| Краткое содержание: | ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, висвітлюється його зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначається стан наукового розроблення проблеми, мета та завдання, предмет і об’єкт дисертаційного дослідження, розкриваються методологічні засади та використані методи дослідження, характеризується наукова новизна основних положень, які виносяться на захист, вказується їх теоретичне і практичне значення, наводяться відомості про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1. «Методологічні та методичні засади кримінологічного дослідження злочинності» складається із п’яти підрозділів, у яких досліджуються основні етапи розвитку аналітичних досліджень злочинності в кримінології, теоретичні концепції сутності, природи та ознак злочинності, методологічні засади, методика та інформаційна основа кримінологічного дослідження злочинності в Україні, основні параметри соціально-економічної ситуації в Україні в період проведення дослідження та їх вплив на злочинність.
У підрозділі 1.1. «Кримінологічні дослідження злочинності як соціального явища: історія і сучасність» розглянуто основні етапи розвитку аналітичних досліджень злочинності в кримінології, починаючи з XIX ст. і до нашого часу. Зазначається, що якісно новий етап дослідження злочинної поведінки розпочався у XVIII‒XIX століттях як результат формування та розвитку значних за розміром та кількістю населення національних держав сучасного зразка, створення в них системи контролю та протидії злочинам, обліку вчинених злочинів та результатів їх судового розгляду, відповідної статистичної звітності.
Аналітичні дослідження перших кримінологів дозволили сформувати якісно нове розуміння процесу вчинення злочинів, основні положення якого є такими:
– випадки вчинення злочинів є масовими, а їх кількість повторюється з року в рік на певній території приблизно в однаковій кількості;
– розподіл засуджених злочинців за видом посягання, статтю, віком, соціальним станом та іншими ознаками є більш-менш стабільним;
– злочини вчиняються у всіх країнах і всіх регіонах кожної країни. Між країнами та регіонами однієї країни існують схожі та відмінні параметри вчинених злочинів.
Наслідком цих узагальнень було формування уявлення про вчинення злочинів як про соціальне явище, що має певні закономірності, які можна і потрібно вивчати. Було також вироблено поняття злочинності як сукупності злочинів, вчинених за певний період часу на певній території, зміни в якій в часі та просторі можна дослідити.
Зазначається, що наприкінці XIX століття аналітичні дослідження злочинності набули подальшого розвитку в багатьох країнах Європи та США й успішно розвивалися у XX столітті. У 1920‒1930 рр. такі дослідження успішно тривали в СРСР та УРСР у спеціально створених науково-дослідних установах із вивчення злочинності, але вже з кінця 1930-х років керівництвом СРСР було визнано за недоцільне відкрито аналізувати статистичні дані щодо злочинності, і вони були утаємничені.
Відновлення аналітичних кримінологічних досліджень в СРСР розпочалося лише з початком процесу перебудови і відкриттям статистичних даних щодо злочинності. Це сприяло появі в Росії (В. В. Лунеєв А. О. Конєв, Д. А. Лі, Е. Г. Юзіханова тощо) та в Україні (А. П. Закалюк, О. М. Литвак, О. М. Бандурка, Л. М. Давиденко, О. Г. Кулик, В. І. Бобир тощо) ряду робіт, присвячених кримінологічному дослідженню злочинності, виявленню її тенденцій та закономірностей.
Обґрунтовується необхідність продовжити традицію кримінологічного аналізу злочинності в українській кримінології й розвинути її.
У підрозділі 1.2. «Теоретичні положення щодо сутності, природи та ознак злочинності» аналізуються погляди кримінологів на злочинність як на соціальне явище. Розглянуто визначення злочинності, запропоновані в ранніх працях із кримінології (А. Кетле, Ф. Ліст, Е. Фері, С. К. Гогель, Е. Дюркгейм тощо).
