Яценко М.А. Самоврядувальний механізм здійснення регіональної соціальної політики за умов трансформації українського суспільства

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність теми, ступінь її наукової розробленості, сформульовано мету і завдання дослідження, позначено його об’єкт і предмет, викладено теоретико-методологічні засади та емпірична база дослідження, визначено  наукову новизну одержаних результатів та їхнє практичне значення, зв’язок з науковими темами, наведено дані про апробацію роботи, дана характеристика структури та обсягу дисертаційного дослідження.

У першому розділі “Теоретико-методологічні проблеми розробки наукової концепції регіональної соціальної політики” в контексті тематики даного дослідження розглядаються різні концептуальні підходи до вивчення феномену соціальної політики, оскільки соціологічне дослідження самоврядувальних механізмів її здійснення потребує уточнення деяких базових категорій, пов’язаних з їхнью інтерпретацією і подальшою операціоналізацією.

На основі аналізу вітчизняної і зарубіжної літератури досліджується варіативна система показників, через сукупність яких характеризується категорія “соціальна політика”. За принципом схожості концептуальних положень здійснена типологізація різних визначень соціальної політики і пропонуються її чотири можливі концептуальні моделі, які використовуються в сучасній соціально-управлінській практиці.

Перша концептуальна модель соціальної політики виходить з ототожнення категорій “соціального” і “суспільного”. Цільова функція цієї концептуальної моделі соціальної політики бачиться авторами, які її дотримуються, у забезпеченні ефективного розвитку не тільки соціальної сфери, а й всього суспільства. Ця модель грунтується на гранично широкій інтерпретації “соціального”, на ототожненні категорій “соціальне” і “суспільне”.

Друга концептуальна модель соціальної політики виходить із розуміння її сутності  і цільової функції у стабілізації суспільних відносин, із усвідомлення пріоритетної ролі соціальної політики у підтриманні соціальної безпеки у суспільстві. В межах третьої концептуальної моделі соціальна політика розглядається функціонально звужено – як соціальний захист найбільш вразливих верств населення. В четвертій моделі знайшли найбільше втілення владно-управлінські підходи до інтерпретації сутності  соціальної політики, які пов’язані, перш за все, з розумінням її вирішальної ролі як механізму забезпечення стабільності політичної системи.

Внаслідок аналізу існуючих поглядів щодо сутності соціальної політики, зокрема регіональної, наводиться авторське розуміння соціальної політики, яке пов’язане з її похідністю від соціальних відносин. Соціальна політика розуміється як механізм регулювання державними і недержавними інституціями соціальних відносин між індивідами та соціальними групами з метою забезпечення умов і способів життєдіяльності, які б відповідали вимогам і нормативам цивілізованого суспільства. У такому контексті стратегічна мета соціальної політики полягає в активізації життєвої позиції індивідів з метою їх подальшого переходу з позиції отримувачів трансфертів у розряд економічно і соціально самостійних суб’єктів суспільного життя.

Розглядаються також проблеми компонентної структури соціальної політики та тенденцій її регіоналізації, які мають місце в сучасному українському суспільстві. Використовується системна методологія до аналізу соціальної політики як органічної єдності структурних компонентів та виконуваних ними функцій. Системний підхід дає змогу визначити не тільки компонентні складові і характер зв’язків між ними, але й деякі організаційні засади соціальної політики.

Враховуючи, що соціальна політика в трансформаційних умовах у значній мірі орієнтується на парадигму регіонального саморозвитку,  простежується еволюція підходів, які склалися у вітчизняній літературі, до розуміння фундаментальних питань регіональної політики. Регіональна політика розуміється як система соціально-управлінських механізмів функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування, а також суспільних організацій, спрямованих на забезпечення цивілізованих умов життєдіяльності населення регіонів за допомогою комплексу методів, які забезпечують врахування  культурно-історичної, етнічної, соціально-економічної та екологічної специфіки окремих територій. У цьому контексті стратегічна мета регіональної соціальної політики полягає у формуванні такої системи соціально-економічної організації території, яка була б адекватною динаміці соціальних потреб її населення та норм суспільного життя. В якості головних чинників формування регіональної соціальної політики розглядаються  система потреб і пріоритетних інтересів територіальної громади, рівень доходів її членів, їхня поінформованість, освіченість, роль у здійсненні  самоврядувальних функцій в межах території тощо.

У другому розділі дисертації “Концептуальні засади дослідження самоврядувальних механізмів здійснення регіональної соціальної політики” розглядаються деякі теоретико-методологічні і соціально-прикладні проблеми функціонування інституту самоврядування. Інститут самоврядування  як  феномен соціально-політичного, а не адміністративного характеру, опосередковує відносини держави і територіальних громад і виступає одним із шляхів подолання соціального відчуження населення від влади.

