| Краткое содержание: | У ВСТУПІ обґрунтовуються вибір теми дисертаційного дослідження, його актуальність і наукова новизна, визначаються мета і завдання, методологія дослідження, висвітлюється теоретична й практична значимість результатів роботи, а також наводяться дані про апробацію основних положень.
ПЕРШИЙ РОЗДІЛ – “Роль традиції і новаторства у творчості Ніколаса Бретона” – є історико-літературною розвідкою, присвяченою висвітленню життєвого та творчого шляху Н.Бретона, з’ясуванню специфіки художнього мислення та природи мистецьких експериментів письменника. Систематизація біографічних відомостей про Н.Бретона, наведених на сторінках зарубіжних літературознавчих і довідкових джерел, дозволила створити досить чіткий літературний портрет цього навдивовижу плодовитого автора, який зміг свого часу завоювати прихильність читацької аудиторії. На формування творчої особистості Н.Бретона суттєво вплинуло близьке знайомство з такими визначними постатями, як відомий письменник-єлизаветинець Джордж Ґасконь (1539?-1577) та графиня Мері Пембрук, сестра славнозвісного Філіпа Сідні. Достеменно відомо, що Ґасконь, одружившись із матір’ю вже дорослого Ніколаса Бретона, став другом майбутнього письменника і здійснив незаперечний вплив на формування його художньої манери. У перших Бретонових творах відчувається прагнення наслідувати стиль Ґасконя, хоча знайомство зі зрілими поетичними збірками дає підстави говорити про орієнтацію Бретона на Томаса Лоджа, який, у свою чергу, наслідував французького поета П’єра Ронсара. Дружба з Мері Пембрук, що тривала протягом 1591-1602 років, не тільки сприяла знайомству Н.Бретона з творчою спадщиною Філіпа Сідні, котрий був кумиром єлизаветинських літераторів, але й до певної міри визначила проблемно-тематичний спектр ранньої творчості письменника. Саме з розривом відносин Бретона з Мері Пембрук пов’язують дослідники кардинальну зміну в провідній тональності творів цього літератора на початку нового століття.
Творча спадщина Ніколаса Бретона була як вельми репрезентативною за кількістю, так і надзвичайно різноманітною за жанровою приналежністю літературних творів. Протягом своєї 50-літньої письменницької кар’єри Н.Бретон не давав читачам забути про себе, майже щороку видаючи нову книгу. За життя автора вийшло понад чотири десятки книжок, більшість з яких сьогодні мають статус бібліографічних раритетів.
Н.Бретон, який мав хист і до поетичної, і до прозової творчості, впродовж свого життя звертався до обох муз. До цеху літераторів він увійшов як поет (перша книжка – лірична збірка “Буяння фантазії... Іграшки дозвільного розуму”, 1577). Його поетична спадщина досить багата: це і сповнені приватної інтимності ліричні вірші, і пасторальна поезія, що вражає барвистістю пейзажних замальовок, і духовна лірика, яка нагадує твори поетів-метафізиків.
В поезії Бретона чітко простежуються три провідні настроєві і, відповідно, жанрово-стильові палітри, які презентуються різними типами віршів. Першою з них є легка, ігрова, фантазійна поезія, до якої примикає Бретонова пасторалістика. Подібні настрої були особливо відчутними на початку творчості Н.Бретона. Друга втілюється у численних сатиричних творах – поетичних памфлетах, підписаних наскрізним титульним псевдонімом автора – Пасквіль. Третя настроєва палітра представлена духовними віршами, в яких осмислюються вічні теми: життя та смерть, духовні пошуки, нерозділене кохання, гріховна природа людини. Найбільш відомими поетичними творами Ніколаса Бретона залишаються пасторальні вірші зі збірки “Закоханий пастух” (1604) і вірш “Солодка колискова” (1594), який і нині входить до всіх британських поетичних антологій.
Досить різнобарвною виявляється і жанрова палітра прозових творів Н.Бретона. Його прозовий спадок представлений двома творами романічно-романної орієнтації та оригінальною есеїстикою, кількома релігійними трактатами і сатиричними памфлетами, епістолярною збіркою та вельми цікавими малими прозовими формами, такими, як епіграматична “гра прислів’ями” (crossing the proverbs) та характер. Особливе місце у творчій спадщині Бретона-прозаїка посідає діалогістика, яка складає більше половини його прозового доробку і вражає оригінальністю жанрових рішень.
