Формування та функціонування української політичної еліти у період Гетьманщини (XVII-XVIII ст.) та часи незалежності (напр. XX-поч. XXI ст.): порівняльний аналіз : Формирование и функционирование украинской политической элиты в период Гетманщины (XVII-XVIII вв.) И время независимости (напр. XX-нач. XXI вв.): Сравнительный анализ

Краткое описание

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України
Державний заклад «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського»

На правах рукопису

Панасюк Валентин Анатолійович
УДК: 329+342.5 (477)

Формування та функціонування української політичної еліти у період Гетьманщини (XVII-XVIII ст.) та часи незалежності (напр. XX-поч. XXI ст.): порівняльний аналіз

23.00.02 – політичні інститути та процеси

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук

Науковий керівник –
Наумкіна С. М.
д. політ. наук, професор

Одеса – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП с. 3
РОЗДІЛ 1. «Еліта» як наукова категорія суспільних наук
1.1. Ступінь наукової розробки дослідження феномену української політичної еліти періоду Гетьманщини та сучасної доби в вітчизняній і зарубіжній науці с. 10
1.2. Теоретико-методологічні підходи до типологізації і класифікації політичних еліт с. 33
Висновки до першого розділу с. 53

РОЗДІЛ 2. Державотворчі процеси на українських землях під час національно-визвольної боротьби українського народу за незалежність
2.1. Особливості формування і функціонування політичної еліти Гетьманщини с. 56
2.2. Політична боротьба субелітних груп Гетьманщини та її наслідки с. 74
2.3. «Українське питання» в системі міжнародних відносин європейських держав XVII-XVIII ст. с. 92
Висновки до другого розділу с. 110

РОЗДІЛ 3. Політична еліта сучасної України
3.1. Політичні передумови формування та особливості функціонування політичної еліти незалежної України (напр. XX-поч. XXI ст.) с. 113
3.2. Україна в сучасних інтеграційних проектах країн Заходу і Сходу с. 147
Висновки до третього розділу с. 169

