ЕТНІЧНІ ПРОТИРІЧЧЯ І КОНФЛІКТИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ: політологічний концепт

Краткое описание

З М І С Т

ВСТУП .......................................................................................... 7

Розділ 1. ТЕОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, ДЖЕРЕЛА ДОСЛІДЖЕННЯ.....41
1.1. Сучасні концепції протиріч і конфліктів
як суспільних явищ .................................................................... 41
1.2. Специфіка етнічної конфліктності в
науковому вимірі ......................................................... 58
1.3. Теоретико-методологічні параметри та
джерела дослідження етнічних протиріч і
конфліктів в Україні ..................................................... 88

Розділ 2. КОНФЛІКТОГЕННІ НАСЛІДКИ РАДЯНСЬКОЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ ......................................118
2.1. Чинники і тенденції змін в етнічній
структурі населення ..................................................................119
2.2. Етнічні особливості соціально-професійної
стратифікації ........................................................................... 141
2.3. Специфіка етнокультурної ідентичності .......................... 153
2.4. Проблема депортованих за національною
ознакою .................................................................................... 172
2.5. Суспільні статуси етнічних спільнот ................................. 197

3.1. Причинно-факторні зв’язки ............................................. 240
3.2. Соціально-економічні аспекти .......................................... 275
3.3. Політичний вимір ..............................................................303
3.4. Ціннісний та психологічний контексти ........................... 371
3.5. Зовнішньополітичні впливи ..............................................441
Розділ 4. РЕГУЛЯТОРИ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ВІДНОСИН
В УКРАЇНІ ..............................................................506
4.1. Правові засади реалізації етнонаціональних
інтересів ................................................................................... 506
4.2. Інституції державного етнополітичного
менеджменту ............................................................ 562
4.3. Громадські організації етнічних спільнот ........................ 581
ВИСНОВКИ ....................................................... 625
ДОДАТКИ ................................................................. 641
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА ............................................... 653
CONTENTS ................................................................. 721

ВСТУП

Назвавши минуле ХХ століття людської історії “віком екстремізму”1 , Ерік Гобсбаум, здається, вдався до певної гі¬пер¬болізації суспільної ролі тих жахливих проявів людсь¬ко¬го буття, які вразили свідомість і сумління народів на всіх кон¬¬тинентах. Геноциди вірмен, євреїв, африканських народів хуту й тутсі, голодомор українців, депортації за національною оз¬накою, фізичне винищення цілих соціальних прошарків у ре¬волюційній Росії та в СРСР, у Камбоджі стали символами етнічної, ідеологічної, релігійної, політичної нетерпимості. Такі явища шокують суспільну й особистісну свідомість людей і тому нерідко сприймаються як знакові. Вони затіняють ін¬ший бік історичного процесу – тенденцію всезагального ви¬знан¬ня та утвердження принципів і норм гуманізму, мирного співіснування і взаємоповаги народів, мов і культур, осуд будь-якого екстремізму, особливо у формі тероризму – індиві¬ду¬ального, групового чи державного.
Сподівання кінця “холодної війни”, якими жила планета всю другу половину ХХ століття, мали в своїй серцевині на¬дію на новий образ світу – без насильства, без взаємних пгроз і воєнних викликів, з прагненням до порозуміння і до¬тримання високої моралі стосунків між державами, націями, етнічними спільнотами. На втілення цієї мрії працювали на¬ціональні уряди, міжнародні та національні громадські орга¬нізації, її провідниками виступали найвідоміші гуманісти, ді¬ячі культури, освіти, науки. Не можна сказати, що їхні зу¬¬сил¬ля були марними. Культура миру стала девізом, яким люд¬ство підводило риску під жахливим і водночас величним ХХ століттям.
Однак оновлення світу ніколи не буває швидким. Інерція нетерпимості дається взнаки і в ХХІ столітті. Конфлікти, на¬сильство залишаються постійною темою світових новин; ради¬кальне геополітичне переоблаштування на планеті лише змі¬нило тематику й географію повідомлень. Завершення “хо¬лод¬ної війни” не усунуло небезпеки виникнення “гарячих” воєн, а в чомусь навіть посилило цю небезпеку. До того ж, більшість збройних конфліктів, під канонаду яких завер¬шу¬ва¬лося століття, мали яскраві етнічні або етноконфесійні оз¬наки – на Балканах, на Північному Кавказі, в Центральній та Південній Азії, в Африці і навіть у Західній Європі. Суто соці¬¬альні й класові конфлікти в багатьох регіонах відійшли з аван¬¬сцени суспільства за лаштунки конфліктів етнічних. А ет¬ніч¬на багатоманітність людства, що справедливо визнається од¬нією з головних його цінностей, почала набувати ще й власти¬востей продуцента масового виходу на арену полі¬тичного жит¬тя етнічних акторів. Їхні інтереси та сповідувані ними ціннос¬ті, ідеї, міфи й принципи часто трансформуються в спотворені психологічні комплекси, до оцінки яких цілком можна за-сто¬сувати визначення австрійського вченого У. Альтерматта – “етнонаціоналістичне марення”. Воно, як напад хвороби, ба¬гато разів охоплювало Європу і було однією з основних при¬чин варварських ка¬тастроф ХХ століття2 .
Навряд чи було б правильним розглядати війни й інші кон¬флікти як перманентний стан життя народів. Але довго¬три¬валість і резонансність їх жахливих наслідків ставить пробле¬ми етнічності в ряд найбільш гострохвилюючих. Навіть там, де домінують чинники суспільної стабільності, не зникає занепо¬коєння небезпеками конфліктів на етнічному ґрунті. Попри той факт, що впродовж усього періоду після здобуття дер¬жавної незалежності в Україні не трапилося жодного мас¬штабного відкритого міжетнічного зіткнення, у 1999 році 31,7%, а в 2003 році – 17,3% населення країни вважали, що люди найбільше бояться міжнаціональних конфліктів3 . Відповідний показник знижувався з року в рік, однак і досі залишається очевидно високим. Крім того, його величини, зафіксовані со¬ціологами у 2002 та 2003 роках, порівнювати з даними опи¬тувань 1999, 2000 та 2001 років слід, мабуть, лише з пев¬ни¬ми застереженнями, оскільки до 2002 року в за¬пов¬нюваних респондентами анкетах поряд з питаннями про боязнь міжна¬ціональних конфліктів не було питань про став¬лен¬ня до небез¬пеки міжрелігійних конфліктів та про негативні очікування, по¬в’язані з напливом біженців, пересе¬ленців і при¬їжджих. Побоювання населення стосовно кожного з двох останніх названих негараздів відзначали приблизно по 10% опитаних. А це ті проблеми, які частиною респондентів, цілком вірогід¬но, могли розглядатися як варіації на тему небезпек саме між¬національних конфліктів.
Як змінюватимуться суспільні настрої, оцінки й очікування під впливом “розкручування” актуалізованої на межі 2003 – 2004 років інформації про загострення міжетнічних відносин в Криму, про публікації матеріалів з ознаками етнічної ксе¬нофобії на шпальтах деяких українських періодичних видань і сторінках окремих книг та про реагування на ці факти влади й різних політичних сил та політиків, – стане відомо пізніше. Але й без таких відомостей не можна не зважати на загалом немалу частку тих, хто реально побою-ються спалаху в Україні міжнаціональних конфліктів. На усвідомлені й підсвідомі від¬чуття населення впливають також спостереження за сучасною ситуацією в світі. А він дає безліч прикладів як хронічних міжетнічних протистоянь, так і спонтанних спалахів міжетніч¬ного насильства навіть там, де загальна атмосфера зовні не віщувала будь-яких трагедій.
Побоювання етноконфліктів українськими громадянами є одним із виявів їхньої невпевненості у стабільності й посту¬пальності еволюції українського суспільства. Така невпев¬неність прямо пов’язана з невизначеністю загальних перспек¬тив України. Але й сама ця невизначеність походить не тільки зі специфіки українського посткомуністичного транзиту. Її витоки сягають також протиріч, спільних для всього сучасного світу, частиною якого є Україна, і основні тенденції, досяг¬нен¬ня та хиби якого вона не може не відтворювати у власній системі соціальних зв’язків. Серед загальносвітових тенденцій – примноження потенціалу міжетнічної конфліктності внаслідок загострення давніх і виникнення нових суспільних протиріч, нит¬ками яких плететься сучасне цивілізаційне мереживо. Най¬більш виразно ця тенденція проявляється у тих сферах, де загальнолюдське стикається з етноспецифічним. Саме там найчастіше виникають колізії несумісності між новаціями і тра¬д謬цією, особливо в питаннях, що стосуються суспільних ідеалів, норм і цінностей, незбігу загальнолюдських та етно¬групових інтересів і потреб, протиріч між тенденцією до уні¬фікації життя, а отже – і до нівеляції особи, та прагненням людей утвердити власну індивідуальність і неповторність. У розвиткові людства окреслилися перспективи, які можуть на¬дати цим колізіям особливої гостроти.
