ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РЕАЛЬНОСТІ ПРАВ І СВОБОД ГРОМАДЯН ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Краткое содержание

У вступі розкривається актуальність теми дисертаційного дослідження, показується зв’язок роботи з науковими програмами та планами, формулюються мета і завдання, об’єкт і предмет, розкриваються методи, теоретична та емпірична база дисертації, наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, подаються відомості про апробацію результатів, публікації за її темою та структуру дисертації.

Перший розділ - “Генезис ідей щодо реальності прав людини” поділяється на чотири підрозділи та присвячується дослідженню історії становлення та розвитку світових філософсько-правових уявлень про гарантії прав та свобод людини і громадянина, їх поступове збагачення в кожному з історичних періодів.

У першому підрозділі “Ідея античних мислителів щодо забезпечення прав людини” аналізуються погляди видатних мислителів стародавньої Греції і Риму, які виявилися ідейними попередниками того явища, що в сучасному розумінні визнається як "реальність прав і свобод". З цього часу йде відлік розвитку уявлень про права людини від дещо примітивних, фрагментарних або абстрактних до сучасного всебічного обґрунтування їх системності, змістовності, гарантованості і реальності. Власно поняття реальності прав стародавні мислителі не використовували. Але під реальністю прав (тобто забезпеченням, гарантованістю) вони передусім розуміли владу закону, що відповідає справедливості, та участь громадян у рішенні загальнодержавних справ (Платон, Сократ, Аристотель, Демосфен).

У другому підрозділі “Реальність прав людини в політико-правовій думці епохи середньовіччя” робляться перші спроби дослідити еволюцію уявлень про реальність прав громадян в середньовічній Європі.

В епоху середньовіччя ідея реальності прав і свобод людини з філософсько-правових уявлень мислителів починає набувати нормативно-правового закріплення, про що свідчать правові пам’ятки того часу. Так, можна стверджувати, що в період феодалізму ідея про реальність здійснення своїх прав громадянами (хоча й в обмеженій класово-становій інтерпретації) спостерігається в Великій Хартії вільностей 1215р. Доказом цього може служити її положення, за якими підданий країни був наділений можливістю захищати свої права в суді та користуватися принципом презумпції невинності. Велика Хартія як юридичний документ у вигляді мирного договору між королем та його підданими заклала стрижневий принцип політичного життя, суть якого полягає в тім, що влада (навіть одноосібна) має бути відповідальною (в політико-юридичному значенні) перед тим, стосовно кого вона здійснюється (тобто перед народом). Втілена у Великій Хартії ідея стала доказом того, що проти свавільної влади є протидія, яка полягає у встановленні "загального юридичного порядку", якому має коритися будь-яка влада. У цьому аспекті Велику Хартію слід сприймати як юридичний документ, що був попередником принципу верховенства права, а звідси й його складового елементу – принципу реальності прав і свобод людини.

У підрозділі також аналізуються інші документи (Салічна правда, Загальногерманське кримінальне уложення “Кароліна” тощо) та підсумовується, що завдяки визнанню змагальності та гласності судового процесу, наданню можливості користуватися послугами юристів в них закладалися певні гарантії реальності прав вільних громадян часів середньовіччя.

У третьому підрозділі “Політико-правові ідеї Нового часу про реальність прав людини” аналізуються історичні (буржуазні революції в Європі та Північній Америці), економічні (розвиток буржуазних товарно-грошових відносин) та політико-правові умови (обмеження влади монарха конституцією, в деяких країнах становлення республіканської форми правління, затвердження юридичної рівності всіх громадян), а також філософсько-правова думка (Монтеск’є, Руссо, Локк, Кант, Гегель та ін.), яка вплинула на розвиток ідеї про реальність прав людини в період Нового часу.

