ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

Краткое описание

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

ГОЦУЛЯК Володимир Михайлович

УДК. 32.01(477)-05+94(477)-05

ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ В УКРАЇНСЬКОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ

23.00.01 – теорія та історія політичної науки

ДИСЕРТАЦІЯ
на здобуття наукового ступеня
кандидата політичних наук

Науковий керівник:
ГУБЕРСЬКИЙ Станіслав Антонович,
Кандидат філософських наук, доцент

Київ - 2009

ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………………………3

РОЗДІЛ 1.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ С. ПЕТЛЮРИ В ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ПРОЦЕСАХ………………….10
1.1. Соціально-політична діяльність С.Петлюри та її роль у процесах українського державотворення як об’єкт наукового вивчення……………10
1.2. Феномен С.Петлюри в українському національно-визвольному русі
1917–1921 років……………………………………………………………….36

РОЗДІЛ 2.
УЧАСТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У ТВОРЕННІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ……………………………................................................ 65
2.1. С.Петлюра в українському державотворенні 1917–1921 років…….. 65
2.2. С.Петлюра як організатор розбудови української армії………………94

РОЗДІЛ 3.
РЕАЛІЗАЦІЯ ІДЕЙ СИМОНА ПЕТЛЮРИ У СУЧАСНОМУ ДЕРЖАВОТВОРЕННІ……………………………………………………121
3.1. Спадщина С.Петлюри в загальнонаціональному контексті становлення незалежної української держави…………………………………………...121
3.2. Ідеї С.Петлюри і процеси самоорганізації сучасного українського
соціуму……………………………………………………………………….135

