Ярмак О.М. Адміністративно-правові засади взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації‚ визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами‚ мета і завдання‚ об’єкт і предмет‚ методи дослідження‚ наукова новизна та практичне значення одержаних результатів‚ апробація результатів дисертації та публікації.

Розділ 1 «Теоретико-методологічні засади взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері» складається із чотирьох підрозділів і присвячений обґрунтуванню теоретико-методологічних засад взаємодії, з використанням комплексного підходу.

У підрозділі 1.1. «Забезпечення прав і свобод людини та громадянина: умови, чинники, соціально-правовий механізм»,  виходячи із положень Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції з прав людини та Конституції України, доведено актуальність поглиблення досліджень в галузі адміністративного права, які мають деталізувати та конкретизувати норми конституційного права щодо забезпечення прав людини та якісного виконання державою свого основного обов’язку. З метою реалізації нової – «людиноцентриської концепції» адміністративного права – варто дослідити не лише нові можливості, але й активізувати існуючі стосовно пошуку шляхів якісного функціонування соціально-правового механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

У роботі відстоюється позиція, що серед головних пріоритетів, які обумовлюють розвиток суспільства, мають бути завдання реалізації демократичних цінностей, зокрема прав і свобод людини та громадянина, та гарантування їх дотримання усіма суб’єктами соціальної системи. Виходячи із тенденцій розвитку соціальної системи, суспільної думки, наукових досліджень в галузі теорії держави і права, зроблено висновок, що необхідною умовою вирішення цього завдання постає формування громадянського суспільства та розбудова правової держави, взаємодія яких забезпечує існування самої соціальної системи. Реалізація зазначеної позиції об’єктивно потребувала переосмислення відповідного понятійного апарату. Відповідно до логіки дослідження, з’ясовано передусім сутність таких  понять, як  «суспільство», «соціальна система», «права і свободи  людини та громадянина», «правова держава», «громадянське суспільство», «соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини».

Усвідомлення змісту цих понять дозволило переконатися у  тому, що держава, з метою гарантування належної реалізації прав і свобод людини та громадянина, має активізувати свою діяльність щодо ефективного функціонування відповідного соціально-правового механізму їх забезпечення. У роботі цей механізм розглядається як системне утворення, невід’ємними підсистемами якого постають: механізм реалізації прав людини (створення умов для реалізації); механізм охорони прав людини; механізм захисту прав людини. Наголошено, що одним із чинників удосконалення зазначеного механізму постає формування та реалізація відповідної державної політики, що має базуватися на врахуванні балансу інтересів суспільства та держави. Виходячи із того, що питаннями політики має «опікуватися» політична система суспільства, у роботі проаналізовано точки зору науковців щодо сутності цього поняття та зроблено висновок, що однією із істотних ознак політичної системи суспільства є наявність системи взаємодій між суб’єктами соціальної системи. Водночас досліджено політичну систему у функціонально-динамічному аспекті – як політичний процес, під час якого не лише відбувається вибір політичних цілей, але й інструментів здійснення державної політики.

Проаналізовано існуючі моделі формування державної політики та усвідомлено доцільність використання підходу, що поєднує модель «обмеженої раціональності та задоволення» й модель «змішаного сканування». Акцентовано увагу на необхідності здійснення і процесу реалізації державної політики, умови сприяння якій визначено у роботі. Доведено, що взаємодія, з одного боку, постає умовою для належного забезпечення прав і свобод людини, а з іншого – чинником удосконалення цього забезпечення.

У підрозділі 1.2. «Загально-правова характеристика поняття взаємодії та її роль у формуванні та реалізації державної політики»  відстоюється позиція щодо необхідності аналізу та зваженого врахування результатів міждисциплінарних досліджень стосовно визначення змісту та особливостей поняття взаємодії та вироблення власної точки зору з цього приводу. У роботі пропонується розглядати взаємодію як найважливішу та найбільш розвинуту форму відносин між суб’єктами соціальної системи, якій притаманні певні ознаки. Акцентується увага на тому, що взаємодія виникає там і тоді, де взаємозв’язок між суб’єктами зумовлений спільною метою. Крім того, взаємодія полягає не лише у безперервному впливі один на одного, а також у використанні взаємодіючими сторонами можливостей один одного для досягнення власних цілей. Наголошено, що якщо за формою взаємодія подається як взаємозв’язок між суб’єктами, то за змістом вона є засобом обміну будь-якою інформацією. Отже, є усі підстави вважати взаємодію фундаментальною умовою процесу здійснення державного управління.