Есеїстична традиція представлена у творчості Бретона чотирма збірками: “Цифра чотири” (1597/1607), “Характери в есе, повчальних і божественних” (1615), “Добре й погане: Описи славнозвісних і горезвісних людей сьогодення” (1616), “Фантазування, призначені для довічного провіщення” (1626). Спираючись на традицію, започатковану в англійській літературі “Дослідами” Френсіса Бекона, Бретон наважується на оригінальну новацію і представляє абстрактні категорії (Мудрість, Знання, Терпіння, Любов, Час, Смерть, Страх та ін.) у вигляді алегоричних дійових осіб, що мають певний набір характерних рис і властивостей. Звертаючись до ресурсів жанру характера, пік популярності якого в Англії припадає на добу бароко (Т.Овербері, Дж.Голл), Бретон презентує не тільки есеїстичну стихію роздумів, але й своєрідний каталог власних спостережень, що складається з доволі переконливих портретів. Ім’я Ніколаса Бретона можна поставити в один ряд з іменами таких відомих англійських есеїстів XVII ст., як Ф.Бекон, В.Корнволліс, Г.Пічем, О.Фелтем.
Досить вагомим виявився внесок Н.Бретона у розвиток жанру характера. Його збірка “Добре й погане”, в якій представлено своєрідний каталог “поляризованих” відбитків різних соціальних та психологічних портретів, йде в руслі теофрастівської традиції, про що свідчить вельми хаотичне поєднання описових та наративних блоків у межах одного текстового фрагменту. Згодом, відмовившись від слідування теофрастівському канону, письменник урізноманітнив техніку характерописання. В останній збірці Н.Бретона “Фантазування” сатиричний пафос поступається місцем авторським порадам з того чи іншого приводу, при цьому змінюється і загальна тональність описів. Манера зображення характерів, запроваджена Бретоном у даній книжці, згодом використовувалась його послідовниками, зокрема автором анонімного твору “Дивні метаморфози людини, що здичавіла” (1634).
Епістолярна збірка Н.Бретона, що має промовисту назву “Пошта з шаленою кількістю листів” (1602), може вважатися своєрідною хрестоматією, яка дає повне уявлення про найрізноманітніші види листів: від приватно-інтимних до абстрактно-філософських. Епістолярним творам Бретона притаманні такі риси, як безфабульність, лаконічність і влучність викладу змістових концептів та підкреслено особистісне представлення авторських думок. Досить довгий час саме ці риси визначали жанрове обличчя англійських епістолярних творів, підтвердженням чому є епістолярій Джеймса Гауела “Epistolae Ho-Elianae” (1645-1655), що складається із чотирьох книг листів, в яких піднімалися найрізноманітніші проблеми життя тогочасного суспільства та питання внутрішньої і зовнішньої політики уряду. Втім, варто зазначити, що інша традиція англійського літературного епістолярію (С.Річардсон, Т.Дж.Смолетт, Дж.Свіфт) більшою мірою пов’язана з епістолярним романом Афри Бен.
Оригінальними у жанровому плані є збірки Н.Бретона “Особисте багатство ума, що разом із добірними товарами задовольняє розум” (1612) та “Перехрестя прислів’їв” (1616). Обираючи вельми цікавий принцип структурування ідейних концептів (ігрове схрещення відомих сентенцій, парадоксів та прислів’їв), автор створює вдалі афоризми, переконливо демонструє змістову багатовимірність добре знаних, усталених зворотів і фраз. У цілому в цих збірках домінує есеїстична стихія, однак жанровий простір творів значно розширюється за рахунок авторської гри зі словом, яка має самодостатню цінність.
Потягом до поєднання різних жанрових традицій у межах одного художнього твору позначено і Бретонові трактати. Зокрема, “Божественні розмірковування душі” (1608) відкриваються двома поетичними фрагментами, а завершуються авторською молитвою, що складена у повній відповідності до тогочасного жанрового канону.