ВИСНОВКИ………………………………………………………………...151

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………….162

ВСТУП

Актуальність теми. Сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується інтенсивними пошуками шляхів до утвердження національної єдності, усвідомленням потреби визначення основних орієнтирів, що свідчать про існування української нації як єдиного життєстверджуючого організму. Перспективи розвитку української нації пов’язані із здатністю самої нації ідентифікувати себе як єдину історичну спільноту і зреалізувати притаманний їй державотворчий потенціал. Особливий відбиток на характер процесів, що відбуваються в Україні, накладає глобалізація: Україна стала частиною глобалізованого, взаємопов’язаного світу. Давати адекватні відповіді на його виклики можна лише за єдиної умови – бути єдиними заради себе і своєї України.
Перспективи розвитку української нації пов’язані також із здатністю самої нації ідентифікувати себе як єдину історичну спільноту з її символами, мовою, культурою, державою. Адже нація, яка не усвідомлює своє історичне покликання, своєї історичної місії, не проникається своєю національною ідеєю, не спроможна зберегти себе і зреалізувати притаманний їй державотворчий потенціал. Становлення і зміцнення українського життя в різні періоди історичного розвитку супроводжувалися усвідомленням потреби в духовному і політичному згуртуванні суспільства, в досягненні культурної спільності, в подоланні розбіжностей і суперечностей усередині української нації.
Важливим і надзвичайно актуальним постає також завдання подолання відчуженості народу від влади, усвідомлення того, що майбутнє української нації значною мірою пов’язується з політичною владою. Тому з огляду на сучасні українські реалії обов’язковим є врахування історичного досвіду боротьби українського народу за владу, оцінка зусиль і внеску лідерів нації в реалізацію одвічної мрії українців про власну державу і національну єдність. Особливе місце в українській історії, в історії визвольних змагань за національну незалежність і власну державу на початку XX ст. займає Симон Васильович Петлюра.
Незважаючи на те, що рецепція С.Петлюри у суспільній свідомості й досі неоднозначна, його значення в українській революції 1917−1921 років не можна переоцінити. Симон Петлюра – це видатна постать в українській історії, особистість загальнонаціонального масштабу, людина, яка була здатна своєю діяльністю консолідувати етнос, стати на чолі визвольних змагань за національну незалежність і процесу українського державотворення. Об’єктивна і неупереджена оцінка постаті С.Петлюри, відмова від усталених міфів та ідеологічних стереотипів, висвітлення справжнього його образу сприяє новим крокам у поступі сучасного українства, зміцненню національної свідомості, усвідомленню власної ідентичності. Дослідження життя і діяльності С.Петлюри є не тільки спробою відновлення історичної пам’яті, а й суспільною потребою сучасного національного державотворення.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексної наукової програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України”, науково-дослідної теми філософського факультету “Філософська та політологічна освіта в Україні на перетині тисячоліть” (01БФ041–1).
Актуальність теми, значущість дослідження діяльності Симона Петлюри для вирішення складних проблем українського державотворення визначили мету, завдання і теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи.
Метою дисертаційної роботи є дослідження політичної діяльності С.Петлюри у час національно-визвольних змагань 1917–1921 років, з’ясування її значущості для процесів українського державотворення.
Відповідно до означеної мети в дисертації ставляться такі дослідницькі завдання:
− реконструювати політичну картину руху України до незалежної держави в добу національно-визвольних змагань 1917–1921 років і визначити місце в них С.Петлюри;
− з’ясувати роль С.Петлюри у здійсненні державотворчих процесів в Україні в період Директорії УНР;
− проаналізувати досвід формування української політичної нації на початку XX ст. і охарактеризувати місце С.Петлюри у реалізації механізмів її становлення;
− визначити внесок С.Петлюри у творення української армії як державотворчої сили;
− дослідити спадщину С.Петлюри в контексті здійснення процесів політичної самоорганізації сучасного українського соціуму.
Об’єктом дослідження є ідейний потенціал і досвід українського державотворення на початку ХХ століття.
Предмет дослідження − форми і наслідки політичної діяльності С.Петлюри у час національно-визвольних змагань 1917–1921 років.
Методи дослідження ґрунтуються на усталених методологічних підходах і принципах вивчення політичних процесів. Серед найважливіших – принцип єдності теоретичного та історичного підходів, використання якого дає можливість досліджувати політичну діяльність С.Петлюри, аналізувати зміст процесів, що відбувалися в час національного відродження і Української революції, з урахуванням історико-культурного контексту. При вивченні різних аспектів і вимірів Української революції 1917–1921 років враховуються пізнавальні можливості історичної реконструкції, яка уможливлює відтворення загальної картини українського життя досліджуваного періоду. Завдяки системному підходу суспільно-політична й державотворча діяльність С.Петлюри досліджується в цілісності та єдності всіх її сторін. Аналіз особливостей функціонування українських державницьких інституцій, у творенні яких брав участь С.Петлюра, включав урахування евристичного потенціалу структурно-функціонального та інституційного методів. Інтегральний характер дисертаційного дослідження обумовив також використання культурно-антропологічного підходу та біографічного методу. При виявленні загального і особливого в українському національно-визвольному русі використовується компаративістський підхід. Використовуються також загальнонаукові методи пізнання: гіпотетико-дедуктивний, аналізу й синтезу, індивідуалізації й узагальнення.
Наукова новизна дослідження проведеного дослідження полягає в тому, що вперше:
− на основі реконструкції української історичної та політичної реальності переосмислено події Української революції 1917–1921 років і охарактеризовано вплив С.Петлюри на суспільно-політичні процеси, що пов’язані з боротьбою українського народу за свою незалежність і державність. Показано неоднозначність і контроверсійність постаті С.Петлюри на тлі історичних та політичних обставин українського життя початку XX ст. Обгрунтовано, що в роки хаосу, соціальної та політичної нестабільності С.Петлюра постає як неординарна особистість, прекрасний організатор і постать загальнонаціонального масштабу, що своєю діяльністю здатна була консолідувати етнос;
− досліджено діяльність С.Петлюри та очолюваних ним інституцій з погляду формування сучасного українського політичного простору. Доведено, що реалізація політичних ідеалів української нації пов’язана з усвідомленням потреби у власній державі, у досягненні національної ідентичності та єдності українського народу, на чому в свій час наполягав С.Петлюра;