Виходячи із того, що державна політика визначається як двоєдиний  динамічний процес – формування та реалізація, причому останнє здійснюється за допомогою державного управління у відповідній сфері суспільного життя, у роботі досліджено існуючі наукові напрацювання щодо удосконалення зазначеного процесу. Аналіз різних точок зору дозволив сформувати власну позицію, що сучасна концепція адміністративного права та положення синергетики дають підставу розглядати державне управління не стільки як  здійснення владного впливу суб’єкта на об’єкт управління, скільки як забезпечення діалогу, взаємодії. Обґрунтуванням останнього постає те, що відносини взаємодії – це відносини обмінного типу, яким притаманний антиентропійний ефект. Водночас відносини владного характеру є нерівноцінними відносинами, які спроможні посилювати руйнівні тенденції.

Обґрунтовано, що при формуванні та реалізації державної політики шляхом державного управління необхідно враховувати взаємодію органів державної влади (держави) та громадянського суспільства, тобто питання забезпечення публічного та приватного інтересу, що запропоновано вважати передумовою встановлення правопорядку. При цьому саме національна безпека, національні цінності та інтереси постають визначальними при вирішенні проблеми досягнення балансу інтересів. Одним із напрямків вирішення питання забезпечення балансу інтересів є реальне дотримання принципу взаємної відповідальності особи та держави.

У роботі зазначається, що у процесі формування державної політики створюється теоретичний правопорядок, а під час її реалізації за допомогою державного управління забезпечується реальний правопорядок. Відстоюється позиція, що належне забезпечення прав людини характеризує не правопорядок, а діяльність держави щодо його охорони та захисту – правоохоронну діяльність. Водночас існує нагальна необхідність у правовому забезпеченні діяльності держави та громадянського суспільства (передусім за допомогою правотворчої діяльності) задля дотримання правопорядку.

У підрозділі 1.3. «Правопорядок: поняття, умови створення та забезпечення, зв'язок з правоохоронною сферою та взаємодією», усвідомлюючи  роль правопорядку у процесі формування та реалізації державної політики за допомогою державного управління, було досліджено різноманітні визначення поняття правопорядку, його співвідношення із поняттям законопорядку в межах різних концепцій праворозуміння. У роботі розділяється юридичний тип праворозуміння, який, на думку автора, і має визначати правотворчу форму діяльності держави, яка створює засади правопорядку.

З’ясування особливостей правотворчої діяльності держави потребувало визначитися із сутністю понять «сфера правового регулювання» та «предмет правового регулювання». Як відомо, існує об’єктивна та суб’єктивна межа правового регулювання. На відміну від об’єктивної межі, яка встановлюється самими суспільними відносинами (що співпадають з межею сфери правового регулювання), суб’єктивна межа визначається правотворчими органами і співпадає з межею предмета правового регулювання.

Доведено, що саме держава внаслідок неправових (суб’єктивних) заходів, суб’єктивного формулювання правових норм, в яких викривляються права і інтереси людини та громадянина, може створювати перешкоди для реалізації цих прав. У зв’язку з цим запропоновано для належного забезпечення прав людини сформувати та дослідити спеціальну сферу діяльності держави, в межах якої має функціонувати соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини та громадянина. Обґрунтовано, що ця сфера знаходиться в межах предмета правового регулювання, а отже, її стан значною мірою залежить від якості правотворчості, від концепції праворозуміння, від дійсно правового правопорядку (теоретичного). Дослідження складових соціально-правового механізму забезпечення прав людини дозволили дійти висновку щодо можливості та доцільності відповідного структурування запропонованої спеціальної сфери діяльності держави.

У роботі доведено, що спеціальна сфера діяльності держави постає складовою частиною правоохоронної сфери, яка у науковому обігу визначається   (Ю. Є. Аврутіним) як «одна із найважливіших підсистем життєдіяльності суспільства, де за допомогою специфічних правових інститутів, форм та методів забезпечується функціонування держави та її інститутів, регулювання та захист суспільних відносин та соціальної якості – фізичної та духовної – особистості, соціальних груп та суспільства в цілому від впливу на них небажаних з точки зору суспільства явищ та процесів». Такий висновок зумовлений тим, що правоохоронна сфера може структуруватись за ознакою різновидів об’єктів, що охороняються правом – людина, суспільство, держава; і спеціальну сферу, в якій функціонує соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини, доцільно називати правоохоронною сферою (у вузькому розумінні).

