| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, її актуальність і наукову новизну, визначено мету й завдання, методологічну базу дослідження, сформульовано його теоретичне і практичне значення, висвітлено стадії апробації наукових положень роботи.
У першому розділі “Внутрішній монолог як модель внутрішнього мовлення в літературі” проаналізовано основні риси цієї форми викладу, переглянуто конститутивні її ознаки, відтак переосмислено суть внутрішнього монологу і сформульовано його дефініцію. Першим кроком на шляху до власного розуміння цього способу викладу став загальний аналітичний огляд теорії внутрішнього монологу з метою інтегрування досвіду попередників. Цьому присвячений підрозділ “1.1. Теорія внутрішнього монологу: історична перспектива”. Оскільки важливим завданням дослідження було з’ясувати диференційні ознаки цієї оповідної форми, об’єктом аналізу стали різноманітні дефініції внутрішнього монологу. До уваги взято і найвідоміші праці, визнані класикою у цій теоретико-літературній царині, і менш знані, проте ґрунтовні новаторські розвідки, присвячені формам репрезентації внутрішнього мовлення в літературних текстах. Внаслідок аналітичного вивчення історії питання з’ясовано, що, попри гострі дискусії щодо стосунку цього способу викладу до інших наративних форм і технік, науковці загалом погоджуються з трактуванням внутрішнього монологу як літературної моделі внутрішнього мовлення людини, а його конститутивними ознаками визначають невокалізованість і спрямованість на самого мовця. Основні тези першої дефініції, яку ще на початку ХХ ст. запропонував Е. Дюжарден, і досі є незмінними. Це значною мірою звужує розуміння цього викладового способу, обмежує і його функції, і форми вияву. Констатувавши консервативність теорії внутрішнього монологу, приходимо до визнання необхідності актуалізувати коло тих концептуальних і методологічних проблем, які потребують ґрунтовнішого аналізу чи нового погляду і визначатимуть подальший напрям дисертаційного дослідження і структуру роботи загалом. Ретельні спостереження над еволюцією форм внутрішнього монологу в літературі і змінами в теоретичних концепціях поняття “внутрішнє мовлення” спонукали переглянути окремі загальноприйняті положення, зокрема звичні тези про неозвученість внутрішнього монологу й обмеження поля його функціонування лише епічними жанрами. У підрозділі наголошено також на дискусійності твердження про пряму мову як домінантний засіб структурування внутрішньо-монологічного способу викладу та некомунікативності висловлювань такого характеру.
Наступний підрозділ “1.2. Загальна характеристика та дефініція внутрішнього монологу” присвячено обговоренню окреслених дискусійних питань і формулюванню та аргументації власного погляду на предмет дослідження. В контексті генетичного зв’язку внутрішнього монологу і внутрішнього мовлення та синонімії цих термінів у психології й філології актуальною постає проблема розмежування понять, яку обмірковуємо в параграфі “1.2.1. Проблема синонімії термінів “внутрішнє мовлення” та “внутрішній монолог”. У психології така взаємозамінність термінів є цілком закономірною: реально вербалізоване мислення триває лише в монолозі. Однак у літературознавстві абсолютна синонімія створює небезпеку неправомірного звуження поняття “внутрішнє мовлення”. Адже в художньому тексті внутрішній монолог є лише одним із способів передачі внутрішнього мовлення – формою неопосередкованої репрезентації, що є однією з його визначальних ознак. Водночас рівноправним і надзвичайно популярним у художній літературі способом передачі внутрішнього мовлення є опосередкована форма, заснована на використанні засобів непрямої мови.