Памфлети Ніколаса Бретона – “Уславлення доброчесних дам” (1599), “Ремствувач” (1607) – характеризуються наявністю традиційних для того часу тем (внутрішня і зовнішня політика англійського уряду, релігійні питання, жіноча проблема), суб’єктивністю оцінок та інтерпретацій описуваних подій, високим ступенем авторської заанґажованості. Дослідники зазвичай згадують ім’я Бретона поруч з іменами таких видатних англійських памфлетистів, як Роберт Ґрін, Томас Неш і Томас Деккер, і це є показником високої оцінки його памфлетистики. Особливість творчої манери Бретона-памфлетиста, що помітно вирізняла його з-поміж сучасників, полягала у толерантному ставленні до тих явищ, які він критикував, у відсутності в’їдливості і саркастичності.
Романи Ніколаса Бретона – “Нещастя Мовільї” (1599) та “Дивовижні долі двох зразкових принців” (1600) – суттєво відрізняються один від одного як у жанрово-стильовому, так і проблемно-тематичному плані. Втім, жоден з них не є чимось оригінальним: йдучи у руслі тогочасної традиції сміливого експериментування з формою “romance”, письменник так і не спромігся вийти за межі вже створеного його попередниками жанрово-стильового канону.
“Нещастя Мовільї” частково вписуються в жанрове поле роману нового типу (так званого “novel”), перші зразки якого з’явилися на англійському ґрунті саме на межі століть (Т.Неш, Т.Делоні). Основний кістяк твору складає опис сумних пригод шляхетної героїні, яка внаслідок трагічного збігу обставин постійно потерпає через зловмисників та безчесних людей. Більшість драматичних ситуацій виявляються у романі соціально детермінованими, однак зображення соціального оточення героїні не справляє враження цілісної панорами, як це було у творах Т.Неша і Т.Делоні. Попри наявність елементів поетики “novel”, домінуючою в цьому творі Н.Бретона постає романічна модальність (“romance”), оскільки численні нещастя не стільки змальовуються, скільки осмислюються та інтерпретуються “високою” героїнею, від чиєї особи й ведеться розповідь. Підвищений інтерес до внутрішнього світу, детальне зображення стихії почуттів, часте наведення рефлексій та медитацій зближують роман Бретона з такими творами його сучасників, як “Пригоди добродія F.G.” (1573) Дж.Ґасконя та “Американська Маргарита” (1596) Т.Лоджа. Доволі поширеною у західному літературознавстві є думка про те, що роман “Нещастя Мовільї” генетично пов’язаний із жанром покаянних памфлетів Роберта Ґріна. Втім ця думка видається надто категоричною: у творі Бретона відсутні і мотив каяття, і викривальний пафос, і памфлетна стихія. Натомість домінує ламентаційна поетика, а героїня зображена як шляхетна страдниця, варта читацьких симпатій і співчуття.
Більш слушною можна вважати точку зору Ф.Чандлера, який називає “Нещастя Мовільї” “перевертнем пікарески”, але цілком погодитись з нею важко. Дійсно, в романі Бретона присутні такі риси іспанського шахрайського роману, як розповідь від першої особи, біографічно детермінована лінійність викладення сюжету, звернення до хронотопу дороги, опис витівок шахраїв та ситуацій обману, але життєві мандри героїні подані як низхідний рух соціальними сходинками (пікаро, як відомо, піднімався цими сходинками). До того ж, акцент на пасивності героїні контрастує з жанровою ідеологією пікарескного роману.
Наступний роман письменника – “Дивовижні долі двох зразкових принців” – не мав особливої популярності у читачів і цілком справедливо розцінюється дослідниками як авторська невдача.
Найбільш сприятливим ґрунтом для творчих експериментів Ніколаса Бретона, художнє мислення якого відзначалося потягом до філософствування й аналітизму, інтересом до зіставлення різних точок зору та мовної гри, виявився жанр діалогу. Саме тому в дисертації комплексному аналізу Бретонової діалогістики було присвячено окремий (третій) розділ, якому передує системний розгляд теоретичних аспектів діалогічного жанру (розділ другий).