− проаналізовано спадщину С.Петлюри в контексті визначення самоорганізаційних засад розвитку сучасного українського суспільства. Встановлено, що ними виступають спільні дії та співпраця заради національних цілей, встановлення загальних умов порозуміння між учасниками політичного процесу, узгодження своїх дій. Екстраполюючи події 1917–1921 років на політичну ситуацію сьогодення, показано, що самоорганізаційні механізми найбільш ефективні в періоди соціальної нестабільності й політичної конфронтації. Обгрунтовано, що самоорганізація української нації сприяє інтеграції українського суспільства навколо загальних цілей і прискорює рух до утвердження різних форм політичної солідарності й культурної єдності, а також є суттєвим фактором національної консолідації.
Удосконалено:
− обґрунтування того, що С.Петлюра уособлював якості, які притаманні політичному лідерові нації і які є необхідними для сучасної української політичної еліти. Йдеться, передусім, про пріоритет державних справ і загальнонаціональних інтересів перед вузькопартійними і особистими. Приклад С.Петлюри показує, що політична еліта мусить бути тією політичною силою, яка очолює національно-демократичний рух і є відповідальною за майбутнє своєї нації;
− висновок про те, що завдяки політичній активності й участі С.Петлюри у політичних подіях 1917–1921 років створювались умови для реалізації української національної ідеї як стратегічної мети і головної передумови існування української державності. Обгрунтовано, що С.Петлюра зробив значний внесок в організацію державної влади в Україні, сприяв її легітимації, а виступаючи за розвиток основ парламентаризму в Україні, він пропонував українській спільноті європейські зразки політичного розвитку.
Дістали подальшого розвитку:
− твердження про визначну роль С.Петлюри у здійсненні процесів державотворення в добу Української революції. Показано, що переживши еволюцію від соціал-демократичного діяча до діяча національно-державного, С.Петлюра продемонстрував найбільш оптимальні зразки політичної діяльності в контексті державотворчих процесів в Україні;
− висновок, що повноцінне функціонування національної держави неможливе без сформованої політичної нації. Одним із найважливіших періодів української історії, коли творилася українська політична нація і відбувалися процеси, які вели до реалізації ідеї української національної держави, був період 1917–1921 років. Знаковою постаттю і лідером української нації в цей час був С.Петлюра;
− думка про те, що приділяючи величезну вагу розбудові українського війська, підвищенню його боєздатності, С.Петлюра мислив категоріями національної безпеки і виходив з потреб національного державотворення.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що робота створює передумови для більш глибокого і всебічного вивчення українського політичного життя, визначення шляхів зміцнення сучасної української держави, розробки найбільш оптимальних моделей розвитку української нації. Матеріали та висновки дисертації можуть бути використані представниками різних галузей знань – політологами, філософами, істориками, культурологами при підготовці навчальних курсів “Політологія”, “Історія політичної думки в Україні”, “Українознавство”, “Історія України”, а також у процесі розробки спецкурсів з політологічних, філософських, історичних спеціальностей.
Апробація результатів дослідження Основні положення дослідження доповідалися й обговорювалася на засіданні кафедри політології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, а також шляхом участі в міжнародних і всеукраїнських науково-теоретичних, науково-практичних конференціях, зокрема: “Дні філософського факультету КНУ” (Київ, 2005, 2006, 2007, 2008), “Громадсько-політичне та суспільно-культурне життя України на початку XX ст.” (Кам’янець-Подільський, 2005), “Поляки в Україні у XIX-XX ст.” (Хмельницький, 2005), “Формування та діяльність українських національних формувань періоду Української революції 1917–1921 рр.” (Кам’янець–Подільський, 2007).
Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковані в трьох статтях у фахових виданнях, затверджених ВАК України та чотирьох тезах виступів на наукових конференціях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 178 сторінок, обсяг основної частини – 161 сторінка, список використаних джерел містить 220 найменувань.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Всебічне вивчення феномена С.Петлюри, його впливу на суспільно-політичні процеси в Україні дає підстави констатувати надзвичайну важливість цієї проблеми для української спільноти загалом. Необхідність побудови сучасної української держави, зміцнення національної самосвідомості, утвердження національної ідентичності вимагає знання про видатних представників української нації, серед яких належне місце займає Симон Васильович Петлюра.
З огляду на значущість тих процесів, які відбуваються в українському суспільстві, не втрачає своєї актуальності потреба переосмислення подій української революції і національно-визвольних змагань 1917–1921 років, а також незаангажованої, об’єктивної оцінки особистостей, які очолювали їх і робили великий внесок у відродження української державності. Період 1917–1921 років в Україні досить довгий час залишався замовчуваним і сфальсифікованим колишньою офіційною радянською пропагандою та ідеологією. Це робилося з метою спотворення образу борців за самостійну незалежну Україну і виключення національно-визвольного процесу з контексту розвитку історії боротьби українського народу за свою державність. Таким чином, здійснювалося прагнення комуністичної влади деформувати українську ментальність і українську духовність, перешкодити реалізації процесу національної само ідентифікації. В центрі таких деструктивних дій була постать Голови Директорії і Головного отамана військ Української народної республіки Симона Петлюри, головною метою життя якого була самостійна. Соборна, демократична українська держава.
Постать С.Петлюри виявилася однією з найбільш неоднозначних з-поміж низки діячів доби українських національно-визвольних змагань. Важко знайти політичного й державного діяча, навколо якого точились би такі гострі суперечки, перетинались різні, часто полярні думки. Діапазон оцінок і суджень про С.Петлюру коливається в межах від захоплення і міфологізації до різкого неприйняття, замовчування і фальсифікації. В суспільній свідомості, з одного боку, С.Петлюра сприймається як класичний національний герой, життя якого було присвячене національно-визвольній боротьбі, утвердженню національної ідеї. Але з іншого, Петлюра більше, ніж інші герої української історії був тривалий час об’єктом інтенсивної й планомірної дискредитації як на рівні компартійної ідеології, так і на рівні буденної свідомості.