ВИСНОВКИ c. 172

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ с. 184

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Політичний розвиток усіх без винятку державних утворень значною мірою визначається сформованими соціокультурними, психологічними, ментальними та політичними цінностями владної еліти. Дослідження еліти дає можливість зрозуміти процеси її формування, становлення та занепаду на певному етапі політичного розвитку будь-якої держави.
На протязі всього політичного розвитку України провідна верства українського суспільства – політична еліта характеризується складністю внутрішньополітичних проблем, джерелами формування, різними світоглядними орієнтаціями, ментальністю, методами внутрішньополітичної боротьби різних політичних угрупувань, нездатністю до консолідованої співпраці, відсутністю віри у власні сили. Це є однією з головних причин перманентних криз і фактично постійної нестабільності українського суспільства в цілому, породжуючи недовіру до влади і соціальне напруження у суспільстві, яке у XVII – XVIII ст. стало причиною розколу і загибелі української державності під назвою Гетьманщина, і в теперішній час приховує у собі загрозу сепаратистських тенденцій в різних регіонах України.
Дослідження проблеми української еліти дає змогу простежити джерела її формування та механізми рекрутування у владні структури; корпоративні норми поведінки, що визначають її сутність, моральні засади, механізми дії та взаємодії з політичними партнерами і опонентами у прийнятті спільних політичних рішень, визначаючи методи політичної боротьби з політичною опозицією. Розв’язання цих питань допоможе запобігти можливим внутрішнім конфліктним ситуаціям в майбутньому, а у випадку необхідності – знайти шляхи для їх подолання. Дослідження стратегічного курсу політичної програми еліти дає змогу з’ясувати відповідальність еліти за її логічну послідовність у досягненні політичних цілей на міжнародній арені і за виконання передвиборчих обіцянок перед суспільством. Гостро постає проблема переважання регіонального лідерства над загальнонаціональним, що виявляється в прихованому політичному і культурному розколі української еліти, народу, а також в територіальному розколі держави; небажанні еліти посприяти духовному об’єднанню українського суспільства.
Таким чином, аналіз соціально-політичних передумов формування та особливості функціонування політичної еліти є одним з першочергових завдань науковців і найактуальнішою проблемою як у теоретичному, так і практичному аспектах. Все це і обумовлює актуальність обраної теми. Саме вирішенню цієї проблеми присвячене дане дисертаційне дослідження.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження розроблене згідно з загальною науково-дослідною програмою кафедри політичних наук Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського». «Трансформаційний процес в Україні: основні проблеми та умови їх вирішення» (№ держреєстрації 0109U000215), одним із виконавців якої є дисертант.
Метою дисертаційної роботи є аналіз та обґрунтування особливостей процесу формування і функціонування політичної еліти двох різних епох суверенного розвитку України (період національної революції XVII – XVIII ст. та кін. XX – поч. XXI ст.).
Центральна тема дисертаційного проекту обумовила нагальність вирішення наступних дослідницьких завдань:
1). дослідити спільні і особливі ознаки елітотворення в Україні періоду Гетьманщини і сучасного часу та джерела формування української еліти в трансформаційні політичні періоди;
2). з’ясувати причини становлення і деградації правлячої верхівки в зазначені періоди та дослідити деструктивні чинники в діях сучасної еліти;
3). розглянути політико-культурні орієнтації української еліти на зламних етапах історії;
4). охарактеризувати методи політичної боротьби з контрелітою та опозицією в досліджувані періоди;
5). дослідити національний склад, політичну структуру і соціальні особливості нової генерації еліти в Гетьманщині та в сучасній Україні;
6). охарактеризувати особливості геополітичного становища української еліти в зазначені періоди дослідження;
7). уточнити понятійно-категоріальний апарат багатоаспектного терміну «еліта» та суміжних з ним понять в контексті досліджуваної проблеми;
8). обґрунтувати шляхи та можливі напрями подальшого розвитку політичної еліти в сучасній Україні.
Об’єктом дослідження є формування і функціонування політичної еліти в Гетьманщині і в сучасній Україні.
Предметом дослідження слід вважати визначення загальних і відмінних рис формування і функціонування політичної еліти на зламних етапах будівництва суверенної держави в Україні (у XVII – XVIII ст. та наприкінці XX – поч. XXI ст.).
Методологічну базу дослідження становлять, насамперед, група методів теоретичного пізнання: порівняльний, історичний, соціологічний, інституціональний, системний, психологічний, біхевіористський і нормативно-ціннісний. Так, наприклад, головний порівняльний (компаративістський) метод знайшов своє втілення при дослідженні функціонування політичної еліти, виявлення спільних та відмінних особливостей її діяльності. Для проведення історичних паралелей і дослідженні політичних процесів формування політичної еліти в минулому та теперішньому часі, з’ясування механізмів рекрутування дійових осіб різних епох у владні структури, застосовувався історичний метод. Інституціональний метод знайшов своє вираження в синхронному дослідженні політичних структур у зазначені в роботі періоди існування Української держави, їхніх властивостей та взаємозв’язків, а також фіксованих норм, на основі яких функціонували і функціонують ці інститути. Розглядати процеси формування політичної еліти як єдине ціле не лише в теоретичному, а й в практичному аспекті, не виокремлюючи і не ізолюючи еліту від інших соціальних прошарків суспільства, складних об’єктів і суб’єктів загальних соціально-політичних проблем дозволив метод системного аналізу. Психологічний і біхевіористський методи використовувались з метою дослідження політичної еліти різних історичних епох за такими показниками: рівень їх політичної культури, політико-культурні орієнтації, менталітет, світоглядні позиції, стереотипні уявлення та ідеї при прийнятті політичних рішень, а також мотивація поведінки окремих політичних угрупувань та їх лідерів у досягненні політичних цілей. Нормативно-ціннісний метод втілився в оцінці політичних процесів минулого і теперішнього часу, в пошуку оптимального варіанту своєрідного ідеалу стосовно вирішення сучасних політичних проблем в державотворчих процесах України.
З-поміж філософських та загально-логічних методів застосовувались діалектичний метод, аналіз і синтез, а також узагальнення. Для розгляду політичних явищ в сучасній Україні з урахуванням їхньої динамічної зміни, співпраці і взаємозв’язку між гілками влади та окремих їх частин і компонентів, через внутрішнє протиріччя політичної еліти та недосконалість правової бази у сфері державного управління застосовувався діалектичний метод. Аналіз і синтез дав змогу детально проаналізувати проблеми української еліти в трансформаційні періоди становлення її незалежності та виявити і об’єднати в одне ціле їх спільні проблеми в суспільно-політичній діяльності. Метод узагальнення знайшов своє вираження в логічній послідовності викладу матеріалу, виокремивши головне у висновках до кожного розділу дисертаційного дослідження.
Емпіричну базу дослідження складають методи збору і аналізу інформації, наприклад, статистичні дані, результати соціологічних опитувань, проведених в Україні та за кордоном, документальні джерела та власні спостереження дисертанта за розвитком сучасних політичних процесів в Україні та світі.
Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні позитивних і проблемних аспектів елітотворчих процесів формування політичної еліти в періоди трансформаційних процесів двох різних епох – минулого та сучасного періоду України.
Вперше:
розглянуто особливості зародження, становлення і функціонування різноманітних субелітних угрупувань в трансформаційні періоди України – XVII – XVIII ст. та наприкінці XX-поч. XXI ст.;
здійснено політологічний аналіз внутрішньополітичної боротьби, ідеологічного протистояння, класових інтересів і політичних програм розрізнених субелітних груп України в зазначені періоди;
з’ясовано місце України в геополітичних проектах іноземних держав і міжнародних організацій в незалежні періоди її існування XVII – XVIII ст. і наприкінці XX – початку XXI ст. та визначено причини традиційно усталеної невизначеності України у виборі чіткого вектору зовнішньополітичної політики;
уточнено:
поняття «еліта», її склад, типологія, види та з’ясовано, що український правлячий прошарок не відповідає у повному обсязі критеріям самодостатньої політичної еліти. Сучасні верхи суспільства характеризуються традиційною закритістю, жорсткою внутрішньополітичною боротьбою, клановістю і спадкоємністю з орієнтацією на корпоративні та власні, а не загальнонаціональні інтереси, що стало однією із причин занепаду Гетьманщини, а у теперішній час є загрозою для розвитку незалежної України;
особливості національної і соціальної структури еліт, їх генераційний код періоду Гетьманщини та в сучасній Україні. Встановлено, що в Гетьманщині і сучасній Україні політична верхівка формувалася переважно із представників українського народу, але денаціоналізованих із польського та комуністичного правлячого класу і різноманітних субелітних угрупувань, протилежних за своїми політичними орієнтаціями, світоглядними позиціями, психологією та менталітетом;
дістало подальшого розвитку:
оцінка політичної діяльності української еліти, шляхи оптимізації її подальшого розвитку та пошуку оптимальної формули існування;
аналіз процесів зародження, становлення, функціонування і причин поступової деградації правлячих верхів України XVII – XVIII ст. та проблем сучасної політичної еліти;
обґрунтування переваг і недоліків в переважанні регіонального лідерства над загальнонаціональним; негативних наслідків злиття влади та бізнесу в одне ціле; деструктивного впливу родинних, а також земляцьких зв’язків у владному середовищі українського політикуму;
визначення соціокультурних орієнтацій і системи моральних цінностей політичної еліти; методів внутрішньополітичної боротьби і механізмів взаємодії влади та опозиції, а також засобів рекрутування політично активних осіб в елітне середовище;
вивчення і подальший аналіз геостратегічних цілей провідних держав щодо України в періоди її незалежного існування в умовах геополітичного протиборства євразійської та європейської цивілізаційної парадигми.
Практичне значення отриманих результатів.
Матеріали даного дослідження можуть використовуватися в подальших наукових розробках і дискусіях при вирішенні елітотворчих проблем в Україні. Окремі положення дисертаційного дослідження можуть стати основою для розробки концепцій вдосконалення управлінської діяльності політичної еліти як суб’єкта політичного процесу. Висновки роботи певною мірою можуть використати владні структури, політичні партії, засоби масової інформації, які готують управлінські кадри. Крім того, основні положення можуть використовуватися у підготовці підручників, навчально-методичних посібників, при викладанні загальних курсів із політології та історії України, спеціальних курсів, наприклад, «Політична еліта України» та інші.
Апробація. Результати дослідження обговорювалися на міжнародних та всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Україна в системі сучасних цивілізацій: трансформації держави і громадянського суспільства» (м. Одеса, 2010), «Ціннісний вимір політичної діяльності: теорія і практика розвитку сучасного українського суспільства» (м. Херсон, 2010), «Двадцять років незалежності України: здобутки, втрати і стратегії майбутнього» (м. Київ, 2011).
Основні положення роботи обговорювалися на засіданні кафедри політичних наук Державного закладу «Південноукраїнський національний педагогічний університет імені К. Д. Ушинського» (2009-2011 рр.).
Публікації. Концептуальна основа дисертації та її результати висвітлені в 6 наукових публікаціях, які надруковані у виданнях, затверджених ВАК України фаховими з політології.
Структура. Дисертація складається зі вступу, 3 розділів, 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи складає 183 сторінки. Список використаних джерел містить 339 найменувань (35 сторінок).

