ЗАКОНОДАВЧИЙ ПРОЦЕС В УКРАЇНІ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Конституція України 1996 р. зафіксувала основні вимоги щодо організації законодавчої діяльності, зокрема встановила законодавчий суверенітет парламенту (ст.75), віднесла до виключно законодавчого регулювання найважливіші сфери суспільного життя (ст.92), закріпила вичерпний перелік суб’єктів права законодавчої ініціативи (ст.93), визначила порядок підписання та оприлюднення законів, а також порядок набуття ними чинності (ст.94). Проте політико-правова практика останніх років виявила низку недоліків і прогалин в організації законодавчої діяльності, особливо в умовах політичних і парламентських криз, і гостро поставила проблему оптимізації законодавчого процесу в Україні. Нормативно-правові акти, що регламентували діяльність парламенту України, постійно змінювались, і в теперішній час цей процес не завершено. Рішеннями Конституційного Суду України Регламент Верховної Ради України (від 3 березня 2006 р.) та Тимчасовий Регламент Верховної Ради України (від 8 квітня 2008 р.) були визнані неконституційними, оскільки документ, який унормовує організацію і діяльність Верховної Ради України, має прийматися виключно як закон України. Проте й чинний Регламент Верховної Ради України (від 19 вересня 2008 р.) ухвалений у формі підзаконного акту, а не закону, що ставить під сумнів його легітимність.

Законодавча практика України відчуває гостру потребу в її науковому забезпеченні. У роботах вітчизняних теоретиків держави і права та фахівців у галузі конституційного права вже піддавались науковому дослідженню роль і значення законодавчої влади, система її актів, проблеми становлення парламентаризму (М.М. Воронов, А.З. Георгіца, Л.Т. Кривенко, З.О. Погорєлова, І.В. Процюк, В.М. Шаповал та ін.). Проте фундаментальні конституційно-правові дослідження законодавчо процесу, як процесуальної форми реалізації парламентом своєї головної функції, у вітчизняній юридичній науці досі відсутні, що зумовлює актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, її теоретичне і практичне значення.

Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці українських учених-юристів: О.М. Бандурки, Ю.Г. Барабаша, М.М. Воронова, А.З. Георгіци, Ю.Д. Древаля, В.С. Журавського, В.П. Колісника, А.М. Колодія, В.В. Кравченка, Л.Т. Кривенко, В.Ф. Погорілка, І.В. Процюка, М.О. Теплюка, Ю.М. Тодики, В.М. Шаповала, О.І. Ющика. Крім того, широко використовувалися праці російських дослідників – С.А. Авак’яна, Л.І. Антонової, О.М. Булакова, Д.А. Керімова, Д.А. Ковачева, О.І. Козлової, І.В. Котелевської, А.М. Котокова, О.Є. Кутафіна, А.О. Мішина, О.С. Піголкіна, Ю.О. Тихомирова, Т.Я. Хабрієвої, В.Є. Чиркіна, а також західних учених – М. Амеллера, У. Брауна, Р. Ієринга,  Т. Сінклера та ін.

Спеціальному дослідженню піддані стенограми засідань Верховної Ради України, аналітичні матеріали дослідницьких служб українського та зарубіжних парламентів, проекти нормативно-правових актів у сфері законодавчого процесу. Нормативною основою дослідження стали регламенти Верховної Ради України та парламентів зарубіжних країн, а також закони та підзаконні нормативно-правові акти, що регулюють законодавчий процес чи окремі його стадії в нашій державі та за кордоном.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах та відповідно до Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення та впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ на період 2004-2009 років, затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня  2004 р., та Пріоритетних напрямів наукових досліджень Харківського національного університету внутрішніх справ на 2006-2010 рр., схвалених Вченою Радою ХНУВС 23 грудня 2005 р., протокол №12.