ЗЕЛЕНІ СВЯТА В УКРАЇНЦІВ: ТРАДИЦІЙНІ ЗВИЧАЇ ТА ОБРЯДИ

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, методи дослідження, показано зв’язок з науковими темами. Окреслено територіальні і хронологічні межі, визначено мету, завдання, об’єкт та предмет дослідження. Розкрито його наукову новизну і практичне значення, засвідчено апробацію наукових результатів дисертації під час виступів на конференціях.

Перший розділ – “ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛА. МЕТОДОЛОГІЧНА ОСНОВА ДИСЕРТАЦІЇ” – становить узагальнений огляд стану наукового дослідження, джерел та методології дисертаційної теми.

У першому підрозділі “Розробка теми в науковій літературі” проаналізовано основну наукову літературу, на якій ґрунтується дисертація.

Однією з ранніх наукових праць ХІХ ст., в яких проаналізовано троїцьку календарну обрядовість слов’янських народів загалом й українців зокрема, є ґрунтовне дослідження “Поэтические воззрения славян на природу: Мифы, поверья и суеверия славян” О. Афанасьєва. Серед зарубіжних учених, які частково досліджували звичаї та обряди Зелених свят українців, доцільно згадати А. Фішера, К. Мошинського та П. Богатирьова.

Значний крок у подальшому вивченні й науковому осмисленні походження Зелених свят загалом та окремих його складових зокрема, пов’язаний з дослідженнями українських народознавців З. Кузелі та В. Петрова. Для з’ясування локальної специфіки троїцьких звичаїв та обрядів українців цінними є праці О. Воропая “Звичаї нашого народу” та С. Килимника “Український рік у народних звичаях в історичному освітленні”, в яких з різних теренів України зібрано фактичний матеріал і докладно описано клечання житлових та господарських будівель, завивання вінків, поминання померлих предків, “проводи русалок”.

Дослідити окремі звичаї та обряди Зелених свят допомогли розвідки С. Кітової та Р. Кирчіва. С. Кітова на основі власних фольклорно-етнографічних записів розглянула специфіку “водіння Куста” на Поліссі, особливості його проведення, відзначила вікову категорію учасників. Відомий львівський фольклорист та етнолог Р. Кирчів докладно охарактеризував юріївські звичаї та обряди, серед яких особливу увагу приділив прикрашанню вінками худоби. Більше того, народознавець не обмежився його фіксацією та описом, а й спробував пояснити ритуальне значення самого вінкоплетення.

Обрядовість літнього циклу загалом і Зелених свят зокрема цікавила О. Курочкіна та М. Гримич. Клечальні рослини як обереги у віруваннях українців вивчала Л. Литвин, яка на основі матеріалів з Південно-Західного регіону України, відзначила різницю у виборі різних порід дерев для замаювання, що зумовлювало, на її глибоке переконання, різне природно-географічне середовище досліджуваних теренів. Народні повір’я про троїцьку зелень студіювала також Н. Вархол.

Діалектні назви на означення П’ятидесятниці, днів троїцько-русального періоду і клечальної зелені вивчала Н. Осташ. Ґрунтовне вивчення традиційних звичаїв та обрядів Зелених свят на Буковині здійснив чернівецький етнолог Г. Кожолянко.

Прикрашання квітами (зеленню) як окреме явище духовної культури досліджувала мистецтвознавець М. Федущак, яка на основі власних польових записів з теренів українських Карпат розглянула традицію українського квітчання на тлі європейської флористики та японського мистецтва укладання квітів, висвітлила її не лише у весільній, будівельній, а й календарній обрядовості українців загалом і Зелених свят зокрема.

Із сучасних вчених найповніше Зелені свята дослідив львівський етнолог К. Кутельмах і продовжує розробляти луцький поліссєзнавець В. Давидюк. Обидва дослідники залучивши значну кількість польових джерел, передовсім з Полісся України, вибудувати цілісну концепцію стосовно походження русальної традиції та клечального звичаю, щоправда, не завжди переконливо й аргументовано. Незважаючи на це, потрібно відзначити, що всі розвідки зазначених народознавців про троїцьку обрядовість посідають чільне місце серед сучасних досліджень, у яких ідеться про порушену проблематику.

