АЛЄКСЄЙЧЕНКО Олександр Володимирович. ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЩОДО «ЗАМОРОЖЕНИХ КОНФЛІКТІВ» НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ

Краткое описание

АЛЄКСЄЙЧЕНКО Олександр Володимирович. Назва дисертаційної роботи: "ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЩОДО «ЗАМОРОЖЕНИХ КОНФЛІКТІВ» НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ "

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
На правах рукопису
АЛЄКСЄЙЧЕНКО Олександр Володимирович
УДК 327.5(478) : (470+571)
ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ
ЩОДО «ЗАМОРОЖЕНИХ КОНФЛІКТІВ»
НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ
23.00.04 – політичні проблеми міжнародних
систем та глобального розвитку
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата
політичних наук
Науковий керівник:
Дорошко Микола Савович,
доктор історичних наук, професор
Київ – 2015
2
ЗМІСТ
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ………………………………………...3
ВСТУП……………………………………………………………………………5
РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ТА
ДОКУМЕНТАЛЬНО-ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ………………..15
1.1. Теоретичні аспекти і методологічний інструментарій дослідження теми
«заморожених конфліктів» в політології міжнародних відносин……………15
1.2. Стан дослідження проблеми та джерельна база дисертації……………...34
Висновки до розділу 1…………………………………………………………...53
РОЗДІЛ 2. ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЩОДО
ПРИДНІСТРОВСЬКОГО КОНФЛІКТУ В РЕСПУБЛІЦІ МОЛДОВА……..55
2.1. Історичне та геополітичне підґрунтя конфлікту в Придністров’ї………55
2.2. Політика Росії у зоні «замороженого конфлікту» в придністровському
регіоні Молдови…...…………………………………………………………….65
Висновки до розділу 2…………………………………………………………..85
РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЩОДО НАГІРНОКАРАБАСЬКОГО КОНФЛІКТУ……………………………………………….88
3.1. Передумови міжетнічного конфлікту в Нагірному Карабасі..…………..88
3.2. Політика Російської Федерації щодо врегулювання нагірно-карабаського
«замороженого конфлікту»……………………………………………………..96
Висновки до розділу 3………………………………………………………….126
РОЗДІЛ 4. ПОЛІТИКА РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ ЩОДО КОНФЛІКТІВ В
АБХАЗЬКОМУ І ПІВДЕННО-ОСЕТИНСЬКОМУ РЕГІОНАХ ГРУЗІЇ……128
4.1. Політика Російської Федерації в грузинсько-абхазькому конфлікті…..128
4.2. Російська Федерація в грузинсько-осетинському конфлікті…………...141
4.3. Російсько-грузинська війна 2008 р. та її наслідки………………………152
Висновки до розділу 4………………………………………………………….161
ВИСНОВКИ……………………………………………………………………163
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ……………….174
3
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ
АМСРР – Автономна Молдавська Соціалістична Радянська Республіка
АР – Азербайджанська Республіка
АРСР – Автономна Радянська Соціалістична Республіка
ВВП – валовий внутрішній продукт
ВПК – військово-промисловий комплекс
ГУАМ – Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова
ДКБ – Договір про колективну безпеку країн СНД
ЄС – Європейський Союз (European Union, EU)
МВС СРСР - Міністерство внутрішніх справ СРСР
МЗС – міністерство закордонних справ
МО СРСР – Міністерство оборони СРСР
НАТО – Організація Північноатлантичного Договору (North Atlantic
Treaty Organization, NATO)
НКАО – Нагірно-Карабаська Автономна Область
НКР – Нагірно-Карабаська Республіка
НБСЄ- Нарада з безпеки і співробітництва в Європі
ОБСЄ – Організація з безпеки і співробітництва в Європі
ОДЕР-ГУАМ - Організація за демократію та економічний розвиток –
ГУАМ
ООН – Організація Об’єднаних Націй
ОЧЕС - Організація чорноморського економічного співробітництва
ПМР – Придністровська Молдавська Республіка
РБ ООН – Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй
РВ – Республіка Вірменія
РГ – Республіка Грузія
РКП(б) – Російська комуністична партія (більшовиків)
РМ – Республіка Молдова
РСР - Радянська Соціалістична Республіка
4
РФ – Російська Федерація
РНК (Раднарком) СРСР – Рада народних комісарів СРСР
СНД – Співдружність Незалежних Держав
СОТ – Світова Організація Торгівлі
СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік
УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка
5
ВСТУП
Актуальність теми. Розпад СРСР у 1991 р. привів не лише до
утворення 15-ти нових незалежних держав, а й до зростання соціальної та
етнічної напруженості, панування екстремістських, часом кримінальних,
угруповань, виникнення глибокої економічної кризи та хаосу. В результаті
таких деструктивних процесів поновилися етнополітичні конфлікти,
підґрунтя яких було закладене у 1920-ті роки під час визначення
адміністративних кордонів радянських національно-державних утворень.
Придністровський конфлікт в Молдові, проблема Нагірного Карабаху у
відносинах між Азербайджаном і Вірменією, абхазький і осетинський
сепаратизм в Грузії стали не тільки викликами для цих держав, але й
перетворилися на міжнародну проблему, позаяк прямо чи опосередковано у
протистояння були втягнуті держави-сусіди, а до врегулювання конфліктів
залучені провідні актори світової політики - США, Європейський Союз і
правонаступниця СРСР - Російська Федерація.
