ВСТАВЛЕНІ КОНСТРУКЦІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ ХУДОЖНЬОМУ ТЕКСТІ

Краткое содержание

У вступі запропоновано огляд сучасної лінгвістичної літератури, присвяченої розгляду вставлених конструкцій, обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету і завдання роботи, сформульовано наукову новизну, з’ясовано методи аналізу, окреслено об’єкт і предмет роботи, вказано її теоретичне й практичне значення, названо джерела фактичного матеріалу, а також подано відомості про апробацію та структуру дослідження.

 У першому розділі “Лінгвістичний статус вставлених конструкцій” узагальнено актуальні теоретичні концепції вставлень, систематизовано погляди на комунікативно-прагматичну природу названих синтаксичних одиниць, вказано на стильові особливості вживання вставлених конструкцій, схарактеризовано їхню внутрішню структуру і функціональні типи.

Вставлення – це передусім ознака розмовної мови; вони демонструють нелінійність людського мислення. В усній мові фраза формується в процесі висловлення, без попереднього граматичного вибудовування. Думка переривається асоціативними зауваженнями, супровідними уточненнями, а потім повертається знову до послідовного розвитку. Як феномен усної мови вставлення розширили свої функції в писемній, зокрема, й художній, де стали зручним засобом не тільки передавання додаткових зауважень, уточнень, коментарів до вже згаданих подій, але й вираження експресивних відтінків і суб’єктивно-оцінних конотацій.

Активне використання вставлених конструкцій у художньому тексті спричинено комунікативними, синтаксичними, стилістичними потребами побудови художньої оповіді. Підтверджено комунікативно-прагматичну природу вставлень як компонентів тексту, що відбивають складний процес формування думки і сприяють адекватній реалізації намірів автора. Коли виникає суперечність між комунікативним завданням висловлення та синтаксичними можливостями речення, автор використовує один із варіантів розв’язання цієї нескорельованості – структури вставлення. Для точнішого й зрозумілішого викладу думки він змушений переривати основну розповідь вкрапленнями додаткових елементів. У висловленнях із ВК виявляється спонтанний характер вербального оформлення думки, пресупозитивні знання, іноді й емоційний стан мовця.

Вставлені конструкції – продуктивний засіб організації висловлення в художній літературі, публіцистиці, газетних і наукових текстах. Окрім компресії висловів, вони специфікують стильову форму висловлювання. Так, у публіцистичному стилі переважають інформативні та пояснювально-уточнювальні вставлені конструкції; найпоширеніша в науковому стилі службова функція ВК (наприклад, для оформлення посилань на джерело інформації); у художньому тексті вставлення набувають емоційного забарвлення, виконують зображальну й оцінну функції.

Екстраполяція розглянутих теоретичних положень на конкретний джерельний корпус мови прози 20-30-х років ХХ ст. уможливила розмежування двох основних типів вставлених конструкцій – ситуативних та суб’єктивно-оцінних. Ситуативні ВК розширюють зміст основного речення, вносять у нього пояснення, коментарі, додаткові повідомлення про супровідні дії та стани. Вони є засобом кореляції фонових знань автора й читача без порушення лінійності авторської розповіді. Суб’єктивно-оцінні ВК марковані суб’єктивною модальністю, безпосередньо та опосередковано виявляють ставлення автора до зображуваних подій, героїв та їхніх вчинків. Письменники послуговуються вставленими конструкціями, керуючись не тільки логічними, але й естетико-художніми міркуваннями. Вставлення моделюють відкритий текстовий простір, стилістично спроможний реалізувати складні думки з усіма емоційними відтінками, асоціативними зв’язками, взаємопов’язаністю явищ дійсності. У структурах із вставленнями відтворюється діалогічність художнього тексту, встановлюється інтелектуальний зв’язок між автором / оповідачем і читачем, напр.: І тоді – ну, хіба вам треба казати, що таке ласка для загнаної, як звір, людини, що таке краплинка ніжності для огрубілого солдата, що таке, нарешті, вдячність? Це не сентименти. Тоді мені дуже хотілося поцілувати дотик цієї дбайливої руки (А. Любченко).

