Явище міжнародного тероризму Компаративно-політичні виміри та глобалізаційні імперативи протидії міжнародному тероризмові вимірах

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовано вибір і актуальність теми дослідження, сформульовано мету, наукову проблему, завдання, визначено об'єкт та предмет, методи дослідження, його хронологічні рамки, зазначена джерельна база, показана наукова новизна, теоретичне і практичне значення отриманих результатів дослідження, подано апробацію окремих положень дисертаційної роботи.

В першому розділі "Теоретико-методологічна і джерельна база дослідження проблеми тероризму" проаналізовано основні концептуальні підходи до висвітлення проблеми тероризму, що дало можливість з'ясувати, якою мірою застосовувана досі дослідницька методологія достовірно пояснює таке складне суспільно-політичне явище, як тероризм і, зокрема, міжнародний. Системний аналіз і стан розробки проблеми обумовили потребу приділити увагу, передусім, понятійно-термінологічному аспектові дослідження. Попри те, що на сьогодні існує чи не півтори сотні різних визначень поняття тероризму, досі немає загальноприйнятого варіанту. Власне вперше визначити це явище спробував зробити у 1934 році американський історик Дж.Хардман. На його думку, це термін, який використовується для описання методу або теорії, що обґрунтовує метод, за допомогою якого організована  партія або група прагнуть досягти проголошення власних цілей переважно через системне використання насильства. Терористичні акти спрямовуються проти людей, які як особистості, агенти або представники влади заважають досягненню цілей такої групи. Дж.Хардман також зазначав, що тероризм як метод завжди характеризувався не тільки тим, що прагнув вивести з рівноваги законний уряд або націю, а й бажанням продемонструвати масам, що законна (традиційна) влада під загрозою небезпеки та виклику. Публічність терористичного акту - головна ознака стратегії тероризму. Якщо терор не має успіху в тому, щоб викликати широкий відгук у колах за межами тих, кому адресований, він не потрібний як засіб соціального конфлікту. Логіка терористичної діяльності, наголошує Дж.Хардман, не може бути до кінця зрозуміла без адекватної оцінки показників природи терористичного акту.

Отже, більш як півстоліття тому поняття тероризму визначалося, перш за все, як використання чи загроза використання сили для досягнення політичних цілей.

На думку керівника Інституту кримінології Вестфальського університету професора Г.Шнайдера (м. Мюнстер, ФРН), політичний тероризм слід розуміти як застосування насильства чи загрозу насильства проти осіб чи речей заради досягнення політичних цілей. Завдаючи шкоди своїм безпосереднім жертвам, терористи таким чином намагаються впливати на певні "цільові групи" (непрямі або прямі жертви), щоб змусити ці групи чинити такі дії, які б відповідали інтересам самих терористів. Отже, терористичний акт - це завжди подія, в якій беруть участь принаймні три сторони - терористи, жертви та власне "цільові групи", які піддаються психологічному тискові. В ролі "цільової  групи" найчастіше виступає уряд, якого під впливом світової та громадської думки спонукають діяти в інтересах терористів.

Авторитетні дослідники цієї проблеми - Б.Дженкінс, директор Центру дослідження політичних наук "Ренд Корпорейшн", та В.Лакер, професор історії Джорджтаунського університету. Б.Дженкінс запропонував визначення, яке часто використовується органами безпеки, називаючи тероризм  використанням або загрозою  використання сили, спрямованої на досягнення політичних змін. В.Лакер у власному визначенні, близькому до тлумачення Б.Дженкінса, назвав тероризмом незаконне використання сили проти невинних людей заради досягнення певних політичних цілей, додавши, що спроби вийти за рамки простого визначення даремні, оскільки термін дуже суперечливий. Дослідник мав на увазі наявність певних проблем, оскільки сам термін "тероризм" має різний зміст для кожної зацікавленої особи. Висновок вченого з точки зору забезпечення безпеки такий: тероризм - це форма політичного чи кримінального насильства, що використовує тактику, спрямовану на зміну поведінки через страх.

Деякі суспільствознавці пропонують так званий аналітичний підхід до оцінки тероризму, котрий базується на протиставленні нормативістському визначенню. Як вважає М.Креншо, професор політології (США), подібні визначення моралістичні  й емоційні, а аналітичні визначення передбачають виявлення проблеми для вивчення. На переконання дослідниці, сам терористичний акт, ціль та можливість політичного успіху - це фактори, котрі мають бути проаналізовані перед використанням терміна "тероризм". Також вона не схильна поєднувати революційне насильство з тероризмом, вважаючи, що тероризм - це соціально та політично неприпустиме насильство, спрямоване на невинну символічну ціль заради досягнення політичного ефекту.