Другий розділ дисертаційної роботи має назву “Теоретичні аспекти вивчення жанру діалогу”. У його першому підрозділі представлений огляд дослідницьких суджень щодо діалогу. Поняття “діалог” належить до категоріального апарату принаймні двох наук – філософії та літературознавства, причому останнє пропонує досить розпливчасті визначення його жанрово-родової кореляції. Одні літературознавчі джерела репрезентують діалог як “літературний жанр, переважно філософсько-публіцистичного характеру” чи “мовленнєвий” жанр, інші – як “один із типів організації усного мовлення” чи “частину словесно-художнього тексту, один із його компонентів, який відтворює мовленнєве спілкування персонажів”.
Існує чимало класифікацій діалогічних творів: одні з них занадто лаконічні й не охоплюють всього спектру діалогістики, інші – дуже розлогі і, як наслідок, доволі розмиті. Вчені, як правило, обирають за основу різні критерії класифікації: манеру ведення бесіди, умови розгортання діалогічного дискурсу, співвіднесення діалогічної ситуації з категорією історичної правди, роль, яку автор діалогу відводить читачеві, та ін. Найбільш продуктивною з-поміж розглянутих у реферованій роботі класифікацій можна визнати “іменну”, яка співвідносить різні зразки діалогічного жанру з іменами визначних літературних персоналій, що зробили вагомий внесок у розвиток діалогописання (Платон, Ціцерон, Лукіан, Августин Блаженний). Втім, жодна з існуючих класифікацій не може вважатися універсальною, оскільки барвисте розмаїття діалогістики, перші зразки якої виникли ще за часів античності, а новітні модифікації продовжують з’являтися ще й сьогодні, надзвичайно важко вкласти в жорсткі рамки будь-якої схеми. Крім того, жанрова природа діалогу, відзначена гетерогенністю художнього простору й потягом до контамінації елементів поетики різних жанрів, ускладнює пошук універсальних класифікаційних критеріїв.
На різних етапах розвитку культури превалюють відмінні традиції діалогописання, що зумовлюється насамперед суттєвими відмінностями у світогляді й художньому мисленні творців діалогічних текстів. З огляду на це у другому підрозділі було розглянуто ті провідні типи діалогічності, які вже сформувалися на кінець XVI століття (тобто, до того часу, коли жив і творив Ніколас Бретон).
Під діалогічністю у даному дослідженні мається на увазі певна модель комунікації, яка сформувалася під впливом конкретних соціокультурних чинників і домінує на певному етапі розвитку суспільства, відбиваючи панівні умонастрої і світоглядні орієнтири. Вона виявляє варіативність у хронологічному та географічному аспектах і впливає на поетику літературних творів. Найбільшою мірою характер діалогічності позначається на організації мовленнєвого дискурсу в зразках діалогічного жанру.
Для античного типу діалогічності характерні такі риси, як цілісність знання, яким обмінюються учасники діалогу, та розподіл ролей співрозмовників за схемою: активний соціальний речник (учитель-мудрець) – пасивний слухач (учень). Діалогічність Середніх віків відзначається поляризацією знання на сакральне і світське та конфронтаційним характером розгортання діалогічної ситуації. Функціональні ролі учасників діалогу розподіляються при цьому за схемою: захисник абсолютної Божественної істини – опонент, що сумнівається в ній чи заперечує її.
Ренесансна діалогічність суттєво відрізняється від античної, що значною мірою зумовлюється тим, що в ренесансній моделі світу центральною категорією постає “людина”, а не “космос”, як це було в античності. Метою діалогічних зустрічей стало врівноваження різноманітних автономних поглядів, що зумовило паритетний характер розподілу ролей у ситуації ренесансного діалогу.