Протиріччя сучасного цивілізаційного поступу пов’язані, зокрема, з новим характером взаємовідносин людини і при¬роди. В них проявляються всі хиби монопольного статусу лю¬дини як єдиного користувача природними ресурсами. Прак¬тика показує, що кожний живий вид, ставши монополістом у своїй екологічній ніші, рано чи пізно продукує екологічну кри¬зу, з якої в нього є лише два виходи – або власна дегра¬дація, або віднаходження нової для себе ніші на основі зміни ставлення до природи і поведінки щодо неї4 . Пошук такої ніші може перетворитися на міжгрупову боротьбу за відвою¬вання тих “екологічних закутків”, які ще не зазнали руйнів¬ного впливу людини або які ще не остаточно виснажені з по¬гляду господарської придатності. Претензія на них зазвичай зустрічає спротив з боку спільнот, які там проживають
Однак навіть узгодження й об’єднання людством зусиль задля перетворення довкілля не гарантує подолання міжет¬нічних суперечностей. На нинішньому етапі основним джере¬лом прогресу стає вже не так взаємодія людини і природи, як внутрішній розвиток особистості, її можливість самовдо¬сконалюватися, генерувати знання, здатні змінити не тільки оточуючий світ, але й, що значно важливіше, оточуючих лю¬дей.
Як наслідок, у центрі проблеми сучасного суспільного про¬гресу опиняється традиційне питання самооцінки особистості та її ідентифікації з тією або іншою суспільною групою. Само¬ствердження людини та мобілізація її творчого потен¬ці¬алу, як і раніше, великою мірою відбуватимуться через участь в ет-ногруповій діяльності.
Історичний досвід спростував припущення концепції “пла¬вильного казана” про неминучість розмивання групової ет¬ніч¬ної тотожності громадян у системі супільних зв’язків однієї держави і не дає скільки-небудь переконливих підтверджень гіпотези про “злиття націй” у всесвітньому масштабі.
Почала зростати увага до збереження етнокуль¬турної своєрід¬ності народів, і не заради екзотики, а для максимального залучення їх до загальноцивілізаційного поступу. Ще у 1970-ті роки Ор¬ганізація Об’єднаних Націй визначила серед своїх страте¬гічних завдань “сприяння національній культурі, щоб зберегти ідентич¬ність народів і підтвердити автентичність їх розвитку”, і назвала це “не надмірною вимогою, розкішшю”, а “невід’єм¬ною частиною мотивів розвитку і …основою конкретного ви¬бору, що до-зволяє мобілізувати їх енергію”5 .
Не важко передбачити, що різноспрямованість мотивів, якими керуються різні етнічні спільноти у своїй діяльності й вза¬ємодії, містить потенціал суперечностей щодо цілей прогре¬су, характеру внутрішнього і загальносвітового устрою тощо. Тобто, “один і той самий рух до транснаціоналізації справ¬ляє значний вплив на всі політичні рухи, змушуючи їх вихо¬дити за рамки економічного потенціалу, і викликає ана-логічні процеси в уявленнях про форми організації суспіль¬ства і по¬в’я¬заних з ними категоріях”6 .
Зростання ваги ціннісного мотиву у поведінці людей зумов¬лене також змінами в системах розподілу суспільних благ. З переходом сучасного розвинутого суспільства до нової якості цих систем конкурентність і нерівність аж ніяк не усуваються й не зникають. Це означає, що взаємодія між етносами й у подальшому відбуватиметься в соціально поділеному суспіль¬стві. Інша річ, що соціальний поділ будуватиметься за новими критеріями. Раніше належність особи до того чи іншого класу або групи визначалася за такими зовнішніми характерис¬ти¬ками, як, приміром, розмір мате¬ріальних благ або власність на засоби виробництва. Тепер ознаками соціальної належності щобільше стають особисті якості людини, найперше її здат¬ність створювати інформацію і володіти нею.
Такий поворот у суспільній стратифікації гостро заторкне проблему індивідуального сполучення етнічної і соціальної са¬моіндентифікації. Насувається конфлікт між носіями ма¬те¬рі¬алістичної і нематеріалістичної ціннісних систем. Цей кон¬флікт обіцяє стати основним у майбутньому суспільстві і як такий здатний реанімувати давній конфлікт між різними ціннісними системами, носіями яких є різні етнічні спільноти. Через це суб’єкти соціальних конфліктів, попри всі універса¬лізаційні тенденції глобалізації, не лише зберігатимуть свою ет¬нічну ідентичність, але, у багатьох випадках, навіть актуа¬лізуватимуть її в процесі усвідомлення й обстоювання своїх соціальних інтересів.
У суспільстві, де соціальну нішу людини визначатиме не розмір власності, а доступ до “інформаційних кодів”, етніч¬ність обіцяє нагадати про себе з особливою силою, насамперед у трьох проявах. По-перше, через протиріччя, яке виникатиме між уніфікацією мови “інформаційних кодів” та етнічною, у тому числі мовною, са¬моіндентифікацією індивідів. Відмова від власної етнічної іден¬тичності, так би мовити, добровільно-примусова самодеет¬нізація вже ставала причиною особис¬тіс¬них і групових ет¬но¬кон¬фліктів ще на етапі переходу від трବ¬ди¬ційного (аграрного) до модерного (індустріального) су¬спіль¬ства. Доволі підстав, щоб передбачити ще більше за¬гострення цього протиріччя в глобалізованому світі. По-друге, етнічність неминуче виявить¬ся в уже згаданому протиріччі між різними типами мотивації діяльності, тобто між різними типами систем цінностей. При¬чому, сама наявність соціальної нерівності та її поглиб¬лення також будуть, як і раніше, оці¬нюватися за різними, здебіль¬шого несумісними, ціннісними критеріями. Тобто нерівність буде усвідомлюватися ще гострі¬ше. По-третє, належність до тієї чи іншої соціальної страти також значною мірою ви¬зна¬чатиметься етнічною належністю. На відміну від вищого (тех¬нократичного) і середнього (квалі¬фікованих робітників і ме¬неджерів) рівнів соціальної драбини, найнижчий рівень бу¬дуть посідати люди (неопролетаріат), не здатні адапту¬ва¬тися до нових виробничо-інформаційних зв’яз¬ків, і суттєвою мірою – через свою належність до тих або ін¬¬ших етнічних груп 7.
Поглиблення нерівності при розподілі всередині капіталіс¬тич¬ного світу посилює вимоги здобуття права на незалежне культурне самовираження і штовхає етнічні спільноти до від¬войовування цього права шляхом утворення власної держав¬ності8 , тобто стимулюватиме появу проектів, реалізація яких завжди відбувалася в конфліктній формі, навіть якщо такі кон¬флікти і не супроводжувалися насильством.
Подальша доля мовно-культурної індивідуальності стає предметом дедалі більшої уваги навіть у регіонах і державах, які вже давно стали прикладом домінування тенденцій до культурної та мовної універсалізації. Ця індивідуальність за¬хищається її носіями попри всі незручності особистого і діло¬вого спілкування носіїв різних мов. Так, у регіонально роз¬діленій за мовною ознакою Бельгії багато людей і досі не ба¬жають вивчати мову іншого регіону. Це призводить не лише до складнощів побутового спілкування, а часом навіть до тра¬гедій, як це сталося у 2001 році, коли два залізничні дис¬петчери – франко- і фламандськомовний – не змогли зро¬зу¬міти один одного через незнання мови колеги, внаслідок чого сталося зіткнення потягів. Тим не менше, опозиція “фран¬цузь¬кому пануванню” з боку фламандського національного руху залишається9.
Питання єдиної мови не втрачає актуальності для всього Європейського Союзу. В його адміністративних структурах до останнього розширення функціонували 11 офіційних мов; і хоча тільки для 16% євросоюзівського населення рідною була англійська мова, спілкувалися нею 56%, а ще більше вва¬жали, що всі громадяни ЄС мають її знати. Однак Франція та Німеччина не приховують намірів відстоювати позиції своїх національних мов. Попри значні матеріальні витрати, яких вимагає застосування великої кількості офіційних мов, відсут¬ні ознаки того, що в ЄС у доступній для огляду пер¬спективі буде прийнята якась одна міжнародна мова10. Мовні проблеми даються взнаки і в США, що традиційно сприймаються як англомовна держава. Нині більшість населення цієї країни у віці 25 – 54 років становлять люди з іноземними коренями, причому в їхньому складі 59% – це так звані “нові американці” – ті, хто або народилися в іншій країні, або мають одного чи обох батьків з-поміж іммігрантів до США. Збереження представ¬ни¬ками цієї групи своїх мовних уподобань суттєво утруднює їхню адаптацію в американське суспільство, а з боку урядових органів потребує додаткових зусиль і фінансових ресурсів11 . Оскільки законодавчо статус англійської мови як державної в США не закріплений, виникає перспектива утворення груп, котрі не достатньою мірою опанували або взагалі не володіють мовою більшості населення, яка одночасно є також робочою мовою державних органів і офіційних документів.
Наведені приклади нагадують про доволі суперечливий характер розвитку сучасного суспільства в його етномовних проявах.
З поглибленням глобалізації та універсалізації життя ет¬нічність не втрачає свого політичного потенціалу. Крім того, в ряді регіонів вона отримала певні стимули для політизації піс¬ля розпаду Радянського Союзу і комуністичної системи в цілому. Крах СРСР мав подвійні наслідки з точки зору між-національних відносин. Комунізм, який був ідеологічним кар¬касом Радянського Союзу і всього соціалістичного табору, на словах нібито упроваджував альтернативу агресивному на¬ціоналізмові. Однак на практиці націоналізм залишався важ¬ливим інструментом в арсеналі комуністів і при потребі актив¬но застосовувався12 . Націоналізмом, поставленим у Радянсь¬¬кому Союзі на службу режимові, був його російський різно¬вид. Через це рух за національне самовизначення радянських народів поставав як протидія російському націоналізмові з рів¬¬ночасним утвердженням націоналізму місцевого. Боротьба двох націоналізмів формувала ситуацію, конфліктогенність якої спри¬чинялася подвійною роллю ідеології і практики націона¬лізму як такого в житті суспільства.