Дослідження інструментальних підходів у зовнішній політиці
Російської Федерації щодо врегулювання конфліктів в країнах
пострадянського простору стає, таким чином, актуальною науковою
проблемою, значимість якої для української політології міжнародних
відносин зумовлена наступними обставинами. По-перше, загрозою
виникнення «замороженого конфлікту» на сході України, спричиненого
агресію Російської Федерації. По-друге, порушенням Росією основних засад
світового порядку і міжнародного права через анексію Москвою
українського Криму. По-третє, тривале існування відкладених або
«заморожених» конфліктів на території Республіки Молдова,
Азербайджанської Республіки і Республіки Грузія несе загрозу стабільності
соціально-економічного, етнокультурного та політичного розвитку України і
всього Чорноморсько-Каспійського регіону. По-четверте, міжнародними
зобов’язаннями України сприяти врегулюванню конфлікту в Придністров’ї
6
та її готовністю долучитися до врегулювання інших «заморожених
конфліктів» в країнах пострадянського простору, про що неодноразово
заявляли державні чільники України. Також актуалізує дослідження політики
Російської Федерації щодо «заморожених конфліктів» на пострадянському
просторі й та обставина, що жоден з цих конфліктів не був врегульований й
наразі реальною видається загроза «заморожування» конфлікту на
українському Донбасі, що став наслідком російської агресії в Україні.
Аналіз підходів Російської Федерації щодо управління «замороженими
конфліктами» набуває, відтак, прикладного значення, позаяк спонукає владу
держав із неврегульованими етнополітичними конфліктами шукати більш
ефективних засобів для їх врегулювання, зважаючи на інтерес Росії в
подальшому існуванні конфліктів у «замороженому» стані.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.
Дисертаційне дослідження є складовою частиною комплексних досліджень
Київського національного університету імені Тараса Шевченка «Наукові
проблеми сталого державного розвитку України» і виконано в межах
наукової теми Інституту міжнародних відносин Київського національного
університету імені Тараса Шевченка «Україна в міжнародних інтеграційних
процесах» (номер державної реєстрації 06БФ048-01).
Виходячи з актуальності теми дисертації, а також враховуючи
недостатній ступінь її розроблення у політичній науці, здобувач поставив за
мету здійснити комплексний аналіз політики Російської Федерації щодо
«заморожених конфліктів» у придністровському регіоні Республіки Молдова,
на території Нагірного Карабаху в Азербайджанській Республіці, в
абхазькому і Цхінвальському (південно-осетинському) регіонах Республіки
Грузія.
Для реалізації мети дослідження автор визначив такі завдання:
7
- визначити теоретичні параметри і методологічний інструментарій
дослідження теми «заморожених конфліктів» в політології міжнародних
відносин;
- з’ясувати історичні, геополітичні, економічні, етно-демографічні,
владно-політичні та етнокультурні передумови виникнення конфліктів у
придністровському регіоні Республіки Молдова, на території Нагірного
Карабаху в Азербайджанській Республіці, в абхазькому і південноосетинському регіонах Республіки Грузії і на цій підставі визначити інтереси
Російської Федерації і особливості її політики щодо «заморожених
конфліктів» на пострадянському просторі;
- проаналізувати політику Російської Федерації в Придністров’ї,
визначити інструментальні підходи Росії щодо управління придністровським
конфліктом;
- визначити основні зовнішньополітичні підходи Росії щодо
врегулювання азербайджансько-вірменського конфлікту в Нагірному
Карабасі;
- дослідити вплив Російської Федерації на перебіг грузинськоабхазького і грузинсько-осетинського конфліктів та його міжнароднополітичні наслідки;
- на підставі з’ясування спільних рис і специфічних особливостей
конфліктів у Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії і Південній Осетії
охарактеризувати основні елементи російської політичної технології
управління «замороженими конфліктами» на пострадянському просторі;
- простежити еволюцію підходів РФ щодо управління «замороженими
конфліктами» на пострадянському просторі і визначити основні етапи
реалізації політики Москви у зоні конфліктів;
- визначити перспективи врегулювання «заморожених конфліктів» на
пострадянському просторі, оцінити їх реальний і потенційний вплив на стан
національної безпеки України.
8
З урахуванням зазначеної мети і завдань об’єктом дослідження
виступають «заморожені конфлікти» на території колишнього Радянського
Союзу, а предметом дослідження є політика Російської Федерації у зоні
«заморожених конфліктів» у придністровському регіоні Республіки Молдова,
на території Нагірного Карабаху в Азербайджанській Республіці, в
абхазькому і південно-осетинському регіонах Республіки Грузії.
Хронологічні межі дисертації охоплюють 1991-2015 рр. Нижня межа
дослідження зумовлена розпадом СРСР, проголошенням незалежності його
колишніми союзними республіками і ескалацією конфліктів у
придністровському регіоні Республіки Молдова, на території Нагірного
Карабаху в Азербайджанській Республіці, в абхазькому і південноосетинському регіонах Республіки Грузії. Верхня межа роботи визначена
потребою простежити еволюцію підходів Російської Федерації щодо
«заморожених конфліктів». Для з’ясування передумов «заморожених
конфліктів» на пострадянському просторі автор здійснив короткий
історичний екскурс в минуле.
