної влади здійснювати їх вивчення, співставлення, селекцію життєздатних зразків та їх практичну реалізацію. Водночас, висока динаміка партійного життя дозволяє прогнозувати подальше генерування й накопичення ідей військово-політичного характеру, їх партійно-програмну фіксацію, активізацію спроб, спрямованих на залучення органів влади до їх практичного втілення. На погляд дисертанта, це стане помітним у роботі законодавчого органу України нового скликання.
|