Волкотруб С.Г. Імунітет і проблеми його захисту в кримінальному судочинстві

Краткое содержание

  ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, визначається об’єкт та предмет, мета та завдання дослідження, висвітлені його методологічна і теоретична основа, джерельна база, формулюються головні положення, що виносяться на захист, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне і практичне значення, охарактеризовано апробацію результатів дослідження.

Розділ 1 “Загальні положення інституту імунітету у кримінальному судочинстві” складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Поняття імунітету” з метою кращого з’ясування сучасних поглядів на інститут імунітету в кримінальному судочинстві аналізуються основні історичні форми імунітету: феодальний, представницький (парламентський), дипломатичний.

Приділено увагу розгляду проблем розбіжностей в термінології і на основі їх аналізу доводиться необхідність використання в науці кримінального процесу єдиного терміну “кримінально-процесуальний імунітет”.

На основі аналізу поглядів ряду вчених (зокрема Ф. А. Агаєва, В. Н. Галузо, В. І. Руднєва, В. Г. Даєва,) запропоновано таке визначення імунітету в кримінальному судочинстві - це функціональний правовий інститут, виключні норми якого передбачають звільнення певних суб’єктів від процесуальних обов’язків, та особливий порядок притягнення до кримінальної відповідальності і застосування заходів процесуального примусу.

Розглядаючи кримінально-процесуальний зміст імунітету, автор звертає увагу на визначення мети надання імунітету окремим суб’єктам інших галузей права, що є підставою для визначення безпосередніх завдань окремих видів імунітету саме в кримінально-му судочинстві. Зазначається, що метою надання імунітету посадовим особам нашої держави виступає певний стан у діяльності державного механізму взагалі і певного кола посадових осіб зокрема, зважаючи на їх місце і роль у ньому. Імунітет зазначених осіб покликаний відігравати певну роль у реалізації принципу поділу влади. Призначення імунітету представників та представництв іноземних держав і міжнародних організацій полягає у створенні сприятливої обстановки в сфері міжнародних відносин і забезпеченні належних умов для здійснення відповідними представництвами та особами покладених на них функцій. Міжнародно-правові норми передбачають загальні, спільні для всіх держав - учасниць відповідного міжнародного договору положення, які, в свою чергу, повинні знайти відображення в національному законодавстві кожної країни з урахуванням специфіки її правової системи.

У підрозділі 1.2. “Імунітети як правовий інститут та їх види”, досліджуючи сукупність правових норм про імунітет дисертант підкреслює їх винятковий характер, те, що вони створюють цілий ряд винятків із загальних правил. Доводиться, що у випадках, які не регламентовані тими чи іншими правовими нормами про імунітет, застосовуються загальні правила провадження у кримінальних справах.

З метою з’ясування правової природи імунітету та обґрунтування подальшого вдосконалення законодавства дисертант розглядає сукупність правових норм, якими встановлені імунітети, як правовий інститут. Такий правовий інститут має складну внутрішню структуру, оскільки імунітети різних видів поряд з деякими спільними рисами мають і значні відмінності.

Погоджуючись із запропонованим Ф. А. Агаєвим та В. Н. Галузо тлумаченням імунітету у кримінальному судочинстві як функціонального інституту, автор критикує твердження цих вчених про виконання імунітетами лише безпосередніх завдань  кримінального судочинства. Слід говорити не тільки про наявність окремих безпосередніх завдань згаданого імунітету у кримінальному судочинстві, а й про те, що правові норми стосовно імунітету при їх застосуванні у сфері кримінально-процесуальної діяльності слугують досягненню лише певної частини тих цілей та виконанню завдань, що поставлені перед імунітетами взагалі.

У роботі доводиться, що віднесення правових норм про імунітети у кримінальному судочинстві виключно до конституційного, міжнародного публічного права, законодавства про судоустрій має дещо штучний характер, не враховується  тісний зв’язок з відповідними предметними інститутами кримінально-процесуального права та нормами, разом з якими вони мають застосовуватися. Автор погоджується з позицією тих науковців які наполягають на комплексному дослідженні розглядуваних проблем (А. А. Безуглов, І. С. Самощенко).