Соціологічний підхід до аналізу інституту самоврядування бачиться у необхідності дослідження взаємодії територіальних суб’єктів влади (громад і сформованих ними органів), їхньої здатності і спроможності ефективно використовувати свій самоврядувальний потенціал, соціальні ресурси для самоорганізації і вирішення питань власного життєзабезпечення.

З урахуваннням визначеного соціологічного аспекту здійснюється порівняльний аналіз громадівської, державницької та дуальної концепцій самоврядування. Робиться висновок, що для українського суспільства більш прийнятною є громадівсько-державницька парадигма місцевого самоврядування, яка обумовлена вітчизняними історичними традиціями, враховує особливості менталітету українського народу і одночасно орієнтується на світовий досвід.

Для громадівсько-державницької парадигми інституту місцевого самоврядування характерна орієнтація на використання двох механізмів вирішення соціально-територіальних проблем — державного та самоврядувального. Механізм самоврядування розглядається як певна система діяльності територіальних громад і сформованих ними органів, як сукупність принципів, функцій і методів, які використовують суб’єкти територіальної влади для забезпечення відносин самоврядування і різних видів самоврядувальної активності членів громади.

Розкривається зміст самоврядувального потенціалу територіальної громади і сформованих нею органів як інтегративної характеристики їхніх самоврядувальних можливостей і соціально-управлінських ресурсів. Самоврядувальні можливості членів територіальної громади і службовців органів місцевого самоврядування розглядаються в органічній єдності їх  професійно-освітніх, ділових і моральних якостей. Досліджуються соціальні ресурси територіальної громади як ресурси суб’єктивності, зокрема, як ресурси її довіри до сформованих нею органів місцевої влади і ресурси задоволеності результатами їх діяльності. В якості соціальних ресурсів розглядаються також еталонні цінності і преференції територіальної громади, її соціальні мережі, які сприяють схильності її членів до співробітництва, їхні здатності до самоорганізації.

Як узагальнення в розділі констатується, що інституту самоврядування притаманні деякі соціальні цінності, які надають йому перевагу перед іншими формами організації управління на місцях. Вони полягають в тому, що інститут самоврядування створює найкращі умови для участі громадян в управлінні, стимулює конкуренцію між різними рівнями місцевого самоврядування і призводить до більшого соціального ефекту. Функціонування  інституту самоврядування створює також благоприємні умови для врахування специфіки інтересів різних соціальних груп населення, і на цих засадах використання відповідних їм організаційно-правових форм соціального захисту. Завдяки позначеним соціальним цінностям, які притаманні інституту самоврядування, активізується соціальний потенціал взаємодопомоги членів територіальної громади і досягається певний синергетичний ефект, що дозволяє здійснювати конструктивну регіональну соціальну політику навіть при несприятливих зовнішніх обставинах.

У третьому розділі “Функціонування системи місцевого самоврядування як засіб підвищення дієвості соціальної політики” на засадах використання системи соціальних показників досліджуються деякі параметри функціонування інституту самоврядування, зокрема самоврядувальний потенціал територіальної громади, її соціальні ресурси, їхнє  використання для підвищення дієвості регіональної соціальної політики. Соціальні ресурси територіальної громади органічно вплетені в загальну мозаїку життя регіону, впливають на характер оцінки і вирішення територіальною громадою існуючих соціальних проблем, на позитивну чи негативну динаміку їх якісно-кількісних змін. На матеріалах емпіричних соціологічних досліджень аналізується самоврядувальна поведінка різноманітних соціальних груп територіальної громади: її цінності, інтереси і мотиваційні механізми, споживацькі преференції, рівень самоорганізації, міра соціальної відповідальності, поінформованість тощо.

Результати дослідження свідчать про високий рівень вимог територіальної громади до професійно-ділових і моральних якостей службовців органів самоврядування і водночас про їхній низький авторитет  серед членів територіальної громади. Встановлено від’ємний стан соціального ресурсу “довіри” до органів самоврядування  і “задоволеності” результатами їхньої діяльності, який є характерним майже для всіх соціальних груп територіальної громади. Ускладнення стосунків і непорозуміння, що мають місце між членами територіальної громади і службовцями органів місцевого самоврядування, існують переважно внаслідок неготовності частини населення до життя в ринкових умовах і структурах громадянського суспільства, а також внаслідок низької поінформованості громадян про діяльність самоврядувальних органів, наявності комунікаційних бар’єрів. Разом з тим встановлено збіг пріоритетних орієнтацій у вирішенні деяких соціально-територіальних проблем міста у службовців органів місцевого самоврядування і у окремих соціальних груп територіальної громади.