У третьому підрозділі другого розділу, що покликаний дати максимально повне уявлення про жанрову модель ренесансного діалогу, виявлені принципово значимі риси діалогічної жанрової моделі і запропоновано виокремлювати певну жанрову константу, яка присутня у всіх без винятку художніх зразках жанру, та жанрову периферію, яка може змінюватися в залежності від багатьох факторів (функції діалогу, інтенцій автора, соціокультурного контексту та ін.). Така константа одержала в роботі назву діалогічне ядро. Діалогічне ядро – це презентація проблемно-тематичного континууму у вигляді двох чітко розмежованих мовленнєвих партій, які закріплені за різними дійовими особами. Крім діалогічного ядра, у жанровій структурі діалогу завжди присутня периферія: відтворення ситуації спілкування, художні образи мовців, мовленнєва ідіосинкразія та ін. Характер периферії та її питома вага у жанровій структурі діалогу співвідносяться з приналежністю певного літературного зразка до того чи іншого різновиду. У діалозі літературному вона є розвиненішою і відіграє більш важливу роль у структуруванні жанрового простору, ніж у діалозі філософському. Тип діалогічності (антична, середньовічна, ренесансна) суттєво впливав на жанрову периферію і позначався на характері її взаємодії з ядром.
Своєрідність жанрової моделі ренесансного діалогу значною мірою зумовлювалася впливом риторичної стихії як на діалогічне жанрове ядро, так і на жанрову периферію. Проблемно-тематичний континуум формувався через множинність точок зору, кожна з яких була цінною й цікавою, що цілком відповідало ренесансному типу діалогічності з його мозаїчним характером знання. У діалогах ренесансних авторів Логос народжувався на очах у читача внаслідок зіставлення індивідуальних поглядів, окремих інформаційних блоків, віртуозної риторичної гри словами та ідейними концептами.
У ТРЕТЬОМУ РОЗДІЛІ, що має назву “Діалоги Ніколаса Бретона”, об’єктом комплексного аналізу постає діалогістика письменника. Найкращі діалогічні твори він написав у період з 1599 по 1605 роки, тобто в той час, коли Англія переживала складний період своєї історії, що характеризувався нестабільністю орієнтирів, плюралізмом підходів до осягнення дійсності, пошуком і впровадженням нових моделей і канонів суспільного життя. Усі ці риси рельєфно проявилися в тогочасних літературних творах, і зокрема в діалогах Ніколаса Бретона, серед яких виокремлюються два провідні різновиди.
До першого з них – діалогів з морально-дидактичною домінантою – можна віднести такі твори Н.Бретона, як “Діалог між Гнівом і Терпінням” (1599), “Світ божевільний, панове” (1603),“Досвід старого та почуття юнака” (1605) та “Благаю вас, не майте гніву” (1605), в яких розглянуто широку низку питань морально-етичного, соціально-економічного, соціально-психологічного характеру. Окреслюючи певне питання в діалогічному дискурсі, Бретон так чи інакше активізує у читацькій свідомості аксіологічний рівень сприйняття світу. Письменник не просто відображає певну реалію, але активно залучає аудиторію читачів до публічного її обговорення, надихаючись прикладом героїв, котрі постійно щось зважують, оцінюють, висловлюються на захист чи з засудженням тих чи інших поглядів або фактів дійсності.
Попри потужне моралізаторство, дидактизм у творах “Діалог між Гнівом і Терпінням”, “Світ божевільний, панове” та “Досвід старого та почуття юнака” не нав’язливий, і позиції співрозмовників співіснують у художньому світі досить гармонійно. У цих діалогах автор представляє супротивні позиції у вельми толерантному ключі: вони прагнуть доповнитись у зіставленні зі своїм антиподом, але не зливаються. Увага читача по черзі переходить від одного погляду до іншого і на жодному не зупиняється остаточно. Обидва співрозмовники, навіть за умови формального старшинства котрогось із них, представляються рівними за статусом, за вагою свого голосу, риторичною переконливістю.
Твір “Благаю вас, не майте гніву” певною мірою відрізняється від трьох інших морально-дидактичних діалогів Бретона, оскільки в ньому знання постає цілісним і відсутня поляризація мовленнєвих партій. Втім, при написанні цього діалогу в основі творчого задуму автора теж стояв моралізаторський імператив. Весь проблемно-тематичний континуум цього твору (жанрове ядро) Бретон репрезентує з огляду на традиції релігійної дидактики. За співвідношенням змісту, що народжується безпосередньо в історіях, які є елементами мовленнєвих партій учасників діалогу, та власне авторської ідеї, задекларованої у неодноразово повторюваному персонажами імперативі, цей твір певною мірою нагадує проповідь, насичену низкою екземпліцитних оповідок (exempla).