Серед поглядів на проблему визначення злочинності російськими та українськими кримінологами трапляються як традиційні, за якими злочинність розглядається як масове, історично мінливе соціальне, таке, що має кримінально-правовий характер, явище, яке складається з усієї сукупності злочинів, вчинених у відповідній державі у певний період часу (О. А. Герцензон, Н. Ф. Кузнєцова, І. І. Карпець, В. М. Кудрявцев, Г. А. Аванесов, Ю. М. Антонян, В. В. Лунеєв, С. М. Іншаков, О. М. Бандурка, Л. М. Давиденко та ін.), так і нетрадиційні, за якими поняття злочинності розкривається через певні сутнісні ознаки, притаманні їй як соціальному явищу (Д. А. Шестаков, А. Ф. Зелінський, В. В. Голіна, О. М. Костенко, В. М. Дрьомін, А. П. Закалюк та ін.). Зазначається, що в усіх розглянутих визначеннях йдеться про важливі аспекти такого складного явища як злочинність, тому вони заслуговують на увагу та подальший розвиток.
На основі узагальнення наведених вище теоретичних положень та власного бачення проблеми дисертант пропонує розглядати злочинність з точки зору її сутності та природи як обумовлене умовами суспільного життя відносно масове історично мінливе соціальне явище, яке проявляється у постійному вчиненні одними членами суспільства сукупності різноманітних заборонених кримінальним законом діянь, що спричиняють шкоду іншим членам суспільства або суспільству в цілому. Це визначення використовується як теоретико-методологічна основа дослідження.
Пропонується також використовувати усталене в кримінології визначення злочинності як сукупності злочинів, вчинених на певній території за певний проміжок часу, як операційне, тобто таке, що відбиває сукупність зовнішніх проявів злочинності, яка піддається вимірюванню та кримінологічному дослідженню.
«Кримінологічне дослідження злочинності: методологія, методи, інформаційна основа. Зареєстрована і латентна злочинність» присвячений визначенню методологічних та методичних засад кримінологічного дослідження злочинності, характеристиці його інформаційної основи.
У роботі кримінологічне дослідження розглядається як вид наукового дослідження, яке являє собою отримання нових знань щодо закономірностей та якостей елементів, які входять до предмета кримінології, а також інших процесів та явищ, які мають певний кримінологічний зміст та значення. Особливо підкреслюється важливість дослідження тенденцій та закономірностей злочинності, які є «першим та основоположним елементом предмета кримінології, без звернення до якого не можуть бути вирішені ніякі інші кримінологічні завдання» (В. В. Лунеєв).
В якості методологічної основи кримінологічного дослідження використовувалися діалектичний метод пізнання, принципи об’єктивності, історизму, детермінізму та системності. Описано загальнонаукові та спеціальні наукові методи, передовсім статистичні та соціологічні, які використані у процесі кримінологічного дослідження злочинності, докладно описано його емпіричну базу, що дає підстави стверджувати про його об’єктивність та цінність отриманих результатів.
Оскільки емпіричну основу суцільного кримінологічного дослідження становлять дані державної статистичної звітності про зареєстровану злочинність, визначено ряд їх суттєвих ознак як джерела кримінологічної інформації.
Підкреслюється, що дані державної статистичної звітності щодо злочинності та судимості є результатом суцільного статистичного спостереження фактів учинення злочинів; виявлених осіб, що їх вчинили; осіб, кримінальні справи щодо яких розглядались судами, а також засуджених за вчинення злочинів у масштабах країни. Інших подібних статистичних спостережень у країні наразі не проводиться. Як свідчить багаторічний досвід використання таких даних, вони відображають основні тенденції та закономірності стану, структури й динаміки злочинності та судимості на певній території за певний період часу.
Доводиться, що вивчення латентної злочинності потребує застосування спеціальних вибіркових методів, передовсім віктимологічного опитування населення. Отримані таким чином дані щодо латентної злочинності не перевіряються на предмет фактичної та юридичної достовірності, тобто є ймовірнісними та приблизними, хоча їх кримінологічне значення для оцінки кримінальної ситуації в державі є незаперечним. Кримінологічне значення досліджень латентної злочинності полягає у доведенні необхідності постійної діяльності з покращання обліку та реєстрації злочинів, максимального скорочення фактів незаконної відмови в реєстрації та постановці злочинів на облік, тобто мінімізації штучної латентної злочинності.
У підрозділі 1.4. «Методика кримінологічного дослідження злочинності» визначено сукупність способів та прийомів розрахунку й аналізу кримінологічних показників, які характеризують злочинність в цілому та її структурні елементи.