Доведено, що умовами існування запропонованої нами спеціальної сфери – правоохоронної сфери (у вузькому розумінні) постають два види соціальної діяльності – правотворча та правоохоронна. У ході правоохоронної діяльності здійснюється охорона самого права, забезпечення правопорядку, а у ході правотворчої діяльності – охорона суспільних відносин правом шляхом створення та зміни права, створення правопорядку. У роботі обґрунтовано існування тісного зв’язку між сферою правотворчої діяльності та сферою правоохоронної діяльності, які постають складовими частинами правоохоронної сфери (у вузькому розумінні), стабільність («збереження») функціонування якої значною мірою залежить від забезпечення ефективної взаємодії між органами державної влади України, що функціонують у складових правоохоронної сфери.

Обґрунтовано тезу про існування безпосереднього зв’язку між взаємодією органів державної влади України у правоохоронній сфері та правопорядком (теоретичним та реальним). У роботі відстоюється позиція, що взаємодія має передбачати і якісну дію органів державної влади України у правоохоронній сфері, оскільки це взаємопов’язані процеси. Запропоновано під час реалізації взаємодії органів державної влади України виходити із необхідності впровадження принципу конструктивної взаємодії, тлумачення якого надано у роботі.

У підрозділі 1.4. «Державна політика у правоохоронній сфері: історико-правовий аналіз та шляхи удосконалення» обґрунтовано необхідність формування державної політики саме у правоохоронній сфері. З метою вироблення концептуальних засад цієї політики в сучасних умовах зроблено історико-правовий аналіз засад формування державної політики у правоохоронній сфері за роки незалежності України. Використовуючи історико-правовий метод дослідження, відповідні нормативні-правові акти та праці науковців, отримано висновок, що здійснення основних напрямків реформування правоохоронної сфери узгоджувалося з іншими складовими державно-правової реформи в Україні, а саме конституційною, адміністративною, муніципальною, судово-правовою реформами, а також певними реформами економічної та політичної систем України. Сформовано позицію щодо розуміння понять «правоохоронні органи», «правоохоронна діяльність». З’ясовано, що правоохоронні органи, які певним чином формують та реалізують державну політику у правоохоронній сфері, на сьогодні не функціонують як системне утворення, тобто відсутні належний ефект від їх діяльності та стабільність відповідних державних інституцій, незважаючи на існування відповідних концепцій, стратегій та програм.

У роботі здійснено критичний аналіз пропозицій та рекомендацій вчених, органів державної влади України щодо реформування правоохоронних органів, частину із них дисертант підтримав. Зроблено та обґрунтовано висновок щодо існування певних розробок стосовно окремих напрямків державної політики у правоохоронній сфері та відсутність системних напрацювань. Дисертант підтримує точку зору Б. П.Курашвілі, що функціональна характеристика державної влади розкривається через таку категорію як державна політика, яка являє собою конкретизацію узгоджених державних інтересів у правоохоронній сфері та отримує своє юридичне закріплення у різних доктринах, концепціях, державних програмах, що зорієнтовані на забезпечення прав людини на рівні світових стандартів. Саме ця обставина дозволяє виявити юридичну природу державної влади, розкрити підстави для її легалізації та легітимації, організаційно-правові механізми функціонування, у тому числі соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини та громадянина.

На думку автора, державна політика у правоохоронній сфері може ґрунтуватися на наведених у підрозділах 1.1 – 1.3 пропозиціях та враховувати нову роль взаємодії як держави та суспільства, так і самих органів державної влади України у правоохоронній сфері. У роботі відстоюється позиція, що саме стратегічна мета державної політики у правоохоронній сфері – формування та забезпечення належного правопорядку в цілому та прав і свобод людини та громадянина зокрема – зумовлює активізацію взаємодії органів державної влади у правоохоронній сфері. Сьогодні важливою є необхідність розробки нової моделі взаємодії цих органів у правоохоронній сфері та організаційно-правових механізмів її реалізації.

Розділ 2 «Адміністративно-правове та організаційне забезпечення взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері» складається із п’яти підрозділів і присвячений дослідженню та реалізації концепції адміністративно-правового та організаційного забезпечення взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері, виходячи із того, що взаємодія постає фундаментальною умовою державного управління, а механізм державного управління та нова концепція адміністративного права сприятимуть удосконаленню взаємодії.