Методи дослідження визначені його метою та завданнями. Теоретикометодологічною основою дисертації є загальні принципи об’єктивності,
практичної доцільності та прогностики, що передбачають неупереджене
висвітлення і комплексний аналіз політичних та суспільних процесів на
основі науково-критичного використання різноманітних джерел. Передусім,
у роботі використані загальнофілософські, загальнонаукові та
міждисциплінарні методи дослідження – системно-структурного, системнофункціонального та системно-ситуаційного аналізу.
Основними методами дисертаційного дослідження обрані системний,
геополітичного, історичного та порівняльного аналізу, що дають можливість
всебічно дослідити політику Російської Федерації щодо «заморожених
конфліктів» на пострадянському просторі у динаміці її розвитку. Зокрема,
системний аналіз застосований для розкриття причин розпаду СРСР, одним з
9
наслідків якого стала ескалація етнополітичних конфліктів у
придністровському регіоні Республіки Молдова, Нагірному Карабасі, Абхазії
і Південній Осетії. Для дослідження процесів і особливостей регіонального
розвитку з урахуванням комплексного впливу географічних, політичних,
воєнних, етнічних, екологічних та інших факторів здобувачем був
використаний геополітичний аналіз. При з’ясуванні історичних підстав і
закономірностей політики Росії у зоні «заморожених конфліктів» на
пострадянському просторі застосовувалися методи історичного й
порівняльного аналізу. Для оцінки перспективного розвитку того чи іншого
явища використовувалися аналітико-прогностичні методи, а при визначенні
головних характеристик оптимальної моделі врегулювання «замороженого
конфлікту» – емпірико-теоретичне моделювання.
Застосування теорії міжнародних відносин сприяло визначенню
сепаратизму та іредентизму політичними чинниками порушення стабільності
і виникнення етнополітичних конфліктів, а залучення інструментарію
політологічної науки допомогло у з’ясуванні ступеня впливу міжетнічних
протиріч на ескалацію конфліктів на терені колишнього СРСР. У своєму
дослідженні автор також використав елементи теорії прийняття рішень - для
дослідження принципів ухвалення рішень керівництвом держав, що
перебувають у зоні конфліктів і залучених до процесу їх врегулювання
провідних акторів світової політики та регіональних потуг.
При аналізі практичного досвіду розвитку взаємодії Російської
Федерації з сторонами «заморожених конфліктів» автор застосовував
емпірико-аналітичний, логічний та інституційно-порівняльний методи
дослідження. Вищезазначені підходи та методи дозволили провести
системний аналіз політики Російської Федерації щодо «заморожених
конфліктів» на пострадянському просторі.
Наукова новизна одержаних результатів дисертації визначається
тим, що в ній проведено всебічний аналіз основних чинників, які
10
характеризують політику Російської Федерації у зоні «заморожених
конфліктів» у придністровському регіоні Республіки Молдова, на території
Нагірного Карабаху в Азербайджанській Республіці, в абхазькому і південноосетинському регіонах Республіки Грузії. В такій площині і в межах
вищезазначених дослідницьких завдань проблема спеціально не
розглядалася. Наукова новизна результатів дослідження значною мірою
зумовлена тим, що аналіз основних проблем досліджуваної теми здійснено на
підставі ідейно та теоретично незаангажованих засад, принципів і методів
наукового пізнання, а також на основі використання значного масиву
документальних матеріалів та опублікованих джерел. Результати, які були
одержані під час дослідження і найповніше визначають його наукову
новизну, розкриваються у таких положеннях:
уперше:
- запропоновано комплексний підхід до вивчення геополітичних,
історичних, соціально-економічних, культурних та релігійних передумов
виникнення етнополітичних конфліктів в Азербайджанській Республіці,
Республіці Грузія і Республіці Молдова; він дозволяє з’ясувати причини
зародження, ескалації та «заморожування» конфліктів;
- визначено комплекс дипломатичних, воєнно-політичних, економічних
та інформаційних заходів Російської Федерації у зоні «заморожених
конфліктів» в Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії і Південній Осетії,
спрямований на збереження російського впливу в конфліктних регіонах
зокрема та на пострадянському просторі в цілому;
- проаналізовано еволюцію підходів РФ щодо управління
«замороженими конфліктами» на пострадянському просторі, визначено
основні етапи реалізації політики Москви у зоні конфліктів в Придністров’ї,
Нагірному Карабасі, Абхазії і Південній Осетії;
- визначено підходи до врегулювання «заморожених конфліктів» усіх
сторін конфліктів, провідних акторів світової політики, міжнародних
11
посередників та спостерігачів, що дозволило проаналізувати політику
Російської Федерації у зоні «заморожених конфліктів» на пострадянському
просторі з урахуванням максимальної кількості точок зору;
- систематизовано напрацювання української науки щодо аналізу
політики Російської Федерації у зоні «заморожених конфліктів» в
Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії і Південній Осетії;
- доведено, що Російська Федерація володіє достатнім арсеналом
інструментів задля врегулювання конфліктів на пострадянському просторі,
проте використовує лише ті, що сприяють відтворенню нової версії
російської імперії;
удосконалено:
- визначення суті і особливостей «замороженого конфлікту»;
- висновок про те, що попри окремі зрушення у врегулюванні
конфліктів в Придністров’ї, Нагірному Карабасі, Абхазії і Південній Осетії,
їх остаточне вирішення гальмується прагненням Російської Федерації
