Зоткін А.О. Становлення регіональних владних еліт в Україні

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі розкрито актуальність теми, сформульовано мету і задачі дослідження, визначено наукову новизну одержаних результатів та їхнє практичне значення, наведено дані про апробацію та публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Аналіз категорій “владна еліта” та “регіональна владна еліта” у соціології” розглянуті соціологічні концепції основних шкіл теорії еліт: макіавеллістської (Г.Моска, В.Парето, Р.Міхельс), демократичного елітизму (Й.Шумпетер, К.Маннхейм, Дж.Сарторі), плюралізму еліт (Р.Даль), ліволіберальної (Ч.Р.Міллс), неоелітизму (Т.Дай, Х.Зіглер), а також концепції, що представлені у роботах М.Острогорського та М.Вебера. Ґрунтуючись на аналізі праць класиків теорії еліт, прослідковано еволюцію соціологічних підходів щодо критеріїв визначення владної еліти. Сучасна зміна умов формування та функціонування владної еліти висунула на перший план інституційні та функціональні критерії її визначення, на зміну першочерговості стратифікаційних, ціннісних та психологічних критеріїв.

Проаналізовано механізми відтворення владних еліт. Головними механізмами відтворення еліти є рекрутація, репродукція (самовідтворення) та циркуляція. Дослідники підкреслювали схильність еліти до самовідтворення з ресурсів власної соціальної бази (Г.Моска, Р.Міхельс, Т.Дай, Х.Зіглер). Радикальним механізмом заміни владної еліти є циркуляція, яку досліджували В.Парето, П.Сорокін, Д.Крестєва. Тенденція тяжіння еліти до того чи іншого полюсу відтворення призводить до дисбалансу, який автоматично підштовхує еліту до протилежного типу відтворення. Запобігання крайнощів самовідтворення чи циркуляції еліти можливе за умов збереження балансу між тенденцією до стабільності та необхідністю інновацій у структурі еліти, а також між її елементами, які репродукуються аскриптивними (успадкованими якостями) чи ресептивними (рисами, набутими в ході практичної діяльності) факторами. Необхідний баланс політичної системи та елітної структури забезпечує механізм рекрутації.

Американські соціологи досліджували вищі прошарки міських спільнот, що було започатковано дослідженням “середнього міста” Р. та Г. Лінд. Найбільш відомими стали результати досліджень, проведених Ф. Хантером у Атланті та Р.Далем у Нью-Хейвені. Хоча ці соціологи дійшли різних висновків щодо впливу бізнесменів та неелітних верств на процеси формування владної еліти та прийняття владних рішень, вони намагалися результати досліджень екстраполювати на всю владну ієрархію США. Такий підхід критикував Ч.Р. Міллс, який чітко розподіляв структуру владної еліти США на “ядро” та “фланги”, куди входили й регіональні еліти. Поєднання різних підходів до регіональних владних еліт найбільш вдало було застосовано Р.Д. Патнамом, Р. Леонарді та Р.Й. Нанетті в дослідженні “регіонального експерименту” у Італії.

Враховуючи актуальність проблеми становлення та функціонування регіональних владних еліт на пострадянському просторі, здійснено огляд праць українських та російських соціологів з даної проблематики. Останнім часом на теренах СНД простежується активізація досліджень еліт. Досягненням українських та російських соціологів можна вважати їх позитивно-критичне осмислення західноєвропейської та американської соціологічної думки у контексті дослідження елітних груп суспільства. Переважна більшість дослідників застосовувала альтиметричний метод при визначенні регіональної владної еліти. Оскільки на пострадянському просторі в умовах трансформації особливе значення має інститут державної влади, регіональна владна еліта здебільше визначається соціологами як соціальна група, яка займає керівні позиції в інституті політично-адміністративного управління регіоном. Важливе значення для дослідження процесу трансформації структури владних еліт на пострадянському просторі має дослідження процесів трансформації еліт в соціальних інститутах, що зберігаються у суспільстві, та їх формування під впливом нових інститутів, які щойно зародилися у суспільстві.