Ця двоїстість націоналізму пов’язана з його багатова¬рі¬ант¬ністю й різновекторністю. З одного боку, не можна не пго¬дитися, що націоналізм спрямований на підрив і лікві¬дацію імперій та інших їм подібних утворень. Націоналізм – це прорив за межі імперії та імперських цивілізацій. Він під¬ри¬ває їх інтелектуально обстоюванням ідеологеми націо¬наль¬ного існування у всесвітньому контексті. Політично він дома¬га¬ється самовизначення спільнот, підпорядкованих імперіям та цивілізаціям13 . З другого боку, не можна беззастережно за¬перечити й тезу про те, що “гіпертрофія національної ідеї неминуче призводить до зростання конфронтаційності масової свідомості, до національного відособлення й відчуження, до посилення напруги в міжнаціональних відносинах”14 . Зазви¬чай, “ті, хто говорять про націоналізм у такій манері, бачать його тільки в інших і ніколи в собі”15 . Однак це дотепне зау¬ва¬ження А. Мотиля не спростовує слушних думок про наяв¬ність в націоналізмові негативних рис, зокрема таких, як зверх¬ність, зневага до інших народів, шовінізм і т.п.
Втім, хоч якими були б справедливими негативні оцінки агресивного націоналізму, не можна не визнати неминучості цього явища. По-перше, практично кожна людина сповідує ті з націоналістичних ідей, які спрямовані на утвердження національної ідентичності, на зростання національного добро¬буту. По-друге, сучасний розвиток, у тому числі зміцнення демократії, ринку, секуляризації життя потребують побудови й укріплення національної держави. Власне, й сама держава, заснована на демократії і ринкових відносинах, тобто на си¬лах, що стимулюють конкурентну боротьбу, цими стимулами створює передумови для розвитку конфлікту, особливо якщо вона захищає інтереси домінуючої групи16 . Тому розпад СРСР не тільки не міг відвернути міжетнічні протиріччя, а навпаки, створив умови для їхнього загострення і переростання у кон-флікти. Навіть у випадках, коли в тій або іншій новопосталій державі її “національний характер” утверджується не в суто етнічному, а в громадянському сенсі, навіть тоді джерела між¬етнічних протиріч не зникають. Адже сам процес формування багатоетнічної нації має проходити шляхом узгодження ба¬гатьох взаємозаперечувальних інтересів і позицій. Примі¬ром, для формування нової української багатоетнічної і ба¬гатокуль¬¬турної нації взаємозаперечувальними і потенційно кон¬флік¬то¬генними є мовне та конфесійне питання, тема спільного іс¬то¬рич¬ного міфу та інші.
Конфліктогенним для сучасної України чинником є, зо¬кре¬ма, етнодемографічна, етносоціальна, етнокультурна та ет¬но¬політична спадщина, що дісталася новопосталій державі від радянської імперії. Можна впевнено стверджувати, що за¬кла¬дені радянською етнополітичною практикою протиріччя ще довго даватимуться взнаки, а на їх прояви і перебіг помітно впливатимуть і з ними взаємодіятимуть чинники, пов’язані з процесами глобалізації та інтеграції України в світовий циві¬лізаційний простір, її прагненням утвердити на своїх теренах суспільні стандарти західного демократичного світу. В со¬ці¬альних, правових та політичних параметрах євроатлантичної цивілізації, на яку орієнтується більшість української владної еліти, напрацьовані надійні механізми і процедури розв’язан¬ня етнічних протиріч та запобігання конфліктам. Однак про¬цес упровадження цих механізмів і процедур в українську су¬спільну практику вимагає ретельного вивчення і врахування специфіки вітчизняних етнонаціональних відносин та вине¬сення властивих їм протиріч на суспільне обговорення. Вже саме по собі це стимулюватиме виявлення незбігів у позиціях заінтересованих суб’єктів етнополітики і продукуватиме дис¬ку¬сії та змагальність між ними.
Найближчий розвиток етнополітичної ситуації в Україні може відзначитися гострими виявами складних питань, час¬тина яких успадковані з минулого, інші – не мають аналогів і поставлені на порядок денний специфікою сучасного роз¬витку української держави й суспільства та впливами на них зовнішніх чинників. Ці питання у формі протиріч, а часом і локальних конфліктних ситуацій є невід’ємною складовою вітчизняного суспільного дискурсу. Результати їх дослід¬жен¬ня отримані й представлені на сторінках цієї книги як полі¬тологічний концепт, тобто детерміноване завданнями і здо¬бутками сучасної політичної науки авторське сприйняття й тлумачення загальних сутнісних характеристик та специфіки конкретних ситуацій і процесів етнічної конфліктогенності в Україні. В книзі обґрунтовуються методологічні засади вив¬чення етнічних протиріч і конфліктів у сучасній Україні, пред¬ставлені теоретичні узагальнення з досвіду такого вивчення, характеризуються властиві названим явищам особливості й спільні стійкі та повторювані зв’язки, розкривається їхня при¬рода, причини, чинники, динаміка і наслідки, формулюються ре¬комендації щодо шляхів і механізмів розв’язання протиріч етнонаціональних відносин та способів запобігання перерос¬танню цих протиріч у відкриті конфлікти. В цьому, власне, й полягають основні результати дослідження та їх наукова новизна. Отримання названих результатів було метою прове¬деної роботи. Орієнтація на цю мету зумовила дослідницькі завдання:
– розробити теоретико-методологічні параметри вивчення природи, причин та чинників етнічних протиріч і конфліктів у рамках загальної теорії конфлікту;
– з’ясувати зміст, взаємозалежність і співвідношення ет¬нічного протиріччя та етнічного конфлікту;
– виявити й описати специфіку етнополітичної ситуації в Ук¬раїні в її історичному, етносоціальному, політико-право¬вому аспектах та встановити міру її конфліктогенності;
– вивчити взаємозв’язки об’єктивних і суб’єктивних чин¬ників формування й розвитку етнічних протиріч і конфліктів в Україні;
– типологізувати етнічні протиріччя й конфлікти на ук¬раїнських теренах за принципами загальної типологізації кон¬фліктів;
– проаналізувати розвиток найбільш гострих етнокон¬флікт¬них ситуацій з урахуванням їх типологічних ознак і чинників динамізації;
– дослідити роль правових та інституціональних засобів регулювання етнічних протиріч та запобігання їх перерос¬танню в етнічні конфлікти, розв’язання етноконфліктних си¬ту¬ацій.
Реалізації перелічених завдань був підпорядкований вибір об’єкта дослідження. Ним стали минулі й сучасні реалії ет¬нонаціональних відносин в Україні у їхній динаміці та взаємо¬зв’язках. Мета роботи спонукала до виокремлення в об’єкті до¬слідження його предмета – сукупності етнічних протиріч, природа, зміст, динаміка та форми вияву яких зумовлені спад¬щиною комуністичної системи, специфікою розвитку етноде¬мографічної та етносоціальної структури українського суспіль¬ства, особливостями вітчизняної економіки і політики, куль¬тури і суспільної свідомості та психології, геополітичних і ци¬ві¬лізаційних викликів сучасності, активізацією етнічних спіль¬нот у демонструванні та обстоюванні своїх інтересів у процесі та після здобуття Україною незалежності до кінця 2003 – початку 2004 років. Досліджувалися протиріччя як актуалі¬зовані, так і ті, що перебувають у латентному стані. Такий підхід визначався розумінням того, що всі реально існуючі протиріччя рано чи пізно усвідомлюються їх носіями і, як наслідок, виносяться на авансцену суспільних відносин, впли¬вають на їх перебіг і характер.
Вивчалися також конкретні конфліктні ситуації в українсь¬кому поліетнічному просторі, в тому числі ті, що пов’язані з проблемами відновлення історичної справедливості стосовно кримських татар та інших репатріантів з числа депортованих у минулому народів, з мовно-культурними, етноконфесійними відносинами. Вони та низка інших є різними за тривалістю й інтенсивністю, але постійно присутні в етнонаціональній сфері сучасної України. Деякі, а таких більшість, виникали епізо¬дично і поступово розв’язувалися, в більшості випадків за участі державних органів. Вони також досліджувалися, ос¬кільки, по-перше, засвідчували наявність і вказували на дже¬рела міжетнічної напруги в суспільстві, по-друге, попереджа¬ли про ймовірність конфліктного рецидиву в разі ігнору¬ван¬ня суспільством і державою тих або інших суспільних про¬тиріч.
Розробляючи тему, автор виходив з того, що кожна кон¬кретна етноконфліктна ситуація має щонайменше свої поча¬ток, кульмі¬націю і фінал. У будь-якому разі послідовність дій і подій, з яких така ситуація складалася або складається, має ретельно вивчатися. При цьому політологічний науковий кон¬цепт дослідження пов’язаних з етнічністю суспільних за¬гос¬трень не може обмежуватися нарративним описанням кон¬крет¬них фактів протистояння або навіть їх сукупності. Останні мають розглядатися в системних зв’язках усіх складових кон¬флікту – його суб’єктів і мимовільних учасників, предмета, причин, чинників та наслідків, механізмів і процедур розв’я¬зання конфліктних ситуацій тощо.
