ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НІМЦІВ УКРАЇНИ

Краткое описание

Донецький національний університет

На правах рукопису

ДИНГЕС Юлія Олександрівна

УДК 323.1(477)

ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НІМЦІВ УКРАЇНИ

23.00.05 – Етнополітологія та етнодержавознавство

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник – к. і. н., доцент
Бородінов В.Д.

Донецьк - 2006

З М І С Т

ВСТУП …………………………………………………………………………. 3
РОЗДІЛ 1
МЕТОДОЛОГІЯ ТА ІСТОРІОГРАФІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОЦЕСУ ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ НІМЦІВ УКРАЇНИ…...16
1.1. Теоретичні засади дослідження …………………………………………16
1.2. Історіографія дослідження процесу відродження етнічної
ідентичності німців України………….………………………………….50
РОЗДІЛ 2
ЕТНОІДЕНТИФІКАЦІЯ НІМЦІВ УКРАЇНИ ………………………….…76
2.1. Характеристика респондентів і ідентифікація ними
терміна „російські німці”…………………………………………..…….....76
2.2. Лінгвістична та конфесійна ідентифікація російських німців ………….89
2.3. Етнополітична ідентифікація російських німців ……………………....101
РОЗДІЛ 3
ЕМІГРАЦІЯ ЯК ОДИН З ЗАСОБІВ ВІДРОДЖЕННЯ ЕТНІЧНОЇ
ІДЕНТИЧНОСТІ НІМЦІВ УКРАЇНИ…………………………………….115
3.1.Причини та динаміка еміграції етнічних німців з України …….….…..115
3.2.Роль правового статусу в збереженні етнічної ідентичності
та в соціальній адаптації українських „шпетаусзідлерів”……………….128
3.3. Мова, освіта та професійна інтеграція – базові складові збереження
етнічної ідентичності та успішної соціальної адаптації українських
„шпетаусзідлерів”………………………………………………………....140
3.4. Політичне та суспільне життя „пізніх переселенців“ як
сфера соціальної інтеграції та етнічної ідентифікації ………………........155
3.5. Конфесіональна ідентифікація й інтеграція етнічних
німців-емігрантів з України ..…………………………………………………162
ВИСНОВКИ …………………………………………………………………..173
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ ……….......181
ДОДАТКИ …………………………………………………………………….215