Щодо синтаксичної будови вставлених конструкцій, то функції вставлення можуть виконувати окремі слова, сполучення слів, поширювачі речення, прості речення, складні речення або їхні частини. Окремий комунікативно-прагматичний статус слід визнати за вставленим міні-текстом. Здійснений аналіз дав змогу уточнити визначення вставленого міні-тексту: це одиниця тексту, яка складається з декількох предикативних структур, становить окрему самостійну мікротему, що репрезентує авторські відступи або ретроспективні коментарі. Такі міні-тексти порушують лінійність розповіді, тому навіть без усталеного для вставлень пунктуаційного виділення дужками або тире їх визначено як вставлені одиниці. Належність вставленого міні-тексту до іншої логічної, часової і комунікативної площини забезпечує багатоплановість художньої оповіді, напр.: ... полуднували нашвидку, сьорбнувши борщу по ложці (хотіла ж Марта купити сьогодні хоч олії на базарі, але огірків тих понавозили – розминуться не можна, і вона продала свій клунок за двадцять копійок та на всі пшона торбу сторгувала і два фунти солі – отакий базар!), і пастухи її почали чистити огірки, посипати густою сіллю і хрумкати (Г. Косинка).

Найчисленніша група вставлень у художньому тексті – предикативні конструкції. Як свідчить досліджуваний матеріал, текстотвірна функція вставлених речень полягає в тому, що ці елементи вклинюються в текстову канву й інтенсифікують “інформаційну насиченість”, доповнюючи авторський текст новою інформацією та актуалізуючи її в загальній розповіді.

Вставлення традиційно визначають як одиниці, що не входять у структуру речення, тому дискусійним є питання про їх зв’язок з основним реченням. Більшість лінгвістів визнають граматичну самостійність вставлених конструкцій, але вказують на смисловий зв’язок з основним реченням або контекстом (П.С. Дудик, А.К. Мойсієнко, О.Ю. Іванова, А.Ф. Прияткіна, Р.С. Самолєтова, І.І. Щeболєва та ін.).

Семантичні відношення між основним реченням і вставленням не завжди однакові. В одних контекстах ВК тісніше пов'язана з основним реченням і допускає зняття дужок або тире. Такі вставлення визначено як неконструктивні. В інших вона відносно самостійна щодо основного речення, зняття дужок неможливе (без них ВК не вбудовується у речення). Такі ВК називають конструктивними (А.Ф. Прияткіна).

Ми пристаємо на позицію тих авторів, які вважають, що між ВК та основним реченням або й ширшим контекстом наявна особлива формально-змістова співвіднесеність, яку можна визначити як супровідність.

Узагальнення спостережень над функціонуванням вставлених конструкцій у художньому тексті дало змогу виділити такі типи ВК:

1) реченнєві вставлені конструкції – виявляють формально-змістову залежність на рівні речення;

2) текстові вставлені конструкції – мають зв’язок з ширшим, ніж одне речення, контекстом;

3) метатекстові вставлені конструкції – коментують основний зміст тексту, пояснюють логіку згадування певного факту, слова, події в основній розповіді, вказують на особливості композиції твору, орієнтовані на залучення читача до співтворчості та активного сприйняття написаного.

У другому розділі “Вставлені конструкції у структурі прозового художнього тексту” визначено текстотвірний потенціал вставлених конструкцій у художній прозі, з’ясовано роль ВК у просторово-часовій організації художнього тексту, забезпеченні взаємодії різних суб’єктно-мовленнєвих планів та аспектів сприйняття, створенні образів персонажів, встановленні інтертекстуального зв’язку з іншими художніми творами.

ВК – це ефективний засіб просторово-часової організації тексту. Вони:

• уточнюють, розгортають просторову семантику: Недалеко гетьманський ліс, а далі – Диканька (диканьське пиво й меди ольшанські – недалеко біля Полтави). Дивишся на гетьманський ліс, згадується: гетьманщина, Гоголь, татари (М. Хвильовий). Словосполучення у ВК диканьське пиво й меди ольшанські не тільки містять топонімічні елементи, але й створюють образний ланцюжок, який складається з етнічно маркованих лексичних одиниць і має продовження в основному контексті: гетьманщина, Гоголь, татари;

• сприяють кінематографічності розповіді: Ще хтось за спиною – уже в класі сутінь, – не знати, хто саме... (А. Головко);

• організовують взаємодію різних часових планів. Вставлення при цьому підкреслюють часову дистанцію між зображуваними подіями: Згадалося (ще не було тоді козаків), дід якось після сходки на дубках отут за двором при всіх сказав Семенові: – Молодця, Семен! (А. Головко). У досліджуваних текстах А. Головка і А. Любченка часто вживаються цілі ретроспективні вставлені міні-тексти, які коротко передають важливі для розуміння художніх подій епізоди.

