Волошин Ю. О. Конституційно-правове забезпечення європейської міждержавної інтеграції: проблеми теорії і практики

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їх практичне значення, наводяться дані про апробацію результатів та публікації автора за темою дисертаційного дослідження, його структуру й обсяг.

У першому розділі «Категорії «інтеграція» і «європейська міждержавна інтеграція» у вітчизняній та зарубіжній конституційно-правовій доктрині: онтологічні та аксіологічні проблеми визначення» автор аналізує онтологічні та аксіологічні підходи до визначення важливих категорій, що використовуються у вітчизняній та зарубіжній конституційно-правовій доктрині щодо забезпечення європейської міждержавної інтеграції.

У підрозділі 1.1. «Змістовне наповнення категорій «інтеграція» та «правова інтеграція» в конституційному праві та їх видова характеристика» дисертант розглядає питання формування конституційно-правового механізму забезпечення міждержавної інтеграції в умовах правової глобалізації. Зазначається, що ці про­цеси детерміновані об’єктивними факторами, з яких автор вибудовує процесу­ально-технологічний ланцюжок: а) міждержавні інтеграційні об’єднання функ­ціонують на міжнародній арені як інституційні суб’єкти національного та наднаціонального рівня; б) вони поступово стають вагомим чинником регіо­нальної та субрегіональної стабільності та безпеки; в) процеси міждержавної інтеграції поступово стають об’єктом конституційно-правового регулювання на національному та наднаціональному рівні; г) у межах зазначених процесів конституційне право зазнає суттєвого впливу модернізованих галузевих механіз­мів правового регулювання, одним з найважливіших результатів чого є посту­пове оновлення його нормативно-правового масиву, категоріально-понятійного апарату.

Автор доводить, що категорія «інтеграція» є найважливішим предикатом, що містить сукупність соціальної інформації щодо відповідної поведінки суб’єктів-об’єктів управлінської діяльності. Ця категорія має похідний характер від таких категорій, як «держава», «національна правова система», «національна консти­туція», «взаємодія національних та наднаціональних інститутів», «міждержавне співробітництво», які виступають щодо неї як елементарні поняття. Онто-гносеологічним та аксіологічним чинником категорії «інтеграція», її належності до конституційного права є те, що основними суб’єктами інтеграції виступають держави, а первинним елементом – держава як така. Автором доведено, що дослідження основних теорій та концепцій європейської міждержавної інтеграції безпосередньо пов’язане із соціологічним визначенням та змістовним напов­ненням самого поняття «інтеграція».

У роботі показано, що конституційне та міжнародне право відіграють визна­чальну роль у становленні та подальшому розвитку інтеграційних процесів, адже: а) об’єктивується саме право, насамперед конституційне, правові засади, правове регулювання та правове забезпечення процесів європейської інтеграції; б) суттєво стимулюється міждержавне співробітництво у різних його формах і сферах, що має ознаки системної, багатооб’єктної, багатосуб’єктної та різнорів­невої взаємодії; в) яскраво виявляється взаємозалежність внутрішньодержавного та міжнародного публічного права; г) відбувається становлення нової якості та форми публічного правового порядку в результаті органічної взаємодії національного та міжнародного правопорядків; ґ) виникає феноменологія право­вої інтеграції, яка детермінує та легалізує решту її форм та забезпечує подальший розвиток національної державності в умовах міждержавної інтеграції на засадах наднаціональності; д) в умовах інтеграції право виступає важливим конституїтивним елементом системи глобального управління переважно на його регіональному рівні; е) відбуваються інтернаціоналізація національного конституційного права та конституціоналізація міжнародного публічного права; є) посилюється вплив інтеграції на національний та світовий конституціоналізм.

У підрозділі 1.2. «Становлення та трансформація поняття «європейська міждержавна інтеграція» у сучасній конституційно-правовій доктрині» дисер­тант доводить, що правова інтеграція забезпечує системні процеси утворення нових або узагальнення вже існуючих правових елементів (принципів, норм тощо), які раніше належали до різних правових систем. Під правовою сферою інтеграції слід розуміти об’єктивні виміри функціонування правової системи, які можна визначити як три правові компоненти – доктринальний, нормативний та юридико-технічний.