зберегти їх у «замороженому» стані задля реалізації своїх геополітичних
інтересів і недопущення впливу на їх врегулювання провідних акторів
світової політики;
набуло подальшого розвитку:
- положення, що конфлікти на пострадянському просторі були штучно
закладені владними структурами Російської імперії і Радянського Союзу
задля їх використання як інструменту геополітичного впливу колишньої
метрополії на території національних окраїн (республік);
- дослідження причин, характеру та особливостей «заморожених
конфліктів» в Придністровському регіоні Молдови, Нагірному Карабасі,
Абхазії і Південній Осетії;
- положення, що самопроголошені ПМР, НКР, Абхазія і Південна
Осетія не стали повноцінними суб’єктами міжнародних відносин, а
перетворились на території виключного впливу Російської Федерації (за
12
винятком НКР, де окрім російського можна констатувати вплив Вірменії)
через тотальну військову та економічну залежність самопроголошених
держав від Росії;
- наукове твердження про те, що скрізь, де з’являвся російський
миротворчий контингент, сепаратистські конфлікти перетворювались на
«заморожені» або такі, що за умови прямого військового виступу російських
«миротворців» на боці сепаратистів, сприяли фактичному виходу бунтівного
регіону з-під юрисдикції центральної влади держави, ставши, таким чином,
гарантами існування й функціонування самопроголошених державних
утворень на території суверенних Грузії і Молдови;
- визначення шляхів врегулювання «заморожених конфліктів» на
пострадянському просторі, головним з яких вбачається активне залучення до
участі в цьому процесі таких суб’єктів як ООН, ОБСЄ, ЄС, Рада Європи й
окремі держави, що стимулюватимуть до врегулювання не лише сторони
конфлікту, але й покровителя самопроголошених державних утворень –
Російську Федерацію.
Наукове значення дисертації полягає в тому, що обґрунтовані в ній
наукові положення створюють додаткові умови для подальшого дослідження
політики Російської Федерації щодо «заморожених конфліктів» на
пострадянському просторі в рамках загального розроблення категорії
міждержавного співробітництва та конкретного вивчення впливу
«заморожених» або відкладених конфліктів на регіональну і міжнародну
безпеку. На основі проведеного в дисертації аналізу політики Російської
Федерації щодо «заморожених конфліктів» на пострадянському просторі,
перспективним є розвиток досліджень, пов’язаних із прогнозуванням впливу
наслідків конфліктів на міжнародні відносини у глобальному і регіональному
вимірі, а також в частині вироблення політики України з протидії агресії
Російської Федерації на сході нашої держави.
13
Практичне використання результатів дослідження визначається
його актуальністю, новизною та сукупністю положень, які виносяться на
захист. Можна виділити наступні аспекти практичного значення дисертації:
- прикладний – у діяльності зовнішньополітичних та інших державних
відомств України при розробленні практичних заходів протидії російській
агресії в Україні; при підготовці нової концепції зовнішньої політики
України, зокрема, при визначенні ефективних шляхів реалізації національних
інтересів і досягнення головної зовнішньополітичної мети України –
інтеграції до Європейського Союзу;
- навчальний – у процесі підготовки та викладання у вищих навчальних
закладах нормативних та спеціальних курсів з міжнародних відносин і
зовнішньої політики, країнознавства, проблем етнополітики, конфліктології і
безпеки; основні результати дисертації можуть бути використані при
написанні курсів лекцій, навчальних посібників і підручників з дисциплін
«Міжнародні відносини та зовнішня політика», «Зовнішня політика країн
пострадянського простору», «Етнополітологія», «Конфліктологія» тощо.
Апробація результатів дослідження. Основні висновки й тези
дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри країнознавства Інституту
міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка.
Наукові положення дисертації були оприлюднені у виступах на
міжнародних науково-практичних конференціях: Конференція молодих
вчених «Актуальні проблеми міжнародних відносин» (Інститут міжнародних
відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 24
жовтня 2013 р.), ХІХ Міжнародна науково-практична конференція «Україна
в євроінтеграційних процесах» (Київський Міжнародний Університет, 15-16
лютого 2014 р.), Міжнародна науково-практична конференція студентів,
аспірантів і молодих вчених «Шевченківська весна» (Інститут міжнародних
відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 10
14
квітня 2014 р.), ХІХ Міжнародна молодіжна науково-практична конференція
«Європейський шлях розвитку України: плани і реалії» (Київський
Міжнародний Університет, 11 квітня 2014 р.), Міжнародна науковопрактична конференція «Етнополітичні трансформації України в контексті
інтеграційних процесів Центрально-Східної Європи» (ДВНЗ
«Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника», м.
Івано-Франківськ, 22-23 травня 2014 р.), Всеукраїнська науково-практична
конференція «Регіональна політика в контексті європейської інтеграції»
(ДВНЗ «Прикарпатський національний університет імені Василя
Стефаника», м. Івано-Франківськ, 12 вересня 2014 року), Міжнародна
науково-практична конференція «Актуальні проблеми міжнародних відносин
(Світове співтовариство: глобальні і регіональні виклики)» (Інститут
міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса
Шевченка, м. Київ, 16 жовтня 2014 р.), «Актуальні проблеми міжнародних
відносин» (Інститут міжнародних відносин Київського національного
університету імені Тараса Шевченка, 2 квітня 2015 р.).