ВСТУП

Демократичні перетворення та етнічне відродження діалектично взаємопов’язані. Тому успіхи демократичних перетворень у суверенній Україні та відродження етнічної ідентичності національних меншин, що її населяють, утворюють єдиний комплекс фундаментальних проблем. Дослідження цих проблем є першочерговим завданням державного значення як у політичній практиці, так і у сфері академічної політичної науки.
Однією з таких меншин, яка плекає особливі надії на побудову громадянського суспільства в Україні, є німецька спільнота, яка опинилася у ХХ столітті в епіцентрі політичних і соціальних подій. Вона зазнала репресій та часткової депортації за часів першої світової війни, погромів і грабежів періоду громадянської війни, релігійних утисків та масової вимушеної еміграції 20-х – початку 30-х років. Кожний восьмий німець став жертвою нещадного молоха масових репресій другої половини 30-х років і нових локальних депортацій, був обвинувачений у зрадництві та підсобництві фашистам. У 1941 р. на них чекала тотальна депортація в східні райони, у 1941-1946 рр. – концтабори і трудові колони НКВC, у 1946-1955 рр. – спецпоселення, до 3 листопада 1972 р. – адміністративна заборона на прописку в місцях колишнього проживання в Україні і придушлива асиміляторська політика тоталі-тарного режиму другої половини 50-х – першої половини 80-х років.
Із розпадом СРСР відбулася цілковита девальвація терміна „радянські німці”, сконструйованого сталінськими ідеологами наприкінці 20-х років ХХ ст. Однак і зараз на пострадянському просторі, а також у країнах близького та дальнього зарубіжжя проживають сотні тисяч колишніх „ра-дянських німців”. Ні у вітчизняній, ні в зарубіжній спеціальній літературі дотепер немає єдиної думки щодо етноніма такої німецької діаспори. Найбільш послідовної позиції в цьому питанні дотримуються німецькі дослідники. Так, в авторитетній історико-культурологічній енциклопедії щодо осіб німецької національності, які впродовж століть прибували до Російської імперії, проживали чи ще проживають там, було запропоновано збірну назву „російські німці” [1]. Цього ж погляду дотримується й автор найбільш відомого фундаментального дослідження з історії німців у Російській імперії та колишньому Радянському Союзі професор А. Айсфельд [2].
Географічно більш стислу ідентифікацію російських німців наводить абзац 1 параграфа 4 Статуту Земляцтва німців з Росії: „Російські німці – це німці, які народилися в Росії в кордонах СРСР 1937 р.” [3, арк. 3]. Водночас абзац 3 дещо розширює таке трактування: „До російських німців також належать німці, які довго проживали в областях, зазначених у параграфі 4 абз. 1, і заявили про свій тісний зв'язок з етнічною групою російських німців” [3, арк. 3].
Колекцію етнонімів німців колишнього СРСР можна було б значно доповнити. Але всі запропоновані дефініції, як правило, не є досканалими. По-перше, вони не враховують реальної самоідентифікації німців у країнах СНД та за кордоном, і, по-друге, ідентифікації їх німецьким населенням.
У зв’язку з цим принципове методичне значення має стаття голови „Історичної дослідницької спілки німців з Росії” Антона Боша, що була опублікована в лютневому номері „Народ на шляху“ ( „Volk auf dem Weg“) за 2001 р. [4, с. 24]. Стаття є відповіддю на лист одного з американських читачів журналу, незгодного з уживанням терміна „російські німці”, який пропонує замінити його терміном „українські німці”. Визнаючи об'єктивну необхідність збереження цілісності поняття “російські німці” як узагальнюючого терміна для всіх німців колишньої Російської імперії і СНД, ми не можемо погодитися з усіма 10 тезами А. Боша на захист своїх тверджень. Так, на наш погляд, сумнівним видається розширення А. Бошем географічних кордонів на схід до Волги. Він помилково вважає, що німецька колонізація України почалася після заселення ними Поволжя. Насправді освоєння німецькими переселенцями території сучасної України почалося ще в період раннього середньовіччя (III-IV ст.) [5, 6], а берегів Волги – із середини ХVШ ст. [7]. Заниженою, за нашими підрахунками, є й підсумкова цифра жертв тоталітарних режимів серед російських німців (більше одного мільйона осіб), наведена А. Бошем.
Перед німецьким етнічним відродженням в Україні стояло безпреце-дентне за складністю, розмахом і тривалістю триєдине завдання: 1) переселитися із спецпоселень, розкиданих на безмежних просторах радянської імперії до місць їхнього колишнього проживання в Україні (близько 2000 населених пунктів), 2) створити національно-культурний рух, що має діяти в межах українського законодавства, 3) спираючись на створені організаційні структури, відродити, зберегти й розвинути національну культуру, мову та історію. Оскільки, усупереч незліченним перешкодам, нескінченним втратам і вимушеним зупинкам, це загальноцивілізаційно важливе завдання успішно розв’язується, то актуальним (і з погляду політичної практики, і в інтересах політичної науки) є докладне вивчення такого унікального процесу. Закономірності та специфіку цього процесу треба зробити надбанням широкої громадськості й, тим самим, подарувати всім репресованим і депортованим народам ще один яскравий приклад відродження етнічної ідентичності.
Посилення інтеграційних процесів у світі, закінчення „холодної війни”, прогресивні трансформації в країнах Східної та Південно-Східної Європи на межі 80-х і 90-х років ХХ ст. стали тим сприятливим міжнародним фоном, на якому відбулося об'єднання Німеччини та проголошення незалежності України, відновлення німецької єдності й українського державного суверенітету. Демократичні перетворення, що відбулися після цього в Східній Німеччини й у молодій українській державі, гарантували реалізацію одного з невід'ємних громадянських прав – свободи вибору місця проживання.
Стабільно висока протягом останніх 15 років питома вага етнічних німців серед емігрантів відіграла центральну роль у формуванні не тільки в масовій свідомості, але й у деяких експертів-демографів, істориків та етнологів уявлення про „тотальний вихід” німців із країн пострадянського простору, включаючи Україну [8, 9].
Недостатнє вивчення проблеми німецької еміграції в кожній державі на території колишнього СРСР сприяло перенесенню на німецьку спільноту України та створені нею національно-культурні об'єднання низки невластивих їм характеристик. Унаслідок цього виник стереотип „українського німця, що сидить на валізі” в очікуванні дозволу на виїзд до „старої батьківщини” та німецьких громадських організацій як „бюро з етнічної еміграції” [10-12].
Розв’язання вищезгаданої триєдиного завдання вимагало, у першу чергу, побудови реалістичної концепції відродження етнічної ідентичності німців України. Однак такої чіткої концепції етнічного відродження, яку б підтримала більшість авторитетних фахівців, сучасна етнополітологія до цих пір не має. Більше того, сьогодні серед учених-етнополітологів, етносоціологів і етносоціальних психологів немає єдиної думки не тільки на концептуальному рівні, але й на рівні понятійного апарату.
Отже, актуальність дослідження зумовлена низкою обставин. По-пер-ше, проголошення незалежності України надало всім її національним меншинам реальні можливості відродження своєї етнічної ідентичності. Особливо це актуально для німців України та інших національних меншин, які зазнали репресій за національною ознакою під час правління тоталітарного режиму. Тому вивчення проблеми відродження етнічної ідентичності цих національних меншин стало одним з першочергових завдань етнополітології та етнодержавознавства. По-друге, дослідження процесу відродження етнічної ідентичності німців у незалежній Україні є невід'ємною складовою формування української політичної нації сучасного європейського зразка, принциповим фактором гармонізації міжетнічних відносин і розбудови грома-дянського суспільства. По-третє, вивчення відродження етнічної ідентичності німців України сприяє оптимізації етнополітичного менеджменту України та Німеччини щодо цієї етнічної групи. Як наслідок – це дозволить усталити та поглибити міжнародні контакти України з німецькомовними країнами (передусім – з Німеччиною), а також надасть оригінальний матеріал для розвитку етнополітологічних знань. Отже, дослідження процесу від-родження етнічної ідентичності німецької меншини України є також своє-рідним внеском у поглиблення та розширення інтеграції в поліетнічний простір Європи. По-четверте, спеціальне вивчення процесу відродження етнічної ідентичності німців України сприяє прискоренню самоідентифікації цієї етнічної спільноти та є одним з практичних кроків до її політичної реабілітації. По-п’яте, дослідження етнічної ідентичності німців України дозволяє з високим ступенем вірогідності прогнозувати їх міграційні настрої.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дос-лідження виконано згідно з комплексною темою кафедри політології До-нецького національного університету „Філософсько-соціологічний аналіз трансформації цінностей у системі вищої освіти” (державна реєстрація теми № 0102U004242).