Враховуючи складний, багатоаспектний характер європейської міждержавної інтеграції, дисертант пропонує розуміти цей феномен з різних позицій: а) онто­логічної; б) гносеологічної (епістемологічної); в) аксіологічної; ґ) організаційної; д) нормативної; е) суб’єктної; є) об’єктної; ж) поведінкової (діяльнісної); з) інституціональної; и) комунікативної; і) методологічної; ї) конституюючої; й) доктринально-прагматичної; к) статутарної; л) емпіричної; м) проспективної (прогностичної); н) дефінітивної (понятійної).

У другому розділі «Методологічні засади дослідження конституційно-правового забезпечення міждержавних інтеграційних процесів у вітчиз­няній та зарубіжній науці конституційного права» дисертант характеризує комплекс методів наукового пізнання, що використовуються в процесі дослід­ження міждержавних інтеграційних процесів.

У підрозділі 2.1. «Категоріально-методологічний апарат дослідження конституційно-правового забезпечення європейської міждержавної інтеграції» автор зазначає, що проблематика методу та методології у предметі дослідження має великий прогностичний потенціал.

Побудова технологічного ланцюжка процесу виникнення та продукування наукових знань у сфері міждержавної інтеграції, в якому онтологізм змінюється гносеологізмом, на зміну якому, в свою чергу, приходить методологізм, має велике значення та є вельми продуктивним не тільки з позицій формування основного методологічного інструментарію, а й формування та створення нової парадигми наукового знання в умовах глобалізації.

На думку автора, розвиток вітчизняного методологізму менш за все поширюється на юридичну науку, представники якої явно нехтують методологічними проблемами, особливо у дослідженнях процесів міждержавної інтеграції. В результаті можна конста­тувати певну стагнацію юридичної методології у зазначеній сфері.

У підрозділі 2.2. «Системна характеристика методології дослідження конституційно-правового забезпечення європейської міждержавної інтеграції та його гносеологічна цінність» вказується, що сучасна юридична наука характеризується відсутністю певної несуперечливої, неідеологічної методології, системи ідей, поглядів, концепцій і теорій – метатеорії, здатної комплексно пояснювати політико-правові явища.

Правова дійсність у сфері міждержавної інтеграції виступає об’єктом дослід­ження не лише теорії держави і права, а й соціології, філософії, політології, інших суспільних наук. При цьому не можна нехтувати теорією конституційного права, яка має доктринальне та методологічне значення, відіграє провідну та статутарну роль у науковому забезпеченні інших галузей права, а це, у свою чергу, визначається особливим значенням тих суспільних відносин, на регулю­вання яких спрямоване конституційне право як системне утворення. Крім того, конституційне право небезпідставно претендує на власну методологію дослід­ження «свого» зрізу правової дійсності, вводячи, зокрема, поняття «конституцій­ність». Зважаючи на його конституїтивно-генетичні, конституїтивно-категорі­альні та інституційно-структурні властивості, крізь призму методології консти­туційного права повинна розглядатися методо­логія кожної галузі права.

Дисертант звертає увагу на те, що складність сучасних соціальних процесів, багатовимірність суспільних взаємозв’язків, які супроводжуються поглибленими процесами глобалізації та інтеграції, потребують міждисциплінарного, багатоас­пектного, комплексного підходів. При цьому комплексність як методологічний атрибут, науково-організаційний принцип правового пізнання виступає тут як відображення цілісності правової реальності, взаємозв’язків і взаємозалежності усіх її аспектів і властивостей. Тому застосування різних методів у процесі дослідження дає змогу істотно підвищити верифікованість, достовірність і результативність отриманих даних.

Методологія конституційно-правової науки характеризується відповідною дихотомією: з одного боку, певний консерватизм захищає її від хаотичних змін наукових парадигм, забезпечує стабільність наукового знання, з іншого боку, утвердження міждисциплінарного підходу до дослідження конституційно-правових явищ, удосконалення конституційно-правового регулювання забезпе­чення міждержавної інтеграції, потребують суттєвого оновлення досліджуваного інструментарію.

Формування сучасної наукової методології конституційного права в Україні відбувається у кількох напрямах: а) трансформації вже апробованих методів науки радянського державного права; б) запозичення вже добре зарекомен­дованої наукової методології, яка застосовується в зарубіжній науці консти­туційного права; в) залучення методів, які використовуються в інших суспільних науках – соціології, політології, психології, теорії управління, синергетиці тощо.

