Заросило В.О. Адміністративно-правове забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України у міжнародній миротворчій діяльності

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено її зв’язок із науковими планами та програмами, мету і завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження, наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, особистий внесок здобувача, апробація результатів дослідження та публікації.

Розділ 1 «Детермінація участі України в міжнародній миротворчій діяльності» присвячений з’ясуванню сутності міжнародного миротворчого руху, його розвитку та особливостям. Розглянуто геополітичні зміни, що відбулися у світі у другій половині ХХ століття, та миротворчий рух і передумови, які виникли для участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності з охорони громадського порядку в зонах конфліктів. Зазначений розділ складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1 «Становлення і розвиток міжнародного миротворчого руху» проаналізовано наукові погляди щодо питання миротворчого руху та діяльності з відновлення миру і правопорядку. Автор зазначає, що миротворчий рух існував з давніх часів, але його ефективність була низькою. Тільки після Другої світової війни було створено ООН як дієвий інструмент підтримання миру у світі.

Учені, які досліджували проблеми конфліктів та їх розвиток (П. Маланчук, О. О. Телічкін, Т. Н. Нешатаєва, М. М. Лебедєва, О. Ю. Гуськова, І. П. Коропатник та ін.), визначали, що в цілому природа конфліктів змінювалася у процесі історичного розвитку. Так, до кінця ХХ століття переважали міждержавні конфлікти, а наприкінці ХХ − початку ХХІ століття конфлікти набувають внутрідержавного характеру, проте вони не стають менш кровопролитними та руйнівними.

Історіографічний аналіз конфліктів, проведений деякими дослідниками (Ж. Б. Дюрозель, П. Маланчук), свідчить, що з утворенням ООН їх кількість не зменшилася. Проте певний їх відсоток вирішувався мирними засобами, а наприкінці ХХ століття вже близько половини всіх конфліктів розв’язувалося із застосуванням миротворців.

Етапи миротворчого руху, які виокремлено науковцями (Е. Шмідл, О. О. Телічкін), автором уточнено і, водночас, ґрунтовно доведено, що особливим є останній етап, який характеризується різким збільшенням чисельності й масштабів міжнародних конфліктів і кількості миротворчих операцій.

Автором проаналізовано кожну з миротворчих операцій на різних континентах планети, які розгорнуті та розгорталися внаслідок конфліктів у період після Другої світової війни, та висвітлено основні причини цих конфліктів. Водночас розглянуто питання подальшого розвитку миротворчої діяльності, яка поступово стає одним із визначальних аспектів міжнародної діяльності в цілому.

Аналіз миротворчих операцій в історичному аспекті засвідчив, що поліцейські формування практично не брали участі в миротворчій діяльності до кінця ХХ століття, зазначені операції були розраховані лише на участь військових, які припиняли конфлікт.

У підрозділі 1.2 «Геополітичні зміни у другій половині ХХ століття, які викликали потребу в миротворчій діяльності щодо підтримання громадського порядку та громадської безпеки» розглянуто процеси, які призвели, з одного боку, до збільшення кількості конфліктів у світі, а з іншого – до інтенсифікації миротворчого руху. Головними причинами визначаються розпад Радянського Союзу та всієї соціалістичної системи, що спричинило перетворення двовекторного світу на багатовекторний, зростання рівня міжнародної злочинності і зміну її динаміки, глобалізацію та інформатизацію світу в цілому.

Проаналізовано також перші кроки України на міжнародній арені в миротворчій сфері, коли Україна з початку свого існування як незалежна держава продемонструвала світові, що вона є миролюбною державою, відмовилася від ядерної зброї і стала брати активну участь у миротворчості.

Автором визначено, що процеси, які відбуваються в сучасному світі, з одного боку, є позитивними, тобто набуває подальшого розвитку наукове забезпечення економіки, поширюється коло використання новітніх технологій, а з іншого – зростає кількість конфліктів, а відповідно, і загроз для миру в усьому світі. Такі висновки, зроблені автором, підтверджені також дослідженнями як вітчизняних, так і зарубіжних науковців (М. Згуровський, Б. Скоукфорт та ін.).

Висвітлено також концептуальні питання впливу світових геополітичних змін на стан існування різних регіонів. Визначено, що насамперед геополітичні зміни вплинули на національну безпеку всіх країн світу, навіть США. Проте геостратегія держав, які визначають «правила гри» на міжнародній арені, змінюється. Вони розуміють, що нові проблеми, які виникають, слід вирішувати спільно. Таким чином, до участі у вирішенні питань світової політики залучаються нові держави, у тому числі й Україна.

Водночас для активної участі в міжнародних справах, зокрема в миротворчій діяльності, потрібні політична воля і бажання правлячих кіл та належна підготовка кандидатів у миротворці. У роботі доведено, що в окремих пострадянських державах бракує як першого, так і другого.

У підрозділі 1.3 «Політика України щодо участі в міжнародних миротворчих операціях» аргументовано обставини та умови, які сприяли участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародному миротворчому русі.

Серед передумов такої участі, насамперед, визначено сприятливу міжнародну ситуацію, зміни в сучасній глобальній системі колективної безпеки, підвищення ролі ООН з питань підтримання миру та стабільності у світі.

Передумовами участі України в міжнародних миротворчих операціях є, по-перше, те, що вона є однією із засновниць ООН, а, по-друге, як член цієї міжнародної організації, вона має певні обов’язки стосовно питань забезпечення миру та безпеки. Керівництво України на той час із розумінням поставилося до розв’язання проблем національної безпеки й активно почало вирішувати комплекс відповідних адміністративних та організаційних питань щодо участі своїх представників у міжнародних миротворчих операціях.

Серед передумов участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях слід відзначити також перебудову структури ООН у сфері миротворчої діяльності і створення Департаменту миротворчих операцій, значне розширення кола питань щодо миротворчого процесу, які розглядалися на засіданнях Ради Безпеки і Генеральної Асамблеї ООН.

Головною ж передумовою участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях стала політична воля керівництва держави і МВС України, завдяки якій активно почали вирішуватися питання забезпечення зазначеного процесу.

Автором проаналізовано зміни, які відбуваються в сучасному міжнародному миротворчому русі. Ґрунтовно доведено, що миротворчі операції стають багатоаспектними, до участі в них залучаються не тільки військові контингенти, як це було за часів «холодної війни», а й працівники цивільної поліції ООН. Ці зміни також створюють передумови та дають можливість Україні направляти до міжнародних миротворчих місій представників правоохоронних органів.

Розділ 2 «Теоретико-адміністративні закономірності міжнародного миротворчого руху» складається з чотирьох підрозділів.