Публікації. Основні положення та висновки дослідження знайшли
відображення в семи одноосібних статтях у наукових виданнях, які визнані
МОН України фаховими, та чотирьох тезах наукових конференцій.
Структура дисертації. Структура дисертації визначена метою та
завданнями дослідження. Вона містить вступ, чотири розділи, дев’ять
підрозділів, висновки, список використаних джерел та літератури (334
найменування українською, російською й англійською мовами). Загальний
обсяг дисертації становить 210 сторінок, з них основного тексту – 173
сторінок.

Список литературы

ВИСНОВКИ
У дисертації теоретично узагальнено та запропоновано розв’язання
актуального наукового завдання, що полягає у дослідженні політики
Російської Федерації щодо «заморожених конфліктів» на пострадянському
просторі у зовнішній. Виходячи з мети та основних завдань дисертації, автор
сформулював наступні наукові положення та висновки:
1. Теоретичне осмислення та систематизація основних концептуальнометодологічних підходів у вивченні теми врегулювання «заморожених» або
відкладених конфліктів показали, що основними чинниками, які сприяють
появі етнополітичних конфліктів, є складна етнічна географія, різна
цивілізаційна орієнтація етносів, нерівність соціально-професійного статусу
етнічних груп, руйнація старих норм та цінностей, загальна політикоекономічна криза в суспільстві.
Найбільш небезпечним з-поміж етнополітичних конфліктів є етнічний
сепаратизм, що часто набуває форми збройного протистояння. Збройний
сепаратизм є особливою формою етнополітичного конфлікту, в якому одна з
сторін, що ідентифікує себе в етнічних термінах, проголошує намір створити
власну державу і формує озброєні загони, що позиціонують себе як основу
майбутньої армії. Іншою стороною конфлікту виступає держава, що постала
перед проблемою територіальної цілісності.
Пошук механізмів примирення ворогуючих сторін посприяв
формуванню в дослідницькому середовищі окремого наукового напряму
врегулювання конфліктів. Попри різні методологічні підходи до питання
врегулювання науковці одностайні в тому, що етнополітичні конфлікти
важко піддаються вирішенню, оскільки виникає надзвичайно складне
завдання знайти шляхи задоволення як нематеріальних інтересів, так і вимог
підвищення статусу, повернення «одвічних» територій, розширення
економічних можливостей, більшого доступу до політичної влади і т. п. Тому
радше можна говорити про врегулювання, «заморожування» або
164
перетворення в менш деструктивну форму етнополітичних конфліктів, ніж
про їхнє вирішення.
«Заморожені конфлікти» є феноменом пострадянського простору, вони
мають перевагу перед відкритим збройним протистоянням суб'єктів
протиборства, що призводить до численних жертв, біженців, матеріальних
втрат і руйнувань. «Заморожування» етнічних збройних конфліктів зупиняє
процес етнічних чисток, дає час для перемир'я і спроб вироблення
політичного рішення, але воно не може вирішити повністю проблему
біженців і вимушених переселенців, ефективно розвивати процес
постконфліктного відновлення економіки і соціальної сфери.
2. Вивчення історичних і геополітичних підстав, економічних,
етнодемографічних, владно-політичних та етнокультурних передумов
виникнення конфліктів у придністровському регіоні Республіки Молдова, на
території Нагірного Карабаху в Азербайджанській Республіці, в абхазькому і
південно-осетинському регіонах Республіки Грузії показало, що витоки
конфліктів слід шукати в імперській політиці урядів царської Росії і
Радянського Союзу щодо національних меншин, в основу якої було
покладено принцип «розділяй і володарюй!». Штучно закладені владними
структурами Російської імперії міжнаціональні протиріччя передбачали
використання міжетнічних конфліктів як інструменту дезорганізації
суспільства та загострення відносин між сусідами. Етнополітична боротьба
була свідомо посилена в радянський період, коли влада довільно встановила
кордони новостворених республік, не враховуючи при цьому їх етнічний
склад. Розпад СРСР загострив міжнаціональні суперечності і сприяв
переходу міжетнічних конфліктів у збройну фазу.
З припиненням збройної фази конфліктів розпочалося їх політичне
врегулювання із залученням міжнародних посередників, яке, втім, досі не
привело до розв’язання жодного з вищеназваних конфліктів, що
165
еволюціонували й тривають донині у так званому «замороженому» або
законсервованому стані.
До врегулювання всіх чотирьох «заморожених конфліктів» на
постколоніальних теренах колишньої російської імперії активно долучилась
правонаступниця СРСР – Росія, що виступила і країною-учасником
конфлікту (як це сталось у Придністров’ї, Абхазії і Південній Осетії), і
країною-посередником (у випадку Нагірного Карабаху), і країноюмиротворцем (з огляду на розташування російських миротворчих
контингентів у зоні усіх «заморожених конфліктів»), і навіть країноюгарантом (як у випадку придністровського врегулювання) конфліктів.
Така різнопланова участь Росії у визначенні шляхів врегулювання
конфліктів підкреслює провідну геополітичну роль Москви на
пострадянському просторі і демонструє можливості РФ керувати
конфліктами в потрібному для неї напрямі. Це дозволяє висловити
припущення, що «заморожування» або продовження конфліктів на
пострадянському просторі є важливим зовнішньополітичним інструментом
РФ, що сприяє збільшенню можливостей для маневрування Росії на
міжнародній арені.