Під час дослідження семантики окремих троїцьких звичаїв та обрядів українців використано праці Ф. Колесси, Н. Здоровеги, В Борисенко, Г. Сокіл, О. Васяновича, Р. Сілецького, В. Галайчука.

Календарну обрядовість літнього циклу поглиблено студіюють представники російської етнолінгвістики – Л. Виноградова, Т. Агапкіна, О. Сєдакова, О. Левкієвська, Н. Толстой. Доцільно згадати і про старше покоління російських дослідників, до яких належать насамперед Д. Зеленін, В. Пропп та В. Соколова. Названі етнологи не лише зібрали інформацію про троїцькі обряди і звичаї всіх східних слов’ян, зокрема й українців, визначили спільні і відмінні риси, а й уперше висунули низку обґрунтованих гіпотез стосовно їхнього походження. Саме ці міркування російських учених стали підвалиною для подальших обговорень та дискусій у сфері духовної культури.

У другому підрозділі “Огляд основних джерел” здійснено аналіз джерельної основи дослідження.

Перші відомості про свято Трійці у 40-х роках ХІХ ст. зібрали К. Сементовський, І. Срезневський, О. Терещенко, М. Арандаренко. Найінформативнішим джерелом 50-х років ХІХ ст. є фундаментальна праця М. Максимовича “Дні і місяці українського селянина”, в якій міститься один з найповніших описів гуляння молоді на Трійцю біля “обрядового дуба”, різні варіанти гри “Кострубонько”, а також повір’я про русалок та їх класифікація. Поминання померлих предків у Зелену суботу, святкування Розигрів на другий понеділок після Зелених свят і повір’я про русалки в цей час цікавили також польського народознавця А. Марцінковського.

Дуже важливим для глибшого розуміння календарної обрядовості Зелених свят є етнографічне зібрання одного з корифеїв української етнології П. Чубинського. Зокрема, у третьому томі його відомих “Трудов…”, що має підназву “Народный дневник”, за принципом річного календарного циклу згруповані численні відомості про обряди і звичаї, варіанти пов’язаних з ними пісень і повір’їв.

Значно більше інформації про троїцьку обрядовість було зібрано у 80–90-х роках ХІХ ст., зокрема, стараннями Д. Лепкого, Ю. Жатковича, П. Іванова, І. Манжури, С. Венгрженовського.

У контексті дослідження Зелених свят українців цінним та важливим джерельним доповненням є розвідки В. Милорадовича (“Житье-бытье лубенского крестьянина” та “Заметки о малорусской демонологии”), в яких містяться докладні описи поминання русалок у четвер на троїцькому тижні. Наукове зацікавлення становлять також звичаї та обряди, які здійснювали слобідські жінки в перший понеділок Петрівки, а також заборони на певні види робіт, яких намагались дотримуватись місцеві селяни на русальному тижні.

Важливу інформацію про русалок та святкування на їх честь Розигрів містять розвідки польських народознавців (Е. Руліковського, Й. Шнайдера, Й. Мошинської, С. Рокоссовської), опубліковані на сторінках відомого польського видання “Zbiόr wiadomości do antropologiї krajowéj” (“Збірник відомостей до крайової антропології”, 1879, 1881, 1889 рр.) та етнографічного щоквартальника “Lud” (“Люд”, 1907, 1912 рр.). Цінним джерелом дослідження Зелених свят є праці відомого польського етнолога О. Кольберга, які присвячені окремим історико-етнографічним районам України.

На початку ХХ ст. інформацію про троїцькі звичаї й обряди бойків та гуцулів поповнили етнографічні дані М. Зубрицького, В. Шухевича, А. Онищука. Відзначення Зелених свят у Волинській губернії цікавили тоді В. Доманицького.