Зважаючи на тривалу історію теоретичного осмислення цього способу викладу та її тісний зв’язок із психологічними дослідженнями феномена внутрішнього мовлення і філософськими розвідками з проблем взаємин мови й мислення, наступний параграф “1.2.2. Теоретичні аспекти вивчення особливостей внутрішнього мовлення у психології” присвячено загальному огляду розвитку цього категоріального поняття в теоретико-гуманітарному дискурсі, починаючи від Платона й Аристотеля й до феноменологічних і психоаналітичних пошуків у ХХ столітті. У різних концепціях виокремлено низку загальних положень, з якими погоджувалася більшість психологів: згорнутість й особлива кодованість внутрішнього мовлення порівняно із зовнішнім, генетичний зв’язок між ними. Водночас у межах психологічного дискурсу чітко виявляється дискусійність твердження про обов’язкову неозвученість (невокалізованість) внутрішнього мовлення, що закономірно наштовхує на потребу переоцінки цієї тези і щодо внутрішнього монологу як літературного явища. Про це йдеться в підрозділі “1.2.3. Вокалізованість внутрішнього монологу”. Невокалізованість є, властиво, найстабільнішою рисою внутрішнього мовлення, а відтак і внутрішнього монологу. Саме “мовчазність” такого мовлення в тексті зазвичай сигналізує про тривання думок персонажа. Жорстку опозицію понять “внутрішнє мовлення” й “зовнішнє мовлення” запозичено з психології й лінгвістики. Однак у мовознавстві означення “внутрішнє” характеризує висловлювання суто з акустично-фонологічного, а не психологічного, погляду. А в середині ХХ ст. в результаті психологічних експериментів, а також аналізу літературних внутрішніх монологів, чимало психологів наполягали на можливості зовнішніх проявів внутрішнього мовлення, виділяючи основною ознакою “внутрішності” виконання специфічних “психологічно внутрішніх функцій”. Відтак назріла потреба перегляду цієї позиції й у літературознавстві, чого досі не було зроблено. До переосмислення ознаки “внутрішності” підштовхує й чимало літературних зразків монологічних висловлювань, які за своєї структурою та функціями відповідають внутрішньому монологу й водночас є висловленими, тобто постають у формах зовнішнього мовлення, насамперед у текстах із гетеродієгетичним наратором. Тенденція до самоусунення автора, що стала однією з ознак прози на зламі ХІХ–ХХ ст., призводить до зміщення перспективи нарації. Письменник прагне до максимально автентичного відтворення в тексті процесу зародження й тривання думки. Тож внутрішній голос персонажа починає звучати самостійно й дуже активно. Поступово нарація перетворюється на своєрідну стенограму думок і дій – безперервний синхронний потік внутрішнього й зовнішнього мовлення. Зосереджуючись на передачі самого процесу мислення, письменник усе менше піклується про окреслення мовленнєвої ситуації, в якій триває висловлювання, й не вказує на спосіб вияву монологу. Вимовлений він чи ні – це уже не має значення, оскільки вокалізованість перестає бути визначальною рисою такого мовлення, більшої ваги набуває робота над структурою внутрішнього монологу. Аналіз низки монологічних висловлювань (внутрішніх чи таких, що тривають у нечіткій мовленнєвій ситуації) в творах Гр. Квітки-Основ’яненка, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, О. Олеся, А. Камю та інших письменників дозволяє переглянути твердження про невокалізованість внутрішнього монологу. Це значною мірою розширює розуміння цього способу викладу мовлення персонажа, хоча, щоправда, значно ускладнює способи його диференціації в літературному тексті. Виокремлення ж внутрішнього монологу серед інших видів монологічних висловлювань в літературному творі можна здійснити на основі аналізу комунікативної спрямованості висловлювання та мовленнєвої ситуації. Звідси відповідно виникає потреба аналізу внутрішнього монологу як комунікативної одиниці, що й здійснено в параграфі “1.2.4. Внутрішній монолог як модель