Комплексно, в описаному обсязі та в окреслених концеп¬ту¬альних контекстах тема етнічних протиріч і конфліктів в Ук¬раїні досі не досліджувалася іншими науковцями. Її теоретико-методологічні та праксеологічні сюжети розроб¬лялися автором як складова більш загальної наукової пробле¬матики Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН України, зокрема таких тем, як “Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект”, “Націо¬нальна інтеграція в полікультурному суспільстві” (НДР №0100U004974), “Етнона¬ціональні процеси в сучасній Україні: регіональний аспект” (НДР №0100U004975), “Етнополітичні відносини в умовах су¬спільної трансформації в Україні” (НДР №102U002195),¬ “Крим у ХХ столітті: етнополітичний вимір” (НДР №0102U002729).¬ Результати особистої участі автора у названих дослідженях пред¬ставлені на сторінках цієї книги та в понад 50 інших пуᬬлікаціях – у текстах колективних мо¬нографій і статей у пе¬рі¬о¬дичних фахових виданнях та в на¬укових збірниках. Вони використовувалися при підготовці аналітичних, законо¬проект¬них та експертних матеріалів для Верховної Ради України, Адміністрації Президента України, Уряду держави, для Цен¬тральної Виборчої Комісії України, доповідалися на міжна¬родних і всеукраїнських науково-теоретичних та науково-практичних конференціях і “круглих столах”: Незалежність України: історичні витоки і перспек¬тиви (Київ, 22 серпня 1996 року); Демократія і державність в Україні: проблеми гармонізації (Київ, 6 – 7 лютого 1997 року); Україна. Вибори – 98: Досвід, проблеми, перспективи (Київ, 18 – 20 листопада 1998 року); Сучасна політична ситуація в Україні: між Сходом і Заходом (Київ, 5 липня 2001 року); Українське державотворення: уроки, проблеми, перспективи (Львів, 22 листопада 2001 року); Результати ви¬борів в Криму в контексті пошуку можливих політичних компромісів (Київ, 29 травня 2002 року); Сприяння поши-ренню толерантності в поліет¬нічному суспільстві (Київ, 13 бе¬резня 2003 року); Етнополі¬тологія в Україні: здобутки, про¬блеми, перспективи (Київ, 27 – 28 вересня 2003 року); Державна етнонаціональна по¬лі¬тика: правовий та куль¬ту¬рологічний аспекти в умовах Півдня України (Запоріжжя, 2 – 3 жовтня 2003 року) та інші.
Паралельно та в співпраці з Інститутом політичних і етно¬на¬ціональних досліджень Національної Академії наук Укра¬їни різні аспекти етнополітичної та етноконфліктної пробле¬матики сучасних суспільних відносин в Україні розробляли науковці Інституту держави і права, Інституту соціології, Ін¬ституту філософії та Інституту сходознавства НАНУ, Націо¬нального інституту стратегічних досліджень при Президентові України, Київського національного університету ім.Тараса Шевченка, Академії державного управління при Президентові України, Інституту законодавства Верховної Ради України, інших дослідницьких і вищих навчальних закладів столиці, Дні¬пропетровська, Донецька, Запоріжжя, Львова, Одеси, Хар¬кова, Ужгорода, Сімферополя та інших міст України. Пору¬шували її й зарубіжні вчені, передовсім російські.
У предметній сфері відповідних наукових розвідок з часом помітним став перехід від описання й аналізу конкретних по¬дій і ситуацій до вивчення системи та структурних компонен¬тів етнічних протиріч і конфліктів. Як наслідок, почали відкри¬ватися нові можливості для теоретичних узагальнень щодо на¬явності або відсутності спільних і стійких повторю¬ваних зв’яз¬ків у розвиткові на перший погляд несхожих явищ. Од¬нак і в такій ситуації наукове значення емпіричного нар¬ра¬тиву не ставало меншим. В опублікованих дослідженнях про¬сте¬жу¬ються як теоретичний, так і дескриптивний напрями вивчення етнічних конфліктів. Обидва вони співіснують і до¬пов¬нюють один одного в пострадянських дослідницьких шко¬лах так само, як і в західних. При цьому, зазначалося у фахо¬вій лі¬тературі, науковцям колишнього СРСР дескрип¬тивність при-таманна більшою мірою17.
Одним із шляхів теоретизації пострадянської етнополі¬тичної науки стало поступове подолання методологічних не¬доліків, характерних для чималої частини пострадянських і зарубіжних дескриптивних досліджень проблем етнонаціона¬лізму – явища, яке концентровано виражає етнічні інтереси, робить очевидними протиріччя між ними і за своєю природою є найпотужнішим стимулятором конфліктної поведінки ет¬нічних груп. На ці недоліки звертав увагу В. Коннор, коли з’я¬совував причини розбіжності між практикою етнонаціо¬налізму і теоретичним осмисленням його конфліктного потен¬ціалу. Йдеться про недооцінку дослідниками сили етнічних почуттів, про перебільшення ними ролі економічних витоків етнічного невдоволення, про недостатнє розуміння причин конфліктності міжетнічних контактів, про помилкову інтер¬пре¬тацію відсутності міжетнічної напруженості в суспільстві як свідчення наявності єдиної нації, про ототожнення симп¬томів етнонаціоналізму з його причинами, про захоплення ба¬гатьох вчених класовими поясненнями природи етнонаціо¬налізму та про інші методологічні хиби етнополітології18 .
Для досягнення позитивного наукового результату важ¬ливо було також уникнути упередженості. Адже тема етнокон¬фліктів, зазначає В. Коннор, є дуже емоційною, вона легко зачіпає почуття дослідника, і не лише у тих випадках, коли йдеть¬ся про конфлікт, що стосується етнічної спільноти, до якої сам дослідник належить. Вивчаючи етнічні конфлікти, науковець свідомо або несамохіть стає арбітром, якому нале¬жить оцінити дії тієї або іншої сторони. В такому разі уник¬нути упередженості щодо об’єктів дослідження непросто, оскільки вони неминуче осмислюються вченим з позиції його власних суб’єктивних цінностей. Тому, зауважував з цього приводу інший зарубіжний дослідник Б. Коппітерс, науковці повинні усвідомлювати наслідки негативного впливу їх виму¬шеної упередженості на обґрунтованість аргументації та вис¬новків. Негативи суб’єктивної ангажованості, на його думку, можуть бути зведені до мінімуму тільки прийняттям усіх мож¬ливих методологічних застережень, серед яких застосування методів, принципово прийнятних для всіх19.
Для недопущення названих та інших недоліків при вивчені етнонаціоналізму і його конфліктних проявів В. Коннор за¬пропонував використовувати своєрідні “запобіжники”, а саме: уникати неточної термінології, більше зважати на психо¬логіч¬ну та емоційну глибину етнонаціональної ідентичності, на те, що етнічні вимоги за своєю природою є швидше політичними, ніж економічними, ширше застосовувати порівняння для чіт¬кішої класифікації етнополітичних суб’єктів, враховувати ма¬со¬вий характер етнонаціоналізму і, таким чином, не перебіль¬шувати роль етнічних лідерів20.
Серйозною вимогою до вивчення етноконфліктів залиша¬ється розуміння їх багатогранності як феномена, пов’язаного з безліччю сторін суспільного життя. В цьому сенсі етнічний конфлікт мусить розглядатися в рамках завдань загальної конфліктології.
До таких завдань нале¬жать, зокрема, вивчення впливу кон¬фліктів на суспільне жит¬тя, з’ясування становища та ін¬тересів їх учасників, зокрема, мотивації дій еліти, дослідження чинників масової мобілізації, особливо емоційних, якими зу¬мовлюється здатність до насиль¬ства, спостереження за харак¬тером конфліктної поведінки, пошук механізмів розв’я¬зання конфліктних ситуацій. При дслідженні етнічних кон-фліктів, разом з усім названим, не¬об¬хідно враховувати також їхню багатопри¬чинність і багатофак¬торність, домагатися з’я¬сування ролі кож¬ної і всіх сукупно причин або чинників, усьо¬го комп¬лексу ін¬тересів учасників конфліктів, особливо пов’я¬за¬них з рин¬ковими відносинами, соціальною конкурен¬цією, полі¬тич-ною владою21.
Розв’язання цих завдань неможливе методами лише однієї наукової дисципліни. Тому при виборі методів етноконфлік¬тологічного дослідження доводиться виходити з того, що “вив¬чення природи соціального конфлікту вимагає комплексного підходу до його аналізу, а найбільш значимі результати будуть отримані на стику наук, коли, вивчаючи громадську думку та спрямованість соціальних відносин, вчені звернуть увагу на мотиви поведінки, психологію, ціннісні орієнтації конкрет¬них індивідів”22.