Методика кримінологічного дослідження злочинності базується на таких принципах:
– системності, тобто аналізу всієї сукупності наявних статистичних даних, порівняння однорідних даних, розкриття їх взаємозв’язків;
– послідовного структурування злочинності як єдиного цілого на елементи за кримінологічно значимими ознаками;
– аналізу структурних показників злочинності в динаміці, визначення характерних для них тенденцій та закономірностей;
– чіткого визначення кримінологічного змісту показників злочинності, що використовуються у процесі аналізу;
– забезпечення прикладного характеру аналізу шляхом використання простих кримінологічних показників злочинності, які використовуються в описовій статистиці, що полегшує їх розуміння та розширює можливості інтерпретації.
У дослідженні використовуються показники розміру, інтенсивності, структури, динаміки та суспільної небезпечності злочинності. Окрему увагу приділено розкриттю ознак та кримінологічного значення основних одиниць спостереження, які досліджуються, – заяв та повідомлень про злочини; зареєстрованих злочинів; осіб, що їх учинили; осіб, що потерпіли від злочинів, засуджених осіб та покараних осіб. Розкрито систему відносних показників рівня, структури та динаміки, які використовуються в процесі дослідження.
У підрозділі 1.5. «Соціально-економічна ситуація в Україні та її вплив на злочинність» автор наводить статистичні та дослідницькі дані, які характеризують соціально-економічну ситуацію в Україні за роки незалежності.
Відповідно до усталених положень теорії детермінації злочинності на основі логіко-змістовного аналізу, визначені процеси та явища на рівні суспільства в цілому (макрорівень), котрі можна охарактеризувати як соціальні передумови (фактори) злочинності (А. П. Закалюк). Їх кримінологічний зміст полягає в тому, що залежно від характеру їх розвитку вони здійснюють ймовірнісний вплив на поведінку населення або представників певних соціальних груп шляхом збільшення (криміногенний вплив) або зменшення (антикриміногенний вплив) можливостей для вчинення злочинів.
Згідно з прийнятою багатьма кримінологами схемою поділу процесів та явищ, що впливають на злочинність, за сферами суспільного життя (В. М. Кудрявцев, В. Є. Емінов, А. П. Закалюк, Ю. М. Антонян та ін.) визначено та проаналізовано наступні фактори злочинності в Україні та їх показники:
– у економічній сфері ‒ рівень економічного розвитку, рівень тіньової економіки, фінансовий стан;
– у соціальній сфері ‒ рівень доходів населення, рівень зайнятості населення, структура населення за рівнем матеріальної забезпеченості, рівень маргіналізації населення, зокрема дітей та підлітків;
– у демографічній сфері ‒ чисельність населення в цілому та окремих вікових груп, стан сімейно-шлюбних відносин, рівень неконтрольованої міграції;
– у політико-правовій сфері ‒ авторитет органів влади серед населення, рівень довіри населення до окремих органів влади, рівень корумпованості влади;
– у соціально-психологічній сфері ‒ рівень трудової активності, оцінка суспільного значення певних соціальних груп, рівень задоволеності населення своїм становищем, рівень психологічної напруги, роздратованості, соціального песимізму, соціальний настрій та очікування населення.
Було здійснено перевірку на наявність кореляційного зв’язку частини очищених від трендів соціально-економічних даних з показниками злочинності. За рядом із них встановлений такий зв’язок від сильного (рівень урбанізації) до слабкого (зміна чисельності молодших та середніх вікових груп населення).
Визначено характер впливу (криміногенний або антикриміногенний) зазначених факторів на злочинність в різні відтинки часу.
Розділ 2. «Стан, структура та динаміка злочинності в Україні: основні тенденції і закономірності» складається з чотирьох підрозділів і присвячений кримінологічному аналізу основних тенденцій та закономірностей зареєстрованої злочинності в країні за 1992‒2012 рр.