Піддається критиці розуміння імунітету у кримінальному судочинстві як змішаного, а також як суміжного правових інститутів, концепція яких свого часу розроблялася С. С. Алексєєвим. Заперечення викликають положення про зверхність правового режиму якоїсь однієї галузі права при регулюванні відповідних правових відносин, що само по собі є недостатнім для створення наукового обґрунтування усунення невідповідностей і прогалин правового регулювання імунітету, узгодження приписів норм різних галузей права з правовими нормами кримінально-процесуального права. Дисертант на основі аналізу поглядів вчених щодо галузевої належності правових інститутів імунітетів пропонує розглядати їх в цілому як міжгалузеві, а сукупність правових норм, що стосуються провадження в кримінальних справах (тобто складову частину цих правових інститутів), як функціональний інститут кримінально-процесуального права.

Оптимальним є поділ імунітетів на види, керуючись критерієм їх “генетичного” походження від окремих галузей права та законодавства (конституційного, міжнародного публічного, судоустрою, власне кримінального процесу). Це дає змогу вивчати їх, враховуючи тісний взаємозв’язок з іншими правовими інститутами та нормами відповідних галузей права, постійно мати на увазі їх функціональне призначення. Таким методом виділяються види імунітетів у кримінальному судочинстві:

- імунітети посадових осіб, що виконують особливі за своєю вагою та значенням функції у державі та суспільстві;

- імунітети, пов’язані з міжнародними відносинами;

- імунітет свідків у кримінальному судочинстві.

З’ясовується відповідність правових норм про імунітет положенням конституційного принципу рівності громадян перед законом і судом і зазначається, що імунітети являють собою низку винятків з цього принципу. Виходячи з наведеного, визначаються умови, дотримання яких є обов’язковим при наданні кримінально-процесуального імунітету окремим категоріям посадових осіб: надання імунітету не повинно мати характер дискримінації (наприклад, не повинно обмежувати права потерпілих від злочину), винятки мають бути прямо передбачені нормами Конституції України, імунітет не повинен перешкоджати встановленню істини у справі і взагалі виключати можливість постановлення вироку в кримінальній справі

Розділ 2 “Імунітет посадових осіб” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. “Імунітет Президента України” дисертант розглядає проблеми недоторканності глави держави і кримінально-процесуальну складову процедури імпічменту, зокрема основні моменти історії виникнення і розвитку цього інституту на прикладі Великої Британії, США, Французької Республіки, Російської Федерації та інших країн.

Особлива увага звертається на наявність низки прогалин у правовому регулюванні розглядуваного правового інституту, зокрема, необхідність усунути невизначеність самого поняття  “недоторканність Президента”. Для цього пропонується адекватно деталізувати його щодо застосування заходів процесуального примусу, проведення слідчих дій, у ході яких зазнають найбільшого впливу охоронювані права та інтереси особи (причому не лише глави держави, а й інших осіб, які неминуче братимуть участь у справі в тій чи іншій якості). 

На підставі дослідження кримінально-процесуальних аспектів процедури імпічменту робиться висновок про існування двох основних тенденцій подальшого нормативного врегулювання повноважень спеціальної слідчої комісії: надання специфічних (непроцесуальних) повноважень спеціальному прокурору і спеціальним слідчим або надання їм окремих повноважень прокурора і органів досудового слідства. Дисертант пропонує законодавчо визнати спеціальну слідчу комісію органом досудового розслідування і тим самим надати її посадовим особам необхідні повноваження щодо проведення процесуальних дій у передбаченому КПК України порядку.

У підрозділі 2.2. “Імунітет народних депутатів України” на основі аналізу поглядів вчених на депутатську недоторканність (В. І. Руднєв, С. А. Авакян, М. Амеллер М. Воронов, Г. С. Меркуров,  Б. В. Чернов, А. Я. Ярматов та ін.) визначається безпосереднє завдання депутатської недоторканності в кримінальному процесі як недопущення помилкового або навмисного незаконного застосування до народного депутата заходів процесуального примусу.

Існує проблема узгодження приписів норм зазначеного імунітету та відповідних норм кримінально-процесуального права. З одного боку, необхідно захистити депутата від незаконних посягань і створити належні умови для його роботи, а з іншого - існує небезпека перетворення імунітету із додаткової гарантії на нездоланну перешкоду на шляху досягнення цілей кримінального судочинства.