У підрозділі 2.1. «Модель взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері: концептуальні та організаційно-правові засади формування та реалізації»,  ґрунтуючись на запропонованих у першому розділі дисертації теоретико-методологічних засадах відтворення нової моделі взаємодії, стабілізації органів державної влади, соціальне призначення яких – забезпечення прав і свобод людини та громадянина на рівні світових стандартів, запропоновано та обґрунтовано концепцію адміністративно-правового та організаційного забезпечення взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері. Відповідно до зазначеної концепції розроблено системну модель взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері, невід’ємними складовими якої постають стратегічна взаємодія органів державної влади України у правоохоронній сфері та тактична взаємодія зазначених органів. Наведено тлумачення поняття стратегічної та тактичної взаємодії відповідних органів у правоохоронній сфері.  Показано, що формування державної політики у правоохоронній сфері та її реалізація за допомогою державного управління у цій сфері постає тими організаційно-правовими механізмами, що забезпечують формування та реалізацію стратегічної й тактичної взаємодії.

Запропоновано положення щодо формування та реалізації стратегічної взаємодії відповідних органів державної влади у правоохоронній сфері закріпити у Концепції формування та реалізації державної політики у правоохоронній сфері та у відповідних компетенційних нормативно-правових актах цих органів. Відповідно, механізм здійснення тактичної взаємодії визначити у нормативно-правових актах, в яких закріплено Програму діяльності органів державної влади у правоохоронній сфері на поточний рік, спільних програмах діяльності правоохоронних органів України, адміністративних договорах. Доведено, що реалізація механізму тактичної взаємодії сприятиме стабільності системи органів державної влади України, що функціонують у правоохоронній сфері.

Виходячи із того, що організаційно-правовий механізм реалізації стратегічної та тактичної взаємодії пов'язаний із здійсненням державного управління у правоохоронній сфері, у роботі досліджено особливості такого управління та визначено його концепцію. Зважаючи на об’єктивний закон державного управління – закон системності державного управління, запропоновано та обґрунтовано доцільність дослідження правоохоронної сфери як системи державного управління, що структурується у вигляді суб’єкта та об’єкта управління (між якими виникають суб’єктно - об’єктні відносини). При цьому об’єктом управління постає та частина правоохоронної сфери, в якій функціонують органи державної влади України, повноваження яких пов’язані із реалізацією державної політики у цій сфері у формі правоохоронної та правотворчої діяльності (у вигляді розробки відомчих нормативно-правових актів). Водночас суб’єктами державного управління визначено відповідні органи державної влади України, до компетенції яких входить формування державної політики у правоохоронній сфері, керівництво реалізацією цієї політики, а також правотворча діяльність у вигляді розробки законів та інших основних нормативно-правових актів щодо забезпечення правопорядку.

Розкриттю концептуальних засад функціонування системи державного управління у правоохоронній сфері сприяли дослідження умов функціонування правоохоронної сфери (правотворча та правоохоронна діяльність), що були проведені у пп. 1.2-1.4, та їх поглиблення в напрямку інституалізації сфер правоохоронної та правотворчої діяльності, а також їх взаємодії. Це дозволило дійти висновку, що державне управління у правоохоронній сфері здійснює свій організуючий вплив на діяльність відповідних органів державної влади (правотворчу та правоохоронну), а також на їх взаємодію, що, у свою чергу, забезпечує усталеність правоохоронної сфери як системного утворення. Акцентується увага на доцільності зважати не стільки на здійснення владного впливу під час державного управління, скільки на забезпечення  ресурсообмінної взаємодії. Запропоновано розрізняти зміст понять «державне управління у сфері» та «державне управління сферою». Визначення суб’єкта та об’єкта державного управління у правоохоронній сфері дозволило усвідомити особливості суб’єктно - об’єктних відносин у зазначеній сфері, а також відносин між відповідними суб’єктами, між певними державними інституціями об’єкта управління.

У підрозділі 2.2. «Суб’єкти державного управління у правоохоронній сфері: адміністративно-правове забезпечення їх діяльності та взаємодії» реалізується наступна складова концепції адміністративно-правового та організаційного забезпечення взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері. Для визначення складу суб’єктів державного управління в означеній сфері було враховано умови  функціонування правоохоронної сфери, конструктивно використано розуміння поняття «суб’єкт управління» та фундаментальний підхід до держави, а також усвідомлено державний характер управління у правоохоронній сфері. Це дозволило виокремити наступні суб’єкти державного управління: Президент України, Рада національної безпеки та оборони України ( далі – РНБО), Кабінет Міністрів України.