Для дослідження календарної обрядовості літнього циклу цінним джерелом є праця академіка А. Кримського “Звенигородщина. Шевченкова Батьківщина. З погляду етнографічного та діалектологічного. З географічною мапою та малюнками”, яку він підготував до друку ще в 1930 р. Із 28 умовних розділів найбільший за обсягом блок етнографічних матеріалів (20 розділів) стосується традиційної календарно-побутової обрядовості українців Середнього Подніпров’я. Безпосереднє відношення до нашого дослідження мають такі розділи, як “Зелені святки і “Лоскотавчині проводи”, “Петрівчані запусти та “шуляк” та піст”.

Важливу джерельну основу дисертаційного дослідження становлять польові етнографічні матеріали, зафіксовані автором особисто впродовж 2003–2011 років на теренах Надсяння (Мостиський р-н Львівської обл.), Західного Полісся (Камінь-Каширський р-н Волинської обл.), історико-етнографічної Волині (Горохівський р-н Волинської обл.), Опілля (Рогатинський р-н Івано-Франківської обл.). Загалом же під час польової науково-пошукової роботи було опитано понад 100 інформаторів у 14 населених пунктах. Опрацьовані та оформлені польові матеріали зберігаються в архіві Львівського національного університету імені Івана Франка (ф. 119, оп. 17, спр. 60-Е, 72-Е, 346-Е, 347-Е).

У третьому підрозділі “Методологічні засади дисертаційної роботи” зазначено, що методологічна основа дослідження ґрунтується на критичному аналізі всього комплексу джерел і літератури; на розгляді і трактуванні етнографічних реалій з позицій наукової об’єктивності; поєднанні фактографічного й теоретичного рівнів пізнання предмета. Важливе місце відводиться принципу історизму з комплексним використанням загальнонаукових методів аналізу та синтезу, спеціальним етнологічним методам польового дослідження, методам історичної реконструкції, порівняльно-історичного, структурно-функціонального аналізу; комплексності вивчення явищ з урахуванням їхніх локальних варіацій, іноетнічних впливів та інновацій.

Другий розділ – “Зелені свята – невід’ємна складова літньої календарної обрядовості”.

Перший підрозділ “Народні версії походження Зелених свят” стосується розгляду та характеристики цілої низки народних повір’їв про генетичні джерела Трійці. Проаналізувавши їх, констатуємо, що серед усіх відомих нам версій походження П’ятидесятниці найдавнішою (найраніше зафіксованою) є біблійна. Натомість народні легенди і перекази про появу Зелених свят є переважно християнської тематики, позаяк їх витворив український народ на основі давніх апокрифічних оповідей про Божу Матір та Ісуса Христа з його учнями. Тому вони обґрунтовують і дають християнське тлумачення багатьох реалій, які, вочевидь, перейшли з дохристиянських “русалій” у православну традицію Трійці.

У другому підрозділі “Хронологічне та територіальне співвідношення назв “Зелені свята”, “Трійця” та “П’ятидесятниця” звертаємо увагу на те, що різні найменування Зелених свят уперше почали фіксуватися ще у документах періоду Київської Русі. Це стосувалося передовсім таких церковних назв, як “П’ятидесятниця”, “Зішестя Духа Божого” та “Трійця”. Натомість народні лексеми та словосполучення на позначення свята загалом (“Зелені свята”, “Русаля”, “Свята неділя”) й окремих його днів зокрема (“Клен”, “Дух”) згадуються в українських пам’ятках значно пізніше. Стосовно територіального співвідношення відповідних назв, то майже скрізь в Україні в їх вживанні простежується повна одноманітність. Лише поліщуки надавали перевагу лексемі “Трійця”, лемки – назві “Русаля”, а бойки, гуцули і покутяни – двоскладовій назві “Свята неділя”.

У третьому підрозділі “Структура Зелених свят” наведено етнографічний матеріал, який засвідчив, що в минулому українці відзначали Зелені свята впродовж двох тижнів: клечального (зеленого) та русального (троїцького). З’ясовано, що, залежно від місцевих традицій, українці починали готуватися до Трійці зазвичай у п’ятницю чи суботу напередодні, але обов’язково дотримуючись чіткої послідовності виконання тих чи інших звичаїв та обрядів. Насамперед селяни збирали різного роду трави і зілля та клечали своє обійстя зеленню. У Клечальну суботу (поліщуки – і в Клечальну п’ятницю) поминали померлих предків, відвідували їхні могили. В один з трьох днів П’ятидесятниці організовували хресні обходи полів. Четвер на троїцькому тижні (“Русалчин Великдень”, “сухий четвер”) і перший понеділок після Трійці (“Розигри”, “проводи русалок”) українці святкували на честь демонологічних істот – русалок.