Список литературы

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи результати дисертаційного дослідження, слід зробити наступні висновки:
Кожна політична епоха ставить за мету формування суспільства із сталим суспільно-політичним устроєм, який характеризує політичну культуру людини, її менталітет, ціннісні орієнтації і норми соціальної поведінки в суспільстві. Враховуючи суперечливу динаміку змін політичних процесів елітотворення в періоди суспільних трансформацій, важко відстежити спадковість політичної еліти українського народу в різні історичні епохи будівництва незалежної України. Циклічний розвиток державотворчих процесів держави із тривалим бездержавним існуванням та відсутністю провідної верстви в українському суспільстві створило додаткові проблеми у вивченні політичної еліти українського народу. Дискусійність і фрагментарність аналізу формування української політичної еліти періоду Гетьманщини та сучасної України вимагає ґрунтовного дослідження цієї теми. Дисертант вирішив дослідити дану проблему на основі порівняльної характеристики політичної еліти двох цих важливих епох державотворчих процесів українського народу, спрямованих на створення суверенної України.
Політична еліта сучасної та козацької України має чимало спільних і специфічних особливостей. Спільним є те, що в обох випадках українська верхівка, в наслідок сприятливих політичних процесів, стала на захист національних інтересів власного народу. В політичній площині політична еліта спромоглася створити незалежну державу. Проте в обох випадках політична еліта виявилась не підготовленою до революційних змін. Стихійно сформована із різноманітних субелітних груп верхівка українського суспільства виявилась нездатною стати елітою «нового зразка». Верхам не вистачило політичної волі, щоб об’єднатися навколо ідеї національного визволення для побудови розвиненої держави. Прагнення еліти втриматися при владі будь-якою ціною негативно позначились на державотворчих процесах демократизації суспільства. Внутрішньополітична боротьба різноманітних субелітних угрупувань стала тією деструктивною силою, що деморалізувала передові революційні ідеї національного визволення найпрогресивнішої верстви українського народу.
Систематичний наступ іноземного уряду на національно-культурницькі права козацького стану і кризовий стан центральної влади в Польщі зумовили революційний виступ козацької верхівки за суверенні права українського народу. Козацька верхівка, розпочавши боротьбу за незалежність українського народу, стала своєрідним контрелітним угрупуванням для польського уряду на території Гетьманщини.
У найсприятливіший період національно-визвольних змагань верхівка Гетьманщини стояла на автономістських позиціях. Замість того, щоб наполегливо боротися за незалежність держави, правлячі верхи прагнули легалізуватись під владою іноземного монарха, повернувши втрачені козацькі привілеї. Лідери козацької України не спромоглися з самого початку революційної боротьби виробити чітку програму національного визволення українського народу. Згодом взявши політичний курс на незалежність, правлячі верхи Гетьманщини виявились нездатними спільними зусиллями досягати поставлених цілей і повернулися на позиції козацької автономії.
Політична еліта Гетьманщини формувалася хаотично із представників насамперед реєстрового козацтва, шляхти, а також рядового козацтва, міщан, селян і духовенства. У національній сфері козацьку верхівку об’єднувала насамперед мовна і конфесійна спорідненість.
Створений козацькими верхами республіканський устрій Гетьманщини в епоху традиційно усталеного суспільства був найпрогресивнішим в світі. Право обирати і бути обраним гарантувалося всім козакам держави. Сформовані політичні інститути влади полкового і сотенного управління забезпечували виконання наказів центру в регіонах і на місцях. Політичним інститутом центральної влади була генеральна старшина на чолі із гетьманом. Політичний інститут гетьманської влади виступав своєрідною противагою генеральній старшині, куди входила верхівка козацької старшини. Генеральна старшина і гетьман взаємно доповнювали і врівноважували одне одного на владному олімпі. Найвищим політичним інститутом влади проголошувалась Генеральна рада, куди входили всі козаки. Генеральна рада вирішувала найважливіші політичні питання. Добре розвиненою була судова система із правом подання апеляції на судовий вердикт у судову інстанцію полкового і Генерального суду. Діяльність політичних інститутів центральної влади в козацькій державі не регламентувалися. Незважаючи на посаду генерального і полкового судді, самі функції судочинства та військово-адміністративного управління чітко не розмежовувались. За відсутністю посадовця у справах судоустрою чи адміністративного управління цю функцію виконував будь-хто із представників козацької верхівки.
Проте політичні процеси демократизації в Гетьманщині мали короткочасний характер. Генеральна старшина усунула анархічну і небезпечну для власного панування Генеральну раду від управління політичними процесами в країні. Фактично позбавлене виборчих прав рядове козацтво втратило можливість формувати політичні інститути представницької влади в Гетьманщині. Узурпувавши політичні інститути влади в державі, козацька верхівка взяла курс на поступове виокремлення представників свого середовища у привілейований стан суспільства. Політико-правове оформлення неурядової козацької старшини у військове, значкове і бунчукове товариство упразднило козацьку рівноправність в Гетьманщині. Нобілітація правлячих верхів козацької України у іноземних правителів прискорила політичні процеси занепаду новоствореної держави.