Відзначається, що саме в цей історичний період головним об’єктом філософсько-правового мислення стає тема реальності індивідуальної свободи і безпеки людини, про що свідчать ідеї про приорітет прав людини (у руслі теорії природного права), обмеження влади монарха конституцією, розподіл і взаємне стримування гілок влади. Переломним моментом в розвитку ідеї про реальність прав людини і її якісно новим рівнем стала фіксація в юридичних документах держави системи засобів гарантування прав людини поряд з переліком таких прав. Про акцентування на реальності прав людини свідчать Habeas Corpus Act (Законі про недоторканість особи), прийнятий в Англії 1679р., французька Декларація прав людини і громадянина 1789р., Декларація незалежності США (1776р.), Конституція США 1787р., Білль про права 1791р. Проаналізувавши події епохи Нового часу, автор дійшов висновку, що гасла, з якими відбулись буржуазні революції та документи, що постали як їх наслідок, є практичною юридизацією ідей реальності прав і свобод людини.    

У четвертому підрозділі “Ідея реальності прав людини в політико-правовій думці України IX-до початку XХ ст.ст.” зосереджено увагу на генезисі ідеї реальності прав і свобод людини на українських землях, їх обсязі, рівні забезпеченості і захищеності з боку держави.

Зазначається, що спочатку, з часів Київській Русі, розвивалися філософські і правові уявлення про права людини, і лише з часом вони поглиблюються і оформлюються в ідеї про забезпечення реальності цих прав. Як свідчить “Руська Правда”, в поняття “правди“ вкладався як моральний зміст – справедливість, так і юридичний – “закон”, “справедливий суд”, тобто справедливість мала бути забезпечена реальним втіленням закону у справедливому суді. Класово-становий характер I Литовського статуту (діяв на українських землях у XVI ст.) відбився на спробі юридично закріпити гарантії реальності прав лише вільних людей, проголосивши їх рівність перед законом, особисту недоторканість та відповідальність уряду перед ними. Першим власним українським конституційним документом, де проголошувалось про засоби забезпечення прав і свобод, стала Конституція (1710р.) Пилипа Орлика. В цій Конституції декларується ідея “виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей”, відновлення “усілякого природного права і рівності”. Дана Конституція зафіксувала ідеали свободи, рівності, поваги до гідності людини в розумінні того часу. В філософських творах XVIII ст. вже з’являється ідея про юридичну свободу усіх людей, про можливість розірвання суспільного договору у разі невиконання його умов правителем, що надавало підстави для уяви про механізм реального забезпечення громадянських прав і було своєрідним процесуальним їх забезпеченням (твори Якова Козельського). Дедалі (в XIX – на початку XX ст.ст.) актуальність реального здійснення прав людини стає гострішою. Так, Т. Шевченко вважає, що гарантом від сваволі є "праведний закон", який розглядався як синонім правди і справедливості. По суті, з "праведним законом" він пов’язував відміну кріпацтва і проголошення юридичної рівності громадян, розвиток демократії. І. Франко і Леся Українка, світогляд яких ґрунтувався на визнанні природних прав людини, їхньої цінності, чітко усвідомлювали, що Конституція має не тільки проголошувати права і свободи людини, а й їх гарантувати. І. Франко у своїх "Тюремних сонетах", у нарисах тюремного життя ("На дні", "До світла") критикував Конституцію Австрії за її декларативність, вказував, звертаючись до влади, що "ваше право" – це "тільки щит, яким безправ'я прикривається", бо в реальності немає рівності людей перед законом і судом (завжди "правий" багатий). Леся Українка наголошувала на тому, що свобода особи не може бути забезпечена без економічної та політичної свободи, а саме закріплення у юридичних актах політичних та інших прав особи ще не дає підстав твердити про можливість їх вільно реалізувати.

У другому розділі “Принцип реальності прав і свобод людини у системі принципів правової держави” висвітлюється система принципів правової держави, що є й складовими принципу верховенства права, визначається місце принципу реальності прав і свобод громадян у даній системі, а також розкривається правовий механізм забезпечення реальності прав і свобод та тлумачиться категорія “реальність прав і свобод”.