У підрозділі 2.1. «Стан та динаміка злочинності: загальна оцінка» розкрито кримінологічне значення даних щодо кількості заяв та повідомлень про злочини, що надійшли до ОВС як показника суб’єктивної віктимізації населення. Встановлено тенденцію до постійного зростання кількості заяв та повідомлень про вчинені злочини, що надійшли до органів внутрішніх справ (у 1993–2012 рр. у 3,2 рази). Констатується тенденція до скорочення кількості заяв та повідомлень про вчинені злочини, за якими були порушені кримінальні справи, та зростання чисельності заяв та повідомлень про злочини, за якими в цьому було відмовлено, яка була перервана у 2009–2011 рр., але відновилась у 2012 р. (зростання відмовних матеріалів відновилось у 2010 р.), в результаті чого частка заяв та повідомлень про злочини, за якими порушувались кримінальні справи, скоротилась за 1993–2012 рр. з 41% до 12%, а частка заяв та повідомлень про злочини, за якими в цьому було відмовлено, зросла з 42% до 79%.
За результатами дослідження динаміки кількості зареєстрованих злочинів виділяються наступні періоди, які розрізняються за характером основної тенденції:
– 1993‒1995 рр. ‒ зростання числа зареєстрованих злочинів з 480478 до 641860, тобто більш ніж на третину, коефіцієнту інтенсивності злочинності у розрахунку на 100 тис. всього населення України ‒ з 919 до 1250. Ця тенденція відбивала реальне погіршення кримінальної ситуації в Україні, обумовлене системною кризою в економіці та соціальній сфері, складним процесом переходу до ринкових відносин, перебудови політичної системи та державного апарату на правових демократичних засадах;
– 1996‒2008 рр. ‒ переважання тенденції до зменшення числа зареєстрованих злочинів та коефіцієнта інтенсивності злочинності. До 2002 р. їх число постійно скорочувалося в середньому на 4,8% за рік і склало 450661 (-29,8% за поточний період), а коефіцієнт злочинності дорівнював 939. У 2003 р. мало місце різке зростання кількості зареєстрованих злочинів до 556351 (+23,5% порівняно з показником попереднього року), а коефіцієнта злочинності – до 1168. За наступні чотири роки відновилася тенденція до зниження зареєстрованої злочинності, унаслідок чого у 2008 р. було зареєстровано 384424 злочини, а коефіцієнт злочинності скоротився до 833;
– 2009‒2011 рр. ‒ зростання чисельності зареєстрованих злочинів до 515833 (+34,1%), а коефіцієнт інтенсивності злочинності – до 1130. Зростання чисельності зареєстрованих злочинів у 2009–2011 рр. було обумовлено внесенням змін до законодавства, що регулює відповідальність за поширені корисливі посягання (крадіжки, шахрайство, привласнення чи розтрату);
– 2012 р. ‒ зменшення числа зареєстрованих злочинів до 499635 (-3,1% до показника попереднього року), а коефіцієнта інтенсивності злочинності – до 1097. Відновлення тенденції до зниження стало наслідком вичерпання впливу нормативного фактору зростання та поновлення дії соціально-економічних і демографічних факторів, які сприяють зниженню рівня злочинності.
Необхідно констатувати наявність тенденції до зменшення частки розкритих злочинів серед всіх посягань, кримінальні справи за якими перебували у провадженні (2002 р. – 76,2%, у 2003–2009 рр. – у середньому 62,3%, у 2012 р. – 56,2%).
Коефіцієнт інтенсивності злочинності в Україні є більш сприятливим, ніж у розвинутих країнах Європи та сусідніх з Україною Росії та Білорусі. Натомість в Україні спостерігається більш високий порівняно з більшістю розвинутих європейських країн коефіцієнт небезпечних насильницьких та корисливо-насильницьких злочинів ‒ умисних вбивств та грабежів. Близьким до середнього показника є коефіцієнт злочинів, пов’язаних із наркотиками.