Козацька верхівка ідеологічно була неконсолідованою. В політичних процесах елітотворення поступово сформувалися дві основні субелітні групи із шляхетського угрупування і «старинного» козацтва. На початку революції ключові позиції у військово-політичній боротьбі належали реєстровому козацтву. Дане угрупування було головним організатором визвольної боротьби українського народу. «Старинне» козацтво уособлювало державницьке угрупування, що повело боротьбу за незалежність козацької держави. Ціннісні орієнтації цієї субелітної групи під впливом політичних процесів революційної боротьби еволюціонували від автономії до номінальної залежності. Реєстрове козацтво було найбільш радикальним в національно-визвольній боротьбі українців. Навіть вимушено перебуваючи під зверхністю монарших дворів, субелітне угрупування реєстровців твердо стояло на самостійницьких позиціях у внутрішньо і зовнішньополітичному житті Гетьманщини. У пошуках політичного союзника «старинне» козацтво орієнтувалось переважно на Варшаву і Москву. Спільне православне коріння прискорювало політичні процеси дипломатичних переговорів про військово-політичний союз Росії і України.
Протилежністю «старинному» козацтву було шляхетське угрупування. Несприятливі політичні процеси в Речі Посполитій і наступ козацької революції змусили шляхетське угрупування стати складовою частиною козацької верхівки. Освічена шляхта стала адміністративною елітою Гетьманщини. Керуючи державотворчими процесами в країні шляхта досить швидко підвищила свій політичний статус. Під тиском несприятливих політичних процесів національного визволення шляхта, замирившись із польською елітою, повела боротьбу за повернення дореволюційних порядків в українських землях. Так, пропольськи орієнтоване шляхетське угрупування козацької верхівки повернулось на позиції постсуверенної автономії. Маргінальні політичні угрупування із рядового козацтва не перетворилися у сталу субелітну групу, не виробили власної ідеології і асимілювались у інші політичні угрупування.
Ідеологічні розбіжності провідної козацької верстви негативно позначились на революційній боротьбі. Так, головними проблемами правлячих верхів Гетьманщини стала низька національна свідомість та внутрішньополітична боротьба субелітних угрупувань за владу. Суспільна трансформація від Середньовіччя до Нового часу не вплинула на ціннісні орієнтації козацької еліти. Верхи Гетьманщини залишились носіями політичної культури епохи Середньовіччя. Пануючий традиціоналізм станового суспільства сформував менталітет і соціокультурні орієнтації козацьких верхів не на користь революційної боротьби. Жодне із субелітних угрупувань Гетьманщини не ідентифікувало себе із головним двигуном політичних революційних процесів – українським народом. На підставі гетьманських універсалів неурядова еліта офіційно перетворилася в «нове дворянство». Успадкування маєтків, посад і титулів стало системним явищем в Україні. Соціальна рівність і можливість політичної інкорпорації для рядового козацтва в правлячу еліту держави була ліквідована. Розколота політично територіально і духовно, не споріднена із власним народом, козацька верхівка зупинилася в своєму національному розвитку. У внутрішньополітичному житті головною ціллю еліти стала боротьба за владу і економічне збагачення. На зовнішньополітичній арені верхівка Гетьманщини повела боротьбу за нобілітацію в шляхетський стан. Боротьба за самостійність держави припинилась. Спроби окремих політичних лідерів Гетьманщини реанімувати політичну незалежність держави чи зберегти залишки козацької автономії наштовхувались на опір політично несвідомої козацької еліти. В політичній і духовній еліті України пануючими стали патроно-клієнтельські стосунки. Родинні і не поточні зв’язки та корупція проникли в усі органи влади. Козацька еліта зрадила національні інтереси українського народу. Головним сенсом життя козацької верхівки стало конформізм і пристосуванство.
Деградація правлячих верхів Гетьманщини супроводжувалась поступовим занепадом її політичних інститутів. Провідна верства України взяла найактивнішу участь в ліквідації власноруч створеної держави. Переорієнтація української верхівки на проросійський і пропольський вектор визначила її подальші політичні процеси трансформації у російське та польське дворянство.
Напередодні Української національної революції в Східній Європі провідними державами була Річ Посполита, Священна Римська імперія і Шведське королівство. Другорядними суб’єктами політичних відносин було Московське князівство, Кримське ханство, Бранденбург і Дунайські князівства. В Західній Європі домінуючу роль відігравала Іспанія, усунувши на другорядні політичні позиції Францію. Національному розвитку європейських народів серйозно загрожувала наймогутніша Оттоманська імперія.
Створена Вестфальська система міжнародних відносин не зупинила політичні процеси боротьби європейських держав за регіональне панування у світі. Державотворчі політичні процеси козацької верхівки в Україні стали політичним каталізатором, що прискорили черговий етап боротьби монарших дворів за перерозподіл світу. Боротьба українського народу за незалежність на століття визначила політичний розвиток європейських країн. Політичні процеси десуверенізації Речі Посполитої, Кримського ханства і Дунайських князівств та послаблення Шведського королівства призвели до посилення політичного впливу Бранденбургу, Росії та Австрії, що стала головною правонаступницею Священної Римської імперії. Послаблення Іспанії в Західній Європі відвернуло загрозу панування габсбургського клану в Європі і посилило політичний вплив Франції. Спільна боротьба християнських династій проти турецького поневолення призвело до остаточного занепаду Стамбулу.
Проте сама Гетьманщина швидко перетворилася в об’єкт міжнародних відносин. Зіткнення ключових геополітичних інтересів європейських держав в боротьбі за українські землі негативно позначилось на державотворчих політичних процесах в Гетьманщині. Головні учасники міжнародних політичних процесів поставили перед собою єдину політичну ціль – загарбати українські землі. Систематичне порушення суб’єктами міжнародних відносин територіальної цілісності козацької держави призвело до поразки української революції та скасування суверенних прав українського народу.
Схожі державотворчі процеси, що відбувалися в українських землях протягом XVII-XVIII ст., розпочалися в Радянській Україні наприкінці XX ст.