Дисертація є органічною складовою частиною низки локальних, регіональних, загальноукраїнських та міжнародних дослідницьких проектів. На локальному рівні її виконано в межах дослідницького проекту Донецько-го відділення міжнародної організації дослідників німецької історії, мови та культури „Історія та етнологія німецької діаспори в Україні: 1945 – 2005 рр.”. На всеукраїнському рівні дисертацію виконана в межах затвердженої на II-му з’їзді німців України „Програми соціально-економічного та політичного відродження німців України” та довгострокової програми сектору історії та етнології Асоціації німців України. На міжнародному рівні – у межах грантів, підтриманих міжнародними фондами „Відродження” і Короля Бельгії Бодуена, Ґете-Інституту (ФРН), Товариства Технічного Розвитку (ФРН), Конрада Аденауера (ФРН), Міжнародного Союзу німецької культури (Росія).
Мета дослідження полягає у комплексному аналізі проблеми від-родження етнічної ідентичності німців України на межі XX – ХXI ст.
Реалізація поставленої мети передбачає виконання таких завдань: застосувати категорійний апарат етнополітології та етнодержавознавства для вивчення проблеми відродження етнічної ідентичності німців України, проаналізувати ступінь дослідження проблеми відродження етнічної ідентичності німців України у вітчизняній та зарубіжній політологічній літературі, вивчити етнолінгвістичну, етноконфесійну та етнополітичну ідентифікацію німців України в масовій свідомості, розглянути еміграцію етнічних німців України як один із засобів відродження їх етнічної ідентичності, вивчити основні питання процесу інтеграції українських „шпетаусзідлерів” у Німеччині.
Об’єктом дослідження є формування української політичної нації в умовах інтеграції України в європейське співтовариство.
Предметом дослідження виступає процес відродження етнічної іден-тичності німецької спільноти України.
Об'єктивізм, історизм, діалектичний взаємозв'язок досліджуваних процесів і діалектична єдність якісно-кількісних і просторово-часових характеристик – ось фундаментальні принципи, на яких грунтується ця робота. Вони реалізуються за допомогою цілого комплексу взаємодоповнювальних філософських, загальнонаукових і спеціальних дослідницьких методів: загальнологічних (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, дедукція, індукція, аналогія, екстраполяція тощо), системного, синергетичного, структур¬но-функціонального, ідеографічного, номотетичного, типологічного, герменевтичного, компаративістського, методів „школи Ф. Боаса”, термінологічного, емпіричних (анкетування, інтерв'ю, експертне опитування, спостереження, порівняння, вимірювання тощо), квантифікаційних (групування, динамічних рядів, індексів, коефіцієнтів парного зв'язку, середніх величин, шкалування тощо).
Застосування системного методу дозволило проаналізувати етнічну ідентичність німців України як своєрідну реально наявну систему, складові якої формують єдине ціле. Синергетичний метод уможливив розгляд цієї системи як відкритої, здатної до самоорганізації та самовдосконалення. Структур¬но-функціональний метод сприяв створенню динамічної моделі етнічної ідентичності німців України. На думку К. Леві-Строса, структурний метод „дозволяє сподіватися, що ми зможемо запозичити моделі методів і рішень у більш розвинутих у цьому плані наук” [13]. Гармонійне поєднання ідеографічного та номотетичного методів, які було докладно розроблено Г. Ріккертом та активно застосовувано М. Вебером [14, 15], дозволило вивчити специфіку етнічної ідентифікації німців України та її закономірності. Застосування типологічного методу дозволило порівняти етнічну ідентичність німецької національної меншини в Україні з інонаціональним оточенням, а „пізніх переселенців” з України з іншими громадянами ФРН німецького походження. Герменевтичний метод забезпечив принципову спорідненість суб’єкта-інтерпретатора, що є етнічною німкенею, зі смислом дослідження, завдяки перебуванню в одному інтерсуб'єктивному життєвому світі. Компаративістський метод виявився ефективним у вивченні загального та особливого в розвитку етнічних культур і соціальних спільнот, дослідженні формування етнологічних та етнографічних ареалів і взаємодії етносів, які утворюють такі ареали. Адаптація ключових понять етнополітології та етнодержавознавства до процесу відродження етнічної ідентичності німців України, уточнен¬ня їх змісту та обсягу, встановлення взаємозв’язку й субординації здійснювалися в дисертації за допомогою методу термінологічного аналізу.
У дослідженні процесів адаптації та інтеграції німецької спільноти України, напрямків та наслідків її взаємодії з сусідніми етносами активно використовувалися методи дослідження „школи Боаса”, яка офіційно відома під назвою „А.ш.і.е.” („Американська школа історичної етнології”). Так, згідно з методологічним підходом школи Боаса [16], у другому розділі роботи проаналізовано лінгвістичну й конфесійну ідентифікацію та етногенез „російських німців”, а в третьому розділі – відродження етнічної ідентичності „російських німців” на рівні соціальних комунікацій у контексті їх інтеграції в німецьке суспільство.
Особлива роль у дисертації належить методам емпіричних досліджень: моніторингу (зокрема моніторинг дотримання прав національних меншин у Донецькій області), анкетуванню (наприклад, дисертантом проводилось Інтернет-опитування щодо етнічної ідентичності „російських німців”), інтерв'юванню (наприклад, інтерв'ювання активістів німецьких національно-культурних організацій України щодо їх еміграційних настроїв), польовим суцільним та локальним експедиційним обстеженням (наприклад, обстеження етнічної ідентичності жителів колишніх німецьких колоній Приазов'я й Причорномор'я та німців-переселенців, які проживають в Одеській області).
У зв’язку з використанням у дослідженні значної кількості статистичних даних надзвичайно корисним для їх опрацювання був комплекс квантифікаційних методів. Так, у другому розділі дисертації при вивченні соціально-економічних та політичних чинників відродження етнічної ідентичності німців Україні й у третьому розділі при дослідженні процесу інтеграції українських „шпетаусзідлерів” було використано такі квантифікаційні методи: групування, динамічних рядів, індексів, коефіцієнтів парного зв'язку, середніх величин, шкалування, графіків і діаграм тощо.
Хронологічно дисертація охоплює півтора десятиліття від проголошення незалежності України в 1991 р. до кінця 2005 р., коли відбувся III-ій з’їзд німців України, що прийняв довгострокову програму відродження етнічної ідентичності німців України.
Географічні межі дослідження збігаються з політико-адміністра-тивними кордонами сучасних України та ФРН.
Наукова новизна. Дисертаційна робота є першим цілісним системним дослідженням процесу відродження етнічної ідентичності німців України в контексті становлення та розбудови української політичної нації та інтеграції її в європейське співтовариство.
Уперше:
• до наукового обігу введено комплекс раніше не залучених до аналізу джерел (матеріалів етнологічних експедицій, тренінгів, молодіжних німецьких дискусійних клубів, анкетування та опитування автором німецького населення в Україні та німецьких емігрантів у ФРН з соціально-політичних питань, матеріали поточних архівів німецьких громадських організацій України, матеріали міжнародних грантових досліджень, звіти партнерських організацій ФРН тощо) і новітньої зарубіжної літератури з питань відродження етнічної ідентичності;