Разом із суто науковими, методологічними вимогами до етноконфліктологічних досліджень ставляться також серйозні вимоги морально-етичного плану. Дослідження конфліктів вже саме по собі є винесенням на публічне обговорення пи¬тань, дражливих за своєю природою. Одне лиш їх оприлюд¬нення, яке демонструє суперечливість інтересів, мотивів і ці¬лей, сконцентрованих у цих питаннях, може стимулювати су¬спільне збудження й активізацію тих або інших соціальних суб’єктів. Не випадково в науковому середовищі почали ви¬словлю¬ватися застереження стосовно того, що, “впровад¬жу¬ючи все нові й нові поняття, плодячи щораз нові й нові кон¬цеп¬ції, де¬да¬лі більше й біль

Список литературы

ВИСНОВКИ

Терміни “етнічне протиріччя” та “етнічний конфлікт” увій¬шли у вітчизняну наукову і політичну лексику одночасно з про¬цесами лібералізації радянського тоталітарного режиму. Ле¬щата влади, які впродовж років блокували розвиток іманен¬тної будь-якому суспільству багатоманітності, почали слаб¬нути. Суспільні суб’єкти отримали можливість не тільки де¬кла¬рувати свої специфічні інтереси, а й чинити конкретні дії задля їх реалізації. Як результат, почали проявлятися нагро¬маджені в минулому та нововиниклі протиріччя і пов’язані з їхнім загостренням конфліктні вияви цих протиріч, у тому числі етнічних. Вони заявили про себе як сегменти загальної системи плюралістичних суспільних відносин. Потреби їх ос¬мислення й оптимізації вимагали наукового і практично-по¬літичного засвоєння терміна “етнічний конфлікт”, спону¬кали до вироблення адекватного розуміння позначуваного цим терміном феномена та його суспільної ролі. Відповідні тлума¬чення стали предметом дискусій, які продемонстрували різ¬новекторність концептуальних, політичних та ідеологічних уподобань науковців і політиків, взаємопов’язаність науки про суспільство та суспільної практики.
Так, влада нерідко використовує тему конфлікту, передов¬сім політичного, для дискредитації опозиції – в такому разі конфлікт тлумачиться як явище, що підлягає осудові, є де¬структивним і небезпечним для суспільства. Опозиція, своєю чергою, більше схильна кваліфікувати політичний конфлікт не як аномалію, а як “нормальність”, намагаючись таким чи¬ном легітимізувати свою боротьбу за опанування владними ресурсами. Подібні концептуальні різночитання та різноба¬чення спостерігаються не лише в політичній практиці, а й у власне наукових тлумаченнях конфліктів, у тому числі етніч¬них: одні дослідники вважають їх “нормою” або “об’єктивною та неминучою реальністю”, інші – суспільною загрозою, якій треба запобігати; є й прихильники модифікованої дарендофів¬ської позиції про конструктив “регульованих політичних кон¬флік¬тів” з їх здатністю “виконувати для держави і суспільства певну позитивну роль, незважаючи на ті можливі матеріальні, по¬літичні, соціальні чи моральні збитки, які вони зазвичай несуть із собою”1 .
Методологічним засобом узгодження позицій мусить бути розведення понять “протиріччя” і “конфлікт”. За своєю суттю перше з них позначає об’єктивно та суб’єктивно зумовлений не¬збіг інтересів суспільних суб’єктів (у випадку етнічного про¬тиріччя йдеться про незбіг саме етнічних інтересів і потреб); друге – вказує на різновид або форму дій суспільного суб’єкта з метою реалізації інтересу (інтересу або потреб етнічних, як¬що йдеться про етнічний конфлікт). Сутнісна відмінність між суспільними феноменами, які позначаються двома розгляду¬ваними поняттями, полягає в тому, що конфлікт завжди є подією або ситуацією діяльнісно актуалізованою. Протиріччя ж формуються й наростають усередині того чи іншого соціуму, вони здатні тривалий час бути непоміченими, можуть існувати й розвиватися у латентній формі. На цій підставі цілком до¬реч¬¬ною уявляється корекція відомих політологічних схем роз¬витку конфліктів. Майже кожна з цих схем визначає першою фазою конфлікту латентну фазу, у якій відбувається його ви¬зрівання. Цю фазу, на нашу думку, варто винести за межі схе¬ми розвитку конфлікту і позначити її як передкон¬фліктний стан міжгрупових взаємин. Початковою фазою розгортання власне конфлікту коректніше вважати демонстра¬ційну фазу, в якій виявляється намір однієї або більше сторін до конкрет¬ної політичної чи іншої активної дії.
Запропоноване уточнення видається важливим для розроб¬лення оптимальної тактики регулювання міжетнічних взає¬мин. До початку конфлікту (в період латентного розвитку про¬тиріч) державі та іншим етнополітичним суб’єктам слід уника¬ти тих методів втручання в ситуацію, що їх потребує власне кон¬флікт. Передчасне застосування в доконфліктній стадії методів, які є ефективними при втручанні в конфлікт, що вже став реальністю, може спровокувати сторони – носіїв про¬ти¬леж¬них інтересів до демонстрації рішучості і непоступ¬ли¬вості, тобто до вступу в першу фазу справді конфліктної бо¬ротьби.
Доцільність, своєчасність та ефективність державного чи будь-якого іншого втручання в конфлікт з метою його розв’я¬зання, особливо з посередницькими функціями, суттєво або й вирішально залежить від достовірної оцінки причин і фак¬торів (чинників) конфлікту, потреб та інтересів сторін проти¬стояння, їхньої позиції, особливостей суспільства, в якому такий конфлікт визрів, а також вміння застосовувати демокра-тичні правові форми узгодження суперечливих інтересів. Ана¬ліз усього комплексу цих питань на прикладі української ет¬нопо¬літичної ситуації дозволяє визначити етнічний конфлікт як різновид суспільного конфлікту, а відтак дає можливість застосувати для його типологізації підходи, що їх пропонує загальна конфліктологія. Введена нею класифікація конфлік¬тів за інтересами та потребами сторін на ресурсні, статусні й цін¬нісні дозволяє в кожному конкретному випадку етнічного конфлікту найбільш адекватно визначити сутність протиріччя, на ґрунті якого визріває міжетнічне протистояння. Така ти¬пологізація дає змогу уникнути однобічного виведення при¬роди етноконфліктів із суто меркантильних і прагматичних за-цікавлень учасників протистояння.
Нарешті, типологізація етноконфліктів за ресурсними, ста¬тусними і ціннісними інтересами та потребами їх сторін дає під¬стави вважати безпредметними пошуки якогось специ¬фіч¬ного “етнічного підґрунтя” задля визнання (позначення) того або іншого суспільного конфлікту етнічним. Подібні пошуки нерідко приводять дослідників до не завжди адекватних оці¬нок – до перебільшення ролі етнічних відмінностей у міжгру¬пових взаєминах. Опоненти такого “етнізованого” підходу допускають іншу крайність – вдаються до загального осуду концепцій, побудованих на виявленні етнічних відмінностей, ос¬кільки вважають, що “етнізація політики і суспільства спи¬ра¬ється на уявлення, що народ, нація та етнос можуть розгля¬датися як природні сутності і можуть бути визначені об’єк¬тивними ознаками. “Понятійно-сутнісний забобон” (“begriff¬sesen-tialistisches Vorurteil”) лежить в основі походження кож¬ної філософської етнізації. Тим самим онтологізуються відмін¬ності між людьми”2 .
Внаслідок описаного концептуального різнобачення поряд з позицією абсолютизації етнічних відмінностей формується її антагоніст – позиція заперечення етнічних відмінностей як продукту історичного розвитку і об’єктивної даності та впли¬во¬вого суспільного чинника. Насправді ж етнічні відмінності є складовою і навіть рушієм багатьох суспільних відносин, а тому потребують пильної уваги як з боку науки, так і з боку політичної практики.
Етнічність, а точніше – поліетнічність України є об’єктив¬ною, історично сформованою складовою її суспільних реалій. Вітчизняне етнокультурне розмаїття до часу суверенізації Української держави гальмувало консолідацію українців і їхніх іноетнічних співвітчизників як нації співгромадян. Од¬ним із чільних завдань державної політики після здобуття не¬залежності стало подолання культурно-цивілізаційної розді¬леності українського соціуму, успадкованої країною з мину¬лого через тривале входження її територій до складу різних держав. У часи української бездержавності та сурогатної дер¬жавності радянського зразка культура українського етносу (у широкому її розумінні), попри всі свої злети, не могла по⬬ною мірою виконувати інтегруючу націєтворчу роль. Чи не головною причиною цього була її вимушена суспільна вторинність порівняно з культурами, котрі домінували і мали політичні та інші пріоритети в державах, складником яких була Україна. Так було і в далекому минулому, і за радянської доби, коли українські землі об’єдналися. З того часу досьо¬годні вони зберегли суттєві відмінності в етнічній струк¬турі, мовних, культурно-світоглядних, геополітичних та інших орієнтаціях свого населення. Ці відмінності проду¬кують і про¬тиріччя на ґрунті незбігу відповідних інтересів.
Разом з тим, відмітною ознакою українства в усі часи була його специфічна культурна толерантність – здатність сприй¬мати і засвоювати інші культури й світогляди. В умовах зга¬даної фактичної вторинності етноукраїнскої культури це спри¬чиняло її розмивання іншими культурами. Постання України як суверенної держави уможливило трансформацію ознак слабкості націєтворчого потенціалу української культури – її регіональної різноорієнтованості й толерантності до інших культур – у чинники сили. Державний статус української мо¬ви й сприяння українській та іншим етнонаціональним куль¬¬турам дали імпульс розвитку культурного поля України на основі взаємозбагачення здобутками.