Прагнучи позбутися політичної залежності від митрополії, правлячі верхи УРСР, відчуваючи політичну слабкість центру, спочатку зайняли вичікувальну позицію. Політична боротьба різних субелітних угрупувань за владу в Кремлі сприяла суттєвому послабленню політичного впливу останньої на політичні процеси в Україні. Після провальної спроби ДКНС захопити владу в СРСР номенклатурна українська верхівка підігруючи політичним настроям українського народу повела рішучу боротьбу за незалежність, відкинувши всі можливі варіанти федерального союзу з Росією. Прикриваючись політичними гаслами «національно свідомих» українців, комуністична номенклатура поставила перед собою ціль панувати в незалежній державі. Політична еліта рекрутувалася із різноманітних представників українського суспільства. Колишні комуністи, дисиденти, представники інтелігенції, маргінальні прошарки суспільства почали стихійно формувати сучасну політичну еліту України.
На відміну від козацьких верхів Гетьманщини, що пройшли складну політичну трансформацію від автономії до незалежності, сучасна еліта у найвідповідальніший момент суспільно-політичної трансформації єдиним фронтом виступила за проголошення незалежності українського народу.
В сучасній Україні, як і у період Гетьманщини, політична еліта також була ідеологічно неконсолідованою. З проголошенням незалежності України політична боротьба розгорнулася між субелітним угрупуванням старої бюрократії і контреліти, що сформувалася із колишніх дисидентів. Соціокультурні орієнтири провідних субелітних груп були широко поляризовані. Високоінтелектуальні представники контреліти виступали за європейські цінності розвитку держави і очищення влади від «посткомуністичних елементів». Однак, професійно підготовленою і найбільш консолідованою була еліта «старої формації». Контрелітному угрупуванню для перемоги не вистачило внутрішньої єдності і професіоналізму. Відсутність політичних та економічних важелів впливу в середовищі контрелітного угрупування призвела до її поразки в боротьбі за владу. Номенклатурна еліта швидко зрослася із субелітними бізнес-угрупуваннями, що забезпечило їй остаточну перемогу у владі.
Отримавши владу, стара номенклатура дніпропетровського клану, аналогічно козацькій еліті, здійснила ряд політичних кроків в утвердженні політичної і національної незалежності українського народу. Прийняття конституції та реформування центральних і регіональних політичних інститутів влади прискорило процеси становлення незалежної держави. Перехід України на ринкові форми відносин і проведення реформ зупинило економічну кризу в державі, започаткувавши поступове зростання національного ВВП. В національній сфері Українська мова проголошувалась мовою державного спілкування. За наказом центральної влади, в містах відкривалися вищі навчальні заклади, що почали підготовку професійної національної еліти незалежної України. Відроджувались національні і релігійні традиції українського народу. На відміну від козацької України, де політична еліта змушена була зброєю здобувати власну незалежність, сучасна еліта в умовах складної суспільної трансформації мирним шляхом проголосила суверенітет українського народу. В короткий термін незалежність України визнали всі провідні держави світу.
Проте аналогічно козацькій верхівці, що виокремилась із польського правлячого класу, сучасна номенклатурна еліта денаціоналізувалася із середовища провідної верстви Радянської держави. В нових політичних реаліях державної незалежності сучасна верхівка, подібно козацькій, захопивши владу, не стала елітою «нової формації». Так само як, і козацьким верхам пострадянській еліті не вистачило політичної волі, щоб довести всі започатковані нею позитивні політичні процеси в країні до логічного завершення та остаточно демократизувати українське суспільство. Подібно до козацької верхівки, що була вихована на політичній культурі середньовіччя, сучасна еліта сформувалася в умовах радянської політичної культури. Тому за своїм менталітетом представники пострадянської номенклатури залишилися типовими партфункціонерами, що звикли виконувати накази «згори». Позбавлена організаторських здібностей та політичної ініціативи колишня партійна еліта в міжнародній політиці, подібно до козацької верхівки, приклала максимум зусиль для збереження власного панування, суттєво загальмувавши трансформаційні політичні процеси в Україні. Внутрішньополітична боротьба за владу різних субелітних груп «старої бюрократії» призвела до трансформування представників дніпропетровського клану у донецьке і київське угрупування. Аналогічно політичній еліті Гетьманщини, внутрішні «війни» сучасної верхівки негативно впливають на політичні процеси та функціонування політичних інститутів влади.
На міжнародній арені політично неконсолідована сучасна еліта, подібно до субелітних груп козацької держави, репрезентує протилежні зовнішньополітичні вектори проєвропейської і проросійської інтеграції, продовжуючи територіально, політично і духовно розколювати український народ. Так, українській еліті XVII і XXI ст. присутня політична та психологічна залежність від двостороннього зовнішнього впливу, що слугує додатковим бар’єром для її консолідації і вироблення чітких геостратегічних орієнтирів на шляху національного самоствердження незалежної держави.
Таким чином, сучасна еліта в своїй політичній діяльності, аналогічно козацькій старшині, зосередилась виключно на власних інтересах. Подібно козацькій еліті, сучасна верхівка приймає законопроекти про поліпшення і закріплення власного соціального, політичного та економічного статусу в державі. Так, політична еліта України, аналогічно козацькій старшині Гетьманщини, граючи на політичних цінностях пересічного українця, виокремлюється і перетворюється фактично у закритий «привілейований стан» українського суспільства, зосереджуючись на власних егоїстичних інтересах, утворивши свою субкультуру, що поширюється лише на членів даного політичного угрупування та стає байдужою до проблем власного народу. Типові патронно-клієнтельські стосунки у міжелітних стосунках XVII ст. і в сучасному українському суспільстві є ідентичними. Клановість, олігархізація, земляцькі, родинні і не поточні зв’язки у владі та корумпованість чиновників є невід’ємною складовою в діяльності політичної еліти двох епох.