У підрозділі 2.3. «Змістовна характеристика категорії «конституційно-правове забезпечення» та її методологічно-теоретичний вимір» дисертант зазначає, що подальша результативність інтеграції України у міждержавні об’єд­нання безпосередньо залежить від ефективного механізму конституційно-правового забезпечення, відповідного напряму правової політики не тільки в зовнішньодержавному, а й внутрішньодержавному правопорядку. Виходячи з доктринальної норми про те, що забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави, конституційно-правове забезпечення участі України в європейській міждержавній інтеграції має за мету забезпечення найвищої соціальної цінності в державі – життя, здоров’я, честі, гідності, недоторканності, безпеки людини. Відтак проблема конституційного забезпечення стає фунда­ментальною та системною, з точки зору конституційності, набуває системно-функціонального значення та має не тільки внутрішньодержавний, а й зовніш­ньополітичний вимір.

Поява терміна «забезпечення» та відповідних теоретичних конструкцій про­фільного характеру в Конституції України, саме в аспекті прав і свобод людини і громадянина, є визначальною, а сам термін: а) є гносеологічним джерелом щодо визначення характеру держави в контексті її правового режиму; б) в онтологіч­ному сенсі, визначає основний предмет та стратегічну мету діяльності держави; в) у прагматичному сенсі, спрямований на визначення концепції реалізації такої мети; г) в управлінсько-нормативному контексті, спрямований на створення багатогранного, різнорівневого комплексного регулятивного механізму, засно­ваного на відносинах конституційно-правового забезпечення.

У третьому розділі «Теоретико-методологічне та аксіологічне визна­чення сучасного конституціоналізму в контексті глобалізаційної парадигми і міждержавної інтеграції» автор досліджує особливості становлення сучасного конституціоналізму в умовах цих процесів та визначає їх значення для транс­формації національного та світового конституційного права.

У підрозділі 3.1. «Сучасна глобалізаційна парадигма та процеси міждер­жавної інтеграції: конституційно-правовий вимір» автор доводить, що зарод­ження нової конституційної філософії сучасної епохи, нової конституційної докт­рини виявляється в розробці принципово нових методологічних підходів до розу­міння цінностей сучасного конституціоналізму в умовах глобалізованого світу.

Нова парадигма в правовому регулюванні, у контексті глобалізаційних про­цесів, полягає в активному пошуку сучасних форм та методів правового регулювання в рамках нового світового устрою та правопорядку.

Автор зазначає, що перехід у третє тисячоліття став своєрідним етапом еволюційного поштовху суспільства до якісно та аксіологічно нових соціально-правових домінант у рамках процесів міждержавної взаємодії, інтернаціона­лізації національних правових систем та глобалізації. У результаті спостері­гаються динамічний розвиток конституційного й міжнародного права, посилення їх взаємодії, що об’єктивує необхідність подальшої міждержавної інтеграції, а також актуалізує необхідність розробки ефективних механізмів її конституційно-правового забезпечення.

У підрозділі 3.2. «Проблеми визначення світового конституціоналізму в світлі глобалізаційних процесів» автор доводить, що правова складова глоба­лізації та міждержавної інтеграції зумовила високий рівень актуальності дослід­ження явища глобалізації сучасного права. Особливої актуальності набуває дослідження процесів впливу правової глобалізації в цілому на розвиток сучас­ного конституціоналізму, що дасть можливість виявити гносеологічні корені процесів, їх аксіологічний потенціал, динаміку, визначити глобальні консти­туційно-правові константи, концепти і тенденції з метою їх оцінки з позицій національного права, розуміння феномена конституційного права в умовах глобалізації.

На думку автора, філософський, системно-категоріальний підхід до вивчення процесів глобалізації дає змогу дослідити категорії, які охоплюють не тільки понятійний ряд, а й природу правової глобалізації, визначити відповідний спектр наукових інструментів. Таким понятійним рядом повинна стати система категорій «інтернаціоналізація права», «правова інтеграція» і «правова глоба­лізація». Адже на основі системного аналізу зазначених понять можна виявити «запускаючий» механізм конституційного забезпечення міждержавних інтегра­ційних процесів.