• застосовано категорійний апарат етнополітології та етнодержавознавства для вивчення проблеми відродження етнічної ідентичності німців України;
• отримано та проаналізовано унікальні дані з етнічної ідентичності німецького населення України та найбільш характерні стереотипи щодо нього внаслідок проведення міжнародного Інтернет-опитування;
• встановлено динаміку, обсяги та специфіку еміграції німців України до ФРН як одного з засобів відродження етнічної ідентичності.
Удосконалено:
• рейтинг причин еміграції етнічних німців з України до Німеччини;
• вивчення правового статусу “пізніх переселенців” з України;
• дослідження впливу ступеня володіння німецькою мовою, рівня освіти та професійного досвіду українських „шпетаусзідлерів” на їх інтеграцію у німецьке суспільство;
• аналіз політичної, громадської активності та релігійного життя українських пізніх переселенців у Німеччині як важливих складових їх соціально-політичної адаптації.
Отримало подальший розвиток:
• використання модернових методів дослідження для аналізу етнополітологічних масивів даних з проблем відродження етнічної ідентичності німців України;
• адаптація індексу національної дистанційності щодо німецької спільноти України;
• чинники оптимізації етнополітичного менеджменту щодо німців України.
Практичне значення результатів дослідження. Фактичний матеріал та теоретичні висновки роботи мають досить велику галузь застосування. Насамперед, вони можуть бути використані органами влади різних рівнів в етнополітичному менеджменті України, корисні в навчально-виховній роботі установ освіти всіх рівнів під час вивчення та викладання курсів етнополітології, етнодержавознавства, етносоціології, етнопсихології, історії України, новітньої історії країн Європи й Америки, правових і економічних дисциплін. Оскільки роботу було виконано на замовлення Асоціації німців України, Донецького обласного національно-культурного товариства німців “Відергебурт” і Донецького обласного центру німецької культури “Дойче Квелле”, то, зрозуміло, вона буде використана в практиці національно-культурної діяльності цих організацій. Крім того, ця робота може стати основою для подальшого дослідження проблем відродження етнічної ідентичності німців України.
Особистий внесок здобувача. Основні положення та результати дисертаційного дослідження здобуті автором самостійно.
У співавторстві опубліковано:
1. Дынгес А., Дынгес Ю. Кто такие российские немцы? Обзор материалов международного Интернет-анкетирования. – Донецк: Апекс, 2004. – 54 с. (Особистий внесок дисертанта становить 50 %, а саме: розробка анкети Інтернет-анектування, методики дослідження, опрацювання анкет та аналіз результатів дослідження етнолінгвістичної, етноконфесійної та етнополітичної ідентифікації німців України.)
2. Дингес О., Дингес Ю. Динаміка та обсяг еміграції членів ДО НКТН “Відергебурт” до ФРН у 1989 – 2003 роках // Етнічна історія народів Європи: Зб. ст. / Відп. ред. В.К. Борисенко. – К.: УНІСЕРВ, 2004. – С. 49-55. (Особистий внесок дисертанта становить 50 %, а саме: розробка методики дослідження, статистичне опрацювання особистих карток членів ДО НКТН “Відергебурт” та інтерпретація результатів дослідження.)
3. Дынгес А.А., Дынгес Ю.А. Численность и размещение немецкого населения Донецкой области в конце 80-х – 90-е годы // Межэтнические культурные связи в Донбассе: история, этнография, культура: Сб.матер. круглых столов / Отв. ред. Г.П. Ерхов.– Донецк: Чайка, 2000. – С. 66-85. (Особистий внесок дисертанта становить 50 %, а саме: систематизація вітчизняної та закордонної літератури, опрацювання архівних матеріалів, застосування квантифікаційних методів дослідження.)
4. Дынгес А.А., Дынгес Ю.А. Этапы, специфика и перспективы немецко-го ренессанса в Украине // Там же. – С. 118-130. (Особистий внесок дисертанта становить 50 %, а саме: систематизація та опрацювання матеріалів поточного архіву всеукраїнського об’єднання „Німецька молодь в Україні”, розробка методики дослідження та прогностичних моделей.)
5. Немцы – жертвы сталинских репрессий: Сб. док. / Авт.-сост. Дын- гес А.А., Дынгес Ю.А. – Донецк: Апекс, 2002. – 124 с. (Особистий внесок дисертанта становить 50 %, а саме: переклад з німецької та англійської на російську мову, систематизація матеріалів і документів, складання науково-довідкового апарату, написання тексту вступної частини.)
6. Высшее образование в Германии: Информационно-справочные материалы для поступающих в вузы ФРГ / Авт.-сост. Л.Б. Дынгес, Ю.А. Дынгес. – Донецк: Апекс, 2004. – 36 с. (Особистий внесок дисертанта становить 50 %, а саме: Інтернет-пошук, переклад з німецької мови на російську та систематизація довідкових матеріалів.)
Апробація результатів дисертації здійснювалася шляхом обговорення на засіданнях кафедри політології Донецького національного університету. Матеріали досліджень з теми дисертації слугували основою для підготовки наукових статей, доповідей та виступів на спеціальних тренінгах, наукових семінарах, круглих столах і наукових конференціях, серед яких такі, як: міжнародний науково-практичний семінар “Молодь, права людини та міжнаціональні відносини” (Житомир, 1997); міжнародна наукова конференція з проблем освіти національних громад в Україні (Київ, 1997); міжнародний науково-практичний семінар з етнології та країнознавства (Москва, Росія, 1999); Літня академія з вивчення проблем інтеграції „пізніх переселенців” (Оппург, ФРН, 1999); міжнародна наукова конференція „Гармонізація міжетнічних відносин в поліетнічних регіонах” (Донецьк, 1999); міжнародна наукова конференція „Національні меншини та діаспори у сучасному світі” (Київ, 2000); міжнародна наукова конференція „Об’єднання Німеччини в контексті всесвітньої історії та культури” (Донецьк, 2000); всеукраїнська наукова конференція „Національно-культурне відродження в сучасній Україні” (Донецьк, 2001); міжнародна наукова конференція, присвячена 200-річчю переселення німців до Приазов’я та Причорномор’я (Донецьк, 2003); міжнародна наукова конференція „Німці в історії Київського університету” (Київ, 2004); міжнародна наукова конференція „Історія німецької колонізації в Криму та на півдні України в XIX-XX ст. До 200-річчя заснування німецьких колоній в Криму” (Судак, 2004); міжнародний науково-практичний семінар з проблем дотримання прав національних меншин у Європі (Страсбург, Франція, 2005); міжнародна наукова конференція „Глобалізація, національна ідентичність і якість життя” (Вільнюс, Литва, 2005); засідання робочої групи німецької меншини Федералістського союзу європейських національних меншин (Фленсбург, ФРН, 2005).
Крім того, дисертант узяла участь у реалізації ряду міжнародних проектів, які були підтримані фондами Сороса та Короля Бельгії Бодуена („Гармонізація міжнаціональних відносин у поліетнічних регіонах”, 1998-2000 рр), фондом Товариства Технічного Розвитку (ФРН) („Історико-етнологічна експедиція в колишніх німецьких колоніях Приазов’я”, 1999 р., 2003-2005 рр.), Ґете-Інститутом („Міжнародне Інтернет-опитування етнічної ідентифікації німців України”, 2003-2004 рр.); розробила й провела тренінги для молоді з етнічної толерантності в Донецькому обласному центрі німецької культури (2003, 2006 рр.).
Публікації. Загальні положення дисертації відображено у двох монографіях (одна з них у співавторстві), брошурі, збірнику документів та 16 наукових статтях, у тому числі 3 статті у фахових виданнях.
Структура та обсяг роботи зумовлені логікою наукового дослідження, його метою та завданнями. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, кожен із яких поділяється на підрозділи; висновків, списку використаних джерел і літератури та додатків.
Повний обсяг дисертації становить 271 сторінку: текстова частина викладена на 180 сторінках, список використаних джерел та літератури з 422 найменувань (із них 186 німецькою, англійською та французькою мовами) – на 35 сторінках та додатки (73 найменування) – на 55 сторінках.