Існує підхід до визначення тероризму, що відкидає будь-які академічні спроби та концентрується на повсякденних проблемах. У рамках цього підходу тероризм визначається як діяльність, що підтримується державою. Наприклад, в адміністрації Р.Рейгана було прийнято називати тероризмом націоналізм як навмисну політику ворога, спрямовану на завдання ударів по США засобами терору. Н.Лівінгстон був одним із тих, хто запропонував цю ідею адміністрації Рейгана. На його думку, тероризм - дешевий стратегічний вид бойових дій у третій світовій війні. Вчений зазначав, що у 80-ті роки  тероризм має визначатись як діяльність малих держав та держав-клієнтів СРСР, які використовують тактику терору, спрямовану проти інтересів США.  Тероризм - це не що інше, як воєнна діяльність, що підтримується державою на латентному рівні.

Відомий дослідник А.Шмідт, проаналізувавши визначення вчених та експертів, розглянув низку насильницьких дій, включаючи політичний тероризм, злочини та вбивства. Він займався зіставленням точок зіткнення, сподіваючись дати власне тлумачення і дійшов таких висновків: 1) тероризм - це абстрактне поняття без змісту; 2) одне єдине визначення не дає змогу вичерпати всі можливі визначення; 3) багато різних визначень мають однакові елементи; 4) сенс тероризму і значення терористичного акту визначається цілями та жертвами. А.Шмідт запропонував багатовимірне визначення тероризму. Завдяки емпіричному аналізові, він віднайшов 22 елементи, які можуть бути спільними для більшості визначень, та дав визначення, які містять 13 з цих елементів. Учений розглядає тероризм як метод боротьби, коли жертви - символічна ціль; терористи здатні створювати постійне відчуття страху, застосовуючи насильство проти нормативної поведінки, що створює аудиторію поза безпосередньою жертвою і закінчується змінами у відносинах та діях з боку суспільства.

Дещо інший підхід пропонує американський дослідник С.Сігеллер, відзначаючи 12 відмітних ознак тероризму, акцентуючи, що його тактична ціль полягає в тім, щоб привернути увагу до проблеми, а стратегічна - у спробі досягти суттєвих соціальних змін, нехай це буде свобода, незалежність чи революція. На думку С.Сігеллера, суть явища тероризму - у набутті влади страху для висування та захисту політичних вимог, які не можуть бути задоволені в інший спосіб.

Серед зарубіжних дослідників привертають увагу також публікації М.Штоля, Е.Германа, П.Вілкінсона, Дж.Белла, Б.Крозьє, В.Пірлемінга та ін. Численна російська науково-публіцистична література з цієї проблематики. Державний тероризм як загрозу міжнародній безпеці досліджують М.Крилов і Ю.Решетов; психологію тероризму вивчає Д.Ольшанський; соціальну сутність та ідейно-політичні концепції сучасного лівого тероризму - В.Вітюк; питання глобального, політичного й міжнародного тероризму в центрі наукової уваги А.Грачова.

Дедалі більше українських учених звертається до теми тероризму: О.Потєхін, Б.Гончар, І.Хижняк, Є.Камінський, Б.Канцелярук, С.Юрченко, І.Коваль та ін. Зокрема, Б.Канцелярук застосовує оригінальне концептуальне тлумачення феномену антитероризму і пропонує розглядати його в цілісному форматі "Діалектика - Синергетика - Коеволюція".

Дослідник В.Ліпкан дає таке визначення політичному тероризмові: застосування чи погроза застосування насильства або інших загально-небезпечних дій особою чи групою, якщо такі дії спрямовані на дестабілізацію стану правових норм і відповідних їм інститутів безпеки, які гарантують захист суверенітету, територіальної цілісності, політичної незалежності та конституційного ладу держави для прийняття державою, міжнародною організацією, фізичною чи юридичною особою будь-якого рішення чи утримання від нього.

В.Вознюк розглядає міжнародний тероризм під кутом сучасних глобалізаційних стратегій. М.Руденко досліджує інформаційний чинник політики США та Росії в питанні міжнародного тероризму. М.Ожеван акцентує увагу на міжнародному медіа-тероризмові у контексті "постманхеттенської ситуації".

Варта уваги оцінка явища тероризму єгипетського дослідника Мохамеда Камала Алама, який ґрунтовно вивчає цей феномен й оригінально  намагається його тлумачити. Зазначаючи, зокрема, що тероризм "глибоко вкорінений в історію людства", пройшов певні етапи еволюції і сьогодні набув особливо небезпечного розмаху, він водночас підкреслює хибність поширеної зараз версії, за якою активізація тероризму приписується винятково мусульманському світові. При цьому вчений наголошує, що у Священному Корані джихад тлумачиться не як "священна війна" (як це намагаються трактувати й самі терористи), а як "священна боротьба".

Попри поодинокі спроби з'ясувати власне сутність тероризму як суспільно-політичного чинника цивілізаційного процесу, загалом спостерігається спрощений підхід до його оцінки. Як наслідок - теоретичне осмислення його перебуває лише на початковому етапі (на рівні, зокрема, спроб вироблення семантичних дефініцій). Існуючі концептуальні підходи можна умовно класифікувати як реалістичні, радикальні, лібералістські, неолібералістські, ліберально-демократичні та інші, однак слід визнати, що вони здебільшого позначені лінійним сприйняттям, отже одновимірним тлумаченням цього неординарного явища.