У підрозділі 2.2. «Територіальна розповсюдженість злочинності в Україні. Розподіл регіонів країни за рівнем злочинності» встановлено нерівномірність розповсюдження злочинності в країні. Найбільш високий середній коефіцієнт інтенсивності злочинності (1433–1550) протягом аналізованого періоду спостерігався у Дніпропетровській, Запорізькій та Луганській областях. У зазначених регіонах цей показник перевищував середній показник по всіх регіонах України більш ніж у 1,5 рази. Друга група включає Автономну Республіку Крим, Харківську, Миколаївську області та м. Севастополь, у яких цей показник (1184‒1339) перевищував середньоукраїнський на 24–33%. Донецька область, м. Київ, Херсонська, Одеська та Полтавська області утворюють третю групу (1003‒1149). У цих регіонах перевищення середнього по регіонах країни коефіцієнта інтенсивності злочинності було відносно незначним (від 6 до 21%). До четвертої групи належать регіони, у яких аналізований показник був близький до середнього по регіонах України (806‒965). Це ‒ Кіровоградська, Сумська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська та Київська області. До п’ятої групи були віднесені Вінницька, Львівська, Волинська та Хмельницька області (682‒736). У цих регіонах коефіцієнт інтенсивності злочинності був суттєво (на 22–28%) меншим, ніж середній по всіх регіонах країни. Останню групу склали регіони, у яких аналізований показник був найнижчим у країні (497‒584). Це Рівненська, Чернівецька, Івано-Франківська, Тернопільська та Закарпатська області.
Головним соціально-економічним чинником, який обумовлює різницю між коефіцієнтом інтенсивності злочинності або рівнем злочинності в регіонах України виступає такий інтегративний показник їх соціально-економічного розвитку як рівень урбанізації. Коефіцієнт кореляції між показниками інтенсивності злочинності та рівня урбанізації по регіонах становив протягом 2002–2012 рр. близько 0,8, що свідчить про дуже сильний зв’язок.
Підрозділ 2.3. «Розподіл злочинів за основними кримінологічними групами» присвячено аналізу кількісних параметрів злочинів, об’єднаних у групи на основі єдності певних кримінологічно значимих ознак.
За типом території вчинення злочинність в Україні має переважно міський характер, кожні 3 з 4 злочинів реєструються у містах. Коефіцієнт міської злочинності був і залишається помітно вищим, ніж відповідний показник у сільській місцевості.
У 1992‒2012 рр. частка злочинів, вчинених у громадських місцях, серед всіх зареєстрованих посягань коливалась в межах від 5,5% до 24,7% і у 2012 р. дорівнювала 18,9%. Близько 60% посягань цієї категорії в середньому за ці роки вчинялися на вулицях, майданах, у парках, скверах, решта – в інших громадських місцях (закладах громадського харчування, місцях масового відпочинку, ринках, магазинах тощо).
У період дії Кримінального кодексу України 1960 р. (1992‒2000 рр.) структура зареєстрованої злочинності за ступенем тяжкості зазнала істотних змін лише у 1993–1994 рр., коли питома вага тяжких злочинів серед всіх зареєстрованих збільшилася з 15,4% до 45,1%, а злочинів, що не є тяжкими, зменшилася з 84,6% до 54,9%. Починаючи з 1996 р., співвідношення злочинів обох категорій залишалося практично незмінним (38% та 62%). Після закріплення у 2001 р. нової класифікації злочинів за ступенем тяжкості відбулося істотне зменшення серед всіх зареєстрованих злочинів частки особливо тяжких діянь з 4,8% у 2002 р. до 2,1% у 2012 р., тяжких злочинів – із 46,8% до 32,8%, а також помітне зростання часток посягань середньої тяжкості – із 38,2% до 52,1% (з 2011 р. вони становлять більше половини всіх зареєстрованих злочинів). Відсоток злочинів невеликої тяжкості у 2003‒2008 рр. зріс із 10,2% до 21,0%, а за наступні роки зменшився до 12,9%.
Для динаміки параметрів груп злочинів, кримінальні справи за якими були закінчені розслідуванням, виділених за ознаками осіб, що їх вчинили, характерні такі тенденції:
– скорочення частки злочинів, вчинених неповнолітніми та за їх участю (з 15,6% до 5,0%);
– зменшення відсотка злочинів, вчинених групою осіб. Якщо у 1992 р. майже кожне четверте таке посягання було груповим, то у 2012 р. ‒ лише кожне дев’яте;
– зміна періоду незначного зростання частки злочинів, що були вчинені особами, які раніше вже вчиняли злочини (у 1992–2002 рр. у середньому 18,8%), періодом значного зростанням у 2011‒2012 рр. (до 48,8%);
– скорочення частки таких діянь, які були вчинені особами, що перебували у стані алкогольного сп’яніння, із 23,4% у 1992 р. до 8,0% у 2002 р. і зростання до 12,8% у 2012 р.