Першою демократичною Конституцією в Україні на початку XX ст. стала Конституція УНР 1918 р. (про що безпосередньо свідчить її текст), але вона так і не набрала чинності. Колишні радянські конституції, зокрема Конституції УРСР 1919, 1929, 1937  та 1978р.р., законодавчо закріпляли примат держави над особою, бо вважалось, що саме держава визначає обсяг прав і обов’язків людини.

Конституція України 1996 р. поклала край негативній спадщині радянського періоду щодо вторинності прав і свобод людини і започаткувала правову базу для подальшої нормотворчої діяльності державних структур по забезпеченню прав і свобод людини і громадянина. Принцип верховенства права, проголошений в Конституції України 1996р. передбачає визнання найвищою цінністю людину, її убезпеченість від свавілля державних органів та їх посадових осіб, рівність перед законом і судом, відповідальність держави перед особою, забезпечення реальності прав і свобод людини. Шляхом інкорпорації конвенційної спадщини Ради Європи в національне право досягається загальна мета запровадження верховенства права як європейського стандарту на національному рівні. Європейські Конвенції та Практика Європейського Суду з прав людини доводять існування нерозривного зв’язку між принципом верховенства права і принципом реальності прав і свобод людини, а також необхідність приймати як аксіому ідею: без реальності прав людини не існує верховенства права, а без верховенства права неможливо досягти реальності прав і свобод людини. У вітчизняній юридичній науці намітилися різні підходи до сприйняття і тлумачення принципу верховенства права: зведення верховенства права до одного з низки елементів (принципів) "правової держави" (А.М. Колодій та ін.); розгляд верховенства права як універсального, інтегрального принципу, більш широкого за змістом, ніж правова держава (С.П. Головатий); майже ототожнення за змістом принципу верховенства права і правової держави (М. І. Козюбра). Автор кваліфікує принцип реальності прав і свобод громадян як складовий елемент принципу верховенства права й правової держави, і передбачає наявність системи гарантій щодо їх забезпечення, і, отже, дієвість злагодженого юридичного механізму, що має стати такою гарантією.

Серед загальних гарантій прав і свобод людини виділяють: соціально-економічні, політичні, ідеологічні (духовно-моральні), юридичні. Але в Україні не всі гарантії прав і свобод людини є ефективними, тобто забезпечують фактичну реалізацію, охорону та надійний захист означених праві свобод. В роботі пропонується класифікувати гарантії за критерієм ефективності забезпечення прав і свобод людини на діючі та потенційні (удавані). Діючі гарантії прав і свобод – це закріплені конституційними нормами і принципами умови і засоби, які  забезпечують фактичну реалізацію, охорону та надійний захист прав і свобод людини (ці гарантії зазвичай стосуються негативних прав і свобод: економічна, політична, ідеологічна багатоманітність ст.15 Конституції України, гарантування судового захисту прав і свобод людини (ст. 55 Конституції України), право займатися підприємницькою діяльністю (ст. 42 Конституції України), можливість заробляти собі на життя працею (ст. 43 Конституції України) та ін.). Потенційні (удавані) гарантії прав і свобод – це закріплені конституційними нормами і принципами умови і засоби, які  мають в основному декларативний характер і низький рівень ефективності забезпечення фактичної реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини (дані гарантії, як правило, стосуються позитивних прав і свобод: державне фінансування охорони здоров'я, безоплатне надання медичної допомоги (ст. 49 Конституції України), відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди (ст. 56 Конституції України), створення державою умов, за яких кожний громадянин може мати можливість побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду (ст. 47 Конституції України) та ін. ).