Наше концептуальне бачення проблеми тероризму ґрунтується на сприйнятті його як явища, загалом іманентного процесам цивілізаційного поступу, в котрому відіграє досить специфічну роль. Саме потребою з'ясування реальної, тобто не лише суто деструктивної рольової функції тероризму, й обумовлюється парадигмальне переосмислення його сутності.

В другому розділі "Стабільні суспільно-політичні системи у випробуваннях тероризмом (на прикладі Сполучених Штатів)" явище тероризму досліджується у його співвідношенні з демократіями, котрі виявилися не лише найбільш вразливими і незахищеними від терористичних нападів, а й, з іншого боку, самі є сприятливим підґрунтям для його виникнення. З огляду на важливість цього аспекту теми дисертації, логічно обумовлюється доцільність докладніше зупинитися на таких ключових детермінантах, як ідеологічна, соціально-політична та геополітична, що уможливлює спробу комплексного дослідження проблеми, яка викликає неабиякий інтерес науковців і, як не парадоксально, залишається й дотепер малопізнаною.

Завдання встановити ступінь причетності тероризму до такої стабільної суспільно-політичної системи, як США, обумовлює необхідність докладніше спинитися на параметральних характеристиках її зовнішньої політики. Це тим більш доцільно, що існуючий підхід до пояснення проблеми тероризму нерідко зводиться до спроб обґрунтування парадигми силового методу боротьби з цим явищем, тобто ігнорується сама природа цього так званого "феномену".

На основі аналізу існуючих концепцій висвітлення теми, обґрунтовано доцільність застосування нового парадигмального дискурсу до оцінки актуальних проблем сьогодення, зокрема, об'єктивного визначення місця і ролі Сполучених Штатів Америки у процесах глобалізації, в тому числі й в антитерористичній кампанії. Це дасть змогу вийти із дотеперішнього сприйняття сучасного стану суспільного розвитку переважно у форматі "Глобалізм плюс американізація всієї планети".

В узагальненому сенсі ідеологічні імперативи явища тероризму зводяться до співвіднесення їх з ідеологією демократії, однак тут варто застерегтися від спокуси спрощеного підходу до порівняння цих понять. По-перше, через те, що вони й досі по-різному тлумачаться. Як і щодо тероризму, тут не менше суперечностей і стосовно поняття демократії. "Просування демократії" на, зокрема, близькосхідні регіони переважно силовими засобами, внаслідок чого ігноруються елементарні права держави і людини, переконливо показує, що західний світ ще не відмовився від, здавалося б, збанкрутованої практики застосування "подвійних стандартів" у сфері зовнішньої політики. Щодо реакції на терористичний напад, то мусимо визнати, що вона була цілком в дусі традиційної інтервенціоністської стратегії США. Акт 11-го вересня Дж.Буш охарактеризував, передусім, як виклик демократичним цінностям не лише Америки, а й світової спільноти.  Він назвав основні напрямки боротьби з тероризмом, зокрема: запобігати терактам до того, як вони стануться, такими засобами, як скоординований захист внутрішньої безпеки та розвідувальна діяльність; позбавляти "незаконні режими та їхніх терористичних союзників" зброї масового знищення; залишати терористичні групи без підтримки з боку певних урядів та режимів; не дозволяти бойовикам взяти під контроль будь-яку країну, що стала б "стартовим майданом для терору".

Щодо Іраку, то уряд США зробить все можливе, запевняв Дж.Буш, щоб не допустити реалізації терористами їхніх зловмисних цілей - повалити зростаючу демократію, перетворити країну у свій притулок, дестабілізувати обстановку в близькосхідному регіоні, завдавати дошкульних ударів по Сполучених Штатах та інших вільних країнах. Взагалі Америка використає всі наявні можливості для забезпечення демократії та реформ, влади закону, свободи віросповідання, права на самовизначення в будь-якому місці планети.

Автор торкається ключового аспекту розглядуваної проблеми: парадигмального переосмислення самої природи явища тероризму, який взяв на озброєння ідеологію войовничої "гілки" (напряму) ісламістського вчення. Звичайно, протистояти йому на цьому рівні (тобто ціннісному) Заходові досить складно, оскільки він у своєму розвиткові орієнтований, в основному, на створення матеріальних цінностей, отже таке поле двобою для нього малоперспективне. Потрібно шукати такі принципи домовленостей, які давали б однакові шанси для обстоювання інтересів обом сторонам. Але - це взагалі перспектива, а сьогодні застосовуються переважно превентивно силові контрзаходи для зменшення хоч би рівня існуючих потенційних загроз.