3. Коріння конфлікту у Придністров’ї слід шукати передусім у часі
Першої світової війни, одним з головних наслідків якої став крах Російської
та Австро-Угорської імперій. Ці події актуалізували, зокрема, проблему
територіальної належності Бессарабії та Буковини. Так виникло
«бессарабське питання» у міжнародних відносинах. Визнання того факту, що
на території Бессарабії проживають ті ж етнічні румуни, що й в усій
румунській державі, ускладнювало обгрунтування претензій СРСР на
Бессарабію. Тому створення у складі радянської України молдавської
автономії на лівобережжі Дністра стало своєрідним полігоном, де
відпрацьовувалася політика, наслідки якої створили сприятливий грунт для
166
виникнення конфлікту у придністровському регіоні Молдови в період
розпаду СРСР.
Після збройної фази конфлікту, перемогу в якій здобули
придністровські сепаратисти завдяки участі на їх боці 14-ї російської армії,
Російська Федерація, як учасник процесу врегулювання в Придністров’ї,
запропонувала низку планів щодо нормалізації відносин Молдови і
самопроголошеної ПМР. Проте жоден з них не мав шанси бути реалізованим
через фундаментальне протиріччя між зовнішньополітичною стратегією
Росії, зорієнтованої на реінтеграцію пострадянського простору, і
євроінтеграційною політикою Республіки Молдова, спрямованої на вихід із
сфери російського впливу. Вагомим деструктивним чинником, що наразі
сприяє продовженню функціонування придністровського конфлікту у
«замороженому» стані є небажання влади РФ виконувати взяті на
Стамбульському саміті ОБСЄ 1999 р. зобов’язання щодо виведення з
території Придністров’я російського військового контингенту. Зазначені
вище чинники разом із бажанням Кремля стати єдиним гарантом миру і
безпеки в регіоні роблять неможливою реінтеграцію Придністров’я до складу
Молдови.
4. Головною причиною міжетнічного протистояння в Нагірному
Карабасі став довільний підхід керівництва СРСР до визначення
територіальних меж Азербайджану і Вірменії. Саме він сприяв поновленню
азербайджансько-вірменської боротьби за Нагірний Карабах в останні роки
існування СРСР. У свому розвитку нагірно-карабаський конфлікт пройшов
два основні етапи: стадію конфронтації між керівництвом НКАО,
підтримуваного Вірменською РСР, і Азербайджанської РСР з соціальноекономічних, мовних і національно-культурних питань; і стадію поширення
конфлікту на всю територію Азербайджанської та Вірменської РСР, його
переростання в суспільно-політичну кризу, в якій кожна сторона конфлікту
прагне довести своє «історичне» право на територію Нагірного Карабаху.
167
Розпад Радянського Союзу сприяв початку збройної фази конфлікту,
що тривала з кінця 1991 р. до початку 1994 р. і призвела до поразки
Азербайджану і втрати ним не лише Нагірного Карабаху, а й семи районів
республіки. Укладення у 1994 р. перемир’я між конфліктуючими сторонами
започаткувало новий етап розвитку нагірно-карабаського конфлікту – його
існування у «замороженому» стані.
Протягом понад 20 років із часу підписання домовленості про
припинення бойових дій в Нагірному Карабасі, за сприяння міжнародних
посередників (Мінська група ОБСЄ), відбувається процес пошуку
компромісу між конфліктуючими сторонами та прийнятного для них
варіанту врегулювання конфлікту. Провідну роль у процесі врегулювання
прагне відігравати Російська Федерація – країна, що має статус співголови
Мінської групи ОБСЄ. Кремль, що має можливості покласти край цьому
затяжному територіальному конфлікту і допомогти двом націям досягти
примирення, зайняв наразі вичікувальну позицію, сподіваючись на
ослаблення інтересу Заходу до регіону Південного Кавказу, що, відповідно,
змусить сторони конфлікту врахувати інтереси Росії в регіоні, головним з
яких залишається повний контроль за процесами на терені Південного
Кавказу. Наразі ж Москва посилено озброює Азербайджан і Вірменію – обох
основних учасників конфлікту в Нагірному Карабасі.
5. Конфлікти в колишніх грузинських автономіях - Абхазії і Південній
Осетії, витоки яких перебувають в часах національно-територіального
розмежування 1920-х років, здійсненого за ініціативою і згідно інтересів
московського комуністичного керівництва, вибухнули в останні роки
існування СРСР і стали джерелом нестабільності в усьому Кавказькому
регіоні, позаяк зачіпають інтереси багатьох етнічних та політичних груп і
цілої груии регіональних і світових потуг на кшталт РФ, Туреччини, Ірану,
США, ЄС.
168
Політичний контроль над своїми колишніми автономіями - Абхазією і
Південною Осетією, що заявили про своє прагнення до незалежного
державного розвитку напередодні розпаду СРСР, Грузія фактично втратила
ще в 1992-1994 рр. завдяки слабкості центральної влади у Тбілісі,
спричиненої громадянською війною, та російській військовій допомозі
сепаратиським режимам в Грузії.