У роботі відстоюється позиція, що система зазначених органів (посадових осіб), які в установленому правовому порядку наділені державно-владними повноваженнями та реалізовують функцію держави щодо управління у правоохоронній сфері – це не самоціль, а організаційна форма та засіб реалізації суверенної державної влади відповідно до вимог правопорядку та законності. Обґрунтовано, що суб’єкти управління у правоохоронній сфері для здійснення ефективного управлінського впливу на об’єкт управління – підсистему правоохоронної сфери – повинні плідно взаємодіяти між собою, виходячи із положень державної політики у правоохоронній сфері, де і передбачено здійснення стратегічної та тактичної взаємодії. Такий підхід підтверджує доцільність системної форми організації суб’єктів управління в означеній сфері, що і запропоновано у роботі. Доведено, що суб’єкти державного управління орієнтують на здійснення стратегічної та тактичної взаємодії у правоохоронній сфері ті державні інституції, які визначаються як об’єкти управління. Суб’єкти державного управління у ході здійснення свого управлінського впливу на об’єкт управління мають керуватися законом або іншим нормативно-правовим актом, причому самий закон має бути дійсно правовим.

Визнаючи необхідність дослідження в цілому системи суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері, водночас обґрунтовано доцільність аналізу компетенції та адміністративно-правового забезпечення діяльності кожного суб’єкта державного управління. Дослідження складових системи базується на принципах визначення і розподілу компетенції окремих органів. У процесі з’ясування адміністративно-правових повноважень суб’єктів державного управління у правоохоронній сфері, адміністративно-правового та організаційного забезпечення їх управлінської діяльності, було визначено проблемні питання  та окреслено можливі шляхи їх вирішення, а також запропоновано конкретні адміністративно-правові та організаційні заходи виведення діяльності суб’єктів державного управління та їх взаємодії на якісно новий рівень, який би відповідав загальновизнаним європейським стандартам.

Акцентовано увагу на особливій ролі Верховної Ради України у процесі державного управління у правоохоронній сфері. Проаналізовано конкретні приклади реалізації моделі стратегічної та тактичної взаємодії у ході діяльності суб’єктів державного управління, що дозволило дійти висновку стосовно необхідності розглядати забезпечення пріоритету прав і свобод людини системоутворюючим чинником їх діяльності та взаємодії. Підкреслено, що вирішення проблеми забезпечення якісної взаємодії  усіх суб’єктів управління у правоохоронній сфері України та відповідно і державних інституцій об’єкта управління має відбуватися виключно на основі встановлених юридичних норм, а не політичних механізмів.

Підрозділ 2.3. «Особливості правоохоронної сфери як об’єкта державного управління: організаційна структура, компетенція державних інституцій, організаційно-правовий механізм їх взаємодії» присвячено дослідженню правоохоронної сфери як об’єкта державного управління. Для з’ясування особливостей правоохоронної сфери як об’єкта управління було запропоновано декілька критеріїв її класифікації. Це дозволило здійснити обґрунтовану інституалізацію об’єкта управління, виходячи із необхідності посилення соціальної спрямованості діяльності тих органів державної влади України, які за існуючою класифікацією в адміністративному праві «відповідають» перед державою та суспільством за адміністративно-політичну сферу життя.

Зважаючи на існуючі визначення поняття «правоохоронні органи», запропоновано власне визначення органів державної влади, що реалізують державну політику у правоохоронній сфері, а також їх перелік. Враховуючи значну кількість таких органів, дисертант обмежився комплексним дослідженням організаційно-правових засад діяльності, компетенції, організаційно-правових механізмів взаємодії у правоохоронній сфері лише декількох із цих органів державної влади України, а саме: органів внутрішніх справ, органів прокуратури, органів служби безпеки та формувань Збройних Сил України.

Визначено пріоритетні адміністративно-правові та організаційні напрямки взаємодії правоохоронних органів та інших органів державної влади, що функціонують у правоохоронній сфері, а також форми цієї взаємодії. Показано роль стратегічної та тактичної взаємодії, організаційно-правових механізмів її реалізації у процесі удосконалення об’єкта державного управління – підсистеми правоохоронної сфери, а отже, і діяльності та взаємодії державних інституцій, що реалізують правоохоронну функцію.