Як результат огляду окреслені головні функції регіональної владної еліти на регіональному та загальнонаціональному рівнях, а також визначені показники стабілізації процесів її становлення та інституціоналізації.

У другому розділі дисертації “Механізми формування і розвитку регіональних владних еліт в Україні” розглянуті загальні характеристики регіональних владних еліт України, тенденції процесів їх становлення та механізмів відтворення.

В результаті аналізу основних аспектів формування регіональних владних еліт з’ясовано, що ці процеси в Україні відбувалися в залежності від трансформацій в інституті регіональної влади. Поетапно простежено трансформацію регіональних еліт від “регіональної вольниці” до періоду формування жорсткої ієрархії “центр – регіони”, який пов’язаний з початком інституціоналізації регіональної влади та регіональних еліт, інтегрованих у єдину владну вертикаль.

Аналіз кадрових змін вищого керівництва регіональної влади показав, що соціальна база відтворення персонального складу владних еліт у регіонах України в цілому лишалася стандартною. На елітних позиціях в регіонах в основному лишалися представники регіональної влади та директорат ще з радянських часів. З середини 1990-х років у боротьбу за владу в регіонах активно включилася бізнес-еліта. З 1995 року, коли були збільшені владні повноваження президента Л.Кучми, зросла роль центру як селекціонера владної еліти у ряді областей на Півдні та у Центрі України. Аналіз кар’єрного шляху представників вищого керівництва регіональної влади дозволив визначити два основних чинника, які найбільше сприяли посіданню позицій у вищих ешелонах регіональної еліти. Перший – внутрішній – характеризується наявністю посади у органах регіональної влади. У багатьох регіонах простежується зайняття посади голови облдержадміністрації їх першими заступниками або представниками з їх найближчого оточення. Другий чинник – зовнішній – пов’язаний з селекціонуючою роллю Києва у процесах становлення регіональних еліт. Так, часто-густо креатура Президента у області або чиновник з вищих ешелонів влади за сприяння Києва займав певну високу посаду в органах регіональної влади (наприклад, А.Кінах на Миколаївщині, Ю.Кравченко на Херсонщині, В.Кисельов та А.Корнійчук в Криму).

Дослідження ролі столичного та регіональних чинників у процесах формування владної еліти України довело, що регіональні еліти України відіграють стратегічну роль в інституті влади українського суспільства. Фактично регіональні еліти є найактивнішим суб'єктом у процесах формування центральної владної еліти. Це обумовлено компактністю території України та практикою “боротьби за Київ” найсильніших регіональних елітних груп. Розглянуто стратегії та капітали регіональних елітних груп, що боролися за вплив на Київ та прагнули отримати позиції у вищих ешелонах влади. Найбільш впливовими регіональними елітними групами були львівська, донецька та дніпропетровська, кожна з яких володіла певними соціальними капіталами, які актуалізувалися в різні періоди української державності й, таким чином, сприяли приходу до вищих владних позицій їх носіїв. Але з середини 1990-х років посилилася центральна влада, що спричинило занепад впливу регіональних еліт політичному житті України. Якщо представництво сильних регіональних груп у вищих ешелонах влади було стихійним та хаотичним, то представники слаборозвинутих областей Центра України складали значну частку центральної владної еліти протягом всього періоду 1991-2004 років. Стабільність цієї тенденції прослідковано на результатах досліджень 1997, 2001 та 2004 років. Також суттєво впливає на процеси формування центральної та регіональних владних еліт практика отримання політико-управлінськими кадрами вищої освіти в столичних вузах, що сприяє їх інтеграції у єдину державно-владну структуру України.

Інтеграція регіональних еліт до жорсткої владної вертикалі не вирішила проблему взаємовідносин "центр – регіони" остаточно. В періоди соціально-політичної нестабільності роль регіональних владних еліт як важливих акторів внутрішньополітичних процесів зростає. У розділі зроблено висновок, що внутрішня політика Української держави має бути збалансованою між центром та регіонами. Порушення цього балансу веде до негативних наслідків для всього українського суспільства та держави.