комунікації. Діалогічність внутрішнього монологу”. Висновки про автоадресованість і автокомунікативність як основні ознаки внутрішнього монологу засновані на аналогічних припущеннях, що були висловлені у психологічних розвідках ХХ ст. У літературознавчому аспекті ці ідеї обґрунтовано в концепції діалогізму М. Бахтіна й теорії автокомунікації Ю. Лотмана. За М. Бахтіним, будь-яке висловлювання має діалогічну природу й “від самого початку будується з урахуванням можливих реакцій відповідей, заради яких воно, по суті, і створюється”, а отже, і внутрішнє мовлення є мовленням для себе, що відповідним чином впливає на його організацію. Звідси й те специфічне кодування, алогічність, обірваність, на яку часто звертали увагу психологи. Власне, автоадресованість стабільно фігурує в теорії цієї форми викладу і є, по суті, її основною диференційною рисою: єдиним фактичним адресатом і реципієнтом такого мовлення в межах тексту має бути лише сам персонаж-мовець. Притім – фактичним адресатом і реципієнтом, бо формально у внутрішньому монолозі він/вона позірно може “спілкуватися” з іншим і в таких випадках внутрішні монологи набуватимуть зовнішніх ознак діалогу. Суб’єкт формально діалогізованого внутрішнього монологу є реципієнтом у межах тексту, адже внутрішній монолог, будучи частиною тексту, адресований і читачеві. Виступаючи, таким чином, складною моделлю комунікації, що розгортається одночасно кількома векторами (персонаж – персонаж, персонаж – читач, автор – читач, автор – персонаж), внутрішній монолог не репрезентує автокомунікацію в чистому вигляді, як її визначає Ю. Лотман. Ця обставина відповідно впливає на семантико-синтаксичні її особливості: внутрішній монолог не є “чистою” автокомунікацією і повинен бути зрозумілим не лише персонажеві, але й читачеві. “Умовою розуміння висловлювання є опанування його коду. Реципієнт повинен знати мову, якою послуговується відправник, – відзначає польська дослідниця З. Мітосек. – Додатковим чинником є конситуація, яка об’єднує фактично два суб’єкти комунікації. […] Про учасників літературної комунікації можна говорити на підставі інформації, яку імплікує текст”. Відтак зростає роль аналізу мовленнєвої ситуації під час вивчення цієї форми оповіді.
У контексті проблеми діалогізму необхідно чітко розмежувати поняття діалогічності внутрішнього монологу та його діалогізованості. Діалогічність характеризує внутрішній монолог із погляду комунікативної настанови передусім на себе (усвідомлення себе як іншого) і в окремих випадках формально на когось іншого. Натомість діалогізованість є структурним зовнішнім виявом цієї діалогічності, факультативною її рисою, оскільки діалогізм внутрішнього монологу може бути прихованим. Діалогізованість у внутрішньому монолозі може виявлятись по-різному. Один з найпоширеніших засобів – використання форм другої особи, а також поділ мовлення на репліки (наприклад, монолог у форматі запитання-відповідь). Роль аналізу мовленнєвої ситуації, а також різні вияви діалогічності у внутрішньо-монологічних висловлюваннях, ілюструємо прикладами з фольклорних текстів, творів М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки, Стендаля, Ґ. Флобера тощо.
Таким чином, переглянувши традиційне трактування внутрішнього монологу як “невимовленого мовлення” й акцентувавши на комунікативній спрямованості цього висловлювання, пропонуємо уточнене визначення внутрішнього монологу як форми літературного викладу: внутрішній монолог – це наративна форма, що безпосередньо репрезентує внутрішнє мовлення персонажа, формально (риторично) адресоване самому персонажеві-мовцеві чи іншим персонажам, предметам, явищам тощо, а також читачеві; однак фактичним реципієнтом і адресатом цього мовлення в тексті є сам персонаж-мовець. Головними диференційними критеріями внутрішнього монологу в літературному тексті й надалі залишаються аналіз мовленнєвої ситуації, в якій відбувається мовлення, і вказівки наратора.