Протягом 1994-2008 рр. Абхазія та Південна Осетія існували як
самопроголошені республіки, а врегулювання конфліктів було
«заморожено». У серпні 2008 р., коли стратегічний партнер Грузії Сполучені
Штати Америки були втягнені у війни в Іраку й Афганістані, а також
зосередилися на потенційному конфлікті з Іраном і дестабілізації ситуації в
Пакистані, Росія скористалась можливістю відновити свій вплив на частині
території колишнього СРСР, відторгнувши Абхазію і Південну Осетію від
території Грузії.
Російсько-грузинська війна 2008 р. і офіційне визнання Російською
Федерацією незалежності Абхазії й Південної Осетії, показало справжню
роль Кремля у так званому «врегулюванні» конфліктів в Грузії. Війна в
Пiвденнiй Осетiї вкотре пiдтвердила аксiоматичне твердження, що
міжетнічні конфлікти часто провокуються зовнішніми силами імперського
зразка й набувають значних масштабів внаслідок їхнього втручання у
локальні суперечки. Ці сили мають власні інтереси та зацікавлені в
поглибленні конфліктних ситуацій за схемою «розділяй та володарюй!».
Російський досвід «врегулювання» конфліктів в Грузії показав, що
домінування в регіоні лише однієї держави може лише провокувати різні
конфлікти, тоді як дійсна стабільність формується радше в ситуації балансу
різних геополітичних сил.
6. За понад 20-річну участь у врегулюванні конфліктів на
пострадянському просторі Російська Федерація опрацювала й застосовує
схему «заморожування» конфліктів з метою збереження територій конфліктів
169
у сфері російського впливу. Класичний набір методів, які Росія застосовувала
й застосовуватиме для «врегулювання» конфліктів в Грузії, Молдові, а тепер
і в Україні, включає ведення торговельної війни, підтримку «п’ятої колони» -
проросійських сил та корумпованих політиків, підігрів сепаратистських
настроїв і введення російських військ для захисту російського і так званого
«російськомовного населення» в країну конфлікту. Дещо іншою є російська
тактика в Нагірному Карабасі, в силу наявності там класичного
міждержавного конфлікту за територію, приводом до якого стали міжетнічні
протиріччя.
Ще один схожий сценарій, так званої «гуманітарної інтервенції» для
врегулювання конфлікту, реалізований в Грузії й Молдові (наразі
застосовується в Україні), Росія реалізує за схемою, неодноразово описаною
політологами: уже наявний внутрішній конфлікт різко загострюється,
проросійська сторона зіткнення звертається з проханням допомоги до Росії.
Москва на прохання зважає, прагнучи «захистити жертв конфлікту».
Жертвами «ультранаціоналістів», певна річ, мають стати етнічні росіяни або
власники російських паспортів, яким нібито загрожує етнічна чистка. Ну, а
далі – «операція з примушування до миру», що мала місце в Грузії у серпні
2008 р.
Обов’язковим елементом цієї вже класичної російської схеми
приборкання непоступливих колишніх радянських республік є наявність на
території країни – потенційної жертви Кремля – російської військової бази. В
Грузії – це бази в Очамчирі, Гудауті (Абхазія) і Ахалгорі (Південна Осетія), в
Молдові – 14-та армія РФ в Тирасполі, в Азербайджані – радіолокаційна
станція в Габалі.
Взявши у такий спосіб територію під свій контроль, Кремль прагне
легалізувати самопроголошені держави шляхом проведення референдуму на
підтримку незалежності сепаратистського анклаву з обов’язковим наступним
входженням до складу Росії. Так було і в молдавському Придністров’ї, і в
170
абхазькому та південно-осетинському регіонах Грузії, й навіть в
українському Криму, анексії якого Росією передувало «добровільне
волевиявлення народу Криму».
Отже, результатом діяльності Росії по врегулюванню «заморожених»
конфліктів стало те, що в конфліктах в Абхазії і Південній Осетії досягнуто
видимості врегулювання завдяки 5-денній російсько-грузинській війні 2008
р., наслідком якої стало фактичне відторгнення самопроголошених республік
від Грузії. В Нагірному Карабасі і Придністров’ї Росія наразі займає
вичікувальну позицію, оскільки «заморожування» конфліктів у цих регіонах
є стримуючим чинником щодо намірів сторін конфліктів змінити парадигму
свого розвитку і самостійно обрати головний вектор зовнішньої політики.
7. Дослідження політики Росії щодо «заморожених конфліктів» на
пострадянському просторі дозволило простежити еволюцію російських
підходів щодо конфліктів і визначити основні етапи реалізації політики
Москви у зоні конфліктів.
На 1-му етапі, у 1991-1992 рр., основним елементом зовнішньої
політики Росії у зоні етнополітичних конфліктів визнавалися політичні,
переговорні шляхи розв’язання кризи за участі якомога більшої кількості
міжнародних інституцій. Початок цього періоду можна віднести до весни
1991 р., до часу підписання Казбегського протоколу між Росією і Грузією.
В кінці 1992 – на початку 1993 р., після відносно вдалих миротворчих
зусиль Росії у Придністров'ї та в Південній Осетії, що сприяли припиненню
збройної фази конфліктів у цих регіонах, відбулася зміна підходів до
розв’язання етнічних збройних конфліктів, що характеризується переоцінкою
Кремлем ролі силових методів - свого роду метод «примусу силою» в
пострадянській інтерпретації. Однак цей період був нетривалим в силу
відсутності значного поліпшення ситуації в зонах конфліктів, а також через
тверду позицію західних країн, які не погодилися визнавати особливі права
Росії на території колишнього СРСР. Усе це призвело в 1994 р. до
171
повернення Росії до дипломатичнх зусиль, спрямованих на вирішення
конфліктів і спільних дій з іншими країнами СНД. Відтак, головною
особливістю другого етапу участі РФ у врегулюванні конфліктів, у 1992-1994
рр., можна вважати їх силовий компонент.