В уявленні більшості соціальних груп територіальної громади дієвість регіональної соціальної політики пов’язується, насамперед, з діяльністю центральних органів державної влади, посиленням адресності соціальної політики, а також з вдосконаленням взаємодії місцевих органів виконавчої влади з органами самоврядування, з запровадженням у регіональну політику  нових соціальних  технологій.

Встановлено також, що населення пов’язує вирішення своїх  життєво важливих проблем, покращення добробуту, перш за все, з функціонуванням державних, а не самоврядувальних механізмів здійснення регіональної політики. Найбільш бажаними для досліджуваної частини населення організаційно-правовими формами соціального захисту визнаються такі, як державне забезпечення і адресність соціальної допомоги, які посіли відповідно перше і друге місця. Робиться висновок, що в осяжній перспективі трансформаційних перетворень держава і надалі залишатиметься найважливішим інститутом суспільст­ва, відповідальним за його соціальний розвиток. Вдосконалення державних і самоврядувальних механізмів реалізації регіональної соціальної політики повинно виходити не тільки з апробованих світових моделей, але, перш за все, з врахування реального ступеня переформування свідомості населення до ринкових перетворень і задоволення специфічних потреб його окремих соціальних груп.

У висновках дисертації сформульовані основні підсумки проведеного дослідження проблеми, наведені узагальнення теоретико-прикладного характера і деякі рекомендації щодо вдосконалення самоврядувального механізму здійснення регіональної соціальної політики, підкреслюється практичне значення розробленої теми.

Здійснені типологізація і порівняльний аналіз концептуальних моделей соціальної політики. Запропоновано варіант побудови регіональної моделі соціальної політики, в межах якої суб’єкти місцевої влади отримують певні орієнтири взаємодії з позицій задоволення інтересів територіальної громади як “зверху-вниз”, так і “знизу-нагору”, що відповідає різним механізмам її формування і здійснення.

Аргументується соціологічний підхід до аналізу інституту самоврядування і розкривається зміст самоврядувального потенціалу територіальної громади. Досліджується самоврядувальна поведінка різноманітних соціальних груп територіальної громади, яка включає різні оцінки відносин самоврядування і різні види соціально-управлінської активності.

Викладені деякі результати соціологічного дослідження, які свідчать, зокрема, про низький авторитет міської ради і її виконавчих органів, про наявність від’ємного стану соціального ресурсу “довіри” і “задоволеності” майже у всіх верств територіальної громади. Неавторитетність інституту самоврядування в трансформаційних умовах українського суспільства пояснюється низьким рівнем суб’єктності територіальних громад і слабкою поінформованістю її членів відносно діяльності органів місцевого самоврядування. В зв’язку з цим виникає необхідність вдосконалення інформаційно-консультативної роботи  службовців органів самоврядування серед населення. Майже всі соціальні групи територіальної громади переважно орієнтуються на державні, а не самоврядувальні механізми у вирішенні соціально-територіальних проблем і питань власного життєзабезпечення. Підкреслюється, що у осяжній перспективі трансформаційних перетворень держава і далі буде залишатись важливішим інститутом суспільства, відповідальним за його соціальний розвиток. Для підвищення авторитету місцевої влади серед населення і дієвості регіональної соціальної політики важливо, щоб діяльність органів місцевого самоврядування засновувалась на врахуванні специфічних інтересів і експектацій окремих соціальних груп територіальної громади.

Пропонуються деякі рекомендації щодо вдосконалення самоврядувального механізму здійснення регіональної соціальної політики. Йдеться про необхідність доопрацювання концептуального підходу побудови системи соціальної політики і організації місцевої влади, в якій місцеве самоврядування посіло б своє чільне місце. Система соціальної політики повинна бути спрямована на розробку не тільки загальнодержавних, але й регіональних цільових соціальних програм для захисту працездатної частини населення, а також специфічних програм соціальної допомоги найбільш вразливим категоріям населення.

Концепція організації місцевої влади повинна враховувати механізми взаємодії місцевих органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, забезпечувати самостійність і відповідальність останніх належною фінансовою підтримкою.

Необхідно ефективніше використовувати самоврядувальний потенціал територіальної громади, її самоврядувальні можливості і соціальні ресурси, підвищувати рівень її суб’єктності, забезпечуючи активну участь її членів в  діяльності інституту самоврядування. З цією метою доцільно проводити моніторингові дослідження соціально-економічного становища територіальних громад окремих регіонів, їхнього самоврядувального потенціалу для визначення пріоритетів регіональної соціальної політики на основі врахування громадської думки.

Викладені висновки і узагальнення можуть бути використані в соціально-управлінській практиці для вдосконалення соціально-технологічних засад самоврядувального механізму здійснення регіональної соціальної політики, поліпшення якості життя територіальної громади.