У національній політиці сучасній верхівці, аналогічно субелітним угрупуванням Гетьманщини, вигідно підтримувати розкол в українському суспільстві. Пропорційно розколота Україна на Схід і Захід, як і у XVII ст., забезпечує домінуюче панування в Україні двох основних олігархічних кланів у владі або опозиції, залишаючи їх на політичному олімпі навіть у разі поразки на виборах із можливістю повернути втрачену владу. Водночас, правляча верхівка України, подібно до козацької старшини Гетьманщини, не бажаючи втрачати контроль над органами правопорядку і судовою системою країни, не йде на кардинальні реформи. Опозиція ж сподівається, що отримає владу, і тому також не поспішає реально сприяти зміні існуючому стані речей. В той же час політична еліта XXI ст., аналогічно верхівці XVII ст., розуміє, що демократизація і духовне об’єднання суспільства загрожує їм втратою політичного та економічного панування в державі. Таким чином, коло замикається.
Проте в сучасній еліті поступово формуються субелітні групи, що потенційно здатні стати елітою «нової формації». Залишається сподіватися на те, що політичні угрупування «нового зразка» не розчиняться у субелітних групах пострадянської еліти. Прикладом таких негативних елітотворчих процесів є політичне угрупування Гетьманщини. На початку революції із рядових учасників політичних процесів в Гетьманщині почала формуватися субелітна група, що отримала перспективи еволюціонувати в еліту «нового зразка». Однак, обстоюючи приватні інтереси, дане політичне угрупування трансформувалося у субелітні групи «старої формації», перейнявши її соціальні та політичні цінності.
В політичних реаліях сьогодення система міжнародних відносин базується на верховенстві права. Аналогічно Вестфальській системі міжнародних відносин, проголошується право народу на самовизначення і створення незалежної держави. Національний суверенітет і територіальна цілісність держави, за діючими міжнародними нормами, є недоторканими. Світовою спільнотою створюються міжнародні організації, що повинні гарантувати світову безпеку. XVII ст. характеризувалося занепадом політично віджилих імперіалістичних утворень, формуванням нових імперій та становленням національних держав. Суб’єкти міжнародних відносин вели перманентну військово-політичну боротьбу за регіональне лідерство у світі. На відміну від XVII ст., де кожне державне утворення боролося за свої права самостійно, а політичні союзи і військові коаліції були ситуативними, у XXI ст. політичні процеси в міжнародних відносинах докорінним чином змінились.
З розпадом СРСР глобальні трансформаційні політичні процеси динамічно змінюють геополітичну карту сучасного світу. Інтеграційні міжнародні процеси поляризують сучасний світ. Біполяризація характеризується протилежною суспільно-політичною моделлю розвитку із поділом на європейську та євразійську систему цінностей. Ціннісні орієнтації є відображенням політичного, економічного та духовного розвитку народів. Ціннісні конфлікти провокують відособлене об’єднання європейських і євразійських держав у окремих інтеграційних структурах, що ведуть між собою боротьбу за політичне домінування у світі.
Сучасна держава Україна на відміну від Гетьманщини визнана усією світовою громадою. На міжнародній арені Україна, аналогічно козацькій державі, має важливе значення в політичному протистоянні країн, які в XXI ст. об’єднуються в міжнародних організаціях європейського та євразійського зразка.
Провідні інтеграційні структури конфронтаційних цивілізацій намагаються використати Україну у особистих політичних проектах взаємної боротьби. Політична еліта України дотримується багатовекторної політики, намагаючись забезпечити її нормальне функціонування в дипломатичних стосунках з іноземними державами. Водночас, поляризація української верхівки в питаннях інтеграційної політики і відсутність стабільних політичних інститутів в державі та повноцінних ринкових відносин ускладнює євроатлантичні інтеграційні процеси країни. Фрагментарність українського суспільства і енергетична та економічна залежність від політичних лідерів наддержавних структур Євразії ставить Україну в жорсткі умови політичної залежності від її лідера – Росії. Відсутність спільних стратегічних цілей політичної еліти сучасної України на міжнародній політичній арені створює потенційну загрозу її суверенітету та територіальної цілісності. Перманентне політичне зближення країн-лідерів євразійських та європейських інтеграційних структур може призвести до розподілу ними сфер їх політичного впливу за рахунок національних інтересів українського народу. Схожі міжнародні політичні процеси зближення провідних держав XVII-XVIII ст. в тривалій боротьбі за українські території і політична неорганізованість її еліти у виробленні спільних зовнішніх орієнтирів для козацької України мали фатальні наслідки.
Так, в сучасному світі глобальних трансформацій Київ, аналогічно Гетьманщині, є заручником власного геополітичного становища. Створена на рубежі Євразії та Європи, незалежна Україна XXI ст. в міжнародних відносинах має проблеми, аналогічні козацькій Україні XVII ст.
Однак, на протязі століть ключовою проблемою для України залишається слабкість державотворчої діяльності її еліти. На даному етапі трансформації верхам потрібно об’єднатись і здійснити нагальні демократичні та економічні перетворення в країні. Це сприятиме політичним процесам інтеграції Києва в європейські структури. На психологічному рівні українцям варто позбутися комплексу меншовартості і наполегливіше, відстоювати власні національні інтереси в міжнародному житті. Національна політика, спрямована на підняття власної самосвідомості і культури, повинна стати головним чинником у пробудженні українського патріотизму.