Ó ï³äðîçä³ë³ 2.1 «Âèíèêíåííÿ é óäîñêîíàëåííÿ ïðàâîâèõ ïîíÿòü «ì³æíàðîäíà ìèðîòâîð÷à îïåðàö³ÿ», «ì³æíàðîäíà ìèðîòâîð÷à ì³ñ³ÿ», «îïåðàö³ÿ ç ï³äòðèìàííÿ ìèðó» òà «ïðèìóøóâàííÿ äî ìèðó» ³ àäì³í³ñòðàòèâíî-ïðàâîâå çàáåçïå÷åííÿ ¿õíüî¿ ðåàë³çàö³¿» âèçíà÷åíî ñó÷àñíå ðîçóì³ííÿ ì³æíàðîäíèõ ìèðîòâîð÷èõ ì³ñ³é òà ì³æíàðîäíèõ ìèðîòâîð÷èõ îïåðàö³é, à òàêîæ ñôîðìóëüîâàíî àâòîðñüêå âèçíà÷åííÿ ïîíÿòü «îïåðàö³ÿ ç ï³äòðèìàííÿ ìèðó» òà «îïåðàö³ÿ ç ïðèìóøóâàííÿ äî ìèðó», êîíêðåòèçîâàíî ïðèíöèïè ìèðîòâîð÷èõ îïåðàö³é.

При цьому коротко проаналізовано історичний розвитку зазначених понять і запропоновано внести зміни до Статуту ООН та інших документів, що є визначальними стосовно участі представників країн у зазначених операціях та їх адміністративного забезпечення.

Обґрунтовано необхідність наукової класифікації миротворчих операцій, які поділені на: превентивні міжнародні миротворчі операції, що здійснюються або дипломатичними працівниками й засобами, або військовими спостерігачами та невеликими збройними формуваннями; класичні міжнародні миротворчі операції, які проводилися або відбуваються в наш час; розгорнуті або стратегічні чи багатосторонні миротворчі операції, які передбачають введення військового та поліцейського персоналу, спостереження за припиненням вогню, роззброєння військових формувань, навчання місцевої поліції, яка вже існує, спостереження за її діяльністю з метою припинення порушень прав людини, надання гуманітарної допомоги особам, які постраждали під час конфлікту; операції з примушування до миру, які проводяться без згоди сторін конфлікту й передбачають використання сили з метою припинення конфлікту або примушування агресора до звільнення захоплених територій; операції з попередження порушень миру та агресії, а також протидії міжнародному тероризму (їх умовно можна назвати операціями четвертого покоління), які здійснюються вже навіть без згоди ООН, та гуманітарні операції.

Наведено авторське визначення поняття принципів міжнародних миротворчих операцій, які систематизовані таким чином:

-      згода сторін конфлікту на проведення миротворчої операції. Доведено, що цей принцип може застосовуватися вибірково, проте активно, адже продовження конфлікту за сучасних засобів масового знищення щодня може призвести до загибелі сотень тисяч людей;

-      принцип нейтралітету миротворчих підрозділів, який також в окремих місіях застосовувався вибірково, адже представники миротворчих підрозділів захоплювались у заручники, знищувались однією із сторін конфлікту, тому керівництво місії змушене було залучати силу військових блоків (НАТО в колишній Югославії);

-      принцип мінімального використання сили (військовослужбовцям дозволяється застосовувати силу, як правило, тільки з метою самозахисту). У сучасних миротворчих місіях зазначений принцип використовується, але мають місце випадки, коли миротворці змушені задіювати значні сили з метою припинення вогню та примушування сторін до миру;

-      принцип наявності в учасників конфлікту відчуття довіри до ООН, який також змінюється, тому що учасники конфлікту неодноразово порушують досягнуті домовленості, а представники ООН намагаються чітко їх дотримуватися;

-      принцип вирішення всіх спірних питань мирним шляхом (через посередництво, переговори, укладання угод та ін.), якого, зазвичай, дотримуються під час проведення миротворчих операцій, за визначенням міжнародних миротворчих місій примушування до миру;

-      принцип відкритості (усі сторони конфлікту повинні знати мету й завдання місії та способи їх досягнення), який діяв під час класичних операцій, проте на сучасному етапі миротворчості він не застосовується;

-      принцип координації та узгодженості діяльності всіх компонентів місії ООН, який стосується тільки учасників, які підпорядковуються лише зазначеній організації, а в сучасних миротворчих операціях кількість учасників, які не підпорядковуються ООН, зростає;

-      принцип своєчасного інформування учасників операції як по вертикалі, так і по горизонталі про зміни у військово-політичній ситуації в зоні відповідальності місії – він виконується тільки при досягненні домовленостей між військовим контингентом та іншими компонентами;

-      принцип чіткої самоідентифікації працівників місії, службового автотранспорту за допомогою відповідних знаків розрізнення, форми, прапорів та ін., якого завжди дотримуються в місіях, адже це дає змогу захистити представників ООН та інших учасників миротворчої місії;

-      принцип мобільності як структурних підрозділів місії, так і її працівників, дотримання якого є необхідним для захисту представників ООН у місіях, тому він не порушується;

-      принцип жорсткої централізації життєдіяльності місії – у сучасних умовах не завжди дотримується, адже виникають ситуації, коли певні підрозділи повинні діяти самостійно;

-      принцип наявності ефективно діючої системи тилового забезпечення (військові або поліцейські підрозділи повинні прибувати до місця проходження служби з власною автономною системою матеріально-технічного забезпечення, яка б повністю забезпечувала діяльність підрозділів до їх приєднання до системи тилового забезпечення місії) – також є непорушним, що дає змогу підвищити мобільність і безпеку миротворчих підрозділів та персоналу місії.

У підрозділі 2.2 «Формування правових основ участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності» зазначено, що правові основи представництва органів внутрішніх справ України в миротворчій діяльності формулювалися протягом останніх 15 років як на національному, так і на міжнародному рівнях. Проте окремі нормативні документи до сьогодні змінюються, а деякі з них не визнаються правовими, адже їх структура та прийняття не відповідають вимогам, які запроваджені в Україні.

Правовими основами забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності визнано статутні документи міжнародних організацій та їх підрозділів, міжнародні багатосторонні угоди стосовно участі миротворчого персоналу та миротворчих підрозділів у міжнародних миротворчих місіях, двосторонні угоди України та міжнародних організацій, національне законодавство, тобто закони України, постанови Верховної Ради України, постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України, нормативні акти міністерств і відомств.

Як правові основи забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародному миротворчому русі визнаються також інструкції центральних органів міжнародних організацій, зокрема ООН та ОБСЄ, а також нормативні акти й інструкції міжнародних миротворчих місій, тобто «місійне законодавство».