Як засіб поєднання мови автора і мови персонажа ВК ускладнюють суб’єктну перспективу художньої розповіді: „На чорта тобі ті уроки? Подумаєш – злидні! Та й дачниці, як видно з листа, обридли вже тобі гірш за гірку редьку”. (Іронія. За чимало років, що прожив з Павлом, знав виключну слабість до жінок і те, що не щастило „біднязі” в цій справі, хоч на язик – донжуан, та й годі.) (А. Головко). Виявлено такі аспекти взаємодії суб’єктно-мовленнєвих планів у реченнях із ВК: 1) передавання мови персонажів у ВК – авторської мови в основному реченні; 2) передавання мови автора у ВК – мови персонажів в основному реченні. ВК – це також ефективний засіб передавання взаємодії, текстового накладання мовних планів двох персонажів. Крім автора на висловлення персонажів реагують інші герої художнього твору. Відповідні коментарі виражені текстовою комбінацією пряма / невласне пряма мова персонажа в основному реченні – внутрішня мова іншого персонажа у ВК, чим досягається поліфонічність розповіді. Думки персонажів виникають в одній часовій площині, і саме ВК дають змогу передати їх паралельно: – Боже, Боже! І де ті дітиська ото полізли! І чому ти того лобуза, отого старшого (знов старшого!) не випариш добре? (У. Самчук).

У вставлених конструкціях часто названо адресанта мовлення або акцентовано його емоції. Ці вставлення співвідносні з авторськими ремарками у драмі. Виділено й проаналізовано такі типи ВК-ремарок: аудіоремарка, відеоремарка, психологічна ремарка, ремарка – характеристика мовленнєвої дії, ремарка, що вказує на адресата мовлення, ремарка письмового тексту. З’ясовано стилістичну роль вставлень-ремарок у художньому тексті. Зокрема, встановлено, що: а) аудіоремарки створюють суб’єктну багатоплановість розповіді; б) відеоремарки та ремарки-характеристики мовленнєвої дії імітують сценічний, драматичний спосіб зображення; в) психологічні ремарки мотивують вчинки героїв, зберігаючи послідовність розповіді. Вставлення-ремарки доповнюють діалог, роблять його більш виразним і образним, посилюють експресивність усього твору, пор.: Щоб почати правосуддя на цій (він криком підкреслював це слово) землі за власними вимогами (У. Самчук).

Стилістичне навантаження вставлень виявляється в їхній оцінності й образності. Суб’єктивно-оцінні вставлення, які вклинюються в інформаційний план основного речення, актуалізують оцінку зображуваних подій, напр.: ... “соціалістично” можуть змагатися не тільки колективи, але й окремі індивідууми, а навів його на цю думку (хоч на перший погляд і дивно!) – навів його власний радіорупор (М. Хвильовий). Часто ВК передає внутрішні рефлексії оповідача/розповідача щодо повідомлення в основному реченні: Тирса шелестить... (про що?) (А. Головко), описує його емоційний стан: З темряви виринуло кілька фігур з обрізами. Ось знайома (полегшало) (А. Головко).

Образне авторське сприйняття, яке властиве художній мові, часто екстраполюється і на вставлені конструкції. При цьому спостерігається перехід від реального плану зображення подій в основному реченні до образного у вставленні (ВК тоді часто є елементом порівняння): І після заняття з сумом дивилась (з сумом врізаної стеблини) на Нестора (М. Хвильовий). Змалювання конкретно-чуттєвих образів (зорових, слухових, звукових, дотикових) і метафоричність вставлення увиразнюють основний контекст. Наприклад, коли вставлена конструкція переводить сприйняття фактуальної інформації на сприйняття зорової картинки та одоративних відчуттів: До Афанасія Івановича, власне до його глухої праправнучки (старичка давно-давно нема, тільки чебрець на могилі пахне), приходить зрідка десятник (М. Хвильовий). У мові аналізованої прози фіксуємо контексти, у яких основне речення передає образну інформацію, а ВК пояснює її: І тоді ж, пам’ятаю, її спішно покликали до вуйка. Через поріг вкотився дзвінкий голосочок (син моєї господині) і спішно покликав (А. Любченко).

Основне стилістичне навантаження характеристичних вставлень, які дають пряму чи опосередковану оцінку персонажам, – створити семантичну двоплановість для поєднання в одному смисловому блоку розповіді й характеристики героїв. Це створює додаткові можливості щодо композиційної організації твору та сприяє максимальному розкриттю характерів у художньому просторі й часі. Суб’єктивну оцінку персонажа часто подано у ВК, що містять повторні номінації (перифрази): Моїх товаришів легко пізнати: доктор Тагабат, Андрюша, третій – дегенерат (вірний вартовий на чатах) (М. Хвильовий).