У третьому розділі дисертації “Владна еліта Автономної республіки Крим” викладено результати дослідження регіональної владної еліти найбільш складного регіону України. Автономний статус Криму, відповідні державно-владні інституції та специфічні риси регіону обумовлюють своєрідність процесів та механізмів формування й функціонування його владної еліти, що потребує особливої дослідницької уваги.

Поетапно розглянуто процеси становлення владної еліти Криму у двох перспективах: 1) зовнішній – вплив центру (Києва) на процеси елітоутворення в Криму; 2) внутрішній – взаємозалежність трансформації інституту регіональної влади та владної еліти автономії. Кримська владна еліта була єдиною в Україні регіональною елітою, процеси становлення якої відбувалися за моделлю “боротьби з центром”. Внутрішніми чинниками формування кримської владної еліти були наявність інституту автономії та популярність проросійських й автономістських ідей у середовищі кримської регіональної спільноти. На прикладі кримської владної еліти прослідковано теоретичне положення про взаємовідтворення та взаємовплив політичних інститутів та владних еліт.

Виокремлено дві основні фази формування кримської владної еліти: фази “інституційного вибуху” та “інституційного вакууму”, в контексті яких відбулися дві циркуляційні зміни персонального складу владної еліти АРК. Факт двох циркуляційних змін підтвердили результати аналізу змін персонального складу депутатів Верховної Ради АРК трьох скликань (1994, 1998 та 2002 років). З’ясовано, що і для поміркованої моделі (більшість регіональних еліт України), і для радикальної моделі (Кримська автономія) характерне закономірне поступове звуження каналів вертикальної соціальної мобільності для проникнення на владно-елітні позиції. Це було доведено шляхом аналізу трансформацій стратифікаційної структури владної еліти Криму 1994-2002 років. Також розглянуті тенденції змін вікової, гендерної, поселенської, етнічної, освітньої структур владної еліти Криму. В результаті дослідження виявлено зменшення російських та збільшення українських й кримськотатарських чинників становлення владної еліти півострова. Виокремлено центри формування регіональних елітних кадрів у вузах Криму та України.

Простежено наслідки двох циркуляційних змін для кримської регіональної спільноти та її владної еліти. Головним з них було розпорошення елітних кадрів, дестабілізація та ослаблення інституту регіональної влади, що унеможливило напрацювання власних ефективних механізмів управління в Криму. Владна еліта Криму, як більш-менш стійка соціальна група, не склалася досі. Втім, циркуляції владної еліти Криму вплинули на моделі її політичної поведінки та деякі соціально-психологічні установки, що було зафіксовано в експертному опитуванні п’ятдесяти представників кримської владної еліти різних рівнів у квітні-травні 2004 року. Результати дослідження показали, що для сучасної владної еліти Криму притаманним є: 1) сприйняття центральної владної еліти як вищої в структурі державно-владної ієрархії України та, відповідно, власної підпорядкованості їй; 2) усвідомлення змісту категорії “еліта” та її основних принципів в значній мірі пов’язане із владою; 3) надання переваги функціональним та меркантильним механізмам проникнення на елітні позиції, у політичних практиках значну роль відіграють деякі негативні елементи внутрішньоелітної етики: “кумівство” та взаємна порука; 4) наявність високого рівня політичної мобільності, адаптації до існуючих політичних реалій, гнучкості у взаємовідносинах з центром, але одночасно – неспроможність самостійного прийняття політико-управлінських рішень та здійснення заходів для їх реалізації; 5) відірваність від інтересів та очікувань кримської регіональної спільноти; 6) прагнення більшості представників регіональної еліти до репродукції з власних соціальних ресурсів шляхом передання своїх елітних позицій дітям або спадкоємцям.

Робиться висновок, що сучасна владна еліта АРК не виконує необхідних функцій ні на регіональному, ні на загальнонаціональному рівнях. Тому Українська держава має в такому складному регіоні, як Крим, низку проблем щодо вдосконалення регіональної еліти та владно-управлінських механізмів.