Зазначено, що останні документи відіграють важливу роль у відборі, підготовці та забезпеченні діяльності міжнародних поліцейських формувань і тому без заперечень визнаються правовими основами забезпечення миротворчої діяльності.

Уперше проводиться короткий аналіз інструкцій ООН, спрямованих на уніфікацію вимог щодо відбору, підготовки та забезпечення участі працівників правоохоронних органів у міжнародному миротворчому русі. Визначено також основні критерії та стандарти, яким повинні відповідати кандидати до участі в міжнародних миротворчих операціях. Серед основних стандартів визначено такі:

-      національність. Кожен поліцейський (міліціонер), який виявив бажання брати участь у міжнародних миротворчих операціях, повинен бути громадянином країни, яку він має представляти, і мати національний паспорт цієї країни;

-      професійний статус. Кожен кандидат, який добровільно виявив бажання проходити службу у складі цивільної поліції ООН, повинен перебувати на службі в поліції чи іншому правоохоронному органі країни, яку він має представляти. Винятками можуть бути тільки «вузькі» спеціалісти, які у випадку необхідності відбираються представниками ООН;

-      психічне і фізичне здоров’я. Констатується, що кандидати, які виявили бажання служити в цивільній поліції ООН, повинні відповідати медичним вимогам, що визначені в Інструкції з медичних питань для учасників польових місій. Невідповідність вимогам чи наявність психічних або фізичних вад не дають можливості служити у цивільній поліції ООН;

-      професійний досвід. Зазначено, що поліцейські, які виявили бажання служити в цивільній поліції ООН у польових місіях, повинні мати не менше п’яти років стажу роботи в поліції. У конкретних випадках в окремих місіях вимагаються більш досвідчені працівники. Це стосується посад керівного складу міжнародних миротворчих місій та посад, пов’язаних із навчанням місцевої поліції;

-      володіння мовою. Доведено, що кожен із кандидатів повинен уміти спілкуватися офіційною мовою місії, до якої він направляється. Спілкуватися в даному випадку означає не тільки розмовляти, але й писати, читати й розуміти те, що говорять, при цьому вони повинні висловлюватися зрозумілою мовою;

-      керування транспортними засобами. Констатується, що поліцейські, які виявили бажання служити в підрозділах цивільної поліції ООН, повинні мати дійсне посвідчення на право керування транспортними засобами (категорії «В») та мати навички практичного керування повнопривідним автомобілем типу «Джип». Перед тим, як приступити до виконання службових обов’язків, поліцейські повинні скласти тест на керування транспортними засобами за обмежений час і в обмеженому просторі, а також в умовах міста;

-      наявність певних особистих та професійних якостей. Вимагається, щоб кожний поліцейський офіцер (міліціонер), який виявив бажання служити в підрозділах цивільної поліції ООН, обов’язково мав певні особисті та професійні якості, зокрема: відповідний вигляд, що свідчить про його належність до міжнародного поліцейського персоналу, незалежність від національного уряду та його директив, уміння діяти професійно і безсторонньо в будь-якій складній ситуації під час перебування в місії;

-      вміння користуватися особистою зброєю. Визначено, що поліцейські (міліціонери), які бажають служити в підрозділах цивільної поліції ООН, можуть отримувати особисту зброю, повинні знати правила використання та безпеки щодо поводження з нею.

У підрозділі 2.3 «Визначення елементів механізму адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях» досліджено в історичному аспекті виникнення механізму адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих місіях.

Обґрунтовано, що Україна наприкінці ХХ століття стала одним із найбільших контриб’юторів працівників цивільної поліції ООН до міжнародних миротворчих операцій. Проте процеси відбору, підготовки, забезпечення перебування в міжнародних миротворчих місіях та повернення й реадаптації працівників органів внутрішніх справ України ще не відпрацьовано повністю, а існуючі нормативні акти потребують удосконалення.

Адміністративно-правове забезпечення миротворчої діяльності − складний механізм. Виявлення його специфічних ознак доцільно здійснювати з використанням системного підходу, який передбачає аналіз не тільки загальних ознак, що повторюються, а і взаємозв’язків між основними структурними елементами, їх взаємодії із зовнішнім середовищем. Такий шлях, на думку деяких дослідників, дозволяє усвідомити не тільки розуміння досліджуваних відносин, але і їх об’єкт, зміст, суб’єктів, становище сторін при взаємодії. Автор поділяє існуючі підходи до визначення механізму адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності і пропонує виділити суб’єктів цього механізму.

Кількість суб’єктів механізму адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ у міжнародних миротворчих операціях у дослідженні збільшена порівняно з проведеними раніше напрацюваннями. До таких суб’єктів віднесено Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, Міністерство закордонних справ України, Міністерство внутрішніх справ України, Спеціальний миротворчий центр Київського національного університету внутрішніх справ, міжнародні миротворчі місії та власне працівників органів внутрішніх справ України, які беруть участь у міжнародній миротворчій місії або зараховані кандидатами до неї.

У підрозділі 2.4 «Адміністративно-юрисдикційна діяльність цивільної поліції Організації Об’єднаних Націй у сучасних миротворчих операціях щодо забезпечення громадського порядку та громадської безпеки» вперше розглянуто питання форм і методів діяльності працівників цивільної поліції ООН у міжнародних миротворчих місіях.

Обґрунтовано, що форми та методи діяльності цивільної поліції ООН певною мірою відрізняються від форм і методів діяльності міліції України. Проте це стосується виключно місій спостереження. Поліцейські цивільної поліції ООН у місіях спостереження лише спостерігають за роботою місцевої поліції та навчають її працівників методам демократичного поліціювання.

У міжнародних миротворчих місіях, які впроваджують закон на першому етапі їх розгортання, цивільні поліцейські виконують звичайні посадові функції з тією лише особливістю, що їх діяльність і контакти з населенням здійснюються за допомогою перекладачів.

Проаналізовано питання застосування окремих форм і методів профілактичної та адміністративної діяльності підрозділами цивільної поліції ООН.

Автором з’ясовано, що працівниками органів внутрішніх справ України здебільшого застосовуються методи, які вони використовують в Україні, але форми їх застосування є різними. Це стосується складання процесуальних документів, дій, пов’язаних із затриманням і доставлянням правопорушників, та інших процесуальних дій.

Зроблено висновок, що у своїй діяльності поліцейські цивільної поліції ООН використовують переважно форми й методи адміністративної діяльності, тому для адміністративно-правового забезпечення підготовки кандидатів до міжнародних миротворчих операцій, особливо в міжнародних миротворчих місіях, які впроваджують закон, вони повинні отримати ґрунтовні знання щодо адміністративної діяльності місцевої поліції країни перебування, особливостей форм і методів адміністративної діяльності в країнах, де розгорнуті міжнародні місії, до яких планується направляти миротворчі підрозділи та миротворчий персонал.