Розвинена Україна, інтегрувавшись в євроатлантичні структури та підтримуючи дипломатичні стосунки з євразійськими інтеграційними організаціями, матиме можливість посісти гідне місце в сучасному світі міжнародних відносин. Але в умовах сучасної геополітичної ситуації Україна, не вирішивши свої внутрішні і зовнішні проблеми, аналогічно Гетьманщині, може втратити свою незалежність, а її політична еліта, подібно козацькій старшині, розпочне служити іншому народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Алфьоров О. Представники роду Голубів та його відгалужень серед українського козацтва / О. Алфьоров // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного ун-ту: зб. наук. праць; голов. ред. Ф. Г. Турченко. – Запоріжжя: Просвіта, 2009. – Вип. XXVI. – С. 41 – 51.
2. Андрущенко В. Організоване суспільство: Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу [Електронний ресурс] / В. Андрущенко. – К.: ТОВ «Атлант ЮЕмСі», 2006. – 502 с. – Режим доступу:
http://www.nbuv.gov.ua/books/2006/06vaos/index.html#00
3. Антология мировой политической мысли в V т. Зарубежная политическая мысль: истоки и эволюция / [сост. Л. Алисова, Д. Жовтун]; под ред. А. Миголатьева. – М.: Мысль, 1997. – Т. I. – 832 с.
4. Антология мировой политической мысли в V т. Зарубежная политическая мысль. XX в. / [сост. Г. Ашин, Е. Морозова]; под ред. Т. Алексеевой. – М.: Мысль, 1997. – Т. II. – 830 с.
5. Антонович В. Про козацькі часи на Україні / В. Антонович. – К.: Дніпро, 1991. – 238 с.
6. Апанович О. Генеральна військова канцелярія / О. Апанович // Неопалима купина. – 1995. – № 1-2. – С. 140 – 142.
7. Апанович О. Збройні сили України першої половини ХVIII ст. / О. Апанович. – Дніпропетровськ: Січ, 2004. – 232 с.
8. Арендт Х. Истоки тоталитаризма / Х. Арендт; [пер. с англ. И. Борисовой]; под. ред. М. Ковалевой. – М.: ЦентрКом, 1996. – 672 с.
9. Арон Р. Демократия и тоталитаризм / Р. Арон; [пер. с. фр. Г. Семенова]. – М.: Текст, 1993. – 303 с.
10. Артамонов В. Соперничество очагов державности в Восточной Европе в XVII – XVIII вв. / В. Артамонов // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. ун-ту; голов. ред. В. С. Степанков. Серія: Історичні науки. – 2006. – Т. 16. – С. 291 – 304.
11. Атаманюк З. М. Соціально-філософські концепції української національної еліти: дис. … кандидата філос. наук: 09.00.03 / Зоя Миколаївна Атаманюк. – Одеса: ПДПУ ім. К. Д. Ушинського, 2003. – 180 с.
12. Ашин Г. Курс элитологии / Г. Ашин, Е. Охотский. – М.: ЗАО Спортакадемпресс, 1999. – 368 с.
13. Ашин Г. Курс истории элитологии [Електронний ресурс] / Г. Ашин. – Режим доступу: http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Polit/Aschin/01.php
14. Баєва О. Біологічні основи влади і лідерства / О. Баєва // Персонал. – 2006. – № 11 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.personal.in.ua/article.php?ida=395
15. Баймуратов М. Муніципальна влада: актуальні проблеми становлення й розвитку в Україні / М. Баймуратов, В. Григор’єв. – Одеса: АО БАХВА, 2003. – 192 с.
16. Балабан Р. Політичний клас: виклики і ризики / Р. Балабан // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2010. – Вип. 1. – С. 110 – 121.
17. Бандурка О. Влада в Україні на зламі другого і третього тисячоліть / О. Бандурка, В. Греченко. – Харків: ХУВС, 2000. – 304 с.
18. Баранцева К. До питання щодо суспільного значення наукової еліти / К. Баранцева // Наука і наукознавство. – 1999. – № 2. – С. 77 – 82.
19. Баранцева К. К. Еліта як духовно-інтелектуальний феномен (соціально-філософський аналіз): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філос. наук: спец. 09.00.03 «Соціальна філософія та філософія історії» / К. К. Баранцева. – К.: Ін-т філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, 2001. – 20 с.
20. Батюк Т. В. Збройні сили України в протистоянні турецько-татарської експансії у другій половині XVI- на початку XVII ст.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 20.02.22 «Військова історія» / Т. В. Батюк. – Львів: Національний ун-т «Львівська політехніка», 2003. – 20 с.
21. Бебик В. Базові засади політології: історія, теорія, методологія, практика / В. Бебик. – 2-е вид. – К.: МАУП, 2001. – 384 с.
22. Белебеха І. Українська еліта / І. Белебеха. – Харків: Березіль, 1999. – 346 с.
23. Бердяев Н. Самопознание: Сочинение / Н. Бердяев. – М.: ЭКСМО-Пресс; Харьков: Фолио, 2000. – 624 с.
24. Бердяев Н. Философия свободного духа / Н. Бердяев. – М.: Республика, 1994. – 480 с.
25. Блажейовський Д. Де українська еліта? Еліту треба виховати! / Д. Блажейовський // Збірка особистих думок, рефлексій та висновків автора. – Львів: Каменяр, 2008. – 160 с.
26. Бойчук М. Влада і громадянське суспільство: механізми взаємодії / М. Бойчук. – К.: Атлант ЮЕмСІ, 2007. – 207 с.
27. Бондаренко К. Власники країни / К. Бондаренко // Остров. – 2003. – 8 липня [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.ostro.org/articles/article-170/
28. Боринська О. Порівняльний аналіз політичних трансформацій України та Білорусії у посттоталітарний період / О. Боринська // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2006. Серія: Політологія і етнологія. Вип. 30, кн. 2. – С. 280 – 290. – (Серія «Курасівські читання» – 2005).
29. Брехаря С. Бізнес-еліта в сучасній Україні: засоби впливу на політичний процес / С. Брехаря // Наукові записки ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2010. – Вип. 1. – С. 100 – 110.
30. Брехуненко В. Московська експансія і Переяславська рада 1654 року / В. Брехуненко; [від. ред. Ю. Мицик]. – К.: Ін-т української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України, 2005. – 368 с.
31. Бурдяк В. Становлення відносин влади в постсоціалістичних країнах / В. Бурдяк // Політологічні та соціологічні студії: зб. наук. праць; голов. ред. А. М. Круглашов. – Чернівці – Вільнюс: Букрекер, 2007.– Т. V. – С. 225 – 237.
32. Вебер М. Избранные произведения / М. Вебер. – М.: Прогрес, 1990. – 804 с.
33. Величко С. Літопис / С. Величко в 2 т.; [пер. з книж. укр. мови В. Шевчука]; від. ред. О. Мишанич. – К.: Дніпро, 1991. – Т. 1. – 371 с.; Т: 2. – 642 с.
34. Венеціанська комісія розкритикувала судову реформу // Матеріали УНІАН за 15.10.2010 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.unian.net/ukr/news/news-401126.html
35. Вибори народних депутатів України 26.03.2006 / Відомості про підрахунок голосів виборців в межах України // Дані ЦВК [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/pls/vnd2006/w6p001