Тим самим створені умови для подолання консервативності етнічного нарцисизму, для зміцнення зорієнтованого в майбут¬нє, а не повернутого в минуле етнічного ренесансу, для цивілі¬заційного становлен-ня й консолідації українського та інших етносів держави як сучасної нації, об’єднаної і мобілізованої спільними інтере¬сами.
Кількісно переважаючий і формально визнаний титульним український етнос не є носієм асиміляційної загрози для ет¬нічних меншин. Усі випадки мовної і значною мірою куль¬турної асиміляції більшості етноспільнот України (за винят¬ком хіба що поляків) є наслідком поширеності в побутовій повсякденності мови найчисленнішої національної меншини – російської. Понад те, психологія значної частини титульного етносу має ознаки психології національної меншини, якою він фактично був у складі радянської держави. Саме тих ча¬сів сягають витоки формування однієї з чільних характеристик сучасної етнополітичної ситуації в Україні – синдрому фор¬маль¬ного і позірного домінування та реально триваючої ди¬скримінації мови і культури національної більшості в умовах формальної зміни статусу російської етногрупи з національної більшості на національну меншину при фактичному збережен¬ні провідної позиції російської мови і культури в житті су¬спіль¬ства. Час від часу цей синдром проявляється конфлікт¬ними діями як тих суб’єктів, що хотіли б швидко і радикально змінити успадковану історичну ситуацію, так і тих, хто волів би її зберегти.
Питання збереження етногрупами своїх цінностей – мови, культури, традицій, конфесій тощо є найбільш розповсюд¬женими, але, водночас, і не надто гострими. Етнічні протиріч¬¬чя на ціннісному ґрунті стосуються насамперед мовного пи¬тання. Воно стимулює активність, зокрема, частини предста⬬ників етноросійської спільноти до вимог надання російській мові особливого політико-правового статусу і водночас вико¬рис-товується ними для подальшого збереження та утверд¬ження фактично домінуючого статусу етнічних росіян та русо¬фонів у культурному та інформаційному просторі України.
Інші ціннісні конфлікти, які частково мали етнічне забарв¬лення, траплялися в церковній сфері. Однак у найбільш гос¬трій формі короткотривалий спалах міжцеркового конфлікту стався в переважно моноетнічному західному регіоні, тому він не міг втягнути у фізичне протистояння віруючих більшої частини України. Інші конфліктні ситуації на ґрунті захисту ет¬нічних цінностей переважно стосувалися випадків ігнору¬ван¬ня історії і традицій автохтонного населення Криму, а також етнічної ксенофобії, у тому числі юдофобії. Попри свою відносну резонансність через зв’язок з позаетнічними інтереса¬ми певних політичних сил ці ситуації також не набули розмаху.
Суттєвою ознакою сучасного розвитку країни є та, що, спрямований у річище глобальних процесів, цей розвиток, тим не менше, не стає ареною міжцивілізаційної боротьби. Тра¬диція діалогу і співпраці, яка домінувала в українській іс¬торії попри епізоди міжцивілізаційних та етноконфесійних зіткнень, зберігає свої позиції. Це перешкоджає перенесенню на вітчизняний ґрунт тих пов’язаних з цивілізаційними відмін¬нос-тями зіткнень, які трапляються в інших регіонах планети. Сучасну Україну можна визначити регіоном з порівняно низь¬ким ступенем етноконфліктності і відсутністю антагоніс¬тичних протиріч у міжетнічних стосунках, з переважанням компро¬місної налаштованості етнічних спільнот і з загальним визнан¬ням міжетнічного миру й злагоди як цінності вищої за віро¬гідні вигоди від етнополітичних “перемог”.
Відмова від великодержавницької асиміляціоністської моделі радянських часів і орієнтація вектора етносоціального розвитку України на модель багатокультурності зменшили конфронтаційну складову етнічних протиріч в Україні і тим самим зумовили відповідну специфіку етноконфліктних ситу¬ацій, що виникали на ґрунті цих протиріч в нових умовах. Ефек¬тивність відвернення й розв’язання таких ситуацій стала по¬казником якості та ініціативності державної етнополітики.
Застосування до етнополітичних проблем України загаль¬ної типології конфліктів показує, що в українських умовах не було етнічних конфліктів, які являли б собою якийсь один конкретний тип етноконфлікту в чистому вигляді. Кожен з них поєднував риси, властиві різним типам. Разом з тим, в кож¬ній етноконфліктній ситуації зазвичай домінувала або домінує якась одна конкретна сторона, що надає цій ситуації специфічних характеристик.
Найчастіше повторюваною проблемою етноконфліктів на українських теренах була ресурсна проблема. Вона заявляла про себе вимогами етногруп передовсім у частині вирішення суто практичних, соціальних питань їхньої життєздатності. Най¬більш гостро потреби ресурсного характеру присутні в пи¬таннях облаштування репатріантів з-поміж депортованих у минулому за національною ознакою. Насамперед це стосу¬ється кримськотатарського народу, вирішення проблем якого в ряді випадків супроводжується конфліктною поведінкою час¬тини його представників і не менш або й більш конфлікт¬ними заявами та діями деяких етнонаціональних, передовсім російських об’єднань та їх активістів. Доволі гостро питання ресурсного характеру постали у зв’язку з поверненням та облаштуванням німецької меншини. Однак ці питання були породжені, головно, спадщиною минулого і за змістом та масштабністю значно поступалися кримськотатарським.
В Україні практично не траплялися ресурсні етнокон¬флік¬ти внаслідок зіткнення етнічних інтересів, породжених сучас¬ною соціально-економічною динамікою. Такі конфлікти вини¬кають і загострюються переважно там, де існує етнічний розпо¬діл праці, де групи орієнтуються на певні види занять і займа¬ють окремі господарські ніші. Тож можна дійти висновку, що з матеріальних проблем тоталітарна національна політика залишила в спадщину Україні головним чином проблеми етно¬сів-репатріантів і ще, мабуть, ромів. Водночас та ж сама полі¬тика, хай і не повністю, але усунула етносоціальні та етнопро¬фесійні бар’єри, чим фактично відвернула небезпеку виник¬нен¬ня скільки-небудь значних етнічних конфліктів на ґрунті бо¬ротьби за групові професійні інтереси.
Разом з тим, успадкованим від минулого потенційно кон¬фліктогенним чинником є той, що території проживання різ¬них за етнічним складом, переважною мовою спілкування та суспільними орієнтаціями компонентів українського громадян¬ства помітно відрізняються за природними, господарськими можливостями, рівнем економічного розвитку, концентрацією виробничих, фінансових, інформаційних, науково-освітніх, людських та інших ресурсів. Якщо довкола цих відмінностей відбуватиметься посилення політизації етнічності, провід¬ни¬ками якої виступають деякі громадські світські і навіть релі¬гійні об’єднання та їхні чільники, може виникнути небезпека конфліктної етнонаціональної дезінтеграції соціуму через за-гострення міжрегіональних протиріч. Ініціативна державна полі¬тика прискореного вирівнювання ресурсних можливостей українських територій здатна стати чинником внутрі- та міжет¬нічної консолідації українського народу як нації співгромадян. Повною мірою це стосується і такого етноспецифічного регі¬о¬ну, як Крим, де взаємозв’язок ресурсних та етнічних проблем ускладнений відомими проблемами відновлення в правах та інтеграції в суспільство репатріантів, що повернулися й повер¬таються з місць депортації.
Серед особливостей сучасної етнополітичної ситуації в Ук¬ра¬їні, в тому числі його конфліктної складової, – перехідний стан всього суспільного життя. З одного боку, вихід з кому¬ні¬зму дозволив позбутися частини тих суспільно-політичних умов, які генерували невдоволення з боку титульного етносу та етнічних меншин. З другого – прагнення досягти якостей сучасного інформаційного суспільства почало продукувати нові реалії, які також мають конфліктогенеруючий потенціал: посилення соціальної маргіналізації малоурбанізованих етно¬спіль¬нот, різну етнічну присутність серед професійно та соці¬ально диференційованих груп, актуалізацію етнокультурних та політико-ідеологічних відмінностей між розвинутими і де¬пресивними регіонами та інші. На сучасній специфіці перехід¬ного періоду позначилася також відсутність стабільних інсти¬тутів громадянського суспільства і традицій публічного гро¬мад¬ського обговорення актуальних питань, а також недо¬стат¬ність досвіду самоорганізації на груповому і регіональному рівнях.
Поміж небезпек перехідного періоду – ще деякі тяглі з ра¬дянської доби етнічні протиріччя і конфлікти. Часом їх називають “замороженими конфліктами”. Однак риси, якими відзначаються такі конфлікти3 , в Україні мають певні відмін¬ності порівняно з іншими пострадянськими державами. Втім є в них і спільне, це, зокрема, збереження й поглиблення чин¬ників нестабільності як спонуки етноконфліктів, невизна¬че¬ність або недостатня чіткість чи некоректність політико-пра¬вових формул статусу етнополітичних суб’єктів тощо. Водно¬час в Україні немає випадків “непримиренної” боротьби, не¬вгамовної жадоби реваншу з боку “переможених”, прагнення покарати опонента задля “повної перемоги над ним”. Навпаки, у більшості випадків спостерігається психологічна готовність конфліктантів до компромісу, до виявлення емпатії й готов¬ності зрозуміти інтереси протилежної сторони.