Аргументується, що принцип реальності прав і свобод людини і громадянина потребує наявності юридичного механізму забезпечення їх реальності. Визначаються елементи юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод громадян: 1) нормативний, що складається з двох елементів: а) нормативно-матеріальний –  права і свободи людини і громадянина, зміст яких викладено без підміни назвою та усуненням двозначності відповідними нормами матеріального права; б) нормативно-процесуальний – ретельно деталізована процедура (стадії) реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначена нормами процесуального права, закріпленими в приписах законодавчих актів, завдяки чому права і свободи набувають прозорого порядку реалізації; 2) інституційний – система державних органів, які офіційно наділені повноваженнями охороняти, сприяти реалізації і захищати (в разі порушення) права та свободи громадян (Уповноважений Верховної Ради з прав людини, загальні і спеціалізовані суди, нотаріат, адміністративні органи, а також Європейський суд з прав людини, втручання якого в процес захисту прав і свобод громадян має бути виключенням); 3) процесуальний – формування досвіду означеними органами щодо прийняття адміністративних, судових, нотаріальних рішень по відновленню або компенсації порушених прав і свобод; 4) результативний – ефективні наслідки прийнятих ними процесуальних рішень, що виражаються у доведенні їх до виконання. На жаль, сьогодні в Україні близько 90 % судових рішень (в частині майнових стягнень) не виконуються. Можливість отримати в суді задоволення позову щодо компенсації моральної шкоди є скоріше виключенням, ніж правилом. По суті, право звернення в суд для поновлення або компенсації порушеного права зводиться нанівець і не набуває стану реальності. Це доводить необхідність формування в правозахисній практиці рішень, які б обов’язково були виконані.

Для функціонування такого механізму необхідні певні передумови: матеріальні (економічні, політичні, культурні, релігійні тощо), за яких відкриваються реальні можливості для розвитку відносин у сфері реалізації і захисту прав і свобод людини і громадянина; ідеологічні (правосвідомість, правові ідеї, концепції тощо), що передбачають презумпцію знання громадянами своїх основоположних прав і свобод, формують активні правові настанови на їх реалізацію і захист.

 Зазначається, що механізм реальності прав і свобод громадян перебуває в постійній динаміці, удосконалюється, пристосовуючись до умов життя суспільства, що змінюються. Кількість елементів цього механізму також може збільшуватися.

В роботі формулюються поняття категорії “реальність прав і свобод” у вузькому і широкому розумінні.

Третій розділ “Становлення принципу реальності в системі забезпечення прав і свобод громадянина” складається з двох підрозділів. У першому – “Розвиток принципу реальності у теорії трьох поколінь прав і свобод людини і громадянина” – стисло розглядається теорія трьох поколінь прав людини і висвітлюється стан забезпечення реальності прав людини на кожному з зазначених етапів їх становлення і розвитку.

На сьогодні виділяють три покоління прав, які відрізняються не за вагомістю, а за "віком". Не зважаючи на можливість констатації й фіксації прав людини як об’єктивно існуючих явищ, їхній механізм втілення в життя, механізм виходу на поведінковий рівень досить складний. Реалізація прав кожного з поколінь залежить від стану і рівня розвитку суспільства, характеру його політичної організації. Кожне наступне покоління прав людини вимагає від держави корегування завдань і функцій щодо їх реальності. Якщо перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цим правом, то для забезпечення реальності соціальних та економічних (другого покоління) прав людини необхідні створювані державою соціальні програми, ефективна законодавча, організаційна та господарська діяльність, які дали б змогу гарантувати проголошені права. Очевидно, що корпус прав існуючих і нових поколінь, які потребують захисту, неминуче буде розширюватися. З одного боку, розширення кола визнаних прав повинне підсилювати правову захищеність особи. З іншого боку — кожне “покоління” приносить із собою нову логіку узаконювання цих прав, і неминучі конфлікти “нових” прав зі “старими”. Це зумовлює закономірність появи нових засобів, способів, процедур, механізмів забезпечення реальності прав, зростання її гарантій. Узагальнюючи теоретичні і практичні досягнення в цій галузі, автор розробляє модель універсального юридичного механізму, запровадження і функціонування якого може служити надійною гарантією реальності прав і свобод людини.