Будучи загалом контроверсійним й досить суперечливим, образ С.Петлюри відбиває два протилежних погляди на події 1917–1921 років, на українсько-російські взаємини, на Україну загалом. Йдеться про власне українське і російсько-совєтське бачення як самого С.Петлюри, так і цілого періоду української історії. Український погляд відображає об’єктивні процеси, що відбуваються в Україні і формує загалом об’єктивну картину українських національно-визвольних змагань в 1917-1921 роки та ролі, яку відіграв у них С.Петлюра. Йдеться про його несприйняття поширеного серед діячів УНР лівацтва, відсутність ілюзій щодо більшовиків, протидію анархії в армії та державі, рішучому засудженні єврейських погромів і антисемітизму загалом, беззавітну відданість справі національного визволення. С.Петлюра тут постає символом боротьби українців за створення власної незалежної демократичної держави.
Від інших діячів української революції його відрізняє виразний і послідовний антибільшовизм, його антиросійськість, антиімперськість, переконаність у необхідності збройного, а не лише словесного опору. Всі ці прикмети роблять С.Петлюру ідеологічно й психологічно не надто комфортним для пострадянських, переважно проросійських еліт.
В цілому С.Петлюра був і залишається дуже помітною постаттю в українській історії, в політичному і культурно-національному русі. Як людину, громадянина, громадського діяча його сформувала атмосфера національно-визвольних змагань, участь у громадсько-політичному житті, журналістська праця, військова діяльність. С.Петлюрі були притаманні яскраві лідерські якості і риси харизматичного лідера. Водночас він був прагматичним, раціональним політиком, що виходив із нагальності для України початку XX ст. завдань національно-культурного відродження і національно-визвольної боротьби. Як писав про нього відомий історик української еміграції Т.Гунчак, він був націоналістом, але у найширшому розумінні слова. Він передусім був самостійником, тобто людиною, для якої досягнення національної незалежності являло необхідну передумову здійснення всіх інших завдань. Крім того, за будь-яких умов він був прихильником демократії [59, c.11].
З огляду на значущість тих процесів, які відбуваються в українському суспільстві, не втрачає своєї актуальності потреба переосмислення подій української революції і національно-визвольних змагань 1917–1921 років, а також незаангажованої, об’єктивної оцінки особистостей, які очолювали їх і робили великий внесок у відродження української державності. Слід зазначити, що період 1917–1921 років в Україні досить довгий час залишався найбільш замовчуваним і сфальсифікованим колишньою офіційною радянською пропагандою та ідеологією. Це робилося з метою спотворення образу борців за самостійну незалежну Україну і виключення національно-визвольного процесу з контексту розвитку історії боротьби українського народу за свою державність. Таким чином, здійснювалося прагнення комуністичної влади деформувати українську ментальність і українську духовність, перешкодити реалізації процесу національної самоідентифікації. В центрі таких деструктивних дій була постать Голови Директорії і Головного отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри, головною метою життя якого була самостійна, соборна, демократична українська держава.
В оцінці постаті С.Петлюри до недавнього часу переважали досить однобічні, тенденційні і політично та ідеологічно заангажовані характеристики. Його часто зображували “ворогом”, “запроданцем” тощо. Очевидною була розщепленість національної свідомості між совєтською історичною парадигмою і власне українською. Така розщепленість програмувалась ситуацією “незавершеної революції”, тобто не здійсненої належним чином декомунізації та деколонізації України, що у свою чергу зумовлювало великою мірою амбівалентне сприйняття українським суспільством С.Петлюри. Проте нові часи державного розвитку України зумовлюють все більш справедливий і об’єктивний аналіз, а дослідницький інтерес до буремних подій 1917–1921 років, до доби культурно-національного відродження зростає.
У результаті проведеного дослідження можна визначити наступне.
Державна й супільно-політична діяльність С.В.Петлюри з урахуванням грандіозних історичних подій, на фоні яких вона розгорталася, є підтвердженням того, що він не просто очолював певний час українську державу, але й стояв біля витоків українського національного руху початку XX ст. Це перетворило його на символ, “культову постать” української історії. Водночас об’єктивна оцінка С.Петлюри та його діяльності неможлива поза контекстом історичної епохи: XX сторіччя – це час бурхливих змін в свідомості української людини, революційних подій, громадянської війни, поширення більшовизму. Разом з тим – це період національного відродження, боротьби українського народу за свою незалежність і державу. Подібна контроверсійність накладає відчутний відбиток на зміст ідей і реальні політичні кроки С.Петлюри.
Можна констатувати підвищення інтересу до вивчення різних аспектів національно-визвольних змагань українського народу в добу української революції 1917–1921 років. За останні роки для широкого загалу дослідників стала доступною величезна документальна база, що зосереджує різнопланову інформацію про життя С.Петлюри, дає можливість поглибити наші знання про різні сфери його діяльності, підкреслити роль його як організатора українського війська, політичного та державного діяча.
Висвітлення постаті С.Петлюри у сучасній науці є досить неоднозначним і контроверсійним. Аналіз його дій та вчинків супроводжується великими протиріччями, часто полярними звинувачувальними оцінками. Відчувається також вплив політичної кон’юнктури на характер висновків про С.Петлюру як політичного лідера.
Зважаючи на котроверсійність постаті С.Петлюри, можна все-таки стверджувати, що він був видатною людиною і непересічною особистістю. Йому притаманні яскраві інтелектуальні та моральні якості. Зміст його життя характеризує відданість національній ідеї та українській справі, інтересам української держави. Пріоритет державних справ був для нього безмірно вищим, ніж вузькопартійні інтереси. У різних ситуаціях свого політичного життя він проявляв мужність, рішучість, витримку і волю. Серед загального хаосу років революції і громадянської війни, він проявив себе як хороший організатор, а у складних еміграційних умовах дезорієнтації, деморалізації, групівщини, ідеологічного протистояння Симон Петлюра виявив політичну далекоглядність, ясність бачення мети і завдань, які відповідали потребам часу.
Ставши символом української державності, С.Петлюра виявився з-поміж сучасників найбільш послідовним, самовідданим її творцем і оборонцем, а у 20-і роки став провідною постаттю національно-визвольної боротьби. В його особі найбільш органічно поєднались риси державного мужа і військового вождя, якості політика і організатора українського війська. Недарма найбільші недруги української самостійної державності назвали визвольний процес України XX ст. “петлюрівщиною”. На жаль, феномен “петлюрівщини” в Україні, навіть на рівні вищих посадових осіб, сприймається на рівні однолінійних тлумачень доби комуністичного тоталітаризму, а вороги й недруги української державності продовжують виявляти щодо С.Петлюри суцільний руйнівний негативізм.