У другому розділі дисертації “Функційне навантаження внутрішнього монологу” увагу зосереджено на колі проблем, пов’язаних із функціонуванням цієї форми викладу в різнорідних жанрово-родових сферах літературних творів. Відмова від невокалізованості як диференційної риси внутрішнього монологу дає змогу розширити жанрово-родове поле його функціонування (“2.1. Особливості функціонування внутрішнього монологу в епічних, драматичних та ліричних творах”) й подолати ті звужені уявлення про обмеженість внутрішнього монологу виключно рамками епіки, що їх звично декларують літературознавці й принципово не визнають письменники. Функціонування цієї наративної форми далеко поза межами епічних жанрів засвідчує порівняльний аналіз низки монологів у текстах різних родів і жанрів та мовленнєвих ситуацій, в яких вони тривають, зокрема творів В. Шекспіра, В. Ґете, М. Петренка, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Коцюбинського, О. Олеся, В. Підмогильного, П. Тичини, Е. Андієвської та ін. Отже, можна стверджувати, що цей спосіб викладу не лише активно й різнорідно функціонує в епічних творах, а й оригінально реалізується, зокрема, в драматичному родовому просторі.
Очевидно, що озвученість монологів у драмах зумовлена сценічною специфікою цього літературного роду. Однак в окремих випадках драматичні монологи за структурою, комунікативною спрямованістю і навіть ситуативним контекстом мовлення подібні до внутрішніх монологів. Основний зовнішній сигнал про звучання внутрішнього монологу у драматичному тексті – мовлення на самоті: персонаж говорить до себе чи когось іншого, перебуваючи на сцені один, про що попереджає ремарка автора. Проте не менш цікавими прикладами такої саморозмови наодинці із глядачем є монологи, виголошені “убік”: мовлення персонажа в присутності іншого (інших), адресоване самому собі, а також і глядачеві. У таких випадках, щоправда, особливого значення набуває конситуація: мовлення повинно зберігати автокомунікативність.
З огляду на родові ознаки лірики тут цілком закономірно виникають алюзії до внутрішнього монологу, адже цей літературний рід якраз і репрезентує внутрішній світ персонажа. Саме його візії, рефлексії й переживання знаходить читач у монологічному ліричному тексті. Автокомунікація опиняється тут на першому плані, а читач займає, як звичайно у драматичному чи епічному творах, місце стороннього, хоча й активного, спостерігача. Та все ж посилена орієнтованість ліричного тексту на читача дає змогу говорити лише про певні рефлексії внутрішнього мовлення у ліриці. Адже лірика, по суті, є об’єктивізацією суб’єктивного. Натомість призначення внутрішнього монологу полягає в протилежному: імітуючи внутрішнє мовлення персонажа й виводячи на перший план психічні процеси, цей спосіб викладу представляє світ зовнішній крізь призму світу внутрішнього й відтак суб’єктивізує оповідь.
Розпізнати внутрішній монолог у тексті можна насамперед, аналізуючи мовленнєву ситуацію. У драматичних текстах це зробити просто, адже навіть поза контекстом сценічної постановки таке монологічне мовлення має чітко окреслену мовленнєву ситуацію, зумовлену родовою особливістю драми. В епічних текстах, у яких фігурує гетеродієгетичний оповідач, саме він і коментує зовнішні обставини монологічного мовлення, тож з’ясувати реципієнта монологу в межах тексту не важко. Складніше це зробити в текстах з активним гомодієгетичним наратором, якщо відсутній активний формальний адресат-реципієнт чи немає вказівок на його існування в межах тексту. Мовленнєва ситуація в такому разі втрачає визначеність і мовлення матиме як мінімум двох адресатів: одного в тексті – це сам адресант мовлення, й одного поза текстом – читача, але й це не гарантує, що основною формою викладу в тексті є внутрішній монолог. Лише втрачаючи епічність-подієвість, викладену з позиції спостерігача ззовні, й повертаючи на шлях психологічного аналізу (а це, як правило, самоаналіз), мовлення гомодієгетичного наратора перетворюється на внутрішнє, адресоване собі, а відтак і читачеві. У ліричному творі окреслити мовленнєву ситуацію вкрай важко. І навіть якщо у тексті немає явних сигналів для моделювання діалогу, читаючи ліричну медитацію, реципієнт цілком перебуває в ілюзії, що ліричний суб’єкт звертається саме до нього, тож ліричний твір виступатиме як літературний варіант “вербалізації індивідуальної історії” (Ж. Лакан). Такий ліричний монолог раз по раз стає ближчим до внутрішнього, притім орієнтація суб’єкта мовлення на читача лише зростає: персонаж, пропонуючи свої рефлексії, ніби запрошує до розмови. Тексти такого мовленнєвого плану (тут ідеться не лише про медитативну поезію, а й про аналогічні медитації у прозі) таким чином опиняються на межі між наративним і філософським дискурсами, поза часом і конситуацією. Особливо виразно це простежується в художніх філософських медитаціях модерних та постмодерних митців. Мета таких монологів – не так репрезентувати внутрішнє мовлення персонажа, як запросити читача до інтелектуальної гри. Процес читання природно трансформується в процес відчитування і творення свого власного тексту.