У другому підрозділі “Класифікація прав і свобод громадян за критерієм реальності здійснення” дисертант аналізує наявні класифікації прав і свобод громадян за різними критеріями та пропонує власну класифікацію означених прав за критерієм реальності здійснення прав і свобод громадян, наводить статистичні дані, які відображають таку реальність в Україні.

За критерієм реальності здійснення прав і свобод громадян виділено такі їх види: 1) реальні права – це об'єктивно існуючі права людини і громадянина, які повністю забезпечені налагодженим механізмом втілення їх в життя (право на недоторканість житла, права на свободу світогляду і віросповідання, право на об'єднання в політичні партії та громадські організації, право на підприємницьку діяльність та ін.); 2) умовно-реальні – це об'єктивно існуючі права людини і громадянина, в забезпечувальному механізмі яких відсутній хоча б один елемент або втілення їх в життя відбувається зі скривленням змісту (право на вільне пересування, вільний вибір місця проживання, право на своєчасне одержання винагороди за працю, право на освіту, право на працю та ін.); 3) декларативні або перспективно-реальні – це такі права людини і громадянина, які мають законодавче закріплення, але не забезпечені механізмом втілення їх в життя (право на житло, право на соціальну допомогу, право на безоплатну медичну допомогу, тобто переважно соціальні права).

Ця класифікація дає змогу адекватно встановити можливість людини здійснити свої права і свободи в Україні, а також виявити прогалини та недоліки у юридичному механізмі забезпечення реальності прав і свобод громадян.

Четвертий розділ “Діяльність органів внутрішніх справ по забезпеченню принципу реальності прав і свобод громадян” має три підрозділи, в яких висвітлюється місце і роль органів внутрішніх справ в “роботі” правового механізму, що забезпечує реальність прав і свобод громадян.

У першому підрозділі – “Роль органів внутрішніх справ у механізмі нормативно-правового закріплення прав і свобод громадян” розглядаються форми та напрямки діяльності органів внутрішніх справ, оцінюється ступінь притягнення їх до участі в нормотворчому процесі, висуваються пропозиції щодо удосконалення діяльності органів внутрішніх справ по забезпеченню реальності прав і свобод громадян.

У підрозділі наводяться факти активної участі органів внутрішніх справ в нормотворчому процесі: це, передусім, діяльність по виданню відомчих нормативних актів, спрямованих на регулювання, головним чином, різних сторін функціонування органів внутрішніх справ та інших підвідомчих аспектів, а також постійна участь науково-педагогічних працівників відомчих вузів МВС у заходах щодо вдосконалення чинного законодавства (пропозиції та експертні висновки до положень законів та кодексів). Разом з тим відмічається в цілому нескоординований і опосередкований характер залучення фахівців системи МВС до участі в нормотворчому процесі та недоврахування їх пропозицій. Це виражається у: а) відсутності права законодавчої ініціативи органів внутрішніх справ в парламенті, притягненні професорсько-викладацького складу вузів МВС до обговорення законопроектів не безпосередньо, а через Кабінет Міністрів України, або через народних депутатів; б) слабкому врахуванні професійної думки практичних працівників органів внутрішніх справ; в) не достатній увазі парламентарів до проектів нормативних актів, розроблених провідними вченими відомчих вищих навчальних закладів МВС, а звідси і неповнота реальності втілення таких проектів.

Аргументується, що важливим ланцюжком в механізмі забезпечення органами внутрішніх справ реальності прав і свобод громадян в Україні має стати омбудсман (представник омбудсмана) в органах внутрішніх справ,  щоб розглядати скарги громадян на неповажливе, незаконне ставлення до них працівників органів внутрішніх справ, їх посадових осіб, та решти персоналу, на заподіяну ним шкоду з боку цих органів чи свавілля у їх діях. Також обмудсман має розглядати скарги самих робітників органів внутрішніх справ на неправомірні дії вищого начальницького складу щодо них та громадян.