Список литературы

ВИСНОВКИ

Загальний аналіз літератури з проблем відродження етнічної ідентичноcті німців України свідчить про наявність певних наукових доробків. Разом з тим, вітчизняні дослідники зосередили свої зусилля на вивченні теоретичних аспектів процессу відродження етнічної ідентичності, а зарубіжних дослідників передусім цікавлять прикладні аспекти проблеми інтеграції в Німеччині німців-переселенців із країн СНД. У цілому ж питання залишалось малодослідженим. І досі не існує спеціального комплексного дослідження, присвяченого вивченню процесу відродження етнічної ідентичності німців України.
У вітчизняній і зарубіжній етнополітологічній літературі немає єдиного погляду щодо ключових питань відродження етнічної ідентичності. Якщо взяти до уваги відродження етнічної ідентичності німців України, то дотепер ще не було розроблено базових концептуальних положень та відповідної їм термінології. У зв'язку з цим у дисертації запропоновано інтегральний підхід до використання концептуального інструментарію з проблем відродження етнічної ідентичності німців України. Він містить у собі, перш за все, відмову від таких характеристик процесу відродження етнічної ідентичності, як національно-визвольний рух, національно-державний рух, навіть просто „національне”, і застосування в якості основного, найбільш об'єктивного терміна – національно-культурний рух.
Не можна заперечувати й те, що певна частина німецької спільноти колишнього СРСР у 1989-1991 рр. намагалася трактувати відродження етнічної ідентичності, насамперед, як національно-визвольний рух. Однак, зрештою, сьогодні домінує такий підхід до відродження етнічної ідентичності, який саме у відродженні вбачає відновлення плюралізму в суспільстві, розширення можливостей особистісного вибору, позбавлення від жорсткого політичного контролю. Найменше відхилення від такої постановки питання загрожує непомітним, але неминучим сповзанням у безодню шовінізму. І цю обставину особливо важливо донести до широкої аудиторії як у межах тривіальної пропаганди, так і з вузівської кафедри, і в школі.
У рейтингу основних етнополітологічних категорій центральним є поняття етнометодології, концептуальна ідея якого – ідея значення практик. Відповідно до цієї ідеї, зміст явищ фіксується в діях, стосовно яких слова – тільки частина практики. Звідси випливає найважливіший методологічний висновок про те, що таку практику вкрай важливо зафіксувати й проаналізувати. Специфічним моментом цієї роботи є саме те, що автор не просто відсторонено фіксує й абстрактно аналізує практику німецького національно-культурного руху за відродження етнічної ідентичності в Україні, але й активно бере участь у ньому і як один з обраних лідерів розробляє стратегічні й тактичні питання руху.
У такій термінологічній системі координат етнополітології німецького національно-культурного руху в Україні оптимальним і конструктивним видається тлумачення нації як “співгромадянства”.
Для розуміння етнічності – ще однієї з фундаментальних категорій етнополітології німецького відродження в Україні – важливо використовува-ти, на нашу думку, синтетичний аналіз усіх 3-х основних сучасних підходів: примордіалістського, конструктивістського й інструменталістського.
Принципово важливим як для ретроспективного аналізу еволюції німецького ренесансу в Україні, так, ще більше, для визначення його перс-пектив є, на нашу думку, висновок про те, що німців України в сучасному правовому полі кваліфікують двояко. З одного боку, українське законодавство розглядає їх як національну меншину, а з іншого боку, законодавці ФРН сприймають українських німців як діаспору. У будь-якому випадку німецьке населення сучасної України, безумовно, не можна віднести до так званої “нової меншини” й “народу-партнера”.
Для українських законодавців, виконавчих органів влади і, тим більше, для безпосередніх учасників німецького національно-культурного руху життєво важливо усвідомлювати, що в основі німецької регенерації в Україні лежить культурний, а не політичний етнонаціоналізм. Якщо перший спрямований на збереження єдності народу, на підтримку та розвиток цілісності його мови й культури, історичної спадщини, то другий – на досягнення або утримання державності, включаючи інститути, ресурси, культурну систему. Культурний етнонаціоналізм здатен відіграти свою позитивну роль за умов рішучої відмови від культурної замкненості й ізоляціонізму, негативної спрямованості проти інших культур, при повній відсутності прагнення до відродження й поширення тих архаїчних елементів у культурі, що перешкоджають генезі етносу.
Досліджуючи рух за відродження етнічної ідентичності німців України, не можна не помітити серйозної соціокультурної трансформації, що відбулася в ньому на рубежі 80-90-х років. Завершення “холодної війни”, падіння “залізної завіси” на сході Європи разом із серією широких демократичних реформ та стрімким розвитком ринкових відносин спричинило до перехід етносвідомості німецької діаспори в Україні від колективістської до індивідуалістської. В умовах тоталітаризму існування колективістської культури допомагало збереженню ідентичності німецького народу в Україні, виступаючи як своєрідний “захисний рефлекс”. В Україні перехідного періоду, коли змінилася не тільки політична ситуація, але й цілі та завдання німецького руху за відродження, тверда домінанта колективістських цінностей ослабла, поступившись місцем в німецькій етносвідомості індивідуалізмові.
З досліджених нами основних рівнів проникнення загальнодержавної культури в життєдіяльність людей конкретної національності (асиміляція, акультурація, кооперація й етнокультурний ізоляціонізм) німцям України понад усе властива акультурація. У процесі акультурації переважно або й повністю втрачаються культурні риси етнічних груп при збереженні етнічної ідентичності. Значна частина німецької діаспори України за десятки років життя в тоталітарному суспільстві втратила багато культурних характеристик свого народу, але залишилася при цьому на рівні самоусвідомлення “німецькою”.
Вивчення отриманих нами вибірок суспільної думки щодо різних аспектів ідентифікації українських німців дає підстави стверджувати, що більше чотирьох п'ятих населення України знайомі з етнополітологічною термінологією, пов'язаною з етнічними німцями. У германомовних країнах і німецьких діаспорах ряду інших країн питома вага тих, хто орієнтується в цій термінології, ще вища. Водночас симптоматичним є те, що серед незнайомих або погано обізнаних з цією термінологією, переважають громадяни України.
Остання обставина виступає ще одним показником якості й об'єктивності системи освіти в колишньому СРСР. Оскільки про „російських німців” нічого не знають насамперед молоді люди, які продовжують своє навчання, є надія на те, що вони ще можуть збагатити свої знання про „російських німців” – етнічну групу, яка зробила вагомий внесок у розвиток економіки, соціальної сфери й культури їх країни та активно бере участь у її громадському житті. В умовах реформи освіти в Україні ця надія має право на життя. До того ж, німецькі національно-культурні організації України, напевно, допоможуть ліквідувати „білі плями” в історичній та етнологічній освіті своїх співвітчизників.
Наше дослідження показало, що в масовій свідомості в Україні й за її межами термін „російські німці” сприймається в першу чергу як етнографічне поняття, а потім уже трактується як соціологічний, географічний і політичний. Такий рейтинг-ряд ідентифікації функціонального змісту зазначеного терміна необхідно враховувати як при подальших етнополітологічних дослідженнях з цієї тематики, так і в етнічному менеджменті.
Аналіз ідентифікації рідної мови етнічних німців України дозволяє зробити висновок про те, що домінуючим поглядом тут є уявлення про російсько-німецький білінгвізм. Ідентифікація російської мови як рідної стоїть на другому місці, німецької – на третьому, мови країни проживання – на четвертому. Водночас у дисертації вдалося вперше з'ясувати домінуючу тенденцію ідентифікації німцями України своєї рідної мови. Було встановлено, що протягом п'яти років після Всеукраїнського перепису населення 2001 р. питома вага німців, які ідентифікували німецьку мову як рідну зросла з 12,2% до 18,8%, тобто на 6,6%. Десятиліття репресій і переслідувань етнічних німців, знищення компактних німецьких поселень, руйнування родин етнічних німців, багаторічний державний курс на їхню тотальну асиміляцію призвели до істотних деформацій етнічної ідентичності цієї національної меншини в Україні та інших країнах СНД. При цьому найбільше негативних трансформацій зазнала мовна ідентичність етнічних німців. Багато хто з них частково або повністю втратив рідну мову. Тому одним з провідних завдань від-родження та збереження етнічної ідентичності німців України є об'єднання зусиль держави й суспільства щодо збереження й популяризації їхньої рідної мови.
Удалося встановити, що в суспільній свідомості така важлива складова етнічної ідентичності як конфесійна приналежність, є найбільш невідповідною справжнім пріоритетам етнічних німців України. У сумарному рейтингу визначення суспільною думкою релігійної приналежності етнічних німців України першое місце посідає православ'я, друге – протестантизм, на третє – католицизм.
Дослідження ідентифікації батьківщини етнічних німців України дозволяє зробити висновок про відсутність переконливо домінуючої позиції у цьому питанні. Близько третини населення вважають батьківщиною етнічних німців одночасно Німеччину й Росію, приблизно стільки ж – країну проживання німецької національної меншини. Третю позицію в рейтингу ідентифікації батьківщини російських німців посідає Німеччина, четверту – Росія.
Важливим чинником збереження етнічної ідентичності для репресованих за національною ознакою німців України є рівень толерантності інонаціонального оточення щодо них. На початку й у середині 90-х років XX ст. етнічні німці в Україні перебували на четвертому рівні толерантності за шкалою Богардуса, а у 2002 р. опустилися на п'ятий рівень. Така позиція збігається з динамікою інтегрального ІНД в Україні.
Навіть за середнього рівня толерантності щодо етнічних німців України представники інонаціонального оточення змогли назвати кілька сотень рис характеру, які, на їхню думку, є типовими для німецької національної меншини. При цьому, першу за рейтингом частоту повторюванності п'ятірки типових рис характеру етнічних німців України становлять пунктуальність, чесність, працьовитість, педантичність і комунікабельність.
Вивчення перспектив етногенезу німців України виявило чотири основні погляди на досліджуване питання. Рейтинг частоти повторюваності цих позицій має такий вигляд: 1) асиміляція українських німців з титульним етносом країни проживання; 2) асиміляція з „материнським” німецьким етносом; 3) асиміляція з російським етносом; 4) трансформація в самостійний етнос.
У зв'язку з цим у дисертації з'ясовано, що більше двох третин німців України пов'язують перспективи етногенезу своєї етнічної групи з Німеччиною й тільки приблизно чверть – з Україною як з однією з країн проживання. Однак протягом усього періоду незалежності з України до Німеччини на постійне місце проживання виїхало трохи більш 6% громадян німецької національності.
Результати дослідження показують, що з середини 90-х років німецька еміграція з України перестала бути суто етнічним феноменом. Мотивація стала більш визначеною й менш залежною від етнічних чинників. Зменшення періоду реалізації бажання виїхати, збільшення швидкості адаптації пізніх переселенців у країнах, які приймають, а також їх професійний склад та рівень освіти, що перевищують середні показники в країні-прийому, наприклад, у США, свідчать про те, що еміграція з України все більш стає формою обміну культурним та інтелектуальним капіталом, типовим для розвинутих країн.
Проблема німецької етнічної еміграції в Україні не стоїть так гостро, як у тих країнах колишнього СРСР, де зосереджені найбільші німецькі діаспори. Етнічна еміграція німців України, зберігаючи специфічні риси, у ключових моментах збігається з мультинаціональним переселенням з України. Ця обставина, а також велика питома вага міжнаціональних шлюбів у німців України в цілому й у тих з них, які переселяються на ПМП до Німеччини зокрема, усе більше розмивають етнічний характер німецької еміграції.
Практичні інтереси подальших позитивних соціально-політичних й економічних перетворень в Україні, розвитку міжнародного співробітництва й адаптації в інтегрованій Європі, а також суто наукові інтереси роблять актуальним подальше докладне вивчення насамперед чинників стимулювання й стримування етнічної еміграції, її територіальних і тимчасових особливостей, механізму реалізації, соціального складу емігрантів, їхньої адаптації на новому місці проживання, наслідків переселення для країни еміграції та країни імміграції.
Аналіз досвіду інтеграції пізніх переселенців з України в 1991 – 2005 рр. переконливо свідчить, що всі нововведення, які етнос може перейняти внаслідок міжкультурних контактів, проходять ніби під пильним наглядом цензури. Це не означає, що вони не враховуються. Культурна традиція – річ дуже гнучка й рухлива. У міжкультурній взаємодії можуть сприйматися лише ті культурні риси, що є придатними з погляду функціонального внутрішньоетнічного народу-реципієнта хоча б за допомогою визначеної корекції та переосмислення.
Вивчення інтеграційних реалій пізніх переселенців показує: складність полягає в тому, що певні суспільні інститути, століттями пов'язані з культурою окремого народу, можуть зовсім не мати для нього особливого значення (наприклад, підвищена релігійність німців). Ті галузі, у яких етнічні константи виявляють себе найбільше чітко, у кожного народу зовсім різні. У німців з України й у цілому з СНД – це етнічна пам'ять про масові репресії. Таким чином, вивченням соціальної адаптації німецьких емігрантів з України в Німеччині є дослідження таких процесів інтенсивної міжкультурної взаємодії, коли етнос постійно змушений давати свою інтерпретацію зовнішніх впливів і відповідати на них, виявляючи свої найбільш істотні етнокультурні особливості. Саме тоді простежуються ланцюжки дрібних криз життя етносу з метою „виловлювання” постійно повторюваних елементів його способу дії.
Функціональний внутрішньоетнічний конфлікт між тими, хто залишився і тими, хто емігрував, створює ніби визначений ритм діяльності людей, її синхронність. У жорстких дискримінаційних умовах, що вимагають від етносу адаптаційної мобільності, боротьба між його внутрішніми альтернативами стає основою функціонального внутрішньоетнічного конфлікту. Він забезпечує динамізм етнічної структури й служить механізмом спонтанного самоструктурування етносу в нових умовах. Цей процес переважною більшістю членів німецької спільноти, що залишилася в Україні, і тією її частиною, що емігрувала в Німеччину, поки що не усвідомлюється. Але це не заважає формуванню нових якостей і, мабуть, нової сутності самої спільноти. Крім того, тут виявляється здатність окремих людей і усієї спільноти ідентифікувати себе не з однією (німецькою) або з двома (німецькою і російською), а відразу з декількома (наприклад, німецькою, російською й української) етнічними ціннісними орієнтаціями. Етнічна картина є похідною від етнічних констант з одного боку, і ціннісної орієнтації – з іншого. При цьому етнічні константи незмінні протягом усього життя етносу або етнічної діаспори, а ціннісна орієнтація може змінюватися, оскільки є результатом вільного вибору людей.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