Актуальною сьогодні залишається морально-філософська оцінка вбивства С.Петлюри з огляду тих небезпек, які сіють насильство, розбрат і непорозуміння між різними народами.
С.Петлюра проводив активну державотворчу політику, а його дії були спрямовані на зміцнення і захист української державності. Він був незаперечним прихильником самостійності України, був українським державником, вважаючи, що без самостійної держави український народ загине. При цьому він виступав за те, щоб утвердилася соборна Україна. Найнебезпечнішим ворогом України С.Петлюра вважав Москву і російський більшовизм, які загрожували самому існуванню української нації.
С.Петлюру можна сприймати як прихильника демократичного Заходу, хоча він відкидав орієнтацію на імперіалістичну Німеччину. Утверджуючись зараз в міжнародному аспекті, Україна мусить використати той факт, що в листопаді 1918 року Петлюра очолював повстання, яке було скероване не тільки проти гетьманської федерації з Росією, але й, фактично, проти кайзерівсько-німецьких протекторів тодішнього режиму в Україні. При цьому С.Петлюра залишався послідовним і непримиренним опонентом більшовицького режиму, говорив про ілюзію можливості співробітництва Європи з більшовицькою владою.
С.Петлюра був прихильником відбудови української держави – Української Народної Республіки як випробуваної вже форми нашої державності, що відповідає потребам і прагненням українського народу. Він вважав, що консолідація всіх сил нації для великої цілі – відбудови самостійної української держави мусить бути одним з невідкладних завдань. Навколо власної держави, на його думку, мусили б об’єднатися всі справді активні сили нації в її боротьбі за незалежність.
Усвідомлюючи значення утвердження української державності, С.Петлюра робить висновок, що здобуття української держави – це справа всієї нації, а не одного класу чи однієї партії, справа, яка вимагає єдності волі нації, пріоритету державних завдань над партійністю.
С.Петлюра не лише дав теоретичне обґрунтування необхідності національно-визвольної боротьби, але й стверджував повну утопічність думок своїх опонентів щодо можливого реально рівноправного існування української нації у складі Росії (що і підтвердилось історичним досвідом перебування України у складі Радянського Союзу).
Йому належить концепція державної структури України – самостійної, соборної, демократичної правової республіки. Така політична концепція, програма та ідеологія стали державотворчою парадигмою всього українства.
С.Петлюра стояв на чолі боротьби українського народу за свою державність і під його проводом українська державність у 1917–1921 роках відбулася. І хоча через багато причин українська держава зазнала поразки, набутий досвід став джерелом, з якого наступні покоління черпали віру в державність. Боротьба за українську державу (хоча і в інших формах), після падіння УНР не припинилась, а ім’я С.Петлюри стало загальнонаціональним символом такої боротьби.
Однією з головних причин поразки національно-державного будівництва в 1917–1921 років була відсутність справжньої єдності і дій всіх українських політичних сил, їхніх лідерів, коли особисті інтереси й амбіції брали гору над державними і загальнонаціональними інтересами. Це особливо відчув на собі С.Петлюра, який очолював Директорію УНР та її збройні сили у вирішальний період боротьби за незалежність.
Перебуваючи в еміграції і розмірковуючи над причинами падіння УНР, С.Петлюра послідовно й особливо гостро порушував питання необхідної консолідації сил українського народу, підвищення його національної самосвідомості, вироблення єдиної платформи на відновлення суверенітету УНР.
Важливим інститутом української держави, на переконання С.Петлюри, повинна бути армія, що могла б обороняти українську державу. Усвідомлюючи необхідність створення національних військових структур, С.Петлюра стверджував, що процес створення української армії нерозривно був пов’язаний з відродженням української держави. При цьому велике значення для самої держави має спосіб організації війська й військових сил, що свідчить про можливість ефективного функціонування державного механізму в цілому.
Помітною і надзвичайно важливою із сучасної перспективи національного розвитку є участь С.Петлюри не просто у розбудові держави, але й вплив його на вироблення і впровадження нових підходів до керівництва українськими збройними силами.
Принципова позиція С.Петлюри стосовно армії і української держави певним чином сприяла збереженню Українських регулярних Збройних Сил, однак Головний отаман не вважав це своєю кінцевою метою. С.Петлюра працював на перспективу і думав про майбутнє армії. Важливим і показовим є те, що його діяльність була спрямована на організацію майбутньої Української армії тоді, коли передумов для відродження цієї армії на найближчу перспективу взагалі не намічалося.
Він вважав, що боєздатність та моральний дух армії залежать безпосередньо від стану суспільства. Тому серед найголовніших завдань, на які він орієнтував себе і країну, були консолідація, єдиний національний фронт боротьби за національну незалежність, державна дисципліна, підпорядкованість всіх окремих справ державними інтересам. З часу, коли С.Петлюра став на чолі творення збройних сил нашого народу, саме вони могли перетворитись у гаранта відродження України
Один з головних уроків тієї доби, коли жив і здійснював свої плани С.Петлюра, полягає в усвідомленні значущості організованої, конструктивної діяльності різних політичних сил при досягненні високої мети, ім’я якій – Україна. Суттєвою причиною поразки української справи в 1917–1921 роках була дезорганізованість суспільства, відсутність національної консолідації, стан хаосу і анархії, що панував у масах. Кроки С.Петлюри на шляхах розбудови української держави, її інститутів, різних гілок влади і свідчать про те, що романтизм революційної доби неминуче повинен поступитися місцем кропіткій і неупередженій конструктивній роботі по утвердженню і розбудові національних інститутів державності. В цьому полягає головна запорука успіху на шляхах національно-державного розвитку.
С.Петлюра розумів значення дружніх, толерантних відносин української нації з іншими народами, які проживали на теренах України. Можна стверджувати, що як лідер української держави, він проводив розумну міжнаціональну політику, виступаючи за всебічні права меншин в Україні та незважаючи на наклепи, які ширили про нього вороги.
Вивчення спадщини С.Петлюри, знання уроків національно-визвольних змагань роблять зрозумілим той факт, що піднесення високих завдань, інтересів і потреб українського загалу над потребами та інтересами окремих груп і конфесій, намагання досягти між ними злагоди й примирення вели, безперечно, до духовного й громадянського єднання народу, до реалізації процесів націєтворення.