Посада омбудсману ОВС України повинна мати не атестований характер та підпорядковуватися тільки Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, щоб убезпечити його від негативного впливу з боку вищих посадових осіб органів внутрішніх справ. Пропонується створити такі посади при кожному Обласному Управлінні МВС України, а правом призначати особу на цю посаду наділити або Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, або депутатів відповідних обласних рад (по узгодженню з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини).

Омбудсман ОВС має брати участь в законотворчості через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це дасть змогу омбудсману представляти спільно розроблені законопроекти практичних працівників та науковців органів внутрішніх справ, що підвищить якість законодавчих актів, які стосуються діяльності цих органів по забезпеченню прав і свобод громадян, підвищить ступінь забезпечення прав працівників органів внутрішніх справ та зробить більш реальною їх участь у нормотворчому процесі. Положення про службу омбудсмана ОВС України або його представників поряд з визначенням форм, напрямків, функцій, принципів діяльності органів внутрішніх справ, прав та обов’язків, гарантій безпеки та соціальних гарантій потрібно внести в Закон України "Про органи внутрішніх справ України", необхідність створення якого вже назріла.

У другому підрозділі – “Діяльність органів внутрішніх справ як гарантія прав і свобод громадян” йде мова про безпосередню діяльність органів внутрішніх справ щодо забезпечення прав і свобод громадян, розглядаються функції і завдання, принципи діяльності.

Аналіз нормативно-правових актів, які регламентують діяльність органів внутрішніх справ, дає підстави для висновку, що гарантування прав і свобод громадян міліцією за своєю сутністю здійснюється у загальному руслі виконання нею своїх відповідних функцій. При цьому гарантування суб'єктивних прав не розчиняються у масі завдань, що стоять перед міліцією, а навпаки, зумовлюють та конкретизують їх. Особливе місце в діяльності органів внутрішніх справ займають спеціальні (юридичні) гарантії прав і свобод, які доцільно поділяти на гарантії реалізації, охорони і захисту прав і свобод громадян. Детально розкриваючи зміст цих гарантій, дисертант зазначає, що функції міліції у механізмі реалізації прав та свобод особи (особливо у забезпеченні процесу, процедури, їх реалізації), є багатогранними: від створення безпечних умов їх реалізації у громадських місцях до захисту від злочинного порушення, із застосуванням найжорсткіших за законом примусових заходів.

У третьому підрозділі – “Роль органів внутрішніх справ у сприянні реальності судового захисту прав і свобод громадян” аналізується допоміжна функція органів внутрішніх справ у судовому процесі. Розглядаються нормативно-правова регламентація, функції, принципи та деякі статистичні дані діяльності судової міліції по забезпеченню кримінального судочинства.

Робиться наголос на деяких проблемах нормативно-правового, структурно-організаційного, фінансово-технічного та кадрового характеру діяльності органів внутрішніх справ під час забезпечення судового захисту прав і свобод громадян, що здатні вплинути на підвищення якості, а отже і реальності цих прав.

Зазначається, що підрозділи судової міліції “Грифон” створюють умови для нормальної роботи та ефективної реалізації покладених на суди завдань та функцій, а також реально гарантують захист та безпеку їх працівників та інших учасників судочинства. Бажано, щоб зазначені функції міліції виконувалися більш якісно. Для цього, на думку дисертанта, треба налагодити чіткий механізм забезпечення прав і свобод громадян та покращити фінансово-технічне та кадрове забезпечення органів внутрішніх справ.