Дисертант зазначає, що одним з важливих аспектів глобалізації є формування загального (наднаціонального) міжнародного права, що регулює новий міжна­родний правопорядок, а також сталої системи інтеграційних міжнародних орга­нізацій. Відбувається і зворотній процес – глобалізація й інтернаціоналізація, що істотно впливають на розвиток конституційного права держав. Тому кожна дер­жава, формуючи свою правову систему, запозичує конституційний досвід іншої.

У підрозділі 3.3. «Сутність і сучасні тенденції становлення та розвитку глобального конституціоналізму» зазначається, що світова спільнота має бага­тий досвід становлення конституціоналізму, при цьому кожна держава має певну специфіку, що зумовлює необхідність створення власної моделі конституціо­налізму.

Український конституціоналізм тільки формується, адже тривалий час після розпаду СРСР вітчизняна наука конституційного права продовжувала інерційне сприйняття радянської правової доктрини, заснованої на позитивістських підходах. Проте сучасна правова думка в цілому адаптувала спадщину світового конституціоналізму, поступово розробляє нові методологічні підходи до категорії конституціоналізму.

На основі такого методологічного інструментарію, як порівняльний аналіз розвитку національних конституційних моделей, історії поширення традицій європейського й американського конституціоналізму, автор дійшов висновку про початок активного світового конституційного симбіозу під впливом глобалізації, котрий можна визначити як феномен «глобального конституціоналізму». Для такого визначення важливе значення має з’ясування ціннісних критеріїв і орієнтирів, які лежать в основі правової глобалізації і виступають засадами перманентної юридизації основних прав і свобод людини, інститутів публічної влади, інституту власності тощо.

Дисертант зазначає, що однією з характерних рис сучасного світового і вітчизняного конституціоналізму є глобалізація й універсалізація його основних цінностей. Формування глобального конституційного права є новою та револю­ційною тенденцією в механізмі як міжнародного, так і національного правового регулювання. Зазначені процеси активізуються завдяки системному впливу глобалізації, інтернаціоналізації та багаторівневої міждержавної інтеграції.

На думку дисертанта, важливе місце у системі міждержавної інтеграції посідають трансформація та інтернаціоналізація конституційного права під впливом глобалізації. Саме тому появу глобального конституціоналізму можна визначити як новий системний феномен міжнародної та національних правових систем, який позитивно впливає як на розвиток національної держави, так і міжнародного співтовариства у цілому.

У четвертому розділі «Категоріальний апарат інтернаціоналізації кон­ституційного права та конституціоналізації міжнародного правопорядку в умовах міждержавних інтеграційних процесів» досліджуються актуальні питання визначення та дослідження вказаних феноменів.

У підрозділі 4.1. «Тенденції становлення феномена інтернаціоналізації конституційного права» дисертант зазначає, що актуалізація проблеми взаємодії міжнародної правової системи і національних правових систем зумовлена дією двох зовнішньо протилежних тенденцій: з одного боку, поглибленням процесів глобалізації, інтернаціоналізації, міждержавної інтеграції, а з іншого – посилен­ням національної ідентифікації, фрагментації, відокремлення правових систем. Автор вважає, що міжнародна й національні системи як частини спільного глобального соціально-правового простору мають свої генетичні й доктринальні коріння та функціонують завдяки модернізації суспільних відносин. Це актуа­лізує завдання формування нового світового порядку, здатного істотно підви­щити рівень керованості міжнародної системи в умовах глобалізації. За таких умов дедалі більший обсяг суспільних відносин виходить за межі правового регулювання держави. Тому управління світовою системою можливе лише спільними зусиллями держав. Відтак істотно підвищується роль усіх конститу­ційних засобів забезпечення ефективного управління міжнародними відно­синами. А це можливе лише при повному врахуванні всіх національних інтересів суверенних держав. Механізм забезпечення цих інтересів безпосередньо пов’язаний з подальшим розвитком конституційно-правового регулювання.

Феномен інтернаціоналізації має інтерсуб’єктну природу і являє собою соці­альний процес, що розгортається у взаємовідносинах таких суб’єктів, як націо­нальні спільноти, які функціонують відповідно до національних правових систем.