Зважаючи на особливості внутрішнього монологу як моделі внутрішнього мовлення, у підрозділі “2.2. Функції внутрішнього монологу” виділяємо характеровиражальну, експресивну, імпресивну, комунікативну, референтивну, композиційну, ретардаційну, жанротворчу функції внутрішнього монологу. Водночас внутрішній монолог виконує й низку допоміжних функцій, вливаючись у широкий культурний дискурс. Функціональне навантаження внутрішнього монологу вивчаємо з допомогою аналізу текстів І. Котляревського, Т. Шевченка, Гр. Квітки-Основ’яненка, І. Франка, М. Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської, В. Підмогильного, О. Довженка, Р. Іваничука, А. Чехова, Дж. Джойса, В. Вулф та ін.
Основне функційне навантаження цієї форми викладу полягає у зображенні внутрішнього світу персонажа, формуванні його психологічного портрета. Репрезентуючи вербалізовану психоемоційну реакцію персонажа на конкретну мовленнєву ситуацію, внутрішній монолог інформує про темперамент, характер, психологічний тип персонажа, його світогляд, моральні принципи тощо. Проте внутрішнє мовлення не єдиний та однорідний матеріал для психологічного портретування, позаяк внутрішній портрет є комбінованим утворенням, що складається з багатьох деталей: елементів зовнішнього й соціального портретів, авторських ремарок, описів фізіологічних та вікових особливостей, всіх мовленнєвих партій твору (монологи, діалоги, полілоги, внутрішні монологи). Психологічний портрет – неначе складний пазл, елементи якого читач вишукує в цілому тексті, і, складаючи їх, конструює певну особистість. Вагомість внутрішнього монологу у психологічному портретуванні цілком закономірна і зумовлена природою цього способу викладу: будучи особливою формою передачі внутрішнього мовлення персонажа, він створює ілюзію унікальної можливості синхронного й безпосереднього спостереження за думкою. Хоча така самостійність персонажа у своїх судженнях-роздумах насправді є художньою ілюзією, адже за ним завжди стоїть автор, який обирає, що говоритиме персонаж в тій чи іншій ситуації і як він реагуватиме.
Внутрішній монолог створює певне емоційне поле навколо текстуальної ситуації: події, явища подаються як візія-реакція персонажа на них, надаючи твору певної експресії та щоразу додаючи нових семантичних відтінків до портрету персонажа. Таким чином внутрішній монолог виконує низку важливих функцій у межах тексту (експресивну, імпресивну, комунікативну) і реалізовує комунікацію між текстом і читачем. Як елемент тексту ця форма викладу бере участь у композиційній організації твору, висвітленні його теми, розвиткові чи затримці сюжету й конфлікту, відтак реалізовує композиційну, референтивну, ретардаційну функції. Коли ж внутрішній монолог стає основним чи єдиним способом викладу матеріалу в тексті, він визначає особливості окремих літературних жанрів, виконуючи жанротворчу функцію.
Діагностований як явище культури внутрішній монолог виконує низку супутніх гуманітарних функцій. Наприклад, як літературна модель вербалізованого мислення ця наративна форма стає водночас інструментом психологічних досліджень, виконуючи такі допоміжні функції, як психоконтактна, людинопізнавальна, людинобудівна.
