Бордюгова Ганна Юріївна Міжнародне спортивне право як основа для формування національної галузі права Спортивне право України : Бордюгова Анна Юрьевна Международное спортивное право как основа для формирования национальной отрасли права Спортивное право Украины

Краткое описание

ІНСТИТУТ ЗАКОНОДАВСТВА ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

На правах рукопису

БОРДЮГОВА Ганна Юріївна

УДК 341.232.7

МІЖНАРОДНЕ СПОРТИВНЕ ПРАВО ЯК ОСНОВА ДЛЯ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГАЛУЗІ ПРАВА "СПОРТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ"

12.00.11 - Міжнародне право

Дисертація
на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук

Науковий керівник:
Заслужений юрист України,
Кандидат юридичних наук,
Жуковська Ольга Леонідівна

Київ 2009

ЗМІСТ

ВСТУП

3

Розділ І. Історія формування галузі міжнародного спортивного права

15

1.1. Історія виникнення галузі міжнародного спортивного права

15

1.2. Співвідношення міжнародного та національного спортивного права

52

Розділ ІІ. Правові аспекти формування національної галузі спортивного права

67

2.1. Підвалини виникнення та розвитку спортивного права в Україні

67

2.2. Поняття, предмет, метод та система спортивного права як самостійної галузі права

79

2.3. Специфіка джерел спортивного права

102

2.4. Принципи спортивного права

110

2.5. Спортивні правовідносини

118

2.6. Місце галузі спортивного права в національній правовій системі

126

Розділ ІІІ. Вплив нормотворчої діяльності спеціалізованих міжнародних організацій з розвитку міжнародного спортивного права на формування національного спортивного законодавства

131

3.1. Імплементація норм міжнародного спортивного права до внутрішнього спортивного законодавства України

131

3.2. Значення "європейського доробку" для національного спортивного права

153

3.3. Акти міжнародного спортивного законодавства як джерельно-правова основа для розвитку галузі спортивного права України