На третьому етапі, у 1994-2000 рр., Росія проводила політику
консервації або «заморожування» конфліктів на пострадянському просторі.
Залишаючись прихильником політичного врегулювання конфліктів при
дотриманні територіальної цілісності Грузії та Азербайджану на основі
вироблення особливого статусу Абхазії, Південної Осетії і Нагірного
Карабаху, РФ виступала за збереження механізмів забезпечення стабільності
в регіоні, основоним елементом яких виступали миротворчі підрозділи РФ і
країн СНД.
З обранням на посаду президента РФ В. Путіна відбулась зміна
російської політики щодо «заморожених конфліктів» на пострадянському
просторі. З того часу Кремль посилено озброює сепаратистські режими в
Грузії, модернізує наявні і створює нові російські військові бази, видає
паспорти громадян РФ населенню Придністров’я, Абхазії і Південної Осетії,
створюючи «законні» підстави для майбутнього «захисту російських
громадян» у самопроголошених державних утвореннях, веде торговельні
війни з країнами СНД, що прагнуть вийти з-під опіки Кремля. Описані вище
заходи РФ характеризують четвертий етап у формуванні підходів РФ до
врегулювання проблеми «заморожених конфліктів», що датується 2000-2008
рр.
Косовський прецедент 2006 р. створив передумови для корегування
політики РФ стосовно невизнаних державних утворень на пострадянському
просторі, а відтак і щодо проблеми «заморожених конфліктів».
Використавши «прецедент Косова» для визнання державної самостійності
Абхазії та Південної Осетії після «п’ятиденної» російсько-грузинської війни
2008 р., Росія, фактично, відмовившись від визнання як базового, принципу
172
територіальної цілісності пострадянських держав. Відмовилась Москва і від
«пакетного» підходу щодо врегулювання конфліктів, розподіливши їх на три
типи: молдовський (Придністров’я), грузинський (Абхазію й Південну
Осетію), вирішення яких Росією пов'язується із стримуванням інтеграції
Грузії в НАТО й посиленням позицій США на Південному Кавказі;
азербайджанський (Нагірний Карабах), який російська сторона спробує
використати для підвищення свого іміджу як країни-миротворця та
підтримки свого статусу регіонального лідера. Подібні кроки Росії в питанні
врегулювання «заморожених конфліктів» на пострадянському просторі,
започатковані 2008 р., означають початок нового, п’ятого, етапу політики РФ
щодо врегулювання конфліктів, і покликані законсервувати цей процес на
тривалу перспективу.
8. Компартивний аналіз «заморожених конфліктів», наслідком яких
стало проголошення придністровської, нагірно-карабахської, абхазької і
південно-осетинської квазі-держав, показав, що усі вони є комплексними. Це
означає, що оскільки їх дуже складно вирішити, вони потребують часу для
вивчення їх особливостей, специфіки і визначення основних перешкод на
шляху їх врегулювання.
Ще одна особливість «заморожених конфліктів» на пострадянському
просторі полягає в тому, що усі вони характеризуються неминучим впливом
на їх перебіг і врегулювання Російської Федерації, що володіє великим
арсеналом важелів впливу на суб’єктів конфлікту, в тому числі історичних
аргументів. Наслідком цієї особливості, що одночасно розглядається і як
традиційний аргумент, є поширена думка, що жодне рішення не може цілком
і повністю задовольнити побажання Російської Федерації. Щоб подолати цей
стереотип, треба усіляко заохочувати Кремль до пошуку довгострокових
взаємоприйнятних рішень в питанні врегулювання «заморожених
конфліктів». Адже було б самообманом очікувати від Росії, як гаранта
існування сепаратистських суб’єктів, що вона буде діяти всупереч власним
173
інтересам та інтересам самопроголошених утворень. Росія, вочевидь, має свої
причини для підтримання статус-кво, вважаючи, що ситуація, яка склалась,
дає їй максимум можливостей утримувати контроль за розвитком подій в
зоні «заморожених конфліктів» й не допускати впливу на їх врегулювання
інших країн або міжнародних організацій, оскільки вважає ці території своєю
«законною сферою впливу». Цей підхід цілковито кореспондується з
стратегічною парадигмою політики Кремля щодо «заморожених конфліктів»,
сформульованої як «контрольована нестабільність».
В результаті, інші суб’єкти, задіяні в процесі врегулювання, такі як ЄС,
ООН, ОБСЄ, Рада Європи й окремі держави, мають докласти максимум
зусиль для створення умов, що стимулюватимуть до врегулювання не лише
сторони конфлікту, але й їх покровителя - Росію. В цьому випадку
зацікавлені у вирішенні конфлікту регіональні і міжнародні суб’єкти, повинні
активізувати контакти, визначити економічну допомогу і здійснити
політичний тиск, а не чекати, коли сторони конфлікту або їх покровитель
знайдуть шлях до його вирішення.