Розділ 3 «Адміністративні та фінансові аспекти забезпечення збільшення чисельності працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 «Роль і статус МВС України в управлінні процесом підготовки та участі працівників органів внутрішніх справ у міжнародних миротворчих операціях» проаналізовано значення і роль МВС України в адміністративно-правовому забезпеченні працівників міліції в міжнародному миротворчому русі.

Доведено, що роль МВС України в забезпеченні участі своїх представників у міжнародних миротворчих місіях є визначальною. З початку цієї діяльності МВС України активно організовувало й контролювало процес відбору, підготовки та забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях, підбираючи відповідних кандидатів.

Підтвердженням визначальної ролі МВС України в організації та адміністративно-правовому забезпеченні участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності є те, що більшість нормативних документів щодо цієї сфери розроблено безпосередньо в МВС України або за участю його працівників.

Виокремлено три етапи розвитку процесу адміністративно-правового забезпечення участі працівників міліції в міжнародному миротворчому русі. Перший етап – це прийняття принципових рішень про відправлення працівників органів внутрішніх справ України до міжнародних миротворчих місій та поступове створення певної нормативної бази для зазначеної діяльності.

Другий етап участі працівників органів внутрішніх справ України у міжнародних миротворчих операціях характеризувався практичним втіленням у життя намічених раніше планів та розвитком відповідної нормативної бази. На цьому етапі сформовано систему відбору та підготовки працівників міліції до виконання завдань у сфері миротворчої діяльності.

На третьому етапі відбулося організаційне оформлення підрозділів, метою яких стало адміністративно-правове забезпечення процесу участі працівників органів внутрішніх справ у міжнародній миротворчій діяльності. Був створений Центр підготовки кадрів для міжнародних миротворчих місій ООН, видані відповідні накази, які регламентували діяльність щодо відбору, підготовки та забезпечення участі в міжнародних миротворчих місіях, напрацьовані схеми практичного впровадження зазначених документів.

У підрозділі 3.2 «Початкові етапи адміністративно-правового, фінансового та ресурсного забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності» досліджено практичні кроки щодо участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих місіях на першому етапі.

На першому етапі перебування працівників міліції України у міжнародних миротворчих операціях існували такі проблеми:

-      відсутність чітко сформульованих критеріїв відбору, тестування та підготовки кандидатів, які мали брати участь у міжнародних миротворчих місіях (такі критерії були розроблені Департаментом миротворчих операцій Секретаріату ООН і надіслані до країн-учасниць лише в 1996 році);

-      не існувало чіткої системи тестування з англійської мови, що давало можливість працювати в місіях ООН поліцейським з англомовних країн Азії та Африки, які володіли англійською мовою на низькому рівні, що викликало певні проблеми у спілкуванні з ними;

-      не було чітко розроблено системи тестування з керування автомобілем, що зумовлювало суб’єктивізм та упередженість при складанні заліків і, відповідно, скарги кандидатів. Тестування з керування автомобілем проводилися цивільними особами і лише в 1996 році його почали проводити спеціально відібрані поліцейські;

-      не було розроблено системи застосування цивільної поліції, хоча загальні обов’язки цивільних поліцейських уже містилися у відповідних постановах та інструкціях Ради Безпеки ООН;

-      не існувало координаційного органу в штаб-квартирі ООН, який би займався миротворчими операціями та участю в них не лише військових, а й поліцейських (Департамент миротворчих операцій було створено в 1992 році, до цього періоду миротворчими операціями керували різні управління ООН).

З одного боку, ці проблеми повинні були вирішувати міжнародні організації, а з іншого – і національні координаційні центри та центри з підготовки кандидатів теж повинні були вносити певні пропозиції щодо відбору, підготовки та забезпечення перебування національних миротворчих контингентів у міжнародних миротворчих місіях. Зазначено, що відповідні вітчизняні інституції не виявляли активності.

У підрозділі 3.3 «Розвиток статутних актів міжнародних організацій у правовому регулюванні міжнародних миротворчих операцій» автор зазначає, що діяльність світової спільноти щодо миротворчих операцій регламентується, насамперед, статутними актами міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ та ін.), а отже, їм відведено головну роль у забезпеченні участі представників національних миротворчих контингентів у цьому процесі.

У науковій літературі відсутня єдина думка щодо правових засад певних видів операцій із забезпечення та відновлення миру. Загальноприйнятим вважається, що норми VI розділу Статуту ООН регламентують діяльність з підтримання миру, а положення VII розділу цього Статуту – діяльність з примушування до миру.

На основі Статуту ООН активно розвивається і законодавство інших міжнародних організацій, які беруть участь у миротворчому процесі. Автором детально проаналізовано нормативну базу ОБСЄ з питань проведення миротворчих операцій.

Водночас зазначено, що до миротворчих місій ОБСЄ направляються здебільшого особи, які вже мають практику перебування в місіях ООН. Самостійно ОБСЄ кандидатів не готує.

Проаналізовано також новітні інструкції, що врегульовують певні сфери діяльності працівників цивільної поліції ООН. Особлива увага приділена інструкції, яка визначає взаємовідносини між працівниками цивільної поліції ООН та засобами масової інформації.

Цей аспект, як доказано в дослідженні, має особливе значення, адже засоби масової інформації можуть впливати на перебіг подій у міжнародних миротворчих місіях, тому своєчасно, на думку автора, було розроблено спеціальні інструкції для спілкування з представниками засобів масової інформації та в більшості міжнародних миротворчих місій введено посади спеціальних представників зі зв’язків із засобами масової інформації.

У підрозділі 3.4 «Політико-правові підстави збільшення чисельності працівників міліції в міжнародних миротворчих операціях та розвиток механізму їх адміністративно-правового забезпечення» проаналізовано причини, що зумовили необхідність збільшення чисельності працівників міліції України в міжнародних миротворчих місіях.

Серед них насамперед виділено міжнародні аспекти. Кількість конфліктів у світі зростає і Україна, відповідно, отримує більше запрошень для участі в миротворчих операціях.

Водночас визначено важливість першого Закону України «Про участь України у міжнародних миротворчих операціях», який був прийнятий Верховною Радою України в 1999 році, проаналізовано його положення і надано пропозиції щодо внесення змін до певних статей і розділів.

Запропоновано, зокрема, внести зміни у визначення міжнародних миротворчих операцій, оскільки після прийняття Закону відбулися відповідні зміни як у міжнародному миротворчому русі, так і в конкретних операціях із забезпечення миру.