На вразливість позиції Заходу у протистоянні тероризмові вказував В.Лакер: адже теракти найчастіше спрямовані на ліберально-демократичне суспільство, чиї норми і стандарти найбільш сприйнятливі до терористичних викликів. Така спільнота вже звикла до загального миру і благополуччя, тим більше такий спосіб життя став нормою для повоєнних поколінь. Саме діаметральна протилежність ліберально-демократичного устрою ідейним засадам тероризму є головною суперечністю у цьому протистоянні. Ще в 1969 році у щорічній доповіді урядової комісії США зазначалося, що будь-яку терористичну кампанію на теренах західних країн слід кваліфікувати як пропагандистську війну проти ліберальних цінностей. Відомий фахівець з проблематики тероризму П.Вілкінсон застерігав відмовитися від традиційної практики оцінювати ступінь завданої терористами шкоди лише за кількістю жертв та вчиненими матеріальними збитками, а брати до уваги, передовсім, саме ідейний виклик тероризму світовій спільноті.

Без ґрунтовного дослідження проблеми пошуку консенсусних підходів до її розв'язання на ідеологічному рівні важко буде знайти дійові відповіді на грізні терористичні виклики доби глобалізації. На разі важливою передумовою тут має бути, як наголошує відомий у світі економіст Джозеф Е.Стігліц, дотримання демократії самим урядом.

Дослідження проблеми міжнародного тероризму ускладнене багатьма чинниками, серед них - навіть питання, на які, як зазначає відомий вчений Я.Дашкевич, накладене табу: по-перше, це проблема державного терору (як приклади наводиться Туреччина, яка не визнає жахливої різанини вірменів у 1915-16 роках, коли було вбито 1-1,5 млн людей; Росія не визнає злочинів комунізму, в тому числі геноцид українського народу; відсутні офіційні дані уряду США про вчинені ним терористичні акції в Азії, Африці, Європі); по-друге, приховування справжніх причин виникнення тероризму, що спрямований проти власних або чужих держав; по-третє, табуїзація питання диверсійного тероризму (спеціальних таємних операцій спецорганів з метою зміни режиму чи розпалювання війни або загарбання території).

Особливу увагу він приділяє питанню державного терору з боку Сполучених Штатів, внаслідок чого жертвами терористичних війн стала ціла низка країн: Афганістан, Ірак (двічі), Ліван, Лівія, Сомалі, Судан, Югославія. Стратегічні імперські інтереси суперпотуги "...вилилися в політику глобалізації з брутальним усуванням будь-яких перешкод на шляху ліквідації національних, політичних, економічних, екологічних, інформаційних, військових та інших інтересів тих держав, що опираються глобалізаційним намірам наддержави, яка взяла на себе роль світового жандарма" (Я.Дашкевич).

Звертається увага на зростаючу в нинішніх реаліях ціну політичних рішень та відповідальності провідних політичних акторів, передовсім США, за долю світової спільноти. Водночас така суперпотуга не може стояти осторонь сучасних дестабілізуючих тенденцій - глобальних та регіональних. Однак насторожує те, що "Вашингтон виношує ілюзію можливості встановлення і навіть певної інституціоналізації своєї глобальної диктатури під приводом боротьби з тероризмом" (В.Дегоєв). Прогнозується припущення про маловтішний для США результат таких дій, який загрожує відкатом до неоізоляціонізму через усвідомлення непідсильності тягаря світового панування.

Американська ідеологічна доктрина захисту національних інтересів США фактично по світовому азимуту передбачає застосування силових, в тому числі й воєнних, заходів, що, зокрема, повною мірою проявляється в тотальній війні з міжнародним тероризмом. Аналіз низки аспектів цієї теми підтверджує нашу гіпотезу про суттєвий вплив експансіоністської ідеології на формування терористичного руху, який нині набув справді глобального резонансу. За способом обраних методів боротьби з міжнародним тероризмом з боку Америки, його можна кваліфікувати як державний тероризм (хоч за існуючою класифікацією таким, як відомо, визнається тероризм, вчинюваний проти власного народу, наприклад, дії російського уряду проти Чечні). Згадуваний дослідник Мохамед Камал Алам звертає увагу на те, що на виникнення та ескалацію міжнародного тероризму в умовах глобалізації безпосередньо впливають такі основні тенденції: сприяння формуванню цього явища з боку багатьох держав та урядів; зростання мережі терористичних організацій (налічується близько 400 у 60-ти державах світу); зростання можливостей використання терористами новітніх технічних досягнень.

На його думку, посутню роль в ескалації тероризму відіграють своєю політикою Сполучені Штати, які під гаслом захисту демократії нав'язують світовій спільноті американський спосіб життя. Причому способи "просування демократії", як це видно з антитерористичних "хрестових" походів, дають підстави твердити, що це є не що інше, як прояви державного тероризму з боку уряду США.

Імперська політика США реалізується під такими привабливими гаслами, як демократизація або інтернаціоналізація. Так, демократична модель світооблаштування, яку інтенсивно намагається імплантувати Америка всьому світові, як слушно зазначає відомий дослідник М.Маклюен, є власне моделлю виключно для еліт, бо вона передбачає фактично значний розрив між правлячими верхами та рештою суспільства. В такій моделі, як правило, ігноруються історичні особливості інших націй та цивілізацій, а також зростаюча тенденція до неприйняття американської системи цінностей та пріоритетів розвитку. Згаданий аналітик називає концепцію глобального лідерства, яку Сполучені Штати намагаються втілити на планеті за допомогою інтервенціоністської доктрини, "культурним імперіалізмом". Одним з механізмів реалізації її обрано, на наш погляд, саме боротьбу з міжнародним терористичним рухом.