Здійснений аналіз дав змогу виявити ВК з інтертекстуальною семантикою. Такі конструкції інтегрують художню розповідь у широкий загальнолітературний та культорологічний контекст, розширюють семантичну структуру тексту, роблять її багатоплановою та розгалуженою. Найбільше їх у творах М. Хвильового, який був представником напрямку інтелектуальної прози, напр.: Навпроти в кабачку “Дайош” раз у раз одчиняються двері і випускають, і випускають (як це в Горького?) “безпокойних і іних” (М. Хвильовий).

У третьому розділі “Вставлені конструкції – ознака індивідуально-авторського стилю” досліджено стилістичні функції та засоби актуалізації вставлених конструкцій в прозових текстах, простежено індивідуально-авторські особливості вживання вставлень у творах українських письменників 20-30-х років ХХ ст.

Основною стилістичною функцією ВК є створення двоплановості розповіді, експресивне “розрихлення” мови, яке полягає у членуванні висловлення. Вставлення вклинюються у речення, порушуючи синтагматичні зв’язки, вимагають відповідного інтонування, а отже, привертають увагу читача. З-поміж інших стилістичних функцій вставлень акцентовано такі:

·     вираження емоційно-оцінних зауважень, розвиток експресивності висловлення (вираження авторських емоцій забезпечують, зокрема, вигуки та емфатичний повтор у вставленій конструкції слів основного речення, який підтримується окличною інтонацією в усній мові і знаком оклику на письмі);

·     створення сатирично-іронічного ефекту (на рівні тексту досягається зміною модальності ВК, відмінної від модальності основного контексту, і вживанням у ВК текстуальних антонімів до слів основного речення);

·     діалогізація художнього наративу (оформлення ВК у формі питальних речень та звертань до читача, введення у вставлення вставних слів) та інтимізація тексту (винесення у ВК узагальнень, риторичних запитань, у яких виражено авторське сприйняття дійсності, його суб’єктивні конотації);

·     акцентування певних слів, художніх деталей, яке відбувається завдяки винесенню їх у вставлення і неодноразового повтору в основному контексті та наступних вставлених конструкціях;

·     стилізація авторської мови під розмовну (вживання у вставленні розмовних кліше);

·     розширення часової перспективи твору через внесення у текстовий фрагмент ретроспективної інформації, що активізує читацьке сприйняття, дає авторові змогу поєднати кілька подій і фактів;

·     забезпечення лаконічності стилю.

           Пунктуаційне оформлення ВК модифікує інтонування всієї структури речення, сприяє виразності і передає комунікативно-прагматичні наміри автора.

Серед засобів актуалізації ВК у художньому тексті виокремлено:

1) лексичні (використання у вставленні контекстуальних синонімів, антонімів, омонімів до слів-корелятів в основному реченні, приказок і фразеологізмів, які створюють ефект живомовності, відбивають спонтанність та лаконічність думки чи повідомлення), напр.: Головна церква […] огороджена дерев’яним, сторчовим, мальованим зеленою барвою, парканом (“штахетом”) (У. Самчук); ... то Марія схопила мішок, почепила на ящик і совиком насипала борошно в нього – і вже знов весела (про людські очі), а про себе – ні-ні, та й гляне на Давида, задумана (А. Головко);

2) морфологічні (використання у вставленні прислівників, часток (майже, тільки, саме, таки та ін.), вигуків), напр.: За перший місяць уже й висунувся в число перших по балах: п’ятірки, четвірки (таки здібний був...) (А. Головко); Зоя дякувати не знає, а мати каже, що хліба нема на сьогодні і (о жах!) не варили кулішу в ескадроні (М. Хвильовий);

3) синтаксичні (використання у вставленні безсполучникових, еліптичних, номінативних, неповних речень, речень суб’єктивної оцінки, конструкцій прямої мови, риторичних запитань, вставних слів та ін.). ВК, які приєднані до основного речення безсполучниковим зв’язком, ритмомелодійно збагачують текст, мають розмовний відтінок, пор.: Вона покинула діжу й одною рукою – друга ж у тісті – довго рилася в скрині (А. Головко). Номінативні речення – це засоби ефективного увиразнення, емоційного напруження художнього вислову: Говорилося проте нелегко, уривчасто, з довгими паузами, – полохливість очей і настороженість рухів (А. Любченко). Еліптичні речення надають висловленню точності, стислості, а отже, сприяють мовній компресії. Стилістично виразними є вставлені неповні речення суб’єктивної оцінки. Включені в текст розповідного характеру, вони вказують на переосмислення зображуваних подій автором / персонажем, напр.: ...народився я в одному з тих городків, саме в степовому краю, саме в полковій залозі, де колись – так давно! – слобожанські полки, а потім недалеко Диканька з Мазепою на шведських могилах перед полтавським побоїщем (М. Хвильовий).