Відсутність у більшості етнічних груп в Україні таких спе¬ци¬фічних інтересів і потреб, на ґрунті яких могли б виник¬нути непримиренні протиріччя і конфлікти між ними, під¬тверджується загалом невисокою активністю переважної більшості цих груп у змаганнях за підвищення свого політико-правового статусу, за доступ до владних ресурсів. Адже тра¬диційно саме через особливий статус та гарантований ним до¬ступ до влади етногрупи намагаються забезпечити свій інтерес. Статусний конфлікт майже завжди є логічним продовженням ресурсного конфлікту, засобом реалізації прагматичного ін¬тересу. Тим часом кроки, що робляться в цьому напрямі ке¬рівниками окремих національних громадських об’єднань Ук¬раїни, є більше виявом їхніх персональних інтересів, ніж ін¬те¬ресів відповідних спільнот. Прикметно, що проблема групо-вого статусу актуалізується організованими структурами та лідерами передовсім тих груп, для яких особливо гостро стоїть забезпечення матеріальних потреб (Меджліс кримських татар і, певною мірою, Фольксрат німців). І навпаки, там, де немає прямої залежності між матеріально-ресурсними інтересами етнічної спільноти та її статусом, статусний конфлікт зазвичай не відбувається. Показовим у цьому аспекті є провал “по¬лі¬тичного русинства”, активісти якого пропагують серед закар¬патських русинів тезу про їхню неукраїнську ідентичність та вимоги надання на цій підставі Закарпаттю статусу автономії.
У більшості конфліктних ситуацій з присутністю статусних етногрупових вимог останні не були провідними, підпорядко¬ву¬валися або ресурсним, або ціннісним потребам, через що боротьба за владу не стала домінантною метою конфлік¬тантів. Тим самим політизація етнічності, яка зазвичай найбільш повно проявляє себе у домаганні владних можливостей, в Ук¬раїні найчастіше пов’язана з питаннями розподілу матеріаль¬них благ, тобто тими питаннями, де досягнення компромісу найбільш вірогідне. Ціннісні питання також не набували само¬достатнього значення, оскільки майже завжди сприймалися потенційними конфліктантами як менш значущі, порівняно з питаннями соціально-економічними.
Порівняльний аналіз етноконфліктних ситуацій в Україні дозволяє говорити про те, що їх безпосередньою причиною і водночас виявом були конкретні дії одного або більше суспіль¬них суб’єктів, які представляли різні етнічні інтереси. Відпо¬відно, динаміка розвитку ранньої фази цих конфліктних ситу-ацій, ступінь їхньої гостроти визначалися не глибиною, мас¬штабністю і складністю сутнісних етнічних протиріч, а перед¬овсім поведінкою ініціаторів конфлікту, обраними ними засо¬бами і методами реалізації своїх інтересів.
Звичайно, між самими протиріччями і вибором способів та форм їх розв’язання існує певна залежність. Але, як свід¬чить український досвід, на міру цієї залежності вирішальний вплив справляє суб’єктивний фактор – психологічна налашто¬ваність ініціаторів конфлікту, норми, якими вони керуються, та цілі, яких прагнуть, у тому числі ті, що пов’язанні з особис¬тими інтересами активістів і лідерів етногруп. На прикладі су¬спільних відносин з приводу кримськотатарської проблеми не¬обхідно говорити і про когнітивний чинник – про етнічні ст嬬реотипи та характер сприйняття сторонами протистояння одна одної, про їх упевненість або сумніви в здатності опонента до компромісу тощо. Виходячи з того, що в більшості кон¬фліктних випадків суб’єктивний чинник не ставав нездолан¬ною перешкодою для досягнення компромісу, можна говорити про відсутність у міжетнічних відносинах в Україні такого рівня антагонізму та взаємної антипатії, який робив би етнічні конфлікти, а тим більш застосування в них сили, фатально не-минучими.
Загалом невисокий рівень етноконфліктності в Україні пояснюється, крім сказаного, також переважанням тут ком¬промісоформуючих чинників над конфліктогенними. Водно¬час не можна не зважати на суперечливі наслідки для етнічної ситуації на українських теренах тієї зовнішньої політики та по¬літики в інтересах закордонних співвітчизників, яку прово¬дять деякі держави, що мають з Україною спільні кордони. Неоднозначні впливи на цю ситуацію справляє і некритичне перенесення на український ґрунт зарубіжного етнополі¬тич¬ного та правового досвіду, який формувався в інших суспіль¬них обставинах. Водночас слід віддати належне позитивній ролі міжнародних інституцій у розвиткові українського права, яким регулюється етнонаціональна сфера держави, а також внормовується участь історичних вітчизн національних мен¬шин України у вирішенні питань відродження, збереження та розвитку етнічних культур і традицій.
Важливим позитивним чинником розв’язання етнокон- флікт¬¬них ситуацій в Україні є позитивна налаштованість усіх етнополітичних суб’єктів на компромісну форму залагодження міжетнічних протиріч, близькість ціннісних позицій носіїв цих протиріч і відсутність глибокого міжцивілізаційного роз¬колу серед населення при одночасній наявності помітних ци¬ві¬лізаційних відмінностей.
Досвід України показує, що навіть у кризових умовах суспільного розвитку цивілізаційна і етно-культурна різноманітність не перешкоджає формуванню спіль¬ної системи цінностей і принципів міжгрупових відносин. Це виявляється, зокрема, в наданні етноконфліктантами переваги поміркованій тактиці дій.
Україна до останнього часу показувала приклад того, що зважена державна політика запобігання гострим етнокон¬флік¬там і застосовуванню в них насильства, а також політика роз¬в’язання виниклих конфліктів може бути результативною навіть в умовах соціально-економічної кризи, коли владні ор¬гани позбавлені достатніх ресурсів для задоволення матері¬альних потреб етногруп.
Цей досвід, з одного боку, підтверд¬жує відсутність прямої залежності між соціально-економічним станом етнополітич¬ного суб’єкта і мірою його конфліктності. З другого боку, цей самий досвід підкреслює важливість ком¬петентного етно¬політичного менеджменту як умови і чинника відвернення та розв’язання конфліктних ситуацій в етнопо¬літичній сфері. Такий менеджмент досягає мети, якщо струк¬турно забезпечу-ється на трьох взаємопов’язаних рівнях – пра¬вовому, інсти¬туційному, функціональному.
Упровадження в українське право євроатлантичних стан¬дартів забезпечення прав меншин у поєднанні з формуванням адекватної наявній ситуації системи управління етнополі¬тич¬ною сферою забезпечили ефективне здійснення державою своїх функцій регулятора етнонаціональних відносин. Серед цих функцій – медіаторське (посередницьке) втручання в конфліктні ситуації. Успіх такого втручання базується на ав-торитетності і кадрових та інших ресурсах впливу державних органів, їх здатності забезпечувати неупереджене ставлення до кожного з конфліктантів і його дій, спроможності опера¬тивно приймати ефективні рішення. Не менш важливе значен¬ня має виконання державою прогностичної функції завчасного виявлення міжетнічних протиріч і з’ясування ступеня їхньої здатності перерости у конфлікти. Україна набула позитивного досвіду запобігання загостренню етнічних протиріч шляхом обговорення суперечливих питань у дорадчих органах, утво¬рених з представників національно-культурних та інших ет¬ніч¬них об’єднань і організацій при органах державної влади і місцевого самоврядування.
Від посилення прогностичної функції найперше залежить подальший успіх української держави у здійсненні нею то¬леруючої етнонаціональної політики. З позицій теорії і мето¬дології наукового дослідження суспільних відносин для досяг¬нення такого успіху конфлікт, у тому числі етнічний, слід роз-глядати як аномалію і суспільну небезпеку, що потребує за¬вчас¬ного виявлення й відвернення. З позицій суспільної прак¬тики посилення прогностичної і запобіжної функції держави потребує вдосконалення співпраці наукових і владно-управ¬лінських установ, а також оптимізації правових засад і меха¬нізмів управління етнополітичною сферою.
Стратегічним завданням держави має залишитися спри¬яння вільному розвиткові, взаємопроникненню й зближенню культурних, цивілізаційних цінностей етносів, які прожи¬ва¬ють на українських теренах. Для цього державна політика має будуватися не на принципі етнічних чи якихось інших групових пріоритетів, а виходити з того, що її метою є захист і забезпечення прав людини і громадянина, всебічне враху¬вання, пошук балансу і компромісних шляхів та способів гар¬монізації різноманітних етноцивілізаційних орієнтацій, інте¬ресів і цінностей у правовому демократичному суспільному прос¬торі. Тільки таким способом можна уникнути конфрон¬таційної перспективи, деструктивної щодо українського дер¬жаво- і націотворення, які в сучасних умовах можливі лише на багатоетнічній, полікультурній, поліцивілізаційній основі. Головними й постійними чинниками інтегруючого розвою цієї плюралістичності мають бути:
– державний суверенітет – цілісність і повнота законодав¬чої, виконавчої та судової влади української держави на всій її території. Тільки суверенна держава може гарантувати узгоджувальну реалізацію прав та інтересів українського й ін¬ших етносів, громадян різної етнічної ідентичності у відповід¬ності з міжнародно визнаними принципами і нормами;
– правові засади державного будівництва, становлення і розвитку громадянського суспільства. Це означає забезпечен¬ня визначальної ролі закону в усіх сферах суспільного життя, верховенство права стосовно держави та її інституцій, окремих громадян, організацій і об’єднань при встановленні їхньої вза¬-ємовідповідальності за виконання обов’язків одне перед од¬ним, за дотримання закону і захист конституційних прав і сво¬бод, недопущення й рішуче припинення будь-яких проявів етнічної ксенофобії та міжнаціональної ворожнечі. На всеук¬раїнському рівні державна етнонаціональна політика має ба¬зу¬ватися на принципах і положеннях затвердженої парла¬мен¬том концепції. Якнайшвидшого ухвалення потребують за¬конодавчі акти з питань відновлення й забезпечення прав репатріантів з-серед депортованих у радянському минулому за національною ознакою, регулювання міждержавної міграції тощо. Державна етнополітика повинна пропонувати механізми діалогу України з країнами Європи і колишнього Радянського Союзу, насамперед тими, населення яких етнічно тотожне щодо національних меншин України. На принципових засадах концепції і під контролем центру мають формуватися й здій¬сню¬ватися всеукраїнські та регіональні програми, які врахо¬вували б етнонаціональну специфіку відповідних територій і їх населення.