1. Bottger Ch., Biergel I., Dittrich G., Forster W., Zilzheimer A. Lexikon der Russlanddeutschen. – T.I. – Zur Geschichte und Kultur. – B.: Luisenstadtischer Bildungsverein e.V., 2000. – 290 S.
2. Eisfeld A. Die Russlanddeutschen. – B.2. – München: F.A. Herbig, 1992. –222 S.
3. Архів Донецького обласного національно-культурного товариства німців (далі – АДО НКТН) „Відергебурт”. – Ф.26 (Отношения российских немцев с общественными структурами), оп.1, спр.1.
4. Bosch A. „Russlanddeutsche” oder „Ukrainedeutsche“ // Volk auf dem Weg. – 2001.– S. 24.
5. Дынгес А.А. Раннегерманское население в Приазовье // Новые страницы в истории Донбасса: Сб. ст. – Кн. 1. / Под ред. З.Г. Лихолобовой. – Донецк: Донбасс, 1992. – С. 44-65.
6. Дынгес А.А. История германцев в Украине с древнейших времён до конца XVIII века. – Донецк: ЦПБ, 2000. – 148 с.
7. Дынгес А.А. История немцев Украины с 1730 г. до 1917 г. – Донецк: ЦПБ, 2002. – 146 с.
8. Немцов Р. Почему немцы покидают Россию? // Мосты. Немецкая волна // http://www.dwword. de/rusian/0,3367,3272 _A_ 756661,oo.htm. – 2003. – 16 січня.
9. Масштабы эмиграции // Демографический еженедельник Демоскоп Weekly // http://www. demoscope. Ru /weekly/027/pDnt.php. – 2001. – 12 серпня.
10. Дынгес Ю.А. Этносоциальные псевдостереотипы Донбасса // Восточная Украина: актуальные проблемы истории и современного развития: Сб.ст. / Под ред. А.А. Саржана. – Донецк: ДГТУ, 1999. – С. 121-123.
11. Дынгес Ю.А. Этническая идентичность: характеристика основных концепций на примере российских немцев // Історичні і політологічні дос-лідження. – 2001. – № 4. – С. 249-254.
12. Дынгес А.А. Эволюция образа немца в российском массовом сознании // Межэтнические культурные связи в Донбассе: история, этнография, куль-тура: Сб.ст. / Под ред. Г.П. Ерхова. – Донецк: Чайка, 2000. – С. 201-207.
13. Леві-Строс К. Структурна антропологія: Пер. з фр. – К.: Основи, 2000. – С. 263.
14. Риккерт Г. Философия жизни. – К.: Ника-Центр, 1998. – 512 с.
15. Бендикс Р. Образ общества у Макса Вебера // Вебер М. Избранное. Образ общества: Пер. с нем. – М.: Юрист, 1994. – С. 575-583.
16. Boas F. Kulturanthropologie. – Madison: Univ. of Wisconsin Press, 1996. – 349 S.
17. Февр Л. Этносоциальные этюды. – М.: Весь мир, 1999. – 324 с.
18. Блок М. Апология истории (или ремесла истории). – М.: Наука, 1986. – 256 с.
19. Ленин В.И. Итоги дискуссии о самоопределении // В.И. Ленин. Полн. собр. соч. – 5-е изд. – Т. 30. – С. 15-25.
20. Ленин В.И. Критические заметки по национальному вопросу // В.И. Ле-нин. Полн. собр. соч. – 5-е изд. – Т. 24. – С. 112-146.
21. Ленин В.И. Социалистическая революция и право наций на самоопре-деление. // В.И. Ленин. Полн. собр. соч. – 5-е изд. – Т. 27. – С. 241-262.
22. Гумилев Л. Этносфера: История людей и история природы. – М.: Эко-прос, 1993. – 544 с.
23. Тойнби А. Дж. Постижение истории. – М.: Прогресс, 1991.– 731 с.
24. Донцов Д. Націоналізм. – Лондон: Українська видавнича спілка, 1966. – 363 с.
25. Вебер М. Методы социологического анализа. – М.: Мегаполис, 2000. – 451 с.
26. Hofstede G. Culture’s consequences: Comparing values, behaviours, institutions, and organizations across nations. – 2nd ed. – Thousand Oaks, L., New Delhi: Sage Publications, 2001. – 596 p.
27. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М.: Политиздат, 1991. – 528 с.
28. Мала енциклопедія етнодержавознавства / Відп. ред. Ю.І. Римаренко. – К.: Довіра; Генеза, 1996. – 942 с.
29. Етнополітологія в Україні. Становлення. Що далі?: Зб. наук. праць. / За ред. І.Ф. Кураса. – К.: ІПіЕНД. – 295 с.
30. Курас І.Ф. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К.: Ґенеза, 2004. – 736 с.
31. Римаренко Ю.І., Шкляр Л.Є., Римаренко С.Ю. Етнодержавознавство. Теоретико-методологічні засади: Підручник. – К.: Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – 2001. – 264 с.
32. Бартминьский Е. Языковой образ мира: очерки по этнолингвистике: Пер. с пол. / Cост. и отв. ред. С. М. Толстая. – М.: Индрик, 2005. – 527 с.
33. Жайворонок В.В. Українська етнолінгвістика: деякі аспекти досліджень // Мовознавство. – №5. – 2001. – С. 48-63
34. Міграційні процеси в сучасному світі: світовий, регіональний та національний виміри: Енциклопедія /Упор. Ю.І. Римаренко. – К.: Довіра, 1998. – 912 с.
35. Hart W.B. A Brief history of intercultural communication: A paradigmatic approach. – Communication Conference. – San Diego, 24.11.1996 // http: //web. odu.edu/webroot/instr/AL/wbhart.nsf/pages/histICC. – 2005. – 24 лютого.
36. Sheriff M., Sheriff C. W. Interdisciplinary coordination as a validity check: Retrospect and prospect. // Interdisciplinary relationships in the social sciences / M. Sherif, C. W. Sherif. – Chicago: Aldine Publishing, 1969. – Р. 3-20.
37. World Directory of Minorities// Ed. by Minority Rights Group. – L.: Globus, 1997. – 326 p.
38. Garfinkel H. Studies in ethnomethodology. – Cambridge: Polity Press, 1985. – 288 p.
39. Garfinkel H. Ethnomethodology's program: Working out Durkheim’s aphorism / Ed. A. W. Rawls. – Lanham, MD: Rowman & Littlefield Publishers, 2002. – 320 p.
40. Бацин В., Кузьмин М. Интересы этносов и государства на пути к гармонии // Народное образование. – 1994. – № 4. – С. 4-8.
41. Гусейнов Г., Драгунский Д., Цымбурский В. Этнос и политическая власть // Век ХХ и мир. – 1989. – № 9. – С. 21-31.
42. Іванишин В. Нація, державність, націоналізм. – Дрогобич: Відродження, 1992. – 178 с.
43. Линц Х., Степак А. “Государственность”. Национализм и демократия // Полис. – 1997. – № 5. – C. 9-30.
44. Дынгес А.А. Фольксрат теперь в Украине есть, потому что есть в Украине немцы // Жизнь. – 1996. – 3 декабря. – С. 3.
45. Дынгес А.А., Дынгес Ю.А. Немецкий этнокультурный ренессанс в Донбассе // Межэтнические культурные связи в Донбассе: История, этногра-фия и культура: Сб.матер. круглых столов / Под ред. Г.П. Ерхова. – Донецк: Юго-Восток, 2000. – С. 166-184.
46. Іванишин В., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Від-родження, 1994. – 218 с.
47. Малахов В.С. «Война культур» или интеллектуалы на границах // Ок-тябрь. – 1997. – № 7. – С. 150.
48. Сусоколов А. Культурная инерция этносов: зло или благо // Народное образование. – 1994. – № 4. – С. 124-125.
49. Чирко В.В. Бєлашов К.О. Чужа земля як рідна: роль німецьких переселенців в економічному та культурному житті України // Відродження . – 1993. – № 3-4. – С. 62-65.
50. Словарь иностранных слов / Вед. ред. Л.Н. Комарова. – М.: Рус. яз., 1989. – 624 с.
51. Smith A.D. The Ethic Revival in the Modern World // American Political Science Review. – 1982. – Vol. 76. – № 3. – P. 701-702.
52. Материалы I Всесоюзной (учредительной) конференции советских немцев (Москва, 28-31 марта 1989 г.). – М.: Знание, 1989. – 22 с.
53. Бауэр В.А., Иларионова Т.С. Российские немцы: право на надежду. – М.: Республика, 1995. – 457 с.
54. Дизендорф В.Д. Прощальный взлет (Судьбы российских немцев и наше национальное движение. – Кн. I. От национальной катастрофы к попытке возрождения. – М.: МСРН, 1997. – 347 с.
55. Дынгес А.А. Основные этапы и концептуальные положения национально-культурного движения немцев Украины (вторая половина 80-х годов ХХ в. – начало ХХI в.) // Немцы Приазовья и Причерноморья: история и современность (к 200-летию переселения): Матер. междунар. науч. конф. г. Донецк, 27-28 сентября 2003 г. / Под ред. Н.Е. Беспалова, П.В. Доброва, Г.П. Ерхова и др. – Донецк: Апекс, 2003.– С. 168-184.
56. Дынгес А.А., Дынгес Ю.А. Немецкий этнокультурный ренессанс в Донбассе // Межэтнические культурные связи в Донбассе: История, этногра-фия и культура: Сб.матер. круглых столов / Под ред. Г.П. Ерхова. – Донецк: Юго-Восток, 2000. – С. 166-184.
57. Дынгес А.А., Дынгес Ю.А. Этапы, специфика и перспективы немецко-го ренессанса в Украине // Межэтнические культурные связи в Донбассе: ис-тория, этнография, культура: Сб.ст. / Под ред. Г.П. Ерхова. – Донецк: Чайка, 2000. – С. 118-130.
58. Этносоциология: Пособие для вузов / Под ред. Ю.В.Артуняна, Л.М.Дробижевой, А.А.Сусоколова. – М.: Аспект Пресс, 1999. – 324 с.