 У підрозділі 2.4. «Роль адміністративних договорів у правовому регулюванні взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері» відстоюється позиція, що адміністративний договір постає одним із необхідних джерел ефективного  здійснення державного управління у пріоритетних сферах суспільного життя, у тому числі і у правоохоронній. Базуючись на існуючих наукових напрацюваннях та положеннях чинного національного законодавства, у роботі запропоновано визначення адміністративних договорів, які укладаються між органами державної влади України у правоохоронній сфері. Розроблено також класифікацію адміністративних договорів з урахуванням особливостей діяльності органів державної влади України, що функціонують у правоохоронній сфері, та їх взаємодії. Аналіз класифікації договорів дозволив переконатися, що укладання адміністративних договорів між органами державної влади, що функціонують у правоохоронній сфері, дозволить усунути невідповідність між новими функціями державного управління та усталеними правовими формами його здійснення.

Запропоновано та обґрунтовано доцільність використання адміністративних договорів для забезпечення тактичної взаємодії суб’єктів державного управління між собою, а також відповідних органів державної влади України, що здійснюють свою діяльність в межах об’єкта управління. Акцентовано увагу на тому, що сторони координуючого адміністративного договору, які функціонують у межах об’єкта управління, водночас постають суб’єктами як правоохоронної діяльності, так і суб’єктами управління відносно сфери порушення права (сфера фіксації порушень, що виникають в економічній, політичній та інших сферах суспільного життя), яка постає невід’ємною частиною правоохоронної сфери. Таким чином, ці органи під час своєї управлінської діяльності можуть укладати адміністративні договори, але у тому випадку, якщо це зафіксовано у компетенції відповідного органу, а власних повноважень для виконання покладеного на нього завдання недостатньо (або недостатньо людських чи матеріальних ресурсів). У роботі проаналізовано основні питання, з приводу яких можуть укладатися координуючі адміністративні договори між суб’єктами державного управління у правоохоронній сфері (Президентом України, Кабінетом Міністрів України, Верховною Радою України, Радою національної безпеки і оборони України) та між тими органами державної влади, що функціонують у межах об’єкта управління (МВС України, Прокуратурою України, Службою безпеки України, Збройними Силами України тощо). Зроблено висновок, що зазначені договори доцільно укладати з метою координації їх діяльності, налагодження ефективної тактичної взаємодії  при розв’язанні спільних завдань щодо забезпечення належного правопорядку, прав і свобод людини. Саме завдяки укладанню таких адміністративних договорів постає можливим уточнення, конкретизація та додаткове гарантування виконання повноважень усіма органами державної влади, що функціонують у правоохоронній сфері, для забезпечення реалізації публічних інтересів.

Зосереджено увагу на необхідності прийняття відповідного нормативно-правового акта, в якому було б чітко визначено перелік повноважень та відповідальності органів державної влади України, що формують та відповідним чином реалізовують державну політику у правоохоронній сфері (у тому числі налагоджують конструктивну взаємодію), щодо укладання конкретних адміністративних договорів. Підтримана позиція щодо необхідності прийняття Закону України «Про адміністративні договори» або відповідного Кодексу, в якому б були закріплені як матеріальні, так і процесуальні норми укладання адміністративних договорів, питання щодо правової якості адміністративного договору, у тому числі і у правоохоронній сфері.

У підрозділі 2.5. «Європейські принципи і правові стандарти в діяльності органів державної влади України у правоохоронній сфері» стверджується, що дослідження європейських принципів і правових стандартів зумовлено як необхідністю вирішення завдань внутрішньої державної політики у правоохоронній сфері, так і важливістю досягнення стратегічної мети розвитку України – інтеграції до ЄС. Проаналізовано зміст європейських концепцій належного урядування та належного управління, принципи європейського адміністративного права та європейського адміністративного простору, критерії членства в ЄС. Зважаючи на досвід діяльності органів публічної адміністрації в країнах ЄС, наголошено, що впровадження в діяльність органів державної влади України у правоохоронній сфері європейських принципів та концепції сприятиме розробці та реалізації не окремих політик кожним органом державної влади України окремо, а узгодженню й формуванню спільної та зрозумілої для усіх політики у правоохоронній сфері.

Запропоновано закріпити у концепції державної політики у правоохоронній сфері та у концепції державного управління в означеній сфері відповідні європейські принципи та правові стандарти. Акцентовано увагу на важливості приведення адміністративного права України у відповідність до європейських принципів адміністративного права. Виходячи із того, що одними із важливих європейських принципів постають верховенство права  та пріоритет прав і свобод людини та громадянина, у роботі наголошено, що вироблення різноманітних наукових пропозицій та практичних рекомендацій щодо удосконалення функціонування соціально-правового механізму забезпечення прав людини, у тому числі і взаємодії органів державної влади України у правоохоронній сфері, постають конструктивним кроком у напрямку впровадження європейських принципів і правових стандартів у діяльність органів державної влади України.