Більш оригінальними у жанровому плані постають розважальні діалоги Ніколаса Бретона – “Дива, про які варто послухати” (1602), “Діалог, сповнений користі та насолоди, який ведуть три філософи” (1603) і “Талан Грімелло” (1604). Усі вони орієнтовані на те, щоб подарувати задоволення читачеві, при цьому перший діалог приємно вражає вигадливістю і мовною майстерністю автора, другий – інтелектуальною грою слів та концептів, а останній – вдалими сюжетними ходами джестових оповідок, які помітно пожвавлюють мовленнєву партію одного із співрозмовників.
Написаний в руслі платонівсько-ціцеронівської традиції, “Діалог, сповнений користі та насолоди, який ведуть три філософи” близький до ренесансних інтелектуальних діалогів. Діалогічний дискурс виростає з філософської гри, а точніше, з гри трьох мандрівників “у філософів”. Головною метою діалогічної зустрічі є бажання співрозмовників отримати насолоду від корисної і приємної бесіди. Корисність забезпечується за рахунок доволі ґрунтовного осмислення питання про честь та безчестя людини.
У діалозі “Дива, про які варто послухати” спостерігається ще одна, відмінна від попередньої, ігрова ситуація, а саме, творення фантастичної реальності зі словесним підґрунтям. Дискурс цього твору структурується навколо химерної мовної гри. Її можна означити як переведення власних назв у розряд загальних шляхом “реанімації” внутрішніх образів імен та прізвищ. Ця гра є своєрідним “зворотнім ходом метафори”, власне, тієї метафори, що закладена в численних прізвищах-зоонімах, які утворилися внаслідок порівняння характерів деяких людей зі звичками певних тварин.
Проблемно-тематичний континуум цього діалогу концентрується навколо думки про те, що ім’я людини спроможне певною мірою програмувати і її характер, і її життєвий шлях. Жанрове новаторство Бретона полягає у зверненні до арсеналу художніх прийомів таких літературних жанрів, як байка, казка та характер. Саме завдяки цьому мовна гра – ключовий для письменника засіб творення художнього простору – досягає максимального ефекту.
“Талан Грімелло” можна вважати зразком розважально-дидактичного діалогу, який складається з двох блоків, один з яких за своєю жанровою структурою тяжіє до діалогу, а другий – до колекції джестових оповідок, що суто формально і доволі штучно вставлені у діалогічну рамку. Перший блок насичений каламбурами, грою концептами, оригінальною інтерпретацією слів та понять. Другий блок не тільки виконує розважальну функцію, але й допомагає автору більш переконливо довести провідну ідею твору: людські чесноти обов’язково знаходять винагороду, а вади – завжди бувають покарані. Ця ідея жодного разу не декларується автором, що помітно відрізняє даний діалог від моралізаторсько-дидактичних діалогів письменника. Втім, саме вона формує жанрове ядро цього діалогу, який попри існування двох майже автономних блоків не втрачає своєї змістової цілісності.
У ВИСНОВКАХ представлено стисле викладення основних результатів проведеного дослідження. Аналіз діалогічних творів, що вийшли з-під пера Ніколаса Бретона, дає підстави говорити про жанрові новації письменника. Сутність новацій полягає в тому, що автор залучає до художнього простору діалогів елементи поетики таких жанрів, як трактат, есе, характер, байка, казка і джест. Ці елементи, органічно вливаючись у мовленнєві партії учасників діалогу, збагачують діалогічний жанровий простір, не руйнуючи при цьому жанрової константи творів – діалогічного жанрового ядра.
Chandler F.W. Romances of Roguery. An Episode in the History of the Novel. The Picaresque Novel in Spain. – New York, 1961. – P.202. Cox Virginia. The Renaissance dialogue. Literary dialogue in its social and political contexts, Castiglione to Galileo. – Cambridge: Cambridge University Press, 1992. - 236p.; Marsh David. The Quattrocento Dialogue: Classical Tradition and Humanist Innovation. – London: Harvard University Press, 1980. – 143p.; Wilson K.J. Incomplete Fictions: The Formation of English Renaissance Dialogue. – Washington, D.C.: The Catholic University of America Press, 1985. – 214 p. |