Виплекана українською нацією ідея єдності стала в майбутньому головним чинником державно-політичної консолідації народу. А досвід політичної і військової боротьби українського народу під проводом С.Петлюри має велике значення в осмисленні закономірностей становлення української політичної нації.
Й сьогодні не втрачає актуальності ідея консолідації всіх активних національних сил. Притаманне багатьом українським лідерам протистояння і конфліктність свідчить насамперед, не лише про драматичне протистояння особистостей, але й про нерозуміння соціального й національного пріоритетів в українському національно-визвольному русі. Один з головних уроків тієї доби, коли жив і здійснював свої плани С.Петлюра, полягає в усвідомленні значущості організованої, конструктивної діяльності різних політичних сил при досягненні високої мети, ім’я якій – Україна.
С.Петлюра гостро відчував потребу культурної модернізації української нації. Без цього йому важко було уявити ефективне функціонування української держави. Як державний лідер він усвідомлював необхідність проведення таких модернізаційних заходів, як плани будівництва шляхів, організація промислового виробництва з пристосуванням його до військових потреб, підготовка нації до оборони Батьківщини. Як великий позитивний чинник національного життя С.Петлюра розглядав українську церкву, турбувався справами її внутрішнього зміцнення. Суттєву увагу він звертав на перспективи політичного й культурного співробітництва з Європою.
С.Петлюру слід розглядати як першого українського політика, що найбільш послідовно відстоював європейський вектор розвитку України. В даному сенсі сучасна політика самостійності і європейської орієнтації України є, безперечно, продовженням політики С.Петлюри.
Досвід життя і діяльності таких українських діячів, як Симон Петлюра, повинні бути використані з повною мірою при визначенні стратегії подальшого розвитку української держави і української спільноти в цілому. Важливим також є урахування тих історично своєрідних обставин, що сприяють реалізації процесів української самоідентифікації, допомагають утвердженню національної самосвідомості громадян і національного характеру народу.
Не підлягає ніяким сумнівам те, що сучасним українським політичним і державним діячам для розуміння націєтворчих проблем корисним і необхідним є знання тих ідей С.Петлюри, які були рушійною силою у культурному та політичному відродженні українського народу в найважливіші періоди його національно-визвольної боротьби. Сучасний простір політичного життя мусить формуватися з урахуванням національної традиції державотворчого поступу, що була з усією очевидністю продемонстрована в добу національно-визвольних змагань 1917–1921 років.
Звісно, важко знайти відомого діяча минулих часів (та й сьогоднішніх), повністю позбавлених недоліків у своїй діяльності. Тому головне завдання для нас, сучасників, зробити з нашої непростої, суперечливої та драматичної до трагізму історії відповідні висновки, які мають слугувати уроком для прийдешніх поколінь українців. Найголовнішим з уроків, які мусить винести українська спільнота – це відданість Україні і українській справі, утвердження і захист української держави.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Ананко Ж. П. Симон Петлюра у сучасному вимірі української свідомості / Ж. П. Ананко // Трибуна. – 1996. − №11−12. – С.36.
2. Андрусишин Б. І. Соціально-економічні погляди Симона Петлюри / Б. І. Андрусишин // Історія в школах України . – 2000. − № 2. – С. 42−47.
3. Андрусишин Б. І. Церква в Українській державі 1917 − 1920 рр. (Доба Директорії УНР) / Андрусишин Б. І. – К.: Либідь, 1997. – 328 с.
4. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. / Антонов-Овсиенко В. – М.−Л.: Госиздат, Госвоениздат, 1924. − Т.1. – 297 с.
5. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. / Антонов-Овсиенко В. – М.-Л.: Госиздат, Госвоениздат, 1930. – Т.2. – 297 с.
6. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. / Антонов-Овсиенко В. – М.-Л.: Госиздат, Госвоениздат, 1932. – Т.3. – 350 с.
7. Антонов-Овсиенко В. Записки о гражданской войне. Воспоминания: В 4-х т. / Антонов-Овсиенко В. – М. – Л.: Госиздат, Госвоениздат, 1933. – Т.4. – 343 с.
8. Апель К. О. Дискурсивна етика як політична етика відповідальності у ситуації сучасного світу / [Єрмоленко А. М. Комунікативна практична філософія]. – К.: Лібра, 1999. – С. 395–413.
9. Бабкіна О. В. Політологія / [Бабкіна О. В., Горбатенко В. П.] – К.: ВЦ “Академія”, 2003. – 568 с.
10. Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917–1918 рр. / Бантиш-Каменський О. – Біла Церква: Вид-во “Український козак”, 1923. – 23 с.
11. Барабан Л. Симон Петлюра: початок театрально-критичної діяльності / Л. Барабан // У 70-річч паризької трагедії 1926-1996 : Збірник пам’яті Симона Петлюри. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 1997. – С. 150 – 157.
12. Бевз Т. Між романтизмом і реалізмом (сторінки історії УПСР) / Бевз Т. – К., 1999. – 271 с.
13. Бевзенко Л. Д.Социальная самоорганизация. Синергетическая парадигма: возможности социальных интерпретаций / Бевзенко Л. Д. – К.: Ин-т социологии НАН Украины, 2002. – 437 с.
14. Бібліографічний показчик наукових праць української еміграції. 1920 − 1931 рр. / [Склав П. Зленко]. – Прага, 1932. – 153 с.
15. Білан Ю. Героїчна Боротьба трудящих України проти внутрішньої контрреволюції та іноземних інтервентів у 1918 – 1920 роках / Білан Ю. – К., 1957. – 48 с.
16. Білодід І. Українська РСР в період Громадянської війни 1917 – 1920 рр. / Білодід І. – К.: Політична література, 1967. – 422 с.
17. Білодід О. Шлях до героя нації / О. Білодід // Українська газета. − 2000. − 28 вересня. − № 16. − C.4.
18. Бош Е. Национальное правительство и Советская власть на Украине (апрель 1917 − до немецкой оккупации) / Бош Е. – М. : "Коммунист", 1919. − 55 с.
19. Варзар І. М. Політична етнологія як наука / Варзар І. – К.: Школяр, 1994. – 224 с.
20. В першу річницю смерті Симона Петлюри в Парижі // Тризуб. − 1927. − № 24 (червень). − C. 15-16.
21. Верстюк В. Ф. Симон Петлюра і Директорія / В.Ф.Верстюк // Сучасність. − 1997. − № 6. − C. 55−64.
22. Верстюк В. Ф. Симон Петлюра: політичний портрет / В.Ф.Верстюк // Український історичний журнал. – 2004. – №3. – С. 112−125.
23. Верстюк В. Ф., Остапко Т. С. Діячі Української Центральної Ради: Біогр. довідник / Верстюк В. Ф., Остапко Т. С. / НАН України, Український міжнародний комітет з питань науки і культури. – К., 1998. – 255 с.
24. Вибрані листи С. В.Петлюри до К. А. Мацієвича // Пам’ять століть. – 2001. − №4 – С. 24−48.
25. Вивід прав України : Документи і матеріали до історії української політичної думки. – New York : Пролог, 1964. – 249 с.
26. Винниченко В. Відродження нації: у 3-х ч. / Винниченко В. – К.: Політвидав України, 1990. – Ч. 1. – 348 с.
27. Винниченко В. Відродження нації: у 3-х ч. / Винниченко В. – К.: Політвидав України, 1990. – Ч. 2. – 328 с.