36. Вибори Президента України 26.12.2004 / Результати повторного голосування // Дані ЦВК [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.cvk.gov.ua/pls/vp2004/wp0011
37. Вітман К. Етнонаціональна політика постсоціалістичних країн: моделі, особливості, проблеми / К. Вітман. – К.: Логос, 2007. – 336 с.
38. Вітман К. Крим як потенційне джерело етнополітичного конфлікту між Україною та Росією / К. Вітман // Держава і право: зб. наук. праць; голов. ред. І. О. Кресіна. Серія: Юридичні і політичні науки. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. – Вип. 42. – С. 643 – 648.
39. Вонсович О. Моделі інтеграції України до Європейського Союзу та механізми інтеграції до НАТО [Електронний ресурс] / О. Вонсович. – Режим доступу: http://www.viche.info/journal/1959/
40. Восленский М. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза / М. Восленский. – М.: Захаров, 2005. – 640 с.
41. Газін В. «Українське питання» в контексті політичної боротьби в Центрально-Східній Європі в середині XVII ст. [Електронний ресурс] / В. Газін. – Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/PORTAL/Soc_Gum/Vkpnui/2009_2/4_1_Gazin.pdf
42. Газін В. Український гетьманат наприкінці 50-х – в першій половині 60-х рр. XVII ст. Боротьба навколо питання про суть та прерогативи гетьманської влади / В. Газін // Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. ун-ту; голов. ред. В. С. Степанков. Серія: Історичні науки. – 2004. – Т. 13. – С. 49 – 61.
43. Гидденс Е. Устроение общества. Очерк теории структурации / Е. Гидденс. – М.: Академический проект, 2003. – 528 с.
44. Голова КВУ вважає, що новий закон про вибори ухвалений на користь ПР та її колег по коаліції // Україна. Новини. Newsru.ua. – 2010. – 12 липня [Електронний ресурс]. – Режим доступу:
http://www.newsru.ua/ukraine/12jul2010/kvu.html
45. Головатий М. Підготовка молодої політичної еліти як дієвий засіб розвитку політичного консенсусу / М. Головатий // Політичний менеджмент. – 2007. – (Спецвипуск). – С. 62 – 71.
46. Гончаренко О. Пріоритети та засади формування інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу [Електронний ресурс] / О. Гончаренко. – Режим доступу:
http://old.niss.gov.ua/book/journal/Ukr2010.htm
47. Горобець В. Влада та соціум гетьманату. Дослідження з політичної та соціальної історії ранньомодерної України / В. Горобець. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2009. – 271 с.
48. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою, 1654-1665 / В. Горобець. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2001. – 533 с.
49. Горяга О. Місце та роль козацької старшини в системі органів влади Гетьманщини наприкінці ХVІІ–ХVІІІ ст. / О. Горяга // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць; голов. ред. С. В. Ківалов.– Одеса: Юридична літ-ра, 2009. – Вип. 45. – С. 144 – 148.
50. Горяга О. Роль козацької старшини Гетьманщини у виконанні адміністративно-управлінських функцій / О. Горяга // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. праць; голов. ред. С. В Ківалов. – Одеса: Юридична л-ра, 2009. – Вип. 46. – С. 352 – 357.
51. Граб'янка Г. Літопис гадяцького полковника Григорія Граб'янки / Г. Граб’янка; [пер. з староукр. Р. Іванченка]. – К.: Т-во 3нання України, 1992. – 192 с.
52. Грушевський М. Хмельниччина в розцвіті (1648 – 1650) / М. Грушевський // Історія України-Руси в XI т. – К.: Наукова думка. – 1995. – Т. VIII. Ч. 3.: 1626 – 1650 рр. – 288 с.
53. Гуржій О. І. Гетьманська влада в українській козацькій державі першої чверті XVIII ст. (на прикладі діяльності І. Скоропадського): автореф. дис. на здобуття наук. ступеня д-ра. іст. наук: спец. 07.00.01 «Історія України». / О. І. Гуржій. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1999. – 32 с.
54. Даль Р. Демократия и ее критики / Р. Даль; [пер. с анг. под. ред. М. Ильина]. – М.: РОССПЭН, 2003. – 576 с.
55. Даль Р. О демократии / Р. Даль; [пер. с англ. А. Богдановского, под. ред. О. Алекринского]; отв. ред. Л. Шипова. – М.: Аспект Пресс, 2000. – 208 с.
56. Даль Р. Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція / Р. Даль; [пер. з англ. О. Білогорського]. – Харків: Каравела, 2002. – 216 с.
57. Дан О. Покозачення брацлавської шляхти / О. Дан // Гілея: науковий вісник: зб. наук. праць; голов. ред. В. М. Вашкевич. – К.: ВІР УАН, 2010. – Вип. 35. – С. 27 – 35.
58. Данилюк А. Особливості сучасної стратифікації суспільства / А. Данилюк // Філософська думка. – 1999. – № 4. – С. 57 – 70.
59. Дашкевич Я. Полково-сотенний лад XVII – XVIII століть на Україні – штучна «Біла пляма» / Я. Дашкевич // Пам’ятки України. – 1990. – № 1. – С. 6 – 8.
60. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-ХVІІІ ст.) / Я. Дашкевич // Записки Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка. Праці історико-філософської секції. – Львів: 1991. – Т. CCXXII. – С. 28 – 44.
61. Дащаківська О. Легально-раціональні чинники легітимації політичної еліти України / О. Дащаківська // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: зб. наук. праць; голов. ред. Я. Д. Ісаєвич. – Львів: Львівська політехніка, 2006. – Вип. 18. – С. 86 – 90.
62. Дащаківська О. Політичне функціонування як вид політичної діяльності: суть та особливості /О. Дащаківська // Освіта регіону. Політологія, психологія, комунікації. – 2009. – № 3. – С. 133 – 138.
63. Демократія: антологія / [Авт.-упоряд.: О. Проценко]. – К.: Смолоскип: Ін-т європейських досліджень НАН України, 2005. – 1108 c. – (Серія «Політичні цінності»).
64. Демократія і регіональна еліта: політико-правові проблеми влади в столиці України – місті Києві / [І. Кресіна, А. Коваленко, Р. Молибога, Є. Перегуда]. – К.: Логос: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2005. – 216 с.
65. Дергачов О. Тип лідерства і формування політичного режиму / О. Дергачов // Політичний менеджмент. – 2007. – (Спецвипуск). – С. 36 – 44.
66. Держава і громадянське суспільство в Україні: проблеми взаємодії / [О. Скрипнюк, А. Коваленко, Є. Перегуда та ін.]; під ред. І. Кресіної. – К.: Логос: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2007. – 314 с.
67. Державна виконавча вла