171

ВИСНОВКИ

192

ВИКОРИСТАНІ ДЖЕРЕЛА

206

ВСТУП

Формування галузей права почало відбуватися ще за часів Римської імперії. Тоді предмет та метод правового регулювання визначалися поділом права на дві підсистеми публічну та приватну. Галузь права, серед іншого, визначається особливим предметом регулювання, який становить сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами. Розвиток та виокремлення нових галузей права невпинний і відбувається постійно із розвитком світового суспільства.
Багато вчених сучасників, спираючись на досвід вчених минулого, стоять на позиції існування лише двох галузей права публічного та приватного, як і було за часів Римської імперії. Вони впевнені, що решта галузей є похідними, оскільки містять ознаки як публічного так і приватного права і подальший процес поділу галузей права не є корисним ні для науки ні для практики [102, С.29].
Відтак, в правовій науці, склалась певна контрпозиція доктринальних підходів, один з яких, принаймні, визнає поділ системи права на класичні галузі (цивільне, кримінальне, адміністративне тощо), але заперечує проти можливості подальшого галузевого дроблення, а інший обстоює можливість і доцільність виділення нових галузей права, іноді комплексного характеру. Звичайно, це супроводжується багатоманітною аргументацією з обох сторін. Так, скажімо, становленню господарського права передувала більш ніж тридцятирічна дискусія з цього питання.
Поділяючи точку зору, що розвиток суспільних відносин обумовлює динамічність розвитку системи права, за мету написання дисертації ставиться спроба довести доцільність виділення нової самостійної комплексної галузі права України спортивного, виокремлення якої об’єктивно обумовлено впливом розвитку аналогічної галузі міжнародного права, та низкою об’єктивних факторів, що склалися в реаліях національного правового регулювання відповідної сфери життєдіяльності і правлять за достатні критерії виділення спортивного права в якості самостійної галузі національного права України.
Зокрема, вважаємо необхідним дослідити особливості джерел спортивного права (їх "поліфонічність", домінування актів саморегуляції, які приймають спортивні організації міжнародного та національного рівнів, залежність, водночас, від рекомендаційних за формою та імперативних за змістом міжнародних правових актів); відмінність предмету правового регулювання; своєрідність правовідносин в сфері спортивної діяльності; специфічність (частково унікальну для української правової доктрини) методу правового регулювання спортивних відносин, який характеризується незвичним поєднанням диспозитивної та імперативної складових в регулюванні спортивних відносин; особливостей принципів правового регулювання спорту тощо.
Поряд з аргументацією наявності об’єктивних підстав для виділення спортивного права в якості самостійної комплексної галузі права України, в дисертації досліджуються оптимальні шляхи та практичні механізми імплементації міжнародно-правових актів зі спортивного права в український законодавчий масив, та аналізуються специфічні особливості такої імплементації, пов’язані зі складністю механізму міжнародної регламентації спортивної діяльності.
Значущість та актуальність даного дисертаційного дослідження є самоочевидною в світлі амбітних завдань, які Україна, як держава ставить перед собою в сфері інтеграції у світову демократичну, зокрема, спортивну спільноту як рівного партнера, в світлі проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи з футболу 2012 року, визнаного на рівні Президента та Парламенту України фактором, об’єднуючим країну, таким, що має надзвичайний соціо-позитивний потенціал. Це, звичайно, стосується й інших видів спорту.
З точки зору теорії права в багатьох країнах світу як окрема національна галузь "спортивне право" знаходиться у стадії розробки, оскільки воно знаходиться на стику багатьох галузей і включає в себе велику кількість елементів з інших галузей права, таких як арбітражне (бізнесове, господарське, конкурентне в залежності від країни), цивільне, трудове, фінансове, міжнародне, в той час як галузь міжнародного спортивного права вже давно визнана і сформована. На заході ще з початку 90-х років минулого століття є визнаним існування спортивного права як самостійної комплексної галузі, провідні інститути готують спеціалістів у цій галузі, утворені міжнародні та національні спортивні судові інстанції.
Актуальність пропонованої теми пов'язана і з тим, що до внутрішнього спортивного законодавства України постійно вносяться зміни, продиктовані досвідом міжнародних спортивних організацій, європейським спортивним законодавством; або ж навпаки національні федерації з видів спорту, запозичивши певний досвід європейських країн, звертаються до органів влади із пропозиціями про внесення змін до існуючих або ж ухвалення нових нормативно-правових актів. Для ефективності, гармонійності, збалансованості, щоб такі зміни змогли реально сприяти розвитку спорту, саме і потрібна розробка теорії і визнання нової комплексної галузі "спортивне право" через призму світового досвіду; відтак дослідження цього предмету наразі є вельми нагальним.
Також в наш час у розвитку такого сегменту як "спорт вищих досягнень" спостерігається зростання популярності та авторитету міжнародних спортивних організацій, їх впливу на формування соціальної політики в багатьох країнах; зростання державної підтримки на всіх рівнях національних спортивних організацій, які входять в світове спортивне співтовариство, включаючи, наголосимо, правову, фінансову та соціальну підтримку, фінансування державою підготовки спортсменів високого класу, спортивного резерву, здійснення державних заходів соціального захисту та заохочення спортсменів, тренерів та спеціалістів; активна участь великих фірм та підприємств у розвитку інфраструктури спорту та наданні спонсорської допомоги при підготовці спортсменів до Олімпійських ігор та інших міжнародних і національних змагань; широке використання наукових досліджень при підготовці спортсменів; зближення професійного та олімпійського спорту. Разом з тим, в Україні гальмується належне забезпечення спорту саме через відсутність теоретичного підґрунтя для розвитку самостійної галузі права, відповідаючої темпам його розвитку, а відтак адекватної.
Роль, яку в сучасному суспільстві відіграє спорт, широта та спектр проблем його правового регулювання, ускладнення його структури, розширення функцій, накоплення великого масиву знань емпіричного характеру, потреба в регуляторі всіх відносин, які виникають, при незбалансованій імплементації міжнародно-правових норм і пов'язані зі спортом, а також багаточисельні протиріччя в національному законодавстві, обумовили потребу та створили умови для формування нової самостійної комплексної галузі права спортивного, яка гармонізувала б розрізнений, але величезний за обсягом масив нормативно-правових актів в сфері фізичної культури та спорту спортивне законодавство.