Запропоновано внести зміни до визначення понять «миротворчий підрозділ» та «миротворчий персонал» (ст. 1). На момент прийняття Закону МВС України ще не готувало й не направляло до міжнародних миротворчих місій спеціальні миротворчі підрозділи, які мають певні ознаки військових підрозділів, але їх формування в Україні, насамперед функції в місіях, відрізняються від військових.

Доцільно внести зміни і у визначення поняття матеріально-технічних ресурсів, які надає Україна для використання в міжнародних миротворчих операціях. У Законі не зазначені спеціальні засоби, службові собаки та інше спеціальне майно, яке надається Україною для проведення міжнародних миротворчих операцій.

Обґрунтовано також внесення змін і до інших статей Закону України «Про участь України у міжнародних миротворчих операціях». На думку дисертанта, необхідно внести зміни до ст. 3 зазначеного Закону, врахувавши стратегічні інтереси України при прийнятті рішення щодо участі в миротворчій операції та угод і договорів, ратифікованих Україною.

Автором обґрунтовано необхідність оптимізації й реформування сфери підготовки кандидатів до міжнародних миротворчих місій та створення з цією метою єдиного центру. Такі заходи сприятимуть зменшенню витрат на підготовку кандидатів, покращанню координації діяльності на цьому напрямі МВС України та Міністерства оборони України.

Особливу увагу приділено соціальному захисту учасників міжнародних миротворчих операцій. Запропоновано залишити розмір заробітної плати працівників органів внутрішніх справ України та інших категорій учасників міжнародних миротворчих операцій у гривневому еквіваленті незмінним після направлення їх до міжнародних миротворчих місій, як це практикується стосовно військовослужбовців Міністерства оборони України. Заробітна плата працівників органів внутрішніх справ, які направляються до миротворчих операцій, істотно знижується. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України, вона повинна складатися з посадового окладу, окладу за звання, вислугу років та інших надбавок постійного характеру. Фактично ж працівники отримують більшість надбавок тимчасового характеру (за таємність, безперервний стаж роботи, за особливі умови тощо).

Уперше автором обґрунтовано доцільність отримання миротворцями – працівниками органів внутрішніх справ України та військовослужбовцями Збройних Сил України статусу учасників бойових дій. У Законі України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» наголошується, що учасниками бойових дій визнаються військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших військових формувань, створюваних Верховною Радою України, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для виконання миротворчих місій або відряджені до держави, де в цей період велися бойові дії (перелік держав, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України).

Водночас у Законі зазначено, що конфлікти останніх десятиліть, де в миротворчих операціях брали участь громадяни України, обов’язково супроводжувалися бойовими діями і рекомендовано переглянути питання про збільшення переліку територій та держав, де ведуться бойові дії, а особи, які там перебувають, повинні мати підстави для отримання статусу учасника бойових дій.

Автором запропоновано також встановити певні пільги і членам сімей військовослужбовців та працівників органів внутрішніх справ України, які брали участь у міжнародних миротворчих операціях. За прикладом США, діти миротворців могли б звільнятися від плати за навчання, можливе також безкоштовне медичне забезпечення членів сімей миротворців та інші соціальні пільги для них.

Обґрунтовано необхідність внести зміни до системи фінансування участі України в міжнародних миротворчих операціях у зв’язку з тим, що витрати, пов’язані з участю України в міжнародних миротворчих операціях, відшкодовуються з державного бюджету України за умови відшкодування їх за рахунок коштів, які виділяються ООН, ОБСЄ або іншою регіональною організацією для фінансування зазначеної конкретної миротворчої операції.

Запропоновано замість інформування Верховної Ради України про участь України в міжнародній миротворчій діяльності, заслуховувати щорічно звіти Міністерства оборони, МВС та інших центральних державних органів про участь України в миротворчій діяльності, витрачання коштів та досягнення і проблеми в цій досить важливій сфері міжнародної діяльності України.

Розділ 4 «Адміністративно-правові основи зміни складу українських миротворців, організація кадрового менеджменту» складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 4.1 «Розвиток миротворчого процесу в Європі та його вплив на миротворчу діяльність у світі» ґрунтовно проаналізовано події, що відбувалися в колишній Югославії, які стали визначальними для міжнародного миротворчого руху, та участь у них працівників органів внутрішніх справ України.

Запропоновано відповідну класифікацію цих подій, досліджено їх вплив на структуру миротворчих операцій та роль у них представників МВС України.

У результаті аналізу вперше сформульовано, систематизовано та класифіковано причини участі країн світу, зокрема України, у міжнародній миротворчій діяльності. Серед зазначених причин визначено такі:

-      міжнародна миротворча діяльність усе більше стає одним із основних напрямів зовнішньої політики кінця ХХ – початку ХХІ століття;

-      Україна вперше направила своїх представників у колишню Югославію і тим самим почала брати участь у міжнародному миротворчому русі як самостійна держава, проте не всі республіки колишнього Радянського Союзу приєдналися до миротворчого руху;

-      міжнародна миротворча місія відкрилася в центрі Європи, незважаючи на те, що Європа завжди вважалася стабільним континентом, проте конфлікт виявився кривавим і непередбачуваним;

-      конфлікт виявився не схожим на інші конфлікти в Азії, Африці та Америці, адже його суб’єктами стали високорозвинені нації, що обумовило збільшення кількості миротворців у місії, особливо цивільних поліцейських;

-      зростання чисельності цивільних поліцейських у розв’язуванні конфлікту засвідчило й те, що керівництво ООН ще не мало конкретних планів і чітко не усвідомлювало конкретних шляхів його припинення; види міжнародних миротворчих місій почали змінюватися − з «традиційних» вони перетворювалися на «багатоаспектні»;

-      більшість держав, які направляли кандидатів, не мали відповідних розробок щодо шляхів і систем підготовки миротворців, тому приймалися рішення направляти максимальну чисельність особового складу; водночас у країнах, які брали участь у місіях, активно формувалися основи адміністративно-правового забезпечення зазначеного процесу;

-      ООН ще не впливала належним чином на підготовку національних миротворчих контингентів, тому країни самостійно створювали національні підготовчі центри;

-      міжнародні миротворчі місії почали відходити від традиційного принципу розведення військ, роззброєння та поступової побудови миру. Необхідно було вирішувати всі питання розбудови демократичної системи незалежних держав, а для цього більш придатними виявилися цивільні поліцейські, і більшість країн направляли їх не тільки з цією метою, але й для запозичення досвіду.

Автором проаналізовано також такі важливі миротворчі документи, як збірники стандартних оперативних процедур, які визначають внутрішньомісійну адміністративну діяльність.

Досліджено питання щодо затримання особи представниками цивільної поліції ООН (у попередніх місіях цивільні поліцейські ООН виконували лише роль спостерігачів).