У третьому розділі “Типологія внутрішнього монологу” у фокусі дослідження опиняється важливе завдання теорії внутрішнього монологу – класифікація різновидів цього способу викладу. Аналіз існуючих таксономічних спроб показує, що основна їх вада – відсутність чітких критеріїв та системного підходу, що зазвичай призводило до термінологічної плутанини або неповноти типологічної парадигми. Отож, у своєму дослідженні пропонуємо п’ять взаємозв’язаних і взаємозалежних критеріїв для диференціації видів внутрішнього монологу:
1) за вокалізованістю;
2) за дистанцією позицій наратора і персонажа мовця й морфолого-синтаксичними особливостями мовленнєвої структури;
3) за ступенем вияву діалогічності;
4) за темпорально-модальними ознаками;
5) за ступенем логічної організації внутрішньо-монологічного висловлювання.
Основою для першого критерію стали відмова від домінування такої риси внутрішнього мовлення як невокалізованість й аналіз низки монологічних висловлювань, в яких немає певності щодо їх озвученості. Відтак у підрозділі “3.1. Типи внутрішніх монологів за вокалізованістю” виділяємо внутрішній і зовнішньо-внутрішній монологи. Втім, варто зазначити, що застосування цього критерію часто факультативне, бо провести чітку диференціацію можна лише в обмеженому діапазоні мовленнєвих ситуацій. Основним полем функціонування зовнішньо-внутрішнього монологу є, зрозуміло, драматичні твори. Щодо епічних текстів, то особливо активно цей різновид внутрішнього монологу експлуатували представники сентименталізму, романтизму, раннього реалізму. Використання його в літературних текстах кінця ХІХ – ХХ століть отримує додаткове функціонально-експресивне навантаження: озвучене внутрішнє мовлення персонажа характеризує насамперед напруженість, нестабільність психічного стану. Відповідно матеріалом для аналізу внутрішніх монологів цього типу стали тексти Л. Стерна, М. Гоголя, П. Куліша, І. Франка.
У підрозділі “3.2. Типи внутрішніх монологів за дистанцією позицій персонажа й наратора” визначальним класифікаційним критерієм фігурує дистанціювання чи перехрещення смислово-мовленнєвих планів персонажа й оповідача. За цим критерієм диференціюємо прямий і невласне-прямий внутрішні монологи, що відрізняються особливостями організації на морфолого-синтаксичному рівні: прямий монолог створюють засобами прямого мовлення, невласне-прямий – функціонуватиме у форматі відповідно невласне-прямого мовлення. Особливості цих різновидів внутрішнього монологу простежуємо у прикладах із творів М. Гоголя, Гр. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Коцюбинського, І. Франка, Л. Стерна, Дж. Джойса та ін. Сутність прямого мовлення полягає у відтворенні мовлення іншого (в даному випадку – персонажа) зі збереженням його форми. Водночас прямий внутрішній монолог може свідчити й про гомодієгетичність нарації: голос персонажа є одночасно й голосом оповідача. Конститутивною ознакою невласне-прямого внутрішнього монологу є його “двоголосна” природа, тобто взаємопроникнення мовленнєвих перспектив персонажа та наратора, що проявляється на мовному, стилістичному, тематичному і комунікативному рівнях організації мовлення. Мовлення персонажа, переймаючи морфолого-синтаксичні форми мовлення оповідача, звучить в унісон з ним, отримуючи додатковий заряд ліричності, філософічності, суб’єктивності, експресивності, а читач урешті перестає розуміти, хто саме промовляє до нього. Відтак може виникати проблема розмежування мовленнєвих партій персонажа й наратора, що особливо актуально в ліро-епічних творах чи у творах з активним емоційно заангажованим оповідачем. Таке явище простежуємо у творах Т. Шевченка, Гр. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Марка Вовчка.