Необхідність аналітичної оцінки специфіки правовідносин і правового регулювання в сфері спорту як підґрунтя для становлення спортивного права як самостійної комплексної галузі права обумовлюються також особливостями внутрішньої побудови органів спортивного самоврядування як на національному, так і на міжнародному рівнях.
Зокрема, спортивні федерації змушені застосувати особливу регламентацію питань, які набувають підвищеної важливості для того чи іншого виду спорту, чи спорту взагалі. Такі випадки спеціального регламентування (мова про які буде йти в дисертації) потребують особливого аналізу, бо характеризуються поєднанням різноманітних адресно пристосовуваних методів правового впливу на суб’єктів відповідних правовідносин, що можливо здійснити лише в межах комплексного аналізу спортивного права України та міжнародного спортивного права як окремих галузей.
Комплекс нормативно-правових актів, що регулюють відносини в сфері спорту наразі майже не досліджений ані на практичному, ані на теоретичному рівні. Може, це викликано тим, що в країні багато проблем поза спортом, які потребують дослідження, або ж навпаки юристи іще не зорієнтувалися, що проблема вже є і її необхідно опрацьовувати та досліджувати, робити висновки та пропонувати нові шляхи вирішення існуючих проблем.
У більшості своїй нормативні акти в сфері спорту не систематизовані, досить часто отримують необґрунтовано розширювальне тлумачення, або навпаки, невиправдано звужувальне, а іноді задекларовані в них норми є взагалі невиконуваними. Підведення теоретичної бази у вигляді розробки наукових засад спортивного права як окремої самостійної комплексної галузі права вирішило б, на нашу думку, цю проблему.
Також в дисертації досліджується наявність об’єктивного підґрунтя для виділення спортивного права як нової самостійної комплексної галузі права з огляду на існування значного нормативного масиву, застосовно до спортивного права, якому, однак, бракує науково-обгрунтованої узгодженості.
Але цей нормативний масив наразі не є збалансованим: у відповідних актах, які відносяться до різних галузей законодавства, діють різні, іноді протилежні норми-принципи, що призводить до правових колізій, тому узгодження нормативно-правових актів в світлі сучасного розвитку країни набуває невпинно зростаючої важливості. А це може бути досягнуто, на нашу думку, тільки шляхом впорядкування всіх норм, що стосуються спорту та включення їх до одної галузі законодавства, в рамках окремої комплексної галузі права.
Важливість такої гармонізації та узгодження обумовлюється тим, що саме спорт є фактором інтеграції України в світове демократичне суспільство. Адже саме завдяки досягненням вітчизняних спортсменів Україну знають в світі. Досвід роботи в сфері спорту показує, що в нашій країні з урахуванням вимог часу також формується коло вузькопрофільних спеціалістів в області спортивної юриспруденції. Знання цих спеціалістів з кожним днем стають ціннішими, очевидна потреба у закладанні науково-теоретичного фундаменту окремої нової галузі, а не постійного застосування норм за аналогією чи розширеного тлумачення норм діючих нормативно-правових актів у сфері як спортивного законодавства, так і дотичних до нього галузей права, наприклад, трудового, цивільного, конституційного.
Іще одним чинником, який прямо вказує на необхідність врівноваженого розвитку спортивного права саме як комплексної галузі є невпинна комерціалізація спорту, яка з кожним днем висуває все нові вимоги до правил змагань, до їх учасників, що породжує спори та колізії. Не маючи досконалого теоретичного та практичного підґрунтя, абстрагуючись від потреб часу, ми, юристи, дозволяємо на спортивних майданчиках вигравати олімпійські медалі не вітчизняним спортсменам, які на них заслуговують, чесно змагаючись на аренах, а спортивним юристам зарубіжних країн у поза змагальних баталіях. Такі "чесно виграні" суперниками медалі часом коштують нашим спортсменам зіпсованої спортивної кар’єри, на яку покладені роки тяжкої праці, а іноді й все життя. Це вимагає узгодженості суто етичних принципів, притаманних саме спорту, включених у поняття "fair play" з подальшим закріпленням їх у норми правові, з можливістю застосування механізму правового регулювання.
Ґрунтовні теоретичні розробки галузі права мають призвести до покращення проведення теоретико-правового дослідження ролі та меж правового регулювання в області спорту, правового статусу багаточисельних суб'єктів сфери фізкультури та спорту спортсменів, спортивних клубів, федерацій з виду спорту, спортивних суддів, тренерів, агентів спортсменів (правового статусу цих осіб в цілому та окремих його елементів, дослідження специфіки трудових відносин професійних спортсменів та дослідження особливостей трудових контрактів професійних спортсменів, правовідносин, що з них витікають, правових гарантій, які обов'язково повинні бути закріплені в трудових контрактах).
Звичайно, ми не претендуємо на виконання цих амбітних завдань в межах даного дисертаційного дослідження, але прагнемо запропонувати достатнє, на нашу думку, теоретичне обґрунтування існування та необхідності теоретичного і правового розвитку спортивного права як самостійної комплексної галузі права.
Подальші теоретичні розробки у цій сфері мають і суто прикладне значення, адже спеціалісти, які присвятили себе цій діяльності, повинні вміло користуватися знаннями у всіх основних галузях права, заглибившись в проблематику правового регулювання фізичної культури та спорту, в міжнародному (як публічному так і приватному), конституційному, цивільному, адміністративному, трудовому праві тощо. Вони повинні розуміти та добре знати загальну теорію права, оскільки галузь знаходиться на стадії становлення, мати широкий кругозір та знання іноземної мови, оскільки саме в цій галузі спостерігається максимальна кількість контактів та різного роду взаємовідносин з нерезидентами, спілкування з якими через перекладача унеможливлює повноцінний обмін інформацією та досвідом.