Серед синтаксичних засобів актуалізації виокремлено вставлення неконструктивного типу. Для посилення експресії автори виносять у вставлені конструкції поширювачі речення, підрядні та сурядні частини, напр.: І Гришка, він певний, піде з ним – заради гармонії – не тільки на Столярчукове просище, а коли треба – у вікно полізе, на вила настромиться (Г. Косинка).

Вставлені конструкції, які містять “чужу” мову, відтворюють індивідуальні інтонації мови персонажів, їхнє емоційне сприймання: Плаче Мишко на паші. То хлопці-пастухи вирішили виручити товариша. Добром не оддає (“Нехай і не ждуть”, – каже), вирішили силою (А. Головко).

Вагомим чинником актуалізації вставленої конструкції є її місце у реченні. Здебільшого вставлена структура пояснює, доповнює, конкретизує слово, словосполучення чи речення, яке стоїть перед нею; вставлення у препозиції трапляється досить рідко: Може, що стомлена дуже, а крізь невірне скло за вікном усі речі такі чудернацькі, не як у дійсності, і химерно розташовані у різних площинах, – почулося жінці, що це їй усе приверзлося, що це вона спить, а їй отакий сон (А. Головко). Синтаксично-інтонаційний зсув фіксуємо в реченнях, де вставлені конструкції стоять між підметом і присудком: В натовпі крикнув хтось: “Не кажи так!” – і Катря – найближче стояла біля Мухи – подалася до нього всією постаттю і гаряче сказала: “Несовісний ти чоловік, Іване! В отакий день отаке кажеш!” (А. Головко).

Актуалізованими є вставлення, які мають іншу, ніж в основному реченні, модальність. Це здебільшого питальні, окличні та риторичні питально-окличні звороти, вклинені в основне речення розповідної модальності. Їхнє емоційне забарвлення на письмі передається знаками питання й оклику. У фрагментах з невласне прямою мовою такі ВК слугують одним із засобів введення живих інтонацій усної мови: Бреде ними, а ось і теля видно, пробігло – і, капосне! – зірвалась з прутом, за ним побігла в двір. А біля муру – ой, як не налетіла: стояв у шинелі, в будьонівці (А. Головко). Вставні слова у вставлених конструкціях інтенсифікують висловлення, напр.: Тихо шелестів очерет і робилося страшно (може, хто підкрадається) (А. Головко).

Виразові можливості вставлених конструкцій посилюються, якщо вони містять стилістичні фігури, зокрема:

·       повтор. Як засіб експресивного синтаксису повтор акцентує деталь, забезпечує концентрацію емоцій, створює експресивність, пор.: І тому не зрозуміло (рішуче не зрозуміло!), як могло трапитись це велике горе (М. Хвильовий). Повтор тих самих слів перед вставленою конструкцією та після неї, прийом обрамлення, також підтримує увагу читача й підсилює експресивність речення зі вставленою конструкцією. Найчастіше ним послуговується М. Хвильовий, напр.: Це не зовсім поганий закуток в найгіршій частині нашого, як говорить Іван Іванович, заздалегідь і з обуренням відкидаючи ганебне міщанство, – нашого “від голови до п’ят революційного города” (М. Хвильовий);

·       градаційні компоненти, напр.: Та нараз, зім’явши й кинувши цю сторінку, ви вже бачите, як згодом (може, й скоро) голубими шляхами Словути підуть ці добровільні, посагом навантажені бранки […] (А. Любченко);

·       ампліфікацію сполучників і підсилювальних часток у поєднанні з прийомом обрамлення: Нарешті потяг подали. Тоді Варфоломій забрав клунок і вийшов з далеким знайомим в ортечека. Звичайно, за дорогу (вшиву, коли вітер рветься в щілини, а пічки ще нема; коли придавлять так, що тільки охнеш; коли одноманітний стук коліс заколисає й присниться все, що пройшло, що відходить – і жах, і грюк, і чорт знає що), за таку дорогу остаточно розболиться тіло (М. Хвильовий);

·       частину оксиморона: І тут ярина, і далі ярина. Друга ярина – своя не своя. І серце радіє – тільки з сумом – і за свою, і за свою не свою (М. Хвильовий). Оксиморон дає змогу висловити складні суперечливі почуття. Винесення його частини у вставлення розриває лінійність основного речення, чим досягається інтонаційно-ритмічне урізноманітнення;

·       антитезу. Вона загострює емоційне напруження через протиставлення слів у вставленні й основному контексті, наприклад, кожен, самотній і юрба. Пор.: Але вже не кричали, як ранкові півні, мужики. Уже частіш замовкали, і тоді в напруженій тиші кожен у душі своїй – дарма, що це в юрбі – стояв самотній, тужний і простоволосий, в мужичій думі на обніжку своєї осьмини (А. Головко).