Робиться спроба проаналізувати існуючі гарантії недоторканності, співвідносячи їх з системою стадій кримінального процесу. На основі цього аналізу доводиться необхідність скасування правових норм про отримання згоди Верховної Ради  на притягнення депутата до кримінальної відповідальності як таких, що створюють нездоланні перешкоди для розслідування кримінальних справ. Існуючі пропозиції щодо повного скасування даного імунітету слід визнати необґрунтованими, оскільки проблеми в притягненні винних до відповідальності спричинені не стільки самим фактом існування імунітету, як невиправдано великим обсягом наданих народним депутатам України додаткових гарантій їх недоторканності та занадто ускладненою процедурою вирішення питань щодо одержання згоди Верховної Ради України на притягнення депутата до кримінальної відповідальності. Усе це спричиняє негативне ставлення широких верств населення до парламентського імунітету взагалі, що знайшло свій вияв у тому, що більшість громадян України на референдумі проголосували за обмеження депутатської недоторканності.

У підрозділі 2.3. “Імунітет суддів та інших посадових осіб” аналізується поняття недоторканності суддів як важливої гарантії забезпечення їх незалежності. Розглянуто розвиток законодавства з цього питання за період незалежності в плані його вдосконалення і приведення у відповідність з нормами Конституції України.

Досліджується питання встановлення додаткових гарантій у стадії порушення кримінальної справи шляхом надання права порушити кримінальну справу виключно Генеральному прокурору України. Піддається критиці існуюче правове регулювання недоторканності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та посадовців Рахункової палати, зокрема підкреслюється, що ефективність правової норми про порушення кримінальної справи проти конкретної посадової особи виключно Генеральним прокурором досить сумнівна, оскільки практика свідчить, що переважна більшість кримінальних справ порушується за фактом. Крім того, надання права порушити кримінальну справу лише одній особі обмежує гарантії дотримання прав громадян.

Розділ 3 “Міжнародно-правові імунітети в кримінальному судочинстві” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 3.1. “Дипломатичний імунітет” аналізуються передбачені дипломатичні імунітети, які стосуються сфери кримінального судочинства і умовно поділяються на дві групи: імунітети особисті, або дипломатичних представників, та імунітети представництв.

Досліджуючи кримінально-процесуальний зміст імунітету дипломатичного представництва, дисертант приходить до висновку про необхідність закріплення в новому КПК України правила про те, що проведення слідчих та інших процесуальних дій на території представництва можливе лише за умови отримання відповідного прохання або згоди. Недоторканність архівів, документів і кореспонденції дипломатичного представництва слід розглядати як неможливість використання їх в процесі доказування в будь-якій формі.

Недоторканність дипломатичних представників виключає можливість не тільки їх затримання та арешту, а й обмеження (а тим більше порушення) їх законних прав та інтересів при провадженні інших слідчих та процесуальних дій, зокрема обшуку, виїмки, освідування, приводу. 

Приділено увагу також дослідженню імунітету адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу, дипломатичних кур’єрів.

Із даного теоретичного аналізу випливає низка практичних рекомендацій у сфері регулювання проблемних питань, які можуть знайти відображення у проекті КПК України.

У підрозділі 3.2. “Консульський імунітет” робиться висновок, що привілеї та імунітети консульських установ і посадових осіб становлять самостійний вид привілеїв та імунітетів, відмінний від власне дипломатичних привілеїв та імунітетів. Вони відрізняються за нормативним урегулюванням, суб’єктним складом і, що важливо, обсягом наданих додаткових прав та гарантій у кримінальному судочинстві.

У підрозділі 3.3. “Інші міжнародно-правові імунітети” аналізуються імунітети представників іноземних держав, членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, членів їх сімей, а також представників та представництв міжнародних організацій в Україні

За своїм обсягом імунітети, пов’язані діяльністю міжнародних організацій, дуже схожі на дипломатичні, а в деяких випадках міжнародними договорами дипломатичний імунітет фактично поширюється на певні категорії осіб. Разом з тим юридична природа, цілі надання привілеїв та імунітетів і в ряді випадків навіть однаковий їх обсяг не дають підстав вважати правові режими цих осіб рівнозначними.

Зазначається, що для адекватного відображення в кримінально-процесуальному законодавстві норм міжнародних договорів нашої держави про імунітети необхідним є точне визначення кола суб’єктів таких імунітетів, з’ясування їх обсягу і тому не можна обмежитися простим відтворенням у згаданій главі проекту КПК України власне тексту міжнародно-правових актів. Необхідною є деталізація змісту їх норм стосовно існуючих стадій кримінального судочинства, системи процесуальних дій і правового статусу суб’єктів кримінального судочинства.