Опосередкування юристами-практиками в сфері спортивного права колізій та нечіткостей, суперечностей окремих спеціальних норм загальним, в деяких випадках усталеній у цій галузі міжнародній практиці вимагає відповідних галузевих знань. Важливим напрямком підвищення ефективності підготовки висококваліфікованих спеціалістів у сфері управління спортивною діяльністю є посилення ролі в учбовому процесі теоретичної, методологічної та світоглядної підготовки. Так, у квітні 2008 року за підтримки Міжнародної асоціації футбольних федерацій (FIFA), Міжнародним центром дослідження спорту (CIES), Нюшатель, Швейцарія, Федерацією футболу України та Національним університетом фізичного виховання та спорту м. Києва була підписана угода про створення та впровадження для наявних і потенціальних менеджерів (з вищою освітою) у галузі спорту навчальної програми, яка б забезпечила отримання необхідного рівня професійних вмінь і навичок для виконання завдань будь-якої складності в галузі менеджменту спорту. Ця програма включає в себе такі освітні модулі: менеджмент, маркетинг, фінанси, право, менеджмент спортивних подій, комунікація все виключно стосовно сфери спорту. Проте, всі ці заходи є спорадичними, не заснованими на цілісному теоретичному підґрунті, що, знов таки, вимагає розвитку спортивного права як окремої галузі права.
Таким чином, перший крок для розвитку спортивного права в Україні зроблено застосовується міжнародне право та "внутрішнє" право міжнародних спортивних організацій вітчизняними спортивними федераціями там, де це не суперечить національному законодавству. Запровадження навчальної програми зі спортивного менеджменту, яка вже протягом десятка років викладається у багатьох країнах світу, в Україні, викладання її слухачам основ спортивного права зарубіжними спеціалістами свідчать про важливість розробки даної галузі в Україні. Але цей початок не призвів досі до вироблення достатнього теоретичного підґрунтя існування спортивного права як самостійної комплексної галузі права.
Проблема розвитку галузі спортивного права актуальна в багатьох країнах, міжнародне спортивне право розвивається невпинно і як галузь права, і як наукова дисципліна. Питання розвитку галузі спортивного права висвітлювалися в наукових працях спеціалістів зі спортивного права з середини ХХ сторіччя, проте акцент треба зробити на тому, що такі праці належать авторам країн західної Європи та Росії. Слід зазначити, що окремі теоретичні висновки і рекомендації із зазначеної проблематики містяться в працях таких зарубіжних вчених, як: Августимова О.С., Алексеєв С.В., Брілліантова О.М., Глашев А.А., Кузін В.В., Кутепов М.Є., Мінаєв М.Ю., Нафцигер Джеймс, Платонов В.Н., Романов А.О., Сікман Роберт, Фелопс Уільям, Фостер Кен, Хорхст Хілперт, Чабан Н.Н. та інші.
Відповідно до змін, які супроводжують спортивну діяльність в зв'язку із комерціалізацією, вносяться зміни і у законодавство країн учасниць міжнародного спортивного руху, а це, в свою чергу, спонукає до появи нових наукових праць, аналізу ситуації в залежності від етапу розвитку спорту.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з напрямками, визначеними Державною програмою розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 року № 1594, на виконання Закону України "Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України" від 23.03.2000 № 1602-ІІІ та Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" від 13.12.1991 № 1977-ХІІ. Зокрема, тема дисертаційного дослідження є складовою частиною програми "Стратегія розвитку законодавства України" (державний реєстраційний № 0103U008723) та програми "Правові механізми адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу" (державний реєстраційний № 0104U000745).
Мета і завдання дослідження. Мету даного дисертаційного дослідження становлять: комплексний теоретичний аналіз об’єктивних і суб’єктивних підстав для виокремлення спортивного права як самостійної комплексної галузі; аналіз специфіки джерел, предмету, методу та принципів його регулювання; відпрацювання рекомендацій щодо напрямів розвитку нової галузі права України - спортивного.
Для досягнення мети дослідження визначені такі основні завдання:
1) дослідження історико-правового аналізу становлення галузі міжнародного спортивного права та його впливу на формування національної галузі;
2) визначення та характеристика умов і підстав виокремлення нової галузі права;
3) визначення сутності предмету регулювання спортивного права України;
4) дослідження специфіки джерел, комплексного методу, принципів спортивного права як самостійної комплексної галузі права України;
5) обґрунтування особливостей спортивного права як нової галузі, а також визначення його місця в системі права України;
6) дослідження механізмів гармонізації, уніфікації та імплементації норм міжнародного спортивного права в національне законодавство та визначення напрямків його оптимізації;
7) формулювання окремих пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання спортивних правовідносин в Україні.
Об'єктом дослідження є наявність об’єктивних підстав для виокремлення спортивного права як самостійної комплексної галузі права та шляхів оптимізації імплементації норм міжнародного спортивного права в національне.
Предметом дослідження є суспільні відносини, що виникають у процесі здійснення спортивної діяльності, їх специфіка та специфіка їх правового регулювання, відмінність методу, джерел, принципів спортивного права від інших галузей права; нормативні акти, які регулюють відносини, що виникають в сфері спорту, зокрема, професійного.
Методи дослідження. При проведенні дослідження використовуватимуться такі методологічні засади, як положення про єдність абстрактного і конкретного, логічного й історичного, одночасного і загального, емпіричного і теоретичного, взятими у їх діалектичному взаємозв'язку. Методологічну основу розробки становлять сучасні методи наукового пізнання, зокрема, діалектичний метод із системно-структурним підходом до вивчення матеріалу, порівняльно-правовий, історичний, формально-логічний та інші методи. Використання у дослідженні зазначених вище методів дає можливість ширше проаналізувати та обґрунтувати процес становлення нової галузі права, визначити її місце в системі права України, проаналізувати ефективність регулювання правовідносин у сфері спорту.
Наукова новизна дослідження полягає в обґрунтуванні теоретичної позиції щодо наявності критеріїв для визнання спортивного права як самостійної комплексної галузі права України через обґрунтування особливості його предмету, методу, джерел та принципів та формулюванні ряду положень, більшість з яких вперше розглядаються і виносяться на захист, з метою привернення уваги до назрілої проблеми недостатності правового регулювання спортивних відносин як окремого виду суспільних відносин шляхом оптимізації імплементації норм міжнародного спортивного права в національне спортивне право України; проведенні комплексного дослідження теорети