В американській науці спостерігається широкий спектр бачення шляхів розв'язання, передусім, проблеми конфліктів, навіть неоконфліктів, спричинених динамічним процесом тотальної глобалізації. Чимало американських теоретиків придатними для зміцнення зовнішньополітичних позицій Америки вважають невоєнні фактори сили, обумовлені, в першу чергу, результатами науково-технічного прогресу (експорт новітніх технологій та "ноу-хау", сучасний менеджеризм, системи зв'язку, транспорту і т. ін.). За допомогою цього, на їхнє переконання, можна нав'язати світові свою систему господарювання, а відтак - і демократичних (по-американськи) цінностей.

Інший підхід ґрунтується на постулаті про те, що в нинішніх умовах загострення геополітичної ситуації, незважаючи на відомі міжнародні угоди щодо утримування від використання сили або погрози нею в міжнародних відносинах, воєнний фактор повинен залишатися в арсеналі американської зовнішньої політики як досить вагомий інструмент впливу та дотримання силового паритету.

Концепцію силового впливу на міжнародні відносини висунули прибічники так званого експансіоністського напрямку в американській політичній науці. Такий підхід, як зазначає професор Інституту ім. Джонса Гопкінса Е.Равенел, дає можливість активно зміцнювати "американські позиції у світі", максимально чинити вплив на інші країни, забезпечити глобальне домінування. Г.Кіссінджер закликав до спільних дій, але за умови, що Америка не буде пристосовуватися до реалій, а формуватиме їх. Цю ідею розвинули у своїх працях професори Ю.Ростоу, С.Гантінгтон, П.Сібурі, Д.Роч, колишній заступник держсекретаря США Д.Болл, колишній помічник президента Джонсона професор У.Ростоу, колишній міністр енергетики в уряді Картера Д.Шлессінджер  та інші. При цьому експансіоністи ратують за активну міжнародну політику, силовий тиск за всіма азимутами, що уможливить подолання багатьох внутрішніх та зовнішніх проблем.

У третьому розділі "Синдром тероризму в нестабільних політичних системах (на прикладі Російської Федерації)" розглядається ступінь іманентності явища тероризму суспільствам так званого перехідного періоду. Російська Федерація, яка має свої досить "специфічні стосунки" з тероризмом, що, як і в Америці, сягають своїм корінням в історію та, крім того, займає досить своєрідну позицію в нинішній антитерористичній кампанії. Адже, попри існуючі численні наукові дослідження теми "Росія - тероризм", недостатньо залишається розкритим питання про те, чи є підстави говорити про наявність специфічно російського різновиду тероризму і, якщо так, то що його споріднює, чи відрізняє від традиційного, яке місце він посідає в ньому. Висвітлення сутності цього феномену дасть змогу об'єктивніше пізнати власне природу явища міжнародного тероризму, а, по-друге певною мірою заповнити прогалину в теоретичному осмисленні цієї проблеми (скажімо сплутувати її з темою чеченського тероризму як різновиду міжнародного).

Австралійський дослідник С.Уїткрофт виокремив чотири стадії еволюції терору в цій країні. Перша - столипінський терор щодо селянства і, відтак, вчинення терористичних актів проти державних посадовців та царської родини. Друга стадія пов'язана з громадянською війною, з "червоним" та "білим" терором. Третя асоціюється з державними терористичними діями проти куркульства "як класу, ворожого" радянській владі. Четверта стадія обумовлена масовими репресіями 1937-38 рр., розгулом відомої "єжовщини", коли з політичних мотивів були запроваджені численні смертні вироки.

Відомий дослідник В.Є.Петріщев звертає увагу на те, що це явище властиве Росії "з перших кроків її існування". Вже у ХVІ ст. формувалося поняття "намірених дій", тобто таких, що містять злий намір. В "Судебнику" 1550 року широко використовується термін "хитрість", що згодом трансформувався в поняття "намір" (в "Соборном Уложении" за   1649 р. воно тлумачиться у трьох вимірах: замір на вбивство, злодійський намір, державний злочин (замах, наприклад, на царя). "Природно, що у середньовіччя не могло й бути мови про криміналізацію актів терору, що вчинювалися самим царем щодо власного народу. Так, на тлі надмірного звеличення монархічної влади не могли розглядатися як протиправні явно терористичні за своєю суттю методи правління Івана ІV в 1565-1584 рр.".