ВИСНОВКИ

У висновках викладені основні теоретичні підсумкові положення, які випливають з результатів дисертаційного дослідження, рекомендації щодо використання отриманих результатів:

1. Центральне місце серед правових пам’ятників, які ілюструють розвиток реальності прав громадян в середньовічній Європі займає Велика Хартія вільностей. Заклавши стрижневі принципи політичного життя суспільства (хоча й в обмеженій класово-становій інтерпретації), вона стала попередником принципу верховенства права, а звідси й його складового елементу – принципу реальності прав і свобод людини. Активний розвиток ідеї про реальність прав людини відбувається в епоху Нового часу, коли під реальністю розуміється юридичне закріплення прав і свобод людини в законодавчих актах держави, право на судовий захист. З початку XX ст. по теперішній час питання реальності прав і свобод людини стає більш гострим і вимагає від держави діяльності, спрямованої не тільки на закріплення, а й на забезпечення, гарантування такої реальності.

2. Принцип реальності людини виявився нерозривно пов’язаним з принципом верховенства права і виступає як частка цілого, знаходячись в причинно-наслідковому зв'язку. Він служить логічним доповненням принципу верховенства права і передбачає наявність юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод. Всі інші принципи правової держави виконують інструментальну, забезпечувальну функцію щодо вказаних принципів.

3. Функціонування юридичного механізму забезпечення реальності прав і свобод громадян має включати мінімально необхідну кількість складових елементів: 1) нормативний: а) нормативно-матеріальний – права і свободи людини і громадянина, зміст яких викладено без підміни назвою та усуненням двозначності в приписах чинних нормативно-правових актів відповідними нормами матеріального права;  б) нормативно-процесуальний – ретельно деталізована процедура (стадії) реалізації прав і свобод людини і громадянина, визначена нормами процесуального права, закріпленими в приписах законодавчих актів;  2) інституційний – система державних органів, які офіційно наділені повноваженнями охороняти, сприяти реалізації і захищати (в разі порушення) права та свободи громадян; 3) процесуальний –формування досвіду владними органами щодо прийняття адміністративних, судових, нотаріальних рішень по відновленню або компенсації порушених прав і свобод; 4) результативний – обов’язкове доведення адміністративних і судових рішень до виконання. Такі складові елементи мають комплексний і узгоджений характер, і відсутність одного з них призводить до стану нереальності означених прав і свобод.

4. Пропонується авторське визначення категорій реальності прав і свобод у вузькому та широкому розумінні. Реальність прав і свобод громадян: у вузькому розумінні — це об’єктивне існування прав і свобод громадян, яке забезпечується налагодженим правовим механізмом їхньої реалізації; в широкому розумінні — це об’єктивне існування прав і свобод громадян, яке забезпечується чітким формулюванням їх змісту в законодавчих актах, офіційно встановленою процедурою (процесом) їх реалізації, ефективним судовим і адміністративним захистом у разі їх порушення. Ефективність судового і адміністративного захисту означає, що судові і адміністративні рішення набули чинності і реалізовані, тобто обов’язково призвели до відновлення або компенсування порушених прав і свобод.

5. Серед загальних гарантій прав і свобод людини, що виділяють (соціально-економічні, політичні, ідеологічні або духовно-моральні, юридичні), не всі є ефективними. За критерієм ефективності запропоновано їх розділити на діючі та потенційні. Діючі гарантії прав і свобод – це закріплені конституційними нормами і принципами умови і засоби, які  забезпечують фактичну реалізацію, охорону та надійний захист прав і свобод людини. Ці гарантії переважно стосуються негативних прав і свобод. Потенційні (удавані) гарантії прав і свобод – це закріплені конституційними нормами і принципами умови і засоби, які мають в основному декларативний характер і низький рівень ефективності забезпечення фактичної реалізації, охорони та захисту прав і свобод людини. Дані гарантії стосуються позитивних прав і свобод.

6. В теорії права виділяють три покоління прав людини, які відрізняються не за вагомістю, а за “віком”. Між трьома поколіннями прав людини є взаємозалежність, яка полягає в тому, що кожне наступне покоління прав не повинне обмежувати реальності попередніх. Кожне наступне покоління прав людини вимагає від держави корегування завдань і функцій щодо їх реальності. Якщо перше покоління прав людини зобов’язувало державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цим правом, то для забезпечення реальності соціальних та економічних (другого покоління) прав людини потребує від держави створення соціальних програм, які базуються на активній організаційній та господарської діяльності і дають змогу гарантувати, надавати реальності правам громадян. Це зумовлює необхідність появи нових засобів і способів забезпечення реальності прав, зростання її гарантій, створення універсального юридичного механізму, функціонування якого стане гарантією реальності прав і свобод людини. Модель такого механізму пропонується автором.