Список литературы

ВИСНОВКИ

За результатами дослідження предмету даної дисертації із застосуванням заявленої дисертантом методології, були зроблені наступні висновки по темі роботи, які мають наукове та практично-прикладне значення:
І
1. Історичний розвиток спорту, спортивних відносин, спортивних організацій об'єктивно призвів до появи значного нормативного масиву у сфері спортивних відносин як диверсифікованого залежно від специфіки тієї чи іншої країни, так, водночас, і поєднаного загальними засадничими принципами і методологічними підходами до врегулювання відносин у сфері спорту. Цей нормативний масив не є механічною сукупністю нормативних актів, а за роки свого розвитку набув ознак галузі в системі міжнародного права, яка характеризується, зокрема, специфікою джерел права, а саме - композицією міжнародного спортивного права із засадничих конвенційних актів та прецедентного права міжнародних правозастосовчих органів.
Дисертант, приєднуючись до практично загальновизнаної точки зору про специфіку спортивних правовідносин, тобто наявність предмету як галузевої ознаки окремої галузі в системі міжнародного права, не погоджується з висновком про відсутність підстав для виокремлення даної галузі через брак специфічного методу правового регулювання, на якому наголошують деякі вчені. На основі аналізу міжнародно-правових актів у сфері спорту в їх динамічному розвитку, дисертант демонструє як з'явились ознаки специфіки методу регулювання міжнародних спортивних відносин:
- встановлення засадничими, умовно кажучи, "конституційними" міжнародно-правовими актами специфічних засад регламентації спортивних відносин;
- делегування державами великої частини регламентуючих функцій спортивним організаціям у відповідних видах спорту, які включені в міжнародну систему змагань;
- подвійне нормативне підпорядкування національних громадських організацій, відповідальних за проведення змагань з тих чи інших видів спорту при виконанні своїх нормотворчих функцій частково міжнародному спортивному праву, генерованому міжнародними спортивними організаціями, а частково - національному праву на основі поєднання імперативних приписів та надання широких меж для дискреції;
- надання особливого статусу міжнародним організаціям, відповідальним за організацію міжнародних змагань з видів спорту, які вони розвивають;
- наявність вертикалі регламентуючих і правозастосовчих органів у певному виді спорту, побудованій на засадах підпорядкування, що починається з міжнародного рівня;
- набуття специфічного змісту в спортивній правозастосовчій сфері засад впливу на учасників спортивних відносин, які порушують як норми права, так і деонтологічні норми в сфері спорту, відмінних від загально-застосовуваних в інших галузях права;
- затвердження на міжнародному рівні специфічних засад та механізмів розгляду спортивних спорів та ін.
Дисертантом зроблена спроба розкриття змісту зазначених ознак і обґрунтування їх достатності для констатації наявності специфічного методу регулювання міжнародних спортивних відносин як галузево утворюючого критерію.
2. За підсумками цієї частини дослідження дисертантом пропонується визначення галузі міжнародного спортивного права: міжнародне спортивне право це впорядкована на підставі засадничих специфічних принципів система взаємопов’язаних, встановлюваних міждержавними утвореннями та неурядовими спортивними організаціями норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають в зв’язку із здійсненням міжнародної спортивної діяльності за допомогою спеціальних методологічних прийомів та засобів, що адекватно відображають особливості статусу суб'єктів спортивних правовідносин та механізмів найбільш оптимального впливу на розвиток таких правовідносин й направлені на вдосконалення регулювання міжнародного спортивного руху, і характеризуються особливим співвідношенням із нормами загальних міжнародних актів.
3. На підставі дослідження різних аспектів співвідношення міжнародного та національного спортивного права, з урахуванням попереднього висновку про галузеву оформленість міжнародного спортивного права, дисертант робить висновок про доцільність і обумовленість виокремлення в національній системі права України галузі спортивного права, що дозволить уникнути колізій, пов'язаних із незбалансованістю внутрішньосистемних зв'язків в міжнародному і національному праві.
На думку дисертанта, формування національної галузі права, яка відповідає міжнародній галузі права в даному випадку спортивного, - оптимізує процес як прямої, так і непрямої імплементації міжнародного права в національну правову систему, тому що при стрункій побудові національної галузі на основі загальних міжнародних принципів цієї ж галузі міжнародного права, узгодженого поділу національної галузі права на інститути, підінститути з їх специфічними принципами, знов таки, скорельованими з міжнародними, розвиток національної галузі права в гармонії з міжнародною галуззю полегшується, бо новели міжнародного права легше знаходять своє органічне місце в системі національної галузі права.
В роботі обґрунтовується, що існування національної галузі, відповідній міжнародно-правовій галузі, позитивно впливає на динаміку і ефективність сприйняття національним законодавцем відповідних актів міжнародного права, які потребують ратифікації, а також недержавними суб'єктами нормотворчості громадськими спортивним організаціями, - необхідності внесення змін у власні регламентуючі документи у відповідності до регламентуючих документів міжнародних спортивних організацій. І на образних прикладах демонструється, що існування галузі міжнародного спортивного права є логічним підґрунтям для формування спортивного права України.
4. Дисертант підкреслює, що єдність міжнародної спортивної нормативної бази для всіх держав-учасниць міжнародного спортивного руху призводить до того, що національне спортивне законодавство не відрізняється в них глобально, а навпаки, все більше набуває тенденцію зближення та універсалізації, особливо в контексті об’єднання країн в співтовариства (наприклад, Європейський Союз), зокрема в світлі тенденції, що останнім часом набула поширення, впливу міжнародного права на світові держави та їх національні правові системи за допомогою створення модельних законодавчих актів. Це ілюструється аналізом поширення розвитку уніфікаційного аспекту нормативної бази, що регламентує міжнародний спортивний рух, що виявляється, зокрема, у вигляді розробки модельних регламентних та статутних документів міжнародними спортивними організаціями для своїх колективних членів національних спортивних федерацій.