Водночас в російській політичній науці простежується тенденція до пояснення явища російського тероризму наявністю націоналістичних рухів. Проблема ставиться у залежність від того, що нацменшини Росії розуміють суть національної ідеї не так, як автохтонне населення. Виходячи з цього, легко обґрунтовувати всі існуючі соціальні, політичні, безпекові та інші негаразди в цій країні. В даному разі В.Петріщев намагається екстраполювати таке розуміння стану речей на природу російського тероризму. На разі зазначає, що проблема національних відносин загострилася внаслідок кардинальних змін у формаційній і надбудовній структурі суспільства, втрати апробованих тривалим часом механізмів "впорядкування і конституційного регулювання відносин". Причому, особливо "дісталося" ідейно-політичній сфері, оскільки "колишня ідеологія піддана анафемі, а нової суспільству, яке втратило орієнтири, не запропоновано. Девальвовані, а по суті - втрачені такі дисциплінуючі та цементуючі суспільне життя засади, як патріотизм, почуття обов'язку, моральність, інтернаціоналізм". За такої ситуації чинником тероризму виступає націоналізм.

На відміну від оцінок тероризму як політичного явища американськими теоретиками (про що йшлося в попередньому розділі), їхні російські колеги дещо по-своєму тлумачать це поняття. Якоюсь мірою найбільш поширене в політичній думці Росії розуміння цього явища відбито в працях провідного аналітика ФСБ Росії Ю.І.Авдєєва. Передусім, він звертає увагу на два основні підходи до самого поняття "тероризм": 1) біологічний, за яким це явище обумовлене агресивною, "насильницькою" сутністю людини, прагненням застосовувати будь-які методи задля досягнення власної мети; 2) соціальний, що ґрунтується на визначальному значенні соціальних процесів у його виникненні (такий підхід є домінуючим серед інших).

Думаємо, що з таким твердженням не можна не погодитися, хоч, об'єктивно, на наш погляд, слід орієнтуватися на комплексне сприйняття цього явища хоч би в контурному форматі соціальних, політичних та особистісно-психологічних вимірів.

Російська політична думка загалом обґрунтовує потребу саме силової відповіді на прояви тероризму, хоч помітна тенденція до спроб втиснути цю парадигму в неоліберальну, що не завжди вдається, оскільки дається взнаки традиційний підхід. Зокрема, це видно з праць багатьох російських дослідників, наприклад, А.Багірова, О.Бикова, О.Богатурова, К.Боришполець, Л.Гумільова, В.Іноземцева, М.Косолапова, А.Кокошина, М.Лебедєва, В.Мартинова, М.Мойсеєва, О.Неклесси, О.Панаріна, П.Сорокіна, А.Торкунова, А.Уткіна, В.Федорова, М.Хрустальова, П.Циганкова тощо.

Тероризм як складне суспільно-політичне, власне аномальне, явище зазвичай розглядають як феноменологічне. Відтак кваліфікується як феномен міжнародний тероризм, ісламський тероризм, чеченський тероризм, державний тероризм і т.д. Тим часом, це досить суб'єктивне сприйняття, оскільки, і ми це доводимо в дисертації, тероризм спричинений багатьма закономірностями людського буття, тобто є одним з його загалом деструктивних чинників, на жаль, малодосліджених. Скажімо, феномен чеченського тероризму можна збагнути за умови розгляду феномену російської дійсності. Так само, як ісламський чинник міжнародного тероризму розглядається у форматі реалій мусульманського світу з урахуванням, безперечно, його історичних, конфесійних, ментальних, політичних і взагалі соціоприродних особливостей. Такий підхід дає змогу зрозуміти середовище, яке по-своєму впливає на формування терористичних настроїв, а, відтак, і рухів, які сповідують такий крайній засіб для досягнення певних цілей.

В цьому сенсі ми пропонуємо застосовувати до таких суспільств, регіонів, можливо, цивілізацій, своєрідний критерій теророгенності, що уможливить спробу об'єктивніше оцінити саму природу тероризму. Здійснити це не просто, оскільки саме це старанно завжди вуалюється як правлячими режимами, так і їхніми апологетами, котрі зазвичай силкуються акцентувати увагу спільноти на інших моментах. У випадку з Росією винуватців тероризму шукають в середовищі чеченців ("чеченський тероризм") та поза межами РФ (міжнародний тероризм), причому, в різних комбінаціях: наприклад, чеченський тероризм як різновид (відгалуження) міжнародного, або міжнародний як використання чеченського для терористичної боротьби проти Росії, яка знову "зосереджується в собі" і може скласти конкуренцію як претендент на один із силових центрів світу.

Спростовується поширена в науковій думці теза про слабку вразливість нестабільних (тоталітарних) політичних систем синдромом тероризму. На прикладі нинішньої РФ видно, що вони, навпаки, можуть бути ще більшою мірою причетними до терористичних рухів, ніж стабільні суспільства. Для нестабільних і стабільних систем, які ми розглядаємо через призму причетності до явища тероризму в різних його проявах, характерна  спільна стратегія застосування воєнної сили для розв'язання складних конфліктів під приводом обстоювання "національних інтересів". До цих силових засобів вдаються як Сполучені Штати, так і Російська Федерація, хіба що з тією відмінністю, що для перших він має геополітичний вимір, а для другої - лише локальний.