Загальні підстави затримання або арешту (у місійних документах будь-яке затримання має назву «арешт») визначені на підставі міжнародних документів і не враховують низки порушень національного законодавства. Автором запропоновано слушні пропозиції в цьому аспекті.

На підставі аналізу окремих видів адміністративної діяльності працівників цивільної поліції ООН у Косово визначено, що одним із найбільш важливих напрямів діяльності місії є попередження та виявлення правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху.

Автором проаналізовано положення збірника інструкцій, розробленого Центральним штабом цивільної поліції ООН у 2007 році, який визначає рівні керівництва міжнародними миротворчими операціями та підпорядкованість окремих підрозділів у місіях, а також питання адміністративно-правового забезпечення миротворчих операцій. Цей збірник безпосередньо стосується адміністративно-правового регулювання участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності. Водночас визначено й характерні недоліки зазначеного документа.

Так, у збірнику подано три рівні адміністративного управління миротворчими операціями:

-      стратегічний (Рада Безпеки ООН, Генеральний секретар ООН, Секретаріат та Департамент миротворчих операцій і Спеціальний представник Генерального секретаря ООН у місії);

-      оперативний (Спеціальний представник Генерального секретаря ООН, Головний штаб місії, Директор цивільної адміністрації, Командуючий військовими підрозділами в місії ООН та Комісар цивільної поліції ООН);

-      тактичний (командири регіонів, командири військових підрозділів та поліцейських підрозділів, у тому числі і спеціальних миротворчих підрозділів).

Водночас збірник не передбачає рівнів управління у разі виникнення надзвичайних ситуацій, масового безладдя та інших нештатних (нестандартних) ситуацій, а це, як свідчить практика, призводить до негативних наслідків і навіть невиправданих втрат серед миротворців.

У збірнику також вказуються підрозділи, які здебільшого утворювались у міжнародних миротворчих операціях. Дисертант проаналізував їх завдання та роль, визначив актуальні напрями подальшого покращання адміністративного забезпечення їх діяльності та функціонування миротворчих місій у цілому.

У підрозділі 4.2 «Зміни в миротворчому русі та їх вплив на якість миротворчих операцій» розглянуто зміни, які відбулися в міжнародних миротворчих операціях, насамперед у напрямі забезпечення результатів цих операцій та впливу зазначених змін на миротворчий процес у цілому.

Автор зазначає, що в останніх миротворчих операціях у Боснії, Герцеговині та Косово ООН дала згоду на використання сил НАТО для припинення конфліктів проти однієї зі сторін конфлікту – сербів. Наслідком застосування сили виявилися прогнозованими – сербські націоналісти змушені були припинити конфлікт. Уперше ООН стала на бік однієї зі сторін конфлікту, але зазначені дії припинили кровопролиття.

Дії міжнародного співтовариства з припинення конфлікту в Боснії та Герцеговині, а особливо в Косово, викликали неоднозначну реакцію у світі. Військове втручання сил НАТО у конфлікти в цих балканських країнах засуджено окремими державами, проте альтернативи таким діям, на думку автора, не було, адже тільки жорстокі військові заходи змусили сербів сісти за стіл переговорів та припинити конфлікт, і дисертант це доводить.

На думку дисертанта, застосування сили в Іраку загалом складно назвати миротворчою операцією, хоча США та їх союзники намагалися активно визнати її такою. У зв’язку з цим деякі дослідники висловлювали впевненість про неминуче припинення після цього існування ООН, оскільки відбулося пряме вторгнення до суверенної країни коаліції держав під надуманим приводом.

Водночас унаслідок застосування військових методів у миротворчих операціях останнього покоління докорінно змінилося ставлення як до ООН, так і до миротворчості загалом. Різні підходи до проведення миротворчих операцій свідчать, що прибічників негативного ставлення до примусових дій, спрямованих на припинення вогню, є чимало, але є й такі, які підтримують і схвалюють дії ООН. Тим більше, що за допомогою методів військового впливу заплановані результати в миротворчих операціях досягаються швидше.

Автором зроблено висновок, що ООН необхідно визначити способи використання збройних сил країн-учасниць у випадках активної протидії з боку сторін, які розв’язали конфлікт, адже військові формування мають право захищати принаймні себе.

Військові контингенти ООН повинні мати чітко розроблені інструкції щодо використання сили та зброї проти сил, які активно протистоять миротворцям, продовжують військові дії та знищують мирне населення, порушують досягнуті домовленості та учиняють різні провокації.

Тому необхідним є вирішення питання про направлення до сил ООН підрозділів, які мають тяжкі види озброєння, літаки, ракетні підрозділи та ін. Доведено, що у сучасних конфліктах використання таких видів озброєнь є ефективним для примушування до миру.

ООН потрібно розробити стратегію використання військових підрозділів регіональних військово-політичних блоків з метою припинення геноциду, етнічних чисток та інших дій військових режимів, а також плани чіткої взаємодії з іншими компонентами міжнародних миротворчих місій при їхньому використанні. Дисертант пропонує ґрунтовні засади для розроблення такої стратегії.

З огляду на викладене, у роботі зроблено висновок, що характер миротворчих операцій змінився, пріоритетною метою стає примушування до миру за допомогою військової сили та зброї, що обумовлює необхідність внесення відповідних змін до Статуту ООН.

У підрозділі 4.3 «Організаційно-правові заходи щодо створення спеціальних миротворчих підрозділів в Україні та їх участі в міжнародній миротворчій діяльності» автор зазначає, що зміни в міжнародному миротворчому русі, формах і методах проведення миротворчих операцій вплинули й на форми і методи участі працівників міліції України в міжнародній миротворчій діяльності.

Доведено, що розширення миротворчого руху та його зміни призвели до виникнення перших миротворчих правозастосовних місій (Косово, Східний Тимор), які повністю змінили діяльність цивільної поліції ООН. Відповідно змінилися й системи підготовки та забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності.

Миротворчі місії, які впроваджували закон, вимагали інших підходів до підготовки особового складу, оскільки цивільна поліція ООН вже не спостерігала за діяльністю місцевої поліції, а самостійно вживала заходів щодо боротьби зі злочинністю та правопорушеннями. Це здебільшого була адміністративна діяльність, оскільки проведення оперативно-розшукових заходів через перекладачів практично не виявлялося доцільним і можливим.