Констатуємо також, що жоден із троїцьких звичаїв та обрядів минулого не залишився незмінним. Всі вони більшою чи меншою мірою трансформувалися й уніфікувалися. На зміну календарно-побутової обрядовості Зелених свят вплинуло не лише християнство, а й міжетнічні контакти українців із сусідніми народами. Цей вплив, щоправда, не є вирішальним і не може докорінним чином змінити національні особливості відзначення Трійці. Скажімо, до таких запозичень відносимо завивання берізки, кумування, колективні дівочі пригощання, характерні переважно для росіян; встановлення маю перед будинком коханої дівчини як знак сватання, досить поширене у поляків. У цих випадках можна стверджувати лише про привнесення певних іноетнічних елементів у той чи інший ритуал. Вони не вплинули на структуру Зелених свят українського народу, а зумовили лише деякі доповнення чи зміни, викликані доцільністю чи естетичними міркуваннями.

Третій розділ дисертації – “КЛЕЧАННЯ – ГОЛОВНИЙ АТРИБУТ ТРІЙЦІ” складається з чотирьох підрозділів: “Поняття “клечання” та його синонімічний ряд”, “Етнографічна специфіка клечального матеріалу”, “Об’єкти встановлення “маю” і його часові межі”, “Зміст і семантика клечального звичаю”.

У першому підрозділі на основі аналізу фактичних даних констатуємо, що слово “клечання” скрізь в Україні має переважно однакове семантичне забарвлення. В минулому воно вживалося на означення виключно гілок дерев, якими українці замаювали свої домівки та обійстя. Нині поняття “клечання” значно ширше і охоплює зазвичай усі троїцькі рослини, зокрема, трави і квіти. Водночас його синонімічний ряд (“май”, “глетчання”, “квічало”, “зело”, “зеленець” та ін.) з різних історико-етнографічних районів підтверджують загальну поширеність та усталеність (закоріненість) у свідомості українців відповідного поняття.

У другому підрозділі розглянуто клечальний матеріал. З’ясовано два основні критерії його вибору: вірування й уявлення українців про дерева і зелень загалом, а також природно-географічні умови тієї чи іншої місцевості. Першим критерієм пояснюємо використання одних і тих же троїцьких рослин (переважно з лікувальними властивостями) зокрема для прибирання обійстя, а після завершення Зелених свят – для застосування у народній медицині та ветеринарії. Другий критерій дозволяє виокремити регіональні особливості (розбіжності) клечального матеріалу. Наприклад, поліщуки надавали перевагу клену і березі, населення українських Карпат – явору, вербі та ліщині. Натомість на теренах Слобожанщини, Наддніпрянщини та Поділля липу використовували в поєднанні з вербою чи кленом. У дисертації встановлено, що особливе місце серед троїцьких дерев посідала осика, яку українці ставили переважно на воротах, по всіх кутках загороди, в господарських приміщеннях як оберіг від відьом, будь-якої іншої нечистої сили. Наголошуємо і на тому, що, крім свіжої зелені, у ряді сіл Поліського краю для оформлення інтер’єру на Зелені свята використовували також сушені квіти, якими трусили по підлозі.

У третьому підрозділі доведено, що майже скрізь в Україні простежується повна одноманітність стосовно об’єктів встановлення троїцької зеленні. Українці замаювали передусім житлові, господарські та культові споруди (церкви, придорожні хрести, каплички), подвір’я, город (поле), худобу. З’ясовано, що локальна специфіка полягала зазвичай у способах замаювання. Скажімо, гуцули, крім внутрішньої частини хати, обов’язково вивішували зелень на “гребінь” даху, а подоляни маїли вікна листям у спосіб, який називали “навхрест”. Докладний огляд етнографічних матеріалів виявив ще одну, не менш цікаву і суттєву особливість, на яку науковці звертають мало уваги й досі. Це стосується передовсім українських Карпат, де в минулому було заведено традицію клечати стріху хати не на Зелені свята, а на Івана Купала.