У четвертому розділі "Антитерористична кампанія в умовах глобалізації" явище тероризму висвітлюється в ширшому форматі - "Тероризм - антитероризм", тобто як "Виклик - відповідь", що відповідає авторському сприйняттю його як одного з чинників цивілізаційного процесу.

Аналізуються релігійні витоки тероризму, зокрема, войовничий іслам, який нерідко порівнюється з іншою ідеологією, яка прагнула до світового панування, - комунізмом. І комуністи, і войовничі мусульмани ставили ірраціональні цілі. Але комуністи, коли їм доводилось вибирати (наприклад, під час кубинської кризи) - відстоювати свою ідеологію чи виживати, - вибирали життя. А ісламські фанатики, спираючись на ірраціональну ідеологію, не жаліють ні власного життя, ні життя своїх ворогів. Комуністи рідко використовували бойовиків-самогубців, тоді як войовничих мусульманських фанатиків-самогубців не бракує. Їх оточують ореолом мучеників і обіцяють, що їхні вчинки забезпечать їм вічне блаженство. Цей суто психологічний аспект ісламського фанатизму і робить його вкрай небезпечним для людства.

Ісламізм, тобто ідеологія і практика  тотальної ісламізації всіх сфер життя суспільства і держави, наполягає на тому, що і приватне життя правовірного, і державне (включаючи міждержавні відносини) потрібно побудувати жорстко за законами шаріату. Знову ж таки під гаслом "опору глобальній владі і впливу Заходу" (Л.Алядінова).

Тому можна кваліфікувати нашу епоху як епоху руйнації, розглядаючи її як певний сучасний етап переходу до нового стійкого порядку або перманентний стан, обумовлений домінуванням у світі стратегії інноваційного шляху розвитку, заснованого на поєднанні модернізації і лібералізації, коли все деконструюється, змінюється, заступається чимось новим і одночасно ті ж самі дії подаються в руслі ідеології звільнення (лібералізації). В результаті ми маємо сьогодні  десубстанціалізований світ, в якому спостерігається  поступове стирання відмінностей між реальним і нереальним, тобто здійснюється концепція “множини реалій” та синдром “нереальності оточуючого світу”.

Лібералізм, який як за суттю, так і щодо свого історичного шляху є тією чи іншою мірою нігілістичним і постмодерністським, зі своїм супротивом структурам універсального порядку, вважає арабський дослідник Ібн Джаміль Зіну Мухаммад, веде, зрештою, до одного й того ж – ерозії і занепаду відмінностей, байдужості (значить, до перемішування того, що раніше було розподілене і не підлягало перемішуванню). Однак, руйнація традиційних відмінностей допускає  і постійно відтворює як свою умову контрвідмінності - оскільки сама істинна байдужість занадто байдужа, щоб прагнути знищити відмінність. Наприклад, зникнення реальної опозиції соціалізмові і капіталізмові актуалізувало як контрвідмінності ісламський радикалізм та екстремізм.

Історія боротьби з тероризмом на локальному рівні за допомогою застосування силових засобів загалом довела їх ефективність. Наприклад,  активні антитерористичні заходи демократичних урядів у 70-80-і роки минулого століття дали позитивні результати. Одна за іншою були ліквідовані групи, що скоювали терористичні акти у своїх країнах, такі, як італійські "Червоні бригади", "Аксон дірект" у Франції і неонацистські терористичні осередки в Німеччині. Таким чином, більша частина Європи була очищена від тероризму, який набув поширення на цих теренах. Що стосується терористичної організації ІРА, то вона не була повністю ліквідована, однак її чисельність скоротилась більш ніж на 80 відсотків.

Після терористичних акцій у США у вересні 2001 року, Генеральний секретар ООН однозначно оцінив тероризм як нещастя глобального масштабу і підкреслив, що реакція на нього теж повинна бути глобальною. Він підкреслив, що після цих терактів очевидною стала потреба у створенні коаліцій для боротьби з тероризмом. Такі об'єднання, що включають не тільки держави, а й міжурядові організації, громадянське суспільство і приватний сектор, могли б стати дійовими глобальними антитерористичними структурами.

Неоднозначна реакція світової спільноти на події 11 вересня 2001 року. По-перше, страшні наслідки їх обумовили потребу в пізнанні самої природи тероризму в царині багатьох наук, що дало відчутний імпульс всебічному дослідженню проблеми насильства, причому в широкому форматі сприйняття (не лише у традиційних - безпековому або юридичному). По-друге, саме рефлексування на події "чорного вівторка" спричинило активізацію позицій світових акторів щодо диференціації за геополітичними імперативами сучасності. По-третє, згадане позитивно позначилося на розв'язанні головної проблеми подальшого цивілізаційного розвитку – прискорило пошук альтернативних варіантів досягнення необхідного консенсусу для забезпечення сприятливих умов поступу людства. Таким чином, можемо стверджувати, що тероризм цілком обґрунтовано можна розглядати як своєрідний фактор, спричинений, скоріше за все, неврівноваженістю процесів суспільного розвитку, а також здатний якоюсь мірою справляти й каталізуючий вплив на пошук шляхів удосконалення суспільних відносин.