У підрозділі 2.4. «Структура злочинності за спрямованістю та видами злочинів» зазначається, що абсолютну більшість (близько 60% в середньому за аналізований період) серед всіх злочинів складали посягання проти власності. Досить помітною і при цьому постійно зростаючою (за винятком останніх чотирьох років) була частка наркозлочинів (протягом 2003–2008 рр. вона зросла до 16,6%, а у 2009–2012 рр. знизилася до 10,2%), від 3 до 6% всіх зареєстрованих злочинів становили посягання проти життя та здоров'я особи, громадського порядку та моральності, безпеки руху та експлуатації транспорту, у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних послуг, проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян.
Серед тенденцій та закономірностей, характерних для структури злочинності за видами найбільш поширених загальнокримінальних злочинів, виділяються такі:
– домінування крадіжок, які були й донині залишаються найбільш поширеним видом злочину в Україні, динаміка яких, головним чином, і визначає динаміку загальної кількості зареєстрованих злочинів. Для кількості крадіжок були характерними значні коливання: у 1995–2008 рр. – зменшення майже втричі, а їх частки серед всіх зареєстрованих злочинів – з 50,3% до 28,9%, у 2009‒2012 рр. – збільшення у 2,4 рази, а частки у загальній кількості зареєстрованих злочинів – до 54,3%. Зростання відбулося внаслідок внесення у 2009 р. змін до ст. 51 Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з якими викрадення майна шляхом крадіжки, шахрайства, привласнення чи розтрати на суму понад 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян вважається злочином;
– зменшення кількості зареєстрованих тяжких насильницьких злочинів — умисних вбивств (-51,7% з 1996 р.), умисних тяжких тілесних ушкоджень (-60,8% з 1995 р.), зґвалтувань (у 4,3 рази з 1992 р.);
– зростання кількості випадків шахрайства (у 4,4 рази з 1992 р.);
– після тривалого періоду зниження (з 2004 р.) поновлення у 2011‒2012 рр. тенденції до зростання кількості випадків незаконного заволодіння транспортними засобами (+9,4% та +24,7% відповідно);
– зменшення кількості крадіжок з квартир (з 1995 р. у 3,2 рази);
– переважання тенденції до зменшення числа випадків привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (-36,5% до показника 1999 р.);
– постійне зменшення чисельності випадків хуліганства (майже у 5 разів з 1998 р.);
– встановлення після суттєвого зростання у 1993‒1997 рр. (майже удвічі) стабільно високої чисельності випадків незаконного поводження зі зброєю, боєприпасами або вибуховими речовинами (у середньому упродовж 1997‒2012 рр. 10822 діянь за рік);
– переважання протягом більшої частини аналізованого періоду тенденції до зменшення числа випадків порушень правил безпеки дорожнього руху, що спричинили смерть потерпілого або потерпілих (-60,0% за 1993‒2010 рр.), яка у 2011‒2012 рр. змінилася на тенденцію до зростання (+19,1% та +15,1% відповідно).
Насамкінець розглядаються динаміка та структурні зміни найбільш поширених груп злочинів без потерпілого – злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (наркозлочинів); злочинів у сфері господарювання; злочинів у сфері службової та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг; проявів організованої злочинності. Для динаміки чисельності всіх цих груп злочинів були характерними етап інтенсивного зростання на початку аналізованого періоду, етап стабілізації та етап скорочення в останні 2‒3 роки розглядуваного періоду.
Розділ 3. «Кримінологічна характеристика осіб, які вчинили злочини та осіб, які потерпіли від злочинів в Україні» включає два підрозділи, присвячені кримінологічній характеристиці осіб, які вчинили злочини, та осіб, які постраждали від них.
У підрозділі 3.1. «Особи, які вчинили злочини, їх соціально-демографічні та кримінологічні ознаки» вказується, що для динаміки кількості виявлених осіб, які вчинили злочини, були характерними ті ж тенденції, що й для динаміки кількості зареєстрованих злочинів.
Абсолютну більшість злочинців (в середньому 85,6%) протягом всього аналізованого періоду складали чоловіки.