Паралелізм синтаксичної будови ВК і попереднього речення також посилює експресивність висловлення: Ішли: Юрко, Остап – люди однакові, люди різні. (Проходили дні – холодні й теплі, близькі, далекі... люди однакові, люди різні) (М. Хвильовий).

Здійснене дослідження засвідчило, що не всі письменники однаково активно послуговуються вставленими конструкціями. Зокрема, не властиве їх вживання синтаксису творів В. Підмогильного та М. Івченка.

Використання вставлень у мові прози різних авторів залежить від специфіки їхнього художнього мовомислення. Лаконічність і стислість фрази А. Головка зумовила велику кількість ситуативних ВК у його творах, які слугують компресії художнього вислову, напр.: Марійка не втерпіла, перехилилася через стіл на Стьопу, штовхнула під бік – саме той план свій інженерський хлопцям викладав, – аж йокнув сердега (А. Головко). Ситуативні уточнення, винесені у ВК, стають упізнаваною рисою мовної естетики письменника. Вони забезпечують передбачене автором сприйняття подій читачем, наприклад, підкреслюють драматизм і створюють ефект кінематографічності розповіді: І зразу ж, тільки поріг переступила, діти – всі троє, де не були, так і застигли кожен на своєму місці – очима на матір... (А. Головко).

Для синтаксису творів А. Головка характерне активне вживання об’ємних вставлених міні-текстів, переважно ретроспективного характеру, які виділяються не пунктуаційно (хіба що трьома крапками), а графічно (надруковані меншим шрифтом і з абзацу). Здебільшого це спогади головних героїв, які пояснюють їхні дії та вчинки в загальній текстовій канві, розкривають внутрішні думки, інтимізують розповідь.

З’ясовано, що серед суб’єктивно-оцінних ВК у творах А. Головка переважають вставлені конструкції з експліцитно вираженою оцінкою, яка часто має емоційне забарвлення: Ще вибухнув сміх. А вона – ой дівчина ж! – хоча б бровою звела. І не всміхнеться (А. Головко).

Серед вставлених конструкцій у трилогії У. Самчука “Волинь” виділено: 1) конструкції, які виконують уточнювальну функцію на рівні речення (це здебільшого характеристичні вставлення); 2) конструкції, що функціонують як смислові центри текстового фрагмента, виконуючи структурно-семантичну функцію узагальнення в розвитку теми та передавання змістово-концептуальної інформації (концептуальні вставлення). Здебільшого це вставлені міні-тексти, які не виділені пунктуаційно або графічно, але семантично чітко вирізняються на фоні сюжетної розповіді. Такі вставлені конструкції передають авторське бачення подій, є знаковими в сенсі його світоглядності.

Життєдайний характер селянської натури як основа нації, земля як основа основ та материнська любов – визначальні чинники концептуальної картини світу, створеної У. Самчуком у трилогії “Волинь”. Вставлені конструкції є одним із засобів її актуалізації, напр.: Діти, діти, – казала мати вечором, коли ті йшли спати. – Що то з вас буде? – і в її голосі та її очах вичувалося стільки до них любові, стільки великої, неповторної матірньої любові, що світ, навіть коли б його одним великим злом вважати, то задля однієї крапельки тієї любові варто жити, боліти, а на глибокому схилі життя відійти у вічність. Велична, благословенна любов матері! Кожний промінь сонця, дихання кожного листочка, кожний погляд закоханого дівочого ока, щирий порух звіряти, сміх і плач дитини і легіт небес – усе то з’єднано в одному теплому погляді матері! Будь благословенна! (У. Самчук).