7. За допомогою юридичного механізму реальності прав і свобод людини аналіз ступеню і рівня реальної змоги скористатися своїми правами та реалізувати їх в Україні дав підстави для розширення існуючої класифікації прав людини і громадянина і доповнити такими видами прав: 1) реальні права – це об'єктивно існуючі права людини і громадянина, які повністю забезпечені налагодженим механізмом втілення їх в життя (право на недоторканість житла, права на свободу світогляду і віросповідання, право на об'єднання в політичні партії та громадські організації, право на підприємницьку діяльність та ін.); 2) умовно-реальні – це об'єктивно існуючі права людини і громадянина, в забезпечувальному механізмі яких відсутній хоча б один елемент або втілення їх в життя відбувається зі скривленням змісту (право на вільне пересування, вільний вибір місця проживання, право на своєчасне одержання винагороди за працю, право на освіту, право на працю та ін.); 3)  декларативні або перспективно-реальні – це такі права людини і громадянина, які мають законодавче закріплення, але не забезпечені механізмом втілення їх в життя (право на житло, право на соціальну допомогу, право на безоплатну медичну допомогу, тобто переважно соціальні права).

8. Виступаючи одним зі складових елементів механізму реальності прав і свобод громадян, органи внутрішніх під час виконання професійних обов’язків створюють умови функціонування інших складових елементів механізму. Діяльність органів внутрішніх справ є необхідним фактором переходу правових можливостей користування благами, закріпленими в Конституції, у практику життєдіяльності кожного громадянина.

9. Розвивається положення про необхідність залучати фахівців системи МВС (як експертів, розробників законопроектів) до законотворчого процесу в питаннях, що стосуються регламентації забезпечення прав і свобод громадян, оскільки вони в силу своєї професійної діяльності та обсягу компетенції щодо захисту прав і свобод найбільш близькі до населення.

 10. Для повноти реальності прав і свобод громадян і самих правоохоронців вбачається доцільним створити підпорядковану Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини службу омбудсману в ОВС (чи його представників). Посада омбудсману органів внутрішніх справ України повинна мати не атестований характер та підпорядковуватися тільки Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини, що убезпечить від негативного впливу на нього з боку вищих посадових осіб ОВС. Пропонується створити такі посади при кожному Обласному Управлінні МВС України, а призначати особу на цю посаду мають або Уповноважений Уповноваженим Верховної Ради з прав людини, або депутати відповідних обласних рад (по узгодженню з Уповноваженим Верховної Ради з прав людини).

11. Омбудсман ОВС має брати участь в законотворчості через Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Це дасть змогу омбудсману представляти спільно розроблені законопроекти практичних працівників та науковців ОВС, що підвищить якість законодавчих актів, які стосуються діяльності ОВС по забезпеченню прав і свобод громадян, підвищить ступінь забезпечення прав самих працівників ОВС, та зробить більш реальною участь працівників ОВС в нормотворчому процесі.

12. Аналіз завдань і функцій, що виконуються різними підрозділами системи МВС України свідчить, що в діяльності органів внутрішніх справ питання забезпечення, реалізації, охорони та захисту прав, свобод громадян займають особливе місце. Але Закон України “Про органи внутрішніх справ” на даний час не прийнято. Тому пропонується створити Закон України “Про органи внутрішніх справ України”, де б визначалися форми, напрямки, функції, принципи діяльності органів внутрішніх справ, права та обов’язки, гарантії безпеки та соціальні гарантії, а також внести в цей закон положення про службу омбудсмана в ОВС України.