Дисертант підставно доводить, що європейське право та європейський доробок мають переважний вплив на формування міжнародного спортивного права в цілому та мають вплив на національне право не тільки європейських країн, але й країн інших континентів, оскільки міжнародні федерації, будучи суб’єктами Швейцарського права, його норми пристосовують до всіх своїх колективних членів тобто, фактично на країни всього світу.
ІІ
У другому розділі дослідження дисертант на основі аналізу правових аспектів формування національної галузі спортивного права обґрунтовує низку нижчевикладених висновків, що свідчать про наявність не тільки доцільності формування такої галузі як відносно самостійної в системі права України, а й про існування для цього об'єктивного нормативного і теоретико-правового підґрунтя, достатнього для генетичного становлення галузі, на відміну від критикованого дисертантом підходу, що таке утворення має штучний характер.
На думку дисертанта про це свідчить наступне:
1. Існує об'єктивне підґрунтя та суспільно-політична необхідність у виділенні в системі українського права окремої комплексної галузі спортивного права України. Об'єктивні підстави для цього складають особливості джерел, предмету, методу та принципів регулювання спортивних відносин, а також існування спортивного права як самостійної комплексної галузі в системі міжнародного права.
2. Так, зокрема, джерела спортивного права характеризуються значною специфікою органів нормотворчості, характером приписів, що містяться у відповідних нормах, специфікою та механізмом забезпечення дотримання цих приписів, особливим співвідношенням із загальними актами, що регламентують права людини (Конституція, Європейська конвенція про захист прав людини та основоположних свобод тощо).
Слід також зазначити, що відмінністю спортивного права є те, супроти вітчизняного права на загал, що його джерелами, окрім характерного для вітчизняного права нормативно-правового акту як джерела права та правового звичаю, який, проте, використовується досить обмежено, є широко використовувані звичаї, застосовувані у спорті та характерні для багатьох його видів і спільні для всіх світових держав та, частково, прецеденти, оскільки європейське право все ж має значний вплив на формування цієї галузі права на національному рівні в багатьох країнах. Наприклад, це рішення Міжнародного спортивного арбітражного суду по справах Мека-Медина, Вебстера та справі Босмана, які мають вплив на всі спортивні відносини по всьому світу і рішення по них стали прецедентними та використовуються беззаперечно всіма спортивними організаціями, особливо футбольними.
Також особливістю джерел спортивного права є, зокрема, особливе поєднання актів самоврядування (саморегулювання) спортивних організацій (які є неурядовими міжнародними організаціями та національними спортивними організаціями) та національного законодавства із нормами міжнародного права.
Національний законодавець в сфері спортивного права імперативно врегулював тільки найбільш засадничі і загальні позиції, які, переважно, не можуть бути застосовані безпосередньо. Водночас, у дуже широких межах нормотворчі повноваження у сфері регулювання спортивних відносин були віддані законодавцем (державою) національним спортивним організаціям. Ті, своєю чергою, при формуванні квазі-нормативного масиву, мають здійснювати його, враховуючи загальний національний законодавчий контекст в плані прав людини, і, водночас, дотримуватися вимог міжнародних актів, які регламентують той чи інший вид спорту. Такі акти, що приймаються міжнародними спортивними організаціями, носять переважно рекомендаційний характер і ніби дають можливість робити корективи з урахуванням національного законодавства. Проте, особливістю саме сфери спорту є те, що на практиці вимоги, які містяться в нормах таких актів є обов’язковими.
3. В дисертації досліджується оптимальний варіант балансування цих нюансів правової регламентації спортивних відносин і зроблені практичні рекомендації щодо підходів до формування національних джерел спортивного права.
4. В дисертації обґрунтовується наявність специфіки спортивних правовідносин, достатньої для того, щоб вона могла слугувати критерієм для виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі права.
Дисертант також наголошує на такій характерній рисі спортивних правовідносин як та, що при добровільному вступі в них їх розірвання відбувається під впливом не тільки договірних зобов'язань, а й квазі-нормативних приписів і не завжди є вільним. Дисертантом підкреслюється така особливість спортивних правовідносин як комбінований вплив на майнові права учасників спортивних відносин немайнових факторів.
5. Також в якості критерію виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі права України в дисертації обґрунтовується особливість юридичних фактів, які породжують спортивні правовідносини, аналізується специфіка балансу юридичних фактів, пов'язаних з волею учасників спортивних правовідносин, та не пов'язаних із нею, які відносяться до сфери ризиків, невід'ємно поєднаних із змагальним характером спортивної діяльності. Підкреслюється також імперативний характер регламентації юридичних фактів начебто рекомендаційними за природою актами міжнародних організацій, які відповідають за організацію змагань в тому чи іншому виді спорту, які однак, де-факто, є імперативними для спортсменів, які бажають брати участь в таких змаганнях.
6. Дисертантом обґрунтовується наявність і такого критерію виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі права як метод правового регулювання, який ґрунтується на поєднанні диспозитивних елементів (що полягають як в делегуванні законодавцем повноважень суб'єктам організації спортивних змагань, значною сферою договірних відносин, з одного боку, так і необхідністю суворого підпорядкування приписам квазі-нормативних актів міжнародних і національних спортивних організацій задля участі у спортивних змаганнях відповідного виду спорту).
Підкреслюється також особливість методу, яка полягає у значній питомій вазі морально-деонтологічних приписів загального характеру, які застосовуються у всіх без виключення правовідносинах, що стосуються відповідного виду спорту, як наприклад, принцип "fair play" "чесна гра" і добровільним прийняттям учасниками спортивних правовідносин на себе відповідних зобов'язань, дотримання яких вимагає творчого, а не формального підходу до інтерпретації кожного можливого різновиду правовідносин, які виникають в процесі здійснення спортивної діяльності.
