| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт, мету і завдання дослідження, охарактеризовано теоретико-методологічну основу і методи аналізу, вказано наукову новизну і практичну цінність роботи.
Перший розділ “Образи-символи та знакові образи-символи крізь призму поетики” спрямований на створення теоретичної бази для наступних розділів.
1.1.1. Теоретичні концепції образу-символу. Аналіз цього питання засвідчує, що поняття символу в літературі і мистецтві є одним із найнеоднозначніших. Символ, перш за все, вказує на поєднання двох планів дійсності. Простеживши трансформацію поняття символу від доби міфологічного світосприймання до наших часів, дисертант детальніше зупинився на літературній теорії символізму межі ХІХ – ХХ століть, яка передає символ особливою мовою натяків, навіюючи щось неадекватне до зовнішнього слова. Заперечуючи позитивізм, полемізуючи з натуралізмом, символісти зосереджували увагу на розгадуванні нескінченних таємниць людської душі і природи. Проаналізувавши теоретичні праці творців французького класичного символізму (Ш.Бодлер, П.Валері, П.Верлен, С.Малларме), ми акцентували найзагальніші риси цього стилістичного напряму: сприймання мистецтва як інтуїтивного осягнення єдності світу через символічне знаходження “відповідностей” і “аналогій”; домінування музичної стихії; віра у могутню, ірраціональну, магічну силу поетичної мови та означення митця як пророка; повернення до міфологізму, давнього і середньовічного мистецтва. Символісти вбачали функцію символу в одночасному, об’ємному і динамічному вираженні матеріального та ідеального змісту явищ. Була створена особлива мова символізму, ґрунтована на суґестії – навіюванні настрою, натяках і вгадуванні, що наближало поетичний ефект до музичного.
Поряд з теоретичними концепціями французьких символістів ми розглянули праці російських теоретиків – А.Бєлого, В.Іванова та П.Флоренського, аби мати можливість порівняти розвиток національних символічних дискурсів із вимогами французького символізму. Оскільки у російському символізмі була потужна теоретична база (на противагу до українського, який, з ряду причин, не осягнув цього), ми змогли простежити трансформацію класичних символічних ідей на національному ґрунті.
У російських символістів символ є невичерпною і безмежною сокровенною мовою натяків, затемненою у своїй глибині. Члени філософського крила російського символізму вірили у співіснування двох світів – ноуменального (істиного, але неосягненного) і феноменального (видимого, речового), які поєднані у непорушній єдності, все це і конститулює символ. Будь-яке дослідження, стверджували символісти, є пошуком первинних символів – простих, елементарних та універсальних, у які потрібно пильно вдивлятися і тонко вживатися, аби розрізнити у феномені ноумен.
1.1.2. Структура символу. Найсуттєвішою ознакою символу є його здатність перебувати у внутрішньому природному зв’язку з тим, що він представляє, причому зв’язок цей осягається інтуїтивно, завдяки міфологічній свідомості людини. В основі поєднання феномена і ноумена є спільний первнень – тому два об’єкти, різні в екзистенційному плані, стають взаємозамінними, символ постає тим смисловим центром, який наділяє явища якісно новим виміром. Дослідники використовують поняття “ритм” на означення певного внутрішнього зв’язку між різними феноменами. Важливою ознакою символу є його подвійність, тобто здатність одночасно виражати протилежні аспекти (тезу й антитезу) ідеї, що подається. Символ завжди передає щось невловиме, абстрактне, духовне, непояснене, певну ідею як цілісність, а не явище; він є багаторівневим, емоційним породженням колективного духовно-психологічного переживання. “Розшифрувати” символ неможливо, його можна осягнути лише інтуїтивно. Розглянувши різні визначення символу, ми зупинилися на тезі К.Норвіда, який, на нашу думку, найповніше і найвимовніше охарактеризував це поняття: “Символ – це індивідуальний, неконвенційний, позбавлений виховної, а також орнаментаційної функцій, багатозначний і неточний, здатний до суґестії, відповідник таких якостей, які не є чітко окресленими якостями і не мають адекватних означень у системі мови”.
1.1.3. Символ і знак. З огляду на те, що символи і знаки часто сплутують, ми задалися наміром виявити спільні та відмінні риси цих понять. Спільне між символом і знаком – це їхня дуальна природа, поєднання конкретного предмета із суттю іншого предмета. Ще від часів стоїків знак розглядали як сутність, створену відношенням означника і означеного. З одного боку, у знака є свої властивості, а, з другого, – він виступає означенням іншого предмета, з наявними у нього властивостями. Про нерозривну єдність у знакові означника і означеного твердив уже Ф.де Соссюр, а Ж.Дерріда у структурі знака надавав перевагу означеному через його близькість до Логоса, називаючи увесь світ безконечною знаковою інтерпретацією.
Проаналізувавши найвідоміші класифікації знаків Ч.Пірса та Е.Фромма, ми виявили, що символ відрізняється від знака ступенем смислової насиченості, типом внутрішнього зв’язку між означником і означеним. Відмінні риси між символом і знаком – це, насамперед, наявність у структурі символу внутрішнього зв’язку між означником і означеним, тоді як у знакові означник і означене утворює єдність, не маючи ні формального, ні сутнісного зв’язків. Відмінною рисою цих понять є однозначність, постійність трактувань знака і багатошарова, динамічна, багатозначна структура символу. Однорівневість знака та багаторівневість символу пояснюється тим, що знак функціонує на одному рівні структури Всесвіту, тоді як символ може проникати на всі рівні реальності: космічні, соціальні, релігійні, особистісні тощо. Знаки є позірно зрозумілими, а символи ніколи не можна повністю витлумачити; знаки позначають просто щось відмінне від себе, а символи – щось “вище”: абстрактні ідеї, поняття. І, нарешті, – знаки пізнаються раціонально, суб’єктивно, через знання, тоді як символи не пізнаються, вони радше можуть бути включені у цілісність індивідуального чи колективного досвіду.
1.1.4. Символ – метафора – алегорія – емблема. Поняття “символ” дуже неоднозначне, існує тенденція до його сплутування та ототожнення зі схожими поняттями – “метафора”, “алегорія”, “емблема”. Тому нашою метою було виявити спільні та відмінні риси цих понять.
Символ, з нашого погляду, відрізняється від метафори насамперед тим, що він має діалектичну природу, тобто, з одного боку, він тотожний до того, що в ньому символізується, а, з іншого, – істотно відрізняється від нього, причому два “предмети”, що перебувають у символічному зв’язку, рівноправні. У метафорі різниця між образністю предмета і самим предметом не має принципового значення, метафора має значення сама собою, вказує на саму себе. Символ покликаний вийти за межі предмета, помножуючи повноту його власного буття, а функція метафори – використовувати чужі ознаки на власну користь.
Щодо порівняння символу і алегорії, то вони різняться насамперед насиченістю ознак та можливістю витлумачення: смисл символу невичерпний, він осягається лише через інтуїцію, тоді як алегорія слугує ілюстрацією, поясненням певної ідеї та пізнається через діяльність свідомості.
Поняття символу значно ширше від поняття емблеми. Якщо емблема – точно фіксований, конвенційний, дещо умовний, але все ж загальноприйнятий знак, то символ не має конвенційного значення, існуює в архетипному шарі колективної та індивідуальної свідомості, він не створюється, а відтворюється.
Norvid C. Poezja i dobroњж : Wybуr z utworуw. – Warszawa: PIW, 1977. – S. 43. |