Синтаксис вставлених конструкцій М. Хвильового – це відображення розмовності його стилю. Письменник майстерно використовує вставлення для зіткнення контрастів і посилення антитези, створення гумористичного, сатиричного ефекту, обігрування слів і висловів, напр.: Іванові Івановичу навіть піт виступив на лобі. Хвилинами здавалося, що він знепритомніє і, як підстрелений заєць (правда, він цього моменту скоріше подібний був до, коли можна так висловитися, схвильованої породистої корови) – і, як підстрелений заєць, впаде на свій сюрпризний килим (М. Хвильовий). У творах М. Хвильового зафіксовано чимало ситуативних вставлень, які доповнюють і розширюють інформаційний план основного речення. Проте домінують суб’єктивно-оцінні ВК, у яких автор висловлює своє ставлення до зображуваних подій і характерів. Експлікація образу автора відбувається у вставлених конструкціях з вербалізованим модусом автора, його міркуваннями про описувані події, логіко-мисленнєвими та емоційно-експресивними оцінками, напр.: Одна рука Іванова (забув сказати) висить: його ранило калединським снарядом, а другою він розмахує в такт (М. Хвильовий); Підходить товаришка Валентина – високолоба (чудовий високий лоб... люблю високолобих М.Х.) (М. Хвильовий).

У вставлених конструкціях М. Хвильовий часто пояснює структурну організацію своїх творів, апелює до життєвого й культурного досвіду читачів. Такі ВК створюють діалогічність тексту, забезпечують комунікацію автора з адресатом, напр.: А в потопі (пам’ятаєте?) були голуби (М. Хвильовий).

Сатиричний ефект у творах М. Хвильового досягається невідповідністю між інформацією в основному контексті та її поясненням у вставленні, акцентуванням у вставленні на іншій конотації слів основного речення, вживанням у ВК канцеляризмів, а в основному контексті – піднесеної лексики тощо.

У досліджуваних текстах найбільшу кількість вставлених конструкцій виявлено у творах А. Головка, що дає підстави вважати їх характерною ознакою його ідіостилю.

У висновках узагальнено результати здійсненого дослідження.

Вставлені конструкції у художньому тексті – це багатофункціональні синкретичні одиниці, які інтенсифікують інформаційну насиченість тексту через доповнення, конкретизацію, деталізацію, розширення основної інформації, виявляють ставлення автора до зображуваних подій, активізують його спілкування з адресатом тексту.

У контексті взаємодії уснорозмовного і книжного синтаксису відзначено онтологічну сутність ВК. Вставлення в усній мові – це репліки, що виникають асоціативно, передусім для уточнення або пояснення основної інформації. Поява вставлених конструкцій у писемній мові, зокрема, у художньому тексті, зумовлена комунікативними, синтаксичними, стилістичними чинниками. Уведення до структури тексту вставлень пов’язане насамперед з комунікативним наміром автора, його прагненням досягнути повноти викладу через вираження своїх зауважень, доповнень, уточнень, оцінок. Потреба зберегти цілісність лінійної організації художнього вислову і повідомити інформацію, яка виходить за межі семантичної структури основного речення, спричинює появу вставлення.

У досліджуваних текстах переважають конструктивні ВК, які передають супровідні оцінки, доповнення та коментарі основної оповіді. Неконструктивні ВК, які актуалізують другорядні члени речення, один з однорідних членів або підрядну / сурядну частини, забезпечують експресивність висловлювань і створюють більший емпатичний ефект, менш характерні для художньої прози 20-30-х років ХХ ст.

Комунікативне навантаження вставленої конструкції визначає її синтаксичну структуру. Для смислового виділення, пояснення слів, фразових компонентів здебільшого автори використовують вставлені слова і сполучення слів. Вони мають значення оцінки, яка актуалізує сприйняття повідомлюваного читачем. Серед проаналізованих ВК переважають вставлені предикативні одиниці, які поглиблюють основний план розповіді, уточнюють мовленнєву ситуацію, передають авторські рефлексії та оцінки. Вставлені міні-тексти беруть участь у композиційному членуванні художнього тексту, забезпечують багатоплановість зображення явищ дійсності. Вони можуть ставати стилістичною домінантою твору.

Основними семантичними різновидами вставлених конструкцій у мові прози 20-30-х років ХХ ст. є ситуативні та суб’єктивно-оцінні ВК. Домінування певного типу вставлених конструкцій зумовлено контекстними потребами та специфікою індивідуально-авторського мовомислення: превалюванням ситуативних уточнень, супровідних пояснень чи авторських оцінок.

У мовній практиці письменників 20-30-х років ХХ ст. переважають реченнєві ВК, які мають семантико-граматичну кореляцію з основним реченням. Метатекстові вставлення характерні для творів А. Любченка і М. Хвильового, що пояснюється діалогічністю їхніх текстів.