У дисертації проаналізовано звичай вінчати велику рогату худобу вінками з добірних квітів та зілля, зібраних у переддень Трійці. З’ясовано, що замаювання корів (спорадично волів і бичків) у минулому побутувало не лише в українських Карпатах, а й на теренах Надсяння, Поділля, Середнього Полісся (Житомирська обл.) та Західного Полісся (Волинська обл.). Відзначаємо, що в різних місцевостях цей скотарський звичай мав неоднакову часову приуроченість. Якщо в зоні Берегових Карпат і в Сколівській Верховині вінками прибирали на Юрія, то в південно-західній частині окресленого ареалу – на Трійцю. Наголошуємо також на тому, що добір рослин для вінків, які в’ють на Зелені свята, – ширший, аніж на Юрія, що, очевидно, зумовлено природно-кліматичними умовами.

Акцентуємо увагу на тому, що часові межі клечання є менш однорідними і в різних місцевостях коливаються від трьох днів до цілого року. Очевидно, що сакральний статус троїцьких рослин у поєднанні з народними знаннями про їх “цілющі” властивості відобразився у способах їх повторного застосування. Наприклад, за допомогою клечання українці лікували нариви, головний біль, переляк тощо. Крім того, з’ясовано, що троїцьке “зілля”, яке освячував священик в один з днів Зелених свят, українці використовували під час будівництва нового дому, а також у поховальній обрядовості.

У четвертому підрозділі “Зміст і семантика клечального звичаю” проведено скрупульозний аналіз календарної, сімейної та будівельної обрядовості, який дозволив виявити однотипні для клечального звичаю явища духовної культури. Більше того, він дозволяє констатувати: українці встановлювали обрядову зелень для того, щоб запросити померлих родичів до своєї оселі у важливі для них періоди життя. Йдеться не лише про календарні свята, але й про такі події, як весілля, будівництво нового житла, які, за віруваннями українського народу, повинні відбуватися за обов’язкової присутності померлих родичів, позаяк від їхньої підтримки і допомоги залежав успіх живих у виробничому та сімейному побуті. Крім того, на основі багатого етнографічного матеріалу з теренів Полісся доведено, що місцеве населення встановлювало клечання ззовні хати насамперед для русалок, а в житловому приміщенні – для предків. Це, своєю чергою, пояснює розбіжності у способах поводження з обрядовою зеленню по завершенні троїцького періоду.

Четвертий розділ – “ОБРЯДОДІЇ ТА МОТИВИ СВЯТ”.

У першому підрозділі “Обрядодії та мотиви, пов’язані зі вшануванням покійних предків” висвітлено основні складові троїцького поминання (церковні відправи, відвідування цвинтарів, поминальні трапези вдома), яке ґрунтувалося на постійному зв’язку живих і померлих. Останні, за народними віруваннями, володіли надприродними властивостями, впливали на всі сфери життя населення. Тому їх поминання було важливим елементом ритуального життя сільської громади. Дослідженням з’ясовано, що вся система вшанування померлих у троїцько-русальний період була спрямована на те, щоб полегшити їхнє посмертне існування та забезпечити всім необхідним у загробному світі (їжею, напитками, одягом, світлом, теплом).

У дисертації відзначено, що у структурі Зелених свят домінували поминальні мотиви, свідченням чого є низка архаїчних приписів, які українці ще подекуди виконують і досі:

дотримання певних норм поведінки і приписів під час поминальної трапези (готування непарної кількості страв; ламання хліба руками; присвічування померлим родичам упродовж цілої ночі тощо);

відзначення поліщуками “літніх дідів”;

поминання “безпірних” покійників у Русальний четвер або в перший понеділок після троїцького тижня (“Розигри”, “проводи русалок”, “Лоскотавчині проводи”).