Аналіз ситуації, що виникла на територіях перших місій, які впроваджували закон, показав, що розв’язування проблеми підтримання правопорядку виявилося неможливим лише силами цивільної поліції. В окремих випадках виникала навіть потреба у спеціально підготовлених та екіпірованих підрозділах, яких на той час у формуваннях цивільної поліції не існувало. Тому такі підрозділи були сформовані й діяли спочатку в місіях у Косово та Східному Тиморі, а потім вже використовувалися в Африці, на Гаїті, а згодом – і в інших миротворчих місіях. В Україні, якій було запропоновано направити спеціальні підрозділи до Косово та Східного Тимору, вже існували підрозділи швидкого реагування «Беркут», спеціальні підрозділи «Сокіл», «Ягуар» та інші, які можна було направити до миротворчої місії. Проте було прийнято рішення формувати спеціальний миротворчий підрозділ не лише з представників зазначених підрозділів, а й з інших служб і підрозділів МВС.

У зв’язку з різким збільшенням чисельності особового складу МВС, який брав участь у міжнародних миротворчих операціях, в Україні виникло питання щодо подальшої служби таких працівників після повернення з довгострокового закордонного відрядження. Згідно з чинним на той час законодавством, їх відрядження в місію не повинно було перевищувати трьох місяців (питання про збільшення терміну такого відрядження до одного року й більше донині не вирішено). Тому було прийнято рішення створити Спеціальний миротворчий центр, до якого відрядити всіх працівників, що раніше перебували у складі міжнародних миротворчих місій.

Створення такого центру свідчило, що МВС України визначило новий напрям діяльності міліції, який до цього не існував загалом. Водночас нагальним стало питання щодо вдосконалення й адміністративно-правового механізму забезпечення зазначеної діяльності.

У підрозділі 4.4 «Удосконалення механізму правового забезпечення участі працівників міліції України в міжнародних миротворчих операціях» розглянуто фактори, які сприяють і зумовлюють підвищення ефективності цього механізму, проаналізовано й визначено його складові елементи, а також зміни у складі миротворців, які були зумовлені існуючими міжнародними змінами в миротворчому русі.

Зазначено, що адміністративно-правовий механізм забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності вже сформовано, але на відміну від інших країн провідну роль у цьому, як і в організації його функціонування, відігравали й відіграють не вищі органи влади та їх рішення, а підзаконні нормативні документи МВС України, тому він потребує відповідного вдосконалення й оптимізації до світового рівня.

При цьому доцільно було б передбачити його невід’ємними складовими правові норми, правовідносини та їх суб’єктів, акти застосування норм права та способи правового регулювання тощо, а також конкретизувати правові норми в запропонованій автором редакції, яка, на його думку, чітко визначає невід’ємні складові функціонування зазначеного механізму, – це норми міжнародного та національного законодавства України, норми, які формуються в міжнародних миротворчих місіях і законодавстві країн, де проводяться миротворчі місії (окремі з них і виникли тільки у зв’язку з розгортанням у цих країнах миротворчих операцій).

Удосконалення механізму правового регулювання забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності відбуватиметься в подальшому саме завдяки активному розвитку перерахованих вище умов.

У роботі обґрунтовано необхідність включення суб’єктів миротворчих правовідносин до механізму адміністративно-правового забезпечення, адже кількість цих суб’єктів значна. Вони є учасниками правовідносин тих чи інших груп та галузей права, зокрема міжнародного, національного та «місійного» права, але до тих пір і постільки, оскільки існують завдяки розгортанню міжнародних миротворчих місій і припиняють своє існування одразу після завершення місії; вони теж є повноцінними суб’єктами зазначеного механізму правового регулювання.

Автор констатує, що акти застосування норм права, які входять до механізму адміністративно-правового регулювання участі працівників МВС України в міжнародних миротворчих операціях, є різними. Ними можуть бути акти міжнародного, національного адміністративного, а в окремих випадках – і навіть цивільного права України.

За змістом способів правового регулювання, які входять до механізму адміністративно-правового забезпечення участі представників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих місіях, виокремлюються дозволи, заборони та ліцензування. Проте автором визначено також спосіб правореалізації, який заснований на дотриманні встановлених правових норм. Тобто суб’єктами правовідносин виконуються правові приписи, встановлені відповідними організаціями, без надання дозволів, заборон і ліцензій.

Розділ 5 «Стратегія миротворчої діяльності України та сучасний стан адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності» присвячений розгляду сучасного стану та перспектив участі працівників міліції в міжнародному миротворчому русі та вузловим напрямам розвитку законодавства, матеріально-технічного й кадрового забезпечення цього процесу.

У підрозділі 5.1 «Стратегія миротворчої діяльності в питаннях кадрового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях» проаналізовано стратегію миротворчої діяльності та роль і місце України в міжнародних миротворчих операціях. Стратегія міжнародної миротворчої діяльності України, яка затверджена Указом Президента України 15 червня 2009 року, визначила пріоритетні цілі, завдання та механізм реалізації національних інтересів України у міжнародному миротворчому русі.

Такими пріоритетними цілями визначено:

-      збереження та розширення активної присутності України в міжнародній миротворчій діяльності, спрямованій на підтримання миру й безпеки;

-      підвищення міжнародного авторитету України та підтвердження її прагнень до інтеграції в європейський та євроатлантичний простір;

-      забезпечення національних інтересів.

Водночас у стратегії не враховано такі важливі питання, як забезпечення національної безпеки, вивчення і впровадження досвіду правоохоронної діяльності, а також активізація міжнародних контактів України.

Стратегічними завданнями, які ставляться перед державними органами з метою реалізації поставлених цілей (і з якими погоджується дисертант), є:

-      удосконалення системи керівництва, координації та взаємодії органів виконавчої влади під час планування та участі миротворчого контингенту та миротворчого персоналу в міжнародних миротворчих операціях;

-      адаптація до сучасних умов механізмів та процедур прийняття рішень про участь у міжнародних миротворчих операціях і відкликання миротворчого контингенту;

-      створення єдиної системи обліку громадян, які мають необхідну професійну і психологічну підготовку для участі в міжнародних миротворчих операціях;

-      підвищення якості мовної підготовки, вивчення міжнародного гуманітарного права, а також спеціальної підготовки миротворців;

-      приділення першочергової уваги вихованню в миротворців почуття гордості за виконання миротворчої місії від імені України, поваги до міжнародного гуманітарного права, місцевого населення та його суспільних і релігійних традицій;

-      налагодження системи вивчення, узагальнення та доведення до зацікавлених центральних органів виконавчої влади, військових формувань і правоохоронних органів України досвіду застосування українського миротворчого контингенту та миротворчого персоналу в міжнародних миротворчих операціях;

-      підвищення зацікавленості військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та цивільних осіб до участі в міжнародних миротворчих операціях та забезпечення: необхідного рівня медико-психологічного обстеження українських миротворчих контингентів і миротворчого персоналу під час виконання завдань та після завершення операції, більш високого рівня правового і соціального захисту учасників міжнародних миротворчих операцій та членів їхніх сімей, належних житлових та побутових умов.