Логічно обумовлюється доцільність розгляду такого аспекту проблеми, як власне реакція дослідників і офіційних осіб на обраний спосіб боротьби з тероризмом – за допомогою антитерористичної коаліції, в чому рельєфно проявися неоднозначний підхід до цього важливого питання – вибору адекватного варіанту відповіді. Слід принагідно підкреслити, що тема антитерористичної коаліції суттєво розкриває не лише саму проблему міжнародного тероризму, а й має значно ширший, суто геополітичний, вимір, однак вона поки не набула належної наукової уваги дослідників. У роботі здійснено компаративний аналіз позицій щодо зазначеного питання західних та російських аналітиків, який дав підстави констатувати, що загалом перевага віддається застосуванню традиційного силового способу боротьби з явищем тероризму.

Участь України в антитерористичній кампанії обумовлена кількома чинниками. Так, слід брати до уваги, що розвиткові тероризму можуть сприяти глибока соціально-економічна криза, протистояння політичних сил, наростання проявів сепаратизму, зубожіння та люмпенізація значної частини населення, процеси соціального розшарування, розвиток кримінальних підприємницьких та державних структур, корумпованість державного апарату, розвиток нелегального ринку зброї, девальвація моральних та духовних цінностей. Аналіз відповідних матеріалів свідчить про те, що найбільш поширеною в Україні мотивацією скоєння терактів є кримінальна діяльність, особливо її транснаціональні форми; намагання перешкодити громадській, політичній або економічній діяльності; створення ускладнень або напруження у міждержавних відносинах.

За даними СБУ, в 1996-1997 роках в Україні скоєно понад 560 злочинів терористичного характеру, внаслідок чого 90 осіб (з них 15 представників владних структур) загинуло. При цьому оперативна обстановка характеризується зростанням активності міжнародних терористичних організацій, насамперед з країн Близького Сходу ("Хезболлах", "Абу Ніджаль", "Хамас", "Брати-мусульмани"), які прагнуть використовувати територію України для транзиту своїх бойовиків до країн Західної Європи, а також для підготовки акцій проти послів та представників іноземних держав в Україні, насамперед США та Ізраїлю. На сьогодні існує чимало характерних ознак, які привертають увагу терористів: залежність влади від суспільної думки; можливість демонстрації катастрофічних результатів терору через засоби масової інформації; суттєве збільшення "підстав" для застосування насильницьких методів.

Аналіз етноментальних характеристик титульного етносу України дає підстави зробити припущення, що в нашій державі можливий і політичний тероризм, але за умови його інспірування іншими державами, наприклад, через діяльність агентів впливу. Кримінальний тероризм ніколи не був притаманним процесові творення української нації. Водночас як кримінальний він з часом буде характеризуватися певною ескалацією, через те необхідно завчасно створити ефективну систему запобігання йому.

Нині в Особливій частині Кримінального кодексу України існує вісім статей, які передбачають кримінальну відповідальність за тероризм, але вони містяться у різних розділах Кодексу, тобто в різних контекстах. Тому, зважаючи на загострення проблеми тероризму у світі, доцільно внести зміни до Кримінального кодексу України і зосередити його норми щодо тероризму в одному підрозділі розділу ІХ "Злочини проти громадської безпеки" і назвати його "Тероризм", що також мало б суттєве профілактичне значення.

З метою протистояння тероризмові розроблена державна стратегія. До Антитерористичного центру, що створений в Україні як окрема спеціальна структура, залучені найбільш кваліфіковані спів­робітники СБУ, МВС, УДО, ЗС, МНС та Держприкордонслужби. Вони беруть участь у всіх міжнародних програмах боротьби з тероризмом, які відповідають  національним інтересам України. Крім того, з урахуванням стратегічного напряму розвитку України (членство в Європейському Союзі), ініційовано створення у складі Інтерполу окремого європейського підрозділу для боротьби з тероризмом, який має бути підпорядкований ЄС і здійснювати свої повноваження з дозволу всіх країн-учасників Європейського Союзу.

Поповнена, тобто удосконалена нормативна база для антитерору та підвищення ефективності діяль­ності органів, що ведуть боротьбу з тероризмом. Визначені найбільш перспективні  напрями боротьби з тероризмом, а саме: створення національного  автоматизованого банку даних про терористів та вчинені ними терористичні акти, включаючи іноземні; підвищення якості оперативної роботи в середовищі осіб, які сповідують іслам; максимально широке використання спеціальних заходів, а також можливостей оперативно-технічних підрозділів для унеможливлення підтримання зв'язків з міжнародними терористськими організаціями каналами комунікації; забезпечення інтерактивного зв'язку з аналогічними базами даних Інтерполу, а також укладення домовленостей з окремими державами (наприклад, з Ізраїлем, США, Німеччиною, Францією, Великою Британією, Іспанією тощо).