Встановлено, що в минулому українці чітко розрізняли поминання “своїх” (“дідів”) і поминання “нечистих” покійників. Для останніх відводилися спеціальні дні не церковного, а народного календаря. Водночас зауважено, що межа між поминанням раніше зазначених категорій покійників поступово стирається, про що свідчить відвідування “своїх” на цвинтарі, згадування передчасно померлих під час трапези на “діди” та в інші дні, які встановила церква.

Другий підрозділ – “Господарські обрядодії і мотиви” складається із двох параграфів.

У першому параграфі “Землеробські обрядодії і мотиви” з’ясовано, що окремі звичаї та обряди Зелених свят мали достатньо виражений землеробський характер. Особливо чітко він проявляється у замаюванні городів і полів, обходах царини, меншою мірою – у водінні “Куста” та “проводах русалок”. У дисертації звернуто увагу на те, що у звичаях й обрядах землеробського характеру значне місце посідає рослинна атрибутика, яка в символічній формі розкриває та пояснює значення того чи іншого обряду. Доведено, що більшість троїцької зелені наділялась апотропейними, продуктивними властивостями і була символом росту та вегетації. У цьому випадку українці керувались не стільки практичними (раціональними) міркуваннями, як магією подібності. Саме з цієї причини подекуди в Україні огірки сіяли в Зелену суботу, а для швидкого росту городини її замаювали дубом і вербою.

Другий параграф “Скотарські обрядодії і мотиви” стосується характеристики троїцьких звичаїв та обрядів, які мали безпосереднє відношення до великої рогатої худоби. Відзначено, що основна мета, яку переслідували українці, виконуючи ту чи іншу магічну дію, полягала в забезпеченні сили, здоров’я тварин, стимулюванні їх розвитку і розмноження, а також в охороні тварин від шкідливих дій чарівниць (відьом). Для досягнення відповідних результатів селяни використовували троїцьку зелень, яку вивішували не лише в різних місцях господарських приміщень, а й безпосередньо прикрашали вінками худобу.

Етнографічний матеріал засвідчив, що для аналогічної мети українці виконували інші магічні дії. Зокрема, українські горяни Закарпаття увечері в русальну п’ятницю набирали в сім посудин води із семи джерел, доливали свяченої води і збирали сім видів зілля. Після того давали коровам випити воду з кожного відра та понюхати кожну з обраних семи трав. Натомість лемківські господині цього ж дня брали хліб, сіль та зілля розхідника і закопували на сусідніх межах, а раненько в суботу викопували та годували ними своїх корів. Зазначено також, що саме на Трійцю пастухи старалися добре попасти худобу, залишаючи для цього ділянки з кращою травою. Усе це підтверджує влучну думку сучасних польських дослідників (А. Швальби, Т. Чекальські, М. Ференца та ін.) про те, що Зелені свята були святом пастухів.

У третьому підрозділі “Метеорологічні мотиви у системі Зелених свят” доведено, що вагому роль у троїцько-русальний період українці відводили народній метеорології, ядро якої, як виявилось, становлять архаїчні дохристиянські вірування про прямий зв’язок між станом природи (зокрема, погоди) і світом померлих предків. Саме тому впродовж зазначеного періоду, як і в інші поминальні дні календарного року, українцям заборонялось “тривожити” землю, прясти, білити, золити, пекти хліб тощо. Усю сукупність українських обрядів, застережень та заборон, що безпосередньо пов’язані з метеорологічними мотивами Зелених свят, у дисертації систематизовано у дві групи. До першої групи віднесено всі дії, що безпосередньо пов’язані з викликанням дощу (кидання троїцької зелені на річку чи в криницю, освячення колодязів тощо). Вони становлять переважну більшість розглянутої нами інформації. До другої групи метеорологічних мотивів зараховано різні способи відвернення стихійних явищ – граду, грози, посухи. З’ясовано, що найбільш типовими для селян у троїцький період було дотримання заборон на певні види робіт у конкретні дні, використання як оберегу “маю” та освяченого зілля, святкування так званих сухих і градових днів, а також здійснення хресних ходів на поля.