Вставлення у художньому тексті характеризуються багатоаспектністю використання. Просторові вставлення актуалізують значення просторових вимірів художнього тексту. Вставлення з часовою семантикою підкреслюють тривалість або короткочасність дії, співвідносять різні часові характеристики художньої розповіді, не порушуючи її лінійності.

Вставлені конструкції поєднують мовленнєвий план розповідача у вигляді авторських ремарок з прямою мовою персонажа, вводять пряму мову в авторський наратив, відтворюють взаємодію різних мовленнєвих планів персонажів. У вставлених конструкціях часто експліковано внутрішні рефлексії оповідача/розповідача щодо повідомлення в основному реченні. Суб’єктивно-оцінні ВК передають оцінку й образне авторське сприйняття описуваних подій. Вводячи конкретно-чуттєві образи до художньої розповіді, вставлення інтенсифікують експресивність тексту. Характеристичні вставлення доповнюють і актуалізують характеристики персонажів. Інтертекстуальна семантика вставлень включає художній твір у широкий культурний контекст.

Вставлені конструкції – одиниці експресивного синтаксису. З іншими експресивними синтаксичними конструкціями вони мають спільні (членування висловлення, актуалізація інформації, прагматичне спрямування) та диференційні риси (винесення актуалізованої інформації в іншу смислову площину).

Основною стилістичною функцією вставлених конструкцій є створення двоплановості розповіді, що передбачає її членування на основний і додатковий (супровідний) плани. У творах українських прозаїків 20-30-х років ХХ ст. вставлені конструкції вживаються з певною стилістичною метою: для вираження емоційно-оцінних зауважень, створення сатирично-іронічного ефекту, діалогізації та інтимізації тексту, акцентування певних слів та художніх деталей, стилізації авторської мови під розмовну, для розвантаження складної реченнєвої структури і забезпечення лаконічності стилю.

Актуалізація ВК засвідчує взаємодію лексичних, морфологічних, синтаксичних засобів. У вставленій конструкції вживаються синоніми, антоніми, розмовні варіанти до слів в основному реченні, прислівники, частки, вигуки, які створюють експресивність та увиразнюють висловлення. До синтаксичних засобів актуалізації вставлених конструкцій у художньому тексті належать номінативні, безособові, фразеологізовані, неповні та еліптичні речення (забезпечують зразки конденсованого синтаксису), конструкції “чужої” мови (зберігають потрібні інтонації). Розмовного колориту надають вставленням питальні, окличні речення, риторичні запитання, вставні слова, які створюють “модальну поліфонію”.

Специфіка художнього мовомислення визначає індивідуально-авторське використання вставлень. Лаконічність стилю А. Головка пов’язана з домінуванням ситуативних вставлених конструкцій у його творах. Мовостилю цього письменника притаманне активне послуговування конструкціями невласне прямої мови, що знаходить вираження у ВК, які зближують суб’єктні плани автора і персонажів, вносячи зауваження персонажів у мову автора і навпаки. Загальний стилістичний ефект використання вставлених конструкцій у прозі А. Головка полягає в наповненні змісту його творів різноманітними відтінками: від об’єктивно-уточнювальних до суб’єктивно-оцінних.

Для творів У. Самчука показові характеристичні та концептуальні вставлення. Епічність і розлогість його розповіді, імпліцитний характер виявлення особистості автора – чинники домінування концептуальних вставлень у його творах. Вони часто містять узагальнення та авторські сентенції, у яких прочитується авторська свідомість. ВК у творах У. Самчука семантично багатовимірні, їх суб’єктивно-експресивна сила створює внутрішню напругу, сприяє драматизації розповіді.

Сатиричне спрямування і публіцистичність прози – особливість авторського стилю М. Хвильового. Вставлені конструкції, що містять дошкульні авторські ремарки і викривально-сатиричні зауваження, стають основою семантичної двоплановості, яка створює комічний ефект. У творах М. Хвильового вставлення також слугують дієвим засобом вираження авторської модальності та забезпечення діалогу з читачем.

Вставлені конструкції – важливий структурний компонент художнього тексту. У мові художньої прози 20-30-х років ХХ ст. вставлення слугують синтаксично-стилістичним засобом висловлення додаткових зауважень й оцінок, введення нових інформативних одиниць у речення і текст з метою досягнення об’єктивності розповіді, увиразнення характеристики персонажів, взаємопроникнення мови автора і мови персонажів, залучення читача до творчого процесу. Продуктивність й активність ВК та їхня роль у загальній системі художніх мовних засобів пов’язана з індивідуальністю стилю та комунікативно-прагматичними намірами автора.