Така політика вимагає обґрунтованих розрахун¬ків фінан¬сової вартості розв’язання наявних питань, визначен¬ня й унормування механізмів ефективного, прозорого і спра¬вед¬ли¬вого використання цільових коштів, врегулювання за¬галь¬них і локальних проблем органами державної влади та міс¬¬це¬вого самоврядування, із залученням громадських ор¬га¬нізацій, при максимальній відкритості для суспільства та ефек¬тивному законодавчому й іншому нормативно-правовому за¬безпеченні рівних соціальних перспектив етнічним групам і окремим громадянам;
– цілісність і недоторканність території України. У міжна¬родно-правовому аспекті потрібне остаточне врегулювання пи¬тань делімітації та демаркації кордонів. З позицій внутріш¬нього розвитку важливими є базована на законі неприпус¬тимість діяльності, що підриває територіальну цілісність дер¬жави, а також розподіл функцій між органами центрального і територіального управління як засіб повнішої реалізації за-гальнодержавних гарантій прав етносів з урахуванням при цьо¬му місцевої специфіки і опертям на економічні та інші мож¬ливості регіонів;
– гарантована спеціальними законодавчими та іншими нормативними актами безпосередня і представницька участь спільнот (передусім нечисленних) неукраїнської етнічної іден¬тичності у здійсненні владно-управлінських функцій, вироб¬ленні й здійсненні вседержавної та регіональної політики, особ¬ливо якщо вона стосується територій компактного прожи¬вання цих спільнот;
– сприяння розвиткові й взаємозбагаченню етноукраїнської культури та інших етнічних культур України, оптимізація прак¬тики забезпечення культурно-національної автономії як форми самореалізації національних меншин, збереження та розвитку їх етнічної і цивілізаційної ідентичності як засобу уникнення так званої “національної пастки” у вигляді примусової й фор¬сованої українізації неукраїнських етногруп4 ;
– демократія як умова забезпечення рівних прав, можливо¬стей та відповідальності українців і громадян іншої етнічної ідентичності в усіх сферах суспільного життя, між собою і сто¬совно суспільства в цілому.
Перелічені чинники та найбільш ефективні форми їх реа¬лізації є набутком насамперед європейського політико-право¬вого досвіду. Через свою толерантність до інакшості саме во¬ни найлегше узгоджуються з особливостями розвитку різних етносів та цивілізацій і здатні сприяти міжцивілізаційному, вну¬трі- та міжетнічному порозумінню на теренах України.
1 Литвин В. Сучасна Україна в дзеркалі суспільно-політичних конфліктів // Урядовий кур’єр. – 2002. – 23 листопада.
2 Альтерматт У. Этнонационализм в Европе // Пер. нем. – М., 2000. – С.203.
3 Абдулатипов Р. Этнополитические конфликты в СНГ: на¬циональные механизмы разрешения (Концепция) // Етнополі¬тич¬ні конфлікти у пострадянському просторі. – К., 1999. – С.21.
4 Остерігаючи від небезпеки такої “національної пастки”, американський історик Р. Шпорлюк привертає увагу до випадків, коли етнічна і мовна ідентичності титульної нації не збігаються, а також попереджує про небезпеку втрати лояльності та загрозливої політизації російської меншини в Україні аж до територіального розпаду країни за югославським сценарієм (Шпорлюк Р. Імперія та нація. З історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусії. – К., 2000. – С. 313 – 314, 343). Аналогічним чином німецький політолог Г. Веттіг застерігає східноєвропейців від думки, що, ско¬піювавши західноєвропейську модель (якою вона їм уявля¬ється), вони зможуть створити етнічно гомогенні, централізовано-структуровані національні держави. Хоча дослідник і наводить Ук¬раїну як приклад формування почуття державної належності на основі не етнічної, а територіальної самосвідомості, домінування цієї тенденції не повинно увільняти громадськість і державні органи від зусиль щодо запобігання орієнтації на таку модель, в якій державна та етнічна ідентичність ототожнюються (Див. у: Цейтлин Ю.А. Реферат: Веттиг Г. Национальные проблемы и конфликты в пост¬коммунистической Восточной Европе. – Кельн, 1992 // Кон¬флик¬ты в условиях системных изменений в странах Восточной Е⬬ропы. – М., 1994. – С. 162, 165).

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

1. Правові акти та інші офіційні документи органів державної влади і міжнародних організацій
1. Акт проголошення незалежності України // Національні від¬носини в Україні у ХХ ст. Зб. док-тів і мат-в. – К., 1994. – С. 461 – 462.
2. Гаазькі рекомендації щодо прав національних меншин на освіту та пояснювальна записка. – Гаага: Фундація міжнаціо¬наль¬них відносин, 1996. – 17 с.
3. Декларація прав національностей України // Закони Укра¬їни. – Т.2. – К., 1996. – С. 231 – 232.
4. Декларація про державний суверенітет України // Закони Ук¬раїни. – Т. 1. – К., 1996. – С. 5 – 9.
5. Декларація про права осіб, що належать до національних або етнічних, релігійних та мовних меншин // Права людини в Украї¬ні. – К., 1998. – Вип. 21. – С. 79 – 82.
6. Договір про відносини добросусідства і співробітництва між Ук¬раї¬ною та Румунією від 2 червня 1997 р. // http://www. rada.¬gov.ua
7. Договір про добросусідство, дружні відносини і співробіт¬ництво між Україною та Словацькою Республікою від 29 червня 1993 р. // http://www.rada.gov.ua.
8. Договор о дружбе, сотрудничестве и партнерстве между Рос¬сий¬ской Федерацией и Украиной // Россия – Украина. 1990 –2000: Док-ты и мат-лы: В 2 кн. – Кн. 2.: 1996 – 2000. – М., 2001. – C. 145 – 156.
9. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин // Пра¬ва людини в Україні. – К., 1998. – Вип. 21. – С. 161 – 175.
10. Забезпечення національно-культурних потреб румунської і молдовської національної меншини України // Бюлетень Держав¬ного комітету України у справах національностей та міграції. – 1999. – №3. – С. 125 – 132.
11. Закон України “Про рекламу” // Закони України. – Т. 11. – К., 1997. – С. 7 – 17.
12. Закон України “Про рекламу”. Редакцiя вiд 02.03.2004 // http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main. cgi?nreg= 270% 2F96%2D%E2%F0
13. Закон України “Про вибори депутатів місцевих рад та сіль¬ських, селищних, міських голів”// Офіційний вісник України. – 1998. – №3. – С. 33 – 62.
14. Закон України “Про вибори народних депутатів України”// Офіційний вісник України. – 2001. – №44. – С. 31 – 109.
15. Закон України “Про вищу освіту”// Офіційний вісник Ук¬раїни. – 2002. – №8. – С. 1 – 43.
16. Закон України “Про громадянство України”. Текст доку¬мента: 2235-14, редакція від 18.01.2001 //http:// www. rada. gov.ua
17. Закон України “Про громадянство України”// Закони Ук¬раїни. – Т. 2. – К., 1996. – С. 217 – 226.
18. Закон України “Про друковані засоби масової інформації (пре¬су) в Україні” // Закони України. – Т. 4. – К., 1996. – С. 172 – 186.
19. Закон України “Про інформацію” // Закони України. – Т. 4. – К., 1996. – С. 72 – 88.
20. Закон України “Про Концепцію державної етнонаціональної політики України” (проект) // Міжнаціональні відносини і націо¬нальні меншини України: стан і перспективи. – К., 2004. – С. 371 – 376.
21. Закон України “Про національні меншини в Україні” // Зବ¬¬¬¬ко¬ни України. – Т. 3. – К., 1996. – С. 362 – 363.
22. Закон України “Про об’єднання громадян” // Закони України. – Т. 3. – К., 1996. – С. 298 – 308.
23. Закон України “Про об’єднання громадян”. Текст документа: 2460-12 редакція від 11.07.2001 // http://www.rada.gov.ua
24. Закон України “Про ратифікацію Європейської хартії регіо¬нальних мов або мов меншин” // Відомості Верховної Ради Ук¬раїни. – 2000. – № 3. – С. 23 – 24.
25. Закон України “Про ратифікацію Європейської хартії ре¬гіональних мов або мов меншин”. Текст документа: 802-15, чинна редакцiя вiд 15.0