Проте в дисертації зазначено, що серед перелічених завдань не враховані такі, як вплив миротворчих процесів у світі на стан національної безпеки та правопорядку в Україні та інші.

Запропоновано під час підготовки пропозицій щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях поділити такі операції на відповідні рівні їх пріоритетності: перший – операції, які проводяться в регіонах, що є ключовими для національних інтересів України; другий – операції, які проводяться спільно з міжнародними миротворчими партнерами України, співпраця з якими сприяє європейській та євроатлантичній інтеграції України; третій – інші операції, в межах яких українські миротворці мають зробити внесок, разом із міжнародною спільнотою, у підтримання миру і стабільності.

Розглянуто також питання поетапного кадрового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародному миротворчому русі, починаючи з первинного відбору кандидатів у місії до їх післяопераційної реабілітації, визначено існуючі проблеми та запропоновано конкретні шляхи їх вирішення.

У підрозділі 5.2 «Перспективи ресурсного та фінансового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності» розглянуто сучасний стан ресурсного та фінансового забезпечення підрозділів українських миротворців і стратегічні напрями розвитку й удосконалення цієї діяльності.

Дисертант зазначає, що існуючий рівень ресурсного та фінансового забезпечення миротворців України, зокрема працівників органів внутрішніх справ України, не відповідає міжнародним вимогам. Працівники міліції, які виїжджають до міжнародних миротворчих місій, отримують значно меншу заробітну плату в національній валюті, ніж ті, які залишаються в Україні. У цивілізованих країнах світу існують інші підходи, які приваблюють поліцейських до миротворчої діяльності (у деяких країнах вони навіть отримують подвійну заробітну плату від національних урядів). Автором обґрунтовано необхідність внесення відповідних змін та вивчення такою досвіду.

Сучасне ресурсне забезпечення, як засвідчив проведений аналіз, теж певною мірою не відповідає вимогам організацій, які проводять миротворчі операції. Якщо в європейських країнах ресурсне забезпечення було достатнім для виконання завдань миротворчих місій, то працівники міліції, які направлялися у тропічні й субтропічні країни, забезпечувалися на значно нижчому рівні, ніж їх колеги з розвинених держав. Це стосується як форменого одягу, так і іншого спорядження, зв’язку та медикаментів, озброєння тощо.

Дисертантом визначено певні напрями щодо доведення за належністю матеріально-технічного та фінансового забезпечення миротворців, які запропоновано включити до стратегії міжнародної миротворчої діяльності України. Зокрема, для підвищення рівня матеріально-технічного забезпечення необхідно:

-      забезпечувати миротворчі контингенти та членів миротворчих персоналів сучасним озброєнням, військовою та іншою технікою і спеціальними засобами на рівні кращих зразків, які розробляти самостійно або закуповувати в інших країнах;

-      розробляти та модернізувати сучасну військову техніку та озброєння, які повинні відповідати умовам регіонів проведення миротворчих операцій;

-      забезпечити високий рівень медичного забезпечення миротворців на стадіях відбору, підготовки, перебування в міжнародних миротворчих місіях та після повернення з них.

З метою покращання фінансового забезпечення миротворців та в цілому фінансування миротворчої діяльності автор вважає за доцільне:

-      підвищення рівня соціального захисту учасників міжнародних миротворчих операцій та членів їх сімей;

-      поступове наближення рівня грошового утримання за виконання службових обов’язків у складі миротворчих контингентів або миротворчого персоналу до рівня аналогічних виплат у державах Центральної Європи;

-      налагодження постійного інформування миротворців про події в Україні та зв’язку їх зі своїми сім’ями;

-      підвищення витрат на спеціальну підготовку кандидатів до міжнародних миротворчих операцій.

Зазначено, що у стратегії не враховано питання підготовки резерву кандидатів до міжнародних миротворчих місій, який повинен проходити спеціальну підготовку на місцях постійної служби, а також у навчальних закладах. Не передбачено також і фінансування на підготовку цивільного персоналу, який планується направляти до міжнародних миротворчих операцій. Не врегульовано питання і про направлення до складу миротворчих контингентів військовослужбовців Міністерства з надзвичайних ситуацій, пожежних, прикордонників та інших категорій, як це вже давно запроваджено, наприклад, у Росії.

У підрозділі 5.3 «Шляхи вдосконалення адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності та захист життя й особистих інтересів» проаналізовано нормативно-правове забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародній миротворчій діяльності та перспективи його покращання на основі затвердженої стратегії міжнародної миротворчої діяльності України.

Зазначено, що на сучасному етапі більшість нормативних актів, які забезпечують участь працівників органів внутрішніх справ у міжнародному миротворчому русі, є відомчими, тоді як у більшості зарубіжних країн такі акти приймаються найвищими органами держави. Структура нормативно-правової бази певною мірою не відповідає сучасним вимогам, не вирішено такі важливі питання, як страхування миротворців, їх перебування в довгостроковому закордонному відрядженні протягом року та більше, призначення на посади після повернення з міжнародних миротворчих місій тощо.

Стратегією міжнародної миротворчої діяльності України передбачені окремі доповнення до нормативного забезпечення, проте вони не стосуються зазначених вище питань. Запропоновано розроблення нормативно-правових аспектів, якими слід передбачити:

-      унеможливлення притягнення до юридичної відповідальності осіб, які входять до складу миротворчих контингентів та миротворчого персоналу, при правомірному виконанні ними заходів миротворчих операцій під час перебування в міжнародній миротворчій місії;

-      включення в угоди при розгляді пропозицій щодо участі в міжнародних миротворчих операціях пунктів про обмеження участі представників України в тій чи іншій миротворчій місії в разі суттєвих змін ситуації або припинення такої участі з метою попередження втрат серед особового складу миротворчих контингентів та миротворчого персоналу;

-      адаптацію національного законодавства до відповідних нормативних актів та рішень міжнародних організацій з питань безпеки щодо визначення правового статусу миротворчого контингенту та миротворчого персоналу, їх прав і обов’язків;

-      чітке розмежування повноважень органів державної влади у сфері міжнародної миротворчої діяльності України, уточнення форм взаємодії між ними;

-      визначення переліку органів державної влади, представники яких можуть залучатися до участі в міжнародних миротворчих операціях;

-      впровадження механізму державної підтримки участі підприємств, установ та організацій України всіх форм власності у заходах із відновлення економічної та соціальної інфраструктури держав перебування українських миротворчих контингентів і миротворчого персоналу.

Зазначені пропозиції, на думку автора, сприятимуть вдосконаленню адміністративно-правового забезпечення участі працівників органів внутрішніх справ України в міжнародних миротворчих операціях, приведення його у відповідність із сучасними світовими стандартами.