28. Винниченко В. Відродження нації: у 3-х ч. / Винниченко В. – К.: Політвидав України, 1990. – Ч.3. – 542 с.
29. Від Української Радикально-демократичної (С.-Ф.) партії: Резолюція в справі трагічної смерти Голови Директорії та Головного Отамана військ Української Народної Республіки Симона Петлюри // Тризуб. – 1926. – № 39 (серпень). – C. 24–25.
30. Він – з когорти вождів: Кращі конкурсні праці про дореволюційну діяльність Симона Петлюри. – К. : Дніпро, 1994. – 151 с.
31. Вожді-правителі України / П. П. Михайленко (авт.-уклад.), В. П. Михайленко (авт.-уклад.). – Житомир : Полісся, 2001. – 406 с.
32. Волковицький В. Головний Отаман / Волковицький В. // Українська ідея. Постаті на тлі революції. – К., 1994. – С.184 – 193.
33. Волковицький В. Симон Петлюра / В.Волковицький // Заклик. – 1997. – № 7/8. – C. 37– 41.
34. Волохів Л. Так мав умерти Симон Петлюра...(Фрагмент) / Л. Волохів // Тризуб. – 1992. – № 4. – C. 56–58.
35. Габермас Ю. Структурні перетворення у сфері відкритості: дослідження категорії громадянське суспільство / Габермас Ю.; пер. з нім. А. Онишка. – Львів: Літопис, 2000. – 318 с.
36. Гаєк Ф. Конституція свободи / Гаєк Ф.; пер. з англ. М.Олійник, А.Королишин / Гаєк Ф. – Львів: “Літопис”; Центр гуман. досл. Львів.нац.ун-ту, 2002. – 555 с.
37. Гай Ю. І. З ким і проти кого: Ганебний шлях петлюрівщини та її «спадкоємців» / Гай Ю. І. – К.: Молодь, 1980. – 224 с.
38. Галаган М. З моїх споминів / Галаган М. – Львів : Червона калина, 1930. – 174 с.
39. Галенко О. І. Перший уряд демократичної України: [Історичні зошити]. / Галенко О. І., Яневський Д. Б. – К., 1992. – 74 с.
40. Гарчева Л. Збройні сили Центральної Ради у лютому 1917– квітні 1918 року / Гарчева Л. // Військо України. – 1993. - №8. – С. 102–108.
41. Гаске С. Справа Петлюри і Франція / С. Гаске // Інформаційний бюлетень Української Бібліотеки ім. Симона Петлюри в Парижі. – Ч.62. – 1999. – С. 28 – 29.
42. Геник С. Петлюра Симон (10.05.1879 - 25.05.1926) / С. Геник // 150 великих українців. – Івано-Франківськ: Лілея – НВ, 2001. – C. 185–187.
43. Герої Крут: Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року / [Упор., підгот. текстів Ільєнка І.]. – Дрогобич: Відродження, 1995. – 347 с.
44. Головко Т. «Кров пролита для великої мети»: (Про С.Петлюру) / Т.Головко // Наука і суспільство. – 1993. - № 8. – C. 24–29.
45. Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918: Утворення та боротьба за державу. / Голубко В. – Львів, 1997. – 228 с.
46. Гольдельман С. Жидівська національна автономія в Україні. 1917-–1920. / Гольдельман С. – Мюнхен, 1967. – 140 с.
47. Гонюкова Л. «Він був для мене гаслом Відродження України»: (Про спільну діяльність С.Петлюри і С.Русової) / Л.Гонюкова // Пам’ять століть. – 1999. – № 3. – C.95–99.
48. Горак В. Зліт і падіння Директорії / В.Горак // Віче. – 1995. – №4. – С.106 – 116.
49. Гордієнко В. Українська Галицька Армія. / Гордієнко В. – Львів, 1991. – 110 с.
50. Гошуляк І. Про причини поразки Центральної Ради / І.Гошуляк // Український історичний журнал. – 1994. – №1. – С.3–16.
51. Грабовський С. Українське державотворення революційної доби: виклики часу і відповіді нації / С.Грабовський // Розбудова держави. – 1997. – №12. – С.3–16.
52. Грабовський С. Нариси з історії українського державотворення / Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. – К.: Ґенеза, 1995. – 608 с.
53. Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ – ХХ століття: Навчальний посібник / Грицак Я. – К.: Генеза, 1996. – 360с.
54. Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: Рік 1919 / Гриценко А.П. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1996. – 81 с.
55. Грушевський М. Ілюстрована історія України (З додатком “Новий період історії України: за роки від 1914 до 1919”) / Грушевський М. – К.: Либідь, 1991. – 572 с.
56. Грушевський М. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріали / Грушевський М. – Нью-Йорк, 1992. – 287 с.
57. Грушевський М. Спомини / М.Грушевський // Київ. – 1988. – Ч.9-12; 1989. – Ч.8 – 11.
58. Губар А. Симон Петлюра й український національно-церковний рух у 1917-1926 роках / А.Губар // Пам’ять століть. – 1999. – № 3. – C.65–78.
59. Гунчак Т. Симон Петлюра та євреї / Гунчак Т. – К. : Либідь, 1993. – 48 с.
60. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії / Гунчак Т. – К.: Либідь, 1993. – 288 с.
61. Гунчак Т. Українська революція : Документи 1919-1921рр. / Гунчак Т. – Нью-Йорк, 1984. – 477с.
62. Дати славетних: Симон Петлюра // Державність. – 1992. – №2. – С.8.
63. Денисенко А. Поранене серце нації: [До 75-річчя від дня вбивства Симона Петлюри] / А.Денисенко // Пам’ять століть. – 2001. – № 4. – C.71–73.
64. Документи трагічної історії України (1917–1927 рр.) / [П.П.Бачинський – ред.-упоряд.]. – К., 1999. – С.640 с.
65. Донцов Д. Дух нашої давнини / [Відп. за вип.. Л.Яцинич; 2-е вид.] / Донцов Д. – Дрогобич: Вид. “Відродження”, 1991. – 341 с. – (“Життя і час” ; Ч.2)
66. До процесу над вбивцею Симона Петлюри [До 75-річчя від дня вбивства С.Петлюри] // Пам’ять століть. 2001. – №4. – С.60–70.
67. Дорошенко-Товмацький Б. Симон Петлюра: Життя і діяльність / Дорошенко-Товмацький Б. – К.: Вид.центр “Просвіта”, 2005. – 608 с.
68. Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919 – 6.V.1920). Праці Українського наукового інституту / Доценко О. – К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2001. – 375с.
69. Ейдеман Р. Громадянська війна на Україні. (За редакцією В. Я. Чубаря) / Ейдеман Р., Кукурін М. – Харків: Держвидав України, 1928. – 71 с.
70. Єфремов С. Щоденники. 1923-1929 / Єфремов С. – К.: Ґенеза, 1997. – 848 с.
71. Жуковський А. 70-річчя Української державності і Симона Петлюри / А.Жуковський // Інформ. бюлетень Укр. Бібліотеки С.Петлюри в Парижі. – 1988. – № 51. – C. 2–3.
72. Журавський В. Ідеї Симона Петлюри і сучасна ситуація в Україні / В.Журавський // Визвольний шлях. – 1994. – № 5. – C. 521–527.
73. Заповіт Симона Петлюри: [Факсимільне великоднє звернення, 1926 р.] / С.Петлюра // Розбудова держави. – 1992. – № 2.
74. Зарицький В. Уривок мого спогаду про С.Петлюру / В.Зарицький // Самостійна Україна. – 1976. – № 5-6. – C. 3-5.
75. Збірник пам’яті Симона Петлюри (1879–1926). – К.: Фенікс, 1992. – 260 с.
76. Зленко П. Симон Петлюра (матеріали до бібліографічного покажчика) / Зленко П. – Париж, 1939. – 71 с.
77. Іванис В. Симон Петлюра - Президент України / Іваник В. - Київ: Наукова думка, 1993. – 268с.
78. Історія України в особах: XIX-XX ст. / [Войцехівська І., Абліцов В., Божко О. та ін.]. – Київ : Україна, 1995. – 479с.
79. Йосипишин Я. С.Петлюра та Польща й Антанта / Йосипишин Я. // Інформ. бюлетень Укр. Бібліотеки ім.С.Петлюри в Парижі. – 1996. – № 59. – C.11–12.
80. Капелюшний В.П. Замасковані імена: псевдоніми і криптоніми та проблема атрибуції авторства в історіографії українських національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. / Капелюшний В. П. – К. : Нора–Прінт, 2001. – 104с.
81. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 році: короткий воєнно-історичний огляд: У 2-х кн. / Капустянський М. – Мюнхен, 1946. – Кн.1. – 110 с.