Протягом аналізованого періоду відбулися суттєві зміни коефіцієнта (рівня) кримінальної активності представників різних вікових груп. Тенденції в цій сфері були наступними: збереження найвищого рівня кримінальної активності осіб у віці 18–28 років протягом всього аналізованого періоду; зниження рівня кримінальної активності представників молодших вікових груп – 16‒17-річних та 14‒15-річних; зростання рівня кримінальної активності осіб у віці 29‒39 років; значний рівень кримінальної активності осіб у віці 40‒59 років.
Тенденція до зменшення коефіцієнтів злочинної активності була характерною для всіх вікових груп, але темпи зменшення показників трьох наймолодших вікових груп були значно вищими, ніж у старших вікових груп.
У розподілі осіб, які вчинили злочини, за основними кримінологічними ознаками необхідно відзначити наступні зміни: зменшення частки осіб, які вчинили злочини у групі (з 36,9% до 18,2%); зростання (особливо суттєве у 2010–2011 рр.) відсотка злочинців, які раніше вчиняли злочини (з 17,9% до 46,8%); суттєві коливання частки осіб, які вчинили злочини у стані алкогольного сп’яніння (у 1993–2002 рр. зменшення з 26,8% до 10,8%, а в наступні роки – зростання до 15,6%); незначний відсотковий показник осіб, які вчинили злочини у стані наркотичного збудження (у середньому 0,6% всіх виявлених злочинців).
Кардинальні зміни, що сталися протягом аналізованого періоду в економіці та соціальній сфері, позначилися на розподілі осіб, які вчинили злочини, за видом зайнятості. Тут спостерігаються наступні тенденції:
– явне переважання з 1993 р. серед злочинців працездатних осіб, що не працювали і не навчались на момент вчинення злочину (у середньому близько 2/3 всіх осіб, що вчинили злочини);
– істотне зростання серед злочинців частки осіб, офіційно зареєстрованих як безробітні (1996–2001 рр. – у середньому 3% від виявлених осіб, які вчинили злочини, у 2002–2012 рр. – 11,2%);
– різке зменшення у 1995–2001 рр. часток представників робітничих професій та службовців і зменшення з 2002 р. (після введення нових показників зайнятості злочинців) частки найбільш численної категорії працюючих – робітників підприємств, організацій, установ (з 8,5% до 5,6%);
– зменшення у 1993–2012 рр. частки злочинців, які навчалися на момент вчинення злочинів (1992 р. – 8,3%, 2008 р. ‒ 2,6%, 2012 р. –4,1%).
Розподіл осіб, які вчинили злочини, за рівнем освіти істотно не відрізнявся від аналогічного розподілу всього населення.
Підрозділ 3.2. «Характеристика осіб, які потерпіли від злочинів» було присвячено розподілу за основними соціально-демографічними та кримінологічними ознаками осіб, які потерпіли від злочинів.
Кількість осіб, які потерпіли від злочинів в Україні у 2002–2008 рр., становила у середньому 278150, а за останні чотири роки зросла більш ніж у 1,5 рази і у 2012 р. дорівнювала 340732. Це зростання стало наслідком значного зростання в ці роки поширених злочинів з потерпілими (крадіжок, випадків шахрайства тощо). Територіальний розподіл потерпілих не відрізнявся від розподілу числа зареєстрованих злочинів.
Переважну більшість серед осіб, що потерпіли від злочинів, складають чоловіки (в середньому 67,6%), хоча за останні чотири роки відбувається помітне зростання відсотка жінок (2008 р. – 28,6%, 2012 р. – 38,9%).
Розподіл потерпілих за видом злочину, від якого вони постраждали, за наявними у статистичній звітності даними за 2002‒2012 рр. є таким: крадіжки (у середньому 55,2%), грабежі (10,8%), дорожньо-транспортні пригоді (4,6%), розбійні напади (1,9%), тяжкі тілесні ушкодження (1,7%), умисні вбивства (1,1%).
Частка жінок переважала серед осіб, які потерпіли від зґвалтувань (у середньому 83,9%), торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини (71,4%); була значною – серед тих, хто постраждав від грабежів (36,6%), крадіжок (34,4%), розбійних нападів (31,2%). Відсоток неповнолітніх був помітним серед осіб, які постраждали від зґвалтувань (у середньому 21,7%), вимагань (20,2%), торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини (9,8%) та грабежів (8,0%). |