Інтернаціоналізація конституційного права залежить від рівня суспільних відносин, ступеня інтеграції держави в міжнародне та європейське співтова­риство. Інтернаціоналізація конституційного права держав Європи має два основних джерела: економіку та політичну, або конституційну, інтернаціона­лізацію. Інтернаціоналізація висуває серйозні вимоги до національних правових систем: а) мають створити умови для оптимального розвитку міждержавної інтеграційної співпраці; б) повинні бути відкритими для взаємодії одна з одною та із системами національного конституційного й міжнародного права. Цей процес здійснюється активно, має різноманітні форми прояву. Відтак підвищу­ється роль інтернаціоналізації у правовій сфері, що означає формування нової системної єдності національних правових систем і розвиток кожної з них. Автор визначає шість напрямів трансформації конституційно-правових інститутів, у межах яких відбувається інтернаціоналізація: 1) зміни в територіальному устрої та юрисдикції національних органів законодавчої і судової влади; 2) запозичення досвіду зарубіжних країн з метою внесення поправок, змін, а також імплемен­тації окремих правових норм у національні конституції; 3) делегування націо­нальними органами влади певних повноважень на користь наднаціональних органів у соціальній, економічній, правовій та культурній політиці; 4) конвер­генція принципів, що лежать в основі галузей публічного права різних держав; 5) регіональна співпраця у сфері публічного права з метою досягнення наднаціональних цілей; 6) пряма участь держав і міжнародних організацій у процесі визначення національних конституційних основ та імплементації правових норм у конституції держав.

У підрозділі 4.2. «Феномен конституціоналізації міжнародного правопо­рядку в умовах міждержавної інтеграції» дисертант доводить, що в сучасних умовах міжнародне і внутрішньодержавне право є не двома різними правовими системами, які існують паралельно. Вони фактично «накладаються» одна на одну, являючи собою єдину систему світового права. Глобальне міжнародне право перманентно набуває демократичного характеру, сприяє демократизації національних правових систем у цілому та їх основних законів зокрема.

На думку автора, підвищення ролі міжнародного права об’єктивують процеси інтернаціоналізації конституційного права. Це зумовлено тим, що: а) міжнародне право регулює взаємодію правових систем, розмежовуючи головним чином сфери їхньої дії, визначаючи межі допустимості для права конкретної держави; б) міжнародному праву належить важлива роль у забезпеченні відповідності правових систем держав загальновизнаним стандартам; в) взаємодія з націо­нальним правом є характерною рисою функціонування міжнародного права.

Дисертант зазначає, що разом з поняттями «конституціоналізм», «правова і конституційна держава», «реалізація конституції», «конституційно-правове забезпечення» сучасна наука конституційного права почала оперувати поняттям «конституціоналізація правового порядку». Воно означає процес проникнення норм конституції і конституційного права в різні компоненти правової системи. Таке понятійно-категоріальне оновлення вимагає зміни уявлень про взаємодію конституції і правової системи як в умовах сталого розвитку, так і в період карди­нальної трансформації держави і суспільства. Найгостріше проблема конститу­ціоналізації проявляється в процесі конституційного забезпечення процесів міждержавної інтеграції, розвитку сучасного міжнародного права.

Автор доводить, що сучасна ідея конституціоналізації правового порядку ґрунтується на постулатах конституційної теорії і практичному досвіді розвитку демократичних держав, в основі яких – універсальність конституції. Універса­лізм конституції перетворює її на чинник інтеграції національної правової системи в правову систему міждержавного об’єднання. Універсальний характер конституційних положень має три аспекти: 1) норми конституції охоплюють в процесі регулювання всі важливі сфери суспільного життя – правову, політичну, економічну, соціальну, культурну; 2) обсяг регулювання в цих сферах неодна­ковий; 3) сучасна конституція створює правові передумови узгодженого розвитку різних підсистем суспільства, тим самим забезпечує процес універсалізації юридичних норм, гармонізує зв’язок між нормами різних галузей права, коли базові конституційні норми і цінності стикаються з галузевими принципами права, правовими процедурами або традиціями. Універсальність конституційних норм виявляється завдяки закріпленню в них великої кількості норм-принципів, норм-цілей, норм-завдань, які в цілому можуть бути віднесені до категорії конституційних декларацій, що виконують одночасно телеологічну й експре­сивну функції. Універсальність проявляється в конституційному тлумаченні й контролі як гарантах конституційності різних нормативно-правових актів.

У роботі показано, що при вивченні процесів конституціоналізації суспільних відносин слід розмежовувати конституціоналізацію внутрішньодержавного пра­вопорядку, за якої значно підвищується роль основного закону в багатьох сферах життєдіяльності суспільства, та конституціоналізацію міжнародного правопо­рядку, яка безпосередньо залежить від активного проникнення норм, принципів і доктрин конституційного права в міжнародне право, в якому вони закріплю­ються.