Третій типологічний критерій засновано на тезі про діалогічність і автоадресованість внутрішнього мовлення, яка апелює до теорії діалогізму М. Бахтіна, а також уявлень про діалогічну природу мовлення (М. Бубер, М. Мерло-Понті, Ю. Лотман). Тож у підрозділі “3.3. Типи внутрішніх монологів за виявом діалогічності” аналізуємо автокомунікативний внутрішній монолог, автодіалог і діалогізований внутрішній монолог. Цікаві приклади означених внутрішніх монологів знаходимо в багатьох творах Гр. Квітки-Основ’яненка, І. Франка, М. Коцюбинського, Стендаля, А. Чехова, Ф. Достоєвського та ін. Автокомунікативним є внутрішній монолог, у якому персонаж розмовляє із собою, однак його мовлення не втрачає зовнішніх рис монологу. Натомість автодіалог та внутрішній діалогізований монолог – це внутрішні монологи з чіткою, так би мовити, зовнішньо вираженою діалогічністю. Та попри подібності у їхній структурній організації, між цими типами внутрішніх монологів є суттєва відмінність – формальний адресат мовлення (той, хто виступає “іншою” стороною умовного діалогу). Автодіалог – внутрішній монолог, що репрезентує діалог персонажа із самим собою (своїм внутрішнім “я”, своїм іншим “я”, своїм сумлінням тощо). По суті, це той самий автокомунікативний внутрішній монолог, однак із ускладненою будовою – у формі діалогу. Діалогізований внутрішній монолог, попри фактичну автоадресованість, матиме й умовного адресата. В ньому триватиме віртуальна розмова з іншим. Персонаж може уявляти розмову з іншим, який може бути реальною особою-персонажем або ж плодом хворої психіки, тож письменники особливо плідно використовують такий прийом, зображуючи роботу мислення персонажа в моменти особливої емоційної та інтелектуальної напруги, у станах психічних потрясінь тощо. Водночас структурні ознаки діалогу для діалогізованого монологу факультативні. Часто він може передаватись у формі одностороннього мовлення. Особливо цікавими є випадки використання у внутрішньому монолозі прийому діалогу, як-от у прозі І. Франка, М. Коцюбинського, А. Чехова, Ф. Достоєвського, де персонаж подумки “спілкується” з іншим, репліки якого реконструює з минулого або ж моделює (припускає можливість такої мовленнєвої реакції на власну репліку).
Четвертий типологічний критерій тісно пов’язаний з можливостями художнього моделювання комунікації в межах діалогізованого монологу. Відповідні види внутрішніх монологів розглянуто в підрозділі “3.4. Типи внутрішніх монологів за модальними ознаками”. Тож за темпорально-модальними особливостями виділяємо модельований внутрішній монолог, у якому персонаж створює свою модель реальності: уявляє те, що могло б статися, проте не сталось, що може відбуватися, проте не відбувається (не відбувається реально), або ще може відбутися. У межах цього типу на основі відмінностей тематичних хронотопів внутрішньо-монологічних висловлювань розрізняємо також ретроспективний і актуальний внутрішні монологи, в яких персонаж або згадує своє минуле, або синхронно подумки реагує на теперішнє. Обидва ці різновиди мають чітку часову означеність стосовно теперішнього й водночас перебувають в особливих відношеннях із ним, бо тривають у теперішньому і спричинені чимось у теперішньому. Особливості цих типів внутрішнього монологу можна простежити, зокрема, на прикладах із творів І. Франка, М. Коцюбинського, Л. Толстого та ін.