59. Reverz L. Volk aus 100 Natonalitäten. Die Sowjetische Minderheitenfrage. – Bern, 1979. – 318 S.
60. Smith A. Nations and Nationalism in a Global Era. – Cambridge: Polity Press, 1995. – 146 P.
61. Miller D. On Nationality. – Oxford: Clarendon Press, 1995. – 210 p.
62. European Commission. – Brussels: PHARE, 1996. – 716 p.
63. Декларація прав національностей України // Бюлетень державного комітету України у справах національностей та міграції . – 1999. – №3. – C. 45-46.
64. Закон України «Про національні меншини в України» // Бюлетень державного комітету України у справах національностей та міграції. – 1999. – №3. – С. 46-49.
65. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права. Факультативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. – К.: Право, 1995. – 56 с.; http://www.un.org/russian/documen/convents/ pactpol.htm. – 2005. – 27 травня.
66. Арон Р. Мир і війна між націями: Пер. з фр. – К.: Юніверс, 2000. – 688 с.
67. Кошкарев В.И. Нация и этничность. – М.: Мысль, 1996. – 421 с.
68. Мартиросян Г.В. Национальный вопрос в странах СНГ. – М.: Респуб-лика, 1999. – 264 с.
69. Ткаченко О.Н. В семье дружной, новой… Этнополитические этюды. – Симферополь: Таврия, 1999. – 314 с.
70. Рогозин Д. Русский ответ. – СПб: Глаголь, 1996. – 262 с.
71. Хореев Б.С. Россия дальше своих границ. Государственная политика и геополитические реалии // Правда. – 1994. – 11 марта. – С.2.
72. Абдулатипов Р. Россия на пороге XXI века. Состояние и перспективы федеративного устройства. – М.: Республика, 1996. – 281 с.
73. Баграмов Э.А. Нация как согражданство? // Независимая газета.—1994. – 15 марта. – С.4.
74. Тощенко Ж. Концепция опять не состоялась // Независимая газета. – 1996. – 4 июня. – С. 4.
75. Тишков В.А. Забыть о нации (Постнационалистическое понимание на-ционализма) // Этнографическое обозрение. – 1998. – №5. – С. 3-26.
76. Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России. – М.: Русский мир, 1997. – 531 с.
77. Рудницька Т. Етнос і нація: спроба понятійно-термінологічного розмежування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 1998.– № 3. – С. 17-30.
78. Van den Berghe P.L. The Ethnic Phenomena. – N.Y.: Nomos, 1981. – 240 p.
79. Schachter S. The Psychology of Affiliation Experiment Studies of the Sources of Cregariousness. – Stanford University Press. – 1959. – №5. – P. 131-139.
80. Гирц К. Интерпретация культур / Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2004. – 560 с.
81. Бромлей Ю.В. Этнология для высших учебных заведений. – М.: Высш. шк., 1994. – 236 с.
82. Дилигенский Г.Г. Этничность. Теория и опыт: Сб. ст. / Под ред. Н. Глейзер, Д. Мойнихана. – М.: Наука. 2000. – С. 87-93.
83. Glazer N. Ethnic Dilemmas: 1964-1982 - Cambridge (Ma.): Harvard University Press, 1983. – 359 p.
84. Anderson B. Imagеned Communities: Reflection on the Origin and Spread of Nationalism. – L.: Verso, 1983. – 458 p.
85. Геллнер Э. Нации и национализм – М.: Прогресс, 1991. – 319 с.
86. Гелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер з англ. – К.: Таксон, 2003. – 300 с.
87. Геллнер Э. Пришествие национализма. Мифы нации и класса // Нации и национализм. – М.: 2001. – С. 146-200.
88. Брубейкер Р., Купер Ф. За пределами идентичности // Ab Imperio. – 2002. – № 3. – C. 61-115.
89. Коротеева В.В. Воображенные, изобретенные и сконструированные нации: метафора и проблема объяснения // Этнографическое обозрение. – 1993. – № 3. – C. 171-186.
90. Хобсбаум Э. Принцип этнической принадлежности и национализм в современной Европе // Нации и национализм. – М., 2002. – С. 332-346.
91. Hobsbaw E.J. Nations and Nationalism since 1780: Programme, Myth, Reality. – Cambridge: Cambridge UP, 1990. – 214 p.
92. Широкогоров С.М. Место этнографии среди наук и классификация эт-носов (введение в курс этнографии Дальнего Востока) // Личность. Культура. Общество. – 2000. – Т.2. – вып. 4 (6) // http://www.lko.ru/lko/jur_shirokogorov _2_4_00.htm 66. – 2005. – 10 січня.))
93. Филиппов В.Р. С. Широкогоров у истоков биосоциальной интерпрета-ции этноса // Этнографическое обозрение. – 2006. – №3. – С. 86-93.
94. Козлов В.И. Этнос. Нация. Национализм. Сущность и проблематика. – М.: Старый сад, 1999. – 341 с.
95. Козлов В.И. Динамика населения и этнодемографический обзор // История СССР. – 1991. – № 5. – С. 3.
96. Абдулатипов Р. Г. Природа и парадоксы национального "Я". – М.: Нау-ка, 1991. – 286 с.
97. Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. – СПб.: Питер, 2004. – 321 с.
98. Абдулатипов Р.Г. Заговор против нации: Национальное и национали-стиче¬ское в судьбах народов. – СПб.: Лениздат, 1992. – 192 с.
99. Бромлей Ю.В. Этнос и география. – М.: Наука, 1973. – 283 с.
100. Бромлей Ю.В. Этносоциальные процессы: теория, история, современ-ность. – М.: Наука, 1987. – 333 с.
101. Пименов В.В. Этнология: предметная область, социальные функции, понятийный аппарат // Этнология. М.: Наука, 1994. – С. 5-14.
102. Пименов В.В. Понятие «этнос» в теоретической концепции Ю.В. Бром-лея // Академик Ю.В. Бромлей и отечественная этнология. 1960—1990-е го-ды. – М.: Наука, 2003. – С. 12-17
103. Андреева Г.М. Социальная психология: Учебник для вузов. – М.: Ас-пект Пресс, 1998. – 376 с.
104. Кушнер (Кнышев) П. Очерк развития общественных форм. – М.: Изда-тельство коммунистического ун-та им. Я. М. Свердлова, 1929. – 632 с.
105. De Vos G. Ethnic Identity: Cultural Continuities and Change / G. de Vos., L. Romanucci-Ross – Chicago: University of Chicago Press, 1982. – 395 p.
106. Филиппов В.Р. Парадигматика этнологии // Бюллетень Владикавказ-ского института управления. – 2003. - №10 // http://www.viu-online.ru/science/publ/buleten10/page9.html. – 2004. – 10 квітня.
107. Бромлей Ю. В. Очерки теории этноса. – М.: Наука, 1983. – 412 с.
108. Шишкина-Фишер Е.М. Инструменталистский метод в этнографических и этнологических исследованиях //Астраханский сборник. – 1999. – № 3. – С. 15-22.
109. Солдатова Г.У. Психология межличностной напряженности. – М.: Смысл, 1998. – 389 c.
110. Губогло М.Н. Этнодемографическая и языковая ситуация в столицах союзных республик СССР в конце 80-х – начале 90-х годов // От. ист. – 1993. – № 1. – С. 53-65.
111. Губогло М.Н. Языки этнической мобилизации. – М.: Школа "Языки русской культуры", 1998. – 816 с.
112. Арутюнов С.А., Чебоксаров Н.Н. Передача информации как механизм существования этносоциальных и биологических групп человечества // Расы и народы: Сб.ст. – Вып.2. – М.: Наука, 1972. – С.15-21.
113. Арутюнов С. Народы и культуры. Развитие и взаимодействия. – М.: Наука, 1989. – 243 с.
114. Дробижева Л.М. Особенности российского этнофункционализма // Рус-ский вестник. – 2003. – № 6. – С. 32-40.
115. Дробижева Л.М. Социальные проблемы межнациональных отношений в постсоветской России. – М.: Центр общечеловеческих ценностей, 2003. – 376 с.
116. Дробижева Л. Социально-культурная дистанция как фактор межэтни-ческих отношений // Идентичность и конфликт в постсоветских государст-вах. – М.: Московский Центр Карнеги, 1997. – С. 44-63.
117. Вебер М. Социальные причины падения античной культуры / Вебер М. Избранное. Образ общества: Пер. с нем. – М.: Юрист. – С. 447-466.
118. Садохин А.П., Грушевицкий Т.Г. Этнология: Учебник для студ. высш. учеб. заведений. – М.: Академия; Высш. шк., 2000. –304 с.
119. Садохин А.П. Этнология: Учебник. – М.: Гардарики, 2000. – 256 с.
120. Налчаджян А.А. Этнопсихология. – СПб.: Питер, 2004. – 381 с.
121. Современная этнопсихология: Хрестоматия / Под ред. А.Е. Тараса. – Мн.: Харвест, 2003. – 368 с.
122. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.
123. Степико М.Т. Буття етносу: витоки, сучасність, перспективи (філософсько-методологічний аналіз). – К.: Знання, 1998. – 251 c.
124. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 5 (Донецький областной центр немецкой культуры «Дойче Квелле»), оп. 1, спр. 2.
125. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 6 (Образовательно-просветительная дея-тельность российских немцев), оп. 1, спр. 4.
126. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 10 (Научно-исследовательская работа немецких национально-культурных организаций), оп. 1, спр. 2.
127. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 17 (Музеи и музейные экспозиции, ме-мориальная деятельность росийских немцев), оп. 1, спр. 3.
128. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 27 (Культура российских немцев), оп. 1, спр. 3.
129. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 1.
130. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 2.
131. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 3.
132. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 4.
133. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 5.
134. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 6.
135. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 28 (Миграции российских немцев), оп. 1, спр. 7.
136. АДО НКТН „Відергебурт”. Ф. 2 (Фольксрат немцев Украины), оп. 1, спр. 1.
137. Сміт Е.Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія: Пер. з анг. – К.: К.І.С., 2004. – 170 с.
138. Баронин А.С. Этническая психология: Уч. пособ. – Киев: Тандем, 2000. – 264 с.
139. Нежурина-Кузничная Н.Ю. Популярная этнопсихология. – Мн.: Харвест, 2004. – 384 с.
140. Вільсон Е. Національна ідентичність в Україні // Політична думка. – 1999. – № 3. – С. 120-128.
141. Євтух В. До проблеми визначення поняття «етнічна меншина» // Етнічні меншини Східной та Центральної Європи: Компаративний аналіз становища та перспектив розвитку: Зб.ст. / За ред. В.Євтуха, А.Зуппана. – К.: ІНТЕЛ, 1994. – С. 14-30.
142. Евтух В.Б., Суглобин С.И., Самборская Я.Э. Немцы в Украине: статус, миграционные установки. – К.: ІНТЕЛ, 1993. – 216 с.
143. Монбриаль Т. Франкоканадцы: Пер. с фр. – М.: Междунар. отношения. 2000. – 274 с.
144. Нікітюк В.О. Статус етнонаціональних меншин (порівняльно-правовий аспект). – К.: Естет, 1996. – 188 с.
145. Тишков В.А. Меньшинства в постсоветском контексте // Расы и народы. – Вып. 24. – М.: Наука, 1998. – С. 13-18.
146. Этнические меньшинства в современной Европе: Сб.ст. / Отв.ред. А.Н.Кожановский. – М.: Вост. л-ра, 1997. – 328с.
147. Rich P. The Work of Nations Preparing Ourselves for 21 st. – Century Capitalism. – N.Y.: Vintage Books, 1992. – 372 p.
148. Stumpp K. Die heutigen Wohngebiete und berufliche Aufgliederung der Deutschen in der Sowjetunion // Heimatbuch, 1959. – S. 5 –25.
149. World Directory of Minorities // Ed. by Minority Rights Group. – L.: Globus, 1997. – 326 p.
150. Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін.. Український соціум / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: Знання України, 2005. – 792 с.
151. Авраамова Е.М. Формирование новой российской макроидентичности //Общественные науки и современность. – 1998. – № 4. – C. 19-29.
152. Боришполец К.П. Этничность и политика (некоторые тенденции и результаты развития современных прикладных исследований) // Вестник Моск. ун-та. – Серия 18. – Социология и политология. – 1999. – № 4. – С. 3-21.
153. National Identity as an issue of Knowledge and Morality. – W: DLF, 1994. – 291 p.
154. Етнічні меншини Східної та Центральної Європи: компаративний аналіз становища та перспектив розвитку: Матер.міжнар.конф. / За ред. В.Євтуха, А.Зуппана. – К.: Інтел, 1994. – 208 с.
155. Bond M.H. Mutual stereotypes and the facilitation of interaction across cultural lines // International Journal of Intercultural Relations. –1986. – №1. – P. 76-94.
156. Лебедева Н.М. Введение в этническую и кросс-культурную психологию: Уч. пособие. – М.: Ключ-С, 1999. – 224 с.
157. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року: Повідомлення Державного комітету статистики України // http://www.ukrсensus.gov.ua/results/ general/nationality/. – 2003. – 2 лютого.
158. Конвенция о коренных народах и народах, ведущих племенной образ жизни в независимых странах // http:www.un.org/russian/hr/indigenous/ guide/iol169.htm. – 2005. – 4 березня.
159. Інтернет-сторінка про корінні народи: верховного комісару ООН з прав людини: http://www.ohchr.org/ english/ issues/indigenous/ – 2005. – 11 березня.
160. Міжнародна робоча група зі справ корінних народів (International Work Group for Indigenous Affairs): http://www.iwgia.org/ – 2005. – 5 березня.
161. Survival International: http://www.survival-international.org/. – 2005. – 5 березня.
162. Постійний форум ООН зі справ корінних народів: http://www.un.org/esa/socdev/unpfii/ – 2005. – 5 березня.
163. Eide A. Commentary: Global and regional approaches to situations involving minorities // Filling the frame. Five years of monitoring the Framework Convention for the Protection of National Minorities. – Strasbourg: Council of Europe Publishing, 2004. – 57 p.
164. Майборода О.М. Ідентифікація “корінного народу” як суб’єкта етнополітичної сфери у світлі норм міжнародного права та етнополітичної практики зарубіжних країн // Наукові записки. – Серія: Політологія і етнологія / ІПіЕНД. – К, 2003. – Вип. 22. – С. 55-63.
165. Heckmann F. Towards the Development of the Typology of Minorities // Minorities: Community and Identity/ Ed. C. Fried. – Berlin, New York, Tokyo: Springler-Verlag, 1983. – P. 11-20.
166. Yagcioglu D. Nation-States vis-à-vis Ethnocultural Minorities: Oppression and Assimilation versus Integration and Accommodation// http://www.geocities.com/Athens/8945/minor.html – 2005. – 7 квітня.
167. Yagcioglu D. Psychological Explanations of Conflicts between Ethnocultural Minorities and Majorities // http://www.geocities.com/Athens/8945/sycho.html. – 2005. – 7 квітня.
168. Перотті А. Виступ на захист полікультурності: Пер. з фр. – Страсбург: Рада Європи, 1994. – 128 с.
169. Rouland M. Aux confines du droit. Antropogie juridique de la modernitŭ. – Paris: Odile Jacob, 1991. – 325 p.
170. Рамкова конвенція про захист національних меншин // Бюлетень Державного комітету України у справах національностей та міграцї. – 1999. – №3. – С. 37-45; http://www.coe.int/minorities/. – 2003. – 26 листопада.
171. Декларация о правах лиц, принадлежащих к национальным или этни-ческим, религиозным и языковым меньшинствам // Действующее междуна-родное право: В 2-х Т. – М.: Московский независимый институт междуна-родного права, 1997. – С. 170-173.
172. European Charter for Regional or Minority Languages. – Strasbourg, 5.XI.1992 // European Treaty Series. – № 148. – Р. 2-16.
173. Материалы Хельсингского совещания по миру и безопасности в Евро-пе. – М.: Политиздат, 1975. – 274 с.
174. Kimminich O. Neure Entwicklungen des Minderheiten- und Nationalitätenrechts // Aus Politik und Zeitgeschichte. Beilage zur Wochenzeitung «Das Parlament». – 1985. – № 43. – S. 15.
175. Дрибнис Л. Перспектива решения проблем меньшинств в Европейском Союзе // http://www.dialogi.lv/article.php.?&id=1683&la=1. – 2006. – 24 червня.
176. Наше глобальное соседство. Доклад Комиссии ООН по глобальному управлению и сотрудничеству. – М.: Весь мир, 1996. – 403 с.
177. Стефаненко Т.Г. Социально-психологические аспекты изучения этнической идентичности // http://flogiston.ru /articles /social /etnic. – 2005. – 10 квітня.
178. Кайзер М. Русские как меньшинство в Центральной Азии // Журнал социологии и социальной антропологии: Пер. с англ. А.В. Тавровского – 1998. – том І. – вып. 3 / http: //www.soc.pu.ru /publications /jssa/1998/3/kaiser.html. – 2005. – 14 квітня.
179. Панков В.В. К вопросу о влиянии глобальных процессов на развитие Кыргызстана как демократического государства Центральной Азии // Вызовы современности и ответственность философа: Материалы «Круглого стола», посвященного всемирному Дню философии / Под ред. И.И. Ивановой. – Бишкек: Кыргызско-Российский Славянский университет, 2003. – С. 53-61.
180. Акаев А. Речь на IV съезде немцев Кыргызской Республики 14 марта 1997 г. // IV cъезде немцев Кыргызской Республики: Матер. и док. – Бишкек: Илым, 1997. – С. 28-29.
181. Акимов Ю.Г. Современное канадское общество: Уч. пособие. – СПб: Петрополис, 2000. – 88 с.
182. Восприятие Квебека в России: Научно-просветительский альманах. // Труды Ассоциации изучения Квебека в России/ Отв. ред. В.А. Коленко. – Выпуск 1. – М.: АИК