У п’ятому розділі «Доктрина суверенітету, її розвиток та конституційне забезпечення в умовах європейської міждержавної інтеграції» досліджу­ються процеси суттєвої трансформації суверенітету в умовах міждержавної інтеграції на Європейському континенті.

У підрозділі 5.1. «Проблеми реалізації державного суверенітету в умовах міждержавної інтеграції: побудова теоретико-доктринальних моделей» автор зазначає, що створення наднаціональних утворень й поглиблення міждержавної інтеграції неминуче висувають на перший план кореляцію цих процесів зі збереженням статусу незалежної держави як такої. Пошук взаємоприйнятного балансу елементів наднаціонального й міждержавного співробітництва неми­нуче пов’язаний зі збереженням етнічної самобутності, менталітету, а відтак суверенітетом у формі національного і народного суверенітетів.

Дисертант зазначає, що на сучасному етапі розвитку конституційного й міжнародного права сформувалося дві протилежні концепції державного суверенітету. Одна з них виходить з того, що сучасна глобалізація «стирає» державні кордони і нівелює державний суверенітет, згідно з іншою – подальше зміцнення суверенітету є об’єктивною закономірністю розвитку держав на всіх етапах їх історичної еволюції. Криза класичного розуміння суверенітету пов’я­зана з процесом самозбереження суверенних держав і розвитком міждержавних відносин, які вимагали нових форм міждержавного співробітництва як додатко­вого інструменту забезпечення конституційного ладу держав, їх внутрішньо­державного розвитку й національної безпеки. Тут більше проявлялася концеп­туальна тенденція відцентровості, ніж традиційна концептуальна тенденція доцентровості, на якій базується суверенітет. Активізація критики класичної теорії суверенітету стала своєрідною реакцією на ослаблення ролі сучасної дер­жави й підвищення статусу міжнародного права в міждержавних відносинах, появу універсальних міжнародних організацій, утвердження загальнолюдських цінностей тощо. Такі тенденції сприяли переходу до нового етапу в розвитку держав, коли поглиблення процесів політичної інтеграції, правової глобалізації та універсалізації спричинило інтернаціоналізацію конституційного права держав.

На думку автора, вступ держав до будь-яких міждержавних об’єднань не означає ні втрати, ні обмеження, ні звуження їх суверенітету. У таких взаємо­зв’язках, навіть у тих випадках, коли держава зливається з іншою й утворює складне державне утворення, відбувається саме реалізація суверенітету, коли держава свідомо та самостійно йде на створення нових компетенціарних (наднаціональних) структур, в яких її територія, населення, влада отримують сприятливіші та якісно нові умови для подальшого розвитку. При вступі держав до міжнародних міждержавних об’єднань вони не передають останнім свій суверенітет. Йдеться лише про передачу відповідних суверенних прав, тобто наділення міжнародних міждержавних об’єднань (їх наднаціональних органів) певними повноваженнями, зокрема щодо здійснення деяких з тих прав, які віднесені до державного суверенітету.

У підрозділі 5.2 «Формування європейського конституційно-правового простору як прояв наднаціонального суверенітету» зазначається, що питання про «розмивання» державного суверенітету залишається актуальним не тільки у вітчизняній теорії конституційного права, а й у конституційній доктрині євро­пейських держав.

Під впливом інтеграційних процесів, переходу національного у стан інтерна­ціонального, нівелювання правових традицій конституційного розвитку держав у конституційній доктрині посилилися теоретичні позиції щодо суверенітету нації, форми самовизначення національних меншин та засобів їх конституційно-правової реалізації, виокремлення категорії «етнічна самоідентифікація» у сучасному європейському конституційному інтеграційному будівництві. При цьому конституційний розвиток держав активізував діяльність національних конституційних судів, які стали на захист національної правової традиції у консервативному її розумінні. Дієвість реформування правової системи України значною мірою залежить від врахування основних правових цінностей. Зокрема, це впливає на ефективність входження України в європейський правовий простір. При цьому важливу роль у цих процесах відіграють європейські правові стандарти.