82. Кедровський В. Початки національного війська / Кедровський В. // Збірник пам’яти Симона Петлюри (1879- 1926). – К.: МП «Фенікс», 1992. – С. 216-220.
83. Князева Е.Н. Законы эволюции и самоорганизации сложных систем / Князева Е.Н., Курдюмов С.П.. – М: Наука, 1994. – 229 с.
84. Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. / Ковалевський М. – Інсбрук, 1960. – 720 с.
85. Коваль Б. Симон Петлюра в перспективі історії / Коваль Б. // Ідеї і люди визвольних змагань 1917 – 1923. – Нью-Йорк, 1968. – 276 с.
86. Ковальчук М. “Хай тимчасові перемоги большевизму не застилають перспективи завтрашнього дня” (Невідомі листи С.Петлюри до М.Порша) / Ковальчук М. // Пам’ять століть. – 2006. – №3 – 4. – С.109-114.
87. Козельський Б.Шлях зрадництва і авантур (Петлюрівське повстанство) / Козельський Б. – Харків: Держвидав України, 1927. – 148 с.
88. Кондуфор Ю. Великий Жовтень на Україні / Кондуфор Ю. – К.: Рад.школа, 1977. – 135 с.
89. Коновалець Є. Причинки до історії української революції / Коновалець Є. – Прага, 1928. – 40 с.
90. Конституційні Акти України. 1917-1920: невідомі конституції України. – К.: Філософська і соціологічна думка, 1992. – 269 с.
91. Копиленко О. «Сто днів» Центральної Ради / Копиленко О. – К.: Україна, 1992. – 204с.
92. Копиленко О. Держава і право України 1917 – 1920 / Копиленко О., Копиленко М. – К.: Либідь, 1997. – 208 с.
93. Королів В. Український народний герой Симон Петлюра / Королів В. – Київ – Прага, 1919. – 40с.
94. Короткий перегляд головніших статтів російської преси з приводу смерті С.В.Петлюри // Тризуб. – 1926. – №42 (серпень). – С.25–29.
95. Коцур А. Українська революція і державність (1917-1920 рр.) / Коцур А. // Українська державність: історія і сучасність. - Чернівці: Золоті литаври, 2000. – C.163–215.
96. Коцур В.П., Коцур А.П. Історія України: особи, дати, події / Коцур В.П., Коцур А.П. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – 115 с.
97. Кравс А. За українську справу. Спомини про 3-й корпус УГА після переходу за Збруч. / Кравс А. – Львів: Червона Калина, 1937. – 99 с.
98. Крейчі Я. Етнічні та політичні нації в Європі / Крейчі Я., Велімський В. [Націоналізм: Антологія]. – К.: Смолоскип, 2000. – С.31-53.
99. Кремень В. Г. Філософія національної ідеї / Кремень В.Г. – К.: Грамота, 2007. – 576 с.
100. Кремень В. Україна: альтернативи поступу (критика історичного досвіду) / Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. – К.: “ARC-UKRAINE”, 1996. – 793 с.
101. Крижанівський А. Нездійсненний заповіт / Крижанівський А. // Тризуб. – 1937. – №40–41 (жовтень). – С.7–11.
102. Крушинський Ф. Герой української легенди (Спогади ад’ютанта) / Ф.Крушинський // Пам’ять століть. – 1999. – №3. – С.108 – 123.
103. Кулик І. Провал підступних планів іноземного імперіалізму проти Радянської України / Кулик І. – К.: Держполітвидав, 1953. – 104 с.
104. Кульчицький С. Як вирішувалось “українське питання”. Чи була Радянська Україна в 1917-1922 рр. незалежною? / С.Кульчицький // Політика і час. – 1994. - №9. – С. 25-30
105. Кучабський В. Корпус Січових Стрільців: Воєнно-історичний нарис. Ювілейне видання 1917-1967 / Кучабський В. – Чикаго, 1969. – 663 с.
106. Левицький О. Галицька армія на великій Україні (Спомини з часу від липня до грудня 1919 року). / Левицький О. – Відень: Українські мемуари, 1921. – 194 с.
107. Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму / Липинський В. – Київ-Філадельфія, 1995. – 580 с.
108. Литвин С. Непохитна віра в українську державність (Три невіднайдені листи С.Петлюри до прем'єр-міністра уряду УНР щодо боротьби проти окупантської влади на Україні) / С.Литвин // Пам'ять століть. – 2000. – № 5. – C.134–142.
109. Литвин С. Симон Петлюра в українській історіографії новітньої доби (1990-1999): Матеріали до бібліографічного покажчика / С.Литвин // Бібліотечний вісник. – 2000. – № 1. – C.44–48.
110. Литвин С. Поборницький чин Симона Петлюри / С.Литвин // Пам’ять століть. – 1999. – №3. – С.51–64.
111. Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і петлюріана. / Литвин С. – К.: Вид. імені Олени Те ліги, 2001. – 640 с. – Бiблiогр.: с. 562–637.
112. Литвин С. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. / Литвин С. – Львів, 1998. – 488 с.
113. Литвин С. Хто організував вбивство С.Петлюри: [До 75-річчя від дня вбивства С.Петлюри] / С.Литвин // Пам'ять століть. – 2001. – № 4. – C. 49–59.
114. Литвин С. Чи була легітимною влада С.Петлюри в добу Директорії Української Народної Республіки? (До 120-річчя з дня народження С.Петлюри) / С.Литвин // Людина і політика. – 1999. – № 4. – C. 27–33.
115. Лісовий В. Культура – Ідеологія – Політика / Лісовий В. – К.: Вид-во ім. О. Теліги, 1997. – 350 с.
116. Лозинський М. Галичина в роках 1918-1920. / Лозинський М. – Прага, 1922. – 228 с.
117. Лотоцький О. Постать Симона Петлюри / О.Лотоцький // Тризуб. – 1927. – Ч.25. – C. 45.
118. Ляхоцький В. Їх поєднала Віра: [Про співпрацю С.Петлюри та І.Огієнка] / Ляхоцький В. // Пам'ять століть. – 1999. – № 3. – C. 79–94.
119. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917–1921 / Мазепа І. – Прага: Вид-во Прометей, 1942–1943. – Т. 1. – 212 с.
120. Мазепа І. Україна в огні і бурі революції 1917-1921 / Мазепа І. – Прага: Вид-во Прометей, 1942–1943. – Т.2. – 232 с.
121. Манюк П.Т. Глава держави в конституційних актах Української держави / Манюк П.Т. // Держава і право. – 2001. – Вип.12. – C. 145–149.
122. Миронець Н. Трагічна постать української визвольної революції: Микита Шаповал про вбивство Симона Петлюри / Н.Миронець // Розбудова держави. – 1992. – № 6. – C. 48–52.
123. Митрович К. Політичні ідеали Петлюри / Митрович К. // Інформ. бюлетень Укр. Бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі. – 1996. – № 59. – C. 7–8.
124. Михальчук В. Вбивство С.Петлюра / В.Михальчук // Український історичний журнал. – 1997. – № 2. – C. 111–125.
125. Михальчук В. У 70-ліття паризької трагедії / В.Михальчук // Інформ. бюлетень Укр. Бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі. – 1996. – № 59. – C. 1–4.
126. Мірчук П. Причини загибелі УНР / П.Мірчук // Державність. – 1991. – № 3. – C. 7–14.
127. Млиновецький Р. Нариси з історії українських визвольних змагань 1917–1918 рр.: Про що історія мовчить. 2-ге вид. / Млиновецький Р. – Торонто, 1973. – 670с.
128. Мороз В. Доба гетьманату / В.Мороз // Універсум. – 1997. – №3–4. – С. 22–29.
129. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття/ Нагаєвський І. – К.: Укр.письменник, 1993. – 413 с.
130. Науменко Ю. На переломі: Причинки до історії українізації частин б.Російської армії. – Луцьк, Рівне в 1917 р. / Науменко Ю. // За державність. – Каліш, 1935. – Зб. 5. – С. 186–196.
131. Обушний М. І. Етнос і нація: проблеми ідентичності / Обушний М. І. – К. : Укр..цент укр. культури, 1998. – 202 с.
132. Обушний М. І. Політологія: Довідник / Обушний М. І., Коваленко А. А., Ткач О. І. – К.: Довіра, 2004. – 599 с.
133. Оме