Характерною є наявність специфічних норм, які не можна віднести прямо до жодного з різновидів класифікації, а які поєднують дозвільні і уповноважуючи елементи диспозиції з обмежувальними гіпотезами. Це особливо притаманно для правил гри, правил проведення змагань. Для спортивного права властива специфіка норм-принципів та можливість їх прямого застосування і навіть покладання юридичної відповідальності за їх порушення. Процесуальні норми спортивного права, на відміну від абсолютної більшості інших галузей вітчизняного права є те, що вони встановлюються не законодавцем, а самоврядними спортивними організаціями.
Також дисертант підкреслює особливість методу регулювання майнових відносин у сфері спорту, які відрізняються від методу, притаманному сфері цивільного чи господарського права (обмеження волевиявлення спортсмена при укладенні трансферних контрактів, незастосовність антимонопольних правил тощо).
В якості специфіки методу дисертант також підкреслює поєднання рівності і нерівності суб'єктів спортивних відносин (рівність на стадії укладення спортсменами трудових контрактів, рівність спортсменів між собою у змаганнях, проте нерівність у відносинах із суб'єктами організації змагань, які можуть застосовувати до спортсмена імперативні приписи незалежно від його волі та прийняття актів квазі-нормативного характеру).
До особливостей методу спортивного права дисертант також обґрунтовує віднесення специфіки системи органів, що розглядають спортивні спори та вирішують питання покладання відповідальності у сфері спорту. Так само відзначається специфіка методу в плані особливості санкцій в сфері спортивного права та способу їх застосування, як правило, не поєднаного з примусом, а такого, що ґрунтується на стимулах, пов'язаних із можливістю подальшої участі у змаганнях відповідного виду спорту.
7. Знов таки, в якості самостійного критерію для виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі дисертантом обґрунтовуються особливості принципів спортивного права як загальних, так і видових, притаманних окремим видам спорту, частина з яких сформульована дисертантом на основі узагальнення нормативної та правозастосовчої бази в сфері спорту: принцип чесної гри, принцип врегулювання спорів всередині замкнутої системи спортивних квазі-арбітражних органів, принцип переважної неоспорюваності рішень спортивних суддів під час змагань, принцип об'єктивної відповідальності незалежно від вини за дії третіх осіб (клубів та національних асоціацій за дії вболівальників, а також за забезпечення безпеки на спортивних аренах під час змагань); широке застосування принципу вини в певних інститутах спортивного права, незастосування форм вини як самостійної підстави для відповідальності і віднесення їх лише до сфери пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин. Застосовуючи зазначені об'єктивні критерії, більш детально викладені в тексті дисертації, дисертант робить загальний підсумовуючий висновок про наявність об'єктивних підстав для виділення спортивного права в окрему комплексну галузь.
8. Водночас, в дисертації обґрунтовується соціально-політична значимість такого виділення з огляду на необхідність гармонійного розвитку спортивного законодавства та квазі-нормативної бази спортивної діяльності в Україні на підставі цілісної науково-обґрунтованої галузевої концепції спортивного права, що забезпечило б задоволення суспільного інтересу у динамічному та ефективному розвитку спорту в Україні, прискоренню інтеграції України у Європейське демократичне співтовариство, підвищення міжнародного престижу України на світовій арені.
На основі вищезгаданих висновків в роботі зроблена спроба визначити спортивне право України як комплексну галузь права, яка є органічним комплексом взаємопов'язаних норм, які приймаються як на законодавчому рівні, так і на рівні актів суб'єктів саморегуляції в межах ієрархічної структури міжнародного спортивного руху, що опосередковують різні сегменти спортивної діяльності (змагальний, трудовий, соціальний, фінансовий, господарський, медичний, деонтологічний тощо), шляхом регулювання суспільних відносин в сфері фізичної культури та спорту за допомогою специфічного комплексного методу правового регулювання, який адресно відповідає специфіці спортивних відносин, зокрема закріплює основні форми та порядок здійснення фізкультурно-спортивної діяльності, особливий статус її суб'єктів на підставі засадничих принципів міжнародного спортивного права разом із загальними конституційними принципами.
ІІІ
В результаті дослідження відносно самостійної частини предмету дисертації впливу нормотворчої діяльності спеціалізованих міжнародних організацій з розвитку міжнародного спортивного права на формування національного спортивного законодавства, дисертантом зроблено деякі висновки щодо можливої оптимізації шляхів інтеграції міжнародного спортивного права в нормативну базу України. На думку дисертанта, наразі існує значна диверсифікована і, водночас, доволі узгоджена низкою цементуючих засадничих принципів міжнародно-правова законодавча база спортивного права, яка потребує імплементації в Україні; завдання цієї імплементації не можна вважати належним чином виконаним, як і ставлення держави до цього завдання адекватним, бо значна частина вищенаведених актів не зазнали прямої імплементації через механізми, передбачені чинним законодавством, що має спонукати національного законодавця до усунення цього недоліку.
1. Дисертант відзначає необхідність більш широкого долучення України через загальні механізми імплементації до низки міжнародних конвенцій, договорів тощо в сфері спорту і підкреслює доцільність в межах державної політики стосовно фізкультури та спорту і, зокрема, її законодавчої складової, визнати за необхідне врахування основних положень всіх міжнародно-правових актів в галузі спорту як тих, що вимагають за своїм статусом інкорпорації в законодавство України, так і тих, в яких Україна не є ні учасником, ні підписантом, і формально не має зобов'язань по їх імплементації.
Водночас, в роботі підкреслюється специфіка імплементації саме спортивного права. Наголошується, що при регулюванні спортивних відносин імплементація норм спортивного міжнародного права у національне спортивне законодавство відбувається через специфічний механізм, де в доволі широких межах воля законодавця не є первинною, а опосередковує ініціативу міжнародних та національних суб'єктів квазі-нормативних повноважень. Тобто, імперативні норми, встановлені на законодавчому рівні, генеруються "замовленням" інших суб'єктів права, а не є прямою реакцією законодавця на появу тої чи іншої суспільної потреби, яка вимагає регуляції.
Сфера спорту характеризується значною особливістю її нормативної бази, що полягає в специфіці структури цієї бази і домінантної питомої ваги квазі-нормативних актів саморегуляції, котрі приймаються спеціалізованими міжнародними організаціями відповідно у тих чи інших видах спорту. Ці організації не мають державного статусу, відтак не є суб'єктами безпосередньо міждержавних відносин, зокрема, з Україною. Це обумовлює значну специфіку механізму імплементації згаданих норм у національне законодавство та квазі-нормативні акти саморегуляції громадських організацій спортивного профілю.