Система права, що розвивається в умовах інтернаціоналізації, набуває ознак саморегулювання саме завдяки процесам правової інтеграції та включає базові конституційні норми наднаціонального характеру. В результаті такої еволюції європейських структур правова інтеграція може розглядатися як особливий європейський конституційний простір. Його засадничими елементами висту­пають поняття «загальна правова система Європи» як правова теорія та легі­тимний фундамент формування європейського конституційного права, і «загальна європейська правова культура», котру розуміють як сукупність право­вих принципів, що є елементами конституційної держави і включають такі поняття, як: «цінність людського життя», «плюралізм», «права і свободи люди­ни», «правова держава й правосуддя», «форма місцевого самоврядування», «толерантність і захист національних меншин», «децентралізований територі­альний устрій». Ці загальні конституційні принципи формуються законодавцем – як національним законодавчим органом, так і європейськими інтеграційними структурами (Рада Європи, ЄС, ОБСЄ та ін.). Таким чином, виникають якісно нові онтологічний, гносеологічний, аксіологічний та методологічний рівні сприйняття теорії європейської конституційної культури, яка виступає стрижнем змісту конституції, конституційного права, конституціоналізму ЄС і держав-членів.

У шостому розділі «Конституційно-правові форми, засоби та механізм забезпечення міждержавної інтеграції» розглядаються доктринальні та норма­тивні праксеологічні підходи щодо забезпечення міждержавної інтеграції.

У підрозділі 6.1. «Принцип співробітництва держав як когентний принцип сучасного міжнародного та конституційного права: змістовно-онтологічна характеристика та дефінітивне визначення» зазначається, що у міжнародному публічному праві даний принцип входить до кола основних принципів його суб’єктів. Ці принципи виконують одночасно дві функції: сприяють стабілізації міжнародних відносин, обмежуючи їх певними нормативними рамками; закріплюють все нове, що з’являється в практиці суб’єктів міжнародного права.

Дисертант зазначає, що принцип співробітництва держав є порівняно новим у міжнародному праві і міжнародних відносинах. Він став загальнообов’язковим принципом міжнародного права з моменту прийняття Статуту ООН. Проте поняття "співробітництво" в практиці міждержавних відносин і європейської інтеграції набуває нового значення. За останнє десятиліття змінилася не лише практика реалізації принципу міжнародного співробітництва, а і його морально-політичний аспект, модифікувався механізм його реалізації. Одночасно вдоско­налюється нормативно-правовий зміст цього принципу, який виявляється у його закріпленні в значній кількості міжнародно-правових документів, національному праві держав, що беруть участь у інтеграційних процесах .

Враховуючи процеси конституціоналізації міжнародного права, автор звертає увагу на те, що зазначений принцип завдяки механізму імплементації стає принципом національного конституційного права. В умовах інтеграції він не лише повинен суворо дотримуватися, але й збагачуватися новим змістом з урахуванням об’єктивних потреб світового розвитку, міжнародних відносин, регіональної правової інтеграції держав.

У підрозділі 6.2. «Конституційно-правові доктрини та стандарти міждер­жавної інтеграції» автор зазначає, що розширення сфери міжнародно-правового регулювання, яке набуває характеру сталої тенденції та виступає як мегатренд світового розвитку, здійснюється не тільки за рахунок внутрішньодержавного, а насамперед розширення кола спільних об’єктів правового регулювання. Відтак взаємодія міжнародного й внутрішньодержавного права стала нагальною проблемою науки конституційного права. В науці міжнародного права, в свою чергу, велика увага приділяється дослідженню проблеми дихотомії права, тобто поділу права на національне та міжнародне.

Дисертант відзначає, що норми міжнародного права набувають юридичної сили в національному правопорядку через механізм, зумовлений обраним доктринальним підходом держави в цьому питанні: залежно від доктрини співвідношення національного та міжнародного права. Аналіз моністичних та дуалістичних концепцій – гармонізації двох систем (Д.П. О’Коннел), пріоритету міжнародного права над внутрішнім (Ч. Фенвік), спільної сфери дії міжна­родного і внутрішнього права (Дж. Фіцморіс), координації міжнародного і внутрішнього права на основі верховенства першого (Ш. Руссо), взаємодії однієї системи з іншою і з системою міжнародних відносин в цілому (І.І. Лукашук), взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного (національного) права (Г.В. Ігнатенко), пріоритету міжнародного права (В.І. Євінтов) – дав змогу автору зробити висновок, що розвиток співробітництва між державами, вироблення правил, спільних для всіх учасників міждержавних інтеграційних процесів, імплементація або визнання цих принципів на конституційному рівні – усе це потребує формування більш гнучких концепцій. Для цього необхідно відмо­витися від політичної чи ідеологічної абсолютизації тієї чи іншої теорії, виявити багатогранність типів та форм взаємодії міжнародного та конституційного правопорядків.