Підрозділ “3.5. Типи внутрішніх монологів за логічною організацією” присвячено внутрішнім монологам, що різняться за логічною впорядкованістю. Відповідно до цього критерію виділяємо логічний (правильний) внутрішній монолог та монолог потоку свідомості, кожен із яких репрезентує багатоплановість роботи людського мислення, ілюструє внутрішнє мовлення за умов різних психічних станів, настроєво-емоційного забарвлення тощо. Перший з окреслених різновидів імітує логічно послідовний хід думок, зрозумілий і близький читачеві. Натомість монолог потоку свідомості репрезентує імпульсивне, безперервне, логічно невпорядковане внутрішнє мовлення, створене за законами вільних асоціацій, зрозумілих самому персонажеві. Читач може лише відгадувати асоціативні зв’язки між мерехтливими хаотичними уривками думок, почуттєвих і відчуттєвих вражень, що, звісно, не завжди вдається. Основні риси такого монологу – алогічність і динамізм мовлення, перехрещення зовнішніх та внутрішніх асоціацій, гібридизація свідомого та підсвідомого, мобільність мовлення і швидкість змін асоціацій, уривчастість думок і химерність образів. Виділення монологу потоку свідомості як різновиду внутрішнього монологу має на меті чітко розмежувати сферу використання цих термінів. Ключовими для аналізу внутрішнього монологу потоку свідомості стають тексти І. Франка та Дж. Джойса. За спостереженням І. Денисюка, оповідання І. Франка “На роботі” варто вважати першою в українській літературі спробою використання техніки потоку свідомості, яку письменник активно експлуатуватиме в багатьох інших творах (наприклад, “Сойчине крило”, “Із записок недужого”, “Перехресні стежки”, “Украдене щастя” й ін.). Дж. Джойс вивів потік свідомості на радикальні межі художньої експериментальності, позбавляючи його останньої “барикади” – синтаксичної організованості, чим ускладнив будову внутрішнього монологу, створюючи його за законами “поетики «поперечного розрізу»”, підтримуючи ілюзію повного самоусунення автора з тексту й таким чином руйнуючи панівну модель роману. Розквіт техніки потоку свідомості припадає на ХХ століття, й традиційно його пов’язують із творчістю насамперед Дж. Джойса і сюрреалістичними експериментами в наративній організації прози. Цікаві приклади внутрішніх монологів, структурованих як потік свідомості, знаходимо у творах М. Коцюбинського, В. Підмогильного, М. Хвильового, О. Забужко, Л. Толстого, В. Вулф, В. Фолкнера. Водночас у дослідженні звертаємо увагу на особливості потоку свідомості як техніки конструювання не лише літературного, а й кінотексту, і наголошуємо на потенціалі дослідження цієї наратологічної проблеми, яка має міжмистецький характер і вимагає інтердисциплінарних студій.
У Висновках узагальнено основні теоретичні положення дисертації, присвяченої різноаспектному теоретичному дослідженню внутрішнього монологу як форми літературного викладу. Внутрішній монолог розглянуто як міждисциплінарну категорію, що має стосунок до різних галузей гуманітарного знання – філософії, психології, лінгвістики й літературознавства. Такий різновекторний аналіз дає змогу трактувати досліджувану проблему в понятійних і термінологічних системах цих дисциплін і сприяє розкриттю суті внутрішнього монологу як власне літературного прийому. Запропоноване в дисертації оновлене концептуальне трактування цієї форми викладу розставило нові акценти в характеристиці внутрішнього монологу як літературної моделі внутрішнього мовлення, уточнило його дефініцію й типологію, впорядкувало відповідний термінологічний апарат.
Встановлено, що основними рисами внутрішнього монологу є безпосередність репрезентації вербалізованого мислення, автоадресованість і автокомунікативність, а вирішальним для його типології стає аналіз конситуації – конкретного акту реалізації висловлювання. Внаслідок аналізу здобутків міждисциплінарного гуманітарного дискурсу, присвяченого внутрішньому мовленню, внутрішньому монологу, потоку свідомості, невласне-прямій мові, наголошено на проблемі термінологічної синонімії в межах теорії внутрішнього монологу й накреслено перспективи її подолання. Висвітлено основні й допоміжні функції цього способу викладу, з акцентом на розширенні жанрово-родової сфери його функціонування. На основі аналізу таксономічних спроб попередників упорядкувати різноманітні види внутрішнього монологу створено уточнену узагальнену типологію наративних видозмін цієї форми викладу, яка посіла особливо важливе місце в українському і світовому письменстві ХХ століття.
|