Дисертант аналізує особливості реалізації актів саморегуляції, які приймаються спортивними організаціями; цей процес відбувається, на думку дисертанта, шляхом рецепції та адаптації. Відбувається це не на рівні держав чи міждержавних утворень, а на рівні юридичних осіб приватного права, одні з яких такі акти видають, а другі зобов'язані їх адаптувати та реципувати. Ці процеси та їх обов'язковість гарантовані та забезпечуються засобами дисциплінарного впливу.
В роботі підкреслюється, що імплементація норм міжнародного спортивного права "в чистому виді", тобто через традиційні механізми рецепції, адаптації тощо, здійснювані державою і залежні від неї, на сьогодні в Україні не забезпечують достатньою мірою повного перенесення міжнародного правового поля в сферу українського законодавства. Відтак, національні федерації мусять розробляти і впроваджувати автономну систему органів вирішення спорів, пристосовану до матеріального дисциплінарного права, виробленого міжнародними спортивними організаціями та імплементованими в квазі-нормативну базу відповідних національних спортивних федерацій.
Таким чином, дисертант наголошує, що "імплементація" та гармонізація норм міжнародного спортивного права із внутрішнім законодавством країн-учасниць спортивного руху переважно відбувається на рівні саморегулювання, дисциплінарного впливу та примусу, всередині самих спортивних організацій, що зайвий раз підтверджує автономність, специфіку та незалежність спорту як виду діяльності, підкреслювану Ніццькою декларацією 2000 року, прийнятою Радою Європи.
Дисертантом пропонується класифікація способів імплементації міжнародного спортивного права. Пропонується виділити різновиди способів такої імплементації: державний та поза державний; позадержавний, своєю чергою, знов таки умовно, - поділити на загальний та окремий, вертикальний та горизонтальний. В роботі обґрунтовується переважне перспективне значення позадержавних способів імплементації.
2. Аналізуючи значення європейського доробку для національного спортивного права, дисертант робить висновок, що Україна, як учасниця міжнародного спортивного руху, знаходиться під впливом норм європейського спортивного права, які вона має імплементувати по двох шляхах, проаналізованих вище: імплементації на законодавчому рівні цілісних міжнародних нормативно-правових актів спортивного характеру (шляхом ратифікації), адаптації законів України до норм-принципів міжнародного права, які містяться в актах, що формально не мають обов'язкової юридичної сили для України, а також делегування в дуже широких межах нормативно-регулятивних функцій суб'єктам організації спортивних змагань - спортивним федераціям, які напряму добровільно відтворюють у своїх регламентних документах норми-принципи та інші приписи міжнародно-правових актів у галузі спорту, як тих, що мають обов'язкову юридичну силу для України на державному рівні, так і тих, які не мають такого статусу, проте не можуть ігноруватись суб'єктами спортивної діяльності, якщо вони претендують на участь у міжнародному спортивному русі.
3. Аналізуючи роль актів міжнародного спортивного законодавства як джерельно-правової основи для розвитку галузі спортивного права України, дисертант підкреслює висновок про необхідність більш інтенсивного розвитку національного спортивного законодавства, гармонізованого в межах відокремленої галузі, заснованої на міжнародно-визнаних принципах, а також на необхідності законодавчого врегулювання тих питань, які пов'язані із зобов'язаннями держави по гарантуванню втілення в Україні положень міжнародних актів у галузі спорту, а також на необхідності для громадських організацій, відповідальних за проведення змагань у певних видах спорту неухильного дотримання міжнародних актів спортивного законодавства незалежно від їх акцептування державою.
4. Окрім теоретичних висновків, дисертант робить також деякі конкретні та найбільш нагальні пропозиції щодо вдосконалення спортивного законодавства та квазі-нормативної спортивної бази в Україні, зокрема:
а. Про доцільність доповнення закону України "Про фізичну культуру і спорт" положеннями, які б закріпили пріоритет актів, що приймаються міжнародними спортивними організаціями у випадках колізій з національним законодавством, яке регламентує ті чи інші види діяльності; приведення національного законодавства у відповідність до потреб, що виникають у сфері спортивних правовідносин, врегульованих міжнародними актами та актами, що приймаються національними спортивними федераціями в межах делегованих їм повноважень; внесення до закону України "Про фізичну культурі і спорт" більш чітких положень щодо обов'язковості актів, що приймаються національними федераціями з видів спорту на базі міжнародних актів для всіх суб'єктів права, а не тільки суб'єктів спортивних правовідносин (зокрема, податкових та інших контролюючих органів); приведення законодавства про ліцензування застосовно до сфери спорту у відповідність до міжнародних вимог, закріплених актами Європейського Союзу; внесення до закону України "Про фізичну культурі і спорт" змін або прийняття окремого нормативного акту, як це і було зроблено Європейською конвенцією про права людини та захист основоположних свобод, який би легітимізував прецедентне право міжнародних спортивних організацій як джерело національного спортивного права; запровадження інституту агентських відносин та регламентування діяльності агентів спортсменів та регламентування їх діяльності на законодавчому рівні (право на заняття цим видом діяльності, умови ліцензування, основні вимоги до агентського контракту, контроль за діяльністю тощо); необхідність впровадження інституту ліцензування спортивних клубів і надання такого права спортивним федераціям з командних видів спорту; потреба у законодавчому закріпленні виключення із загального правила заборони громадським організаціям вести підприємницьку діяльність та надання громадським організаціям національним спортивним федераціям право на ведення спортивної підприємницької діяльності (продаж квитків на матчі національних збірних, продаж немайнових прав, які виникають у зв’язку із проведенням змагань тощо), як це зроблено, наприклад, у Туреччині, шляхом прийняття окремого закону.
б. Законодавчого врегулювання, на думку дисертанта, потребує питання маркетингових відносин та комерційних прав спортивних федерацій, оскільки обсяг таких прав не визначений, не розробл