Розділ 4 “Імунітет свідків” складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 4.1. “Поняття імунітету свідків” як невід’ємна частина інституту імунітету в кримінальному судочинстві розглядається імунітет свідків, який складається з правових норм, що передбачають право свідка відмовитися давати показання щодо власної поведінки, близьких родичів, членів сім’ї, право представників окремих професій (захисники, адвокати та інші фахівці у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги, нотаріуси, лікарі, психологи, священнослужителі) відмовитися повідомити довірені їм відомості.

Дисертант поділяє погляди вчених (Г. М. Омельяненко, Л. М. Карнєєва) щодо необхідності розглядати як суб’єкта імунітету свідків також і потерпілого, виходячи з потреби забезпечити рівні умови участі потерпілого і обвинуваченого (підозрюваного) в слідчих діях. Необхідно звернути увагу на ту обставину, що особа користується правом на імунітет при проведенні не тільки допиту, а й інших слідчих дій, якщо вона дає показання (очна ставка, пред’явлення для впізнання).

Дисертант доводить, що немає підстав вважати заборону допитувати як свідків осіб, які згідно з висновком судово-психіатричної чи судово-медичної експертизи через свої фізичні або психічні вади не можуть правильно сприймати факти, що мають доказове значення, і давати показання про них, як один із видів імунітету свідків.

У підрозділі 4.2. “Імунітет щодо викриття себе і близьких родичів та членів сім’ї” дисертант розглядає проблему імунітету свідка від самозвинувачення в широкому аспекті, що включає забезпечення особі права давати (чи відмовитися давати) показання стосовно власної поведінки виключно з власної волі, тобто  добровільно. У цьому сенсі імунітет свідків виступає як спосіб реалізації таких основоположних конституційних принципів кримінального процесу, як недоторканність особи, право на захист, презумпція невинуватості.

Особливу увагу приділено питанням реалізації в КПК положень ч. 1 ст. 63 Конституції України в плані вдосконалення правових норм, згідно з якими свідок має право відмовитись давати будь-які показання щодо свого близького родича та члена сім’ї. Вноситься пропозиція по уточненню кола таких осіб, враховуючи, що безпідставне надання імунітету занадто широкому колу осіб створюватиме перешкоди при розслідуванні кримінальних справ

Піддаються критиці твердження окремих авторів (Н. Громов, В. Ніколайченко, В. Конєв), що право відмовитись давати показання включає в себе також право відмовитись від уже даного свідчення. На думку дисертанта, в разі якщо свідок є малолітнім і внаслідок цього не усвідомлює достатньою мірою значення права на імунітет, він може бути допитаний лише з дозволу його законного представника.

У підрозділі 4.3. “Інші види імунітету свідків” основна увага приділяється розгляду проблеми охорони певних категорій відомостей, що становлять професійну таємницю і мають велике значення як для конкретної особи, так і для суспільства в цілому, зокрема, в аспекті приведення норм кримінального процесу у відповідність з вимогами суспільної моралі. Розглядаються також питання використання імунітету свідків у плані боротьби з організованою злочинністю на прикладі федерального законодавства США, імунітет свідків, які викликаються з-закордону.

Слід зазначити, що вирішення питань охорони медичної таємниці (а також й інших таємниць) у сфері кримінального судочинства передбачає необхідність чіткого і однозначного нормативного визначення кола суб’єктів, на яких поширюється власне обов’язок зберігати такі відомості, визначення кола таких відомостей. Зауважимо, що в літературі і законодавчій практиці зроблені значні досягнення в цьому плані. Доводиться, що найважливішим питанням в аспекті даного дослідження є визначення кримінально-процесуального порядку охорони таких відомостей.

Дисертант підкреслює, що проблема захисту таємниці довірених відомостей в кримінальному процесі не вичерпується тільки наданням чи ненаданням імунітету відповідним свідкам. Даний імунітет являє собою невід’ємну складову частину необхідного комплексу правових норм. Саме в цьому дисертант вбачає функціональний характер розглядуваного правового інституту, розуміння якого поза його зв’язком з іншими правовими інститутами кримінального процесу втрачає будь-яку адекватність поставленим перед ним завданням. Тому для захисту згаданого імунітету нагальним є вирішення питань:

1) щодо можливості отримання і використання розглядуваних відомостей при провадженні інших слідчих та процесуальних дій, оперативно-розшукових заходів, результати яких у подальшому можуть бути використані як докази в судовому розгляді кримінальної справи;

2) забезпечення належних правових гарантій збереження одержаних відомостей від розголошення.