У підрозділі 6.3. «Засоби інтернаціоналізації конституційного правопорядку держав в умовах міждержавної інтеграції: доктринальне обґрунтування та прагматична реалізація» відзначається, що виконання міжнародних зобов’язань забезпечується на рівні національних конституцій за допомогою конституційних норм та принципів, доктрини співвідношення міжнародного та національного права, спеціальних конституційно-правових механізмів та засобів.

Для здійснення процесу реалізації норм міжнародного права в національному праві використовуються різні засоби. Кожен із представників міжнародно-правової доктрини пропонує свою класифікацію засобів взаємодії міжнародного та національного права (В.Г. Буткевич: відсилка, рецепція, паралельна право­творчість, уніфікація, перетворення, створення спеціального правового режиму; М.О. Баймуратов: пряма рецепція, бланкетна рецепція, трансформація; С.В. Чер­ніченко: трансформація, інкорпорація; Л.Х. Мінгазов: трансформація, рецепція, інкорпорація, посилання, відсилка; Р.А. Мюллерсон: імплементація, інкорпо­рація, відсилка; Н.В. Миронов: трансформація, відсилка, ратифікація; А.С. Гавердовський: рецепція, інкорпорація, імплементація; Л.П. Ануфрієва: пряма та опосередкована трансформація, інкорпорація, відсилка, рецепція; І.І. Лукашук: рецепція, гармонізація, уніфікація, адаптація, імплементація; В.В. Гаврилов: імплементація, трансформація, інкорпорація; О.Ф. Скакун: гармонізація, апроксимація, уніфікація, адаптація). Така кількість класифікацій підкреслює багатогранність, багаторівневість даного явища.

Дисертант дослідив особливі засоби інтернаціоналізації конституційного правопорядку держав, що використовуються в процесі міждержавної інтеграції (уніфікація, адаптація, гармонізація та апроксимація національного права, акти права ЄС, модельні норми) та дійшов висновку, що особливе місце займає організаційно-правовий механізм гармонізації та адаптації законодавства. Водночас саме створення такого механізму є головною теоретичною проблемою функціонування ЄС, позаяк міждержавна інтеграція залежатиме саме від нього. Проте автор констатує відсутність єдиної, універсальної схеми гармонізації національного права держав Європи.

У підрозділі 6.4. «Конституційно-правовий механізм взаємодії права міждержавного об’єднання з національними правовими системами держав-членів» дисертант зазначає, що питання про взаємодію права міждержавних об’єднань і національного права не є новим, тому вчені розглядають його в контексті співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права. Але з огляду на активізацію інтеграційних процесів найбільш актуальним постає особливий за своєю природою системний комплекс міжнародних норм, що в сукупності утворюють право міждержавних інтеграційних об’єднань. Останнє виступає як «система-підсистема» в рамках загального міжнародного права. Тому деякі пред­ставники міжнародної доктрини це питання пов’язують з появою так званого інтеграційного права, яке є функціональним доповненням міжнародного або внутрішньодержавного права.

Автор звертає особливу увагу на сталу тенденцію конституціоналізації права міждержавного об’єднання, гносеологічний зміст якої полягає в тому, що норми національного конституційного права фактично переходять у право міждер­жавного об’єднання і вкорінюються в ньому (С. Баттінні). Прикладом цього може бути процес, пов’язаний з розробкою проектів Конституції ЄС і Консти­туційного Акту Союзної держави Білорусі й Росії. Дисертант дає власне визначення конституціоналізації права міждержавного об’єднання як процесу впливу норм і принципів конституційного права різних держав на норми права міждержавного об’єднання.

У роботі досліджено велику роль судових органів держав та міждержавних інтеграційних об’єднань, зокрема конституційних судів держав-членів ЄС та Суду ЄС, у формуванні конституційно-правового механізму взаємодії права міждержавного об’єднання з національними правовими системами держав-членів шляхом прийняття відповідних рішень та формулювання правових принципів.